Валентин Бут. Поезія, проза.

Валентин Бут
Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі
Видавництво Гарант-Сервіс, 2014, ISBN 978-966-97192-3-2

Всіма забутії звитяги
Давно минулої війни,
Мов шелест полинялих стягів,
Мов крик орлиний з вишини

Спроба дослідження витоків роду Бутів, дослідження маловідомих сторінок української історії, дотичних до чи не першої після падіння Русі спроби відновлення власної державності, здійсненої представником одного з найдавніших козацьких родів Краю гетьманом Павлом Михновичем Бутом – сторінок багато в чому трагічних, але славних і надзвичайно,  як на наш час, повчальних,  історії замовчуваної, перекручуваної не лише вчорашніми, але й сьогоднішніми її нищителями з утримуваних за наш рахунок інститутів українонезнавства та україноненависництва.

Пізнаваймо ж свою історію не з лакованих лубочних картинок, а з карбованого слова літописів та історчних документів.

Інформація про книжку: 
автор: Валентин Бут
назва: Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі,
non-fiction, історичне дослідження 
рік видання: 2014
видавець: видавництво Гарант-Сервіс, м. Київ 
ISBN 978-966-97192-3-2
УДК 821.1612-94
ББК 64(4Укр) 6-4
тираж 1000 прим.,
обкладинка м'яка, з підгорткою,
об'єм 168 стор. формату А5,
в книжці багато чорно-білих ілюстрацій, 
більша частина яких є копіями історичних документів,
а також, 6 сторінок кольорових ілюстрацій у вигляді вкладки; 
містить суттєво нові деталі для розуміння і трактування 
подій вітчизняної історії початку XVII сторіччя, зокрема тих, 
що стосуються участі козаків в змаганнях Кримського ханства 
за незалежність від Туреччини - подій, які заклали підгрунтя 
першої письмової угоди між Кримським ханством та Військом Запорізьким. 
Значну увагу приділено війні за незалежність 1637 року 
під проводом гетьмана Павла Михновича Бута. 
Додаткову інформацію можна отримати за посиланнями:
https://soundcloud.com/valentine-but/cumgcon5clfg
http://language-policy.info/2015/11/ne-zradyty-rid/

На жаль, книжку не можна купити в книгарнях, які або ж не зацікавлені в подібних виданнях, або працюють виключно з певними видавництвами. Зо два десятка проданих книжок під час книжкового форуму у Львові, ще з десяток в Науковій Думці м. Києва (припинив співпрацю через дискримінаційні умови виплати коштів. Гроші за продані книжки так і не отримав). Тому, придбати книжку можна безпосередньо через цей сайт, надіславши запит на електронну адресу автора: nautav7@gmail.com, або ж на одну з електронних адрес, розміщених тут же (див. вгорі), в Авторськім Віконці.
Вартість книжки 88 грн. без урахування пересилання. 

Пересилання можливе як засобами Укрпошти, так і Нової Пошти.

cover

 

Від автора.
Задум цієї книги, як данини пам’яті моєму пращуру Павлу Михновичу Буту, виник досить давно, але з ряду причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, написання книги стало можливим лише тепер. Однією з найвагоміших об’єктивних причин того зволікання були мої вкрай обмежені можливості доступу до першоджерел, до останніх публікацій, дотичних до теми. Суб’єктивних причин було незрівнянно більше, але найскладнішим тут було подолати бар’єр бігової доріжки життя, відсторонитися від тої гонитви, в яку ми втягнуті ледь не з дитинства і яку патетично звемо здобуванням хліба щоденного. Насправді, здобувши той шмат хліба, ми хотіли б до нього трошки сала, збудувавши дім, мріємо про віллу на Канарах і далі, і більше. Гонитва та забирає весь наш час, стелячи під ноги дні, тижні, роки, десятиліття, але ж, на відміну від життя, наші бажання, здається, нескінчені…
Доступ до Світової Мережі, її неймовірні можливості та перехід до більш поміркованого темпу на вже згадуваній біговій доріжці уможливило зрештою втілення давнього задуму. Потужним поштовхом, що змусив відкласти всі «невідкладні» справи і взятися за «перо» – сказати б точніше, сісти за клавіатуру – стало усвідомлення того сумного факту, що окрім кількох справді яскравих сторінок, ми зрештою дуже поверхово знаємо свою власну історію, свій родовід.
Під час одного з плавань океаном Інтернету був прикро вражений, побачивши, що якийсь розумаха перекопирсав чи не всю Мережу, замінивши повсюдно родове ім’я Павла Михновича на прізвисько. Можна лише здогадуватись з якого дива і ким те робилося, але підґрунтям тому, безперечно, є оте поверхове, за великим рахунком, знання історії. В роки незалежності інтерес до неї, щоправда, спалахнув було, але, скоро й пригас, як оте багаття, в яке чи то забули, а чи й не хотіли підкинути гілок. Чи багато справді серйозних досліджень на теми нашого минулого зроблено за остання два десятиліття в незалежній державі Україна? Чи стимулювалося те нею? Скільки романів, повістей, поем написано на історичні теми за цей час і скільки з них змогло побачити світ? Багато ми можемо назвати історичних фільмів, знятих не на польських, не на російських, а на наших вітчизняних кіностудіях, – фільмів, які несли б не чиєсь, а наше бачення власної історії, наше розуміння подій і наслідків?
Насправді, інтерес до власної історії нікуди не пропав і не зник. Його не вдалося витравити за всі минулі роки і століття, але його не вдовольнити і лакованими лубочними картинками які нам пропонують сьогодні, де найголовнішою чеснотою козацтва подається як не вміння напиватися до безтями, то звичку мести чубами підлогу перед царицею, волаючи при тому «Мамо!» Той інтерес не вдовольнити псевдоісторичними дослідженнями, автори яких не відрізняють легенд від реалій і цілком серйозно оповідають нам про те, як одні козачі полки годинами сидять під водою, дихаючи через соломинку, а інші в цей час весело несуть на плечах свої вірні чайки з Азова до Дніпра. На відміну від таких історіо-романтиків, впевнених, що народ «прожує» і не таке, він, народ, насправді не такий вже й наївний, аби не відрізнити невигадливі фантазії від дійсності і з жалем сприймає ставлення до себе як до слабоумного.
Сумні реалії, чи не так? Але я бачу тут куди більш тривожні тенденції. Так, користуючись стагнацією, в якій перебуває Україна, її економіка, культура, наука, зокрема наука історична, нам останнім часом все настирливіше намагаються вбити в голову, що без Великого Брата ми ніхто і перспективи наші ніякі. Наступ той ведеться на всіх фронтах – економічному, культурному, мовному…
Може це лише мої гарячкові марення? Якби ж то! Хіба не силкується наша продажна «старшина» знову втягнути нас, в тому числі з допомогою вже анонсованого «всенародного референдуму», у відроджувану імперію того самого Брата? Хіба не відчуваємо ми все наростаючого Його тиску в сфері культури, яка вже стала чи не тотальним безкультур’ям? Хіба Його п’ята колона в нашій (?) Верховній зРаді не зробила все можливе, аби викопати вовчу пастку найголовнішому атрибуту держави – мові? В кого повернеться язик назвати радіоефір, телевізійний простір України українським? Чи багато книжок українською мовою знайде читач в книгарнях, чи багато українських фільмів ми можемо побачити в кінотеатрах?
Отож, якщо ми не хочемо одного дня прокинутися в країні, яка буде позбавлена навіть формальних ознак незалежності, не варто відвертатися від цих неприкритих посягань на неї, заспокоюючи себе думкою, що все те не більше, ніж труднощі росту. Сучасні війни ведуться далеко не завжди за допомогою традиційної зброї…
Я недаремно згадав про історичну науку. Вона чи не найпоказовіша в цьому плані. Вже майже завершуючи книгу, надибав в Мережі статтю «Козацьке повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка) як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення в українознавчому вимірі» ( Збірник наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. – К.: ННДІУВІ, 2012 р. – Т. ХХІХ.) і був приголомшений тим, як певний нікчема з титулом кандидата історичних наук трактує нашу історію. Повстання 1637 року в нього як не «ребелія», то «непослух», «заколот», «деструктивні процеси», «бунт». Козачий гетьман, який все своє життя присвятив спробі здобути своєму Краю незалежність, як не «авантюрист», то «кар’єрист», «джокер», «боягуз» …
Стаття є нікчемною, оскільки не має з наукою нічого спільного. Автор не користувався при її написанні жодним первісним документом, окрім цитат з Щоденника Окольськєго, запозичених з опосередкованих джерел. В той же час, вона є симптоматичною, як елемент тотального наступу на мій рід, мою націю, елемент, спрямований на їх нігілювання.
Перекручуючи славне минуле мого народу, виставляючи моїх пращурів нікчемами, автор статті силується позбавити нас майбутнього. І це ніяке не перебільшення. Вдумаймось, лишень: з далеких джерел минувщини ріка нашого роду тече крізь непросте сьогодення в майбутнє, на яке покладаємо щирі надії. Виливаючи нечистоти в джерела минулого, що можна очікувати в сьогоденні? Яке майбутнє може бути у нащадків недолугих авантюристів заколотників та боягузів?
Автор статті не надто й криється зі своїми намірами, заявляючи з самого початку, що його «науковий труд» є переосмисленням нашої історії. Але що є переосмислення історії, як не спроба її переписування? А переписування історії є одним з найпотужніших засобів психологічного тиску на націю, методів її руйнації. В тому ж ряду і заборона мови і депортації…
Ця книга в жодному разі не може розглядатися як наукова праця. Це, більше, подорож вже згадуваною рікою Роду в напрямку до її витоків. Тим не менш, я намагався якнайширше користуватися першоджерелами, копіями первісних документів, оскільки, вони є єдиними нашими орієнтирами на її, щодалі від сьогодення, то все туманніших берегах.
Безперечно, за відсутності документальних дороговказів, в кількох випадках мені доводилось висувати припущення, вдаватися до реконструювання подій. Реконструювання, звісно, далеко не найточніший метод, але, як казав знаменитий мисливець Джим Корбет, « Коли я бачу над кущами кінчики оленячих рогів, я точно знаю, де його тулуб.» Щиро сподіваюсь, що при тому мені вдалося уникнути спроб нав’язування своєї думки. Лише там де я був переконаний в тому, чи іншому, я подавав це, як мої переконання.
З щирою повагою до читача та непохитною впевненістю в тому, що довгий шлях до Волі було пройдено не для того, аби її ще раз було зраджено.
квітень 2013 р.
Валентин Бут

 

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,