Спроба Спинити Час?

© Валентин Бут

Старий примандрував близько півночі. Середнього зросту, худорлявий, на плечах мав похідну темну куртку, на голові плетену чорну шапку, на ногах не нові, але міцні черевики, в руках ніс картату кравчучку. Попри непарадне як для столиці вбрання та оту затерту сумку, на безхатька був зовсім не схожий: ступав з гідністю, зустрівшись очима, погляду не опускав. Спитав чи можна погрітися. Хто б міг заперечувати? Щойно прикотили одну з кількох, начебто презентованих Київрадою, залізних двохсотлітрових бочок і саме розпалювали в ній багаття. Простягнувши худі зморшкуваті руки над червоними язиками полум’я, що кволо звиваючись серед густого сивого диму невдоволено сичали, знехотя облизуючи сирий обапіл, він довго мовчав, задумливо споглядаючи той мінливий танок. Пронизливий холодний вітер, якого вдень наче й не помічали, крутив зусибіч над майданом, жбурляючи в обличчя іскри, випікаючи очі димом.
– А що, хлопці, чи не поспати? – спитав, не звертаючись ні до кого зокрема.
– А де? – спитало одразу кілька голосів, бо ж натоптавшись за день, нахолонувши, не в одного думки крутилися навколо того, де б його прихилити голову на ніч
– Та де ж… Тут-таки. Чи може я чогось не знаю і наш добрий президент забронював нам ліжка он в тій хатинці? – кивнув на яскраво освітлені вікна готелю над «Глобусом».
– Жартуєте, діду? – одмовив молодий хлопчина в плямистому однострої з заплічником на спині, що сидячи навпочіпки намагався розщепити складаним ножем соснову дошку.
– Які там жарти… Другу добу на ногах, – «дід» закашлявся, хапнувши диму і, полишивши кравчучку, пішов кудись між димлячих бочок. За якусь хвилину повернувся з неширокою двометровою дошкою, від якої пахло свіжою глицею. Примостивши її поближче до бочки, він витяг з кравчучки бувалий в бувальцях затертий вовняний коц та шмат лавсанової плівки, ліг боком на дошку, вужчу за стопу і накрившись спершу коцом, став прилаштовувати зверху плівку. Шарпкий вітер, проте, щоразу забирався під те благеньке шурхотливе укривало, задирав його краї, переможно тріпотів ними в повітрі.
– А підіткніть-но трохи під ноги – попросив, звівшись на лікті.
– А нирки до ранку не відпадуть? – запитав хтось з гурту. – Дивіться, діду…
– Як досі не відпали, то й далі при мені будуть – пробурмотів випростовуючись на своєму імпровізованому ложі. – Давай, підтикай! За півгодини він вже голосно висвистував носом.
Холодна ніч, дошкульний вітер, а ще більше відчуття зачаєної загрози, якою віяло з нависаючих над головою Печерських пагорбів не давало мені заснути. Зрештою, хтось мав годувати вогонь. Тож так і сидів на підсунутому кимось пластиковому стільцю, принесенему з-під колон Оранти, виринаючи час від часу з прозорої сторожкої дрімоти, аби підкинути в прискаючу роями іскор пащеку вогню чергову порцію наламаного хлопцями обаполу.
Старий не виходив з думок. Скільки йому – шістдесят п’ять? Сімдесят? У такому віці, на переконання наших ехвективних менеджерів, чоловік мав би опікуватись якщо не нажитими катарактами-простатитами, то, принаймні, оббивати пороги оленорєхових, слізно благаючи обміняти обридлу трикімнатну квартиру на чарівний круїз між найближчими дніпровими мостами. Що йому цей Майдан? Он, і модератори революції давно розійшлися по домівках. Лежачи після гарячого душу на свіжих простирадлах, вже бачили, певно, судомно-солодкі сни, в яких диригували не афектованим натовпом якихось невизнаних поетів та доморощених ціцеронів, що мов навіжені пхалися аби викрикнути з-під Оранти якусь свою правду байдужому до них світові, а солідними парламентськими комітетами, керували не колонами студентів з ліхтариками, а живими, пульсуючими ще потоками того, що в певних колах ніжно звуть реальним баблом, дзюркотливі струмочки якого так спокусливо-легко перетікають на екзотичні кіпри-панами.
Що їм оцей старий? Так – маленький українець, як казав один пошановувач бджіл – робоча бджола, справа якої носити до вулика мед і не питати куди він дівається. Та чи й завважив хто з них його взагалі? Але ж він ось тут. Тут, попри свій далеко не юнацький вік, попри цей собачий холод, попри те, що до ранку його нирки й справді можуть примерзнути до бетонних плит Майдану.
– Ні-ні, любі друзі! – з цими мовчазними до пори-до часу бджолами не все так просто. Схоже, ваші хитромудрі димокури скоро не діятимуть на них…
Пробудився від різкого смороду горілого пластику і паленої шерсті. Чи то від іскри, чи від доторку до розжареної стінки бочки загаорівся коц старого. Води не було, тож довелося досить негречно розбудити його, забиваючи тліюче укривало минулорічними глянцевими журналами з рекламами заокеанських турів, які чиясь добра душа наносила на розтопку.
Сіріло. Кволе світло розтікалося по світліючому небу, гасячі гострі скалки холодних зірок. Десь там, за невидимим горизонтом, народжувався новий день. День наших надій. Знати б, що він готує нам…
Сон відлетів. Погорілець теж не збирався забиратися назад під ковдру. Походивши туди-сюди, аби зігрітися та розім’яти затерплі ноги, склав своє присмалене похідне ложе до кравчучки і присів поряд.
– Ох і кусючий вітер, – похитав головою, підносячи долоні ближче до гарячого металу. – Так скоро гляди й сніг впаде.
– Так вже ж і зима за три дні, – відказав йому. – Не надто вдалий час для спання на бетоні.
– Ет, – махнув той рукою, – Мені не вперше. Був час, коли в горах доводилось за будь-якої погоди ночувати.
– Чабанували?
– Та ні, – осміхнувся. – То в Афгані, під час тої війни було.
– То ви з афганців?
– Ні, ні… я з українців – пригасив посмішку. – Як і ті, хто у нас зветься афганцями. От лиш, на відміну від них, мене не гнали в той Афган, мов барана на бійню завойовувати Совєтам нову «братську» республіку. Так сталось, що був запрошений перекладачем для хлопців, які переправляли туди вантажі.
– Вантажі для моджахедів?
Він уважно подивився мені в очі. – Для афганців. Справжніх. Тих, хто боровся за свою країну проти нашестя совєцького «раю». Наша група переправляла, наскільки я бачив, продукти, ліки, але не відкидаю, що серед всього того могли бути й боєприпаси, і зброя. Повірте, не дуже легко було переступити через те, що щось з того могло прямо чи опосередковано вбивати земляків, але в тій війні вони воювали не на Божому боці. Не на Божому… Якщо спитати як мені з цим живеться… – тут він раптом примовк, зняв шапку і кивнувши на перші рожеві сонячні промені на верхівках будинків по інший бік Хрещатика, перехрестився… – то я скажу, товаришу, що я помирився з собою. І ніхто – чуєте? – ніхто окрім Бога не може мене судити за те.
– Певно, що так, – погодився я – Не хочете піти прогулятися? Он, який гарний ранок! Поглянемо що там на горбах робиться, а заодно й зігріємося.
– А чого ж, – старий легко звівся на ноги. Збиратися ж недовго: omnium mea mecum porto.
Прогулявшись до Європейської площі, побралися вгору до парламента, аби спустившись потім по Інститутській повернутися під благословіння Оранти. Дорогою розмова не припинялася. Говорили про різне. Про політику найперше. Не знаю як кому, але мені й сьогодні не дає спокою непереможна прихильність нашої влади до граматичної категорії майбутнього часу. «Ми зробимо», «ми відбудуємо», «ми створимо», «ми наповнимо», «ми покращимо»: упродовж десятиліть тільки й чуємо ту мантру від наших владців. Може тому «ми плануємо» серед потоку тих щедрот сприймається ледь не як животворна волога на попелища нашої зневіри. Але ж навіть з планами не все так гладко. Бо ж на те виходить, що всі «покращення», унаслідок яких одна з потужних економік Європи скотилася ледь не на саме дно, були свідомо спланованими…
– Ви, молоді, надто нетерплячі, – розважливо доводив мій співрозмовник – Хочете все і зразу. А так не може бути. Ну не вийде Шумахера з того, хто все життя навіть не кобилою правив – сам ходив у запрягу. Нічого не зміниться доки не вимре совок. А на те треба часу. Дуже обнадійливим, при тому, є те, – тут він зупинився і підняв догори палець, – що час тече. Не так швидко, як нам хочеться, але – зверніть увагу – НЕВПИННО!
В кого що болить, той про те й говорить… наші кримські проблеми, зокрема мовні, виявились, як не дивно дуже близькими йому, закарпатцю.
– В нашому селі лише кілька дворів українців. Решта – мадяри. Українською не говорять. Лише пісень наших співають. Зібрав їм українську бібліотеку. Довго збирав. По книжці. Побирався по всьому краю.
– Гарну справу зробили.
– Гарну то гарну, та тільки вони ту бібліотеку спалили.
– Оце-то так! Але ж то вже злочин.
– Ну, так. От лиш, попри те, що все село бачило, свідків немає. І не буде. Бо то є державна політика. За такої політики всі вбік поглядають. У вас на Росію, у нас на Мадярщину. Тож я їм з тою українською бібліотекою як шпичка в ж…
– І що робити з тим?
– Та, що… Ось повернусь і візьмусь збирати нову бібліотеку. Бо якщо не застоїмо своєї мови, то дуже скоро не матимемо й держави.
– Це так, – зітхнув я – Біда лишень, що серед наших «гетьманів» такого ось справжнього українця чи й побачиш.
– А певно ж, – засміявся. – Такого, справді, чи й побачиш, аж батько мій мадяр, а мама полька!
Де ти, мудрий мій товаришу? Чи вижив в тому вирі? Дуже сподіваюсь на те. Але ж чи думав ти, що по стількох зусиллях, по пролитті такої крові, втративши Крим і частину Донбасу, ми отримаємо реванш вчорашніх? Адже сьогодні, в часі війни, коли концентрація всіх зусиль країни задля повернення загарбаних територій, задля перемоги, здавалося б, мала бути максимальною, спостерігаємо зовсім інше. Замість реформ маємо ледь не всуціль так-сяк зляпану їх імітацію. Замість рішучої боротьби з корупцією на всіх рівнях – рольові ігри, де одні вдають, що борються з нею, а інші, що вірять в те дійство. Замість усунення перешкод на шляху розвитку малого та середнього бізнесу, найперше, повернення довіри до банківської системи, приведення її до стану, коли нею можна користуватися не лише для відмивання нацарьованого, маємо все те ж совкове бажання дерти з підприємців три шкури ще до того, як ті шкури наростають, маємо лобіювання на найвищому рівні монопольних інтересів великого капіталу, частка якого у формуванні державного бюджету є неспіввідносною до отримуваних ним преференцій. Соромно усвідомлювати, що впровадження реформ, створення таких інструментів подолання корупції як НАЗК, Національне антикорупційне бюро, Антикорупційна прокуратура відбувається не внаслідок усвідомлення нашою владою крайньої необхідності тих заходів задля порятунку держави, а завдяки тиску Заходу, зокрема, застосуванню такого примітивного інструменту як морквина та батіг МВФ.
На тому фоні блокування розлідування вбивств на Майдані, повсюдне відродження регіоналів, нищення вільних ЗМІ, зокрема, Кримської Світлиці, переслідування добровольців, виглядають зловісними ознаками реваншу мафії, яка відкинувши мімікрію, до якої вдавалася останні три роки, знову підіймає голову. Намагання й далі протягувати мову агресора в освіті, ганебні провокації поліції та тітушок проти ветеранів московсько-української війни в День Перемоги в Дніпрі, побиття та затримання поліцією кількох десятків ветеранів батальонів «Айдар» та «Донбас», які позавчора, в День Конституції, намагалися запобігти рейдерському захопленню депутатом від Народного Фронту фермерського господарства в селі Бережинка на Кіровоградщині – перелік аж надто довгий, аби розмістити його в короткій статті. А хіба не відвертим блюзнірством є мерзенне дійство, коли гарант моїх конституційних прав і свобод вручає високі державні нагороди з нагоди дня Конституції голосувателям за закони 16 січня 2014 року – отим герегам, які тоді злочинно попрали і Конституцію, і Загальну Декларацію прав людини? То, куди ми йдемо, товариство?
30 червня 2017 р.

Advertisements

поетичні та прозові твори автора,

%d блогерам подобається це: