ДОЗА КРИМСЬКОГО АНТИДЕПРЕСАНТУ

25 січня 2018 р.

Валентин Бут© Доза Кримського Антидепресанту

Нещодавно, на одному з вітчизняних телеканалів зявилася інформація про те, що найближчим часом Україна потрапить в трійку найдепресивніших країн світу. Які ж заходи для подолання проблеми розглядалися? Може, були пропозиції, поставивши на місце монополістів, реанімувати фінансову, банківську систему, створити сприятливі умови для інвестицій, для ведення бізнесу, відродити таким чином економіку? Де там! Натомість, з серйозним виразом обличчя мовилося про те, що проблему можна буде подолати за допомогою… антидепресантів, левину долю вартості яких — 80% — компенсуватиме держава.

Не вірите? Даремно. Вже ж маємо субсидії на комірне — ті самі, які подаються урядом як неймовірно ефективне вирішення нашої неплатоспроможності. Посміхаєесь? Тенденція, насправді, далека від комічності, бо ж здогадуємося як звуть тих “щасливців”, які перебувають на повному утриманні “великодушного” хазяїна.

Власне, сьогодні не стільки про слабоумість, інфантильність, байдужість які перетворюють нас на розмовляюче знаряддя, скільки про тих, кого сприймаємо за вершителів наших доль. Довіра до обраної нами влади є цілком нормальним почуттям, але лише за умови, коли вона працює в наших інтересах і ми тримаємо всі її дії під невсипним контролем. В іншому випадку ми припускаємося фатальної помилки. Наскільки та помилка фатальна маємо нещастя відчувати на власній шкурі. Руїна на яку “успішні менеджери” всього за якийсь десяток років, перетворили одну з найуспішніших економік (33 місце у рейтингу найбагатших країн світу на 1991 рік, за даними Classora http://en.classora.com/reports/t24369/general/ranking-of-the-worlds-richest-countries-by-gdp?edition=1990&fields=), стагнація, в якій перебуваємо й донині — сумне тому свідчення. В жорстко конкуруючому світі таке драматичне ослаблення не могло залишитися без наслідків. Можна скільки завгодно кивати на безчесніть, підлість захланного сусіди, який називаючи себе братом, лише чекав слушної нагоди, аби скористатися з нашої біди, але правда в тому, що його підступи, його агресивна експансія не мали б жодних шансів, якби не наша власна безвідповідальність, зокрема, допущення до влади виродків від поєднання учорашньої комуняцької партноменклатури, відвертого криміналу та імпотентних псевдопатріотів-розпатяк. Саме на їх совісті дерибан країни, знекровлення найпотужнішого на континенті війська і, як результат, сьогоднішня війна, втрата територій, десятки тисяч загиблих і покалічених, мільйони понівечених доль.

І трагедія продовжується, бо ж висновків не зроблено, винні не покарані.

Голослівно? Зовсім ні, якщо пригадати, в результаті чиєї злочинної бездіяльності ворогові було без спротиву здано мій Крим, допущено до війни на Донбасі, чиї слиняві інтереси уможливили появу ганебної ВЕЗ Крим, напрочуд активну, на подив цілого світу, торгівлю з ворогом, спонсорування окупаційної влади українськими продуктами і товарами. Якщо то не зрада національних інтересів, то що ж воно й таке?

Гірко, але та зрада не трапилася лише тепер. Її плетиво тягнеться ледь не з перших днів Незалежності. І має вона цілком впізнавані обличчя і добре відомі імена. Аби переконатися в тому, досить згадати хоча б те, як було змарновано наше право на отримання належної нам частки військово-морських сил колишнього Радянського Союзу. Дозволю собі нагадати тут читачеві, що вклад України в формування союзного бюджету становив 25%, а її частка в загальносоюзній власності на момент розпаду СРСР була визначена як 16.37%. Чорноморський флот становив, тим часом, лише 10% всього військового флоту Союзу РСР. Весь, а не лише той, що знаходився в Криму. Цілком закономірно, відтак, що згідно Біловезької угоди, підписаної трьома президентами: Єльциним, Кравчуком та Шушкевичем, ВСІ збройні сили, що перебували на той час на території України, включно з Чорноморським флотом, мали б перейти в її повне підпорядкування.

На жаль, слова Залізного канцлера про те, що угоди, укладені з Московією не варті паперу, на якому вони писані, цілком підтвердилися і в тому випадку. Вже в 1992 році, в Мухалатці Кремль почав просувати думку про спільне командування Чорноморським флотом та поділ його корабельного складу навпіл. А ще через рік, в Масандрі, першим президентом, паном Кравчуком, було підписано протокол, за яким Україна не лише відмовлялася від ядерної зброї, передавала її Московії, а й за рахунок… погашення міфічних “газових” боргів, поступалась на її користь ВСІМ Чорноморським флотом — 28 підводних човнів, 45 великих бойових кораблів, 300 допоміжних суден, кілька плавучих доків, 151 літак, 85 гелікоптерів, базами з причальними стінками, та всією береговою інфраструктурою, включно з військовими заводами та маяками. За найскромнішими оцінками загальна вартість всього того становила вісімдесят мільярдів доларів США.

Ось так через недалекоглядність, нездарність вищого керівництва держави були змарновані всі зусилля українських вояків залишити Чорноморський флот за Україною. Про перебіг тої непростої, часто драматичної боротьби можна прочитати в книжці одного з творців Збройних сил України, безпосереднього учасника тих подій, полковника Віталія Ілліча Лазоркіна “Деякі сторінки з історії творення Збройних сил України”, розділи якої публікувалися в Кримській Світлиці: №№ 34-52 за 2015 та 1-6 за 2016 р.р. Попри те, що мені можуть резонно заперечити стосовно того, що чимала частина корабельного складу Чорноморського флоту вже на той час була застарілою, що інфраструктура знаходилася не в кращому стані, попри те, що Україна мусила б у будь-якому разі скоротити чималу частину кораблів, програш, насправді, був катастрофічним. Чи не вперше ми усвідомили, що біля керма влади опинилися люди не просто нефахові, нездатні навіть усвідомити критичну необхідність військово-морських сил для морської держави, але й цілком байдужі до долі країни. Адже здача флоту означала не лише величезні майнові втрати — роззброюючись самі, ми віддавали в руки потенційного супротивника потужну зброю. А що вже казати про те, що в руки московських адміралів, разом з флотом, наша влада віддавала тих офіцерів, які, задекларувавши відданість українській державі, принісши їй присягу вірності, опинилися тепер під тиском!

Той стратегічний провал був настільки очевидним, що не міг залишатися не виправленим бодай якийсь довший час. В квітні 1994 року всі попередні угоди по флоту були денонсовані і укладено нову, згідно якої на базі Чорноморського флоту створювався Чорноморський флот Московії та українські ВМС. Україні відходило близько 20% корабельного складу. Про справедливість тут годі було й говорити. Фіговий листок і цієї угоди не міг прикрити шокуючу голизну наших далеких від інтересів нації, а проте ж, таких самовпевнених “королів”.

На жаль, відтоді висновків практично не було зроблено. Наша влада, зациклена на шахрайських корупційних схемах, здається ніколи не могла втямити нащо Україні той флот. Це проявилося не лише на прикладі сумної долі ВМС. Далекі від державного мислення, вузьколобі чинуші роздерибанили, розпродали за копійки не найгірший в світі торгівельний, пасажирський, риболовний флот, з трьох прекрасних учбових вітрильників — Товариш, Херсонес, Дружба, залишився лише останній, та й той, переобладнаний на плавучий ресторан ще в 1992 році, стоїть з 2000-х біля причальної стінки, не виходячи в море. Дуже показово, що знаменитий переможець відомих на весь світ перегонів великих вітрильників Op Sail 1974 та Op Sail 1976, херсонський барк Товариш, на якому лише за радянський період пройщли практику більше 15 000 курсантів, в роки Незалежності було передано в розпорядження… міністерства освіти, яке геть занедбало його і в подальшому, чи то сприймаючи заслужений 82-метровий барк водомісткістю 1354 тонни ні на що непридатним непотребом, чи переслідуючи якусь свою темну вигоду, продало його за ціною вживаного чотирнадцятиметрового семитонного катамарана.

Так само було занехаяно і Херсонес, переданий у розпорядження… міністерства сільського господарства (!) Той хто бував в Керчі упродовж кількох останніх років перед окупацією, міг бачити в ковші рибальського порту червоний обшарпаний корпус з високими охристими щоглами. З відвязаними вітрилами, з німуючим двигуном прекрасний фрегат, який міг бути уособленням величі і престижу країни, тихо обростав іржею, стоячи біля причальної стінки. Чи варто дивуватися, що в часі захоплення півострова Московією в 2014 році ніхто навіть не згадав про нього? Власне, окупація пішла Херсонесу на користь. Відремонтований на ССРЗ, він вже в 2015 році вийшов на дистанцію міжнародних перегонів. На жаль, не під жовто-блакитним прапором. Сумно, чи не так? А чи повчально?

Повертаючись до думки про флот військовий, хотів би звернути увагу на те, що за 27 років Незалежності нездари, яких ми допускаємо до влади, не спромоглися не те, що виписати військово-морську доктрину України, а навіть усвідомити її необхідність. Натомість переймаємось іншим.

Згадайте, читачу, яким збудженим гудінням озвалися нещодавно наші теле- та радіоетери на кинуту, наче кістка, пропозицію нинішнього хазяїна Кремля повернути нам залишки захопленої в Криму авіатехніки, кораблів і суден ВМС України. Не коментував його слів, здається, лише лінивий: від премєра, який висловив свою згоду разом з флотом прийняти ще й Крим, до армії “експертів”, які з завидною впевненістю і майже натуральною глибокодумністю коментують речі про які часто не мають навіть побіжного уявлення.

Воно, звісно, яка промова, така й відмова. Ігнорування принизливої пропозиції, є безсумнівно, виграшним кроком. І то не лише з міркувань високої політики, дипломатії чи права. Ще одним чинником на користь відмови від “щедрої” пропозиції може бути розуміння реального стану залишеного ворогу майна. Адже окрім того, що вся та техніка, за невеликим винятком, перебувала внаслідок хронічного недофінансування в досить плачевному стані, залишаючи її ворогові, українські залоги мали б максимально вивести її з ладу. І хоч ми не чули про жоден випадок висадження в повітря чи затоплення, думається, відповідальні командири не знехтували певними заходами для унеможливлення використання бойових машин/кораблів ворогом.

Окремою пересторогою мала б бути і згадка про давню, дуже темну історію з лінкором “Новоросійськ”.

З іншого боку, треба розуміти в якому незавидному становищі опинилися українські військові моряки, втративши унаслідок нездарного командування майже всі бойові кораблі, велике число суден забезпечення, морську авіацію, причали, бази, іншу інфраструктуру флоту. Неможливість практичного навчання, неможливість застосування теоретичних знань означає дискваліфікацію. І тут практика на катерах берегової охорони, які кують на Кузні, не дуже допоможе, адже не еквівалентна практиці на великому бойовому кораблі. Треба розуміти, що військово-морські сили є досить складним механізмом, що являє собою інтегральне поєднання різних бойових кораблів і суден забезпечення, кожна ланка яких призначена для виконання певних бойових операцій і може бути ефективною лише за умови їх чіткої координації і взаємодії. Таким чином, для того, щоб військово морські сили могли належно виконувати покладені на них завдання, необхідно враховувати вищезазначене і не обмежуватись побудовою одних лише катерів берегової охорони, до того ж з не надто показними як на сьогоднішній час ТТД.

Ці, зрозумілі кожному військовому моряку міркування, наштовхуються на вельми значну перепону, якою є надзвичайно висока ціна побудови сучасних бойових кораблів. Так, узгоджена вартість лише двох фрегатів проекту 11356, що будуються нині в Калінінграді для ВМС Індії становить 990 мільйонів доларів. Тож, навіть якщо будувати новий флот з нуля на власних верфях, коштувати він буде дуже недешево.

А, проте ж, коли виникає питання, “А чи варто?”, слід щоразу згадувати слова одного дуже відомого французького імператора, який стверджував, що народ, який не годує власне військо, приречений годувати чуже.

Сьогодні, коли країна продовжує перебувати недалеко від межі дефолту, тим більше, в часі нав’язаної нам війни, побудова військового флоту (а треба б ще й торгівельного, риболовного!), ще нагальніша потреба відродження сучасних потужних ВПС, ракетно-космічних військ, може комусь видатись утопією. Але це не так. Серйозні проекти означають і серйозне ставлення партнерів, і прихід серйозних інвестицій, і робочі місця, і підйом економіки.

В той же час навряд чи є якісь сумніви щодо того, що всі ті абсолютно необхідні кроки, від яких напряму залежить бути чи не бути завтра Україні, апріорі неможливі доти, доки у владі замість державців продовжуємо тримати популістів, шахраїв та злодюг, чиє розуміння своєї ефективності на займаних посадах зводиться до розміру нацарьованих за наш рахунок капіталів, а уявлення про ефективне вкладення тих брудних грошей навіть близько не межує з наукою, новітніми технологіями, обмежується, натомість, купівлею футбольних клубів, нерухомості десь в Британії чи Іспанії, приватизацією Божих храмів, колекціями святих мощей, дорогих годинників, авто, яхт, коханок і тому подібних аксесуарів дикунської перцепції шикарного життя.

Саме тому, замість вилаштовуватись в чергу за субсидією на антидепресанти, було б розумно вже сьогодні потурбуватися про те, щоб завтра до влади привести нарешті тих, хто буде працювати на нас. Хіба ні?

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: