Нищення Потенціалу Нації як Складова Геноциду

«Be careful who you trust, the devil was once an angel»

© Валентин Бут

Спершу, аби уникнути звинувачень в голослівності, нагадаємо, що геноцидом є цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать, з-поміж іншого, навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи, завдання їм тяжких психічних ушкоджень.
Можна дискутувати, звісно, чи є передбачуване, прогнозоване погіршення життя українців унаслідок злочинних дій альянсу учорашньої партноменклатури та криміналітету з масштабного розграбування країни упродовж останніх двадцяти п’яти років дією умисною, спланованою, а чи діянням бездумним. Можна ставити під сумнів, чи може відчуття перманентної безвиході, стійкий, упродовж років, стан депресії бути потрактованим як тяжкі психічні ушкодження. Але позбавлена найменших емоцій статистика надто красномовна:
Нас вже далеко не п’ятдесят два мільйони. І навіть не п’ятдесят. З дев’яностих років населення Краю зменшилось майже на десять мільйонів осіб (52,244 млн. в 1993 р. і 42,760 млн. осіб на 1 січня 2016 р.) І то лише офіційні дані. Є ж ще не менше мільйона тих, хто перманентно працюють за кордоном, лише зрідка навідуючись до України.
Майже удвічі у порівнянні із 1991 роком: з 13,225 млн. – до 7,614 млн. скоротилося число дітей. І не дивно: за даними тої ж статистики, в 2001 році на тисячу осіб народжувалось лише 7,7 дитини. Не вражає? Але ж це означає, що у невеличкому містечку, на кшталт Білопілля (16 880 жителів), в той час народжувалось менше 130 діток на рік! Автор пам’ятає роки, упродовж яких у невеличкому курортному селищі, де він мешкає, народилося всього кілька діток.
Ось ще одне промовисте свідоцтво. З 1991 року смертність в Україні незмінно перевищує показники народжуваності. На фахову думку директорки Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової, в Україні вичерпаний потенціал демографічного зростання.
Вичерпаний потенціал демографічного зростання… Вам ще не стало жаско, мій читачу, від подиху вселенського холоду, яким віє від тих слів? Ви ще почуваєтесь безпечно? Але ж мова йде про вичерпання найважливішого потенціалу будь-якої нації – здатності до прогресивної репродукції, без чого вона приречена, зрештою, зійти нанівець, розчинитися поміж інших, успішних народів.
Статистика не називає причини того страшного діагнозу. Причина, безсумнівно, далеко не одна, та головною, як на мене, є створення депресивних, пригнічуючих, часто нестерпних умов життя для населення упродовж років і десятиліть панування в Україні наднаціональної мафії.
– Але ж ми скинули кримінальний режим Януковича, – заперечить мені мій читач. – Справу зроблено. Про яку депресію може йти мова сьогодні, якщо ми змінили вектор руху, взяли курс на Європу, а отже, на побудову правової держави, на гідне людини життя? Ось лиш подолаємо негативні наслідки злодійств банди папєрєднікаф і заживемо!
Щиро кажучи, на четвертому році правління «революціонерів» і уявити такого ідеалістично-довірливого читача непросто. Надто швидко і явно крізь машкару «революціонерів» проступило все те ж мафіозне мурло. Надто зухвало ігнорує воно ідеали, за які краща частина нації сплатила таку високу ціну на Майдані. Надто дошкульним сприймається щуряче мародерство і відверта колаборація з ворогом в часі війни. Надто аморальними виглядає наживання мільйонних статків на зубожілому до краю людові.
Катастрофічний обвал гривні, невиправдано високі тарифи на комірне, злочинне невчинення належних дій з реанімування вітчизняної економіки, в результаті чого більша половина українців опинилася так далеко за межею бідності, що самостійно не здатна навіть сплатити за опалення власних осель – все те є беззаперечними свідченнями, що мафія нікуди не поділася. Мімікрувавши, змінивши личину, вона і далі нищить країну, тепер, хіба що, під ура-патріотичну риторику.
Як бачимо, факти невтішні: Україну, ще недавно успішну і процвітаючу, перетворено на найбіднішу країну Європи, одну з найбідніших країн світу, з ВВП на душу фактично вимираючого населення в рази меншим, аніж в якихось Сурінамах чи мікроскопічних країнах-острівцях, загублених в просторах океану. Знекровлена, висотана безжальним мафіозним спрутом, чи й могла вона уникнути долі жертви агресії «братньої» Московії? І ми ще питаємо, чи є в тому ознаки геноциду?
– Все те дуже узагальнене, – скаже хтось. – Життя ж складається з конкретних фактів. А такими фактами є поступове впровадження реформ – відродження армії, створення антикорупційних структур і, як результат, півторавідсоткове зростання ВВП за минулий рік. Зрештою, хіба нічого не вартий патріотичний запал нашої влади?
О, патріотичний запал – то велике діло! Він вибачає все – і кумів у кріслі головного прокурора, і великі мільйони, які через державні банки виводять в офшори з воюючої, критично потребуючої інвестицій країни, і застави в кількасот мільйонів, під які випускають тих, хто нацарював мільярди…
Але – до конкретних фактів. Ось лише один приклад з власного досвіду, який яскраво демонструє справжні почуття наших владоможців до тих, кого вони вважають «маленькими українцями», до співвітчизників, які не з власної волі опинилися на окупованих територіях, зокрема.
Після анексії Московією Криму, не бажаючи приймати московське громадянство, автор цих рядків написав заяву до Федеральної міграційної служби про відмову від нього. Чи розумів він, що тим самим драматично звужує свої права в Криму аж настільки, що не зможе отримати належної медичної, соціальної допомоги, змушений буде щотримісяці виїжджати за межі Криму? Певно, що так. Восени того ж, 2014 року, приїхавши на материк, він пише заяву до Пенсійного фонду України з проханням перевести на материк його пенсію. І тут виникають проблеми. Посилаючись на підписану прем’єром Яценюком постанову, за якою пенсійні виплати могли бути відновлені лише після того, як на нове місце буде переслано особову пенсійну справу в паперовому варіанті, працівниці місцевого відділення ПФ просять зачекати, доки надійде та справа. Чекаємо, розмірковуючи над дивовижною цнотливістю прем’єра, який надзвичайно пильно переймається тим, аби отримуючи українську пенсію, кримчани/донбасяни не спокусилися об’їдати ще й бюджет окупанта.
А що ж сам окупант? О, він тут виглядав значно виграшніше! Авторові, щоправда, невідомо, як там було на Донбасі, але в Криму, починаючи з червня місяця до самого кінця 2014 року, всім пенсіонерм, безвідносно їх громадянства, виплачували московські пенсії. Лише з січня 2015 року їх отримання прив’язувалось до набуття московського громадянства. Чи могла українська держава поставитися хоча б вполовину так людяно до тих небагатьох своїх громадян, які відмовились від втричі більшої пенсії окупанта, аби лиш не визнавати його влади над собою? Риторичне питання…
Файл з паперовою справою добирався з Криму до материка через Москву упродовж півтора років. Наприкінці 2015 року автор цих рядків зрештою таки отримав свою пенсію. Щоправда, відновлено її було не з травня місяця 2014 року, а лише з 1 січня 2015 року. Куди поділась пенсія за вісім місяців, можна лише гадати. Вочевидь, моя ощадлива держава зарахувала виплачену мені в 2014 році московську пенсію як таку, яку виплатила вона. Але ж то є абсолютним правовим нонсенсом. Дозволю собі нагадати читачам, що кошти Пенсійного фонду України не мають ніякого стосунку до бюджетних коштів, оскільки складаються з відрахувань, зроблених кожним з нас упродовж нашого активного трудового життя. Виходить так, що моя держава, якій я мав необережність довірити право тимчасово розпоряджатися моїми заощадженнями на старість, в тяжкий для мене період відмовила виплатити мені моє мізерне грошове забезпечення за вісім місяців на тій лише підставі, що окупант, який відхапав мій дім, виходячи з якихось своїх мотивів, сплатив мені певні кошти зі свого пенсійного фонду, обібравши своїх пенсіонерів. До слова, судова справа, розпочата ще до відновлення пенсійних виплат, де я вимагав повернення заборгованої пенсії в повному об’ємі, «загубилася» десь в надрах Печерського суду (неймовірна річ, навіть для «правових» кучмівсько-януковицьких часів!).
На відміну від автора, ще одна кримчанка, яка вирішила перевести свою пенсію до цього ж містечка, пішла з життя, так і не дочекавшись своєї паперової справи, а отже і відновлення своїх пенсійних виплат. Не приходить до вас по ночах душа пані Ксенженко, Арсенію Петровичу?
Нового прем’єра – того самого, який обіцяв показати всім нам, як треба управляти Україною, на відміну від Арсенія Петровича, схоже, цілком влаштовують електронні пенсійні справи. Зате підписана ним постанова Кабінету Міністрів № 365 від 8 червня 2016 року дістала українських громадян пенсійного віку з начепленим ярликом переселенців під самий дих.
Певно, «забувши» про особливу природу коштів Пенсійного фонду, а чи й не здогадуючись, що виплата відкладених громадянами заощаджень на старість відбувається не з бажання чи примхи якогось напівграмотного високопосадовця, а через обов’язок, взятий на себе державою Україна, пан Гройсман обумовлює виплату пенсій українським громадянам, які опинились на окупованих територіях, до певного часового цензу перебування на суверенній території України.
Більш того, вводиться інстут соціальних інспекторів, яких зобов’язують перевіряти факт замешкання такого громадянина на контрольованій території. До цього контролю притягують також інші державні установи, зокрема, Ощадбанк, Державну прикордонну службу і т.п. Від останньої згадана постанова вимагає надання на безоплатній основі відомостей про перетин такими громадянами державного кордону.
Всі ті неадекватні, а десь і незаконні заходи зводяться до того, аби заблокувати виплату пенсійних заощаджень у разі відсутності пенсіонера за заявленим місцем замешкання на суверенній території упродовж більш ніж шестидесяти днів. При тому, відновлення пенсійних виплат, на думку пана Гройсмана, можливе не раніше як за півроку, прив’язується до отримання нової довідки внутрішньо переміщеної особи, відповідних рішень цілої низки служб, включно з комісією, яка має обстежити матеріально-побутові умови такої особи (!!!) і не передбачає повернення коштів з моменту заблокування. Попередження про обов’язковість повідомлення про зміну адреси замешкання не пізніше десятиденного терміну розчулює до сліз.
– Мій слабоумний уряд певно ж переплутав мене з умовно-достроково випущеним зеком, – кажу собі, підібравши під ворітьми папірця, який суворо вимагає з’явитися за вказаною адресою для… ідентифікації.
Напевно ж, вся та урядово-гройсманівська постанова мала б певний сенс, коли б стосувалася лише виплат переселенцям якихось субсидій чи інших видів соціальної допомоги, але прив’язавши до того всього пенсії, пан прем’єр одним махом перетворив свою постанову в антизаконний непотріб, який не лише ганьбить державу, а й калічить долі тисяч українських громадян, яких, всупереч Конституції України, всупереч діючих українських законів, служби соціального ЗАХИСТУ змушені піддавати принизливій процедурі випрошування своїх власних заощаджень, а то й відмовляти їм у виплаті їх власних пенсій!
Безперечно, пан Гройсман мав би значно більше підстав для подібної постанови, якби надав переселенцям, принаймні, житло. Адже не секрет, що втікачі від «русского мира» поверталися у небезпечні сірі зони, а то й у потойбіччя через те, що не мали даху над головою. Відмовляти ж у законних правах пенсіонерам, які зовсім не з власної волі опинилися на зданих ворогу територіях, з різних причин змушені хоч-не хоч повертатися на захоплені ворогом території, є щонайменше, підлістю, а з точки зору права – тотальним беззаконням.
Чи треба казати, що подібні «державні» акти залишають глибокі шрами в серцях українців, які навіть в страшній біді, що впала на них, не забули, хто вони і де їх держава? Чи важко здогадатися, в чиї обійми підштовхують їх наші недоумкуваті шатуни?
Може, пан Гройсман вважає, що, видавши цю свою цидулку, скинувши тим самим зайвий баласт – всіх отих безперспективних, він робить велику послугу державі, що захрясла в стійкому безгрошів’ї? Як на мене, це більше нагадує розказану колись моїм дідом Федотом Івановичем історію про купця, який, аби відшукати мідного п’ятака, що закотився під стіл, запалив сторублеву ассигнацію. Може, пана Гройсмана не навчили в його лікбезах, що найбільшою цінністю будь-якої держави є її нація? Чи навідувала його думка про те, що від кожного кроку влади, в тому числі й від сьогоднішнього її ставлення до тих, хто, перебуваючи на окупованих територіях, залишаються українцями, залежить те, з якими почуттями зустрічатимуть українську владу на визволених землях – з почуттями поваги і вдячності, чи презирства і ненависті?
Здавалося, хто, як не держава, мала б бути зацікавленою в підтриманні лояльних до себе громадян на окупованих територіях? Але ж – ні! Сумно казати, але ті самі тенденції чиновничої недолугості прослідковуються і в іншому. Так, з самого початку 2015 року Міністерство культури та Національне газетно-журнальне видавництво докладали чималих зусиль, аби викорчувати з Криму єдину за всі роки Незалежності україномовну газету «Кримська світлиця». Для чого? Аби ще більше демонізувати окупанта, ще раз довести, що вільної преси на півострові нема? Але ж той і без їх послужливих пасів цілком в своєму амплуа. Засуджений цієї середи до дванадцяти років неволі Руслан Зейтулаєв – красномовний доказ тому. Здавалося б, навпаки, держава, як ніхто інший, мала б бути зацікавленою у якомога активнішому функціонуванні на анексованому півострові патріотичного видання. Тим більше, такого, яке має свого сталого читача. Довіра до ЗМІ не з’являється за один день, вона напрацьовується роками. Але й тоді досить одного необережного кроку, аби зруйнувати її. Чи не те сталося, коли в результаті рейдерського захоплення в 2010 році газету було переформатовано, а головного редактора звільнено за брехливими звинуваченнями? Тоді на адресу Укрпошти посипалася ціла злива заяв від читачів «КС», які масово відмовлялися від зухвалої підміни. Випустивши всього з десяток номерів, рейдери закрили видання.
Якби сьогоднішня українська влада складалася не з мафіозі та обслуговуючих їх дрібних нездарних швондерів, а з державців, які дійсно думали б про відновлення територіальної цілісності України, то навіть простий аналіз того рейдерства-2010 змусив би її з належною увагою сприймати світличанського читача, поважати його вибір, а відтак і підтримувати саме той формат «Кримської світлиці», до якого він звик, який вважає своїм. Але ж де там…
Натомість, було зроблено все, аби «Кримська світлиця» в Криму перестала існувати. Для того було задіяно цілий арсенал досить брудних засобів – від неодноразових оголошень про припинення виходу «Світлички» і наказу пана Щекуна пересилати матеріали до Києва окрім електронної, ще й звичайною поштою (через стіл спецслужб, треба розуміти?), до багатомісячних невиплат зарплат і звільнення членів кримської редакції. Але якщо головного редактора і одного співробітника було звільнено ще в травні 2016 року, то наказ про звільнення автор цих рядків отримав лише наприкінці грудня 2016 року, а ще один кореспондент не отримала його й досі. До чого це я? До того, що як одному, так і іншій, ГЖВ не виплачувало заробітну плату. Більше того, попросивши під час нещодавньої зустрічі тиждень на роздуми, в подальшому, пан генеральний директор запевнив автора, що й не збирається виплачувати заборговану йому за десять місяців зарплату. Причина? Той, замість надсилати свої щотижневі кореспонденції до нашвидкоруч зліпленого паном гендиректором незареєстрованого київського клона газети, розміщував їх за належністю, а саме в газеті «Кримська світлиця», до редакції якої той же пан генеральний директор і винайняв його, свого часу, в якості власного кореспондента.
Двадцять дві з половиною тисячі гривень, насправді, дуже невеликі гроші, і можна було б залишити їх як брудну пляму на біографії пана генерального директора, але є три моменти, які не дозволяють зробити так.
По-перше, в очах автора пан Щекун має певні заслуги, в пам’ять про які варто було б спробувати змити ту пляму, хай би й через суд.
По-друге, моє перебування на посаді власного кореспондента (прирівняна до посади держслужбовця) унеможливлювало отримання пенсії, тож не виплачуючи мою заробітну плату упродовж десяти місяців (які підстави для підозр в нецільовому використанні коштів!), пан генеральний директор чудово розумів, що позбавляє мене будь-яких засобів до існування. Відтак, щоб розрахуватися зі своїми боргами, не маю іншого вибору, як вимагати через суд повернення заборгованого мені.
Третім моментом, який змушує мене наполягати на виплаті мені заборгованої ГЖВ заробітної плати є те, що на відміну від створеного паном Щекуном незареєстрованого київського клона, який за дев’ять місяців свого існування, не виходив бувало по три місяці підряд, мої статті з’являлися в кожному числі належно зареєстрованої «Кримської світлиці» на її офіційному сайті щотижня, упродовж цілого року, власне, як вони з’являються і по цей день. І ніхто не міг/не мав наміру забороняти панові Щекуну розміщувати мої статті в своїй газетці, якщо б він мав таке бажання. Адже його газетка досить регулярно використовувала архівні матеріали, розміщені на офіційному сайті газети «Кримська світлиця». Таким чином, неможливо заперечити той факт, що я належно виконував свої зобов’язання. А за належно виконану роботу законодавством України передбачена відповідна винагорода, як і покарання чиновникам, які її не виплачують вчасно і в належному обсязі.
Нищення потенціалу нації… Як дивно і жаско, що те нищення йде сьогодні з двох сторін – від ворога, який підім’яв під себе частину нашого спільного дому, тримає за гратами цвіт нації – Сенцова, Кольченка, Чийгоза, Зейтуллаєва, Клиха, сотні інших українських громадян, щодня сіє смерть серед наших вояків – і від розжирілого на людській біді мафіозного спрута, який висотує наші сили зсередини. Мо’ пора прокидатися, українці?

Стаття вперше опублікована в тижневику Кримська Світлиця в квітні 2017 р.

http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=18452

 

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: