Сентиментальна Одіссея

© Валентин Бут

 

Вступне слово автора.

Ця пригодницька повість переносить читача в невеличке селище на узбережжі Північно-Західного Криму, в голодну осінь 1923 року. Маленька громада, яка живе хліборобством та рибальством, намагається вистояти в умовах більшовицького «раю», що впав на їхні голови. Обібрані продзагонами, кинуті напризволяще, люди вирішують роздобути хліб, аби пережити зиму та засіяти  поля, купивши його в далекому Константинополі. Береться за це хазяїн п’ятидесятитонної фелюги, який до війни сам торгував зерном. Але в останній момент стається непередбачуване…

Сюжет повісті був навіяний оповідями старого рибалки, який народився ще до більшовицької революції, багато чого пам’ятав сам, ще більше знав з розповідей своїх батьків, сусідів, односельців. Його  оповіді та розповіді як жилось тут, на Тарханкуті, за давніх часів, були простими й невигадливими, як саме життя,  а проте, захоплювали слухачів своєю безпосередністю, докладністю, дотичністю до них самих. Оповідалося ж не взагалі і в цілому, а про певних людей, яких багато хто зі слухачів і сам добре знав, або ж чув про них від своєї рідні, йшлося про цілком реальні випадки з життя, про лихоліття, які довелося  пережити  маленькій громаді.

Тяжкі то були часи, з голодом, з шкуродернею примусової колективізації, з безправ’ям комуняцької «демократії», у порівнянні з якою навіть старорежимні порядки сприймалися як воля. Старий розповідав, що за царя  в морі було куди як вільніше плавати. В багатьох місцях на узбережжі дядьки будували фелюги і навіть великі вітрильники, на яких безперешкодно плавали по всьому Чорному морю, і то,  не лише між своїми портами, але ходили до Румунії, Болгарії, Туреччини, нерідко вибиралися й далі – до Греції і навіть Єгипту. Торгували поцінним таврійським зерном, овечим руном, рибою, сіллю…

На початку дев’яностих, все те звучало неначе казка, адже в ті роки ми жили зовсім в іншій реальності. Кадебістська шизофренія, де під маркою шпигунофобії правляча комуністична партія намагалася не допустити контактів своїх громадян з відкритим світом, призвела до того, що в повоєнні роки прибережна зона морів навколо СРСР була перетворена на таку собі зону відчуження. Навіть рибоколгоспи, що займались промисловим рибальством в територіальних водах, навіть великі яхт-клуби мусили погоджувати кожний вихід своїх суденець в прибережні, а тим більше в територіальні води з прикордонними військами КДБ СРСР,  кожної миті перебували під їх нав’язливою опікою. Не дивно ж, що в той час, коли в світі тисячі яхт щорічно вирушали в далекі плавання,  за всі сімдесят років існування СРСР, радянські любителі плавання під вітрилами лише п’ять разів вийшли за межі його територіальних вод і вже буквально в останні роки його конвульсій дві яхти обійшли навколо світу.

За таких обставин, що вже там говорити було про пересічних любителів посидіти в човнику з вудкою, чи пройтися уздовж берега під вітрилом! Концтабірна дисципліна загратованих зусібіч причалів, з цілодобовим несенням вахти і погодинними доповідями на найближчу прикордонну заставу, з круговою порукою, коли за порушення режиму кимось одним, карали невиходом в море на тиждень, а то й на місяць цілий колектив, коли заскочених під берегом любителів повудити рибку з надувних човників (були під тотальною забороною в прикордонній зоні) хапали, а їх нещасні суденця там же, на місці, пороли багнетами – ось як виглядали реалії тих років, ось як виглядав хвалений соціалістичний рай. В тій задушливій атмосфері тотальної підозріливості і нігілювання елементарних людських прав вже не сприймалися як щось неймовірне і десятки штатних сексотів в екіпажах суден пароплавних компаній, і в’їзд виключно за спеціальними перепустками до Севастополя, Балаклави, до розкиданих уздовж берегів численних чорноморськів, біломорськів, сєвероморськів, балтійськів. Лише наївшись досита того комуністичного їдла , можна уявити з яким зачудуванням сприймалися в ті дні дідові оповідки.

Аби не склалося враження, що старий рибалка тільки тим і займався, що з ранку до вечора оповідав історії, поспішу запевнити, що за дев’ять років знайомства і найближчого сусідства (його ял і моя фелюга стояли поряд на причалі) розговорити його вдалося разів зо три. Власне, він був дуже неговірким.

Попри справді цікаві історії, найбільше моє враження було все ж не від них, а від морської термінології, якою старий просто і невимушено послуговувався. То було щось неймовірне! Звиклий до усталеної в російському флоті, і відповідно віддзеркаленій в мариністиці,  термінології з голландськими коренями, я з подивом помітив, що тут вона не прижилась. Роззявивши рота, прислухався я, як готуючи свого яла до сезону, дід ганяє своїх «хлопців», кожному з яких  було тоді десь за шістдесят,  загадуючи одному проциклювати лавки на прові та пупі, прооліфити їх, прооліфити підшиви та пармизан, іншому – зачистити та пофарбувати шкарми, кадини  та сидоро, а сам, тим часом, вовтузився зі стерном, іменуючи його чомусь тимоном. На питання, що це в нього за назви такі, він лише знизував плечима, мовляв, назви, як назви, з діда-прадіда уживані.

Як філологу, мені було цілком очевидно, що використовувана старим рибалкою термінологія була романського походження, запозичена, найпевніше, ще від генуезців та передавана з покоління до покоління. Але ж що то означало! По суті, невинне вживання дідом старосвітської термінології виставляло на глум непосильні потуги совєцької історіографії представити  Петра Романова, засновником руського флоту. Попри великі заслуги перед державою Московською, для якої він справді створив флот, Петро Олексійович не мав жодного стосунку ані до заснування руського флоту, ні, зрештою, до самої Русі. Адже ми, руси, плавали чорноморськими аквенами  ще від  IX сторіччя, задовго до появи на світ засновника московитського флоту, перетинали їх уздовж і впоперек великими військовими флотами, посольствами та торгівельними експедиціями. Пізніше, в козацьку добу, попри номінальне домінування Туреччини в Чорному морі, ми не раз отримували перемогу над її флотом, що висилався супроти нас, десятками років шарпали розташовані по його берегах фортеці Падишаха,  не раз здобували передмістя самого Істанбулу.

Здавалось би, що таке термінологія ? – Так, деталь… А проте ж, як багато вона каже тому, хто не позбавлений уміння мислити, аналізувати, робити висновки. В нашому випадку, морська термінологія, якою широко користувалися в Криму, в північному Причорномор’ї, на Кубані ще на початку XX сторіччя є  безперечним свідченням того, що традиції руського  мореплавства є значно давнішими за традиції мореплавства московського.

Не можна заперечувати, звісно, того, що флот заснований Петром I пройшов довгий шлях розвитку, мав ряд славних перемог, ряд видатних досягнень. Але варто не забувати при тому про те, що серед видатних особистостей,  хто творив його славу, окрім питомих росіян, були швейцарець Франц Якоб Лефорт, шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрис, данець Вітус Йонассен Беринг,  тюрки за походженням Федор Матвійович Апраксін та Федор Федорович Ушаков (нащадок ординського хана Редега), українці Юрій Федорович Лисянський, Петро Степанович Нахімов, Петро Маркович Кішка, німці Адам Йоган фон Крузенштерн, Фабіан Готтліб Тадеус Беллінгсгаузен, прусак Отто фон Коцебу – список можна продовжувати і продовжувати. Безумовно, всі згадані достойники перебували на службі Російської імперії, як, власне, і руські (не плутати з російськими)  екіпажі кораблів Чорноморського флоту, які імперія, упродовж всієї своєї історії, набирала майже виключно з малоросійських губерній.

З огляду на це, стає зрозумілим, чому сьогоденна путінська Росія намертво пришвартована до свого імперського минулого. Адже  без внеску всіх отих незчисленних тюрків, українців, німців, слава російська якось блякне і маліє, а без сприйняття себе імперією, чи принаймні, спадкоємицею її всі претензії іменувати своїми «ісконними» землями країни, приєднані  свого часу до імперії як не мечем, то  лукавством та віроломством, стають не вартими виїденого яйця. Пам’ятаймо ж свою історію, українці!

Валентин Бут, Серпень 2015, Ярилгач, Крим

 

                                                                                          Пам’яті Г.М.Л. , старого рибалки,                                                                                                    який знав море  і світ такими, якими                                                                                            вони вже не є.

Був ясний золотавий ранок, прохолодний і прозорий, один з тих, якими лагідна осінь згадує минуле літо. Бліде сонечко ще ледь піднімалося над краєм Тарханкутського кряжу*, благословляючи божий світ м’яким теплом пізнього бабиного літа, а наш «Митя» вже стояв біля невисоких  дерев’яних містків соляного причалу, приймаючи в свій череватий трюм останні пуди поцінної таврійської солі.

Завдяки тому, що дядько Йван накинув артілі вантажників червонець, вони розпочали роботу щойно почало сіріти і тепер вже закінчували.

Аби оминути  Тарханкут** завидна, нам конче треба було вийти в море до обіду. Поспішали ще й тому, що нас чекали з цією партією солі в Константинополі не пізніше, як за чотири доби, а дядько Йван ще ніколи не підводив своїх контрагентів.

З компанією Аінеаса Папаріді він торгував ще з довоєнних часів. Вперше вони здибались, як розповідав сам дядько Йван, в Олександрії*, куди він возив на продаж пшеницю. Нашу таврійську пшеницю там знали і давали за неї гарну ціну. Одна біда – далеко.  Не дивно, що коли Папаріді запропонував йому за ту ж ціну доставляти збіжжя до його Константинопольської** філії, дядько не вагаючись погодився.  І не прогадав. Справи пішли веселіше. Настільки веселіше, що вже навесні чотирнадцятого року він зміг закласти нову хату, і до кінця літа його велика сім’я перебралася до неї.

Та ж тут раптом вибухнула війна. Мого батька, що завжди товаришив дядьку Йвану в його виправах, та ще двох чоловіків з нашого села мобілізували. Батько як пішов, то не було від нього ні слуху, ні духу. Якщо до цього ми жили  хоч і небагато, але й не бідно, то тепер настали скрутніші часи.

Війна практично зупинила заморську торгівлю, обірвала всі зв’язки, тож дядькова хлібна справа занепала. Аби прогодувати сім’ю, він взявся до риболовлі. Не забував і про нас. Щоразу після повернення з моря, або він сам, або його жінка, тітка Марія, або ж Микола, його син, приносили нам як не півпудового калкана*, то кошик ставриди чи кефалі. Це, та ще підтримка дядька Семена, материного брата, дозволяло матері за найгірших обставин не впадати в розпач від думок про те, що покласти до рота мені та моїй старшій сестрі, Тетяні.

Мені щойно минуло дев’ять років, коли стався жовтневий переворот. Скоро більшовизація докотилася і до Криму. То були криваві часи грабунку і беззаконня. Війська УНР  витурили було більшовиків, але й самі не затримались Потім була німецька окупація, білогвардійщина і повернення влади більшовиків. Та все те відбувалось десь там, за  сірим пасмом Тарханкутського кряжу. Відлунням всієї тої веремії тут, в селі, були продовольчі загони, які бувало наїжджали і за влади білих, аби полегшити капловухим селюкам оту їх щорічну мороку, яка зветься «куди-подіти-зібраний-врожай», але  саме більшовики взялися до того упритул, в найбільш безжалісний спосіб вигрібаючи, бувало, геть все їстівне, що лишень потрапляло перед їх захланні очі. Не знаю, як там де, але в нашому селі  така пильна увага до нашого збіжжя  сприймалася чомусь без жодної вдячності.

Кажуть, біда йде, біду веде. За безсніжною зимою 1921 року прийшла така ж скупа на вологу весна. За квітень і травень не випало жодного дощу. Розжарене сонце випалювало посірілі поля, над якими зловісно висвистували своїх пекельних пісень гарячі брати леванти*, здіймаючи куряву та безжально шарпаючи миршаву прорість посівів. Все чекало дощу, а його все не було й не було…

Зібраний врожай був мізерний, але і його мало не до зернини вигребли щуруваті продзагонівці. Нічого й говорити, що врожай наступного року був ще гіршим через недосів і саранчу, що налетіла невідомо звідки, пожираючи кожну зелену стеблину. Те, що вдалося виростити й зібрати, повиносила саранча більшовицька.

Наші дядьки були вражені. Мешкаючи все своє життя тут, на краю землі, вони ніколи не були обтяжені надмірною увагою з боку держави, сприймаючи її більше як заваду їх вільному життю, аніж як  засіб  опори та підтримки, але щоб держава, та ще й така, яка назвала себе державою робітників і селян, винищувала самих же трударів – такого їм не снилося і в найжахітніших снах. Їх не просто полишили без допомоги, сам на сам з повільною болісною смертю, бо ж голод вже другий рік косив людей не згірш за моровицю, – більшовицька держава, немов той упир, намагалася висотати з них навіть кволі рештки життя.

На відміну від внутрішніх районів, голод в нашому селі був пом’якшений двома щасливими обставинами: його віддаленістю від влад та розташуванням на самому березі моря. Всі наші дядьки були непоганими рибалками і кебетними людьми. Змикитивши, що тримати запаси їжі в самій оселі нема сенсу, оскільки здобичники набігали неждано, вони поробили сховки в скелях і тим порятували себе і свої сім’ї. Нічого й говорити, що «Митя» відіграв при тому помітну роль. На ньому, потай, аби не принаджувати здобичників, виходили в море, аби посипати басамахи*,  поставити сіті під час осіннього ходу кефалі, потім, перевіряти їх. На ньому ж вибирались пару разів і в більш ризиковані виправи, бо риба рибою, але вона не могла замінити хліба.

З дванадцяти років дядько почав брати мене в море і до тринадцяти я вже встиг побувати не лише в найближчих до нас кримських портах, а й в Скадовську, Херсоні, Константі, Варні,  але у виправи за хлібом він мене не взяв. Лише зі скупих пояснень Миколи, я знаю,  що ходили на Одесу і там, якимось чином підкупивши охорону, вантажились пшеницею, яку більшовики готували до вивозу за кордон. У вересні все зійшло гладко, але наступна виправа, наприкінці листопада, мало не стала останньою. Чи то був випадковий патруль, а чи проговорився хто з самої охорони, та не встигли наші завантажити й півсотні мішків, як прибіг перестрашений начальник варти і звелів негайно відчалювати. Миттю прибрали сходню і доки одні скидали швартови, інші вже підняли вітрило.  Відштовхнулися і безшелесно ковзнули від тьмяно освітленої стінки, розтанули в темряві. Добре, що віяв свіжий трамонтан*! Щойно «Митя» викотився за хвилелам, як позаду здійнявся шарварок, бахнув постріл, другий. Десь поряд вискнули кулі, але «Митя» вже вибрався на оперативний простір і, змінивши галс, стрімко різав шипучу хвилю. Вискочив катер, довго гасав під берегом паралельними курсами, але на нім не було потужного ліхтаря, як ото на міноносцях, тож небезпечна пригода закінчилась лише напруженням нервів та здогадом, що потикатися туди ще раз не варто.

Саме тоді дядько Йван і запропонував отой, як він висловився, реверс. Йшлося про те, аби придбати місцевої солі, яку євпаторійська компанія «Соль Таврии» добувала на протилежному березі бухти, та продавши її в тому ж таки Константинополі, закупити бодай скільки там вийде хліба. Це дозволило б  пережити зиму, не чіпаючи вже здобутого на посів зерна.

Наші дядьки радо пристали на ту пропозицію. Сказано – зроблено. Того ж таки дня дядько Йван з кількома сусідами сіли в ялик та погребли на той бік. Повернулися лише під вечір. Їх виглядали. На березі купкою стояли чоловіки, смалили цигарки, поглядаючи з-під козирків вигорілих кашкетів на лискуче дзеркало бухти. Ми, хлопці, були тут же.  Незважаючи на те, що вересень вже минув, пекло ще добряче, але навіть дітвора не полізла  в море поплюскатися в теплій водичці. Всі чекали: а з чим там повертаються?

Ще на підході стало ясно, що справа залагодилась. Веслярі перемовлялися між собою якось вільно, з полегкістю, як люди, які впоралися з нелегким, але важливим ділом. Щойно ялик ткнувся носом в рипучий пісок, ми з хлопцями притримали його, даючи дорослим вийти, а далі всі разом витягли його подалі від води.

Всі дивилися на дядька Йвана,  а він, наче й не помічаючи того, прив’язував ялика до вбитого в землю кілка. Нарешті підвів очі, поглянув на сусідів, а потім до мене. – А що, Грицю, підеш зі мною до Константинополя?

В мене з несподіванки аж долоні потерпли. Вже ж не раз просив його, а він все: «Не спіши з козами на торг, всі вовки твої будуть…» А тепер от, таки надумав.

– Та, звісно ж, – кажу. Тільки ви теє… з мамкою поговоріть…

За спиною засміялися.

– Ти, Грицько, спершу визначся, хто в тебе шкіпер – дядько, чи мамка! – прокаркав старий Принь.  Я поглянув на його усміхнену пику, але промовчав – цьому лише попадися на язика…

– Гаразд, гаразд,  – усміхнувся дядько. – Поговорю я з нею. За такого помічника варто попросити. – Він підморгнув мені, наче кажучи,  «Не хвилюйся – все владнається!» і обернувшись до чоловіків, коротко розповів про перемовини.

Сіль віддавали за дуже невелику ціну, але з умовою, що кожен десятий пуд хліба буде віддано їм  і теж за помірною ціною. Ще однією умовою була передача невеликої партії якоїсь особливої солі до їх константинопольської контори.  Всі погодились, що кращого не можна було й очікувати. Єдине, що тепер цікавило – коли?

– Коли? – дядько Йван пригладив свої короткі шорсткі вуса. – Вийти, воно б можна було й завтра, – мовив розважливо. – «Митя» на ходу. Але ж треба і харч, який вже там, приготувати й свіжою водою запастись. Та й по хазяйству маю дещо владнати… Отож, ми домовилися, що станемо під завантаження післязавтра зранку, а там – вже як бог дасть. Але  й  відкладати з цим не  можемо. – Він помовчав хвильку, обвів поглядом уважно слухаючих чоловіків і мовив, вже наче знехотя: – Вони он-о, хоч і проголосили НЕП – оту свою нову економічну політику, але ж. торгівлі, яка була, нема. Як дізнаються, що везеш щось цінне, налітають мов круки. Тож, НЕП той тільки й того, що на папері. А як скасують його – бо ж, ледве терплять, аби не накласти руку на чуже добро – то вже й по всьому буде.

Чоловіки сумно покивали головами. – А, так, так…

– Знову ж таки, погода, помовчавши, продовжував дядько Йван. –  Завтра-он вже Покрова, а за два тижні й попи про це згадають. Туди-сюди й задує таке, що тижнями по бухтах ховатись доведеться. Ну і …чекають нас вже з тою сіллю в Константинополі…

– Як то, «чекають?»  Хто чекає? – спитало одразу кілька здивованих голосів.

– Контрагент мій чекає, Папаріді. На тому тижні, коли я стояв  в Євпаторії, навідала мене людина з його компанії. Було сказано, що Папаріді хотів би, аби я знову поставляв йому збіжжя, але знаючи про голод, про наші біди, цікавився й іншими товарами, в тому числі мовилося й про сіль. Я тоді відразу змикитив, що це  саме те, що дасть нам протриматись протягом цієї скрути, тож  просив того чоловіка передати Папаріді, щоб чекав нас за два тижні.

Тепер  ви знаєте, за яких обставин я опинився на борту «Миті» того ранку.

Микола, дядькойванів син, такий же сухорлявий та жилавий, як і сам дядько, вже вкотре поглядав на берег. Хазяїн мав бути з хвилини на хвилину, та я знав, що Микола виглядає не так його, як нашу Тетянку. Ще, років зо два тому, він почав залицявся до моєї старшої сестри. Тетяна, за маминими словами, «закрутила йому голову», а виходити заміж не поспішала. В селі тоді посміювались, кажучи, що Микола вже витоптав новий тік під нашими вікнами, що підгодовувані ним наші пси скоро на нас почнуть брехати, а Тетяна все зволікала й зволікала. Причиною тому був посаг, який, на її думку, мав бути не згірший, ніж в інших. І ніякі умовляння Миколи, ні всі його клятви, що йому потрібна вона, а не той її посаг, на Тетяну не діяли. Щиро кажучи, я співчував Миколі. Врешті-решт, попри свою природну замкнутість, він був непоганим хлопцем і добрим товаришем. А що вже любив її, то й говорити нічого.

Тетяна приїхала з дядьком Йваном на його тачанці*. Крім неї та тітки Марії, котра незмінно проводжала нас в моря, на возі був ще якийсь чоловік, років, так, двадцяти п’яти. Був він середнього зросту, білявий, з коротко стриженим волоссям і бризками ластовинням на блідих вилицях і руках. Чорна кожанка метлялась на його худих плечах, коли він піднявся, мов на опудалі, зате шкіряний картуз з червоною зіркою на лобі сидів міцно. Спершу я подумав, було, що то хтось з прикордонної сторожі, але ж ті всі були мені знайомі – приїжджали зазвичай перед самим відходом на своїх власних конях і ніколи не ходили в такому чудному вбранні. Може, новий міліціонер? Але, що йому до нас? Щось було не так. Ми з Миколою те одразу відчули. Я, щоправда, не мав часу розглядатися, бо саме рахував завантажувані мішки, вкидаючи до капшука* за кожним з них по гладенькому камінцю. Микола, що був саме на пупі**, облишив шмарувати салом петлі тимона***, випростався на весь свій великий зріст, пильно придивляючись до приїжджого. Щось таки сталося. Похмурий вид дядька Йвана, який перед відплиттям перебував зазвичай в доброму гуморі, заплакані очі тітки Марії не віщували нічого доброго.

  • А, що там, тату? – не стримався Микола.

Дядько Йван блиснув на нього гостро з-під кущуватих брів і лиш рукою махнув. А вже коли він отак махав рукою на когось, то з розпитуваннями краще було постриматись.

Микита Григорович, прикажчик соледобувної компанії, що клопотався тут же, задріботів до чоловіків і повів їх до своєї контори.

Микола не втерпів. Сплигнув на причал і підійшов до жінок. Я не чув, що вони йому там розказували, але судячи з поглядів, які вони  раз-по-раз кидали на незнайомця, який скоро вийшов з контори сам-один, судячи з того, як потемніло Миколине обличчя, я зрозумів, що справи кепські.

Доки дядько Йван завершував справи з прикажчиком, шкіряний комісар, як я його про себе прозвав, спершу стовбичив без діла біля містків, потім піднявся на причал, міряв його кроками деякий час туди-сюди. Зрештою, це йому набридло. Збивши на потилицю картуза, він хвацько збіг по прогонистій сходні на борт і, потинявшись трохи по палубі та зазирнувши до камори*, зупинився навпроти мене. Притупнувши ногою, взутою в блискучий хромовий чобіт, об дзвінку палубу, скрутнув головою.

–  Эвон, как звенит! Ладное суденышко, верно? Ну, а ты кто таков будешь? Работник? Батрачишь на ентих? – він кивнув стриженою потилицею на берег. – Как зовут-то?

Я здивовано витріщився на нього, ледь не забувши вкинути чергового камінця до капшука. Ну й ну! Невже не видно, що людина при справі? Та, під час рахунку, коли вантажники снують по сходні немов мурахи, мене навіть хазяїн не займає, бо збитися тут дуже просто.

–  Чё, язык от счастья проглотил? – комісар вишкірив рідкі прокурені зуби. – Нич-чё, ещё почирикаем! – Крутнувся на підборах і, ледь не зіткнувшись з вантажником, відійшов до парапету*.

Найбільше тоді мене вразили його очі – сірі, холодні й пронизливі, мов леза багнетів, в обрамленні білих пухнастих вій, вони справляли враження чогось чужорідного  на його хворобливо-блідому веснянкуватому обличчі. І ще те, як він рукавом кожанки немов стер оту свою чудну усмішку.

Нарешті ми завантажились і були готові рушати. Тут якраз нагодились прикордонці. І знов несподіванка. Раніше вони здоровкались з хазяїном за руку, а тут, ледь кивнувши йому, піднялися на борт і спустилися разом з комісаром в камору. Така безцеремонність прикро вразила, як я помітив,  не лише мене. Не знаю, про що вже вони там радились – конопатячи кришку трюмного люка, я чув лише приглушений гомін – та за хвилину один з прикордонників висунувся з камори і гукнув хазяїна. Владно так гукнув, з притиском. Не знаю чому, але мені стало прикро за дядька Йвана. Почувався так, наче при мені, в нашому домі гримнули на мого власного батька.

Я ніколи не задумувався над тим, як ставлюся до дядька Йвана. Він мав надто круту вдачу, аби розраховувати на ніжну любов до себе. Але навіть запотиличники, якими він бувало нагороджував, не сприймалися болісно, бо в жодному разі не робив того знічев’я, чи задля образи, а лише, як він сам казав, для закріплення науки. Зате ж він ніколи не вимагав від людей неможливого і в свої шістдесят першим брався за найважчу роботу. Особисто мені подобалось, що він терпіти не міг п’яниць і якщо виявлялось, що хтось із винайнятих ним матросів дозволив собі напитися в морі, безжально гнав такого  втришия  в першому ж порту. І не допомагали тут ані жалісні прохання «зглянутися на діток», ні слізні клятви, ні бог, ні диявол. Сказане зовсім не означало, що на «Миті» панував сухий закон. Аж ніяк. Вино постійно було на столі і за обідом чи вечерею нікому не заборонялось перехилити чарочку. Йшлося лиш про те, щоб не переступати межу, яка відділяє людину від бидла. На глибоке переконання дядька Йвана, та межа якраз і визначалась відчуттям міри.

І треба ж було так тому статися, що саме горілка та пиятика, яких дядько Йван і на дух не терпів, врятували і його, і «Митю», і всіх нас.  Про це, власне, й моя оповідь.

Отож, попрощавшись з жінками, ми прибрали за прикордонцями сходню, підняли вітрила і віддали кінці. Мені завжди подобалась ця мить: смужка води між бортом і причалом шириться, росте; земля ще поряд, але ти вже не належиш їй. Берег відступає, відсовується непомітно, та доки згорнеш швартовні кінці та змиєш з палуби береговий бруд, він вже ген-ген позаду. Ще можна бачити постаті проводжаючих, але вже не розрізнити облич, не почути голосів. Лише поскрипування конопляних линв в блоках, тихий посвист вітру в такелунку та бульгіт носової хвилі, краяної водорізом, порушують тишу. В такі хвилини не хочеться говорити. Кожен думає про своє. Про що саме? Про берег, про тих, хто на ньому лишився й чекає на тебе.  Про море, яке теж чекає на тебе, про його миси й скелясті береги, про вітри й течії, про зорі над головою та,  мало ще про що!

Цього разу й поготів було про що подумати. Від Тетяни я вже знав, що цей наш рейс останній. В дядька Йвана забирали його «Митю», «просприїрували», як сказала тітка Марія. Чули ми вже про ту «просприяцію»! Вперше  зіткнулися з нею ще два роки тому. То були продзагонівці, що мов саранча впали на наші голови. Говорили, що «просприїрують» надлишки продуктів, а вибирали майже все. Відтоді вони навідувались до нас щорічно, і літом, і на початку осені. І хоч села нашого заледве тридцять дворів, майже до кожного з них заглядала їх просмерділа сивухою ватага. Обминали лише кособоку обдерту хату сільського п’янички Костика та зарослий будяками двір покійного діда Стаха, де жив тепер Михайло Рідкокаша. Був то похмурий відлюдькуватий чоловік, якого дядько Йван підібрав ледь живого десь під Євпаторією зо три роки тому. Відтоді він жив в нашому селі сам-один, немов вовгур. Часом ходив з нами в море, а бувало, зникав кудись надовго. Подейкували, що він був одним з небагатьох, кому вдалося вижити після спроби знищення червоними якогось корпусу Каретника*. Чи правда то була, чи ні, ніхто не знав, бо спитати в самого Рідкокаші ніхто не наважувався, а дядько Йван теж не любив про те згадувати.

От, і останнього разу, наскочили, немов дика орда, вигрібали все, що знаходили – хліб, овець, рибу і, навіть, городину. Не допомагали ні умовляння, ні сльози. А маминого брата – мого дядька Семена та старого Сервера-агу, як найзаможніших і таких, що опиралися тому грабункові особливо вперто, об’явили міроєдами та кулаками, змотузували привселюдно, немов якихось злодюг і потягли з собою. Всі спроби родичів, сусідів не допустити того були нінащо. Що, справді, можна було зробити голіруч супроти півсотні озброєних  до зубів мародерів?

Щоправда, до буцегарні наші «міроєди» так і не доїхали. Наступного дня, після того, як їх забрали, в село наскочила кінна міліція. Шукали Сервера-агу та дядька Семена! Не знайшли, звісно, ні того, ні іншого. Дуже лютилися, погрожували розстрілом, якщо виявиться, що до втечі «злочинців» причетний хтось із наших. Дядьки стояли ні в сих ні в тих, витріщали очі, крутили скрушно головами, гомоніли глухо. От, мовляв, харцизи! Налітають, грабують, хапають людей за те лиш, що ті не згодні, ні сіло, ні впало, віддавати своє добро, а потім знов приходять за ними ж…

Не знаю, чи був хто з наших сусідів причетний до втечі «міроєдов», але пам’ятаю як по від’їзду міліціянтів хтось в гурті чоловіків  стиха засміявся, зауваживши, що в червоних кожного разу трапляються якісь негаразди коли Рідкокаша вирушає в сої мандри.

Тепер-от  добрались і до нас. Сторожа приставили, мов до якихось босяків… Я зиркнув на комісара, що стояв на прові*, розкарячивши обтягнуті блискучими халявами ноги  й чвиркав знічев’я за борт. От, лиха година!

За мисом стужавів вітер, пішла хвиля. «Митя» приліг на лівий борт і, зариваючись в шипучу піну, шпарко погнав вперед, наввипередки з білими баранцями, що все густіше мигтіли  – ген аж до самого горизонту. З’явилися хмарки, спершу поодинокі, та щодалі, то їх ставало все більше й більше і скоро вже все небо затягнулося сірою непроникною пеленою, обіцяючи свіжу погоду, принаймні, до наступного ранку. Якийсь особливо спритний гривач підібрався з навітру й, лунко бухнувши в борт, сіконув зливою колючих солоних бризок через всю палубу. З несподіванки комісар охнув і присів, чіпляючись скарлюченими пальцями за накритину*. Я не стримався і засміявся, хоч і в самого сорочка була хоч викручуй.

–  Чё ржешь, мать твою… – пробурмотів той розпрямляючись. – Цирк тебе? А ты, мореходец хренов, – зиркнув спідлоба на Миколу, – Давай-ка, ворочай ближе к берегу! Али, теперь не твоё, так и потопить можно?

Микола й вусом не повів – наче й не чув. Сидів трохи згорбившись, затиснувши руків’я дебелої бари* тимона, допомагаючи «Миті» торувати не раз ходжений шлях.

Така непоштивість і відверте ігнорування його персони прикро вразили нашого цербера. Я це відразу помітив. Але ж я був звичайним собі сільським хлопцем, що хоч і побачив вже трохи світу, та все ж, навіть уявити не міг, як реагують на «непоштиве» до себе ставлення маленькі людці з великими повноваженнями. Кров відлила від і без того блідих, забризканих ластовинням щік комісара, а тонкі губи аж затіпалися від люті.

– Эй, ты! Тебе говорю! – підвищив він голос.

Микола мовчав. То було грізне мовчання. Хтось би, може, порівняв його до мовчання каменю, але то радше було мовчання великої флотської міни, як отої, що море, було, винесло минулого року в косу*. Та, комісар не помічав того. Він бачив перед собою звичайного сільського упертюха, тупого і неотесаного, якого треба було гарненько провчити, показати йому його місце, показати хто тут тепер хазяїн.

–  Ну, ты, контра! Оглох, чё-ли?

Микола не відповідав. Він навіть не дивився на комісара.

–  Ах ты, мать твою! – аж спінився той. – Ну, я те счас ухи попрочищаю!

«Ну-ну,»  подумав я, каюсь, дещо зловтішно.  «Спробуй, спробуй. Це тобі не словесну полову перед комсомолками молоти. Це тобі…»

Аж тут мене мов струмом пройняло! Я помітив, як в комісаровій руці тьмяно зблиснуло довгоносе дуло нагана! Я крикнув дядька Йвана, але він був у каморі і я не знав, почув він мене, чи ні. А комісар не чекав. Вчепившись рукою за сартину**, він ступив крок, ще один… Мені стало жаско. Я бачив, що він не жартує, що незворушність Миколи доводить його мало не до сказу, бачив, що й Микола не збирається поступатись, що ось-ось на моїх очах станеться щось страшне. Біда накочувалась невідпорно, мов хвиля. Комісар був вже майже поряд.  Я відчув, як в мене спітніли долоні. «Що ж, будь, що буде,» вирішив я. «Щойно цей ракло порівняється зі мною, плигну йому на плечі.» Позаду грюкнули дверцята камори, та я ледь завважив те. «Ну, ще крок!»

Те. що сталося далі, скоріше нагадувало цирк. Зустрічаючи хвилю, Микола повів барою наліво, «Митя» слухняно повернув праворуч, задрав прову, спинаючись на гребінь  і з грацією сільського бугая, що розгулявшись, грайливо  брикає задом, ковзнув вниз. Всі ці звичайні і прості еволюції найфатальнішим чином позначилися на нашому нервовому пасажирі. Необачно випустивши перед тим сартину, він раптом широко розкинув руки і помчав до Миколи. Дивлячись збоку, можна було подумати, що чоловік побачив найріднішу людину і чимдуж поспішає обійняти її. Та – леле! На півдорозі виявилось, що той, до кого він так поспішав, замість того, щоб залишатися собі внизу, раптом опинився ледь не над головою! Здивований до глибини душі, комісар видав якийсь войовничий лемент, що, напевно, зробив би честь найголосистішим з-поміж вайандотів* Купера з нашої суднової бібліотечки, розпачливо змахнув руками, гепнувся додолу і горілиць посунувся по гладенькій палубі. Завдяки неперевершеним ковзним властивостям комісарської кожанки, подорож була короткою, але динамічною. Сокрушивши по дорозі двовідерний дубовий анкерок, закріплений біля парапету, червонозоряна комісарська голова, взута в блискучий кашкет, з тріском атакувала кормову стінку камбузи*. Треба гадати, що саме завдяки тому кашкету, а ще щастю, що, як кажуть, прихильне до осіб певного розумового рівня, голова нашого конвоїра, на відміну від тріснутих соснових планок, не постраждала, якщо не рахувати чималої гулі.

Дядько Йван, що якраз нагодився, лише головою скрутнув. Я допоміг йому спустити непритомного комісара вниз, та умостити його на вільній койці підвітряного борту. На якийсь час ми спекались нав’язливого товариства і могли зітхнути вільніше. Гірше було те, що під час своєї геройської атаки, наш комісар загубив те, що робило його, хоч би й лише у його власних очах, надлюдиною. Пошуки револьвера нічого не дали, хоч я й облазив геть всю палубу. Ми здогадувались, як дуже це його засмутить, але що тут можна було зробити? Було ясно, що наган шубовснув за борт і віднині смертоносною зброєю нашого комісара зможуть користуватися лише злодійкуваті краби та бридкі медузи.

Ніч була неспокійною. Грего* розходився не на жарт і до самого ранку завивав, мов той вовкулака, женучи перед собою наполохані табуни хвиль. Ще звечора ми глухо зарифили** майстро-ранду***, а з передніх вітрил залишили саму лише трінькетину*****. Тож, всі зусилля вітру дошкулити нам, вкласти вітрилами на воду, кинути під ноги розшалілим табунам хвиль, вилились лише на те, що на ранок, коли грего, втомившись від тої гонитви, вгамувався і поступився спокійному трамонтану*****, ми, за викладками дядька Йвана, були вже на широті Варни.

Сніданок, зазвичай, готував я, але цього разу, мені страшенно не хотілося братися до готування в камбузі. Замість того, я заскочив туди на хвилю, прихопив окраєць паляниці, трійко солоних оселедців та трійко цибулин, не гаючись, вибрався на палубу і закрив за собою тамбучу******. Далі, вже не поспішаючи, спустився до камори, тоненько покраяв хліб, почистив оселедці та цибулю і розклав їх по мисках, закріпивши їх між гратками на столі. Впоравшись з тим, я підживився спершу сам, бо підходила моя черга тимонити*, а вже потім запросив до столу дядька Йвана.

–  Пора, пора! – промовив той,  чи не вперше  від початку рейсу, усміхнувшись. – А то, кишки вже на мітинг збираються.

Я взявся було за бару тимона, коли він притримав мене за рукав.

–  А, що там, Грицю, наш гість? Оклигав трохи?

Я здвигнув плечима. Прийшовши до тями, комісар разюче перемінився. Лежав на кої  весь вечір скулившись, виглядав притихлим, якщо не сказати, наляканим, підозріло поглядаючи на мене кожного разу, коли я спускався до камбузи. Від нашої скромної вечері відмовився. Останнє, щоправда, нікого не здивувало: в свіжу погоду буває, що й не в самих лише новачків шлунок назовні проситься. Вночі його  й справді почало нудити. Я не витримав і перебрався до хазяйської камори.

– А, піди та гукни його. Скажи, що чекаємо на нього за столом. Певно, я мимоволі скривився, бо дядько Йван насупився й підштовхнув мене.

– Давай, давай! Мало там, яка в нас любов. Все ж, жива людина.

Зітхнувши, я побрався до камбузи. Перед тим, як спуститися, набрав якомога більше повітря в груди, швидко відкинув кришку тамбучі, скотився вниз, вихопив з бочки, закріпленої біля носової переділки, ще одного оселедця, а з рундука ще одну цибулину, наблизився до комісара. Тут мені забракло дихання, я видихнув, вдихнув і мене ледь не знудило. Різкий густий сморід від загиджено пайолу* висів у повітрі, виїдав очі. Ледь стримуючись, я поторсав комісара за плече й скоромовкою передав запрошення хазяїна.

– Кличут, говоришь? – він недовірливо зазирнув мені у вічі.

– Атож. Йдіть, я зараз почищу оселедця.

Я порвався було піти, та він затримав мене.

– Постой, Гришаня… – він сів і болісно скривившись помацав голову. – Знаешь, я, ведь, сразу заприметил тебя. Ты мне с самого начала глянулся. «Башковитый хлопец,» сказал я себе. «А, главное, наш – пролетарий.» Вникаешь? Так выходит, что мы тут с тобой классовые союзники. Стало быть, нам теперича надо бы держаться заодно. Я это к тому, что… – він підвівся з кої, схопив мене за плечі і гаряче зашепотів у саме вухо: – Принеси мне мой наган! Ты же знаешь, куда они его запрятали. Знаешь, ведь!

Я похитав головою.

– Только, не бреши, хлопец!

Він так стиснув моє плече своїми худими пальцями, що я ледь не скрикнув.

– Меня не проведешь! Я правду на сажень под землёй вижу, так, что, лучше принеси добром. На берегу это тебе зачтётся, понял?

Він уп’явся в мене поглядом своїх божевільних очей, але я вже оволодів собою так, що навіть спромігся на глузливу посмішку.

– На сажень, кажете? Не дивно ж, що ви не бачите вашої пукавки. У риб тепер, дядьку, ваш наган. Самі його впустили, а тепер ще й чіпляєтесь? А, ну – пустіть! – Я випручався з його рук і не озираючись вибрався нагору.

День був чудовий. В розривах летючих хмар зблиснуло сонце, осяявши темно-синю з бірюзовим полиском пишноту безкрайнього моря. Сильний сталий вітер гнав нас вперед і вперед, і навіть  неприємна розмова з комісаром не могла зіпсувати того піднесеного настрою, що зазвичай охоплював мене в такі хвилини. Скоріш вже навпаки, я відчував, що повівся належно, по-чоловічому. Сидячи на пупі, з затиснутим в долонях руків’ям тимону, я впивався розкішним видом збуреного моря, захоплюючою гонитвою наввипередки з сивогривими хвилями, а ще тим, що сам-один управлявся в таку погоду з п’ятидесятитонною фелюгою. А це, скажу я вам, дуже п’янке відчуття!

А який був хід! Поглядаючи на довгий спінений слід позаду, я подумав, чи часто випадало «Миті» добиратися до Босфору всього за дві доби – це ж, за словами нашого шкіпера, більше трьохсот миль! Та, видно, дядькові й цього було мало, бо одразу після сніданку він сам сів тимонити, а мені з Миколою загадав поставити ще й майстро-контра-ранду*. Ми з Миколою лише перезирнулися – ставити допоміжне вітрило в такий вітер! Але перечити першому після бога на борту не заведено. Отож, ми витягли з камбузи та розгорнули на палубі громіздкий згорток. Вітрило лише звалося легким, бо було розраховане на легкі вітри. Насправді ж, було грубим, негнучким, мов жерсть і важким як гріхи старого гуляки. Поставити його при такому вітрі було справою нелегкою і нескорою. Коли воно, врешті, вхопило вітер, щогла протестуюче заскрипіла, «Митя» приліг ще дужче і ушкварив так, як не бігав, напевно, й замолоду. Наздоганяючи хвилі, він з гуркотом врізався в них, огортаючись бризками та тремтячи всім корпусом.

Микола докірливо похитав головою. Йому, як і мені було шкода «Миті». Він, як і я не дуже розумів причин того поспіху, причин, що змушували завжди обережного і неквапливого шкіпера поводитись зі старим заслуженим ваговозом так, наче то була регатова яхта.

Комісар вийшов на палубу лише після полудня. Виглядав він, треба сказати, не краще за мерця: блідий, з тремтячими руками й ногами, з поглядом, в якому прозирала вселенська мука – одним словом, не людина, а втілення розпуки і жалю. Якусь хвилину він стояв, притримуючись за надбудовку, а потім кинувся до борту і, навалившись грудьми на парапет, став поквапливо годувати рибу.

– А, подайте-но чоловікові води! – крикнув дядько зі свого місця.

Микола озирнувся на батька, потім зиркнув на мене. Я одвернувся. Злість минулася, але й підходити до смердючого нечупари не було жодного бажання. Миколі довелось самому подати йому води. Одпивши трохи з принесеного ним кухля, комісар перебрався на навітрений борт і сів на палубу, знесилено прихилившись до стінки камори. Микола подав йому його картуза, який той впустив був біля парапету.

– На, вдягни. Застудишся.

– Спасибо, братишка, – скинув той очі.

– Що? Який я тобі  братішка? – зціпив зуби Микола. – У-у, варнак!

Комісар вмовк, але погляду не відвів.

– А чого ти там до людини присікався? – гукнув з пупи старий. – А, чи тобі роботи нема?

Микола плюнув спересердя за борт і відійшов.

– Не серчай! – гукнув йому навздогін комісар. – Вчера я ж это, того… пошутковал я. Прости…

– Бог простить. – буркнув Микола і взявся підтягувати і без того тугі паранки*.

Комісар відітхнув з полегкістю. Встав, зачерпнув бляшаним відерцем води з-за борту і довго вмивався та приводив до ладу забруднену одежу. Потім, чіпляючись за такелунок*, пробрався на пупу і присів поряд з дядьком Йваном.

– Сдуру я это, вчера…– мовив, ніби  з жалем, опустивши голову і не підводячи очей.  –  Всё из-за своей  психованности. Из-за неё, да ещё через принципиальность  мою и с армии меня поперли. Слишком занозист, говорят. Не ценят своїх, верных… Понабрали спецов из бывших, понимаешь… А где, спрашивается, были енти спецы, когда Деникин на Москву пёр? Где они были, когда надо было отбросить белополяков, выбить из Крыма Врангеля? Эх, да что там говорить…– він похилив голову і довгу хвилину мовчав, занурений в якісь свої болісні думки.

– То, ти, може, брав Перекоп? – поглянув на нього дядько Йван.

– Брал…– повагом відказав комісар. – Как командир первой роты 135 полка пятнадцатой Инзенской дивизии. Мы, чтоб ты знал, дядя,  шли в первых рядах.

– В перших? А, кажуть, що ваші в перших рядах махновців поставили?

– Кажут…– комісар підвів погляд і повів очима на сіро-зелені хвилі. – Кто кажет-то? Я тебе говорю, дядя: Красная армия брала и Литовский, и Ишунь. Да, был в составе РККА* махновский корпус**. Да, крепко выручил нас их пулемётный полк***, когда потеснил наш левый фланг генерал Барбович****. Лихие вояки, ничего не скажу. Двумя-тремя сотнями тачанок остановили тогда атаку целого кавкорпуса. Без них посекли бы нас там, как капусту.  А все ж, по сравнению с нами, было их там пшик да маленько.

– Он, воно, що…– кивнув дядько Йван. – То, виходить, ви воювали, як спільники, як союзники?

– Выходит, как бы так, – згодився знехотя комісар.

– А, скажи-но мені тоді, чоловіче – як величають тебе, вибач ?

– Никита Силантьич я.

– А, скажи-но мені, Нікіта Сілантіч, з якого ж тоді дива Красна армія підступно напала на свого спільника, на свого рятівника під час спільного маршу, заваливши їх трупом весь берег між Саками та Євпаторією?

Комісарові губи сіпнулися і обм’якли, а веснянкувате обличчя повільно залила густа червона барва.

– Ты, енто, таво – не суйся не в свое разумение! – різко викрикнув він. – Они знаешь сколько раз нам  кровя пускали?

– Кро-овя пускали… – протягнув дядько Йван. – Це ж коли – після того, як помогли вам взяти Крим?

–  До того, до того! – крикнув комісар, блискаючи очима.

Дядько Йван насупився, зміряв комісара важким поглядом, але промовчав, натомість кивнув Миколі, що облишив, свою роботу і, зціпивши зуби, посунув було до горлопана, аби займався своїм ділом.

– Пойми ты, –  заговорив комісар трохи заспокоївшись тим, що дядько Йван, схоже не збирався і далі наполягати на зрадливості червоних. – Енти доморощенные анархисты сами не знают чего хотят: бросаються на всех, как бешенные собаки. Сегодня белах бьют, завтра наших. Да, их участие во взятии Крыма, чтоб ты понимал, это как с поганой овцы – хоть шерсти клок. Выпусти тогда их товарищ Фрунзе из той мышеловки, а взавтра, когда мы пойдем освобождать Юг России, они и нашу конницу не хуже барбовичевой побреют. Это стратегия, понимать надо, дядя!

– Стратегія, кажеш? –дядько Йван пронизав комісара гострим поглядом. – Ну-ну…

Він відвів погляд і, примруживши очі, став дивитися на скотловану поверхню моря. Про що він думав, можна було лише здогадуватись. На щастя, думки не можна підслухати, навіть сидячи зовсім поряд, інакше доля цього рейсу могла б скластися зовсім по іншому.

– А, что Севастополь, скоро покажется? – спитав нараз, виходячи з задуми комісар.

«Севастополь!». Я не повірив власним вухам. «Який ще Севастополь, про що це він?»

Микола теж ошелешено позирнув на конвоїра. Один лише дядько Йван і оком не змигнув.

– А, скоро, скоро, – мовив, ніби знехотя. – Встигнемо з козами на торг. Спершу, може, ще доведеться зайти в Євпаторію. Бував там?

– Как не бывать! Бывал и не раз. У них там еще Реввоенсовет на самом берегу, а рядом большой собор и мечеть татарская, – відмовив комісар.

– Еге ж, – піддакнув дядько. – І мечеті там тобі, і мінарети…

–  И скоро там будем?

– Та, так думаю, що вночі, якщо вітер не підведе.

– Так долго? – здивувався комисар.  – Так мы же от неё за пол-дня телегой доехали!

–  Тєле-єгой,  – протягнув дядько. Возиком, та ще й напрямки, воно, звісно можно й за півдня. Та, ще й конята, певно, добрі були?

– Хорошие были лошадки. – стримано погодився комісар.

– Отож, – зітхнув дядько. – А тут, доки навколо всіх мисів обійдеш… Та ще з цим вітром… Відніс він нас трохи в море, бач. Та, тепер вже недовго.

– Хорошо бы, – скривився комисар. – А то, качает тут у вас, туды его в коромысло…

– Та ж, море, – погодився дядько Йван. Тут так… Попоїв би та приліг. Все ‘дно, робити нічого.

– За еду, дядя, лучше не вспоминай! – скривився комісар. Вот, прилёг бы я со всем моим удовольствием, да, только как подумаю, что надо спускаться в тот ящик, так, веришь, – кишки узлом начинают завязываться. Воняет там шибко…

– Воняє? – здивовано скинув свої густі брови дядько Йван. – А, що ж воно там таке може воняти?

– Так это… – зашарівся комісар. – Плохо мне было ночью. Прибраться бы там надобно… Велел бы ты Гришане, что-ли,  подшаманить там. Ну, посуди, не мне же, герою Перекопа, блевотину вытирать.

Я нашорошив вуха. «Цього ще бракувало!»

– Герою, кажеш, – насупився дядько Йван і очі його, й до того примружені, перетворилися на щілини-бійниці. – Герою, воно звісно, не годиться таким займатися. Та, от біда – не можу я такого своїм хлопцям наказати. За судновою роллю, вони значаться тут мореплавцями, а не няньками, мають свої певні обов’язки… Доведеться, видно, мені самому… – блиснув спопеляючим поглядом на «героя». – Зачекай, лишень, гукну когось з них, аби замінили мене біля тимона.

– Ладно, чего уж там… – закліпав той очима.Сам справлюсь.

–  Сам? Ну, то візьми он там відерце, ганчірочку і – з богом! – старий зціпив зуби, довго лапав по кишенях, потім видобув з якоїсь натоптану люльку і, ламаючи сірники, став припалювати.

Звісно, то було жорстоко. Комісарові, либонь, і справді було непереливки. Але, як то кажуть, що посієш…

Сяк-так прибравши, комісар потинявся трохи по палубі, помацав для чогось кришку трюмного люку, спробував заговорити з дядьком Йваном, але той виглядав дуже заклопотаним, тож, спустившись до камбузи, він забрався на койку і чи то спав, чи лежав, але до пізнього вечора ми його не бачили й не чули.

На вечерю Микола зварив густу юшку з осетрини, приправлену часником. Хліба до неї, щоправда, видав по тоненькому куснику, зате до паруючої, розсипної пшоняної каші, яка просто-таки танула в роті, було скільки завгодно копченої кефалі. Запивали легким виноградним вином. Не пригадаю, щоб дядько Йван коли балував нас, але їли ми в морі навіть за тієї скрути, смачно і досита. Апетит, вважав він, є найкращим мірилом самопочуття, настрою, а отже, і працездатності. Готували ми по черзі, хоча  краще за всіх це вдавалося Миколі. Він примудрявся навіть з найпростіших продуктів, які тоді були в нас, начаклувати на диво смачні страви.

За столом сиділи втрьох. Микола повечеряв раніше і тепер тимонив. В кардановому підвісі погойдувалася в такт нахилів фелюги гасова лампа. Ще одну лампу з відбивачем було закріплено на передній переділці, тож в каморі було світло й затишно. На столі було, закріплено низенькі гратки, що запобігали падінню посуду, але ми вважали за краще тримати тарілки в руках. Посеред столу погойдувалася, надійно забезпечена в глибокому гнізді, обплетена лозою сулія, що містила з гарнець*  вина. Кожен наливав собі сам, але як я вже казав, мав пильнувати міри, аби випите не позначалось на роботі. Майже всі, кого дядько Йван час від часу наймав, як я вже згадував, ставилися до того з повним розумінням, але траплялись часом і такі, хто, допавшись до життєдайної вологи, геть втрачали голову.

Комісар наливав вже третю склянку. Руки в нього при тому помітно тремтіли. Пив благоговійно, витягнувши губи та прикривши очі. Випивши, нюхав свій шматочок хліба і кривився. Видно було, що легке виноградне вино йому не до смаку. Спершу він ще стримувався, але скоро хміль розв’язав язика.

– А, что, дядя, водочки не держишь? Только ентот кисляк?

– Не подобається – не пий, – відрізав дядько Йван. – На березі будеш свою водочку цмудлити.

– Ну-ну! – примирливо пробурмотів комісар. – Это ж я так, промежду протчим. Кислячок – он тоже, ничего…

Він налив ще і знову випив. Вино, звичайно ж, було слабеньким, але по тому, як наш «гість» ставав чимдалі говіркішим і говіркішим, було ясно, що його вже добряче розібрало.

– И пьёте-то вы, как-то не по-нашему, не по-русски, – несло його далі.– Не чёкнетесь, тост не скажете…

– Так ми ж не на весіллі, – резонно відказав дядько Йван.  – А що не по вашому п’ємо, так ми ж і не ваші. Ми наші і з тим нічого не поробиш. П’ємо як вміємо, як батьками заповідано. А ти пий собі як хочеш, хоча, як я бачу, то тобі вже б і досить.

– Енто мне-то? – відкопилив губу комісар. –Мне нет. Это вы, хохлы, не умеете пить. А я… Я могу вот енту бутыль сам-один за один присест выпить и – ни в одном глазу, понимаешь ли. Во!

Дядько Йван загрозливо засопів і я майже фізично відчув, як електризується повітря в каморі, як над головою підпилого хвалька клубочиться чорна загрозлива хмара, з якої ось-ось гримне грім і закрешуть нищівні блискавиці. Але тут, де не візьмись, з’явився зелений змій, дихнув на охлялого від вимушеного посту комісара і той, якось дуже витончено гикнувши, раптом позіхнув, зсунувся на Миколину койку і захріп. От, варнак!

Я цілком поділяв дядькойванів гнів, бо які ж, скажіть ще, почуття може викликати нечема, що безпардонно влазить в твоє життя і тебе ж, сидячи за твоїм же столом, ще й гудить! Я ніяк не міг допетрати, чого, власне, дядько Йван з ним панькається. Невже не розуміє, що він нас в жодному разі не пожаліє? Євпаторія, Севастополь… Отже, ми мали перегнати «Митю» туди? Але, що ж за гру веде тоді старий? На що сподівається? Ну, нехай наш дурень, маючи сонце в небі і очі в лобі, не розуміє де ми насправді є і куди прямуємо, хай він навіть не відрізнить Константинополь від Севастополя, але ж тих, хто чекає нас тепер в самім Севастополі, не одуриш…

Немов підслухавши мої думки, дядько Йван натягнув на голову кашкета і кивнув мені.

– А вийдемо на палубу, Грицю!

Я мовчки накинув на плечі куртку і піднявся на палубу. Надворі було вже зовсім темно, лише праворуч, на заході ледь світліший крайнеба ще віддзеркалював рештки світла минулого дня. Сточений серп старого місяця висів низько над морем і от-от мав зайти. Над головою палахкотіли яскраві зорі. Вітер трохи збавив, але був ще досить сильним.  Його холодні струмені залопотіли полами батькового вестону*, трохи ще заширокого і задовгого. Я застебнув його на всі гудзики і підняв комір. Микола все так же сидів на своєму місці. Його темний силует з низько насунутим на лоба м’яким картузом та піднятим коміром бушлату, чітко вирізнявся на фоні широкого фосфоруючого сліду, що полишав за собою «Митя». Я сів поряд з ним і став дивитися, як старий в каморі прикручував лампи, аби дурно не вигорав гас. Покінчивши з тим, він піднявся по скрипучих сходах і прикрив за собою дверцята. Роззирнувшись за звичкою навсібіч, подивившись на зорі та на слід позаду, він сів біля нас, витягнув свою стару прокурену люльку, натоптав її духмяним тютюном, приправленим буркун-травою, і лише розкуривши її, заговорив.

–  Ну, що,  хлопці, – сказав він. –  Як не крути, а по-старому вже не буде. І годував нас «Митя», і вдягав, а тепер-от забирають його від нас… – він кашлянув і висякався за борт. – В Севастополі, в Комишевій бухті мусимо здати його з вантажем і всім оснащенням.

– Але ж, не здамо? – тихо спитав Микола.

Старий пахнув димом, важко зітхнув.

– Ну, що Ви мовчите, тату! – не витримав Микола. – Хіба їх горбом, їх кривавими мозолями будувався наш «Митя»? З якого дива мусимо віддавати його? А чи ми його вкрали, чи що?

– Зажди, не гарячкуй! – зупинив його дядько Йван. – Хіба не бачиш, що навкруг діється? Час тепер такий: викорчували дуби і за підлісок беруться.

– Та, бачу, бачу, тату… – відмовив Микола з досадою. – Чи ж не казав я Вам, що один лиш Нестор Іванович і думає за селянина, про просту людину?

–Нестор твій царя в голові не має. Вже одне те, що думає без держави обійтись свідчить про його «великий» розум. – дядько Йван покрутив чубуком люльки біля виска. Народу без держави, без закону – то, мов бджолам без матки, один шлях – розпорошитись і згинути.  Держава – це порядок, вже який він там не є.

– Порядок? – осміхнувся Микола. – То, ось і маєте порядок! Тільки, щось не до смаку він мені. Що ж це за держава «рабочих и крестьян», коли вона, що з одних, що з інших три шкури лупить і плакати, при тому, не дає, де на словах все для народу, а насправді, одні лишень трутні та бандюги й живуть.?

– Ох-хо-хо…  сумовито зітхнув дядько Йван. – Не так воно все просто. Те, що обіцяли большевики, було, що не кажи, дуже принадним для багатьох: землю селянам, фабрики робочим – хто ж на те не пристане? Он як збурився народ на ту приманку! На неї, як на живця, ловили, ловлять і довго ще будуть ловити довірливих простаків – попомніть мої слова. Але, не про це зараз мова. Втрапивши поміж жорна, нема часу мудрувати. Варто подумати, як самим душу винести. А «Митя»… «Митю» шкода, звісно. – Він знову глибоко зітхнув. – Було мені сказано: «Не здаси фелюгу, то й тобі й всьому твоєму кодлу бути там, де Макар телят не пас.» От і кумекай тут…

Микола грюкнув кулаком об лаву. – От, іроди! А як же нам жити? Може вони нас годувати будуть?

– Я ще тоді, зразу подумав, – продовжував дядько Йван, – повернутися вночі, забрати всіх наших, та й гайнути, хоч би й в ту ж-таки Грецію, в Салоніки чи в Пірей  – там мене знають – аби подалі від цього раю.

– А хазяйство? – похопився Микола. – З хазяйством як?  Його ж із собою не прихопиш.

– Ет, скажеш! – махнув рукою дядько Йван. – Хазяйство, воно наживне. Душу, душу, кажу тобі, винести б! Хіба не бачиш, що саранча ця наповзла надовго і нищить вона, попри всі їх облудні слова і запевнення, не трутнів, а бджіл! Твоє хазяйство їм, як приманка – не відступляться, доки не проїдять, не прогуляють, по вітру не пустять. А не відступишся ти, то й тебе не пожаліють. Який сенс хазяйнувати, дбати, коли все надбане забирають і тебе ж упосліджують? Що ж це за життя, коли й нужденний кусень хліба мусиш у сховку тримати! Страшний, хлопці, початок цієї влади, а чує моє серце, що й гірше може бути.

– Чого ж не вернулись? – спитав я просто. – Через комісара?

– Маєш на увазі нашого архангела? – по голосу, я відчув, що дядько Йван усміхнувся. – Не зовсім так, Грицю. Не через нього одного. Разом з ним пригриміло ще четверо ЧОНівців*. Стали на постій в селі. Як думаєш, для чого? От-от… Але і те ще не все. Маю вам сказати, тепер вже нічого критись, що потрапили ми ще в ту халепу. Не одним нам запахло смаленим. От і мудрі голови з «Солі Таврии» вирішили, що їх талярам-дукатам куди як безпечніше буде в якомусь з грецьких а чи турецьких банків.

– А, чого ж, – буркнув Микола. – Я їх розумію. Але, до чого тут ми?

– До чого? – дядько Йван потягнув так, що в люльці затріщало й зашкварчало мов у ковальському горні, і червоні відблиски на мить освітили його зосереджене обличчя. – А до того, що ті мудреці, здогадались переправляти своє золото на нашім суденці.

Оце-то так! – гмикнув Микола. Оце тобі й «особлива сіль», оце тобі й Микита Григорович! Міг би, принаймні, хоч натякнути. От, хитрий лис!

– Микита Григорович лише прикажчик, – відмовив дядько Йван стримано. – Що йому сказали, те й зробив, як веліли, так і виконав. Воно, звісно, не надто порядно не повідомити нас, що веземо, але то вже справа їх совісті.

Можете уявити собі, що було, коли він дізнався, що «Митя» піде не далі Севастополя! Та його ледь родимець не вхопив! Кинувся було розпорядитися, аби вивантажували ту «особливу сіль», але наш уповноважений не дав. Сказав, що разом з фелюгою експропріюється і весь вантаж без жодного виключення.

Вже ж як просив його Микита Григорович, вже ж як благав! Вже ж як і я підтримував його, та нічого з того не вийшло.  Кінчилось тим, що Микиті Григоровичу стало зле. Встиг лиш послати людину до свого хазяїна. Та, хіба ж би той встиг… А якби й встиг, то цей вражина, відчувши такий їх інтерес до якоїсь там солі, відразу ж зметикував би: – «Щось там не те!»

А як уповноважений вийшов, то Микита Григорович  так і  кинувся до мене: Отак і так, каже, Прокоповичу, простіть і рятуйте! Мовляв, як випливе золото в Севастополі, то всім нам дармовий проїзд на Соловки забезпечать. Просив-молив не губити його, бо то ж такі гроші! Довезіть, каже, до нашої Константинопольської контори, там мовляв, син хазяїна зустріне. За спасіння своє та свого добра хазяїн вже не поскупиться – заплатить що скажете. А сам зблід, мов мрець і тремтить дрібно. Питаю, а чи не той це син, що у генерала Слацова полком командував. Той самий, каже, тільки не служить він вже в нього, а керує батьковою конторою.

Ох, і пекло ж мені сказати йому, що коли підкладаєш кому в торбу соковитий шмат м’яса, аби той проніс його крізь зграю голодних вовків, то треба, аби той бідаха, принаймні, знав про ризики. Ризики ж тут найперше наші. Здибайся ми в морі з береговою охороною, то маючи чистий вантаж, ще можна було б якось відкупитися; а вже якби випливла ота їх «особлива сіль», то сидіти б нам оце в чеківській кутузці з голками по-під нігтями, ні сном, ні духом не відаючи за віщо нас катовано.

Та, не став я йому дорікати. Стримався. Не його то, все ж, провина. Та й часу не було на те. Сказав я йому лишень, що все у руці Божій. Та, будь моя воля, вивернув би я весь той вантаж, з усіма їх дукатами, там же, біля містків.

– Його й тут не пізно вивернути, – буркнув Микола сердито. – То, що Ви надумали, тату?

– Та, нічого доброго, – відказав старий. – Як оце не крутив, а виходить так, що без втрат нам з цього діла не виплутатись. І «Митя» тут не найвища ставка. Я вже згоден би й ним поступитися, аби лишень своїх порятувати. Але ж і вас пустити в світи старцями не годиться. Думав я, думав і надумав таке. Спершу йдемо на Константинополь, здаємо наш вантаж Папаріді і на виручені гроші просимо його закупити хліб і доправити його нашим пайщикам. Далі, здаємо, кому там треба, таляри-дукати, беремо свою частку і кладемо в банк. А, вже після того, йдемо на Севастополь.

– На Севастополь? – не втримався я. – З пустим трюмом?

– Авжеж, – погодився дядько Йван. – То було б дурістю. А, тому, миль так за двадцять, доведеться попрощатися з «Митею», пересісти в гичку* і вже так добиратися до берега.

Стоятимемо на тому, що фелюга затонула під час шторму і всі ці дні ми вигрібалися до берега.

– Він теж не випливе? – спитав Микола враз охриплим голосом.

Хто «він», пояснювати не було потреби. Я саме теж подумав про комісара. Справді, як бути з ним? Переді мною знов постало його бліде, страдницьке обличчя з проступаючим ластовинням і мені стало млосно. Звісно, комісар зовсім не безневинний агнець. Судячи з його замашок, на совісті в нього  було чимало гріхів, аби змусити жалість помовчати. Але оте, глибоко вкорінене в свідомість, «не убий», як виявилось, було сильнішим за тверезий розрахунок. Та й, власне, про який тверезий розрахунок можна було вести мову, коли тобі всього шістнадцять? Затаївши подих, я чекав, що скаже дядько Йван.

– А, певно ж, що так, – сказав він глухо. – Чи ти гадаєш, що посьорбавши твоєї щерби, він так просякне вдячністю, що триматиме язика за зубами? Будемо вважати, що не вберегли, не вирятували його під час тої колізії. Ніч, скажемо була темна, море бурхливе, тож, самі заледве врятувалися. Так і казатимемо.

Від тих його слів мені раптом перехопило подих, а всередині все стислося і заніміло. Господи, який же жорстокий цей світ! Аби вижити в нім і сам, хочеш-не хочеш, а мусиш стати звіром. Отоді, мабуть, вперше, десь глибоко всередині мене, ворухнулося щось подібне на жалість до комісара.

Мовчанка, що запала по тому, змішана з мороком ночі, була такою ж важкою, як гріх, який ми щойно замислили і безкінечною, мов сам той морок.

Нарешті, дядько Йван порушив її вибивши люльку об накритину. Рій сяючих миготливих іскор майнув уздовж борту і зник, розтанув у темряві.

– Але ж, – промовив він спроквола, – аби не уподібнюватися душогубам, я думаю, ми просто…«забудемо» хлопця на тому березі. За таких обставин, гадаю, це не найгірший для нього вихід…

Чи мені вчулося, але, схоже, Микола теж відітхнув з полегкістю.

Далі буде.

 

 

Пояснення.

Стор.4

*Олександрія – місто і порт в Єгипті, засноване ще Олександром Македонським

**Константинополь – нині Істанбул (Стамбул), найбільше місто Туреччини, розташоване на європейському березі протоки Босфор.

Стор. 6

Вітри, як вони звалися на Чорному морі за давніх часів:

Гарбій – південно-західний

Гострий –  південний вітер

Грего – північно-східний вітер

Левант – східний вітер

Майстро (маістра) північно-західний вітер

Поненто -західний вітер

Трамонтан – північний вітер

Широкий (сірокко) – південно-східний вітер

Стор. 5

*Калкан – Scophthalmus maeoticus вид риб родини калканових.  Тіло калкана може досягати довжини 80-85 см і маси 12-15 кг.

 

Стор.7

*Басамахи – великі рибальські гачки на велику рибу

Стор  8

*Трамонтан – див. коментар до стор 6.

Стор. 13

*Тачанка – легкий ресорний возик.

Стор. 14

*Капшук – невеличка шкіряна торбинка з зашморгом;

**Пупа – задня частина судна, корма.

***Тимон – стерно.

Стор.15

**Камора – приміщення з надбудовкою  на пупі – традиційно  помешкання  капітана та його помічника. Також, воно  служило кают-компанією. К. на прові – помешкання залоги, місце зберігання допоміжних та штормових вітрил. Оскільки в цьому приміщенні, окрім всього,  готували їжу, його звали ще камбуза.

Стор. 16

*Парапет – частина борту, що виступає над палубою, убезпечує екіпаж від падіння за борт (фальшборт).

Стор.19

  • *Корпус Каретника – один з підрозділів армії Н.І. Махна, що разом з Червоною армією штурмував Перекоп, забезпечив його взяття та перемогу над військами генерала Я.О. Слащева. Був, за наказом М.В.Фрунзе, підступно атакований Червоною армією  на вузькому перешийку між Саками і Євпаторією, де майже весь він був знищений. Лише невелика частина махновців змогла вирватись з пастки і з боями вийти з Криму.

Стор. 21

*Прова – передня частина, ніс судна.

  • Стор. 22
  • *Накритина – тонка планка, що оформлює парапет зверху, планшир.
  • *Бара – горизонтальний брус, за допомогою якого повертають тимон – тимонять. Більше відома сучасним яхтсменам як румпель.
  • Стор. 23
  • *Коса – намите хвилями чи течією мілководдя біля самого узбережжя, або  частина самого берега.
  • **Сартина – однин з канатів, що підтримує щоглу з боків (ванта)
  • Стор. 24
  • *Вайандоти (гурони) – індіянське плем’я Атлантичного узбережжя та району Великих озер Північної Америки.
  • Стор. 25
  • *Камбуза – носова каюта, місце приготування їжі, приміщення для відпочинку залоги.
  • Стор. 26
  • *Грего – дивись пояснення до стор. 6
  • **Рифити – зменшувати площу вітрила, підбираючи його частину, та пришнуровуючи її до рангоуту, в даному випадку, до майстро-бума реї  (грота-гік). Бума-рея – довгий циліндричний брус,  шарнірно закріплений до щогли, уздовж якого розтягується нижня частина головного вітрила
  • *** Майстро- ранда (ранда) – основне, найбільше вітрило (грот)
  • **** Трінькетина – переднє трикутне вітрило (стаксель).
  • ***** Трамонтан – див. словник вітрів, стор. 6
  • ****** Тамбуча – люк
  • Стор. 27
  • *Тимонити – стернувати
  • Стор. 28
  • *Пайол – підлога в каюті.
  • Стор 29
  • *Майстро-контра-ранда – трикутне вітрило, яке ставиться вище майстро-ранди (грота-топсель)
  • Стор. 32
  • *Паранки – талі, за допомогою яких натягуються сартини
  • **Такелунок – загальна назва канатів, що використовуються для розкріплення щогли та управління вітрилами
  • Стор. 33
  • *РККА (рос. Рабоче-Крестьянская Красная Армия) – РобітничоСелянська Червона Армія.
  • ** Кримський корпус Семена Каретника (від 3 до 10 тисяч)
  • *** Кулеметний полк Хоми Кожина.
  • **** Барбович Іван -генерал-лейтенант, командувач кавалерійського корпусу в армії Якова Слащёва.
  • Стор. 39
  • *1 гарнець = 1/4 відра = 12 склянок = 3,28 л.
  • Стор. 43
  • *Вестон – однобортна куртка
  • Стор. 46
  • *ЧОН (рос. части особого назначения) – частини особливого призначення – загони для боротьби з контрреволюцією.
  • Стор. 50
  • *Гичка – човник на судні, для зв’язку з берегом.
  • Стор. 53
  • *Топкапи – султанський палац.
  • **Капаличарши – Великий базар, один з найбільших критих базарів світу.
  • Стор. 56
  • *Азанчи – Людина, що співає азани з мінарету, закликаючи правовірних на молитву.
  • Стор. 58
  • *Бююкдере – митний пост на Європейському березі Босфору, недалеко від виходу в Чорне море.
  • Стор. 61
  • *Гакабортний вогонь – вогонь, який позначає судно ззаду (кормовий)
  • Стор. 62
  • *Румелі фенері – маяк при вході до Босфору, розташований на європейському березі.
  • **Анадолу фенері – маяк Анадолу, позначає вхід до Бсфору, розташований на протилежному його березі, анатолійському.
  • Стор. 64
  • *Відбивачі -плетені з уживаних канатів товсті циліндри для убезпечення борту судна від пошкодження об причальну стінку.
  • **Гаша – широка петля, виплетена на кінці каната.
  • ***Паля (пал) – причальна тумба, на яку закладаються гаші швартовних канатів.
  • ****Текнелер (тур.) – човни
  • *****Стравлювати – випускати.
  • ******Кадини – якірні ланцюги.
  • Стор. 69
  • *Федора – капелюх з м’якими крисами.
  • Стор. 81
  • *Караденіз (тур.) – Чорне море.
  • **”Фунда сидоро!” – “Опускай якір!”
  • Стор. 83
  • *Шкарма – уключина для весла на човні.
  • **Валець – потовщення на веслі, ближче до руків’я для компенсування ваги довшої його частини.
  • *Стор. 98
  • *ЕОЕА – народний, рух Опору в Греції в роки Другої світової війни1939-1945 років.
  • **ЕЛАС – грецька народно-визвольна армія, збройні сили Руху Опору в Греції в роки Другої світової війни 1939-1945 років.
  • *Залізноголові – німці
  • Стор. 99

*ГУЛА́Г, рідше ГУЛаг (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) — в  СРСР у 1934–1956 роках підрозділ НКВС, який керував системою виправничо-трудових (офіційна назва у 1920-х роках —концентраційних) таборів.

одісея

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: