З Голови на Ноги

© Валентин Бут, с таття для Кримської Світлиці

«Люди, які обирають корумпованих політиків, самозванців, злодіїв та зрадників, не є їх жертвами, але поплічниками»
Джордж Оруелл

«Сподіваюсь, знаходиш можливість писати» – приписав сьогодні в кінці свого листа колега з Британії Марк Кіркбрайд, який зараз по вуха в сюжеті своєї нової книжки. О, ті сподівання… Подібне питання тут, в Україні, сприймається часом моветоном. Недарма ж наша пишуча братія намагається уникати подібних питань. Чи треба пояснювати, що справа тут зовсім не у відсутності креативу, натхнення, наснаги чи елементарної сили волі, що змушує тебе щоранку сідати до клавіатури? Питання значно серйозніше і полягає в тому, чи є сенс писати, коли того ніхто не прочитає. Мало хто задумується над тим, що письменницька праця не менш виснажлива, аніж будь-яка інша. Написання серйозного твору вимагає значних зусиль і море часу. Деякі романи пишуть роками. При тому, письменник — хоче він того чи ні — психологічно, емоційно проживає з героями свого твору їх часом дуже непрості долі, по суті, створючи їх образи за рахунок днів, років свого власного життя, не кажучи вже про спалені емоції та нерви. Тож чи дивно, що у всьому світі письменницька праця і оцінюється відповідно! Гонорари успішних письменників сягають багатьох сотень тисяч і навіть мільйонів. Чи треба казати, що в зруйнованій економіці, якою є на сьогодні Україна, про такі гонорари годі й мріяти. Сумно, але велика європейська країна – країна з давніми традиціями книгодрукування, з величезним читацьким потенціалом, не здатна на сьогодні утримувати своїх письменників. Не здатна, бо зусиллями привладних наперсточників пріоритети нації вже давно переміщено на шальки елементарного виживання. Ті, хто міг би бути вдячними читачами, витрачають сьогодні по десять-дванадцять годин на те лиш, щоб утримати душу в тілі, не мають, відповідно, ані вільної копійки, аби купувати книжки, ані часу на їх читання. Ті ж, хто нацарював великі статки, як правило, цілком байдужі до красного письменства, адже попри всі куплені на Привозі дипломи, їх інтелектуальний рівень (не плутати з практичною тямовитістю!), потребує натомість чогось простішого, легше засвоюваного. Чи не звідси ростуть ноги всіх отих примітивних шоу, що заполонили екрани телевізорів?
Але не одна лише матеріальна убогість переважної частини нації – попри те, що вона основа тої проблеми – гальмує літературний процес в Україні. Саме письменство все ще не виборсалося з липкого павутиння совка. Ні — до тематики творів те не має стосунку. Навіть вчорашні лауреати ленінських премій вже давно не згадують у своїх творах про важливість спрямовуючої лінії компартії. Але досі існує НСП – письменницький колгосп, створений прозорливим Кобою для невсипного контролю над умами «інженерів людських душ» – колгосп, який замість вражаючих творів, натомість раз-по-раз продукує чергові огидні скандали. Та й не може він щось продукувати. Книжки пишуть письменники, а не спілки. Хтось може пригадати хоча б одного письменника, якому спілка коли-небудь допомогла написати гарну книжку? Хтось чув про таке? А, може, хтось чув про спілку письменників Великої Британії, Франції чи США? Членами яких письменницьких спілок були Жюль Верн, Теодор Драйзер, Тарас Шевченко? Членом якого письменницького колгоспу є Пауло Коельо, Харуко Муракамі? Можливо, вони й страждають тяжко, пишучи книжки наодинці, позбавлені щохвилинної підтримки, надихаючих еманацій від колег, а проте ж, не схоже, щоб відсутність в їх кишені спілчанського квитка якимось фатальним чином впливала на якість їхніх творів. Може, все тому, що письменницька праця, як і більшість занять, які стосуються творчості, є процесом майже виключно індивідуальним? Думаю, мій читач навряд чи нарахує бодай зо два десятки співавторів величини незабутніх Ільфа і Петрова.
Згадую тут про письменницький колгосп зовсім не для того, щоб принизити колег-спілчан, більшість з яких до тої совкової бюрократії жодного стосунку не мають, а подалися в спілку хто за уявним престижем, хто від вбитої в свідомість потреби щоразу підтверджувати свій статус відповідним папірцем. Власне, не в спілці ж проблема. Вона у загальмованості, у відсталості літературного процесу в Україні, який, в тому числі і наша затягнута павутиною спілка успішно консервує.
Так, окрім кількох розкручених письменників, решта пишучої братії давно забула про гонорари. Виросло ціле покоління, яке видає книжки виключно на кошти спонсорів, меценатів, або ж за свій власний рахунок, як правило, мізерними накладами. Причина того і в недолугих законах, які замість безкомпромісного надання переваги україномовній українській книжці, натомість, до останнього часу широко розкривали двері продукції східного сусіди, і в совкового розливу вітчизняних видавництвах, які почасти через ті закони, почасти через відсутність підприємницької жилки, через незнання реального ринку, через ганебну нефаховість, коли видавець не може оцінити якість манускрипту, а отже і не бажає приймати на себе жодних ризиків, і через майже повну відсутність в Краю таких звичайних і повсюдних медіаторів між письменником і видавництвом як літературні агенти.
І це лише частина проблем української книжки. Адже навіть видавши її, стикаємось з перепоною не менш непрохідною. Знищена в 90-х система книгорозповсюдження хоч і відродилася певною мірою, але її форми часом вражають. Ні для кого ж не секрет, що в державі Україна і сьогодні, попри цілу купу згаданого вже тут псевдопатріотичного законодавчого мотлоху, значно легше продати московомовну книжку, аніж книжку мовою титульної нації. Попри явний абсурд ситуації, він є, на жаль, цілком закономірним, коли видавничі ради очолюють московомовні письменники, які настійно радять іноземцям перекладати книжки для українців мовою… московською замість української, які висловлюються за створення в Україні інституту московської мови, вперто відстоюють мовний розкол Краю. Чи ж варто за таких обставин дивуватися, що великі українські книгарні з великою неохотою беруть україномовну книжку.
На щастя, не все ще втрачено. Завдяки прозорливим фундаторам (Тетяна та Юрій Логуш), щедрим спонсорам, та небайдужим людям маємо «Коронацію Слова», маємо кілька інших літературних конкурсів, де молоді письменники принаймні мають можливість заявити про себе. І хоча перша премія «Коронації» за повноцінний роман (350-875 тис. знаків) лише на дві з половиною тисячі гривень більша за першу премію The London Magasine в жанрі короткого оповідання (2,5 тис. знаків), значення тих конкурсів, зокрема «Коронації Слова» важко переоцінити.
Не можна не згадати тут і «Кримську Світлицю», яка попри московську окупацію Криму, попри фінансову удавку альянсу київських нищуків та «героїв Криму», попри підле звільнення півтора роки тому всього колективу тижневика, вже другий рік проводить всеукраїнський літературний конкурс для дітей і учнівської молоді «Ми – діти твої, Україно!» імені нашого кримського поета Данила Кононенка.
Тож чи пишеться мені? Пишеться, але останні три роки то майже всуціль публіцистика. Дві незавершені повісті, недописаний роман, початий кіносценарій, незавершена поема, повністю готова до друку поетична збірка, повністю готова до видання повість, не надрукована лише тому, що відоме на весь світ видавництво, яке радо береться її опублікувати, не працює з українськими банками. Більше того, моя країна, де одні легко виводять в податкові гавані великі мільярди, не дозволяє ще одному видавництву перераховувати гонорар за книжку, яку воно готове опублікувати на мою картку PayPal (до слова, платіжна система створена українцем).
Але ж письменники-літератори з їх нереалізованим потенціалом – ненаписаними романами, невиданими книжками – то лише невелика частина змарнованих доль мільйонів українців.
– До чого вся ця навкололітературна чорнуха? – скаже мій читач. – В країні війна. Чи не щодня на фронті гинуть люди. В самій столиці останнім часом з гнітючою регулярністю, яка дивним чином співпадає з незручними для влади ситуаціями, як не викрадають чергового гончаренка, то вчиняють замах на геращенків-мосійчуків, відстрілюють московських депутатів в бігах, вбивають добровольців, висаджують в повітря журналістів.
– Все так, за невеликим, але дуже суттєвим винятком: наша влада і досі, на четвертому році війни навідріз відмовляється визнавати війну війною. А отже, немає ніякого фронту. А отже, як не сьогодні то по приходу опозиційно-відродженої ПР, наші неупереджені суди, за позовом зацікавлених осіб, матимуть повну можливість визнати звичайними бандитами всіх, хто підставляв свого лоба під кулі, захищаючи від «трактористів» свою землю, свої доми, свої сім’ї. І до того ведеться. Недарма ж наша люба влада так настійливо пропихає в проекті закону «Про реінтеграцію окупованих територій» можливість вести торгівлю з закаляними кров’ю «трактористами». Недарма ж вкинуто вже в суспільство думку про те, що не маємо іншої ради, як погодитися на миротворців, хай би то були білоруси чи й навіть москалі. Вісімдесят тисяч. Бо ж, хіба маємо інший вихід…
Чи відчуває мій читач снігову лавину, яка поволі, але невідворотно насувається на наш край? Чи відчуває свою відповідальність за смертельну небезпеку, в якій опинились? Хтось киває на західних партнерів, які щодалі, то виявляють все більше розчарування нашою владою, стають все прохолоднішими до проблем України, які вже вирішують долю Краю без нашої участі. Вже чути докори, що не доклали, мовляв, необхідних зусиль, аби вплинути на нашу привладну мафію. Рабська позиція. Жодна країна, ворог вона чи партнер, не має диктувати моєму парламенту, моєму уряду, моєму Президенту, як вони мають чинити в тій чи іншій ситуації, які ухвалювати закони, які рішення приймати. Тим більше, усувати когось з них від влади. То є нашою прерогативою, правом і обов’язком водночас. Адже це ми допустили їх до влади. А отже і відповідальність за їх дії чи бездіяльність лежить на нас. Варто ще пам’ятати ось ці слова Джорджа Оруелла: «Люди, які обирають корумпованих політиків, самозванців, злодіїв та зрадників, не є їх жертвами, але поплічниками». Якщо ж ми з вами не належимо до кодла їх поплічників, то саме час поставити свою владу на місце. При тому, треба розуміти, що сама собою та проблема не розсмокчеться. Корупція, метастазами якої просякнута практично вся система нашої влади, є раковою пухлиною, більш небезпечною, аніж лютий ворог, що напав на нас. І тут, як і за всякої тяжкої хвороби, затягування з лікуванням безальтернативно веде до летального результату. Не чекаймо того. Ще маємо шанс поставити ситуацію в Краю з голови на ноги.

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: