Розірвання Дипломатичних Стосунків і Виваженість Дій Влади

стаття для Кримської Світлиці (кримська редакція) від 10 листопада 2017 р.  http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=19261
Народна мудрість – на всі віки. Чи не про нашу мудру владу кажуть: «Сім літ минуло, як музика грала, а він ще й тепер скаче»? Адже щось подібне відбувається й нині. Так, група позафракційних депутатів, парламентських представників партії Укроп, внесла нещодавно поправку №595 до ухваленого 6 жовтня в першому читанні проекту поданого Президентом закону «Про реінтеграцію Донбасу» № 7163, якою зобов’язує Кабінет міністрів України в тримісячний термін із дня набуття законом чинності ініціювати розрив дипломатичних стосунків, що існують між Україною та Московією з 18 лютого 1992 року. Про свої наміри внести до закону це ж положення заявляв напередодні представник парламентської фракції БПП, секретар парламентського комітету з національної безпеки та оборони Іван Вінник.
Власне, наведена вище приказка не зовсім точно відображає ситуацію, адже поза тим, що «музика» грає хоч і не сім, але теж не мало – майже чотири роки, «заскакали» лише тепер. Чого ж така уповільнена реакція? Адже питання, явно перезріло. Воно, звісно, розірвання дипломатичних стосунків є надзвичайно серйозним кроком, який тягне за собою не менш серйозні наслідки. Відтак, маємо розуміти, що для такого кроку і причина потрібна дуже серйозна.
– Чекайте, – скаже мій читач. – Невже ж збройна агресія, окупація і анексія Криму, війна розв’язана і підживлювана весь цей час на Донбасі недостатня причина для того, щоб припинити всякі стосунки з ворогом, в тому числі й дипломатичні?!
Безперечно. Названі причини є цілком достатніми для розірвання будь-яких стосунків. Більше того, такий крок є необхідним як з етичних, моральних, так і з суто практичних, безпекових міркувань. Тож питання зводиться, по суті, до одного: чому того не було вчинено ще наприкінці грудня 2014 року, коли московські ССО вторглись на суверенну територію України, взяли в облогу українські гарнізони, захопили бази ВПС, коли Чорноморський флот заблокував кораблі українських ВМС в місцях їх базування? Чому військова агресія Московії, воєнні, за будь якими канонами, дії її збройних сил не підштовнули українську владу ще тоді назвати речі своїми іменами, принаймні, війну війною? Хіба не вимагали того, не кажучи вже про вчинення відповідних дій, приписи Конституції України, закону України «Про оборону України»? Чи треба казати, що війна нав’язана нам, була першою і найбільш очевидною причиною для розірвання не лише дипломатичних, а й усяких інших стосунків! Чому ж моя влада, перед лицем ошелешеного світу, взялася натомість активно підтримувати окупаційний режим в Криму, спрямувавши туди потік продовольства та інших товарів – потік настільки потужний, що велику його частину уряд Аксьонова переправляв до Краснодарського краю і далі? Чому всього через п’ять місяців від початку окупації через Верховну Раду було протягнуто закон «Про вільну економічну зону Крим» (не скасований до сьогодні!)? Чому порти Криму були реально закриті лише через рік після окупації (один не закрито й донині!)? Чому, попри настійні вимоги до США, Туреччини, країн Європейської спілки щодо введення та продовження санкцій на торгівлю з півостровом, попри претензії стосовно заходу до кримських портів іноземних суден, ми в той самий час дозволяємо собі, мов ні в чому не бувало, завантажувати в українських портах судна, вантажі з яких в кінцевому результаті опиняються в Криму? Чому продовжуємо – ба, навіть нарощуємо! – економічні зв’язки з країною-агресором? Так, за сухими цифрами вітчизняного Держстату, лише за п’ять місяців 2017 року експорт української продукції до Московії зріс на 33.2% і склав 1.6 млрд. доларів США. Обсяг імпорту, при тому, зріс ще суттєвіше – на 44.8% і склав 2.5 млрд. доларів США. Дивовижна, небачена річ: в часі війни ми щедро підживлюємо ворога чорними металами, поставляємо йому продукцію машинобудування, електричні машини, ядерні реактори, літальні апарати, котли, продукти неорганічної хімії, купуємо в нього в той самий час ті ж самі чорні метали, ядерні реактори, котли, машини, добрива, полімери, продукти нафтопереробки, зокрема паливо, без якого, як ми розуміємо, вся наша військова техніка – танки БТРи, розрекламовані «гюрзи», літаки – просто не зрушать з місця! Чи можна уявити, щоб в часі Другої світової СРСР чи там Британія так активно торгували з Третім рейхом, поставляли на заводи Крупа метал, дефіцитну мідь? Чи можна уявити, щоб після 8 грудня 1941 року США поставляли метал, обладнання для доведення до боєготовності лінкора Ямато, бралися за вигідні замовлення на виготовлення авіадвигунів для Зеро?
Як би те не сумно було констатувати, але схоже на те, що гібридність, демонстрована нашою владою, не далеко відстала від гібридності вчинків Кремля, а десь і переплюнула його. Перетворення кримчан на нерезидентів, безумні намагання Києва поперед московських спецслужб знищити в Криму єдину за всі роки Незалежності україномовну державницьку газету Кримська Світлиця, одіозна постанова Кабміну № 365, якою попрано права мільйонів вимушених переселенців, не кажучи вже про мешканців окупованих територій, зокрема їх конституційні, громадянські права, невід’ємні права людини, закріплені в «Загальній декларації прав людини»… В цьому сенсі, внесена до проекту закону № 7163 поправка №595, власне, як і сам закон, в якому про реальну інтеграцію не йдеться, виглядають фантасмагоричними, спрямованими прямо протилежно від декларованого в них.
То, що ж – show must go on – нехай продовжується недолуге шоу, на якому гріє руки, жиріє транснаціональна мафія що в Кремлі, що на Печерських пагорбах? Та, ні. З ворогом не може бути ані торгівлі, ані дипломатичних стосунків. Але для розірвання тих стосунків ніяк не обійтись без того, щоб не назвати найвагомішу, власне, головну причину того розірвання – не визнати війну війною, припинивши нарешті облудно іменувати її якоюсь там АТО. Це багато чого розтавило б на належні місця:
1) вибило б з рук Кремля кричалку про нібито громадянський конфлікт в Україні, а отже світова спільнота – не одні лише політики – отримала б уявлення про дійсний стан речей;
2) за Кремлем на міжнародному рівні було б офіційно визнано не просто статус агресора, але воюючої сторони;
3) командування военними операціями наших військ було б передано за належністю;
4) Президент, замість створення нікчемних «воєнних кабінетів», замість ганебного уникання виконання своїх прямих обов’язків в часі війни, як головнокомандувача Збройних сил, змушений був би взяти відповідальність за оборону країни, за повернення окупованиї територій на себе, як те й передбачено Конституцією України, йому довелося б прямо і відверто сказати суспільству, найперше прямо підпорядкованим йому Збройним силам, яка мета цієї війни, який її характер, що Україна має захищати у цій війні, хто є її реальним ворогом, він мусив би нарешті поставити конкретні завдання як перед Збройними силами, так і перед суспільством в цілому, визначити пріоритети економіки, підпорядкувавши її воєнному часу, випрацювати і запропонувати ефективне стратегічне планування;
5) падлючі матіоси припинили б, прикриваючись законами мирного часу, кидати за грати захисників Краю;
5) ув’язнені ворогом українські вояки, замість ганебного, облудного статусу «заручників» отримали б нарешті статус військовополонених, якими вони насправді й є; до них, відповідно, стало б можливим застосувати Женевські конвенції щодо військовополонених, до них отримали б доступ співробітники Червоного Хреста.
С писок можна продовжувати. Та чиє сенс, коли моя влада, прикриваючись облудними формулюваннями щосили уникає того? Що ж заважає їй, убогій? Чи не те, що війна, щоденно забираючи життя наших вояків, ламаючи долі мільйонів українців, в той самий час добряче підживлює статки ключових гравців нашої неймовірної політичної «еліти»? До певної міри це вагома причина. Та найсерйознішим чинником того є страх відповідальності. Адже тоді на повний зріст постає питання, яким чином в.о. головнокомандувача, на той час пан Турчинов В.О., не виконав приписів найвищого закону України, не створив ставку верховного головнокомандувача, не оголосив про запровадженя воєнного стану, не вчинив жодних дій по недопущенню окупації Криму, дезінтеграції країни, що в свою чергу призвело до тяжких наслідків, в тому числі до війни на Донбасі, до десятків тисяч вбитих, сотень тисяч покалічених, мільйонів біженців. Постає питання, чому це прем’єр міністр (на той час пан Яценюк А.П.) не спрямував своєчасно кошти, в найкоротші строки зібрані нами по копійці, аби екіпірувати добровольців, а тягнув з тим до самої осені 2014 року. Постає питання, чому одразу по вступу на посаду не виконав імперативних приписів Закону новообраний Президент Петро Порошенко.
Як бачимо, є чимало чинників, як названих тут, так і неназваних, але об’єктивно існуючих, які можуть легко заблокувати поправку №595. До останніх, до слова, можна віднести і проблеми, які неодмінно виникнуть у тих українців, які в силу тих чи інших причин залишились на окупованих територіях, зокрема в Криму. Дехто з них, відмовившись від московського громадянства офіційно, а чи просто не взявши паспорта країни-окупанта, критично залежні від контактів з материковою Україною, адже за відсутності паспорта, медичної страховки, не можуть розраховувати не лише на роботу, але навіть на звичайне медичне обслуговування.
Вечером цієї середи прийшла звістка про семигодинне затримання на пропускному пункті Чаплинка семи громадянок України, етнічних кримчанок (кримських татарок), які поверталися з Херсонщини додому, до Криму. Принизливі обшуки, відмова в поясненнях щодо причин затримання… Лише втручання адвокатів (Еміль Курбедінов), їх безкомпромісна позиція уможливила звільнення жінок. Цього ж тижня відбулися обшуки, затримання кримців в Бахчисараї, в Старому Криму.
Не треба бути гадалкою, щоб передбачити ще більш непевне становище як кримців, так і інших громадян України в Криму в разі розриву дипломатичних стосунків між Україною та Московією. Найдраматичнішим чином це може позначитися на їх можливості виїзду на материкову Україну і повернення додому.
А проте ж, сказане тут не означає, що автор опонує розірванню дипломатичних стосунків з країною, яка віроломно порушивши міжнародне право, двосторонній «Договір про дружбу і добросусідство» вдалася до збройної агресії, окупувала та анексувала мій Крим, розпалила війну на Донбасі. Сказане тут лише до того, що рішення, ухвалювані державними мужами, мають бути добре продуманими, гранично виваженими, сфокусованими не на популізмі, не на короткострокових політичних чи тактичних вигодах (нвіть не кажу про особисті), але виключно на захисті інтересів свого Краю, інтересів, прав та свобод кожного громадянина України, незалежно від того, перебуває він на контрольованій території чи в тимчасовій окупації.

 

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: