БУДЕШ ЗНОВ, ІСУСЕ, НА ГОЛГОФІ МУЧЕНИЦЬКУ СМЕРТЬ ЗА НАС ПРИЙМАТИ?

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
Мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати».
(Іван Низовий)

Відомо, що час все розставляє на свої місця. Здавалося, чого ж іще треба, як не втішитися тим і чекати, доки настане обіцяне «харашо»? Багато хто так і чинить, геть забуваючи притчу про лукавого раба, що занедбав свій талант. Байдужість до викликів, які ставить перед нами життя, небажання бачити щось далі свого носа, готовність продавати себе, свою честь, гідність, своє безсмертне «я», аби лишень гарно платили – список тих рабських чеснот можна продовжувати. Та чи варто? Чи не краще задуматись над тим, чому замість того, щоб «взявши в руки дрюка, нам нашу владу привести до тями», ми або мовчки скніємо у поруйнованій дефективними менеджерами крайній хаті, або розбігаємось, мов ті руді миші, наймитувати по світах – їдемо в італії, іспанії, польщі, ба – навіть до Московії, яка за злочинної бездіяльності наших суперпатріотичних «гетьманів» загарбала Крим, пускає нам кров на Донбасі. Неповага до себе, безвідповідальність перед нащадкамм з одного боку, а з іншого вперте небажання бачити справжню причину своїх проблем, є вражаючими. Психологічно намагання перекласти відповідальність за них на зовнішні фактори – на підступи захланного Кремля, на доморощених ненаситців, на сіоністську змову – цілком зрозумілі. Але ж маємо бути чесними принаймні перед собою. Маємо визнати, що головні проблеми, які допровадили переважну більшість українців до зубожіння, а Край до економічного занепаду, війни, втрати територій і – що найболючіше – тисяч людських життів, лежать не стільки в захланному сусідові, у ненаситній нашій владі, серед якої й справді, аж надто великий відсоток обраного народу, як в нас самих. То, може, пора пильніше приглянутися до себе? Спитати себе, скажімо, як так могло статися, що нас випхали у плечі з прохідних фабрик-заводів, порізали їх на метал, а ми при тому – ні пари з вуст. Чи згадає хто хоч один потужний виступ свідомого пролетар’яту бодай на одному з наших індустріальних гігантів? Питати, чи чули про загальнонаціональні страйки, навіть незручно. А от на загниваючому Заході – то звичайна річ. Чи не щорічно там відбуваються десятки виступів, де громадяни застоюють свої права, найперше, економічні. Сумно, але висновків не робимо. На більшості вцілілих підприємств функція профспілок і досі зводиться до розподілу пільгових путівок та новорічних льодяників. На багатьох підприємствах їх просто немає.
А що вже казати про надважливу реформу децентралізації, яка містить в собі цілком реальні важелі народовладдя, але наразі фактично профанується, віддається на відкуп тому ж скорумпованому чиновництву! По суті, все наше, забезпечене Конституцією, право на владу зводиться до участі раз на п’ять років у виборах чергового крапленого валета з засмальцьованої, затертої до дірок колоди.
Чи не в тому наша проблема, що замість активно долучатися до управління державою, ми вже чверть століття невтомно шукаємо месію, який просипле нам манну небесну, проллється молочними ріками поміж кисільних берегів? Законослухняні, без міри терплячі, ми всім своїм єством показуємо, що готові коритися йому, робити все, що він вважатиме за потрібне, аби лишень той час скоріше настав. З таким carte blanche від насєлєнія кандидатів на роль месії ніколи не забракне. Перебираючи їх (декого вже й не по разу), все ніяк не допетраємо, що справжні їх наміри дещо інші від декларованих. Сайт НАЗК з реальними деклараціями наших мойсеїв переконливо засвідчує те. Але ж навіть бачачи те, ми й далі сахаємося влади, передовіряюючи її відвертим шахраям. Чого варта країна, де половина населення з запалом підсаджує в президентське крісло злодія-рецидивіста? Чого варта країна, де обравши «свого» хлопця, не вважають за потрібне контролювати його? Чого варта країна, де владі, яка прийшла на лозунгах – ба, на крові Майдану! – дозволяють без жодних для неї наслідків не виконувати імперативні приписи Конституції, безпекових законів, внаслідок чого ворогом загарбано величезні території, вбито більше десяти тисяч українців, а в окупації полишені ще більше двох мільйонів співвітчизників?
Дивовижно, але замість негайного притягнення до кримінальної відповідальності тодішнього виконуючого обов’язки президента пана Турчинова за невведення в дію воєнного стану на самому початку московської агресії, що з одного боку, не дозволило мобілізувати здорові сили місцевої влади, силових структур, війська та суспільства, а з іншого заохотило подальшу агресію ворога, ми й далі робимо вигляд, що з ним та подібними йому можна виграти війну. З ними – з тими, хто без жодного пострілу здав Крим, хто усолоджував своє хворе самолюбство парадами військової техніки на Хрещатику, в той самий час, як в Іловайському котлі гинули напівозброєні добровольці, з тими, хто набиває свої кишені в часі війни, яку й досі не наважуються визнати війною!
Останні заяви згаданого тут екс-спікера, нині секретаря РНБО, щодо припинення антитерористичної операції (АТО) на Донбасі, переведення її в якийсь інший формат, викликають, щонайменше, подив:
– Прийшов час не просто визнати окупованими деякі регіони Донецької та Луганської областей, але чітко, на законодавчому рівні визначити засади державної політики щодо їх звільнення. Необхідна ефективна технологія захисту країни, а для цього законодавчо потрібно надати президенту право застосовувати ЗСУ та інші військові формування проти гібридної агресії з боку РФ, – просторікує пан Турчинов.
– Та невже? – хочеться спитати. – Це лише на третьому році війни, вибачте, АТО? Не зарано? І що означає «деякі»? Хіба не знаємо, які саме? Та й хіба сьогодні президент позбавлений права застосовувати Збройні Сили в разі збройної агресії ворога?
З засадами державної політики щодо їх звільнення теж не все ясно. Якщо мати на увазі методи звільнення, то це одна справа і, визначаючи їх, не варто оголошувати про те на весь світ. Загалом же, основи державної політики щодо збереження територіальної цілісності та суверенітету України вже давно визначені, більше того, чітко прописані в Конституції України. Як і дії найвищих посадових осіб. Так, стаття 17 Конституції мовить про те, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави». Стаття 102 Конституції визначає, що «президент України (голова Верховної Ради України за його відсутності) є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України». Саме він (ст. 106.1) «забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань (ст. 106.19); приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України» (ст. 106.20).
Як бачимо, обов’язки президента України, як глави держави, гаранта її суверенітету і територіальної цілісності, прописані досить ретельно і не передбачають подвійного тлумачення. Але ж це саме ті основи, які пан Турчинов, фарисейськи посилаючись на цілком імпотентне РНБО, злочинно порушив, не ввівши своєчасно воєнний стан на самому початку війни, в лютому 2014 року. Та, може, введення воєнного стану не має жодного вирішального значення? Судіть самі: в абзаці 12 ст. 1 Закону України «Про оборону України» № 803-VI, прописано, що «воєнний стан є особливим правовим режимом, що вводиться на всій території країни або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності». Одне з головних його призначень – «надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки». Невведення в лютому 2014 року воєнного стану на території АР Крим не лише ставило і так не надто лояльну до Києва кримську владу в двозначне становище, коли виявлення державницької позиція виводилось в ранг особистої ініціативи, але й фактично позбавляло її належних повноважень. Анемічна спроба заміни прем’єра Могильова, який, до слова, цілком адекватно оцінював ситуацію, був згодний на заміну, більше того, інформував членів РНБО п.п. Пашинського, Наливайченка, а також пана Сенченка про початок агресії, наштовхнулась на дивовижно непоступливу позицію лідера УДАРу. Думка ж відкинути в такий неймовірно критичний момент політичні протиріччя і співпрацювати з паном Могильовим, принаймні, задля безпеки Краю, схоже, навіть не приходила у запалені голови «революціонерів».
Аргументи на кшталт: «введення воєнного стану завадило б виборам президента», «Захід настійно не радив вступати в воєнний конфлікт» більше схожі на белькотіння малої дитини. Найперше, маємо в Україні не президентську, а парламентсько-президентську форму правління. По-друге, згідно Конституції, у відсутність президента його функції (в тому числі верховного головнокомандувача) виконує голова Верховної Ради України. По-третє, введення воєнного стану на території Криму аж ніяк не було завадою для виборів президента, як не стала завадою для того окупація півострова. Щодо порад Заходу, то поради мого сусіда, який намовляє мене не чинити спротиву бандиту, що вдерся до моєї хати, аж ніяк не мають обмежити моє право на захист своєї сім’ї, чи не так?
– І нащо ото длубатися в тому, хтозна колишньому? – скаже мені якийсь читач. – Ну, було та й загуло. Сталося, як сталося. Назад тепер не переграєш.
– Справді, повернутися назад в часі і виправити помилки неможливо. Але можна зробити висновки. Адже герої, які здавали мій Крим, завершували в два тижні війну, нездарно клали в котлах цвіт нації, і досі у своїх кріслах. Це з ними ми хочемо виграти війну?
Позавчорашня заява на Еспресо ТБ Семена Какабаєва доводить, що наші нездари і сьогодні продовжують здавати Україну. Суть заяви полягає в тому, що власники всіх трьох мобільних операторів, які працюють в Україні, а це Київстар, Lifecell та Водафон є громадянами Московії. Та найголовнішим є те, що спецслужби Московії мають безпосередній доступ до бази даних кожного з цих операторів. І якщо президентський канал зв’язку є захищеним, то ні начальник Генштабу, ні Генпрокурор, ні голова Служби безпеки таким похвалитися не можуть.
Про яку державну таємницю можна говорити в країні, яка є прозорою для спецслужб ворога? Про яку перемогу можна мріяти, коли кожного генерала, кожного офіцера, кожного солдата можна ідентифікувати й знати його місцезнаходження кожної поточної хвилини?
Сьогоднішні повідомлення в Мережі про те, що відомості про кримчан, які виправляють собі українські закордонні паспорти в Херсоні, дивним чином негайно опиняються у розпорядженні московських спецслужб, зовсім не обов’язково свідчать про те, що хтось з працівників-паспортистів здає інформацію ворогу. Пояснення може бути значно простішим. Адже визначити місцезнаходження кожного з нас легше легкого, якщо в нашій кишені знаходиться мобільний телефон, який щокілька секунд ідентифікує наше місцезнаходження, а зацікавлена сторона має необмежений доступ до бази даних мобільного оператора.
Беручись за статтю до цього числа «КС», хотілося б більше писати про наші болючі кримські реалії. Скажімо, про початок судилища над Ільмі Умеровим, а чи про нелюдське рішення головного судилища Криму, судді якого відмовили Ахтемові Чийгозу, доказів злочину якого так і не знайдено за два роки, в праві побачення з його помираючою матір’ю, Чийгоз Аліє Абдураїмівною. Хотілося б, слідуючи заклику адвоката Ахтема Чийгоза пана Полозова, просити небайдужих звертатися до міжнародних правозахисних організацій з вимогою до Московії надати можливість побачення цим знедоленим людям, або ж, за нашим прикладом, підписати ось цю петицію до Human Rights Watch, до Freedom House та ООН. https://secure.avaaz.org/ru/petition/Human_Rights_Watch_Freedom_House_UNO_Vimagaymo_abi_Rosiya_dozvolila_Chiygozu_pobachennya_z_pomirayuchoyu_matiryu/?cbWlJgb
Але ж і те, про що йшлося вище, є надто важливим, аби ігнорувати його. Чи не так? Адже саме воно тягне всі оті сумні наслідки.

Валентин БУТ

“Кримська Свiтлиця” > #24 за 16.06.2017 > Тема “Резонанс”

Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18692

 

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: