Валентин Бут. Поезія, проза.

Валентин Бут
Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі
Видавництво Гарант-Сервіс, 2014, ISBN 978-966-97192-3-2

Всіма забутії звитяги
Давно минулої війни,
Мов шелест полинялих стягів,
Мов крик орлиний з вишини

Спроба дослідження витоків роду Бутів, дослідження маловідомих сторінок української історії, дотичних до чи не першої після падіння Русі спроби відновлення власної державності, здійсненої представником одного з найдавніших козацьких родів Краю гетьманом Павлом Михновичем Бутом – сторінок багато в чому трагічних, але славних і надзвичайно,  як на наш час, повчальних,  історії замовчуваної, перекручуваної не лише вчорашніми, але й сьогоднішніми її нищителями з утримуваних за наш рахунок інститутів українонезнавства та україноненависництва.

Пізнаваймо ж свою історію не з лакованих лубочних картинок, а з карбованого слова літописів та історчних документів.

Інформація про книжку: 
автор: Валентин Бут
назва: Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі,
non-fiction, історичне дослідження 
рік видання: 2014
видавець: видавництво Гарант-Сервіс, м. Київ 
ISBN 978-966-97192-3-2
УДК 821.1612-94
ББК 64(4Укр) 6-4
тираж 1000 прим.,
обкладинка м'яка, з підгорткою,
об'єм 168 стор. формату А5,
в книжці багато чорно-білих ілюстрацій, 
більша частина яких є копіями історичних документів,
а також, 6 сторінок кольорових ілюстрацій у вигляді вкладки; 
містить суттєво нові деталі для розуміння і трактування 
подій вітчизняної історії початку XVII сторіччя, зокрема тих, 
що стосуються участі козаків в змаганнях Кримського ханства 
за незалежність від Туреччини - подій, які заклали підгрунтя 
першої письмової угоди між Кримським ханством та Військом Запорізьким. 
Значну увагу приділено війні за незалежність 1637 року 
під проводом гетьмана Павла Михновича Бута. 
Додаткову інформацію можна отримати за посиланнями:
https://soundcloud.com/valentine-but/cumgcon5clfg
http://language-policy.info/2015/11/ne-zradyty-rid/

На жаль, книжку не можна купити в книгарнях, які або ж не зацікавлені в подібних виданнях, або працюють виключно з певними видавництвами. Зо два десятка проданих книжок під час книжкового форуму у Львові, ще з десяток в Науковій Думці м. Києва (припинив співпрацю через дискримінаційні умови виплати коштів. Гроші за продані книжки так і не отримав). Тому, придбати книжку можна безпосередньо через цей сайт, надіславши запит на електронну адресу автора: nautav7@gmail.com, або ж на одну з електронних адрес, розміщених тут же (див. вгорі), в Авторськім Віконці.
Вартість книжки 112 грн. без урахування пересилання. 

Пересилання можливе як засобами Укрпошти, так і Нової Пошти.

cover

 

Від автора.
Задум цієї книги, як данини пам’яті моєму пращуру Павлу Михновичу Буту, виник досить давно, але з ряду причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, написання книги стало можливим лише тепер. Однією з найвагоміших об’єктивних причин того зволікання були мої вкрай обмежені можливості доступу до першоджерел, до останніх публікацій, дотичних до теми. Суб’єктивних причин було незрівнянно більше, але найскладнішим тут було подолати бар’єр бігової доріжки життя, відсторонитися від тої гонитви, в яку ми втягнуті ледь не з дитинства і яку патетично звемо здобуванням хліба щоденного. Насправді, здобувши той шмат хліба, ми хотіли б до нього трошки сала, збудувавши дім, мріємо про віллу на Канарах і далі, і більше. Гонитва та забирає весь наш час, стелячи під ноги дні, тижні, роки, десятиліття, але ж, на відміну від життя, наші бажання, здається, нескінчені…
Доступ до Світової Мережі, її неймовірні можливості та перехід до більш поміркованого темпу на вже згадуваній біговій доріжці уможливило зрештою втілення давнього задуму. Потужним поштовхом, що змусив відкласти всі «невідкладні» справи і взятися за «перо» – сказати б точніше, сісти за клавіатуру – стало усвідомлення того сумного факту, що окрім кількох справді яскравих сторінок, ми зрештою дуже поверхово знаємо свою власну історію, свій родовід.
Під час одного з плавань океаном Інтернету був прикро вражений, побачивши, що якийсь розумаха перекопирсав чи не всю Мережу, замінивши повсюдно родове ім’я Павла Михновича на прізвисько. Можна лише здогадуватись з якого дива і ким те робилося, але підґрунтям тому, безперечно, є оте поверхове, за великим рахунком, знання історії. В роки незалежності інтерес до неї, щоправда, спалахнув було, але, скоро й пригас, як оте багаття, в яке чи то забули, а чи й не хотіли підкинути гілок. Чи багато справді серйозних досліджень на теми нашого минулого зроблено за остання два десятиліття в незалежній державі Україна? Чи стимулювалося те нею? Скільки романів, повістей, поем написано на історичні теми за цей час і скільки з них змогло побачити світ? Багато ми можемо назвати історичних фільмів, знятих не на польських, не на російських, а на наших вітчизняних кіностудіях, – фільмів, які несли б не чиєсь, а наше бачення власної історії, наше розуміння подій і наслідків?
Насправді, інтерес до власної історії нікуди не пропав і не зник. Його не вдалося витравити за всі минулі роки і століття, але його не вдовольнити і лакованими лубочними картинками які нам пропонують сьогодні, де найголовнішою чеснотою козацтва подається як не вміння напиватися до безтями, то звичку мести чубами підлогу перед царицею, волаючи при тому «Мамо!» Той інтерес не вдовольнити псевдоісторичними дослідженнями, автори яких не відрізняють легенд від реалій і цілком серйозно оповідають нам про те, як одні козачі полки годинами сидять під водою, дихаючи через соломинку, а інші в цей час весело несуть на плечах свої вірні чайки з Азова до Дніпра. На відміну від таких історіо-романтиків, впевнених, що народ «прожує» і не таке, він, народ, насправді не такий вже й наївний, аби не відрізнити невигадливі фантазії від дійсності і з жалем сприймає ставлення до себе як до слабоумного.
Сумні реалії, чи не так? Але я бачу тут куди більш тривожні тенденції. Так, користуючись стагнацією, в якій перебуває Україна, її економіка, культура, наука, зокрема наука історична, нам останнім часом все настирливіше намагаються вбити в голову, що без Великого Брата ми ніхто і перспективи наші ніякі. Наступ той ведеться на всіх фронтах – економічному, культурному, мовному…
Може це лише мої гарячкові марення? Якби ж то! Хіба не силкується наша продажна «старшина» знову втягнути нас, в тому числі з допомогою вже анонсованого «всенародного референдуму», у відроджувану імперію того самого Брата? Хіба не відчуваємо ми все наростаючого Його тиску в сфері культури, яка вже стала чи не тотальним безкультур’ям? Хіба Його п’ята колона в нашій (?) Верховній зРаді не зробила все можливе, аби викопати вовчу пастку найголовнішому атрибуту держави – мові? В кого повернеться язик назвати радіоефір, телевізійний простір України українським? Чи багато книжок українською мовою знайде читач в книгарнях, чи багато українських фільмів ми можемо побачити в кінотеатрах?
Отож, якщо ми не хочемо одного дня прокинутися в країні, яка буде позбавлена навіть формальних ознак незалежності, не варто відвертатися від цих неприкритих посягань на неї, заспокоюючи себе думкою, що все те не більше, ніж труднощі росту. Сучасні війни ведуться далеко не завжди за допомогою традиційної зброї…
Я недаремно згадав про історичну науку. Вона чи не найпоказовіша в цьому плані. Вже майже завершуючи книгу, надибав в Мережі статтю «Козацьке повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка) як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення в українознавчому вимірі» ( Збірник наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. – К.: ННДІУВІ, 2012 р. – Т. ХХІХ.) і був приголомшений тим, як певний нікчема з титулом кандидата історичних наук трактує нашу історію. Повстання 1637 року в нього як не «ребелія», то «непослух», «заколот», «деструктивні процеси», «бунт». Козачий гетьман, який все своє життя присвятив спробі здобути своєму Краю незалежність, як не «авантюрист», то «кар’єрист», «джокер», «боягуз» …
Стаття є нікчемною, оскільки не має з наукою нічого спільного. Автор не користувався при її написанні жодним первісним документом, окрім цитат з Щоденника Окольськєго, запозичених з опосередкованих джерел. В той же час, вона є симптоматичною, як елемент тотального наступу на мій рід, мою націю, елемент, спрямований на їх нігілювання.
Перекручуючи славне минуле мого народу, виставляючи моїх пращурів нікчемами, автор статті силується позбавити нас майбутнього. І це ніяке не перебільшення. Вдумаймось, лишень: з далеких джерел минувщини ріка нашого роду тече крізь непросте сьогодення в майбутнє, на яке покладаємо щирі надії. Виливаючи нечистоти в джерела минулого, що можна очікувати в сьогоденні? Яке майбутнє може бути у нащадків недолугих авантюристів заколотників та боягузів?
Автор статті не надто й криється зі своїми намірами, заявляючи з самого початку, що його «науковий труд» є переосмисленням нашої історії. Але що є переосмислення історії, як не спроба її переписування? А переписування історії є одним з найпотужніших засобів психологічного тиску на націю, методів її руйнації. В тому ж ряду і заборона мови і депортації…
Ця книга в жодному разі не може розглядатися як наукова праця. Це, більше, подорож вже згадуваною рікою Роду в напрямку до її витоків. Тим не менш, я намагався якнайширше користуватися першоджерелами, копіями первісних документів, оскільки, вони є єдиними нашими орієнтирами на її, щодалі від сьогодення, то все туманніших берегах.
Безперечно, за відсутності документальних дороговказів, в кількох випадках мені доводилось висувати припущення, вдаватися до реконструювання подій. Реконструювання, звісно, далеко не найточніший метод, але, як казав знаменитий мисливець Джим Корбет, « Коли я бачу над кущами кінчики оленячих рогів, я точно знаю, де його тулуб.» Щиро сподіваюсь, що при тому мені вдалося уникнути спроб нав’язування своєї думки. Лише там де я був переконаний в тому, чи іншому, я подавав це, як мої переконання.
З щирою повагою до читача та непохитною впевненістю в тому, що довгий шлях до Волі було пройдено не для того, аби її ще раз було зраджено.
квітень 2013 р.
Валентин Бут

Віктор Ох

Image may contain: 4 people, people standing, glasses, beard and indoor

Рецензія на книжку “Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі” поета, композитора, літературного критика (Євмен Бадрак) Віктора Охріменка. Опубліковано на сайті Клуб Поезії журналу Дніпро 13 жовтня 2014 р.

Бут, чи не Бут — ось питання

Валентин Бут «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» Київ – 2014
З самого Львова прийшла мені по пошті бандероль від одного з авторів Клубу Поезії Валентина Бута. Пан Валентин під час проведення цьогоріч у рамках ХХІ Форуму видавців у Львові презентував свою книжку «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі», присвячену пам’яті свого пращура – славетного воїна, мудрого політика, який був чи не першим, хто спробував боротися за українську державність. Сам пан Валентин непересічна особистість, про яку можна роман писати. І про нього вже пишуть. Ось, наприклад: http://www.umoloda.kiev.ua/regions/51/171/0/71592/ Він чи не єдиний, хто осмілюється плавати на власній яхті під українським прапором: https://www.youtube.com/watch?v=dwy-ZhBzkG0#t=846 Валентин Бут – звичайний вчитель (скоріше, незвичайний) із с. Міжводного Чорноморського району в Криму. Він майстер слова і його гостра публіцистика – то сравжня зброя в боротьбі з противниками українського. Він – нащадок давнього козацького роду і тому давно вже задумав книжку про свого славного предка. Колись пан Валентин сказав мені про це в електронному листі, і я мав таємну надію колись ту його книжку прочитати. І що ж! Мрії збуваються! Та особливої пікантності, майже детективної інтриги, моєму читанню книги надала присутність пов’язаного з нею певного елементу змагальності. Справа в тому, що збираючи матеріал для книжки Валентин Вікторович натрапив на «наукову працю» досить плідного кандидата наук, який вважає однією з причин повстання в Україні 1637 року – боротьбу за владу між старшиною, усобиці всередині козацтва, зводячи все до кар’єризму козацького отамана Павла Бута. Я знайшов той опус, і прочитав перед тим як визначитись – хто справжній патріот України, хто ретельніше вивчає джерела, аналізує і осмислює фактаж, якщо й реконструює недостаючі ланки історичного ланцюга, то згідно про- , а не анти-української логіки, хто, зрештою, переможе в цьому змаганні – Бут, чи не Бут. Ось посилання на ту статтю: http://nndiuvi.org.ua/images/book/29.pdf Пропоную всім порівняти рівень переконливості обох авторів – кандидата історичних наук і простого вчителя (навіть не історії). Одне скажу, що книжка «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» не суха і нудно-наукоподібна. Прикрашають її фотоілюстрації, репродукції, факсимільні уривки текстів першоджерел. Герой книги – діяч української історії, що змагається за свободу своєї країни. Описано перебіг конфліктів, військових дій, перемог і поразок, надій та зрад. Наявна інтелектуальна чіткість і ясність в означенні предмету дослідження. Читається книга легко, спонукає до роздумів не лише про минуле, а й про наш нинішній стан. А проте, прочитайте і переконаєтесь самі. ————– Нижче не переказуватиму в деталях зміст книги, а лише висловлю деякі думки-тези, що з’являлись в процесі читання . Перш за все вкотре дивувався – нічого під сонцем не змінюється. Історія рухається по колу. (І ще не відомо чи на підйом чи скочується вниз). Тоді (в далекому 17-му столітті) і всі роки потому (і тепер теж) існувала патова ситуація в векторних уподобаннях політичного істеблішменту. Вирішальної більшості у визначенні напрямку розвитку країни немає. Один парламент змінює інший, а суть залишається. Україна завжди балансує на лезі ножа. В пошуках союзника в боротьбі за свою незалежність і тоді ми метались в трикутнику Росія-Туреччина-Польща, і теж саме відбувається зараз – блукання серед трьох сосен Росія-Євросоюз-США. Щоб вийти з глухого кута, хочеш не хочеш, доводиться укладати союзи між партіями(країнами)-суперницями. У нас бували періоди україно-польських, україно-російських, україно-мусульманських примирень, але покищо не було україно-українських порозумінь. А чи треба, взагалі, розглядати давні історичні події через призму національно-державницької самоідентифікації? А чому б, власне, і ні! Чому беруться на кпини будь-які прояви утвердження і захисту власної державної і духовної самобутності. Пропонуються пошуки будь-яких поведінкових мотивів, лише не патріотичних, не національно-визвольних. Сучасна світова історична наука відмовилася від філософсько-історичного трактування минулого і зосередилась на його розумінні, як «прояву феноменів культурних епох». Висміюються роботи (книги), де йдеться про прагнення незалежності українського народу завжди упродовж своєї історії, або де історія України – це шлях боротьби. Чомусь стало модним заперечувати безперервність розвитку українського народу, української ідентичності. Неодноразово стикався з намаганням сучасних авторів в історичному контексті уникати «наївно-патріотичного, національного», «самостійного буття народу» під лозунгом «боротьби з шароварищиною у всіх її проявах». Будь-який національний поступ чомусь має висміюватись, піддаватись якщо не недовір’ю, то мазохістській самоіронії. Це символічно, що книжка вийшла саме зараз, коли, як загострення хронічної хвороби, продовжується війна за незалежність, і ніякий скептик не засумнівається в потребі протистояння охопленню пропагандою зневаги до України та її історії. Кожен літературний текст тим вартісніший, чим більше шарів, вимірів в собі містить. В книжці Валентина Бута «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» я також відчув декілька пластів. Є тут: 1. Історичний фактаж з майже детективними інтригами, розгадуванням загадок. 2. Зміщення чи розставлення правильних акцентів в інтерпритації фактів, реконструкція подій і їх мотивів. Спроба задуматись над тим чи така вже ми «несподівана нація», якою нас вважають на Заході. 3. Аналіз ролі особистості, авторитетів в історіїї нації і ролі особливостей епохи. 4. Мотивація автора – не лише дослідити якусь локальну історію – історію свого роду, а й емоційністю, глибоким вивченням матеріалу перемогти науковця-опонента. Автор проти тенденції применшувати рівень розвитку українців, як нації і їх історичної легітимності. І я в цьому його підтримую. Тож на питання винесене в заголовок, відповідаю: Бут!
P.S.
Я отримав відгук пана Валентина на цю свою рефлексію:
Вельмишановний пане Вікторе! Щиро дякую Вам за Ваш, як завжди змістовний, вдумливий аналіз цього разу моєї книжечки. Якби писав її зараз, то проминув би того недовченого, не згадував би його потуги. Книжка від того, я впевнений, лише виграла б. Але – що зроблено, то зроблено. Тоді мені те пекло. Насправді маємо стільки замовчуваного в нашій історії, що тут би працювати й працювати. Якось влітку, ще коли мав безперебійний доступ до Мережі, віднайшов аудиокнигу Історія Русів, у перекладі Івана Драча. Авторство її приписують Кониському, але те під великим питанням. Я ж про те, що слухаючи сторінки нашої історії змальовані там,часом жахаєшся тої ясно вираженої впродовж століть тенденції нищення нашою старшиною всього патріотичного, самостійного на догоду дрібних особистих інтересів. Історія з Мазепою найпоказовіша. Ми так давно й віддано плазували перед Москвою, що те стало частиною сутності наших еліт, не кажучи про те, що сама Москва звикла сприймати те, як даність. А як можна сприймати вола, коли він хоч часом і мукає, а проте ж безвідмовно тягне. Приклад не дуже вдалий, бо добрий господар ставиться до свого вола краще, ніж Москва до нас. Чого ж дивуватися, теперішній реакції Москви?

Image may contain: 5 people, indoor


РОЗВІЯТИ ТУМАНИ ДАВНИНИ

(Рецензія відомого українського письменника, заслуженого журналіста України, заслуженого журналіста АР Крим Віктора Стуса на книжку “Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі”, К. Гарант-Сервіс, 2014 р.)

Нещодавно мені до рук потрапила книга «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі», видана ще в 2014 році. Як сказано в анотації, вона «про непересічну особу Павла Михновича Бута – хороброго воїна, зваженого дипломата, мудрого політика, про його роль у тих історичних процесах».
А чи багато ми, сучасники, знаємо про цю неординарну постать в історії України? І чим приклад його життя повчальний для нас? Я, як кажуть, порився в писемних джерелах і знайшов… досить скупі свідчення про нього. В основному автори розповідають про те, як Павло Бут, він же Павлюк, після обрання гетьманом на Запорозькій Січі очолив національно-визвольне повстання проти Польщі у 1637 році. Проте у битві під Кумейками на Черкащині його військо було розбите переважаючими силами поляків, а сам він, зраджений старшиною, потрапив у полон і страчений наступного року у Варшаві. Про це пишуть М. Костомаров, І. Крип’якевич, М. Аркас, М. Грушевський, Д. Яворницький, О. Субтельний, Н. Полонська-Василенко, В. Нартов, М. Шудря та інші. Серед посполитого люду в ті часи побутувала навіть пісня про Павлюка. Там є й такі слова:
«То не хмари з буйним вітром
З Дніпра налягають –
То Павлюк та Остряниця
Ляхів обступають.
Силу ж панів перебила
Голота бурлацька,
Та не хотіла в одно стати
Старшина козацька»…
Після того минули віки, що забрали з собою багато інформації і про Павла Бута, і багатьох інших народних провідників, які дбали про визволення українського народу від чужоземного ярма. Що від них зосталося? На превеликий жаль, як пише легендарна українська поетеса Ліна Костенко в одному зі своїх віршів, «за Чорним шляхом, за Великим лугом, вони уже в тумані – як туман»… Ці рядки стали епіграфом до одного із розділів названої книги. Але ж хтось повинен розвіяти той «туман» давнини і показати українцям героїчну боротьбу протягом століть не просто за краще життя, а за майбутнє України, кожного з нас, нині живущих. Так, це важка праця, проте неймовірно важлива. Адже справжнім патріотом може вважатися той, хто добре знає історію, культуру, мову та вірування свого народу. Варто зазначити, що навколо усіх цих складових патріотизму і зараз ведеться непримиренна битва, перш за все в інформаційному просторі, особливо у ЗМІ, на політичному та дипломатичному фронтах.
Усе вище сказане – своєрідна прелюдія до унікальної книги «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». І автор її також вельми цікава особистість – не хто інший, як Валентин Бут, нинішній нащадок славного гетьмана, письменник, публіцист, журналіст, перекладач. У своїй передмові він зазначає: «Матерям Роду присвячую». Одначе, ця присвята не обмежується лише рамками родини. У ній глибокий історичний аналіз подій, що відбувалися на теренах України на початку 17-го сторіччя, також наводиться чимало документів. «Я намагався відшукати бодай крихти відомостей, що допомогли б узнати трохи більше про нього, – пише Валентин Бут. – Шукав, власне, його життя. Знайти, щоправда, вдалося зовсім небагато і більшість інформації надбав лише в останні роки, коли комп’ютер відкрив переді мною неймовірні можливості Інтернету, доступ до книгосховищ не лише України, а й, скажімо, Польщі, Баварії, Колумбійського та Стенфордського університетів». Саме це, за його словами, дозволило переосмислити «сурогат нашої історії».

Шляхом подвигу
То ж ким був для України Павло Бут? Автор здійснив глибоке дослідження тієї епохи на основі отриманих даних. Згідно зі свідченнями українського архівіста В. Замлинського, він походив з Чигирина, тут минули його юнацькі роки, тут він служив сотником у козацькому війську. В свою чергу автор книги, здійснивши деякі підрахунки, доводить, що Павло народився приблизно 1597 року. Наводить і лист коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського до підканцлера Речі Посполитої Петра Гембіцького. В ньому відзначається, що 1630 року Павло Бут з групою козаків перебував у татарському полоні. Тоді йому вдалося втекти від буджаків з-під Ізмаїлу. Але подався не додому, а до війська гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила), який підняв повстання проти польських пригноблювачів. Народний спротив охопив тоді територію від Запорожжя до Київського Полісся, а згодом і Лівобережжя. Зрозуміло, згодом польська шляхта, обіцяючи прощення, вимагала від козацьких старшин видачі Тараса Трясила. З цього приводу відбулася козацька рада. На ній виступив Павло Бут із запальною промовою на захист гетьмана. І це подіяло. Трясила з запорожцями відпустили на Січ.
А ось ще один випадок, який характеризує Павла як захисника України. В 1635 році поляки збудували фортецю Кодак на березі Дніпра, з якої обстрілювався водний шлях козаків. Це не могло не стурбувати запорожців. Вирішено було взяти фортецю штурмом. Тож в одну із ночей 800 козаків під проводом Івана Сулими і Павла Бута захопили її та зруйнували. Польський уряд відправив до України численне військо, аби покарати сміливців. І тут знову проявилася зрадливість та продажність української реєстрової старшини, яка утримувалася на подачки короля. Вона, вдаючи з себе спільників запорожців, прийшла в козацький табір, підступом захопила та пов’язала Сулиму і його спільників, передала в руки поляків.
Кара за такий вчинок була страшною. Козакам різано вуха, носи та заслано до Гадяча вали насипати. А керівників нападу за рішенням сейму піддано тортурам і страчено. Зокрема, й Івана Сулиму, не дивлячись на те, що він, герой морських походів супроти Османської імперії, був добре знаний у Європі, мав золоту медаль від папи римського, навіть король силкувався врятувати його від смерті. Все марно. Так старшина, що нагадує нинішніх олігархів, відкупилася від погроз польської шляхти життям легендарного звитяжця.
І все ж Павлові Буту на цей раз пофортунило – йому вдалося уникнути розправи. Але чому і як? Автор стверджує, що у ті часи Польща розпочинала велику політичну гру, і «скасування смертного вироку було зумовлено тим, що Бут Павло Михнович був однією з вагомих, скоріш навіть ключових фігур». Саме тоді значна частина політикуму Речі Посполитої, зокрема Кримська партія, прагнула спілки з Кримським ханством, аби укріпити свої позиції у стосунках з Османською Портою, Швецією та Московським царством. У свою чергу хан також намагався заручитися підтримкою поляків та запорожців, здобути більше незалежності від турецького султана. І Бут міг стати, так би мовити, з’єднуючою ланкою у цій грі, тим паче, що він непогано володів татарською мовою, користувався авторитетом у козаків, вважався хорошим організатором.
На той час у Бута вже визрівали свої плани щодо звільнення рідного краю від польського ярма. Автор пише: «саме думка про перспективи виборення власної незалежності за сприяння Криму, а не вигоди речі Посполитої були тим рушієм, який вів Павла Бута з товаришами в Буджацький похід у січні 1637 року. Похід удався. Було взято кілька фортець, буджацьке військо почасти розгромлене, а в більшості своїй піддалося під руку Інаєт Гірея (кримського хана), мирза Темир втік до Істамбулу». І на цій основі між козаками та кримськими татарами намітилися більш довірливі стосунки у спільних діях супроти ворогів.
Здавалося б, реєстрова старшина мала підтримати такий почин Бута у протистоянні з Польщею. Та вона, підгодовувана польським урядом, зайнялася зовсім протилежним – руйнуванням спілки між Січчю та Кримським ханством. Організувала напади на кримців, захоплюючи худобу та бранців. Звісно, Павло Бут був обурений підступними діями запроданців, підбурюваних польським ставлеником, чернігівським підкоморієм Адамом Киселем. Граючи на таких протиріччях, Польща й зовсім, як мовиться, розгнуздалася, посилюючи тиск на Україну, намагалася позбавити козацтво їхніх прав і вольностей. Та й розквартирування польських жовнірів лягало непомірним тягарем на плечі українців.
Все це не могло не турбувати Бута та однодумців. Він почав діяти, як йому підказувало козацьке сумління. Зі слів автора, наприкінці травня 1637 року Павло Михнович на чолі двохсот січовиків у Корсуні захопив козацьку артилерію і перевіз на Запорожжя. Старшина реєстровців, дізнавшись, була приголомшена. Та й польський уряд був вельми цим стривожений. Адже міцніла Січ, а їм цього не треба.
І вже на початку липня запорожці обирають Павла Бута своїм гетьманом, а також полковників. Реєстрова старшина, стурбована тим, що влада вислизає з її рук, звертається до польських проводирів з проханням відправити війська на Чигирин та Черкаси.
А Бут не гаяв часу. Реєстрова старшина була швидко нейтралізована, запроданців арештовано. Проте формування війська затягувалося, чимало новоприбулих козаків на відміну від реєстровців не мали бойового досвіду. Була проблема зі зброєю та боєзапасом. Павло Михнович розсилав у всі кінці універсали та листи, прохаючи пришвидшити збори козаків.
Всім було зрозуміло – назріває нове повстання українців проти Речі Посполитої і те, що магнати просто так не відмовляться від дармових рабів, якими вважали українців. І населенню ставало ясно, що це ще один шанс звільнитися від поневолення шляхти та євреїв-орендарів. Тільки повна незалежність могла гарантувати їм волю, справедливість і спокійне життя.
Павло Бут добре розумів, що в такій ситуації була б дуже слушною підмога з боку кримських татар. Але після страти в Істамбулі його союзника хана Інаєт Гірея сподіватися на це не випадало. Треба було розраховувати на власні сили.
… І от 17 грудня під Кумейками настав день поєдинку між військом Павла Бута і відбірними полками польських жовнірів під командуванням Потоцького. Автор скрупульозно описує всі перипетії тієї кровопролитної битви. Мужньо змагалися повстанці. Часом переваги були на їхньому боці. Але раптом трапилася страшна подія – у козацькому таборі вибухнув пороховий запас, через що загинуло чимало братчиків. І це дуже негативно вплинуло на подальший хід бою. Проте Бут не втрачав надії. Сподіваючись на допомогу полків Острянина й Кизима з Лівобережжя, порадившись із козаками, гетьман з невеликим загоном відправився на пошуки боєприпасів. Сподівався, що козакам, які мали підручний запас в особистих порохівницях, вдасться утриматися до їхнього повернення і, можливо, навіть з підмогою.
Варто зазначити, що полковнику Дмитру Гуні, який залишився в таборі за командира, вдалося організувати гідний спротив братчиків. Вони протрималися до вечора, а потім під покровом темряви відступили спочатку до села Мошени, а потім і Черкас. Схоже на те, як зазначає автор, що козацьке військо збиралося відступати аж до Січі.
Та стався ще один «вибух» – цього разу козацької старшини. Як пише автор, «замість того, щоб підбадьорити, згуртувати військо, вона навпаки, сіяла паніку й розбрат, нацьковувала військо на його проводирів. У бік і самого гетьмана та його старшини звучали гіркі звинувачення». Тож на раді в обложеній Боровиці 20 грудня 1637 року Бута було заарештовано. А вже наступного дня його та інших полковників видано Потоцькому під облудну запоруку все того ж підкоморія чернігівського Адама Киселя. І зраду сотворили «вірнопіддані королівської милості» – Левко Будновський, Лютай, Яків Гугнивий, Андрій Лобода, Григорій Хомович, Максим Нестеренко, Ілляш Караїмович, Яцина, Терешко Яблонський, Богдан і Каша, Богдан Хмельницький та інші сотники й отамани – це дані із сумнозвісної боровицької присяги польському королю.
…Очільників повстання вирішено було скарати у Варшаві – разом з Павлом Бутом Василя Томиленка, Сахна, Черняка, Сачка. До того ж, з надзвичайною жорстокістю, аби застрахати посполитих від проявів непокори.

Найстрашніший гріх – зрада
Чим же повчальний для нас, сьогоднішніх українців, урок боротьби і звитяг Павла Бута та його побратимів через 380 років після тих трагічних подій? Відтоді відбулося ще чимало повстань та битв. І більшість із них, на превеликий жаль, закінчувалися поразками, жорстокими розправами та ще ганебнішим поневоленням українців. В чому головні причини?
Як стверджує автор книги Валентин Бут, потужним рушієм практично усіх битв та конфліктів була «мрія про Волю». І це беззаперечна аксіома. Тільки народ, вільний від національного, соціального та духовного гніту, може бути успішним, щасливим, здатним на подолання труднощів. Саме це ми бачимо на прикладі розвинених європейських країн, де високий життєвий рівень, де дотримуються принципів свободи та рівності.
Чому ж Україні так не пощастило? Адже на сьогодні в українців найнижчі пенсії та зарплати, відсутні державні гарантії на освіту, медичне обслуговування тощо. І це після віків безперервної боротьби за свої права та вольності, після кровопролитних повстань і революцій.
Як на мене, то найголовніша причина в тому, що українська влада у різних своїх іпостасях за ці віки так і не стала виразником інтересів народу. Посполиті були самі по собі, а старшина теж опікувалася лише своїм життям, людей використовувала як робочу чи військову силу для вирішення знову таки власних проблем. А тих, хто дійсно намагався щось зробити для народу, зраджувала та віддавала на поталу завойовникам. Ситуація навколо Павла Бута досить характерна – реєстрова старшина заради привілеїв ладна на всяку підлість і, схоже, зраду свого народу не вважала страшним гріхом.
І що ми бачимо сьогодні? Чим наша «старшина» – чиновники, депутати, судді, прокурори кращі? На перший погляд, вона нібито веде війну за незалежність, відстоює справедливість. А на ділі? Якщо придивитися, то зрозуміло, що вона, як і в часи Павла Бута, шукає лише власні вигоди. Скажете, голі слова? Що ж, давайте хоч трохи проаналізуємо. У чиновників доходи в десятки, а то й тисячі разів вищі, ніж у робочого люду та пенсіонерів. Тобто, наша «старшина» грабує населення. Більше того, нечесно нажите та вкрадене ховає в офшорах. І в цьому замішані не тільки так звані бізнесмени, а й президент та його оточення. Невідомо, куди діваються величезні кредити, які надає, скажімо, МВФ та деякі міжнародні структури. А завищенні тарифи на послуги ЖКГ, газ та електроенергію в інтересах олігархів? А присвоювання природних ресурсів, які нібито належать народу? Хіба це не грабіж серед білого дня? Не зрада народу, у якого фактично немає прав покарати визискувачів та корупціонерів? Більше того, вони займають у державі високі посади, купують мандати. І поводять себе, як внутрішні окупанти, компрометуючи Україну перед світом.
Тож питається, чим наші посадовці відрізняються від польських магнатів чи царських вельмож, які експлуатували наш народ? Адже саме це завжди викликало великий спротив українців – вони прагнули вільного, гідного, справедливого життя. Саме тому відбулися й обидва Майдани. Проте й після них нинішня українська «старшина» всі ці протести повернула на свою вигоду, захопивши владу та розставивши на всіх постах своїх людей, продовжуючи брехати, зраджувати та визискувати народ. І таким чином заважає тому, щоб національна ідея, основою якої є ВОЛЯ, не набула популярності серед народу. Корумпованій владі це не потрібно, вона боїться національної ідеї, як чорт ладану, і робить все, щоб вона не оволоділа умами українців. Більше того, навіть зараз, у період чергової національно-визвольної війни, владоможці прагнуть наживатися на поставках зброї, амуніції та продовольства, на «торгівлі на крові» – Інтернет рясніє безліччю прикладів. І що? Жодного корупціонера чи олігарха за останні три з лишком роки так і не притягнули до відповідальності. Навпаки, суди та прокуратури вигороджують і виправдовують злочинців. Влада ніби демонструє українцям: ви хотіли волі та незалежності – отримуйте її у вигляді безправ’я та зубожіння.
Хіба так має чинити українська влада, яка, окрім вишиванок, не має нічого спільного з українським народом? Саме з цих причин Україна протягом років незалежності так і не стала правовою, демократичною, зорієнтованою на прогрес та розвиток в ім’я благополуччя всього народу, а не купки олігархів та їхньої свити.
І все ж не марно віддали життя такі українці як Павло Бут та інші сподвижники, у тому числі й ті, хто поповнив «Небесну Сотню», загинули, відстоюючи незалежність на сході держави. З цього приводу Валентин Бут в епілозі до своєї книги пише: «Навіть смерть не владна над її лицарями. Все, що вона може, – це забрати їх понівечені тіла, а гордий дух їх, злинувши до неба, сам стає втіленням невмирущої ВОЛІ, чий голос і сьогодні відлунює в кожному серці, озивається в кожній незаскнілій душі, нагадує про честь і гідність, нагадує про себе».
Віктор СТУС,
письменник, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим
***
Щиро дякую шановному колезі за розлогий огляд моєї книжечки, за розуміння і висвітлення того, що я хотів донести до читача, згадуючи ті давні події!

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,