Де Брат Твій, Каїне?

Цю статтю було надруковано в останньому числі тижневика Кримська Світлиця, за 2016 рік. На той час газеті, заснованій в останні дні 1992 року, виповнилось 24 роки і не було надії, що маленький редакційний колектив, зможе вистояти ще один рік. Не лише через окупацію. Хоча, відмовившись дати драла з Криму, залишити свого читача, ризикували познайомитись дуже близько з московськими спецслужбами.

Біда прийшла звідти, звідки не чекали. Кажуть, не так тії вороги, як добрії люди. Видавши переїзд до Києва лише однієї особи за переведення цілої редакції, Генеральний директор Газетно-журнального видавництва, недавній герой Криму пан Щекун, під різними приводами, здебільшого досить підлими, на початку літа 2016 року звільнив членів редакції, і витворив в Києві газетку, яку видає за Кримську Світлицю. Класичне рейдерство, скажете. Щось таке. Але освячене владними повноваженнями.

Одначе, “недолго музыка играла”. В середині вересня цього року  пан Щекун заявив (https://ua.krymr.com/a/news/28745835.html), що на нараді 20 вересня “редакція газети «Кримська світлиця» розгляне варіант припинення виходу видання і закриття редакції.” Причина? Ось як її викладає пан Щекун: «Ми зазнали поразки. У бюджеті України на 2018 рік ми не побачили того, чого хотіли всім колективом почути і побачити. Колективом тих журналістів редакції, які змушені були виїхати з окупованої території і продовжити боротьбу за територіальну цілісність нашої країни вже в Києві» Невідомо чого саме не побачили в бюджеті заробітчани зі збитого паном Щекуном “колективу”. Проте, впадають в око принаймні, декілька обставин:

1. Відверта брехня пана гендиректора, щодо “колективу журналістів редакції”, який нібито, змушений був виїхати з окупованого Криму. До Києва перебралась, нагадаю,  лише одна особа. Весь колектив якраз залишився в Криму і продовжує працювати, навіть після свого звільнення, щотижня готує і публікує на своєму офіційному, добре відомому читачам упродовж вже десятка років сайті http://svitlytsia.crimea.ua/нове число Кримської Світлиці. 

2. На відміну від належно зареєстрованої Кримської Світлиці, “колектив” самопального київського клона пана Щекуна публікує свою газетку в Мережі (а лише в Мережі матеріали доступні для кримського читача) раз на кілька місяців, паками по по вісім-шістнадцять номерів. Так, на сьогодні на сайті клона найсвіжішим є 24 число за вересень місяць. Може комусь і  цікаво читати матеріали “времен очаковских”, але точно не кримчанам. То, може, на материку, в паперовому варіанті, клон має успіх? Судіть самі:

3. Маючи в своєму розпорядженні читацьку аудиторію всієї України, Газетно-журнальне видавництво бездарно провалило підписну кампанію 2015, 2016, 2017 років. Так, за даними самого ж видавництва, в 2016 році клон видавався в паперовому варіанті тиражем в …25 екземплярів, а з тисячного цьогорічного тиражу  на січень 2017 року передплачено лише 221 екземпляр. Нагадаю, що в тотально зрусифікованому довоєнному Криму Кримську Світлицю передплачувало від двох до трьох тисяч читачів.

4. Може клон більш зубастий за КРИМСЬКУ «Світлицю»? Аж ніяк. За словами його “головного редактора”, газета, замість політики, має зосередитись на культурі, спорті… Але і з культурою не надто. На відміну від Кримської Світлиці, де свої твори публікують сучасні письменники, поети не лише з України, а й з діаспори – з Іспанії, США, Тунісу, клон може похвалитися лише кількома непоганими публікаціями, решта ж є відвертою графоманією.

5. На відміну від “суперехвективного” клона, Кримська Світлиця навіть з окупації вже вдруге проводить всеукраїнський літературний конкурс для дітей та юнацтва “Ми діти твої, Україно”, заснованого кримським поетом Данилом Кононенком. Вже вдруге церемонія нагородження переможців конкурсу відбулася в квітні цього року в Театрі на Подолі.

Споглядаючи все це, мимоволі згадалась ця минулорічна стаття.. Прочитав і стало ще сумніше. Куди ж ми правимось, панове?

© Валентин Бут

Де Брат Твій, Каїне?

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=17895

Новий рік наближається. Його порухи тут, в Криму, вже вчуваються в  кипінні білопінного прибою на скелях, в штормових вітрах з Півночі. Що він несе нам? Справдження надій? Так хотілося б! Аби, лишень, не розчарування… Час року старого стрімко спливає. Ще сьогодні, завтра – і він добіжить свого кінця. Здавалося б, що особливого могло лишитися в цих двох днях? Дещо таки лишилося. Однією з таких подій є річниця “Кримської світлиці” — першої україномовної газети Криму постсовєтської України. Річниця двадцять четверта… і, схоже, остання.
Повертаючись думкою в ті, вже досить віддалені часи великих можливостей і ще більших сподівань, які витали над півостровом після декларації Незалежності, після першого загальнокримського конгресу українців, не можна не віддати шану тим, чиє подвижництво зробило можливим появу тижневика на світ на його майже всуціль змосковлених теренах. Мовлю про Олександра Кулика, Василя Богуцького, Данила Кононенка, Володимира Миткалика, Олександра Пілата, Григорія Рудницького, Миколу Семену, Федора Степанова, Тамару Соловей, Віталія Фесенка. Саме вони, Спілка письменників та ще не змертвіле на той час товариство “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка, були справжніми батьками «КС». Тоді серед засновників не було ще ані Міністерства культури, ні, тим більше, Газетно-журнального видавництва — весільних генералів, які, не маючи ніякого стосунку до творення газети, виявили, проте, непереборний потяг накласти на неї свої не зовсім чисті руки.
На жаль, київська влада від самого початку не надто опікувалась інтеграцією Криму в нову Українську державу. Доля «КС» є незаперечним свідченням того. Невеликі бюджетні кошти, які Київ виділяв на її фінансування, були не до порівняння з сумами, що йшли на підтримку московомовної преси півострова. Утримувати ж себе самостійно в чужомовному середовищі, в середовищі, де сусідньою державою системно культивувались антиукраїнські настрої, позиціонуючи себе, як державницьке видання, було практично неможливо. (Думається, здобувши сьогодні аж цілих сто предплатників для свого київського клона на материку, в самому осередку української мови, дехто постримає в подальшому свою “вбивчу” критику щодо кількості передплатників, які «КС» мала в Криму. Адже мала їх на порядок більше). Власне, ті настрої, ту згубну тенденцію формування на півострові осередків такої собі українофобної Вандеї можна і необхідно було змінити. З часом, “Кримська світлиця” цілком могла б стати і самоокупною, і популярною. Але обов’язковою передумовою того мала б бути послідовна державницька позиція української влади — хоча б центральної, якщо й не місцевої. На жаль, її не було. Натомість, влада, яка вдалася до пограбування власної країни, до руйнації основ держави, не могла викликати серед більшості кримчан чогось іншого, окрім цілком зрозумілого несприйняття, презирства, відторгнення. Зрозуміло, що за такої її політики не могло бути жодної мови про широкий інтерес до українського культурологічного видання державницького спрямування, не кажучи вже про його успішність на теренах Криму.
Відсутність державницького мислення сягала аж того, що київська влада неодноразово намагалася прикрити не надто зручну для неї, некеровану газету. Ось лише один, але ж який красномовний приклад: після припинення фінансування «КС» урядом прем’єра Януковича за її підтримку помаранчевого кандидата в президенти України, той самий кандидат, сівши в президентське крісло, зовсім не поспішав відновити його. Майже рік стійкого безгрошів’я, вал боргів за друкарські послуги, за оренду офісного приміщення, невиплачувана зарплата не могли не руйнувати редакційний колектив і вже точно не сприяли залученню до нього молодих перспективних журналістів. Газета, по суті, виживала. Тим не менш, виходили актуальні статті, за допомогою спонсорів проводились літературні конкурси серед учнівської молоді, переможці яких отримували в нагороду комп’ютери, проводились конкурси української пісні, газета активно позиціонувала себе в громадсько-політичному, культурному житті півострова. Недаремно ж ім’я її головного редактора Віктора Качули значиться серед тих, кому завдячує своєю появою перша Українська гімназія Криму.
І, попри всі негаразди, у всі часи газета мала своє бачення подій, свій чіткий голос, на що зважувались лише одиниці українських видань. Така позиція «КС» не могла не дратувати владу, незалежно від кольорів, в які вона рядилася на тому чи іншому часовому відтинку. З іншого боку, саме така позиція забезпечувала прихильність читацької аудиторії, її повагу, її зворушливу підтримку в часи випробувань. То була особлива аудиторія — інтелектуальна і, поза всяким сумнівом, патріотична. І хоч з огляду на згадані на початку статті обставини, аудиторія та ніколи не була надто численною, вона жодного разу не полишила своєї “Світлички” в біді. Великою мірою, саме завдяки добровільним пожертвуванням своїх передплатників, які у такий спосіб не давали знищити своє улюблене видання, “схудла” до половини свого звичайного об’єму, газета продовжувала виходити навіть у найскрутніші часи. Чи багато українських видань можуть похвалитися такою відданістю свого читача?
Саме відданості «світличного» читача «КС» завдячує своєму відродженню після рейдерського захоплення, вчиненого в переддень її 17 річниці. Тоді зацні “співзасновники” з Міністерства культури та Газетно журнального видавництва (міністр п. Вовкун, директор ГЖВ п. Сатаренко, шеф-редактор ГЖВ п. Сєріков) вкупі з місцевими кримськими “патріотами”, зокрема, п. Пілунським, звинувативши головного редактора «КС» Віктора Качулу у фінансових зловживаннях, прибрали газету до своїх рук. Доки звільнений головред намагався захистити своє добре імя від брудних наклепів, зведених на нього, доки доводив облудність висунутих проти нього звинувачень в судах, рейдери, переформатували тижневик та, випустивши про людське око кілька здвоєних чисел, успішно довели його до закриття. Лише наполегливість Віктора Качули, в діяльності якого ані прокуратура, ні суди так і не знайшли приписуваних йому злочинів, та настійні вимоги відновлення випуску “Кримської світлиці” з боку її читачів, повернули газету до життя.
Через сім років історія повторилася. Але за обставин значно драматичніших. Редакційний колектив «КС», про який “співзасновники” в часі захоплення Московією Криму навіть не згадали, не припинив своєї діяльності, продовжуючи щотижня пересилати принт-файли чергового свого числа до видавництва. Навіть «Кримпошта», попри окупацію, поширювала газету на півострові до осені 2014 року. Але вже на початку лютого 2015 року НГЖВ припинило друк газети. Заступник міністра культури пан Карандєєв, плутаючись, пояснював таке рішення то тим, що “…редакція припинила свою діяльність”, то “…скороченням державного фінансування” та “…тимчасовим переведенням газети в електронний формат”. Власне, редакція «КС» з розумінням поставилася до припинення друку та обмеження електронним форматом, оскільки перевезення газети з Києва, де вона друкувалася після згаданої тут спроби рейдерського захоплення 2010 року, ставило під очевидну загрозу переслідувань з боку московських спецслужб як перевізника, так і тих, хто зважився б поширювати газету в Криму. Але ж навіть “санкціонований” високим чиновником електронний формат, в якому газета, до слова, виходила перед тим вже упродовж понад десяти років на своєму сайті http://svitlytsia.crimea.ua/ , до якого ані НГЖВ, ні Міністерство культури не мають жодного стосунку, навіть його запевнення, що “всі дев’ять членів редакції (це разом з мертвими душами від НГЖВ?) регулярно отримують зарплату”, зовсім не означали кінець фінансових проблем для «світличан». Ніхто з колективу, звісно, не розраховував, що добросердне НГЖВ буде щомісяця розвозити їхню зарплату по домівках, але ж її, бувало, відмовлялись видавати навіть тим, хто раз на кілька місяців приїздив за нею до Києва. Виплатили її лише в кінці листопада 2015 року, з приходом нового генерального директора пана Андрія Щекуна.
Ось тоді якраз і постало на повний зріст питання про переведення редакції на материк, до Києва. Його піднімав, щоправда, ще попередник пана Андрія. Але пан Ратушний, заплутавшись у своїх непростих стосунках з колективом НГЖВ, які довели бідаху аж до переховування з викраденою печаткою видавництва, очевидно ж не мав часу, аби довести ту справу до кінця.
Натомість, пан Андрій взявся за неї впритул. Попри аргументи щодо цілком зрозумілих загроз для колективу редакції, пов’язаних з журналістською діяльністю в окупованому Криму, він не приховував, що, як керівник видавництва, не бажає відповідати за своїх співробітників на непідконтрольній території. Тож — пару місяців на роздуми, а далі – або редакція перебирається до Києва, або ж пише заяви на звільнення та, за бажанням, переходить на договір цивільно-правового характеру (ЦПХ).
Не знаю, як кому, але оте “небажання відповідальності” війнуло тоді на мене вже добряче призабутим, але таким нудотно-знайомим смородом почилого есересеру. О, невмирущий совок! Мимоволі пригадалось, як наприкінці вісімдесятих начальник прикордонної застави Чорноморська капітан Чирва дозволяв вихід клубної яхти в море лише за умови, що в нього самого буде час пильнувати нас з берега.
Здавалось, часи вузьколобої кадебістської цнотливості давно спливли в Лету, та й колектив редакції “Кримської світлиці” ні за віком, ні за досвідом, ні за статусом аж ніяк не можна було прирівняти до підлітків на облатку йола, відповідальність за яких так напружувала ревного служаку-капітана, але ж — от, маєш!
А проте ж, дуже показово, що капітан-кадебіст, попри явне його небажання і великий спротив, все ж брав на себе певну відповідальність, навіть при тому, що, на відміну від теперішніх порядків, в разі якоїсь надзвичайної ситуації цілком міг позбутися і погонів, і посади. Яка ж відповідальність загрожує панові генеральному директору в разі, скажімо, викриття та затримання його співробітників на території півострова? Розстріляють? Кинуть за грати Лук’янівського ізолятора? Якщо так, то відповідальність згаданого капітана-кадебіста, чи навіть якогось там сьогоднішнього окопного комбата, що ризикує життями своїх бійців, прикриваючи певний напрямок на Світлодарській дузі, звісно ж, не до порівняння з відповідальністю генерального директора столичного видавництва!
Що б там не казати, але пан Андрій, принаймні, висловився цілком щиро і зрозуміло. Мовив не про якусь там слиняву турботу за своїх людей. Мовив про речі значно прагматичніші. Можемо й далі лишатися собі в своєму Криму, можемо навіть і далі надсилати свої матеріали до видавництва, але вже не як співробітники, а як вільні списоносці (freelancers), які діють на власний страх і ризик, за яких пан генеральний директор жодним чином не відповідає. Все просто, чи не так? Не так? Неможливо, кажете, уявити собі того окопного комбата з-під Світлодарська, який, посилаючи своїх вояків в бій, вимагає, щоб вони зняли військові однострої і написали заяви про вихід зі складу ЗСУ?
Ох, ці мені порівняння… Так можна допорівнюватися до того, що вийдемо на досить прямі паралелі між тактикою Володимира Володимировича з його “шахтарями” та “трактористами”, за яких ні він, ані Московія, звісно ж, не несуть жодної відповідальності, і дуже подібною тактикою, яку, як варіант, планувалось задіяти щодо «світличан» нашими добросердними співзасновниками.
Тут треба розуміти, що журналісти “Кримської світлиці” відмовилися перебиратися на материк зовсім не через дурну свою впертість, не від бажання засмакувати принад райського життя за московської влади чи приміряти на свої роковані голови вінець мучеників. Насправді, кожен мав свою вагому причину, яка унеможливлювала той переїзд. У когось старенька хвора нетранспортабельна мати, яка потребує постійного догляду, в іншого не менш серйозні сімейні обставини, але у всіх випадках ясно проступав мотив гідності, яка не дозволяла так просто кидати все: землю, з якою зріднився, дім, в якому зазнав як радості, так і горя, друзів, які з поважних причин не могли рятуватися втечею, зрештою, своїх кримських читачів, які не можуть, як ті лелеки, здійнятися разом на крило і полишити цю згорьовану, але далеко не безнадійну землю.
Зрештою, ставлячись з повним розумінням до тих своїх земляків, хто з дуже поважних і абсолютно зрозумілих мотивів не міг залишитися в окупованому Криму після того, як українська влада ганебно здала його загарбнику, зауважимо, що, з нашої точки зору, зрада владоможців не є достатньою підставою, аби залишати своє і своїх окупантові. Навіть коли ти мало чим можеш допомогти своєму народу, можна підтримати його, розділивши його долю.
Нагадаю принагідно, що Меджліс кримськотатарського народу закликав кримців, за можливості, не полишати батьківщину. Нагадаю, що докладались відчайдушні зусилля, аби телеканал ATR, Lale, RadioMeidan могли залишитися на півострові. З якого ж дива мала перебиратися до Києва «КС»? Аби лишень підтвердити, що влада Московії створила на півострові неприйнятні умови для професійної роботи журналістів? Так, умови ті нестерпні. Так, журналісти, які дозволяють собі називати речі своїми справжніми іменами, загрожені і потрапляють під репресії. Це добре знають ті мідіа, ті журналісти, до яких вже дотягнулася рука московських спецслужб, які були змушені залишити Крим, а чи потрапили в їхні тенета. Чи треба нагадувати, що переслідування не припинилися й досьогодні, що в ці дні, в очікуванні судилища, на підписці про невиїзд перебуває один з батьків «КС» пан Микола Семена?
Так, не маючи акредитації, ми не маємо прямого, оперативного доступу до гарячої інформації з перших рук, не можемо, скажімо, офіційно бути присутніми в судах, висвітлювати хід судилищ над українськими політв’язнями. Але ж загальнополітичний літературний тижневик, за природою своєю, і не є оперативним постачальником новин. Його функція дещо інша, а сааме – спілкування з читачем на рівні художнього слова, на рівні аналізу подій.
Література. Саме художнє слово, зі сторінок «КС», зокрема, слово поетичне пов’язує сьогодні Крим з усією Україною. Саме воно зігріває душі українців тут, в Криму. Наші поети — це вся Україна — від Карпатських гір і лісів Чернігівщини до розлогих черкаських та херсонських степів. Надходила поезія і з дальших країв — з Італії, США, Тунісу. Пишаємося тим, що не рафіновані корифеї, яким у сьогоднішній скруті чомусь здебільшого заціпило, а живі сучасні поети довіряли «КС» свої чудові твори, які з глибокою вдячністю ми публікували на нашій поетичній сторінці. І те єднає не лише Крим до України, до світу, а, що не менш важливо, і Україну до Криму.
Аналітика. Ми не схильні переоцінювати власні можливості, але ж бачення подій очима сьогоднішніх кримських українців — як тих, що відбуваються в сьогоднішньому Криму, так і тих, в Україні — мало б цікавити якщо й не сьогоднішню облудно-нарцистичну владу, то мислячого українця, який, сподіваємось, дуже скоро прийде їй на заміну. Адже від того, чи будемо ми розуміти одне одного, залежатиме, як скоро зіпнеться врешті-решт на ноги Україна, а отже — як скоро скінчиться це лихоліття.
Тож чи заслуговував редакційний колектив «КС», який упродовж тридцяти трьох місяців окупації — власне, до сьогоднішнього дня — продовжував залишатися останнім бастіоном вільних мідіа на півострові, щотижня готуючи чергове число тижневика (а до середини літа ще й пересилаючи до Міністерства культури, НГЖВ та друкарні готові принт-файли газети) на те, щоб його було ганебно обмовлено і знищено так званими “співзасновниками”, чий стосунок до «КС», окрім формального і дуже умовного “співзасновництва”, обмежувався, по суті, лише можливістю розпоряджатися коштами на утримання чотирьох членів кримського редакційного колективу, взятими з бюджету, себто, з кишені українців, думкою яких з приводу долі “Світлиці” не цікавились?
Питанння те стоїть сьогодні, схоже, лише в моральній площині. З юридичною майже все гаразд. Принаймні, звільнивши наприкінці травня головного редактора та майже всю редакцію «КС» з формулюванням “за прогули”, іншими словами, викресливши з життя “Кримську світлицю”, пан генеральний директор після програного суду першої інстанції за позовом про незаконне звільнення головного редактора справу в апеляційній інстанції частково виграв.
На жаль, питання про моральність стосується не лише знищення української газети, яка майже три роки, як лишень могла, єднала Крим до України, обстоювала Україну в окупованому Криму. Посилаючись на те, що частина колективу «КС» таки перебралась на материк (свята правда: переїхала пані коректор, яка тепер працює на посаді відповідального секретаря), та на те, що газета, як виявляється, не виходила упродовж двох років (про що, навіть не почервонівши, заявляв на круглому столі, що відбувся в національному агентстві “Укрінформ” на минулому тижні: http://cultua.media/chi-potrbn-nekomercjn-vidannja), пан генеральний директор під іменем щойнознищеної “Кримської світлиці” від літа починає видавати зовсім іншу газету, як за формою, так і за наповненням. Але чи стає та газета “Кримською світлицею”, навіть якщо причеплене до неї не її ім’я написати найбільшими літерами, врядити його в найпатріотичніші кольори?
Синдром рейдерства, коли замість того, щоб створити щось своє, намагаються накласти руки на вже створене кимось, тягнеться за нашою владою потворним рудиментним хвостом ще з далеких дев’яностих. Автор знає те не з чуток. В 2001 році на його суденце поклали ласе око захланні бандити в погонах з податкової міліції. Діючи вкупі з продажним головою Євпаторійського суду Білеєм, суденце конфіскували. Щоправда, невдовзі рішенням Апеляційного суду АР Крим дії корумпованого судді та податкових упирів були визнані незаконними, прокуратура АР Крим розпочала проти них кримінальне провадження. Але суди по відшкодуванню тягнулися упродовж восьми нескінченно довгих років. Тоді з усіх ЗМІ, до яких автор цих рядків звертався, аби викрити злочинців, свої сторінки надали лише “Голос України” та “Кримська світлиця”. Тепер, як я бачу, те саме відбувається і зі “Світлицею”. І то неймовірно сумно…
Переглядаючи сьогоднішне число The New York Times, подумалось: шкода, що її власник не здогадався обрати собі в співзасновники НГЖВ. Могла б виходити в Києві і бути значно більше україноцентристською. Дурна думка…
Якщо ж серйозно, то схоже на те, що про мораль в конторі, куди доля закинула сьогодні нашого пана Андрія, не ведеться. Судіть самі: видавничу раду НГЖВ очолює московський письменник з українським паспортом господин Андрей Курков — той самий, який свого часу в інтерв’ю британському видавництву Penguin досить недвозначно висловлювався про перспективи перекладу англомовних авторів на українську мову, радячи, натомість, перекладати їх мовою московською, той самий, який ще вчора висловлювався за створення в Україні інституту московської мови. Іншим членом видавничої ради, головним редактором часопису “Пам’ятки України” є громадянин Німеччини герр Сєріков — той самий Сєріков, який сім років тому брав найактивнішу участь у спробі рейдерського захоплення і подальшого знищення “Кримської світлиці”, той самий, якого сьогодні звинувачують в шахрайському заволодінні майном Героя України, доктора історичних наук, професора, академіка НАНУ Петра Тронька (дивись: http://cheline.com.ua/news/crime/chernigivets-iz-nimetskim-pasportom-oshukav-donku-akademika-na-35-miljoniv-18951
http://tsn.ua/video/video-novini/donku-vidatnogo-ukrayincya-shahrayi-oshukali-na-dvi-kvartiri.html ) Отака от моральність… Є над чим замислитись, шановний читачу, чи не так?
Завершуючи напередодні, як видно, останньої річниці “Кримської світлиці” цю, на жаль, зовсім не святкову статтю, хочеться наголосити, що ніхто, насправді, не заперечує права генерального директора НГЖВ, чи будь кого іншого, заснувати нову газету, називаючи її “Згадкою про Крим”, “Вісником Кримської Еміграції” чи якось по-іншому, але нацуплювати на себе сорочку підступно удавленого брата твого, з будь-якого погляду, не є моральним, бо ж коли спитають “де брат твій, Каїне?”, що відповіси?

 

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: