БИТВА ПІД КУМЕЙКАМИ 16 грудня 1637 року.

До 380-річчя першої спроби відновлення незалежності Краю під проводом гетьмана Війська Запорізького Низового Павла Михновича Бута.

© Валентин Бут, “Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі”, розділ XVI

“Було колись – в Україні ревіли гармати, Було колись – запорожці вміли панувати. Панували, добували і славу і волю; Минулося – осталися могили по полю.”                (Т.Г. Шевченко)
“А тепер час перенестися на Кумейківське поле. Було близько десятої ранку, коли козацький табір наблизився настільки, що стало добре видно вилаштуване в два ряди польське військо. Воно стояло за півтори милі на південний схід від села, на березі якоїсь річечки, а чи болота. Попереду, розтягнувшись на пів милі стояли гусарські та козацькі хоругви та полки німецької піхоти. Ще полк драгунів та угорська піхота стояли в другій лінії, прикриті з боку Кумейок возами, вилаштувними в десять рядів.
Потоцькому не можна було дорікнути нехтуванням тактичними можливостями рельєфу. Прикрите від фронтального удару тим болотцем, а з тилу возами, укріпивши своє праве крило, польське військо, безсумнівно, займало дуже непогану позицію і Павло Бут з його полковниками не могли не оцінити того. Проте, навряд чи те могло хоч якось налякати ветеранів, які ще з Сагайдачним брали Кефе і Кезлев, Синоп і Бююкдере, тих хто пізніше здобував те ж Кефе з Шагін Гіреєм, руйнував Кодак. Досвідчене око не могло не помітити і вразливості тої позиції. Найперше, що впадало в око, це те, що вона була статичною. Для того, щоб зруйнувати плани польного гетьмана варто було, витримавши перший натиск, обійти польський табір з його правого крила та, зайшовши в тил обозу, що унеможливило б використання поляками своєї артилерії, зосередити вогонь восьми гармат та всієї вогнепальної зброї на польському таборі. В цьому випадку можна було розраховувати на те, що Потоцький, аби зрівноважити сили накаже перетягнути гармати до возів і чи то, знявши з лафетів, встановить їх на возах, чи розірве вози, аби мати можливість задіяти артилерію. І в тому й в іншому випадку з того можна було скористатися. Безсумнівною перевагою козацького табору було те що ця мобільна фортеця могла досить легко міняти свою позицію, пристосовуючись до мінливих умов поля бою. Цей план виник, очевидно, вже на підході до польських позицій. Власне, вибору особливого й не було. Обходити табір Потоцького з лівого крила, уздовж тої болотистої річечки, було б значно довше і могло звести нанівець весь задум, бо поляки за той час могли й самі спробувати перебудуватись. Отже, залишалось обходити з правого крила. Цей маневр давав ще й виграш в часі, бо бачучи як Потоцький укріпив своє праве крило, можна було сподіватись, що очікуючи атаки саме звідти, він не одразу збагне справжнє призначення маневру.
Тож, підійшовши на гарматний постріл, козацький табір повернув ліворуч і рушив уздовж берега річечки, б’ючи з чотирьох гармат правого крила по вилаштуваних фронтом полках. Польські гармаші відповіли без затримки і значно дошкульніше, адже всі їх гармати стояли в першій лінії. Але козацький табір не стояв на місці. Рухаючись уперед, він скоро мав вийти з зони ефективного ураження, а завернувши за праве крило та продовжуючи задуманий рух в тил поляків, взагалі уникнути її нищівної дії.

Бій, проте, це дія не однієї лише сторони. Противник намагається задіяти свій план, а за неможливості того, перебудовує свою тактику таким чином, аби використати слабкі сторони супротивника, виявлені, в тому числі і в ході бою, відшукати його вразливе місце та, натиснувши там всією своєю потугою, переломити хід бою на свою користь і таким чином прокласти шлях до перемоги.
На жаль, серед козацтва того часу ми не зустрічаємо хронікерів на кшталт отця Окольського, які показали б той бій очима повсталих. Маємо лише Щоденник. Він, безсумнівно, є видатною пам’яткою тогочасних подій, але його вадою є велика заангажованість. Святий отець бачить події очима не просто поляків, а освяченої Богом влади, її караючої руки, влади,яка прийшла упокорити невдячне зрадливе хлопство. Саме це, як на мене, є причиною того, що автор Щоденника раз по раз втрачає об’єктивність, вільно, чи невільно вдається до того, що можна назвати фальсифікаціями. Це можна сприймати як прикру, але зрозумілу ваду Щоденника. З іншого боку, таке викладення дозволяє ще тонше відчути дух того нестерпно принизливого ставлення польської влади до цілого народу, коли навіть священик, для якого всі люди мали б сприйматися дітьми єдиного Отця небесного, не змигнувши оком пише про дарування людей, про захоплення та допит колеги-священика, з явним задоволенням зазначає, що від дії польських гармат козаки «…skoczniej skakali.» (жвавіше стрибали), смакуючи пише що «…завдяки розквартируванню (польських жовнірів на Україні) лицарство не допускало ані зборищ, ані поширення злих замислів. Сидів так кожен свавільний козак, дивлячись на жовніра так покірно, як не дивиться навіть вовк, коли впаде до ями. І прислужував і соромився і проклинав дружину». Чи не те ж саме з «шедеврами» доморощених «отців-окольських» сьогоднішньої України?
Вчитуючись в опис бою, важко повірити, що такий досвідчений вояк, як Миколай Потоцький не задіяв своїх гармат при першій же нагоді, а саме, щойно козацький табір втягнувся в зону засягу їх дії. Натомість, Щоденник розповідає нам, що козаки йшли уздовж строю, обстрілюючи польське військо з своїх гармат, а те військо стояло мовчки, аж доки табір не досяг середини бойової лінії, яка, нагадаю, була розтягнута на пів милі. Лише коли чоло табору зітнулося з вишикуваними лавою хоругвами коронного стражника, які прикривали праве крило, лишень коли польські козацькі хоругви змушені були сховатися за спини драгунів, ті відповіли мушкетним вогнем. А вже потім, оповідають нам, «…звернув свій погляд й. м. пан гетьман на коронну гармату, яка була націленою на середину козацького табору, і наказав капітанові артилерії розпочати забавку.»
Можна зрозуміти, що те, що діялося на правому крилі не могло не відволікати уваги польного гетьмана, але ж не настільки, аби забути, що засяг ефективного ураження артилерією значно більший за засяг дії мушкетного вогню. Такий ляп можна було б вибачити капеланові, але не гетьманові. Саме тому, я впевнений, що Потоцький задіяв свої гармати вчасно і значно раніше, ніж про те писав Окольський. Виходячи саме з таких міркувань, я вважаю, що польська артилерія зовсім не чекала, доки козацький табір почне обхід правого крила.
Про те, що робилося на правому крилі автор Щоденника каже дуже ухильно, але,читаючи між рядків, можна зрозуміти, що козацькі хоругви Лаща не витримали натиску і в бій вступили драгуни Жолкевського та Мореля. Певно полякам доводилося несолодко, бо Потоцький був змушений перекинути сюди ще й полки піхоти панів Бєгановського та Коморовського, які, як ми пам’ятаємо стояли в другій лінії. Тиск з обох боків був, схоже, неймовірним. В якийсь момент просування козацького табору дуже уповільнилось, а то й стало неможливим. За подібних умов, табір, аби виснажити сили супротивника, зазвичай переходив до оборонної тактики. Для цього здвоювалося число рядів возів, крила табору закривалися, перед колесами насипалися земляні вали, засипалися землею самі вози, копалися окопи та ходи сполучення. На Кумейківському полі козаки навряд чи збиралися переходити в глуху оборону. Тим не менш, було віддано необхідні розпорядження і табір почав перешиковуватись, здвоюючи ряди. Можна лишень уявити, наскільки непросто було те робити під шквальним вогнем супротивника, який не послаблювався ні на хвилину. Здвоїти число бічних рядів було не так важко. Складніше було з крилами табору, які закривали його чоло та спину. Зі спиною, зі зрозумілих причин, особливих проблем не було, а от з чолом…

11Battle_of_Beresteczko_1651
Зрозумівши до чого йдеться, Потоцький кинув свої найкращі хоругви на ще не закритий повністю табір. Бій і до того напружений, досяг, здається критичної межі. Всі сили атакуючих були націлені тепер на чоло табору. Гусарські та козацькі хоругви хвиля за хвилею налітали на незакритий ще прохід, силуючись будь-що прорватися досередини табору. Перед проходом утворилася вже ціла купа, де крім забитих людей і тварин, стікали кров’ю поранені, билися в передсмертній агонії коні. Захисники, ледь встигали скидати з рогатин все нові й нові тіла. Козацький бат, – тришеренговий стрій, де перший ряд безперервно стріляв, третій заряджав, а другий передавав зброю, безупинно сипав кулями. Але навіть густий частокіл рогатин, навіть та свинцева заметіль не могла спинити наступаючих, тож ті, хто проривався потрапляли під шаблі, келепи та сокири. Бій йшов з поперемінним успіхом. Кілька разів козакам вдавалося відтіснити ворога від проходу і тоді, здавалося, його от-от вдасться закрити: з-під коліс відтягували трупи своїх і чужих, вози рушали з місця, але налітала нова хвиля атакуючих і все починалося спочатку. З обох сторін втрати були величезними і зростали з кожною годиною.
Під час третьої атаки чотирьом польським хоругвам вдалося врешті прорватися до табору. Проривання табору, було хоч і не безпрецедентним, а все ж дуже рідкісним явищем. Можна висувати безліч причин того, але найважливішою, безперечно, була саме та, про яку я вже згадував, а саме, недостатній досвід того, більше селянського, ніж козацького війська у веденні бойових дій табором, де кожен маневр мав бути відточений досконало, особливо ж, маневр замикання-розмикання табору. Це з одного боку. З іншого, на табір цього разу йшов масований натиск не легкої кінноти степовиків, а важкої польської кавалерії, посиленої полками німецької та угорської піхоти.

kumeiky2
Але, навіть така критична ситуація ще не означала поразки. Все козацьке військо, як зрештою і польське, не могло бути задіяне водночас в одному місці. Козацький, табір, тимчасом, продовжував і далі обстрілювати польські полки з гармат і мушкетів. Маємо свідчення Окольського, що під самим Потоцьким в цьому часі було вбито двох коней. Найдошкульнішим в тому прориві був, звісно, перший момент несподіванки, коли, думається, не в одного стрепенулося серце на думку про те, що все втрачено. Попри те, навіть в такій скруті ні в кого не виникла думка просити миру. Миттю розділившись, козаки кинулись за відчайдухами. В результаті, за сумнівне задоволення перебування всередині козацького табору протягом дуже короткого часу, поляки заплатили високу ціну. Як свідчить Окольський, жодна з хоругов не вийшла з табору не зазнавши значних втрат. Більше того, вибивши ворога з табору, козакам врешті вдалося замкнути його. На цей момент шальки терезів в руках пані Долі ще перебували в стані хиткої рівноваги. Звитяга, та стійкість воїнства обох сторін не підлягала жодним сумнівам. Втрати в коронному війську були значні. Так, було ледь не повністю винищено угорську піхоту, загинув полковник драгунського полку Морель. І хоч козаки зазнали не менших втрат, бойовий дух в таборі був високий, як ніколи. Як би там не було, а їм вдалося просунутися до правого крила польської бойової лінії, їм вдалося витримати безперервні масовані кількагодинні атаки польських та німецько-угорських полків, їм вдалося, зрештою, замкнути табір, зберігши status quo і цілком реальні шанси на перемогу.
Біда прийшла несподівано і була майже непоправною. Набивши руку на спаленні Кумейок, (я переконаний, що те було зроблено ані козаками – не було ані сенсу, ні можливості, ні мешканцями села – залишалися на зиму безхатьками, а лише з прямого наказу польного гетьмана), Потоцький вирішив не зупинятися і вчинити так само з козацьким табором. План був простим, цілком реальним і вельми ефективним. Зрозуміло, що найбільшим бажанням польного гетьмана при тому було знищення порохових запасів. Якби те вдалося, козацькому спротиву дуже швидко настав би край. Але, якби з порохом і не вийшло, знищити запаси фуражу теж було б неабияким успіхом. Факторами, які сприяли планові Потоцькего, був північно-західний вітер, що дув в напрямку козацького табору, ще й досі несучи їм у вічі дим підпалених ще вранці Кумейок та оті самі запаси сіна та соломи на козацьких возах, без яких взимку обійтися було ніяк не можна. Козаки мали величезний досвід степової війни, де намагання викурити козаків з табору за допомогою вогню, був одним з найчастіше застосовуваних тактичних ходів супротивника, тож з нашого боку було б наївним гадати, що для уникнення такої небезпеки не вживалися відповідні заходи, скажімо, розміщення пороху в викопаній для цього ямі. Але ми не знаємо, чи було те зроблено в цьому випадку, адже тому могла завадити і промерзла земля, і фактор часу…
Як би там не було, але в результаті чи то іскри, чи удару ядра, кулі, пороховий запас козацького табору злетів в повітря. Можна лише уявити, що в результаті вибуху загинуло чимало братчиків, але найстрашнішим в той момент був сам факт втрати боєзапасу. Залишався, звісно, підручний запас біля гармат та в особистих порохівницях, але того не могло вистачити хоч на якийсь довгий час. Ситуація змінилася докорінно і трагічно. Ще мить тому козаки почувалися цілком впевнено, аж враз опинилися перед безвихіддю. Вистояти проти озброєного вогнепальною зброєю супротивника ледь чи не голіруч було неможливо. Сам табір втрачав всі свої неперевершені захисні можливості, якби супротивник міг підійти до нього упритул. Саме від цього моменту над козаками нависла справді смертельна небезпека.
На короткій нараді, яка відбулася тут же, було вирішено негайно вирушати за новими запасами пороху. Ще одним шансом переломити ситуацію на свій бік, було залучення лівобережних полків. Думаю, Павло Михнович ні на хвилину не переставав чекати їх підходу, був впевнений, що Острянин та Кизим, скориставшись тим, що козацький табір відтягнув на себе всі польські полки, вже переправилися, тож привівши їх, можна буде не просто вистояти, а й перемогти.
Саме для цього, вже надвечір, залишивши за старшого в таборі полковника Дмитра Тимошовича Гуню, невеликий козацький загін на чолі з Павлом Бутом та Карпом Скиданом полишив табір, продерся крізь польське оточення і помчав за підкріпленням. І саме це закидають Павлові Буту, як чин боягузтва, ледь не зради. Але чи то дійсно так? Давайте поміркуємо: якби гетьман і справді вважав справу втраченою, він міг би рушити на Запоріжжя, аби накопичивши сили, вдарити навесні ще раз. Зрештою, за логікою звинувачувачів, він міг би просто втекти до Криму, гайнути на Дон, а чи загубитись на теренах якоїсь з московських україн.
Що ж робить, насправді. гетьман Бут? Відправивши Скидана з частиною загону до Чигирина, за порохом, він сам зупиняється в Черкасах, налагоджує зв’язок з лівобережним військом, просячи, вимагаючи, наказуючи перебиратися на правий берег, аби йти на виручку обложеному табору. До певної міри це йому вдається. Певна частина загонів з лівого берега таки приєдналася до нього. Проте час було втрачено безповоротно..
Тимчасом, Дмитро Тимошович, витримавши всі шалені атаки, які тривали до пізньої ночі, відступив з табором до Мошен, але там не затримався і рушив далі. На жаль, табір посувався не так швидко, як того хотілось би. Перепочити вдалося лише в Черкасах, але дуже коротко. Звідти вирушили на Боровицю, де їх вже чекав гетьман з гарматами, взятими в Черкасах та невеликим лівобережним військом.
Про розпорядження, віддані Скидану, ми вже говорили, але наскільки йому вдалося виконати їх, нам невідомо. Судячи з того, що він на момент, коли кумейківське військо та лівобережні загони зійшлися в Боровиці, перебував в Чигирині, можна гадати, що він ще намагався добрати запаси до підходу польського війська.
Схоже на те, що козацьке військо збиралося відступати до самої Січі. В ситуації, що склалася, то було не простим, але чи не єдино правильним рішенням. Потоцький, зрозуміло, нізащо не хотів допустити до того, бо навесні довелося б починати з самого початку і не було жодної гарантії, що наступного разу пані Доля була б такою ж прихильною до нього, як досі. Виславши зранку 19 грудня передові хоругви, які мали наздогнати й спинити відступаюче козацьке військо, він рушив за ними з основними силами. По обіді він підійшов до Черкас, розраховуючи, очевидно, заночувати в місті, але запалене відступаючими козаками, воно горіло так, що Потоцький не мав іншої ради, як заночувати в полі. На той час передові полки вже наздогнали козацьке військо, змусивши його укріпитися в Боровиці. А вранці 20 грудня до Боровиці наспів і Потоцький.
То ж чи зрадив своє військо Павло Бут? Чи покинув товариство на ласку Потоцького? Як показують факти, все було якраз навпаки. Гетьман робив все, що було в його силах, аби зберегти, врятувати військо. Інша річ, що пригнічене невдалою першою битвою те військо, серед якого, нагадаю, справді загартованих воїнів було менше половини, у значній мірі втратило свій бойовий дух. Поза сумнівом, багато реєстровців, вже теж жалкували про своє рішення долучитися до повстання. А що вже казати про їх старшину… Замість того, щоб підбадьорити, згуртувати військо, вона навпаки, сіяла паніку й розбрат, нацьковувала військо на його проводирів. В бік і самого гетьмана і його старшини звучали гіркі звинувачення. Ще Тацит в своєму Agricola писав: «Перемогу у всякій війні кожен приписує собі, а вину за нещастя складають на одного». Тож, чи варто дивуватися, що на раді в обложеній Боровиці 20 грудня, де всім вже заправляла реєстрова старшина, Павла Бута було скинуто з гетьманства та взято під варту. Новим старшим було обрано Каїрського.
Ось саме тут, на моє глибоке переконання, і відбулася зрада! Але зрадив не Павло Бут. Зрадили його. Та ж, хіба лише його одного? Зрадили тисячі простих козаків, селян, які в голодний рік продали останнє, споряджаючись на війну, які не шкодували свого життя в битві; зрадили тих, хто поклав свою голову на тому кривавому кумейківському полі, аби лишень застояти волю. Але що таке воля, для тих, хто сподобившись бути вписаними до реєстру, спали й мріяли лише про те, як би самим долучитися до шляхетства…
Як і під час попередніх повстань, реєстрова старшина жодним чином не мала на увазі відстоювати інтереси черні. Приєднуючись до повстання вона щоразу використовувала його силу лише як засіб певного тиску на польську владу для досягнення своїх власних інтересів. Нікчемна кістка реєстру, до слова, так ніколи й не визнаного сенатом, розколювала українство, проявляючись у потворних виявах підлої зради і безчестя.

14

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: