Статті для Кримської Світлиці 2016 р.

вб

#1 за 01.01.2016

КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

У минулій статті ми розглядали старанно розповсюджуваний певними силами в Україні (на жаль, близькими до нинішньої влади) міф про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. Міф той, за розрахунками осіб зацікавлених, мав би відвести негідні підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого був дотаційний регіон, та тодішнього Голови ВР, який у відсутність президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: “мав би виконувати”. Насправді, порушивши статті чинної Конституції України: перший – її ст. 116 та ст. 9 ЗУ “Про оборону України”, другий – ст.ст. 102, 106 (19, 20, 21) Конституції та ст. 4 ЗУ “Про оборону України”, зазначені добродії разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного закону, мали б бути притягнуті до відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. Проте всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджений ними народ.

Для того, щоб остаточно поставити крапку в цьому питанні, наголосимо на тому, що з точки зору закону, з позиції міжнародного права не має жодного значення, скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, скільки патріотів України, бо за Конституцією України всі вони були громадянами України й обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.

Тим же, хто маніпулює “волею кримського народу”, висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому “референдумі”, проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого “кримського” народу в природі не існує. Натомість є киримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати – кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народом Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно з чинною Конституцією, могли вирішити свою долю, лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.

Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія “братнього” Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом.

Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, а й як недвозначна засторога для наступників. І чим швидше те станеться, тим краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.

Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни, – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів української нації інтересам “старшого брата”. Якщо ж розуміти при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають у найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що тривала операція з повернення України в стійло Московії призвела лише до втрати Криму. Але операція та триває…

Тих, хто вважає винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків, мушу розчарувати. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тією чи іншою мірою, всі без винятку українські президенти й уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їхня клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.

Найпершим значущим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення Військово-Морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом держави значення військово-морського флоту для країни з 854-мильним морським кордоном призвели до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.

Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Військову доктрину України, яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?

Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика призвела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українській маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які, попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки.

Загалом же, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не призвести до катастрофи.

Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоспроможності в світі й ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали одне одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.

За такої, з дозволу сказати, “політики” не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації, якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова влада практично нічого не робила для їхньої підтримки? Більше того, єдину державницьку україномовну газету Криму “Кримську світлицю” київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!

З часом те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом тривалого часу уникати нищівного вибуху. А проте далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до “бендер”, до “фашистских-пособников-татар”, підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою “старшого брата”, штовхала на неадекватні вчинки.

Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею тривалий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному ґрунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників, мав би викликати лише позитивні емоції. “Могли”, “мав би”… Чому ж світ не явив ані осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій у другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні нібито зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітніх шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 – українською мовою. У решті 565 школах викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.

Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. Із запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її “непопулярність” цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти.

Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014-го перетворив їх усіх чохом у “соотечественников”?

Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу читачів на важливість мови в державному будівництві, для утвердження держави, для протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.

Насправді, ніщо інше, крім мови, не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі засвідчує ще й те, що мова водночас є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію, перетворити її громадян на непримиренних ворогів. Але ж як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова, по суті, є першою мовою – мовою, якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який призведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську означає необхідність подолання певного психологічного бар’єра, який, до слова, переступає кожен емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм принаймні не доведеться долати згаданий бар’єр.

Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову, і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без винятку дошкільних навчальних закладах, у школах і вишах, діючи поступово, але неухильно.

“А що ж з кримськими татарами?” – спитає читач. “Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їхні права?”. Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для здобуття освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що, безперечно, рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. У цьому сенсі росіянам та українцям Криму варто б почати впритул цікавитись принаймні програмою “Еліфбе”.

Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей у місцях їхнього компактного проживання на вивчення і функціонування їхніх національних мов, необхідно, безумовно, забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.

Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого “русского мира” з його примарними “новоросіями” і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.

Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість “успішних” для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних “решал”, авантюристів та популістів усіх мастей маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.

Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України загалом. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!

#2 за 08.01.2016

КРИМ. УКРАЇНА. ЧАС ГІДНОСТІ

Скількох проблем, скількох конфліктів можна було б уникнути, якби людство мало консолідований погляд на світ і своє місце у ньому! В реальності кожна країна, кожен окремий соціум сприймає, здавалось би, одні й ті самі речі не зовсім однаково, а часто і з кардинально протилежних позицій. У цьому сенсі розбіжність поглядів на приналежність тих чи інших територій завжди була і, на жаль, залишається навіть сьогодні, в XXI сторіччі, одним з таких каменів спотикання.

Великі географічні відкриття, конкіста, колонізація європейцями нововідкритих земель, утворення нових країн, їхня боротьба за незалежність, визвольні війни, великі зміни в економіці, усвідомлення європейськими елітами неефективності старої системи стосунків призвели, зрештою, до розпаду світової колоніальної системи і відмови європейських імперій від своїх заморських володінь. Жахіття ж двох світових воєн і подальше ядерне протистояння в холодній війні не могло не призвести до розуміння того, що людство опинилося на краю страшної прірви, зривання в яку означало б кінець самої людської цивілізації. Це усвідомлення диктувало ведення такої політики, яка дозволяла б уникати будь-яких приводів до військових конфліктів. Виходячи з цих міркувань, сорок років тому тридцятьма трьома європейськими державами, до яких долучились Канада та Сполучені Штати Америки, було ухвалено Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінська Декларація). Це був, по суті, виклад основ взаємовідносин між державами-учасницями, в основу якого було покладено такі принципи, як повага до суверенітету, незастосування сили чи загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини і основних свобод, рівність і право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами, сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права. Чи вирішила Гельсінська Декларація закладену в неї програму? Величезною мірою, так. Окрім війни, розв’язаної 1979 року СРСР проти Афганістану, єдиним конфліктом в Європі до останнього часу було збройне протистояння в часи розпаду Югославії.

Афганська війна, розв’язана країною-підписантом Гельсінської Декларації, вкотре засвідчила світові недоговороспроможність Кремля, його, попри облудливо мирну риторику, насправді відверто агресивну політику.

Власне, Москва вела таку політику протягом століть. Не змінилася вона ні в XX, ні в XXI сторіччі. Так, на відміну від європейських країн, які після Другої світової війни в основному розпрощались зі своїми колоніями, Совєтська імперія, маючи величезні, причому значною мірою неосвоєні території, навпаки, наклала руку на ряд японських островів на Сході, захопила значну частину Фінляндії, частину Пруссії, розставила свої військові гарнізони в низці центральноєвропейських країн. Звільнитися від тієї нав’язливої опіки країни Варшавського договору змогли лише в процесі розпаду СРСР. Невдовзі по тому, після провалу путчу комуністичних реваншистів 1991 року, від Радянського Союзу відокремився ряд республік, серед них і Україна. Розпад СРСР був неминучим з огляду на неефективну внутрішню політику, яка вимагала сліпого підпорядкування диктату Москви, була замішана на політиканстві, волюнтаризмі, на кривавому терорі, на підпорядкуванні економічної складової політичній та через непередбачувану, загалом агресивну зовнішню політику.

Ще одним фактором дезінтеграції було національне питання. Попри офіційно деклароване сприяння розвитку національних мов і культур, насправді, вжиток національних мов щодалі звужувався, культура зводилася до показових виступів ансамблю бандуристів, хору Верьовки та кількаразового на рік замітання шароварами високих сцен під поблажливі посмішки компартійних «товарищей», а рушія всіх перемін, творчу інтелігенцію, було загнано в прокрустове ложе спілок, тотально підконтрольних КДБ. У реаліях намагання вивести нову спільноту радянських людей означало обрізання національного коріння та інтеграцію виключно на основі мови російської. Як результат, на початок 90-х років в Україні залишилося лише кілька вишів, де викладання велося українською мовою. Ще одним прикладом тієї політики є майже повний вихід з ужитку мови білоруської.

На побутовому рівні така неоімперська політика виливалась у презирливому ставленні «титульної» нації до представників інших націй, особливо якщо це були представники кавказьких чи азіатських народів. «Абреки», «бульбаши», «татарва», «хохлы», «чурки», «чучмеки» — ці та інші презирливі назвиська поступово перекочували з вулиць на «елітні» сцени суверенної Росії, де нелюбов до «піндосів», «чухонців» та інших «нацменів» за мовчазного схвалення перших осіб держави проповідували тепер «інтелектуали» на кшталт Задорнова&Co.

Колись, кілька років тому, роблячи огляд книжки моєї колеги, англійської письменниці Jennie Ensor Ghostsof Chechnya («Привиди Чечні»), яка невдовзі вийде в світ, був вражений поясненням одного з її героїв — колишнього російського солдата Ніколая —головній героїні, англійці Джорджі, з якою той щойно познайомився, що він є не просто росіянином, а руським. Дослівно вже не пам’ятаю, але бажання Ніколая, аби Джорджі усвідомила елітність руських в сонмищі решти сірих росіян, проглядало дуже чітко. «Література, — скаже якийсь читач, — художній домисел». Література, яка реалістично передає дійсність, гарна література, скажу я. В усякому разі, той, хто повідав Дженні Енсор про таке, добре знав російські реалії.

Іронія ж у тому, що ані Русь, ані Росія (так називали Русь греки) не мають жодного стосунку до Московії чи Московського царства, як воно офіційно звалося ще на початку XVII сторіччя за Олексія Михайловича. В тому можна легко переконатись, відкривши документи того часу, зокрема дипломатичне листування, чи погортавши сторінки таких книжок, як Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiеgo, hetmana wielkiego koronnego, 1632-1646 Агнєшки Бєдржицької чи The Crimean Khanate and Poland-Lithuania Даріуша Колоджейчика. Натомість Руссю за тих самих часів звалися південно-східні землі Речі Посполитої, частиною якої ми були на той час. І це цілком зрозуміло, бо саме на цих землях за кілька століть перед тим існувала єдина відома в історії Русь — потужна держава з центром у Києві.

Лише союз з Московією, укладений Богданом Хмельницьким, який з часом перетворився на липкі тенета, дав підстави цареві Петру Олексійовичу, фактично привласнивши наше ім’я, перейменувати Московію на Росію. Що вам нагадує та давня історія, мій читачу? Якісь асоціації з Притчею про Правду й Олжу незабутнього Володимира Висоцького, кажете?

Міфи є неймовірно захоплюючим видом оповідей і… благодатним інструментарієм для міфотворців, адже їхньою особливістю є те, що такі категорії, як минуле, сьогодення та майбутнє, об’єкт і його символ, сакральне і мирське, реальність і вигадка, є слабовираженими, а час уявляється як замкнуте коло або спіраль, з повторенням певних етапів. Але, вибудовуючи на міфах історію своєї держави, ігноруючи при тому саму Кліо, вперто не помічаючи, скажімо, що Рось впадає таки в Дніпро, а зовсім не в Москву-ріку, іменуючи чорне білим, а істинних нащадків русів бєндєрамі, можна якийсь час ходити в тому сивому тумані по замкненому колу, та всякий туман рано чи пізно розвіюється і сходить сонце. Що ж воно висвітлить? Неналежне тобі ім’я, двоголові регалії, до яких, власне, не маєш стосунку, застряглі в своєму розвитку народи, яких століттями змушуєш ходити по тому замкненому колу?

Чи не те саме з Кримом? Можна скільки завгодно розводитись про ісконну сакральність скрепів, що єднають його до Московії, те аж ніяк не зрушить півострів з його місця, як в сенсі географії, історії чи етногенезу. Щоправда, Крим навіть до його завоювання та офіційного входження до складу імперії (8 квітня 1783 р.) чимало означав для Московії. Була і спільна боротьба з Великою Ордою, і три століття протистояння та кривавих війн.

173 роки (включно з двома роками вже нашого, XXI сторіччя) перебування в складі Московської імперії є лише невеликим відтинком у двотисячолітній писаній історії Криму, але вони стали тяжким випробуванням для завойованого народу. Так, у тому ж таки 1783 році з Криму було виселено тридцять одну тисячу християн — греків та вірменів, значна частина яких вимерла на призначених їм місцях поселення. В самому Криму зміна форм власності на землю з десяти, які існували в ханстві, на дві, які утверджувала імперія, спричинила обезземелення селян та масову еміграцію 1790-х та 1850-х років до Османської імперії, що призвело до занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Щоб уявити масштаби того лиха, зазначимо лише, що з 450 тисяч татар, які мешкали в Криму в 1770-х роках, на 1759 рік залишилося лише 156 тисяч. Ще 131 тисяча къиримли виїхали в 1860-1862-х роках через подальше зменшення земельних наділів та побоювання планів Росії переселити їх у внутрішні райони імперії. А потім був голодомор 1921-1923 років, який забрав життя до п’ятнадцяти відсотків кримських татар, було безумне звинувачення в зраді і примусове виселення автохтонного народу зі своєї батьківщини 18 травня 1944 року, в результаті якого загинули до сорока шести відсотків народу, було цільове переселення на звільнені землі переважно вихідців з Росії та частково з України. В результаті того тривалого цинічного переформатування етнічний склад Криму кардинально змінився, що згодом, навесні 2014 року, дало підстави Володимиру Путіну розігрувати карту волевиявлення нечуваного досі «кримського народу».

Повертаючись, нарешті, до теми сприйняття Криму в Росії, в світі, мусимо констатувати, що протягом принаймні минулого сторіччя, особливо за совєтської доби, Кремль, не покладаючи рук, витворював міф, який на рівні підсвідомості прив’язував би стратегічно важливий для Чорномор’я півострів навіть не до Союзу РСР, а саме до Московії.

В тому міфі величезна роль відводилась місту «русской славы» — «городу русских моряков» Севастополю. Героїзація його першої оборони в програній російсько-турецькій кампанії 1854-1855 років, з приписуванням усіх подвигів так званим великоросам, із замовчуванням того, що більшу частину екіпажів бойових кораблів та гарнізонів набирали саме в «малоросійських» губерніях, тобто в Україні, що багато видатних особистостей тієї кампанії, включно з Павлом Степановичем Нахімовим та Петром Марковичем Кішкою, були українцями, мала своє продовження. Запеклий восьмимісячний спротив протягом кінця жовтня 1941-го — початку липня 1942 року залишків радянських армій, загнаних в результаті бездарних дій командування до Севастополя і потім полишених там на смерть адміралом Октябрським, було в подальшому героїзовано радянською пропагандою у вже відомий спосіб. При тому, як і в попередньому випадку, акцент робився на подвигу саме росіян, повністю ігноруючи той факт, що національний склад захисників Севастополя цього разу був ще барвистішим, оскільки совєтське військо формувалося з представників усіх союзних республік.

Ще одним міфом, імплантованим у свідомість спершу своїх підданців, а потім і світу, був міф про п’яницю Хрущова, який з перепою, одним лише своїм волюнтаристським рішенням передав Крим зі складу Російської РСР до складу Української РСР. Міфотворення й цього разу було масштабним, із задіянням парламентарів та вищих посадовців держави.

Витворюючи подібні міфи, які не мали нічого спільного з дійсним станом речей, роздуваючи їх до неймовірних масштабів, ігноруючи, в останньому випадку, широко відому постанову Ради Міністрів Союзу РСР (була надрукована свого часу у всіх провідних газетах), існування якої вже само собою розвіювало неправду про нібито спонтанне, одноосібне рішення тодішнього Генсека, ігноруючи Договір про дружбу і добросусідство, укладений з Україною, ігноруючи засадничі положення Гельсінської Декларації, влада Російської Федерації цілеспрямовано готувалася до агресії супроти України, і відторгнення Криму в тих планах було лише програмою-мінімум. Останньою ланкою того злочинного ланцюжка було порушення Будапештського меморандуму, згідно з яким Росія була одним з гарантів суверенітету та територіальної цілісності України.

Окупація та анексія Криму, спроба в рамках проекту московських спецслужб «Новоросія» здійняти заколот на південних теренах України, розв’язування кривавої війни на сході України дуже багатьом у світі відкрили очі на істинну сутність сьогоднішньої кремлівської влади. Та чи зроблені належні висновки? Дуже хотілося б сподіватися на позитивну відповідь на це запитання. Захід тим часом поводить себе стримано. Часом аж надто стримано. Що стоїть за тією стриманістю — страх зажирілого буржуа, а чи здоровий глузд фахівця, який намагається з найменшими ризиками знешкодити знахабнілого від відчуття власної безкарності терориста, що взяв у заручники своїх сусідів?

Ставки, насправді, дуже високі, адже терористом, який вимагає визнання за собою права — не мало, не багато — переформатовувати під себе світ, є потужна ядерна держава. При тому щодалі, то більше складається враження ментальної неадекватності найвищих її посадовців, які на весь світ заявляють то про свою здатність за два тижні захопити пів-Європи та перетворити США на ядерний попіл, то погрожують скинути ядерну боєголовку в Босфор, аби змити з лиця землі — ні, не якусь військову базу, а… мирний Стамбул.

Насправді, тактика констриктора, задіяна Заходом, попри сумніви скептиків і ейфорію ще не протверезлого терориста, виглядає досить ефективною. Маємо лишень запастись терпінням і витримкою. Це стосується не лише тих, хто безпосередньо опинився в заручниках безумця й на собі відчуває перспективи світу, який той намагається вибудувати, але й тих, хто вже принаймні півтора року зазнає вельми відчутних економічних втрат.

Нещодавно колега Руко Кітамару поширила на своїй FB-сторінці пост, в якому нагадувала, що кожен запуск «томагавка» коштує платникам податків півтора мільйона доларів. Не міг не відреагувати на те, написавши, що доки маємо таких непередбачуваних сусідів, подібні витрати виглядають безальтернативними. Руко на те зауважила, що воєнним способом Україна не може перемогти Росію, як не може надіятись й на те, що європейські чи американські вояки будуть класти своє життя за неї. На її думку, можемо повернути втрачене лише мудрою дипломатією. Поки ж є свідками, як Путін веде в грі, обмінюючи голову Асада на Україну.

В минулому співробітниця ООН, звісно ж, має своє бачення ситуації. Не міг, проте, не зауважити, що ми не плануємо атакувати Росію і не очікуємо, що європейські чи американські солдати будуть класти за нас свої життя, що ми самі здатні викинути агресора зі своєї землі. Потребуємо натомість від західних партнерів не торгівлі головою Асада, а реальної допомоги, в тому числі поставок сучасних видів зброї, що було б найменшою компенсацією за Будапештськими угодами.

Як мені видається, дуже важливим в цей час є те, як Україна позиціонує себе у світі — як принижений прохач чи як партнер, який потрапив у біду і потребує допомоги. Партнерів поважають. Прохачів зневажають.

Цілком очевидно, що від позиціонування особи великою мірою залежить те, як її сприймають назовні. Напевно, найяскравіше це показав Марк Твен перевтіленням жебраченяти Тома Кенті в принца Едуарда. Аналогія, може, й не дуже пряма, але цілком зрозуміла. Те ж саме з державами.

Починаючи від основ, а саме від того, яку мету ставимо перед собою і що робимо для її досягнення, напряму залежить, у тому числі, й якість нашої влади, її підконтрольність суспільству, її ефективність, а отже, й те, як вона позиціонує країну перед світом. Обираючи своїми представниками відвертих злодіїв чи язикатих нікчем, маємо розуміти, що яку б мету ми не мали на увазі, насправді ми піддаємо свою країну руйнації, принижуємося перед цілим світом. Вимагаймо ж від своєї влади гідності, державного мислення і мудрого урядування в інтересах держави, в інтересах кожного з нас. А ще — щиро докладаймося, де лишень можемо, до визволення України, до повернення її в свої кордони. Пам’ятаймо, що лише гідна і діяльна позиція забезпечить нас вірними союзниками, розумінням, повагою і підтримкою.

#3 за 15.01.2016

ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. БИТВА З ВІТРЯКАМИ ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Нещодавня кавалерійська атака Першослужителя від культури на знахабнілі до краю FM-радіостанції, які – ну хоч ти лусни! – не хочуть видавати в ефір замість великомосковського непотребу якісну українську пісню, змусила оце й мене, оперезавшись трохи притупленою вже шаблюкою слова, вилізти на свою вірну шкапину – себто сісти за клавіатуру старенького компа. Аякже! Сам скільки писав про те блюзнірство! Не підтримати тепер патріотичний порив пана міністра було б, за таких обставин, річчю безчесною і навіть підлою.

Найперше, кинувся у відкритий ефір – а що, як підтримувати вже нічого не треба, адже у пана міністра від слова до діла — півкроку! Що як там суціль чаруюча душу українська пісня? Уявляєте – на яку радіостанцію не перемкни у пошуках, ну, хоч якогось там завалящого Бітла чи Висоцького-Окуджави, а дзуськи! Скрізь усе наше, українське! Тут ось — «зелене жито, зелене», там, куди не кинь оком, котить хвилі розкішний «Океан Ельзи», а ген там он несе спраглому світові рідне слово солодкоголоса зоряна Вірка навпереміну зі співаючим ректором…

Але що це? Куди б я не повертався, які б станції не «клікав», скрізь каламутні хвилі етеру плюскали у вуха як не англійщиною, то московщиною, чи отою «маломосковщиною» курковського розливу, яка так привільно почувається на наших теренах. Розчаруванню моєму не було меж. З-поміж десятка радіостанцій ніжні переливи української спіткав лише на «Промені» та на Радіо 24, де саме був випуск новин. Навіть на «Українському Хіті» на українську не натрапив – не з моїм щастям. Хіт був чомусь англійським…

Отакої! Це що ж виходить – мовники елементарно саботують розпорядження самого пана міністра? Та за таке ж можна й справді поплатитися ліцензіями! Чи ні? Чи всі вже звикли до того, що подібні громи з українського Олімпу – то річ цілком безпечна, бо ж їхнім основним призначенням є втихомирення «стурбованої» громадськості? Тим більше, що про жодну постанову уряду, як виявилось, не йшлося. Хвилю жвавого обговорення в Мережі та ЗМІ здійняв розтиражований допис, викладений на Twitter відразу пополудні, 4 січня цього, 2016 року, таким собі громадянином В’ячеславом Кириленком, який, судячи з жаргону тієї писульки, до міністра КУЛЬТУРИ України, віце-прем’єра українського уряду В’ячеслава Кириленка жодного стосунку не має. В усякому разі, прочитавши ось це: «В Україні є типу вітчизняні FM-станції без пісень укрмовою взагалі. Якщо така профанація, то треба міняти закон і забирати ліцензії. І негайно», — я зробив саме такий висновок.

Деяку невпевненість викликало, щоправда, оте «і негайно». Ну, дуже воно близьке до стилю діяльності нашого уряду, де на словах все відбувається невідкладно, негайно – приймають «доленосні» закони, ухвалюють, навіть не читавши, бюджет, під ошалілі від такої урядової рішучості телекамери, кують в заліза злочинців. Щоправда, закони ті доводиться потім довго й тяжко корегувати, бюджет все-таки читати і, хапаючись за голову, переписувати, а клятих злочинців, попри гучні – на весь світ – заяви відпускати з миром.

– А що, як той допис і справді писаний рукою нашого міністра? – крильми нічного метелика, що намагається пробитися до світла крізь невидиме скло, шелестіла в голові невідступна думка. Ото причепа! Під те шелестіння уявився мені, не знати чому, нездара-пастух, якому громада довірила пасти свій товар. Прочумавшись в якусь мить від філософських роздумів про високе, помічає він раптом, що його норовлива паства зайшла у шкоду. Гойкаючи та сварячись гирлигою, кричить він на неї зі свого безпечного пагорка, сподіваючись якщо не налякати тих гостророгих гимонів, до яких не так-то й безпечно підступитися, то принаймні показати свідкам того безчестя, що він-таки не сидів склавши руки, а робив усе, що міг, аби припинити потраву.

Дурне порівняння. Хіба ж схожі наші лисніючі від надміру самовпевненості урядовці на якогось там затюканого пастуха? Ні-ні, то якась мара… І потім – хто, перебуваючи в здоровому глузді, може заперечити патріотичність В’ячеслава Кириленка – того самого Славка Кириленка, що голодував на мерзлім граніті Жовтневої площі, аби Україна отримала незалежність! Славка, який поклав свою професійну кар’єру на олтар служіння народу, вже понад десятиліття горблячись на нього, невдячного, в парламенті!

Кажете, не бачите результатів того слугування? Кажете, патріотизм ніколи не був професією? Кажете, патріоти наші виявились якщо не відвертими зрадниками, то конформістами чи нездарами, які, окрім гучного лементу, лишили по собі зруйновану країну? Ну, ви й циніки! А хто ж, питається, вибирав до парламенту комуняцьких, медведчуківських та біло-голубих злодюг, які гальмували прогрес, розносили країну по кишенях та офшорах? Та ж те кодло до останнього не давало нашим патріотам розвернутися!

Хоча, воно, й ваша правда, – як не крути, а й опозиція є невід’ємною складовою влади і нарівні з нею несе відповідальність перед народом за розбудову країни, за її успіхи й провали. Та й у чинній владі наші патріоти не вперше. Хто ж забуде надії, які так щедро засівалися на світанку помаранчевих часів! Де вони, ті надії? Хто пустив їх за вітром, спаплюживши віру у порядність – чи не наші патріоти?

Ох, вже ті сумні думки! Щось і шкапина моя пристала, зашкандибала під свинцевим їхнім тягарем, і рука з шаблею зависла… Та й на чиї голови опустити її караюче лезо – на голови привладних нездар, а чи на «розумні» голови тих, хто їх приводить до тієї влади?

Чи це одному мені, а чи Вам, читачу, теж здається, що й сьогодні маємо дещо схоже на пережитий колись процес болісного протверезіння від помаранчевої ейфорії? Він, щоправда, розпочався майже одразу, але ж ейфорія, яка дозволила амбітним понад всяку міру нездарам видряпатись на Печерські пагорби, таки була. Саме тоді, два роки тому, через свою інфантильну легковірність, через поступливість, через любов до дармового сиру (як варіант – гречки), відомо, де покладеного, ми знову привели до влади вовків, уряджених, щоправда, не в овечі шкури, а в милі серцю національні кольори. Щоправда, цих навіть вовками важко назвати – вже радше шакали, які нахабно і безсоромно здирають шкуру з овець, що мали необережність довіритися їм, але полохливо ховаються за отару, коли приходять справжні вовки.

Звісно, попередня влада була ще гіршою, бо навіть не приховувала своєї злодійської сутності. Зате там все було відкрито. Були ми і були вони. А як, скажіть, ставитись до сьогоднішніх «народолюбців», які так довго переконували нас у своїй любові, в своїй відданості нам, але при першому ж випробуванні, попри все оте патріотичне словоблуддя, малодушно віддали ворогові частину Краю, з усіма, хто на той час там перебував, кинувши напризволяще і військо, і флот? Як ставитись до тих, хто до цього дня – притому зовсім не через якісь там високі стратегічні міркування, а саме через усвідомлення свого злочину, коли, порушивши закони своєї країни, фактично підігравали агресору – так і не визнали нав’язану нам війну війною? Через те наші військовополонені не мають відповідного статусу, їх не захищає міжнародне право, в зону лиха не має доступу Червоний Хрест, не створено ставку верховного головнокомандувача, яка б концентрувала зусилля війська щодо звільнення захоплених ворогом територій, натомість, організацію спротиву агресору передовірено цивільним особам. А як ставитись до того, що наші «патріоти», присмоктавшись до корупційних схем попередників, відверто гальмують процес реформ, своїми незугарними діями нищать економіку країни, нищать саму незалежність, фактично довівши країну до дефолту?

Прикладів нездарності нашої влади задосить. І оця дивна «війна» нашого міністра культури зі зросійщеним FM-простором України, схоже, належить до того ряду. Задумаймось – хіба так мав би чинити один з найвищих чинників української влади, бачачи, що зросійщення Краю не припинилося, більше того, на другому році його урядування і далі набирає обертів? Чи мав би він усвідомити, отже, особливо після болісного досвіду 23 лютого 2014 року з тією непродуманою, невчасною спробою скасування горезвісного закону Колесніченка-Ківалова, що вирішення мовного питання, як те звучить на пташиній мові нашого напівграмотного чиновництва, зовсім не тотожне об’єднанню мультиетнічної української нації засобами української мови. Попри абсолютну необхідність того об’єднання, його життєву важливість для нації, для її безпеки і успішного розвитку, процес той є справою вельми делікатною і, у всякому разі, нескорою, якщо ми хочемо справді серйозних, незворотних змін, а не примітивної імітації. І справу ту в жодному разі не вирішити за допомогою найімперативніших постів у Twitter(і).

Як же мав би чинити мудрий міністр культури? На мою скромну думку, йому найперше варто було б звернути щонайпильнішу увагу на своє найближче оточення, адже, за висловом однієї, ну дуже відомої політичної особи, — «кадри вирішують все». Якщо кадри мали аж таку вагу в очах диктатора Джугашвілі, який, власне, потребував лише виконавців, бо рішення завжди приймав сам, то наскільки ж ретельніше мав би ставитись до підбору соратників пан Кириленко, беручись до реанімації, як він пише, «укрмови»!

Що ж за «кадри» оточують пана міністра? Чи не його профільним заступником є певний пан Карандєєв, якого ми пам’ятаємо по явно некоректних діях, які, в тому числі, спричинили до призупинення на цілих 9 місяців фінансування «Кримської світлиці»? При тому зазначений панок явно намагався ввести в оману громадськість, то стверджуючи, що «світличанам» продовжують виплачувати зарплату, а то й зовсім заявляючи, що редакція геть припинила свою діяльність. Не з найкращого боку характеризує його, скажімо, й засновник, музичний директор та диригент Українського національного симфонічного оркестру, директор Українського центру мистецтв пан Іштван Геді. Чи не під патронажем саме цього профільного пана відбувалися каламутно-скандальні події в Національному газетно-журнальному видавництві, що спричинили до перебоїв в його діяльності, поставили на грань існування цілу низку відомих культурологічних видань України, таких, як «Пам’ятки України», «Музика», «Український театр», «Театрально-концертний Київ», портал «Культура», газет «Культура і життя» та «Кримська світлиця»?

Ми можемо уявити, що посада міністра культури, тим більше першого віце-прем’єра уряду, є клопітною, забирає багато часу, але не настільки ж, щоб не помічати якісь ключові моменти, тим більше, коли вони очевидні навіть для рядових громадян!

З яких міркувань, хотілося б знати, головою видавничої ради Національного газетно-журнального видавництва, яке має безпосередній стосунок до очолюваного паном Кириленком міністерства, стає пан Андрій Курков, за яким, окрім слави знаного російськомовного письменника, тягнеться брудний хвіст захисника «гнобленої» в Україні російської мови? Це, нагадаємо, той самий пан, який ще в серпні 2011 року в своїй статті для британського видавництва «Penguin Random House Company» зробив такий собі «промоушн» українській мові, розповідаючи, що зарубіжна література, перекладена українською мовою, за винятком «Гаррі Поттера», рідко стає популярною в Україні, зате тут існує давня традиція російськомовного письменства. Як приклад, нагадав він про Булгакова, Гоголя, Гроссмана, нагадав, що й Тарас Григорович усі свої прозові твори та половину поетичних написав саме російською мовою. При тому пан Курков не знайшов потрібним пояснити, що все те стало можливим внаслідок жорсткої тривалої експансії російської мови в нашому Краю, яка триває до сьогодні, активним чинником якої, усвідомлює він те чи ні, є, з поміж іншого, і він сам.

Воно, може, часи змінилися, змінивши, м’яко кажучи, неоднозначну риторику пана Куркова? Недаремно ж латиняни казали, що tempora, мовляв, mutantur et nos mutamur in illis? Змушений, на жаль, розчарувати мого читача. Декого не змінює навіть час. Так, у липні 2015 року у програмі «Остання барикада» пан Курков заявив, що в Україні, мовляв, давно вже потрібно було б створити окремий… «Інститут російської мови» при Національній академії наук України.

Власне, нема нічого дивного в тому, що український письменник, яким пан Курков себе вважає, пише в Україні мовою російською. В сенсі можливості реалізації своїх творів, з огляду на руїну, яку являє собою ринок української книжки, україномовного продукту взагалі, включно з FM-етером, з якого почали цю історію, таке рішення письменника, який хоче, щоб його книжки продавалися, приносячи йому і гроші, і славу, слід визнати цілком логічним. В усякому разі, нічого поганого я в тому не вбачаю. Інша річ, коли ти намагаєшся переформатовувати під любу тобі, з тих чи інших мотивів, мову цілу країну, то це вже виглядає, як на мене, відвертим нахабством.

Коли я називаю таке нахабством, маю на увазі от що: маючи під боком стоп’ятдесятимільйонний російський ринок, пан Курков хоче розширити його ще й за рахунок України. А те, що при цьому звужується, нищиться ринок української книжки, нищиться мова автохтонного народу, який за межами України ніде в світі не має можливості жити, розвиватися в сфері її благодаті так повно, як це можливо лише на рідній землі, пана Куркова не обходить. Думаю, він навіть не задумувався про те.

Я не можу похвалитися популярністю пана Куркова, але в мене, окрім українських творів, є моя англомовна поезія, є англомовна проза, щодо якої маю чимало теплих відгуків колег – письменників з Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади, Нової Зеландії, Південної Африки, Японії, з інших країн. Проте мені і на думку не спадає пропонувати владі створювати в Україні за кошт платників податку Інститут англійської мови.

Маю, натомість, до своїх послуг ринок ледь не цілого світу! Щоправда, попри зацікавленість, скажімо, того ж Amazon(а), наразі моя держава унеможливлює продаж моїх англомовних книжок через ту мережу, оскільки Amazon не працює з українськими банками, а прохати НБУ дозволу відкрити рахунок в іноземному банку виглядає аж надто принизливим.

— В кого що болить, той про те і говорить, — кажуть у народі. Ось так, непомітно, ми з дивного, фантасмагоричного оточення пана міністра культури, який, обстоюючи на словах українську мову, культуру, дивним чином вибирає собі за сподвижників осіб, які фактично руйнують те все, ми торкнулися пекучих проблем української книжки. Проблеми ті не виникли самі собою, а є результатом продуманих, виважених дій однієї сторони та беззастережного підігрування, конформізму чи елементарної нездарності сторони іншої. Яка сторона зацікавлена в тотальному зросійщенні українців, пояснювати, думаю, не потрібно. Іншою стороною є наша влада, яка за чверть століття Незалежності мало що зробила для утвердження в Україні української мови, української книжки, української культури.

Аби пояснити, чому я звертаю таку особливу увагу саме на друковане слово, запитаю: чи не бувало так, що, переглядаючи екранізацію відомого вам літературного твору, ви, мій читачу, ловили себе на думці, що все якось не так, як вам уявлялося, – не так все яскраво, герої зовсім не такі, як описував їх автор тієї книжки, як бачили їх ви, та й основний посил, якщо і не згубився зовсім, то пішов геть в іншому напрямку? Пояснюється це тим, що, дивлячись такий фільм, ви бачите оригінальний літературний твір через призму сприйняття авторів фільму. Відеообрази, створені ними, не потребують вашої уяви, зате вони домінують у вашій свідомості, нав’язуючи абсолютно однозначне їхнє трактування. Натомість, читаючи книжку, ви напряму під’єднуєте світ своєї уяви до світу, створеного уявою автора. В результаті такої співтворчості і виникають найяскравіші, найемоційніші образи. Саме через цю свою особливість книжка ніколи не зникне, не розчиниться у світі відеообразів. Саме тому вона є такою важливою для мислячої людини, власне, незамінною.

Вищесказане стосується не лише художніх творів. Незрівнянно більшу роль відіграє друковане слово в стимулюванні, в підживленні уяви людей науки, в просуванні нашого знання про світ і нас у ньому. Та якщо мова наукових творів не має такого важливого значення, то з мовою художніх творів усе навпаки. Так, читаючи «Тихий Дон» незрівнянного Михайла Шолохова, хіба не занурююсь я в світ донського козацтва, хіба не починаю сприймати дійсність через сприйняття його героїв? Хіба, читаючи «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера, не дибаю я дорогами середньовічної Англії в гурті немитих паломників, хіба не надриваю живіт, регочучи над їхніми оповідками? Хіба не плачу я кривавими слізьми, хіба не сивію від розпуки, ховаючи рідних разом з Мироном Даниловичем Катранником Василя Барки?

Сіль якраз у тій ідентифікації себе з героями того чи іншого твору. Поринаючи у їхній світ, який, звісно ж, найкраще може бути переданий лише оригінальною мовою твору, читач мимоволі стає частиною того мовного простору. А те, що мова невід’ємна від культури, від звичаїв і традицій народу-носія, то вона на якийсь час, скажімо, на час читання того чи іншого твору, безальтернативно включає читача у сферу своєї реальності. І то прекрасно! Гірше, коли чужа мова заполоняє все навколо і ти вже не знаєш напевно, хто ти сам у цьому вивернутому світі.

Хтось може сказати, що в Україні багато видавництв і ніхто не забороняє їм видавати книжки українською мовою, мовляв, світ вільної конкуренції, де лише попит диктує пропозицію, має свої правила, від яких нікуди не подітись. Все так. Лишень забули додати, що український мовний простір є значною мірою переформатованим зусиллями нашого східного сусіда, які, як бачимо, не припиняються і сьогодні, що наші видавництва (чи й випадково!) поставлені в нерівні умови з видавництвами російськими, чия продукція фактично заполонила книжковий ринок України.

Тож як би мав діяти наш шановний уряд, аби виправити збочену мовну ситуацію в Україні, коли значна частина її мещканців (умисно не пишу «громадян») на підсвідомому рівні ідентифікують себе скоріш як «славяне», як «русскоязычные укрАинцы», як «русские», але не як українці, з усіма витікаючими з того наслідками і загрозами, частина з яких вже почала реалізовуватись?

Найперше, вкрай необхідно внести до парламенту та в найкоротші терміни ухвалити добре продуманий закон про українську мову, який би на державному рівні поставив її на належне їй місце, зробив на ділі обов’язковою для вжитку у всіх без винятку державних установах, у всіх навчальних закладах. Треба усвідомлювати при тому, що розвернути течію русифікації, яка протягом століть лише посилювалась, є завданням непростим і нескорим, особливо з огляду на те, що будь-які різкі порухи можуть бути потрактовані як порушення прав громадян. Треба розуміти, що те потребуватиме чималих фінансових затрат, оскільки все у цьому світі має свою ціну. Так, замість того, щоб сваритися пальчиком на радіорусифікаторів, чи не краще було б задуматись, чому так сталося, що музичний, пісенний простір України звужено до кількох розкручених груп, до невеличкого числа впізнаваних і щиро люблених співаків? Чи не тому, що в комплексі й тут працює ефект курковства і багато українських співаків, музикантів прив’язані до російськомовного простору значною мірою фінансово? Можна скільки завгодно ганити їх за брак патріотизму, але в світі, де ніхто ще не скасував грошей, такі закиди є фарисейством чистої води. Це, звісно, лише один з моментів, які здатні, за умови комплексного підходу, з часом виправити ситуацію. Насправді, в Україні є достатньо чудових поетів, піснярів, композиторів, музикантів, які роками не можуть пробитися через стіну відчуження, вибудувану владою. Помітьте їх, печерські олімпійці! Відкиньте хитромудру комуняцьку практику, де з поетами, письменниками, композиторами, музикантами розплачувались «почесними» грамотами, пустопорожніми званнями, копійчаними гонорарами і такими ж копійчаними преміями. Пора б усвідомити, нарешті, що творчий труд є одним з найкваліфікованіших і найвище оплачуваних у світі.

 Чи в рівних умовах перебувають, скажімо, українська кримська поетеса Галина Литовченко, яка має або ж шукати спонсора, аби видати свою книжку, або ж оплатити вартість її друку сама, і південноафриканська письменниця Пайпер МакДермотт, яка нещодавно видала свою книжку «The Seventh Gate»? Чи в рівних вони умовах, коли вартість книжки Пайпер двадцять один долар, а вартість подібної ж книжки на українському ринку є в рази меншою? Чи справедливо, що українські автори змушені видавати свої книжки самотужки, мізерними накладами? Чи справедливо, що, окрім невеличкої купки розкручених письменників, решта просто забула, що таке гонорари?

Звідси, окрім нагальної необхідності щонайпильнішої уваги уряду до українського книговидавництва (що зовсім не означає поливання золотим дощем часто незугарних, непрофесійних наших видавництв, які, як правило, не бажають брати на себе жодних ризиків, перекладаючи їх на плечі авторів, а прийняття відповідних, добре продуманих законів, які б полегшили діяльність справді професійних видавництв, зробили б її гарантовано прибутковою, вигідною), треба дуже ясно усвідомлювати, що найбільшою проблемою тут є навіть не проблема з книговидавництвом чи з розваленою, знищеною впень системою їхнього розповсюдження – системою книгарень. Найбільшою проблемою є доведений до краю рівень купівельної спроможності українських громадян, які в величезній більшості своїй поставлені на межу виживання і, навіть за великого бажання, не можуть дозволити собі такої розкоші, як гарна книжка. Більше того, відчуття пригніченості, а часто й відчаю, яке є неодмінним наслідком доведення нації до зубожіння, аж ніяк не сприяє зануренню в світ мистецтва, а разом з браком вільного часу, коли левова частка його витрачається на здобування засобів до існування, робить його практично недоступним.

Ось де виклики, на які винайняті мною чиновники української влади не можуть/не хочуть/не здатні наразі дати гідної відповіді!

Справа, власне, не в одному ж міністрові Кириленку, якому варто подякувати хоча б за його деленінізацію України, за спроби відродити український кінематограф. Справа у старій, совковій за своєю суттю системі української влади на загал. Хіба ж не такими самими методами діють «супервайзори» з Адміністрації Президента – всі оті юріїбогуцькі, які не раз вже скандально світилися своїм неоднозначним втручанням у сферу культури, в діяльність Оперного театру зокрема.

На жаль, у газетній статті неможливо охопити всю складність мовної проблеми, яка перманентно не вирішується і теперішнім «революційним» урядом, заклопотаним черговими і, звісно ж, нагальними проблемами, які спадають на його голову, як з дірявого мішка. Невпинні пошуки закордонних інвесторів, у той самий час, як члени уряду — мільйонери безкарно виводять через державні банки свої капітали в офшори, подальше затягування боргової удавки, замість активних спроб реанімації власної економіки, нічим не виправданий обвал національної валюти, на якому дехто добряче нагрів руки, субсидії, які виплачують нам з нашої ж кишені, замість гідних зарплат і пенсій… Список можна продовжувати. Питання лише в тому, коли суспільство врешті усвідомить, що нинішня влада не має власного бачення виходу з кризи, яку переживаємо, а отже, потребує щонайшвидшого перезавантаження.

#4 за 22.01.2016

«ГЕНОЦИД» КРИМЧАН І КРИМСЬКІ РЕАЛІЇ

Не далі, як позаминулої середи – 13 січня московське інформаційне агентство ТАСС (ще одне свідоцтво неадекватного сприйняття світу в сьогоднішній Московії, бо ж те скорочення, як ми знаємо, означає «Телеграфное агентство Советского Союза) повідомило про те, що депутати так званої Державної ради Криму, яка, нагадаємо, уособлює на сьогодні московську владу у Криму, звернулися до московських правоохоронних відомств з проханням розслідувати геноцид кримчан, який нібито вчинила Україна, блокуючи постачання на півострів дніпровської води, продовольства та електроенергії.

«Державна рада Республіки Крим… закликає Генеральну прокуратуру Російської Федерації, Слідчий комітет Російської Федерації провести розслідування за фактом здійснення геноциду проти мешканців Республіки Крим депутатами Верховної Ради України, в тому числі і в створенні злочинних угруповань, метою яких є заподіяння шкоди життю і здоров’ю людей в умовах блокади Криму… Парламент Криму також має намір порушити питання про визнання геноциду відносно жителів регіону з боку української влади в міжнародних організаціях», — йдеться в документі. З проханням сприяти в цьому депутати звернулися також до МЗС Росії. (Детальніше див. на ТАСС: http://tass.ru/politika/2581647)

Отже, геноцид. Звинувачення, насправді, є надто серйозними, аби просто відмахнутися від них, окресливши коло біля лоба. Інше питання, чи має таке звинувачення реальні підстави…

Давайте поміркуємо. Геноцид (від грец. — рід, плем’я та лат. — убиваю) визначається статтею 2 «Конвенції з запобігання та покарання за злочини геноциду», як будь-яке з наступних діянь, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

с) навмисне створення для групи таких життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення її в цілому або в частині;

d) заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;

е) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

(Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide, Article 2, http://legal.un.org/avl/ha/cppcg/cppcg.html)

Згідно з Кримінальним кодексом України (редакція 2001 року, стаття 442) геноцид визначається як діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Карою за такі діяння, згідно з вищезазначеною статтею, є позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі, а публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їхнього розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п’яти років.

Найперше – щодо суб’єкта «геноциду». Схоже, що стан запаморочення московських політиків, який так бурхливо проявився навесні 2014 року під час постановки вистави під назвою «Загальнокримський референдум», все ще не минув, бо знову маємо спробу представлення мешканців Криму як чи то нації, чи етносу, а чи якоїсь окремої, небаченої досі раси, бо ж лише в цьому разі може бути застосована стаття 2 вищезгаданої Конвенції. Та чи є кримчани окремою нацією, об’єднаною в межах території півострова спільним історичним походженням, спільними рисами, спільною мовою, спільною релігією, спільним самоусвідомленням, спільними особливостями культури і психології, чи підпадають вони під визначення національної, етнічної, а тим більше расової чи релігійної групи? Відповідь є лише одна: ні. Єдиною великою групою в межах півострова, яка відповідає згаданим означенням, є автохтонний народ, точніше, нація кримців (Qirimlar), або ж, як ми звикли їх звати, – кримські татари. Може, йдеться саме про них? Може, безжалісна Україна заповзялася винищити Qirimlar? Може, це кляті бєндєровци вже протягом двох років, проникаючи на півострів, раз по раз вдираються серед ночі в їхні житла, проводять обшуки в мечетях та медресе, кидають їх за ґрати за надуманими звинуваченнями, засуджують, а то й вбивають їхніх активістів? Може, їхніми підступами закриті всі національні школи в Криму? Теж ні? Кажете, все те, зневажаючи як міжнародне право, так і власне законодавство, чинить влада РФ?

Але ж тоді оті звинувачення дуже нагадують гвалтовні крики «Тримай злодія!», за допомогою яких той самий злодій намагається відвести підозри від себе…

Власне, чого це ми прискіпались до формулювань! Хіба не може вважатися геноцидом політично вмотивована спроба винищення мешканців окремо взятої території, в цьому разі мешканців Криму, безвідносно їхньої етнічної приналежності? Як би то не видавалось дивним, ні. Щоправда, в початковій версії Конвенції (1946 р.) визначення геноциду включало також злочини, здійснені з політичних мотивів, але в подальшому вони були вилучені під тиском Радянського Союзу через побоювання Сталіна відповідальності за вчинені ним злодіяння – кілька голодоморів, виселення цілих народів, къиримли, до слова, в їхньому числі.

Зрештою, злочин є злочин, як ти його не називай. Якщо намагання України винищити двомільйонну громаду Криму не є вигадкою, то це в будь-якому разі не може толеруватися світовим співтовариством. Питання тут лише одне. Мовою поки що найпоширенішою на півострові воно може бути сформульоване приблизно так: «А был ли мальчик?», себто, чи були, насправді, в природі такі злочинні наміри і як вони проявилися? В чому ж полягає факт здійснення геноциду проти мешканців «Республіки Крим» депутатами Верховної Ради України? З усіх пунктів Конвенції, які описують діяння, що підпадають під визначення геноциду, ані депутатів ВР, ані створені ними, як вважають кримські владці, «злочинні угруповання», навіть при великому бажанні і буйній уяві, не вдається запідозрити ні у вбивстві кримчан, ні в заподіянні їм серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу, ні в спробах зашкодити їхньому дітонародженню і, вже тим більше, у спробах насильницької передачі маленьких кримчан в притони гейропи. Схоже, панове депутати нової кримської влади зробили ставку на пункт с) Конвенції, де мовиться, нагадаємо, про «навмисне створення для групи життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення її в цілому або в частині». Погляньмо ж, чи кровожерні київські депутати справді дійшли аж до такого блюзнірства.

1. Водопостачання. Дійсно, з кінця квітня 2014 року Україна припинила постачання на півострів прісної води по Північно-Кримському каналу. Це не найкращим чином вплинуло на сільське господарство півострова, зокрема, на фермерський бізнес, завдавши їм суттєвих збитків. Але чи було те актом геноциду – чи загрожувало те життю та здоров’ю мешканців Криму? Відповідь одна – ні, не було, не загрожувало. Підтвердженням тому є заява тодішнього «першого віце-прем’єр міністра» Рустама Темиргалієва від 20 травня 2014 року про те, що Крим «на 100% забезпечений питною водою з власних джерел». (http://press-post.net/neudavshajasja-blokada-krym-reshil-voprosy-s-vodosnabzheniem)

2. Продовольство. Від самого початку окупації через адміністративний кордон з боку України в Крим безперервно постачалися не лише продовольчі, а й увесь спектр товарів споживання – від молочної продукції до будівельних товарів та сировини для промислових підприємств. Більше того, ухвалений Верховною Радою України 12 серпня 2014 року закон «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» створив надзвичайно сприятливі умови для торгівлі з півостровом та процвітання бізнесу на його території. Закон, попри його призупинення наприкінці минулого, 2015 року, не скасовано й досі. Чи підпадають такі дії депутатів ВР України під визначення «геноцид кримського народу»? Очевидно, що ні. Куди точніше їх можна означити як елементарне колаборантство з ворогом.

Лише 20 вересня 2015 року безсоромне гендлярство з окупантами було припинене діями громадських активістів, зініційованих Меджлісом кримськотатарського народу через встановлення товарної блокади Криму. Очевидно, що саме ініціатива Меджлісу, не останніми особами якого є народні депутати України Мустафа-агъа Джемілєв та Рефат-бей Чубаров, а ще дії громадських активістів, які в трактуванні Сімферополя перетворились на «злочинне угруповання», і стали причиною синдрому жертв геноциду, що охопив сьогодні московську владу Криму.

Але чи справді йдеться про геноцид, коли кожен, хто в’їздить до Криму, може й сьогодні безперешкодно ввезти з собою п’ятдесят кілограмів продовольства на суму 10 000 гривень, а завтра чи позавтра повторити ту процедуру?

3. Електроенергія. Припинення 22 листопада 2015 року постачання електроенергії до Криму стало, поза всяким сумнівом, кульмінацією громадянської блокади окупованого півострова, найдіткливішим її елементом не лише для кримської, а й для кремлівської влади. Попри всю неоднозначність методів, якими її було запроваджено (підрив електроопор), саме вона з усією очевидністю показала залежність Криму від України та нездатність окупаційної влади, попри всі її хвалькуваті заяви про те, що «крымчане Родину на свет и колбасу не меняют», забезпечити життєдіяльність півострова самостійно. Тим не менш, заява голови того уряду, пана Аксьонова, оприлюднена тим же агентством ТАСС 18 грудня минулого року, про те, що «от энергосистемы Украины мы уже практически не зависим, энергомост проведен. Газ мы в полном объеме добываем самостоятельно» (http://tass.ru/politika/2540574), свідчить про те, що й тут про жоден геноцид, про жодне «…заподіяння шкоди життю і здоров’ю людей в умовах блокади Криму» не йдеться. 

То що ж маємо в сухому залишку? Виходить на те, що або безграмотні кримські парламентарі, чи то через слабкість юридичного супроводу, а чи внаслідок елементарного ігнорування рекомендацій своєї юридичної служби, явним чином провокують владу Московії на неадекватні дії, або ж в тій заяві з якихось міркувань зацікавлений сам Кремль. В усякому разі, заява та повністю відповідає духу і суті його політики упродовж останніх кількох років. Саме це дає певні підстави думати, що те звернення цілком могло бути зініційоване з його високих кабінетів.

Отже, як ми могли щойно пересвідчитись, звинувачення України у вчиненні геноциду є повністю надуманими, абсолютно безпідставними, оскільки Україна не зробила нічого такого, що могло б бути потрактованим як намір «…знищити повністю чи частково…» мешканців Криму.

Натомість, практика діяльності російської влади в Криму дає дуже ґрунтовні підстави говорити про політично вмотивований тиск як на українську та кримськотатарську громади, так і на кожного, хто тим чи іншим способом висловлює свою незгоду з нею. Власне, йдеться про відверті репресії проти громадян України. Бездоказові звинувачення в тероризмі етнічних росіян, громадян України Олега Сенцова та Геннадія Афанасьєва, українців Олександра Кольченка, Олексія Чирнія, Олександра Костенка, відверто несправедливе засудження їх до багаторічних строків ув’язнення, ув’язнення власника приватної школи іноземних мов, севастопольця Юрія Ільченка, єдина вина якого полягає в несприйнятті російської окупації Криму, висловленого в Мережі, ув’язнення кримських татар – заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза, Мустафи Дегерменджі, Алі Асанова, «вина» яких лише в тому, що вони 26 лютого 2014 року вийшли на мирний захист конституційного ладу в своїй власній країні, що за законами України не було і не є жодним порушенням закону, свідчить саме про те. Засудження ж їх за законами країни-окупанта за таких обставин є нічим іншим як помстою, відвертою розправою. Те ж саме стосується арештів Руслана Зейтулаєва, Нурі Прімова, Рустема Ваїтова. Те ж саме стосується й арештів та судилищ, що відбулися над кримськими татарами, які 3 травня 2014 року прийшли на адміністративний кордон зустріти Мустафу Джемілєва. Тут ми назвали лише кілька імен, які на слуху, але, насправді, тиск той чиниться не лише на окремих дисидентів, а й на всю громаду. Прикладами того тиску є і ліквідація українських та кримськотатарських шкіл, і зведення до мінімуму годин викладання української та кримськотатарської мов, і заборона вшанування пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, і чинення перешкод при вшануванні пам’яті Тараса Шевченка чи відзначенні українських свят.

Саме тому московській еліті варто б з усією ясністю усвідомити, що можна дуже довго дурити одну людину, можна на якийсь час задурити голови ста сорока шести мільйонам власних громадян, але неможливо навіть на короткий час засмітити мізки цілому світу аж настільки, аби він сприйняв чорне за біле чи всерйоз поставився до звинувачення України в геноциді Криму. І чим швидше прийде усвідомлення крайньої небезпечності сьогоднішнього курсу Кремля, тим з меншими втратами вийдуть з цього інферно як Україна, так і сама Московія.

#5 за 29.01.2016

КРИМ. ЗМОВА БАЙДУЖИХ

«Некопані криниці благослови, Творець,

І дай сліпим прозріти,

І дай глухим почуть!»

(Володимир Верховень)

У книжці «Змова Байдужих» Бруно Ясенського є такі слова: «Не бійся ворогів. У найгіршому разі можуть тебе вбити. Не бійся друзів. У найгіршому разі можуть тебе зрадити. Стережися байдужих. Не вбивають і не зраджують, але за їхньої мовчазної згоди вбивство й зрада існують на світі».

Продовжуючи цю думку, сказав би, що найнебезпечнішою і вже точно найогиднішою формою байдужості є байдужість ідейних рабів – отих некопаних криниць, про які писав поет. Саме їхня лукава натура, замість того, щоб шукати шляхи до волі, перманентно вишукує як не «доброго царя», то «хазяїна», «батька нації», «гетьмана» чи яку іншу «сильну руку», аби, не напружуючи почасти атрофовані, почасти здеформовані мізки, можна було й далі дибати по колу в такому звичному ярмі, прикрашеному гірляндами похвальних-за-дармову-працю-грамот, брязкальцями блискучих медальок, навішуваних колись на червоній, а нині на жовто-блакитній стрічечці – в ярмі з причепленою попереду напівзогнилою морквицею обіцянок, пільг та субсидій. Саме їхнє радикальне крило є вірною опорою влади, в тому числі й на антимайданах. Саме їхнє електоральне болото перманентно нейтралізує всі спроби свідомої частини українського суспільства витягти Край із смердючої твані духовної неволі та економічного занепаду. І справа ж не лише в тому, що їхня бездумна більшість щоразу приводить до влади як не безсмертне кодло злодійкуватих януковичів-герег-пашинських, то язикатих нікчем, які безсоромно паразитують на тому субстраті за будь-яких обставин, навіть у час війни. Біда в тому, що, лаючи чергових нездар, приведених до влади в результаті їхньої же байдужості чи й прямої продажності, лаючи потворного покруча, якого вони витворили замість відповідальної перед своєю нацією держави, переважне число їх, попри те, і досі, як бачимо, не готове відмовитись від прищепленої їм за довгі віки неволі і так дбайливо випещуваної вже нинішніми мудрагелями психології лукавого раба, чия хата завжди скраю. Але чи може так тривати безкінечно? Очевидно, що ні. Вже втрачено Крим, частину Донбасу, Луганщини. І часу на те, щоб прийти до тями та, розірвавши сіті зневіри, безнадії та глухої байдужості, взяти врешті відповідальність за свою власну долю, за долю своїх дітей, за долю свого Краю на себе, лишилось дуже мало.

Крим, попри усталену думку, не був аж якимось особливо згущеним концентратом болота духовного рабства. В цьому сенсі він мало чим відрізнявся від будь-якої іншої області України – тієї ж Одещини чи Дніпропетровщини, за винятком хіба що Севастополя, де за рахунок присутності московської військово-морської бази та десятиліттями осаджуваних совєтсько-московських військових пенсіонерів концентрація совка була таки значно вищою. А проте насмілюсь висловити думку, що за державницької політики значну частину тієї п’ятої колони можна було б за десяток років перетворити як не на палких поборників вільної України, то принаймні на звичайних, задоволених життям обивателів.

За якої ж умови те чудо могло статися, спитаєте? Власне, та метаморфоза і не потребувала жодного чуда. Все, що треба було робити, це не поступатися належним нам по праву флотом, не розкрадати країну, знищуючи її економіку, її потенціал, її імідж, а якомога активніше розвивати її. Благо, розвивати було що. Мали і потужну суднобудівну галузь, і літакобудування, були однією з небагатьох космічних держав. Тридцять друге місце в списку найбагатших країн світу, на якому Україна перебувала, з’явившись на світовій арені як незалежна держава, було прекрасним стартовим майданчиком і давало підстави для найоптимістичніших прогнозів. Чи ж дивно, що навіть мультиетнічний Крим переважною більшістю своєю підтримав незалежність України! Так, це була любов за розрахунком. Але хто має хоч найменші сумніви в тому, що якби розрахунок справдився, то за короткий строк переконаних прихильників незалежної України на півострові значно побільшало б, а прагматичний розрахунок поступово переріс би в більш глибоке почуття? Хто має хоч якісь сумніви, що за подібного розвитку подій сусідня країна не мала б жодних можливостей інтригувати, ухвалюючи закони про «защиту соотечественников», а шанс на появу в українському Криму, тим більше в такій потужній базі українського військово-морського флоту, як Севастополь, якихось зелених марсіян сприймався б виключно як весела фантастика.

Перефразуючи відому мудрість, скажемо, що навколо успіху завжди безліч шанувальників, а від невдахи відвертаються навіть найближчі друзі. Наша нерозбірливість щодо тих, кого ми приводили до влади, наша байдужість до того, що вони чинили, зруйнували наш шанс, перетворивши нас на невдах, які за рівнем ВВП на душу населення скотилися на передостаннє місце в світовому рейтингу. Чи ж варто дивуватися, що за такої політики число прихильників українського вибору в Криму почало стрімко скорочуватись? Чи варто дивуватися, що його терени стали родючим ґрунтом для щедро сіяних Кремлем зерен сепаратизму? Чи варто обурюватись, що по двадцяти трьох роках такої політики кримчани не стали, всі як один, стіною на шляху «зелених чоловічків», а частка тих, хто назвав себе українцями всього за півтора року по анексії, зменшилася з двадцяти чотирьох до менш ніж шістнадцяти відсотків? За таких обставин більш гідною подиву видається стійкість українських військових гарнізонів у Криму, які протягом трьох тижнів стояли в облозі, марно чекаючи на відповідні накази свого головнокомандувача, а ще — підтримка їх з боку частини місцевого населення, бо ж не секрет, що більшість того війська складалася з мешканців самого Криму. Так, всі вони, зрештою, здали свої гарнізони, а багато хто, «натхненний» прикладом свого головнокомандувача, пішов ще далі, перейшовши на бік ворога, але чи повернеться хоч в когось язик сказати, що це вони є справжньою причиною здачі Криму?

Причинно-наслідковий зв’язок є нерозривним і невідворотним. Кожному наслідку передує певна причина, частіше низка причин. І хоча кажуть, що історія, яка описує все те, тим і відрізняється від художньої літератури, що в ній відсутній умовний спосіб, ми все ж знову й знову повертаємось до своїх помилок, аби, зрозумівши їхню причину: а) спробувати їх виправити; б) за жодних обставин не повторювати їх.

Було б ідеально, якби свого часу байдужа до всього маса українців, усвідомивши себе нацією, здогадалася б обирати собі владу не зі звичного середовища комуняцько-комсомольської номенклатури, яка, перефарбувавшись, розповзлася по псевдопатріотичних партійках та блоках, не з середовища «успішних бізнесменів», які ще вчора промишляли рекетом на базарах, а з вцілілої української еліти, якій, до слова, не потрібні жодні означення на кшталт «культурна» чи «політична». Але ж це завдання залишається невирішеним до сьогодні! До сьогодні, на превеликий жаль, в широких колах українського суспільства нема усвідомлення, що лише державницька політика в інтересах нації, яка може реалізуватися виключно за умови приходу до влади патріотичних, фахових і, найголовніше, порядних людей, дозволить Україні, реанімувавши економіку, швидко просуватися у своєму розвитку. Якби те сталося в дев’яностих, як у Чехії, де народ настановив президентом інтелектуала Вацлава Гавела, чи навіть на зламі тисячоліть, у двотисячних, то на сьогодні ми не вели б безпредметних розмов про «похід» у Європу, ми вже мали б розвинуту, конкурентоспроможну європейську країну, гідного партнера інших країн на світовому ринку, мали б гарний торговельний баланс як із західноєвропейськими, так і з московськими партнерами, в яких навіть думки не виникало б про ведення супроти нас торговельних воєн, ми уникли б посягань на нашу територію, уникли б відторгнення Криму, руйнації та відчуження територій на сході, уникли б війни і тисяч загиблих та покалічених з обох сторін.

Неможливо заперечити величезне значення для кожної країни рівня добробуту її громадян. Але наш добробут не є біблейною манною, яку посипають на нас небеса за наші гарні очі. Добробут нації створюється наполегливою працею громадян. Влада, яка чи то через свою нездарність, чи через захланність нищить економіку країни, знижує добробут громадян, руйнуючи тим самим основи державності, ставить під загрозу успішність нації, а в крайніх випадках — і саме її існування, заслуговує, щонайменше, на негайну її зміну. Це — незаперечна істина, і саме тому, навіть при невеликому падінні рівня свого добробуту, громадяни, в тому числі й найуспішніших країн, негайно виходять на страйки, аби таким чином вказати владі на її найголовніший обов’язок, а саме – задоволення інтересів нації. Страйки є нормальною практикою відстоювання своїх інтересів у всіх демократичних країнах. Сьогоднішня Франція є яскравим тому підтвердженням: вчорашній страйк таксистів, яких прийшли підтримати колеги з Бельгії та Іспанії, страйк авіадиспетчерів, уже запланований страйк вчителів – усе те є нічим іншим, як одним з ефективних проявів народовладдя.

Чи так було з нами? Чи багато гучних страйків пам’ятаємо з дев’яностих, коли закривали сотні заводів, фабрик, вирізали їх на металобрухт, викидаючи на вулицю мільйони робітників? Привчені за століття московсько-совєтської неволі до статусу раба, який якщо й розкриває рота, то лише для того, щоб славити свого хазяїна, ми мовчали. Мовчали продажні профспілки, мовчали безробітні, позбавлені засобів для утримання своїх сімей, мовчали «щасливці», які, уникнувши звільнення, ладні були місяцями, а подекуди й роками працювати, не отримуючи зарплати чи отримуючи її у вигляді капців, шкарпеток, горілки…

Чому ж, попри жахливу злиденність, люди, в переважній більшості своїй, ігнорували цей дієвий важіль впливу на владу? Причиною тому було (значною мірою і досі залишається) невтомно приживлювана владою переконаність у власній нікчемності перед молохом держави, в марності протистояння їй, а ще малодушність – глибоко вкорінений за часи перебування в імперії страх затюканого холопа, який радше вимістить своє невдоволення на ближніх, аніж ризикне висловити його справжньому винуватцеві його біди.

 Але там, де через все те переступили, поступитися довелося державі. Ось доказ. Восени 1998 року, доведені до відчаю невиплатою зарплат протягом восьми місяців, страйк оголосили три кримські школи – одна з ялтинських, кіровська та міжводненська. Попри потужний тиск на колективи, який за два тижні змусив дві перші школи припинити акцію, остання протрималась протягом півтора місяця, змусивши владу таки виплатити заборговане. В подальшому затримок зарплати в цій школі вже ніколи не було.

Держава, влада зокрема, є віддзеркаленням рівня розвитку нації, рівня її самоорганізації, що прямо витікає з рівня самосвідомості окремих її представників, себто кожного з нас. Віддаючи функції управління державою до рук сумнівних осіб, більш того, ігноруючи необхідність ефективного контролю за їхньою діяльністю, жодним чином не можемо розраховувати на успішність у цьому мінливому світі, більш того – відверто наражаємось на всі його небезпеки, аж до повної втрати незалежності та підпорядкування волі інших держав.

На жаль, у нашому суспільстві, яке ще й досі, після «революції на граніті», «кучмугеть» та двох Майданів, у масі своїй не перебороло вірусу холопства, де незалежність, воля часом сприймаються саркастично, а то й з роздратуванням, мовляв, на хліб ні те, ні інше не намажеш, не стало загальним надбанням ні розуміння виключної важливості незалежності своєї держави, як гарантії реалізації можливостей нації, а відповідно, й можливостей кожного з нас, ні усвідомлення того, що воля, насправді, є найвищою після дару життя цінністю в цьому світі.

Вже не раз згадував про те в своїх попередніх статтях, але в цьому сенсі доводиться визнати, що широкий загал нашого суспільства ще не доріс навіть до рівня свідомості громадян самоврядних давньогрецьких полісів, де кожен вільний громадянин тим чи іншим чином брав участь в управлінні своїм містом-державою, а відсторонення його від громадських справ було страшенною ганьбою, адже прирівнювало його до раба.

Але ж так було не завжди! За сорок років по Любельській унії, коли, наклавши на Русь свою тяжку руку, Річ Посполита спробувала було на підвладних їй відтоді землях перетворити вільних людей, у тому числі й козаків, на хлопів, люд масово посунув на терени небезпечного, але ще вільного тоді Низу. (Нагадаємо, принагідно, що у Великому князівстві Литовському, у складі якого Русь увійшла до Речі Посполитої, не існувало кріпосного права). Коли ж і туди згодом дотягнулася довга рука польських магнатів, які до вже отриманої землі потребували хлопів, козацтво піднялося на боротьбу. Повстання Тараса Федоровича Трясила 1630 року, повстання під проводом Івана Михайловича Сулими та Павла Михновича Бута 1635 року, повстання Павла Михновича Бута 1637 року, повстання Якова Стефана Іскри-Острянина та Дмитра Тимошовича Гуні 1638 року, повстання під проводом Богдана Зіновія Хмельницького 1654 року – чи то не доказ волелюбності мого народу? В епілозі книжки «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі» є такі слова: «Жодним чином не ідеалізуючи ті суворі часи, хотілось все ж звернути увагу на те, що, попри всі тогочасні труднощі, загрози та небезпеки, люди, які знали смак волі, не так просто відступалися від неї. Більше того, як ми бачимо, вони були ладні віддати все і навіть покласти життя, аби лишень не втратити той безцінний скарб».

Байдужість… Мов липке павутиння обплутує вона наші душі, тягнеться за ногами, сповільнює рухи, не дає вдихнути чистого повітря вільного світу. Навіть через чверть століття незалежності – незалежності, якої прагнули століттями, за яку пролито кров незчисленних поколінь наших пращурів, за яку полягла, зрештою, Небесна Сотня, – багато хто так і не може усвідомити безцінного дару, що впав до їхніх ніг. Хтось ще чіпляється за такі звичні оку символи комунії, хтось відверто сповідує ідеологію режиму, що винищив мільйони українців, інші ніяк не наважаться визначитись, хто їм рідніший у термінах мови – зумисно підселена чужа тітка, яка вільно та невимушено почувається в їхній хаті, чи рідна матір, яку відтіснили в темний закуток…

Дуже хотілося б закінчити цю статтю на оптимістичній ноті, висловивши сподівання, що соколи, яких обернули було на курей, не довго залишатимуться під тим навіюванням, сокочучи чужою мовою та гребучись серед покидьків. Україна, насправді, прокидається. Вона стоїть сьогодні на лінії розмежування, не даючи розповзтися раковій пухлині луганденеерії, вона вимітає корупцію з Криворіжжя, вона вже змусила владу припинити безсоромне гендлювання з окупаційним режимом Криму (щоправда, чутки про відновлення поставок сировини на «Титан» мали б результуватися в негайному запиті до уряду на предмет того, чи те насправді відповідає дійсності, що автор і робить цими рядками), але час невблаганний, так само, як невідворотність причинно-наслідкового зв’язку. Можна лише гадати, якими наслідками обернеться для нації сьогоднішня заціпенілість, байдужість великої її частини. Тож пробуджуймось, панове, доки ще не пізно, і наводьмо лад у своєму домі!

9 березня 2014-го, Сімферополь. Сплеск кримсько-української небайдужості… але було вже пізно…

Фото В. Качули

#6 за 05.02.2016

КОНСТИТУЦІЯ: ЗМІНИТИ НЕ МОЖНА НЕ ЗМІНЮВАТИ

Наміри сьогоднішньої української влади внести чергові  зміни до основного закону України, до Конституції, точніше, характер тих змін, ставлять багато питань перед українським суспільством. Власне, подібні питання виникали щоразу, коли влада з тих чи інших причин намагалась підкоригувати Конституцію.

Вперше спроба переписати Конституцію відбулася, нагадаю, у 2004 році, коли, налякані перспективою приходу до влади Віктора Ющенка, політичні сили Віктора Януковича та Леоніда Кучми ініціювали конституційну реформу, суть якої полягала в ослабленні влади президента і передачі до повноважень парламенту права на формування уряду України. З приходом до влади Віктора Януковича Україна вже в 2010 році повертається від парламентсько-президентської форми правління до президентсько-парламентської. Право формування уряду знову опиняється в руках президента. 2011 року були внесені зміни до основного закону, які стосувалися проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад сільських, селищних та міських голів. Суть тих змін полягала в переході України на змішану пропорційно-мажоритарну систему виборів. Чергові зміни (щодо Рахункової палати) були внесені в 2013 році, а ухвалення 21 лютого 2014 року Верховною Радою Закону України № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» та ухвалення вже наступного дня Постанови «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII», скасувало зміни до Конституції, внесені в 2010 році.

Як бачимо, левова частка змін, які вносилися протягом попередніх років до тексту Конституції, відображає суєтне бажання певних політичних сил закріпитися у владі, утримуватись там якомога довше. Як на мене, такий стан речей є очевидним наслідком нещирості намірів служіння народу, правового нігілізму тих, кого суспільство обирає у владу. Причина ж, яка уможливлює такий стан речей, полягає у низькому рівні політичної культури самого суспільства, яке надто довго не може усвідомити себе єдиною нацією – нацією зі своїми власними інтересами, задовольнити які не може ніхто в світі, окрім неї самої.

Те, до чого підштовхують нас сьогодні, є значно серйознішим, небезпечнішим, таким, що загрожує самим підвалинам української державності. Попри багатослівні запевнення тих, хто лобіює внесення змін до Конституції, про те, що особливі повноваження, якими пропонують наділити окремі райони (нині не контрольовані українською владою), не є особливим статусом тих територій, всі ми розуміємо, що найвишуканіші евфемізми не здатні змінити суті речей. Можна скільки завгодно говорити, що пухлина, яку нам збираються приживити, зовсім не ракова, а… просто недоброякісна, – хіба те може змінити наслідки, які неминуче проявляться, щойно пристанемо на те?

Негідні вчинки незмінно призводять до поганих результатів. Розграбування ще недавно заможної країни, знищення її економічного, військового потенціалу, гендлювання інтересами Краю – чи могло те не спровокувати агресії! Коли ж неминуче за такої поведінки, зрештою, сталося, недостойна поведінка влади і тут далася взнаки, адже замість організації негайного спротиву, як того вимагає закон України «Про оборону», як того вимагає українська Конституція, наша влада допустила до відторгнення від України Автономної Республіки Крим, чим явно заохотила ворога до подальшої агресії. Війна на сході України є прямим наслідком тієї політики, яка явно підпадає під визначення державної зради. Справді, хіба не було державною зрадою неоголошення, всупереч приписам Конституції та закону «Про Оборону», воєнного стану ще в лютому 2014 року? Хіба не є державною зрадою санкціоноване на найвищому рівні безсоромне гендлювання з ворогом, яке триває до цього дня? Хіба не є державною зрадою трактування з боку українського уряду, зокрема Міністерства палива та енергетики України, з боку Пенсійного фонду України Автономної Республіки Крим як суб’єкта Російської Федерації?

Сьогоднішні спроби внесення змін до Конституції з метою надання особливого статусу контрольованим Московією територіям Донецької та Луганської областей є продовженням тієї деструктивної політики. Посилання ж нашої влади на те, що ті зміни є ключовою вимогою, на якій наполягають Московія і її маріонеткові «республіки», що на їхньому внесенні наполягає Захід, оскільки вони є частиною Мінських угод, лише підтверджує недолугість тієї політики, бо вона не відповідає національним інтересам. Виходить так, що наша дипломатія не спромоглася в ході Мінських перемовин відстояти життєво важливі інтереси України. Вона не спромоглася пояснити західним партнерам, переконати їх у тому, що особливий статус неконтрольованої нині частини Донецької та Луганської областей на найближчі роки має полягати лише в посиленні впливу Української держави на тих територіях. А це значить, що Українська держава спершу має взяти під повний контроль державний кордон з Московією, що військова техніка, якою нашпиговані неконтрольовані нині території Луганської та Донецької областей, буде або виведена назад, на територію Московії, або передана під контроль українського війська, що очільники маріонеткових утворень та ватажки бандформувань, незалежно від їхнього громадянства, чия діяльність спричинила війну, руйнування, тисячі вбитих і покалічених, будуть заарештовані і віддані під суд як військові злочинці, що на тих територіях має бути відновлена діяльність органів влади Української держави, і лише тоді можна буде вести мову про будь-які вибори та місцеве самоврядування. Натомість, «особливості місцевого самоврядування», які нам сьогодні намагаються подати як безальтернативні, означають навіть не самоуправство бойових трактористів і шахтарів на тій частині Луганщини та Донеччини, а легітимізований українським парламентом вплив Кремля на політику всієї Української держави, адже їхні представники за таких умов увійдуть в український парламент. Більше того, вже зараз висуваються вимоги щодо надання представникам тих районів права вето в українському парламенті, щодо формування силових структур, прокуратури, судів виключно з мешканців того анклаву, щодо підконтрольності їм державного кордону України і подібне. Зрозуміло, поки що це лише бажання Кремля, але з такою політикою «піддавків», яку веде наша влада, і до того можемо докотитися.

Наскільки ж треба не поважати себе, щоб піддаватись зухвалому тискові Московії, яка, не виконавши до кінця жодного з попередніх пунктів угод, домагається, аби Україна зі свого боку виконала всі свої зобов’язання!

Мені важко, насправді, уявити, щоб будь-яка країна світу погодилась на те, щоб частина її території перейшла під повний контроль бойовиків, інспірованих, навчених та озброєних сусідньою агресивно налаштованою державою, отримала самоврядний статус, при тому отримала право через своїх представників у вищому законодавчому органі держави впливати на її політику. Ми маємо або відгородитися на якийсь час від тієї території, або відвоювати її вже сьогодні. В будь-якому випадку, внесення змін до Конституції під тиском ззовні, тим більше таких, які явно несуть в собі загрозу безпеці Краю, є абсолютно неприйнятним.

З іншого боку, нам варто усвідомити, що чинна Конституція України зразка 1996 року, насправді, вельми далека від ідеалу. І виною тому зовсім не двадцятиліття, яке вона відзначатиме цього року. Її вада навіть не в тому, що за такий короткий термін її вже не раз бралися правити. Проблема в іншому, а саме в тому, що замість обстоювання інтересів нації наша Конституція виписана так, що захищає виключно інтереси держави, яку контролюють, змінюючи одне одного при владі, клани злодійкуватих, корумпованих владоможців. Аби переконатися в тому, порівняймо її, скажімо, з Конституцією Сполучених Штатів Америки. Що ж маємо? Сім статей на чотирьох сторінках – ось і вся Конституція Сполучених Штатів Америки, де в стислому вигляді зафіксована воля народу утворити державу, яка б сприяла його, народу, процвітанню. Здавалось би, неможливо викласти на чотирьох сторінках програму, яка б регламентувала життедіяльність будь-якої держави, тим більш такої великої, як США, протягом хоч якогось довшого часу, а проте ж ця держава існує і процвітає вже 227 років. Звісно, є ще Білль про Права, що складається з десяти перших поправок до Конституції, є ще 17 інших поправок, але причина тієї життєвості, схоже, в самому підході до справи.

Погляньмо на преамбулу Конституції США: «Ми, народ Сполучених Штатів, щоб утворити більш досконалу Спілку, встановити правосуддя, гарантувати внутрішній спокій, забезпечити спільну оборону, сприяти загальному добробуту і закріпити блага свободи за нами і потомством нашим, проголошуємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки». Чи не видається читачеві, що щирі наміри, викладені в простих словах з відповідно розставленими акцентами, важливіші за багатослів’я?

Погляньмо тепер на преамбулу до Конституції України:

«Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».

Чи звернув мій читач свою увагу на такі «дрібниці», як те, що в другій преамбулі між «народом» і «Конституцією» ми отримали посередника в особі Верховної Ради, яка викладає її від імені народу, не забуваючи згадати найперше себе. В потоці багатослів’я, яке за бажання можна трактувати і як пустослів’я, ми не бачимо ані слова про таку важливу річ, як правосуддя (може, тому й не маємо його досі?), не бачимо й натяку про важливість оборони Краю (маємо натомість анексований Крим, війну на Донбасі), замість «сприяння загальному добробуту» маємо «гідні умови життя», що, погодьтеся, далеко не одне й те саме, бо одні живуть життям гідним шейхів, а якість життя загалу в термінах гідності взагалі описана бути не може. Зате замість прагнення процвітання нації маємо прописане від її імені прагнення розвивати державу. Але ж нація і держава – то не одне й те саме! Держава є похідною від нації, в певному сенсі, парасолею над її тілом. Нація утворює державу задля задоволення своїх життєвих та історичних інтересів, найперше, для захисту від зовнішніх загроз, гарантування внутрішньої злагоди, справедливості всередині суспільства, для свого розвитку і процвітання.

Домінування інтересів держави над інтересами нації, будучи зафіксованим в тексті Конституції України, фактично легалізує ту збочену ситуацію, коли парасоля стає важливішою за тіло, призводить до буйноцвіту корупції, до упослідження інтересів нації, в крайніх випадках – до занепаду і нації, і держави, оскільки надломлена нація нездатна зберегти державність.

Хтось може закинути мені, що занадто прискіпуюсь до слів, але ж коли пам’ятати, що слово, породжене думкою, лежить в основі всіх наших вчинків, а особливо тих, які стосуються суспільного життя, то явна підміна понять у документі, який визначає життєдіяльність нації, – в документі, де кожна кома має значення, – зовсім не виглядає, як на мене, невинною обмовкою.

На доказ того наводжу дві короткі цитати зі «Звернення учасників науково-практичної конференції «Актуальні проблеми національної безпеки», яка відбулася у жовтні минулого року в м. Києві, до народних депутатів і Голови Верховної Ради України», люб’язно наданого одним з її організаторів і учасників, військовим експертом, директором Громадського інституту стратегічних досліджень, народним депутатом Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання (1991-1994 рр.), одним із засновників Збройних Сил України, членом ВГО «Спілка офіцерів України» полковником Віталієм Іллічем Лазоркіним.

«Сьогодні Конституція України не містить такої юридичної норми, як «нація», та норм відповідальності держави перед нацією, що спотворює суть Конституції як суспільного договору між нацією і державою, яка має слугувати цій нації. Це спотворює сутність діяльності держави, як складової системи національної безпеки, і створює умови для узурпації державної влади та експлуатації національного багатства країни Україна в інтересах окремих груп осіб, що, власне, ми і спостерігаємо. Така прогалина в Конституції України дозволяє узурпаторам, які виступають від імені держави, опікуватися не національними інтересами, а корпоративними інтересами владних груп осіб, які, не несучи відповідальності, приймають такі державні рішення, які шкодять або вже зашкодили вільному розвитку сучасної української політичної нації, яка самовизначилась, та спотворюють сам процес функціонування держави Україна, викликаючи суспільний протест і спротив, про що яскраво свідчать драматичні події Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013-2014 років».

Учасники конференції, серед яких були такі відомі особистості, як п.п. Левко Лук’яненко, Іван Заєць, доктор соціологічних наук Едуард Афонін, кандидат філологічних наук Л. М. Вежель, голова ВГО «Спілка офіцерів України», генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, голова Товариства військових істориків України, військовий експерт, помічник міністра оборони України, капітан першого рангу Анатолій Грищук, військовий експерт, співробітник Громадського інституту стратегічних досліджень, капітан першого рангу В’ячеслав Оксюта, кандидат історичних наук Володимир Петрук, помічник координатора Товариства військових істориків при Всеукраїнському благодійному фонді «Україна — ЮНЕСКО», полковник Володимир Кривобок, військовий експерт, голова комітету Громадської ради при Міністерстві оборони України, полковник Володимир Чепець, внесли пропозиції, які, на їхню думку, мають бути відображені у тексті Конституції України, через їхнє важливе значення як основи для створення системи національної безпеки. Зверніть увагу, шановний читачу, на значення, яке учасники конференції приділяють взаємовідносинам нації і держави і належному їхньому відображенню в тексті Конституції України:

«1. Текст Конституції України має містити юридичний термін «нація», що дасть законні підстави оперувати визначеннями зі словами, похідними від слова нація, наприклад, «національні інтереси», «Національний банк України» тощо.

2. У тексті Конституції України, як суспільному договорі, необхідно передбачити змістову частину з окресленням взаємовідносин між нацією і державою та визначити націю як замовника на послуги держави, а державу – як виконавця цих послуг.

3. Текст Конституції України має визначати відповідальність держави перед нацією за свою діяльність не лише у вузькому сенсі захисту національних інтересів, а більш широко – за свою діяльність у реалізації, задоволенні національних інтересів».

З-поміж іншого, про це ж йтиметься на конференції з питань термінології в сфері нацбезпеки, яка відбудеться 25 лютого в Києві.

То чи змінювати нам Конституцію, поступаючись тиску ззовні, погоджуючись на особливий статус окремих територій Донецької та Луганської областей, як те пропонують нам сьогодні наші владці, ставлячи тим самим під загрозу безпеку Краю, чи, поміркувавши добре, внести справді важливі зміни до її тексту, які б відображали пріоритети нації перед молохом держави?

#7 за 12.02.2016

КРИМ. РЕАЛІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ

Той, хто пам’ятає провінційний Крим 80-х, з його обласним центром, який сприймався не більше, як перевалочна база на шляху до пожаданих пляжів, з його вбогою туристичною інфраструктурою, де альтернативою роками не ремонтованим державним пансіонатам та будинкам відпочинку з їхніми витертими килимовими доріжками, сіруватою постільною білизною, скрипучими совдепівськими меблями та потрісканими стелями були ще більш вбогі курники, кімнатки та койко-місця приватного сектора, той не може забути тих надій, які принесла з собою Горбачовська Перебудова – особливо, коли він жив всім тим. Це було, немов прихід весни, коли навіть ріденький дощик пробуджує зсушену землю і вона вибухає зелом, квітує, множачи зав’язь майбутніх плодів.

Не ідеалізуючи тих часів, бо ж держава, яка змушена була вимовити «А», робила, здається, все, особливо на місцевому рівні, аби «Б» було промовлено лише на умовах її опричників, скажемо, що підприємливі на загал кримчани миттю оцінили перспективи нових часів. За короткий час на півострові розплодилася сила-силенна кооперативів, спектр діяльності яких, починаючи від виробництва солодкої вати і підозрілих цукерок, сягав аж таких тонких сфер, як постачання нафтопродуктів для потреб Чорноморського флоту. Один за одним, мов гриби після дощу, з’являлися фермерські господарства, очолювані як не вчорашніми головами колгоспів чи директорами радгоспів, то їхніми синами, братами, свояками. Розвернутися на тому поприщі простій людині через тотальний контроль вчорашнього комунпанства було непросто, навіть коли ти ставав номінальним власником кількагектарного паю, адже техніка для обробки полів була сконцентрована майже виключно в їхніх загребущих руках. Саме та дика «номенклатурна» приватизація всього, що ще недавно сором’язливо йменувалося народною власністю, привела до появи мовчазних цехів, розграбованих, вирізаних заводів, варварськи винищеного поголів’я худоби, роками не сіяних, зарослих дебелим бур’яном полів.

Проте, як не дивно, але крах Радянського Союзу, навіть попри те запустіння, яке спричинила захланність учорашніх «верных ленинцев», не виглядав аж якось апокаліптично. Голоси більшості кримчан, які підтримали незалежний статус Української держави, — очевидний тому доказ. Власне, маємо розуміти, що сталося те зовсім не тому, що серця кримчан раптово сповнилися полум’яною любов’ю до України, — далеко ні. Просто люди, які звикли більше покладатися на себе, на свої можливості, оцінювали свої шанси в державі, громадянами якої вони неочікувано стали, як дуже непогані. Були цілком резонні сподівання на те, що незалежна Україна, прорісши крізь зарегульованість, закостеніння змертвілого совєтського монстра, зможе швидко розвиватися, не гальмуючи ініціативу своїх громадян, процвітаючи сама та сприяючи їхньому процвітанню.

На жаль, рецидиви совєтських стереотипів мислення, з одного боку, та злодійкувата політика непотребу, який з впертістю безумців щоразу обирали на владу, не залишив від тих сподівань каменя на камені. Сотні й сотні тисяч опинилися на вулицях, не знаючи, як звести кінці з кінцями (у приморському парку лише мого маленького селища в той час від безвиході повісилися двоє досить молодих людей), вулиці, вокзали переповнилися жебраючими безхатьками, голодними безпритульними дітьми, а поїзди — «човниками» з «кравчучками»…

Звісно, описана ситуація була характерною не для одного лише Криму, але тут мультиетнічну спільноту, дві третини якої складали етнічні московити, від самого початку не полишала своєю увагою Москва. Вояжі на півострів заражених бацилою українофобії московських політиків, регулярні наїзди політтехнологів з кадебістською виправкою, різномастих експертів у царині одіології, фахівців з роздмухування міжетнічних конфліктів, — за всіма законами розвитку жанру все те не могло минути без наслідку.

Чи помічав те наш політикум? Можливо. Чи робив належні висновки? Оце вже точно — ні! Здача інтересів України почалася, власне, з перших років Незалежності. Нерозуміння найвищими чинниками Української держави значення військового флоту для морської держави призвело не лише до розподілу Чорноморського флоту — в тій його частині, яка перебувала в кримських базах і згідно з Біловезькими угодами розподілу не підлягала, але — що набагато гірше — до згоди (всупереч Конституції України!) залишити на території півострова військово-морську базу Московії.

Як відбувалася та зрада, докладно описано в книжці одного з творців українського війська полковника Віталія Ілліча Лазоркіна, який, ведучи в той час перемовини по ЧФ, перебував у дуже делікатному становищі, намагаючись, з одного боку, відстоювати інтереси України перед Москвою, яка мала сильний вплив на командувача ЧФ адмірала Ігоря Касатонова, а з іншого, — переконати українську владу в необхідності більш рішучих дій для застоювання інтересів власної держави (див. «КС» №№ 43, 44, 2015 р.). Але, попри всі його намагання, найвище керівництво держави не докладало належних зусиль, а призначені ним найвищі військові чиновники за звичкою пригинали голови перед Москвою.

На жаль, шкодили і непродумані, нескоординовані дії патріотичної опозиції. Так, виправа п’яти сотень молодих хлопців з УНА-УНСО під орудою опозиційного депутата ВР пана Степана Хмари, які завітали до Севастополя 1 березня 1992 року, якраз під час тих перемовин, з благим наміром вшанувати пам’ять українських військових моряків часів УНР та підтримати морально українців Севастополя, фактично підіграла Кремлю та проросійським силам у самому Криму, які представили її як доказ бандерівсько-фашистської загрози і ще довго після того короткого візиту використовували його для роздмухування антиукраїнської істерії.

Як не сумно те визнавати, але наші владці упродовж всіх років Незалежності відверто ігнорували явні загрози для української нації, в своїх стосунках з Московією дуже часто поводилися з холопською запопадливістю, від чого часом виникало неприємне враження того, що ведеться відверте підігрування Кремлю, відверта торгівля інтересами нації. І це без винятків, бо ж хіба державниками проявили себе ті ж помаранчеві «революціонери», не зробивши анічогісіньки для того, аби кримчани, незалежно від їхнього етнічного походження, горнулися б до України? Мовлю тут, звісно ж, не про надання політичних хабарів та преференцій у вигляді автономій — це якраз не спрацювало та й не могло спрацювати, адже той, хто грає в односторонні піддавки, не може розраховувати на повагу, чи не так? Мовлю про справедливий порядок у вільній державі, де влада докладає всіх зусиль задля задоволення інтересів нації — кожного її народу, кожної етнічної групи, роблячи тим самим країну привабливою та успішною. Ось це, поза всяким сумнівом, було б оцінено належним чином. Наша влада, натомість, обрала інший шлях — шлях упослідження інтересів України в Криму, який Московія, не надто приховуючи своїх намірів, намагалася відірвати, причому робила те планово, систематично.

Кажуть, політика — то мистецтво осягнення можливого. На жаль, неукраїнська влада України впродовж усіх цих років надавала Кремлю аж надто багато таких можливостей. Беззубість, що на самому початку призвела до втрати флоту, безголовість, яка потім роками толерувала «філантропію» мера Москви пана Лужкова в сенсі будівництва в Севастополі житла «для офіцерів флоту», де, по суті, осаджувалась вірна Москві п’ята колона, створення в місті філій московських вишів, де не так витав дух науки, як дух українофобії, навіювались московські стереотипи мислення, московське бачення Севастополя, Криму, призначення на ключові посади в силових органах, у СБУ зокрема, не лише проросійськи налаштованих офіцерів, а й вчорашніх офіцерів ГРУ — все те безальтернативно вело до втрати впливу над Севастополем, над Кримом загалом. Поява зелених марсіян за такої, з дозволу сказати, «державної» політики була лише питанням часу.

— Невже ж не було в Україні політиків, які усвідомлювали ті загрози, робили бодай щось, аби попередити їхнє переростання в реальну небезпеку? — спитає читач.

Були, звісно. От лишень, чи помічали ми їх, чи звертали увагу на їхні попередження…

1996 року вийшла книжка Євгена Кириловича Марчука «П’ять років української трагедії», де автор давав фаховий аналіз прорахунків, допущених українською владою, доказово попереджав, що продовження того згубного курсу веде до перетворення загроз на реальні небезпеки, до тотального зубожіння народу, до втрати незалежності і державності. Цю книжку подарував мені мій, нині покійний, старший товариш Горобець Степан Трохимович — людина з непростим минулим. Ще хлопцем, дивом виживши в пеклі нацистських концтаборів, будучи змушений при поверненні змінити ім’я, аби вижити в соціалістичному «раю», він дуже переймався долею незалежної України, був згоден, за його словами, «лободу їсти, аби лишень не вертати до есересеру». Згадую тут його тому, що цей простий кримчанин, на відміну від привладних мужів української політики, дуже добре розумів серйозність загроз, про які попереджав перший голова СБУ, генерал армії Євген Марчук.

Чого ж не пройнялися тривогою за долю Краю особи, яких народ наділив повноваженнями управляти державою? Чого не діяли в його, народу, інтересах, як те зобов’язує Конституція і присяга? Відповідь очевидна — невситима жадібність, тотальна відсутність честі, моралі, впевненість у власній виключності, непогрішимості, а отже, й непідсудності…

Найсумніше, що ті монстри не є витвором якихось пекельних сил чи лютих ворогів, вони — породження нашої байдужості, нерозбірливості, неусвідомлення себе господарем у своєму домі.

 На жаль, багато з того, про що писав двадцять років тому Євген Кирилович Марчук, справдилося. Судімо самі: за таким, чи не найважливішим показником, як індекс ВВП на душу населення в поточних цінах, Україна опустилася цього року на 133 місце серед 186 країн (з 4 435 доларів США в 2013 до 3 051 в 2014 і 2 109 цьогоріч). Ми скотились на 226 місце з 230-ти за рівнем приросту населення, на друге — з 225-ти за рівнем смертності, на 142 місце зі 175-ти за індексом сприйняття корупції і на 162 зі 178-ми за показником економічної свободи. Ми втратили Крим і чималі території на сході країни, ми втягнуті в війну, яка вже забрала тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, — у війну, яку наша влада не хоче визнати війною, воліючи за краще гендлювати з агресором.

Не завелика ціна за нашу інфантильність, за відданість привидам патерналістських ілюзій, панове? Чи не пора усвідомити, що маємо за обов’язок пильно контролювати свою владу, як те й належить вільним людям, і, бачачи неефективність її роботи, тим більше зловживання, робити належні висновки, а в критичних ситуаціях негайно змінювати її?

Хтось може засумніватися, — а чи не запізно? Справді, тепер, коли ми дозволили затягнути себе на таку глибину, що простіше скласти руки і піти на дно, аніж вигребтись нагору, це дуже непросто. Але ще можливо. Найстрашнішим ворогом нині є бездіяльність, вичікування якогось чуда під заколисуюче камлання влади про неперевершені успіхи її з отримання чергового західного траншу, наївна віра в те, що закоренілий злодій перетвориться якимось дивом на самаритянина, а ті, хто без жодного пострілу здав Крим, зганьбивши військо, зганьбивши перед усім світом країну, здавши ворогові два мільйони українців, призвівши до втрат бойових кораблів, літаків та іншої військової техніки, що в грошовому вимірі становить не менше, ніж мільярд євро, раптом перетворяться на мудрих, безстрашних стратегів і повернуть нам його.

Щодо повернення Криму. Українському суспільству від початку підкидається думка про те, що досить Україні, мовляв, стати заможною, як Крим сам попроситься назад. Ми не проти того, аби стати заможними, і готові попрацювати задля тієї перспективи. Та чи все так просто? Як на мене, ті, хто поширює її, або ж абсолютно не орієнтуються в реаліях сьогоднішнього світу, або свідомо вводять людей в оману. Найперше, в Московії не звикли зважати на бажання чи небажання народу, тож навіть якби вже завтра всі кримчани раптом запалилися пристрасним бажанням повернутися в Україну, то їм довелося б робити те за досить складною і тривалою процедурою відмови від московського громадянства, при тому про сам півострів у жодному разі не йшлося б, адже влада сьогоднішньої Московії взяла до уваги «помилку» В. Леніна, виключивши на законодавчому рівні можливість виходу з Федерації її суб’єктів.

Інша річ, що прихильне ставлення кримчан до возз’єднання з Україною було б далеко не зайвим у часі, коли під дією санкцій, ембарго, блокади, тиску міжнародних організацій, судових рішень, etc, Московія буде змушена переглянути своє законодавство в тій його частині, яка уможливить вихід з Федерації її членів (думається, на той час зробити те забажає не лише Крим). Ось тут образ заможної країни чи принаймні такої, яка впевнено прямує до того, був би вкрай бажаним. Але для того, окрім ритуальних камлань та імітації бурхливої діяльності, потрібна сяка-така стратегія, потрібні чітко виписані плани, детально продумані дії і реформи, реформи, реформи — найперше в галузі економіки, які б якнайшвидше вивели її з сьогоднішнього пригніченого стану («пригнічена» — саме так характеризує сьогоднішню українську економіку Світовий банк). А ще ми конче потребуємо реформ у галузі юстиції — змін у прокуратурі, судах, реформ у податковій політиці, кардинальних змін у виборчому законодавстві, без яких нам ніколи не прибрати до рук наших обранців, потребуємо змін… Власне, легше написати про те, чого змінювати не слід у нашій адаптованій під олігархів та їхніх «смотрящих» державі, аніж перераховувати те, що змінити конче потрібно, і то — швидко!

Якими ж реальними реформами займається наша влада? Все ще піариться на смакуванні слова «поліція», на справді реальних зрушеннях, які дозволили позбутися газової залежності від Московії, а чи, може, — дай їй Боже здоров’ячка — розмірковує, як би зашкодити пані Гонтаревій остаточно завалити національну валюту?

Нагорі, схоже, свої ігри… Ось на засіданні Кабміну 3 лютого Арсеній Петрович заявляє, що тиск на міністрів його уряду є нічим іншим, як свідченням того, що дехто намагається… перерозподілити грошові потоки (!!!) та захопити владу (http://24tv.ua/yatsenyuk_prokomentuvav_chomu_vid_nogo_vtikayut_ministri_n654706). Вас не вражає таке зізнання, читачу? Вдумаймось: грошові потоки, які розподілив під свою команду пан Яценюк, хочуть перехопити інші негідники, а на додачу — захопити ще й владу. І це мовиться прямим текстом!

Увагу суспільства від тих пацючих боїв тим часом відволікають на скандали й скандальчики, які не мають жодного продовження в правовій площині (певно, через те, що такої в Україні на сьогодні просто нема?). Ось, під чергову річницю вбивства на Майдані нам витягують з води якісь дивні автомати з попередньо затертими (чи й не самими слідопитами перед тим, як їх там затопити?) номерами, які, звісно ж, мало що дають для розкриття злочину, зате сигналізують вівцюватому суспільству, мовляв, — все путьом — влада діє, органи на півдорозі до розкриття! А то відома депутатка під покровом ночі розмальовує палатки «простих людей», які зазіхають на тарифну політику уряду. Парламент, зі свого боку, певно, не відаючи, що в основі всіх реформ, всіх реальних змін і покращень лежить, як не дивно, економіка, витрачає чимало часу на таку конче важливу (жодного сарказму) справу, як перейменування закомунізованих назв міст і містечок, на інші «невідкладні» справи й справочки, на популістичні крики з парламентської трибуни (чи помічав читач, що наші парламентарі не виголошують промови, вони прокрикують їх? Чого б це?)…

Споглядаючи всю цю фантасмагорію, часом ледь стримуєшся, аби не заволати:

— Пани мої дрібнесенькі! Коли вже ви докапітанились до того, що посадили довірений вам пароплавчик на риф посеред океану, отримавши в днищі пробоїну, яку не закрити найтовстішою д…ою, може, варто було б, замість намагань зрізати й продати одне одному всю обшивку з його бортів, а потім усім разом іти на дно годувати раків, усе ж докласти зусиль і, залатавши ту діру та привівши суденце до ладу, таки продовжити плавання?!

MeHi  до  kicT0k просякнутий,  кацапський Крим, де  я завше вдчував  себе, як на  MeHi  Донбас, який  (Василь Шкляр)

#8 за 19.02.2016

«СТРАНА ПРОПАГАНДИНИЯ» VS МІНСТЕЦЬ, або НА ДІДЬКА УКРАЇНІ КРИМ…

Створення 2 грудня 2014 року Міністерства інформації, яке певний час складалося лише з однієї особи, власне, самого міністра Юрія Стеця, одразу ж дало привід гостроязиким жартівникам нашим охрестити те дивне утворення Мінстецем. Більш характерне для тоталітарних країн, таке рішення української влади викликало несприйняття з боку великої частини медіа-спільноти України, адже замість того, аби вкладати кошти у реальний інформаційний спротив агресивній пропагандистській політиці Московії, створювалась нова забюрократизована імпотентна структура.

Поза тим, через рік міністерство таки розродилося оновленим каналом іномовлення на закордоння. Не вдаючись до прискіпливої критики якості того каналу, його функціональності, його відповідності очікуванням, найперше питання, яке виникало, — а чи не занадто довго вовтузилися з тим мінстецівці — як для країни, втягнутої у війну, для країни, яка нагально потребувала і досі потребує донесення до світу реалій, найперше, стосовно московської агресії? Від «успішного менеджера» Юрія Стеця, людини, яка зробила карколомну кар’єру, в 17 років ставши редактором місцевого представництва телеканалу «ICTV», в 27 – генеральним продюсером ПП ТОВ «Телерадіокомпанія «НБМ» (5 канал), в 32 – секретарем Комітету ВР з питань свободи слова та інформації, а в 37 — головою того комітету, суспільство мало право очікувати чогось значно більшого. Скажімо, більшої професійності, бо ж світові інформаційні агенції не дозволяють собі годувати свого споживача продуктом триденної давнини, я ж, увімкнувши цього понеділка канал «UATODAY» (http://uatoday.tv/live), все ще чую про візит Папи та патріарха Кирила на Кубу. 

Я вже не мовлю, що пан Стець, з огляду на свою багатолітню безпосередню причетність до формування інформаційної політики Краю, мав би відчувати свою особливу відповідальність за те, що Україна, її інформаційний образ у світі, порівняно з іміджем Московії, виглядає сьогодні таким собі іграшковим пластиковим автомобільчиком на шляху багатотонного броньованого монстра, що мчить на повній швидкості.

Зрозуміло, що інформаційна політика країни є вельми специфічним продуктом. Його створення мало чим нагадує появу на світ Афіни Паллади, яка народилася, як відомо, повністю озброєною, в сяючому бойовому обладунку. Саме тому й виникає цілком логічне запитання, чим займалися відповідні структури та уповноважені на те посадовці моєї країни в той час, коли сусідня держава розкручувала маховик своєї пропагандистської машини, неприховано націлюючи її супроти нас? Власне, це навіть не стільки пошуки крайніх, не намагання звести все до вини однієї лише особи, як намагання зробити висновки задля убезпечення себе від подальшої імітації державницької політики.

То чому ж так трапилось, що багатолітній член, секретар, а в подальшому, протягом майже всього 2012 року, голова Комітету з питань свободи слова та інформації, пан Юрій Стець, не спромігшись взяти гору над одіозними голубами-бондаренками всередині комітету, не змігши об’єднати здорові сили Верховної Ради в усвідомленні реальності грозовиці, яка вже купчилася, громадилася на нашому обрії, не застерігав народ про те з парламентської трибуни, не кричав про ту небезпеку на кожному розі? Може, причиною тому є те, що наша влада, наші обранці, зокрема, звикли розглядати свої високі посади не як можливість попрацювати задля процвітання нації, а як можливість поповнити власну кишеню за її рахунок?

Можна уявити, що певні цікаві проекти, як-от участь у благодійному фонді «Моя Україна», створеному на паях з теперішньою своєю дружиною Яною Конотоп та таким собі діячем, як пан Юрій Гусєв (за яким тягнеться довгий брудний шлейф – дивись: http://glavcom.ua/articles/9083.htmlhttp://ukranews.com/news/196934.Guseva-uvolili-iz-za-skandala-s-eksperimentom-po-pitaniyu-voennih—nardep.uk), у фонді, де пан Стець значився як почесний голова, відволікали увагу нашого гонорового фахівця в галузі інформаційної політики від того, що діялося на тому інформаційному полі. Це тим більше сумно, що злі язики подейкують, нібито зазначений фонд був (ще й досі є?) нічим іншим, як пральною машиною для відмивання коруційних коштів з офшорів. На жаль, авторові не вдалося спростувати тих негідних підозр, оскільки, попри всі намагання, він так і не зміг відшукати якихось помітних слідів діяльності фонду «Моя Україна» від самого його заснування в 2006 році до цього дня. Єдиний виняток – скалькована з досвіду московитів акція «Літературний автобус», яка відбулася в травні 2013 року, в тому числі й за участі цього вельми непрозорого фонду, коли протягом двох тижнів по Києву покаталися автобуси, в яких поети, письменники могли привернути увагу киян до ще не зовсім вимерлої української мови, лише посилила ті підозри.

Світ, як відомо, повний спокус, але чи для того нація приводить до влади своїх обранців, аби вони, замість того, щоб піклуватися денно і нощно про безпеку і вигоди нації, про її процвітання, паразитували на її довірі?

На жаль, і після двох років від початку московської агресії інформаційне поле України і досі виглядає жалюгідно, проростає щедро сіяними недругом бур’янами. Особливо запущене те поле в окупованих районах Донецької, Луганської областей. Вони, по суті, кинуті напризволяще. Та що там окуповані території, коли навіть там, де українська влада номінально присутня, ми відчуваємо інформаційний тиск ворожої держави! Як можна пояснити, що в багатьох районах Донеччини, Луганщини (а схоже, що й в інших покордонних з Московією районах), за повної відсутності доступу до українських теле- та радіоканалів, мешканцям не залишається нічого іншого, як приймати сигнал московських телекомпаній, і далі отруюючи свою свідомість тим продуктом? Чи не є це очевидним наслідком того, що влада держави Україна і досі продовжує легковажити інформаційною складовою війни?

Звісно, не можна сказати, що не робиться геть нічого. Досвід «Радіо Крим.Реалії» – радіостанції, яка з півдня материкової України веде мовлення на Крим в середньохвильовому діапазоні, доводить, що можна знаходити вихід навіть зі складних ситуацій. Щоправда, для відносно заможного Криму то не так актуально, адже переважна більшість його громадян має доступ до супутникових каналів телебачення, тож інформаційного голоду тут, власне, ніколи й не було. Більше того, основні українські канали безперешкодно транслювалися операторами кабельного телебачення майже до середини 2015 року.

Тим не менш, поява «Радіо Крим.Реалії», відновлення роботи телеканалу «ATR», ЧТРК мають величезне значення для Криму, адже мовлять вони про нас, про наші реалії, про наші біди і надії. Судилище над Афанасьєвим, Кольченком, Костенком, Сєнцовим, Чирнієм, арешт і незаконне утримання директора Севастопольської школи іноземних мов Юрія Ільченка, арешт і судилище над Алі Асановим, Мустафою Дегерменджи, яких намагаються змусити обмовити заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза, безпідставні обшуки та арешт на минулому тижні ще дванадцятьох кримчан – про все те мовчать або подають у викривленому вигляді нинішні телеканали півострова, про те не часто говорять більшість великих українських каналів, за винятком вже зазначених телекомпаній. Але чи є діяльність тих телекомпаній результатом безпосередньої діяльності Мінстеця?

Міністерство інформації, оскільки вже воно існує, мало б докладати нині всіх своїх зусиль задля подачі якісної, видовищної, правдивої і переконливої інформації, розрахованої на західного глядача, що є критично важливим. Водночас воно мало б не випускати зі свого поля зору і внутрішнє інформаційне поле України, адже «закукуріченість», за висловом незабутнього Уласа Самчука, певних прошарків українського плебсу часом доходить до того, що починають поширюватись думки про зречення скацапленого Криму разом зі зварійованою Лугандонією. Ті думки вже отримали своїх провісників і в образі кількох політиків, що й досі намагаються позиціонувати себе як патріоти, і навіть в образі ще недавно шанованого мною популярного письменника.

Не дивно, що цей виплід хворої сутності нікчем і слабодухів був одразу ж підхоплений майстрами людських душ «страны Пропагандинии»! Невдовзі YouTube заполонили ролики (https://www.youtube.com/watch?v=TDF49AkOdrs), де українці на вулицях, у тому числі Києва та Львова, легко й невимушено відмовлялись і від Криму, і від Донбасу.

Вражаюче видовище, панове, особливо, коли поміж щирих, роздумливих відповідей на запитання кореспондента майстерно вставляється кілька «яскравих» поглядів на те від невмирущого кодла потомствених хахлів-плебеїв, які, пускаючи слину, готові і маму рідну продати! І та пошесть поширюється, а на тлі млявої поведінки основних гравців українського політикуму, на тлі їхніх пустослівних декларацій сприймається загалом як щось визначене.

На жаль, не кращим чином спрацьовують тут ще старі совєтські стереотипи, міцно вбиті у свідомість людей старшого покоління, стереотипи, які й до сьогодні, на превеликий сором, ще тиражуються в підручниках історії, де стосунки українського народу й основного автохтонного народу Криму – кримських татар подано вельми тенденційно, з акцентом виключно на антагонізмі між ними. Між тим історія стосунків між нашими народами не така проста й однозначна.

Окрім конфліктів, окрім життя з шаблі, до якого запорожці були схильні ніяк не менше, аніж кримські татари – що було цілком в дусі тієї буремної епохи – епохи становлення націй та формування держав, ми також укладали союзи, допомагали одне одному. Так, найперший відомий союз був укладений наприкінці 1623 року між Кримським ханством в особі калги султана Шагіна Гірея і Військом Запорозьким, й до її укладення був безпосередньо причетний мій пращур Павло Михнович Бут, який перед тим очолював загін запорожців, що прийшли на виручку хану Мехмету III Гірею та його братові калзі султану Шагіну Гірею в їхній спробі застояти незалежність Кримського ханства від османської Порти.

Чи пам’ятають про те українці? Чи усвідомлює сьогоднішня українська влада, з усіма її мінстецями, важливість «зшивання» свідомості народу, безжально пошматованої совєтськими міфами та зусиллями поріддя табачників, яке позасіло в науково-дослідних інститутах українонезнавства, україноненависництва, і навіть сьогодні продовжує свою чорну справу, перекручуючи, нищачи нашу історію, а з нею і наші перспективи? Чи усвідомлюють вони, що нинішня дезінтеграція України, нинішня її біда значною мірою є результатом бездіяльності їхніх найближчих попередників, їхньої власної злочинної бездіяльності?

Останнім часом, щоправда, в цьому напрямку дещо таки робиться. Була то ініціатива Мінстеця чи певні виші й самі здогадалися надати можливість розширити обрії своїх студентів таким відомим особам, як історику, письменниці, ведучій програми «Тарих Седаси» Гульнарі Бекіровій, колишньому заступнику директора музейного комплексу Ханський Палац, письменнику Олексі Гайворонському, — про це авторові не відомо, проте її можна лише вітати.

Але ж то – крапля в морі! На жаль, шкаралупа кондовості не дозволяє ректорам більшості українських вишів усвідомити важливість донесення до молодого покоління справжньої нашої історії – як тієї, якій віки, так і тієї, яка твориться сьогодні. Так, моя спроба, як автора історичного дослідження «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі», яке вийшло друком на початку 2014 року, докласти й своїх зусиль до процесів об’єднання України, найперше, на рівні свідомості – бо без того марно сподіватись на реальну реінтеграцію Краю, – не зацікавила ані керівництво двох-трьох вишів, яким було запропоновано ряд лекцій, ні Інститут національної пам’яті, ні Міністерство освіти. Глуха мовчанка – ось такою була їхня реакція. Схоже, достойникам, до яких звертався, ще не спустили циркуляр про розумність наслідування досвіду найвідоміших західних вишів, для яких запрошення на курс лекцій учених, дослідників, політиків, письменників є давньою доброю традицією. Тож запитання, чи є поле для діяльності мінстецям на українських теренах, виглядає риторичним.

Хотілося б звернути увагу на ще один аспект національного інформаційного поля, яким наша влада так невиправдано легковажить, а саме — на мовний аспект.

Допускаючи упродовж всіх років Незалежності подальшу експансію в Україні московської мови, а отже, московської ідеології, московського погляду на світ, навряд чи варто тепер дивуватися, що той світ, зрештою, таки прийшов в Україну. Але ж як пояснити, що й нині у країні, щодо якої вчинено агресію, частину території якої окуповано, її державні службовці, включно з найвищими урядовцями і самим президентом, продовжують невимушено спілкуватися мовою агресора, переходять на неї за найменшої нагоди, легко і невимушено? Чи не дивовижно, що українська армія під орудою московомовних, а отже, на підкірковому рівні, московомислячих генералів, відбиваючи атаки «русского мира», послуговується не так своєю мовою, як мовою ворога? Чи ж варто дивуватися відтак тому, що раз по раз українське військо потрапляло як не в Іловайський, то в Дебальцівський мішки? Чи не насторожує нас, що на відміну від козацьких традицій, де пиятика в поході, тим більше під час війни, каралася на горло, нам прищеплюють московські традиції, де чарка вважається незмінним атрибутом справжнього вояка? То чи можна за таких обставин сподіватися виграти війну?!

Хтось заперечить, що мова, мовляв, не має прямого стосунку до інформаційної політики. Інформацію, мовляв, можна доносити будь-якою мовою. Справді, панове? Уявімо собі іннуїта, в мові якого більше десятка найменувань того, що ми звемо просто «сніг», який намагається передати неповторну красу своєї природи берберові з Сахари. Уявімо, як би те сприйняв світ, коли б нам спало на думку перейти всім разом на милозвучну італійську мову, запевняючи водночас, що ми — славна українська нація. Ні-ні, панове, – мова нерозривно пов’язана з нашою свідомістю, з нашим світосприйняттям і саме вона має визначати інформаційне поле, в якому живемо.

Маємо ясно усвідомлювати, що наша мова, яку Московія нищила всіма своїми засобами так довго і вперто, – мова, яку упродовж століть витісняли з південних, східних теренів, насаджуючи там мову московську, є однією з основних цілей, по яких б’є сьогодні Москва, намагаючись виставити її перед усім світом як щось штучне, несправжнє, відтак виводячи думку про штучність та несправжність і самої держави Україна. І скільки б ми не переконували світ у протилежному, допоки ми робитимемо те, раз по раз збиваючись на «великий и могучий русский язык», доти Московія матиме всі шанси і далі водити свою козу, вичікуючи слушної нагоди.

Попри непересічну важливість мови як ґрунту інформаційного поля, величезне значення має, безперечно, і те, що саме ми говоримо. Можна зосередитись на тому, щоб пояснити, зрештою, світові, що Московія, присвоївши собі свого часу назву «Россия» і, як похідне від того, «русский», має насправді стільки ж стосунку до Русі, як Британія до Індії. Тому її претензії на Україну-Русь, як на частину своєї колишньої імперії, де Україна опинилася у безправному становищі унаслідок ганебного порушення Москвою двосторонньої угоди з Військом Запорозьким, є нікчемними.

Проте набагато важливіше, як на мене, дивитися вперед. Ми маємо припинити скиглити про наші сьогоднішні біди, припинити жебрати про допомогу, почати, натомість, говорити зі світом, як рівні з рівними. Так, це непросто, бо нам таки непереливки нині, але, окрім нашої власної вини, яка полягає в тому, що не тримали в руках свою владу, допустили до руйнування країни, до зубожіння нації, біда, в якій ми опинилися, є результатом порушення Московією міждержавних договорів, нехтування (і не лише з боку Кремля!) Будапештським меморандумом. А ще у нашому спілкуванні зі світом нам треба навчитися говорити про те, що світові цікаво сьогодні, про те, що буде актуальним завтра. А для того треба народжувати і пропонувати нові ідеї, бути самим цікавими світу і поводитись при тому порядно, гідно.

Брак такої гідної поведінки відчуваємо сьогодні дуже прикро. Злочинна здача Криму потягнула за собою війну на Донбасі, яку, попри тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйона біженців, наша влада вперто не хоче визнати війною. Це, в свою чергу, веде до неможливості застосування Женевської конвенції про захист жертв війни, до утруднення допомоги з боку міжнародних гуманітарних організацій. Брак порядності дозволяє владі, при всьому тому прикриваючись державним апаратом, продовжувати наживатися на контрабанді, на коштах, призначених для відновлення військового потенціалу, на безсоромній торгівлі з агресором та його маріонетками, на розкраданні державного бюджету, на високопосадовому рейдерстві. Хіба здатна найуспішніша інформаційна політика прикрити все те мародерство?

Чи ж дивно, що уряди Заходу щодалі, то більше відчувають втому від недолугої української влади, адже, як відповідальні менеджери своїх платників податку, не мають жодного наміру кредитувати бенкет під час чуми, який влаштували наші «мойсеї» і ніяк не можуть відірватися від нього? Чи ж дивно, що й Європа, і Сполучені Штати обрали дуже обережну лінію поведінки, яка уможливила навіть… союз з господарем Кремля у сирійському побоїщі?

Зайшовши вчора на сторінку своєї FB-подруги, колишньої співробітниці WFP UN, де вона запропонувала висловити своє бачення шляхів вирішення сирійського конфлікту (я бачив те у відмові від всяких союзів з Путіним, натомість, в ізоляції держави-терориста), мав перепалку з певним сеньйором Алехандро, який цілком серйозно вважає дії президента Путіна виправданими, оскільки, на його думку, «НАТО першою порушила післявоєнні угоди, анексувавши Естонію, Латвію, Литву, Болгарію, Румунію, etc, etc». Звідки такі переконання у добропорядного іспанця, фахівця в галузі гігієни та тропічної медицини?

Незалежно від того, чи був це проплачений путінський бот, чи якимось іншим чином афільований чоловічок, а чи такий, що дійсно заховує подібні переконання, маємо бути свідомі того, що московська пропаганда в Європі, у світі загалом продовжує діяти – діяти нахабно і цілеспрямовано. Війна за мізки й серця людей триває, й Україна не має іншого вибору, як приймати виклики ворога і перемагати його. В інформаційному просторі — найперше.

#9 за 26.02.2016

ІДИ І ДИВИСЬ

Хочемо ми того чи ні, але життя в цьому чудовому світі дається мислячій людині як вибір. І він товаришить нам від перших порухів дітвацької свідомості аж до останнього нашого подиху. Вибираємо, зазвичай, між простими речами повсякденності, часто не задумуючись над тим, що життя раз по раз ставить нас перед рішеннями значно серйознішими, аніж вибір, скажімо, кольору краватки. При тому маємо усвідомлювати, що навіть такий простий вибір, як, умовно, повернути праворуч чи повернути ліворуч, є вельми серйозним, адже подальші наші рішення будуть визначатися напрямком обраної нами течії весь той час, доки триматимемося її русла. На ділі це проявляється і в тому, що доки в руслі одного потічка обирають: дати кусень хліба змерзлому голодному цуцику, знайти йому притулок чи взяти додому, вибір за усталеними правилами іншого потоку лежить між тим, аби дати йому копняка, просто пристрелити чи зробити те, вибивши попередньо очі. Або ж, стосовно нашої дійсності, доки одні обирають між тим, купити на свою злиденну пенсію хліб, ліки чи передати ті гроші на військо, інші мародерствують на тендерних закупівлях, ховаючись за спинами обкрадуваного ними війська, безсоромно гендлюють з ворогом.

ІДИ І ДИВИСЬ

Здавалося б, вибір між щирістю й ошуканством, між правдою і кривдою, між добром і злом є дуже легким і однозначним. Але то далеко не так, бо і сам світ, і природа людини, як частини його, складається як із світлих, так і з темних сторін і часто грані між ними дуже розмиті і неясні. А що за вибір треба платити ціну, яка зветься відповідальністю, та ще й, виявляється, докладати певних зусиль, особливо, коли йдеться про власний внесок в управління державою, то багато хто вважає за краще взагалі уникати його, передовіряючи ту непевну справу комусь – невпинно мімікруючим партіям і партійкам, барвистим борцям за простих людей – всьому тому сонму юль, юр, сень, пєць і інших добродіїв, які хором і соло обіцяють щасливцеві, що поставлять на них всі блага світу, включно з пільговим проїздом залізницею від Компаніївки до Єланця через Бобринець. Це зручно ще й тому, що на них, у разі чого, можна буде потім вказати пальцем, склавши вину за всі свої біди і зруйноване життя.

Така інфантильність, обтяжена синдромом невинної жертви, є дуже поширеною серед вихідців з тоталітарних систем, і Україна, на жаль, тут далеко не виняток. Яскравим зразком її, – поведінкою, що межує з філософією лукавого раба, — і є якраз усталена вже звичка бездумно обирати своїх представників у владу з однієї й тієї ж засаленої колоди краплених валетів, яку сірі кардинали українського політикуму, так-сяк перетасувавши, щоразу підсовують нам перед черговими виборами.

Неймовірно, але навіть повстання Гідності, де молодь спершу таки намагалась відторгнути від себе той щуруватий «бомонд», зрештою було згвалтоване ним. Ми добре пам’ятаємо човникові візити під Стелу ще худого після в’язничної дієти Юрія Віталійовича, його тези про безальтернативність політичних партій як інструментарію – такої собі лопати – соціальних зрушень. Але хіба пан нинішній голова найбільшої фракції ВР згадував про якусь якісно нову силу, хіба говорив щось, окрім загальних слів, про нові підходи? А хіба не очевидною була якість того «політбомонду», коли трійця «революціонерів» наввипередки сідала за круглий стіл з президентом Януковичем, політкоректно тисла його вже закаляну кров’ю перших вбитих і покалічених руку, погоджувалась, отримавши певні політичні хабарі, ще на рік його «легітимного» урядування?

Так, зрячі не сприймали їх вже тоді. Вже тоді за багатослів’ям «революційних» заклинань з приватизованої ними сцени проглядала зяюча порожнеча на місці планів реформації Краю. Вже тоді було видно, що їхні політсили не надто схожі на кельму чи лопату, з якими їх так образно порівнював пан Луценко, що вони більше подібні до все тієї ж януковицької фомки, а відверте небажання прислухатися до голосу народу та відсутність сформованої небутафорної опозиції викликала серйозне занепокоєння долею очікуваних змін.

Кажуть, де тонко, там і рветься. Якість «нової» влади негайно ж проявилася з першими порухами московської агресії. Безумовно, новий спікер ВР приступив до виконання своїх обов’язків, а парламент — до формування нового українського уряду практично одночасно з початком московської агресії в Криму, тож виклики, що стояли перед ними, були надзвичайно серйозними. Та чи були дії нової влади в тих надзвичайних умовах адекватними? Як на мене, ні. Судіть самі: нові очільники держави щонайпізніше вже 23 лютого знали про явно агресивні дії Москви у Криму. Важко повірити, що принаймні на особистому рівні депутати ВР України не отримували повідомлень від своїх колег з ВР АР Крим про те, які шокуючі питання порушувалися в парламенті Криму 23 лютого. Годі уявити, що вони були аж настільки в ейфорії від осягнення Печерського Олімпу, що випустили з поля зору розбурхану країну. Неможливо навіть помислити, що не передбачали, як тим може скористатися Кремль.

У Сімферополі тим часом проросійські депутати місцевого парламенту відверто на камери озвучували погрози щодо відділення від України, Севастополь пішов далі, того ж дня обравши своїм очільником громадянина Московії Олексія Чалого. Чи можна, насправді, уявити, щоб навіть людина, далека від політики, ідентифікувала все те якось інакше, аніж сепаратизм! До дня Х лишалось ще три з половиною дні, щонайменше вісімдесят годин.

Що ж зробила київська «хунта», аби негайно припинити явний дрейф півострова в бік сусідньої держави? Може, її очільник, новоявлений Голова Верховної Ради України, у відсутність збіглого Президента України, Головнокомандувач Збройних Сил України, негайно встановив зв’язок з командуванням п’ятнадцятитисячного, як нам тепер кажуть, війська, розташованого у ключових пунктах півострова, привів його у повну бойову готовність та наказав його підрозділам негайно взяти під контроль всі стратегічні об’єкти, найперше будівлі Верховної Ради, Ради міністрів АР Крим, вокзали, порти, аеропорти, центри найбільших міст, підступи до місць базування ЧФ Московії? Може, він наказав кораблям ВМС України негайно вийти в море і заблокувати виходи з місць базування кораблів і суден ЧФ, а авіації та ППО взяти під контроль небо над півостровом? Зовсім ні. Як бачимо зі стенограми (стор. 10), міністр оборони лише 28 лютого просить в. о. Головнокомандувача дозволити привести війська в стан боєготовності «повна», просить дозволити… навчання військ!!!

А може, щойно призначені очільники МВС та СБУ потурбувались сформувати загони спецпризначенців з контингенту західних та центральних регіонів та негайно перекинути їх в Крим? З тим взагалі цікаво. Можна лише здогадуватись, хто персонально приймав неадекватне рішення, але звичка вирішувати все міжсобойчиками підказала «решалам» «хунти» не тягнути на романтичний півострів грубих спецпризначенців, а послати натомість лише їхніх очільників. Тієї ж ночі в.о. міністра внутрішніх справ Арсен Аваков та новопризначений голова СБУ Валентин Наливайченко приземлились в аеропорту Сімферополя. Проте тим все й скінчилося, бо нашим достойникам не дозволили навіть вийти з терміналу аеропорту, а прийом, який їм влаштували, був настільки негостинним, що візит той тривав неймовірно коротко. Їхні коментарі для преси тієї ночі найкраще ілюструють їхні наміри і розуміння подій. Так, пан Аваков заявив, що:

«Важливо нікого не провокувати зайвими емоціями. Ситуація повинна бути такою, щоб не повторювалася картина протистоянь, яка у нас виникла в Києві, коли влада пішла проти народу. Шляхом мирного діалогу ми зможемо привести все в стан спокою».

Пан Наливайченко пояснив їхній візит тим, що «ми обіцяли на довірі спрацювати, по-іншому, без зброї, без охорони».

Без охорони!!! Неймовірні сміливці. А чи мав охорону той же Анатолій Ковальський, Андрій Щекун, сотні інших майданівців Криму? Чи мали охорону волонтери, які підтримували обложених українських вояків? Чи мали її медійники?

А ось слова українського дипломата пана Олександра Чалого, сказані ним увечері 23 лютого 2014 року в програмі «Свобода слова». Коментуючи те, що відбувалося того дня в Севастополі, він сказав: «Вони роблять все те саме, що місяць тому робили в Франківську чи Львові. Їх треба розуміти і лише з цих позицій вести далі діалог» (!!!)

Наміри розуміти своїх (поки що!) співгромадян, спрацювати на довірі і повернути мир і спокій шляхом мирного діалогу, безумовно, шляхетні. Питання, проте, в іншому, а саме: як такі заяви та дії корелювались з реаліями, зі здоровим глуздом і відповідальністю державних мужів за наслідки своїх помилкових рішень, висловлювань і дій у час, коли кожна година була на вагу – навіть не золота, а мільйонів людських доль, тисяч людських життів?

Минулого понеділка Комітет з питань національної безпеки й оборони ВР оприлюднив архівні стенограми РНБО від 28 лютого 2014 року. Що змусило народних обранців звернутись до подій дворічної давнини? Хтось гадає, що метою того була спроба виправдати дії тодішньо-теперішньої влади, найперше, вину її тодішнього очільника-теперішнього секретаря за здачу Московії Криму. Дозволю собі не погодитись з тим. Пан теперішній секретар РНБО, попри всі його минулі «заслуги», почувається сьогодні досить впевнено. На мою думку, оприлюднення вибірково насмиканих сторінок тієї стенограми мало на меті зовсім інше. Що саме? Знайдіть хвилину і прогляньте цей цікавий і повчальний документ своїми очима, читачу. Він вартий витраченого часу вже хоча б тому, що дає яскраве уявлення про якість «успішних менеджерів», яких перманентно приводимо до влади. http://komnbo.rada.gov.ua/komnbo/control/uk/publish/article?art_id=53495&cat_id=44731 

В цьому міні-спектаклі є все – монологи героїв і антигероїв, голоси масівки і кульмінаційна пауза, протягом якої за кулісами відбувається спілкування формального протагоніста з потойбічними силами. Є тут і розв’язка, й однозначний висновок, який напрошується сам собою. Чітка патріотично-державницька позиція одних на тлі ледь не панічних настроїв і висловлювань інших не передбачає, здається, жодних інших трактувань. Тож, як на мене, всі ті потуги явно розраховані на те, щоб, не оминувши, звісна річ, важливої ролі в тих процесах формального протагоніста Турчинова, сконцентрувати всю увагу суспільства на видатній ролі протагоніста неформального – незмінного з того часу (і, як дехто вважає, незамінного) голови уряду пана Яценюка, під яким останнім часом відчутно захиталося його, добряче трафлене корупцією, крісло. Побіжна мета – втоптати в бруд вчорашніх соратників-сьогоднішніх суперників — була при тому не менш важливою.

Ну хто, скажіть, байдуже читатиме майже панічний лемент Юлії Володимирівни про те, що «…ми маємо благати сьогодні все міжнародне співтовариство стати на захист України. Жоден танк не повинен виїхати з казарми (чого б це його туди занесло?), жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш»! Хто не задумається над тим, а чому ж це ми на своїй землі не мали ані повноцінного війська, ані потужної сучасної зброї, читаючи, як далеко не остання особа в державі – особа, яка весь цей час була у владі, не раз очолювала уряд – закликає членів РНБО: «Подивіться, в якому стані зараз наша армія. Подивіться, чи можемо ми протистояти йому (Путіну) в Криму, де на порядок більше російських солдатів, найсучасніша зброя та повноцінні військові бази»! Хтось зауважить, що в її урядах були не найгірші міністри оборони, та й урядування не було тривалим. Хтось нагадає, що Юлія Володимирівна, як жінка, має право на емоційність. Звісно. Але державних діячів оцінюють аж ніяк не за їхньою статтю чи емоційністю, а за реальний внесок у розвиток країни, в добробут нації, в тому числі в її безпеку.

Ті ж нотки паніки вчуваються і в словах зверхника СБУ, який, як ми пам’ятаємо, мав час проводити екскурсії для цікавих телевізійників своєю штаб-квартирою, але не зумів у стислий термін взяти під контроль своє відомство, опанувати його структурою в Криму. «…Що робила Служба безпеки в координації з іншими правоохоронними органами та Міністерством оборони всю ніч?» — запитує він. «Перше – це інформування тих, хто лишився вірним присязі, щоб не піддавались на можливі провокації. Щоб не дати жодного приводу… Ми не повинні допустити стрілянини та жертв серед мирного населення або військових Чорноморського флоту Російської Федерації, тобто того, щоб військовий тиск російських і проросійських структур не знайшов жодного виправдання для встановлення повного військового контролю Російської Федерації над об’єктами інфраструктури, військовими частинами України, або взагалі над всією територією Криму».

Ці слова важко читати без сліз замилування. Яка батьківська турбота про мирних громадян Криму, а ще більше про вельмишановних загарбників, які в той самий час, коли виголошувались ці слова, впевнено і безперешкодно розповзались півостровом.

Пам’ятаємо – сумновідома з Майдану тактика нездар «стояти і не провокувати»? Очільник СБУ п’ять днів тому побував у Криму, де його не пустили навіть на поріг. Мовити далі, що він не розуміє, що відбувається, нема жодних підстав. За час, що минув відтоді, він дізнався, що в Криму, виявляється, ще є співробітники, які залишились вірними присязі. Він же, замість того, аби, спершись на них, спробувати перекинути до Криму спецпідрозділи з Києва, з західних регіонів, не знаходить нічого дієвішого, ніж переказувати тим своїм кримським співробітникам, які залишились в тому котловищі вірними Україні, аби не провокували!!!

Ще сумніші думки огортають, коли справа доходить до оцінки стану українського війська новопризначеним в. о. міністра оборони паном Ігорем Тенюхом. Напевно, шановний Ігор Йосипович мав підстави, коли говорив, що замість двадцятитритисячного угруповання, про яке звітували весь час, ми мали в Криму всього п’ятнадцять тисяч війська, включно з флотом, а «готових виконати наказ щодо застосування зброї буде 1,5-2 тисячі максимум». Читаючи таке, хочеться спитати Ігоря Йосиповича, чи всі ті страшні метаморфози відбулися з нашим військом, з нашим флотом лише за чотири коротких роки президентства Віктора Хведоровича, а чи руйнація нашого війська почалася значно раніше, а саме: з середини дев’яностих, включно з тим часом, коли й він сам успішно проходив службу в його лавах, дослужившись від капітан-лейтенанта до повного адмірала? Хотілось би знати, як він, як успішний офіцер, як командувач ВМС України протягом 2006-2008 років (президентство В. Ющенка, прем’єрство В. Януковича), доклався до того, що наше військо з кожним наступним роком не зміцнювалось, а послаблювалось? Чи бив він на сполох, чи кричав на всіх кутках про те, що наше військо перетворюють на бутафорію? Чи подав публічно у відставку через неможливість змусити владу утримувати військо, флот у належному стані?

Патріотизм — це не стільки щемливі почуття й яскраві гасла, скільки реальні вчинки і наполеглива праця. Я знаю тих, хто, пам’ятаючи офіцерську честь, робив усе на своїх посадах, аби зміцнити Збройні Сили України, а ще докладав усіх своїх зусиль, аби переконати високих державців у беззаперечній необхідності утримувати реформоване, потужне, боєздатне військо. Це, щоправда, не принесло їм ані кар’єри, ані великих зірок на погони. Багато хто, як, скажімо, перший офіцер сучасного українського війська Віталій Ілліч Лазоркін, не заслужили в держави навіть власного житла. Пам’ятаємо про вибір? Це був їхній вибір. Вони так і залишились в свої шістдесят, сімдесят років каперангами, полковниками. Але й людьми честі, на відміну від тих достойників, які лише через тиждень після початку московської агресії в Криму здогадалися зібрати цілком імпотентну нараду під вивіскою РНБО, яка вирішила… не робити жодних проблем агресивному сусідові, який, вломившись у вітальню, гвалтує дружину, прозоро натякаючи при тому, аби хазяїн сидів тихо, бо те саме буде і йому, а на додачу забере, мовляв, і всю хату. Чого ж не послухатися щиросердної поради, тим більше, що та шльондра вже наче й мовчить, та й не опиралася дуже…

Вражає, що у стенограмі лише побіжно згадується закон «Про оборону України» і жодного разу — Конституція України, статтями якої насамперед мали б керуватися найвищі посадовці держави. Адже саме Конституція України і закон «Про оборону України» безальтернативно визначають дії, які очільники держави, найперше Головнокомандувач її війська, мають, не мудрствуючи лукаво, вчинити НЕГАЙНО у випадку агресії проти їхньої нації і держави.

Чому ж так не сталося? Чому були покинуті напризволяще війська в їхніх базах і гарнізонах? Чому їхні командири не отримали вчасних, зрозумілих і чітких наказів? Чому відповідальність за рішення не їхнього рівня перекладалось на плечі полковників, майорів, лейтенантів? Де бачено, щоб регулярна армія розпочинала бойові операції без наказу головнокомандувача? Невже турчинови-яценюки сподівались, що командир якогось гарнізону здогадається з власної ініціативи взяти під контроль урядові установи Сімферополя чи Севастополя, принісши нашим «героям» перемогу на тарілочці з блакитною облямівкою?!

Схоже, що страх – липкий і гидкий страх панував тими днями на Печерських пагорбах. «Герої» Сцени Майдану, щойно видряпавшись в свої крісла, раптом усвідомили, наскільки підступною може бути доля. Вибір був невеликий – виконати приписи закону й отримати війну, до якої не була готова ані країна, економіку, обороноздатність якої руйнували упродовж всіх років Незалежності, ані вони самі, адже йшли до влади, маючи на меті цілком визначені речі, чи віддати нахабі все, що він хотів, хоч би й по самий Дніпро, й отримати, зрештою, хоч би синицю в жмені.

Вибір у кожному разі залежить від особистості. Оскільки серед тих, хто приймав рішення, особистостями не пахло, то й вибір був цілком прогнозованим. Саме тому Кремль поводився так впевнено і зухвало. Його не лякали ані турчинови, ані яценюки, ціну яким знали достеменно. Єдине, чого вони остерігалися, то це непрогнозованості «правосеків» і тому подібної добровольчої тусівки – незрозумілої і непідконтрольної, а тому страшної. Ті побоювання, зрештою, справдилися, бо саме це напівроздягнуте, напівозброєне воїнство, яким наша манкуртська влада прикрилася в критичну годину, зупинило елітних диверсантів на Донбасі. Але то було пізніше. А два роки тому Кримом ширилася повзуча окупація. Кинуте напризволяще військо все ще чекало наказів з Києва. А там в той час, забувши про відмову від квотного принципу формування уряду, наші достойники чубились за міністерські крісла, за доступ до «потоків»…

Сьогодні стало майже модним у певних колах копати оте зрадливе кримське військо, з якого на Велику землю вийшло заледве дві тисячі вірних своїй присязі вояків. Джерело того очорнення добре відоме. Це — наша влада, яка намагається таким чином перекласти відповідальність за скоєні нею злочини на нею ж зраджених. Три тижні в обложених гарнізонах серед знущань, тиску на родини, а головне — в безнадії від розуміння того, що тебе списали, полишили як непотріб, зрадили твої ж найвищі очільники, що допомоги чекати нема звідки… Чи легко було пережити те воякам, яким заборонили до того ж застосовувати проти нападників зброю, воякам, довіра яких до перманентно клептократичної влади України була й так не надто високою?

Новітня історія не пам’ятає прикладів такої відвертої зради свого війська, тож відмитися від неї нашим «героям» буде непросто.

Сьогодні ці нездари, серед яких такі достойники, як голова Комітету ВР з питань безпеки й оборони Сергій Пашинський (див: http://antikor.com.ua/articles/78482-sergej_pashinskij._vor_rejder_moshennik

_i_nardep ), його секретар Іван Винник (http://antikor.com.ua/articles/25428-rejder_ivan_vinnik_iz_slesarej__

v_deputaty, http://ukr.lb.ua/news/2016/02/19/328371_vikonavcha_sluzhba_zmogla.html?utm_source=local&utm

_medium=cpm&utm_campaign=bytheme) вирішили прислужитись сьогоднішньому прем’єрові та секретареві РНБО, намагаючись безсовісно видати відверту зраду за турботу про долю Краю. Але, схоже, зробили тим ведмежу послугу, адже навіть ця вибіркова стенограма засідання РНБО від 28 лютого 2014 року, яке влада, нагадаю, наважилась провести лише на шостий день від початку агресії, виглядає як свідчення ганебного злочину, скоєного його учасниками, красномовно засвідчуючи їхні здібності і фаховість.

На щастя, відтоді минуло не так багато часу, аби ті події вивітрилися з нашої пам’яті. На щастя, нація, а особливо ті, хто мав безпосередній стосунок до тих подій, здатні робити свої власні висновки. Час розставить усе на свої місця. Героям, – а це в більшості своїй звичайні українські громадяни, — не буде встановлено пам’ятників, та вони, власне, й не потребують їх. Але зрадники українського народу – найперше, високопосадовці, чия гра в піддавки призвела до анексії Криму, до того, що підбадьорений таким «геройством» ворог розв’язав війну на Донбасі, – рано чи пізно займуть своє місце на в’язничних нарах. Як пересторога для наступників. Вірю в те непохитно.

Насамкінець, як замальовка з тих буремних днів, моя репліка на катрен шановної Ліни Костенко:

«Не пощастило нашому народу –

Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.

Забрали все – і землю, і свободу.

Тепер забрати хочуть ще і честь.»

(Ліна Костенко)

Ні, не забрали. Наше й досі з нами,

Так само, як свобода, гідність, честь.

Немало ми пережили нашесть,

А й досі можемо пишатися синами,

Отими, що в блокованім Криму

Стоять в очікуванні штурму

 гарнізонів,

Честь не бруднять, не спорюють

 погони –

Шанс дипломатам, уряду – кому?!

А в Києві готуються до свята.

Святе – читать Шевченкові вірші!

Чи й сам Шевченко

 так би согрішив –

Курити фіміам, як палять хату?

21 лютого 2014 року, Сімферополь, початок протистоянь біля Верховної Ради Криму. Українці, кримські татари та й усі інші прихильники України в Криму ще на щось сподівалися…

Фото Віктора Качули

#10 за 04.03.2016

КРИМСЬКИЙ ТЕСТ УКРАЇНИ, або ШАНС НА МАЙБУТНЄ

Наслухавшись досита протягом весни-літа 2014 року передач Радіо «Крим», – радіостанції, яка розпочала мовлення на частотах Першої програми Українського радіо, в подальшому обходив ту криницю далекою дорогою. В 2015 році якось, знуджений у дорозі, знов увімкнув її – бо ж єдина доступна в наших краях у FM-діапазоні. Риторика її помітно змінилася. Власне, риторики, як такої… не стало. Замість хвиль нестримної зненависті, розбавленої попсою, від якої добряче відгонило совком, тепер вона горнула приторно-солодкі хвилі московсько-піндосівської музички, серед яких лише зрідка можна було натрапити на шмаття ідеологічного непотребу на кшталт «інформаційних війн». Навіть блоки новин, заради яких, власне, й заходив на її частоту, тривали тепер не більше однієї-двох хвилин. Може, тому, вмикаючи сьогодні, 26 лютого 2016 року, о 8:32 Радіо «Крим», я не багато чекав від неї. І даремно.

Гість студії того досить раннього часу, якого представлено як голову Комітету промислової політики, транспорту та паливно-енергетичного комплексу «Госсовєта Крима», пан Петро Запорожець за півгодини спілкування виклав чимало інформації. Сподіваюсь, вона буде цікавою багатьом моїм співвітчизникам, які й досі не дуже орієнтуються в кримських подіях дворічної давнини, а ще дозволить трохи розвіяти туман, за яким ховаються ті з сьогоднішньої української влади, хто два роки тому скоїли злочин, здавши мій Крим Московії.

Безпосередній і активний учасник сепаратистського заколоту, на той час депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим від Партії регіонів, Петро Петрович пригадував, наскільки непевною була ситуація двадцятих чисел лютого 2014 року. Події на Майдані були справжнім шоком для нього, адже, попри арендовані потяги, якими з усієї України до Києва позвозили рекрутованих оборонців режиму Януковича – з одного лише півострова, за його словами, було доставлено 3 000 кримчан – попри всі зусилля (попри вбивство беззбройних мітингарів, додамо), злочинний режим, якому він так віддано служив, не втримався.

На цей випадок тодішня влада зарезервувала запасний варіант, про який не думали в ті дні лише ті, кого пан Бог геть позбавив розуму. Пан Запорожець повідав, що вже принаймні з 21 лютого активно велась підготовка до сепаратистського з’їзду в Харкові. Сам з’їзд було призначено на 22 лютого. Цього дня в Палаці спорту мали зібратися депутати всіх рівнів з Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та південно-східних областей України – з Одещини, Миколаївщини, Херсонщини та інших, включно з представниками Донеччини та Луганщини, звісна річ. Саме до Харкова, нагадаю, спрямував свої стопи і президент-втікач.

Але не так сталося, як гадалося. Розмах народного руху, який влада намагалася видати єдино як прояви націоналізму та екстремізму західняків, навіть у південних та східних регіонах набрав такого масштабу, що більшість місцевих князьків визнала за краще не ризикувати і не рипатися з місця. Тож народцю того зібралося в Харкові, як згадує Петро Петрович, зовсім небагато. Більше того, зборище в Палаці спорту завбачливо проігнорували прозорливі харківські щури Михайло Маркович Добкін та Геннадій Адольфович Кернес. Це було, як Петро Петрович зрозумів, дуже недобрим знаком. А тут ще й сам Палац спорту почали оточувати явно недружелюбно налаштовані харків’яни. Петро Петрович згадує, що в руках декотрих з них він помітив і ланцюги, й арматурні прутки. Чи були там ті ланцюги, чи пан Петро трохи згустив фарби задля того, щоб підкреслити драматичність моменту, все ж йому було цілком ясно, що в Харкові з його місією робити нічого, тому він визнав за краще якомога швидше забиратися на півострів.

Тим часом там, за Перекопом, високопрофесійні фахівці сусідньої держави з встановлення правильних режимів докладали гарячкових зусиль, аби використати розкол в українському політикумі на користь «собирателя земель». Такої нагоди чекали довго і нетерпляче. Настільки нетерпляче, що було навіть кілька зривів. Ім’я одного з них – Невдатна мєшковщина, другого – Недосяжна Тузла.

Говорячи, що в цей час повним ходом йшло створення загонів самооборони (їхнє створення, за даними тодішнього заступника командира ВМС берегової і територіальної оборони генерал-лейтенанта Ігоря Воронченка, почалося, насправді, ще в жовтні 2013 року, про що служба зовнішньої розвідки інформувала президента Януковича), Петро Петрович хіба що натякав на діяльність спецслужб Московії на цьому етапі. Але вже за півгодини на Радіо «Крим» про їхню діяльність побіжно згадував один з представників того «ввічливо-зеленого» племені, якого відрекомендували як Володимира Михайловича Кондратьєва. Цей був не дуже говіркий, тож якби ведучий навіть і здогадався спитати, скажімо, який вантаж доправили на військове летовище селища Гвардійське в січні 2014-го два транспортні Іли, то відповіді він навряд чи діждався б. А от, за даними української розвідки, тими транспортниками до Криму було доправлено тоді близько одного батальйону десантників (п’ятсот вояків). Саме для транспортників, призначених для перекидання військ, заздалегідь, ще в жовтні 2013 року, на це летовище було завезено 45 цистерн пального. Це замість 12 звичайних.

Ось іще один доказ того, що Московія лише чекала сприятливого моменту: генерал Воронченко свідчить, що за півроку до подій, облітаючи полігон Опук, литовські інспектори-верифікатори зафіксували там незадекларовану техніку. Жодної реакції від командування ЧФ Московії тоді так і не отримали.

Не згадує Петро Петрович і про те, що принаймні вже з середини грудня 2013 року голова кримського парламенту Володимир Константинов – той самий «аферо-консольний» Константинов, з його багатомільйонними боргами, на якого вже давно чигала прокуратура АР Крим, – вів безпосередній діалог з Білокам’яною, в якому, поза всяким сумнівом, головною темою була зміна статусу Криму в світлі кардинальних перемін, які назрівали в Україні, а відтак і надія особисто для нього на уникнення відповідальності за свої злочини за кордоном іншої держави. Офіційний візит В. Константинова 30 січня 2014 р. був, треба розуміти, вкрай необхідним задля обговорення вельми тонких, «нетелефонних» нюансів тієї теми. Наступний візит, запланований на 19-21 лютого, в ході якого пан Константинов мав зустрічатися з головою Держдуми Московії паном Наришкіним, не відбувся. Операція з відторгнення Криму, як ми тепер знаємо, вже була запущена і події розвивалися так стрімко, що у візиті на той час вже не було потреби. Натомість присутність В. Константинова в Сімферополі, з огляду на ключову роль, яка відводилась йому в розробленому Кремлем плані, була вкрай необхідною.

На жаль, в Україні і досі існує усталена думка про те, що всі без винятку депутати законодавчого органу Криму були суціль зрадниками і колаборантами. Більше того, з глибоким сумом треба визнати, що думка та активно культивується сьогоднішньою українською владою. Чому? Може, тому, що теорія масової змови дозволяє виправдати власну некомпетентність, нездарність, що вилились у злочинну бездіяльність, яка, в свою чергу, призвела до втрати величезних територій, здачі ворогові кількох мільйонів співгромадян, уможливила поширення військової агресії на материковій частині України?

Не виправдовуючи малодушшя кримських парламентарів, яким забракло сміливості активно виступити проти зради, що творилася на їхніх очах, вважаю все ж, що насправді серед них аж ніяк не було єдиного усталеного погляду на події, що відбувалися в тому часі в Києві. Нема сумніву, що багатьох депутатів вони дратували, а когось і не на жарт лякали. Було цілком очевидно, що по-старому вже не буде, тож багатьох з них ті переміни, що наближалися зі швидкістю й невідворотністю снігової лавини, неймовірно напружували. Але це зовсім не означало, що всі без винятку кримські депутати мислили виключно пласкими категоріями агіток Партії регіонів і не розуміли справжньої суті того, що відбувалося в країні. Так, їм бракувало активної державницької позиції, на них висіли кланові вериги, поза тим, кожен з них дуже добре усвідомлював відповідальність перед законом за наслідок своїх можливих рішень і дій.

А заходило на те, що задуматися було над чим. Так, вже у вівторок, 4 лютого, на пленарному засіданні парламенту депутат від Партії регіонів Володимир Кличников запропонував включити в порядок денний лютневої сесії питання створення робочої групи, яка б напрацювала зміни та доповнення до Конституції АРК та Конституції України, та провести загальнокримське опитування громадської думки щодо статусу Криму. Більше того, він же запропонував звернутися до президента та Законодавчих зборів Московії виступити гарантом непорушності статусу автономії Криму, а також непорушності прав і свобод її громадян. Голова Верховної Ради АРК В. Константинов при цьому дав процедурне доручення опрацювати те питання юристам. Він також дав протокольне доручення секретаріату ВР АРК підготувати на прохання ще одного депутата Сергія Цекова звернення до Московії про допомогу і захист. Прямим текстом про відокремлення від України і приєднання до Московії 19 лютого заявляв на сесії парламенту АРК депутат Микола Колісніченко. А наступного разу, на засіданні Ради міністрів АРК, яке відбулося 22 лютого, де тодішній прем’єр-міністр автономії Анатолій Могильов, щойно повернувшись з Києва, зібрав силовиків для аналізу ситуації в країні та на півострові, вже сам В. Константинов висунув пропозицію їхати до Москви і просити про допомогу. Тоді Анатолій Могильов досить різко охолодив його запал. Те, що завжди обережний Константинов висловився на тому засіданні аж так прямо і відверто, як на мене, могло свідчити лише про одне – час Х швидко наближався і спікер гарячково шукав спільників, з ким міг би розділити свою відповідальність за зраду. Анатолій Могильов, натомість, попри все моє упередження щодо цього вірного служаки клану януковичів, як і майже весь уряд АРК, не вважав можливим заходити аж так далеко. Саме тому в очах Константинова всі вони були роковані, тож найпершим рішенням, яке з натугою, на превелику силу, протягнули у вже захопленому підрозділами ССО Московії парламенті АР Крим 27 лютого, було рішення про відставку уряду та його першого міністра. Зате голову новообраного уряду Сергія Аксьонова не довелося довго умовляти. Перше, що він зробив, — це негайно звернувся до Москви з проханням «забезпечити мир і спокій на території Автономної Республіки Крим».

Кримські парламентарі вже протягом довшого часу відчували, що привид державної зради ходить за їхніми спинами, шарудить за лаштунками, то тут, то там з’являється в коридорах парламенту і навіть у сесійній залі у вигляді якихось нікому не відомих людей, яких, проте, вільно пропускала охорона. Про них згадує депутат кримського парламенту, голова фракції Рух-Курултай пан Рефат Чубаров. Хтось, хто був частиною тієї змови, знав про те, що саме готується напевно, решта не могли не здогадуватись. Навіть якщо уявити, що депутати дійсно вірили в те, що якась загроза з боку Києва й справді існувала, то пропозиції депутатів Сергія Цекова, Миколи Колісніченка, а через два дні й самого Володимира Константинова звернутися за захистом не до якоїсь міжнародної організації на кшталт ООН, а саме до Московії, розвіювали всі можливі сумніви, бо означали лише одне – Московія вчергове намагалася відірвати Крим від України. І нагода, треба визнати, була пречудова. Власне, йшлося навіть не про Крим. Невдатного президента-втікача тримали в Ростові-на-Дону, треба думати, не з філантропії, а для легітимізації проекту «Новоросія».

Думається, що саме усвідомлення незаконності того, що відбувалося, – бо ж мало всі ознаки державної зради, – результувалося в тому, що коли настав час голосування за відставку старого та обрання нового уряду, депутатських голосів для того явно не вистачало. Петро Запорожець, який одразу ж після повернення з Харкова занурився у весь той процес, свідчить, що багато депутатів уникали в тому часі відвідування сесії парламенту. Так, через відсутність кворуму були зірвані голосування, скажімо, 22 лютого, ті ж, хто приходив, умисно залишали свої картки вдома, аби мати поважний привід не голосувати за явно неконституційні, відверто злочинні рішення. Голосів катастрофічно не вистачало: 48, 49, 50… Більшість – Петро Петрович говорив, здається, про 52 голоси – вдалося набрати лише 27 лютого, коли будівлі ВР АРК та Радміну вже перебували під повним контролем ССО Московії, а над їхніми фронтонами майоріли московитські триколори.

Аби отримати ту більшість, за словами Петра Петровича, довелося навіть… скористатися банком запасних карток для голосування. Ці картки начебто видавали «забудькуватим» депутатам під підпис, а потім, склавши відповідного акта, повертали назад. Звісно, мавр зробив свою справу, мавр може повертатися до шухлядки… Ну як тут не спаде на думку аналогія з тузами в рукаві шулера!

В будь-якому разі, чистота того голосування не може не викликати цілком зрозумілих сумнівів. З одного боку, маємо надзвичайну зацікавленість певної, і як ми тепер розуміємо, не такої вже й численної групки депутатів-зрадників – зацікавленість, зазначимо, навіть не в переформатуванні уряду, де вони мали б тих, хто беззаперечно виконував усі настанови ляльководів, а в отриманні картинки, яка б засвідчувала видимість дотримання законності. З тією метою, за словами Петра Петровича, навіть зв’язалися з екс-президентом Януковичем і отримали його благословення. З іншого боку, підґрунтям для сумнівів – ба навіть впевненості в шахрайстві! – є дивна вибірковість, з якою проходило те голосування. Так, коли одних депутатів доводилось тягти на сесію силоміць – про те можна здогадатись не лише з більш ніж відвертих висловлювань самого Петра Петровича, а й зі свідчень одного з «батьків» «Кримської весни» Ігоря Гіркіна (https://www.youtube.com

/watch?v=xskNxiLShDk), то інших депутатів у заблокований спецпідрозділами московитського війська парламент… просто не допускали. Кого саме? Не слід забувати, що серед кримських парламентарів, переважна більшість яких були членами правлячої перед тим Партії регіонів, було ще п’ятеро депутатів від партії «Народний Рух України», четверо з яких складали фракцію Рух-Курултай. От, ці вже точно були небажаними свідками особливостей того доленосного волевиявлення.

Хтось спитає, мовляв, – до чого тепер всі ті подробиці, які ні на йоту не можуть ані змінити, ані виправити того, що сталося?

Кажуть, розумний вчиться на чужих помилках, ми ж маємо врахувати хоч би свої власні. Найперше, їх треба усвідомити і визнати як такі. Як не дивно, це не так просто, бо тоді доведеться визнати і те, що це ніхто інший, а ми самі бездумно допускаємо до влади язикатих нездар, які у мирний час наживаються, перманентно грабуючи та руйнуючи країну, її економіку, зводячи до нуля її обороноздатність, а в критичний час нездатні адекватно сприймати його виклики, реальність на загал, нездатні контролювати події, не кажучи вже про те, щоб обернути їх на користь нації. Зрозуміло, що все те неминуче призводить до болісних поразок і втрат.

Наскільки актуально те сьогодні? – Судіть самі, читачу. Чи є свідченням великого інтелекту, коли задля того, щоб показати у вигідному світлі одних і втоптати в бруд вчорашніх соратників, публікується, скажімо, стенограма засідання РНБО дворічної давнини. Адже навіть в тому своєму тенденційно обкарнаному вигляді, вона видає ворогові найважливішу державну таємницю сучасної України, а саме: неймовірну інтелектуальну обмеженість нашої влади, її, даруйте, дурість.

Погодьтесь, що дурість буває різною. Можна написати цілий трактат, класифікуючи дурнів. Хто, скажімо, зможе заперечити, що існують дурні розумні і дурні довершені? Так, розумний дурень, усвідомлюючи рівень свого інтелекту, принаймні намагається не виставляти його напоказ. Наша довершена влада робить те легко й невимушено.

Намагання виставити когось героєм, який голосує нібито один проти всіх за введення воєнного стану, аби потім картинно підкоритися волі боягузливої меншості, зворушує до сліз. Це нагадує мені ситуацію, якби я, бачачи наближення потужного шквалу, замість того, щоб негайно послати своїх матросів на щогли, аби вони чимшвидше прибрали вітрила, скликав би спершу загальні збори наймудріших пасажирів, яких щойно призначив своїми лейтенантами, та вислухавши всі «за» і «проти», хоч би як того не хотів, був би змушений підкоритися волі більшості, бо ж дряпатися по сартинах на таку висоту, та ще й за такої погоди — то справді небезпечна річ. І мало там, що матроси самі просяться зробити ту роботу, доки не пізно, доки всі разом не пішли морських раків годувати, – закони демократії вищі за все!

Проводити засідання РНБО (яка є нічим більшим, як органом координації гілок виконавчої влади з питань національної безпеки й оборони при Президентові України, Головнокомандувачі Збройних Сил України) через п’ять з половиною діб після свого вступу на посаду, через добу після того, як путчисти безперешкодно легалізувались, обравши свій фейковий уряд (шквал вже зніс щогли!) і посилатися при тому на те, що думки, м’яко скажемо, не надто компетентних осіб, яких набрали не за принципом фаховості, а за належністю до однієї політичної тусовки, не дали ухвалити єдино правильне рішення, в необхідності якого був переконаний, свідчить або про відверте намагання маніпулювати людською свідомістю з метою уникнення відповідальності за наслідки, або ж про безпросвітну «мудрість» тодішнього головнокомандувача — теперішнього секретаря РНБО.

Ніхто не каже, що вибір був легким. Ситуація на вечір 22 лютого, коли Олександра Валентиновича проголосили Головою ВР України, що у відсутність президента означало осягнення посади Головнокомандувача Збройних Сил України з усіма повноваженнями і відповідальністю, була справді непростою. Попереду маячила, щонайменше, спроба відокремлення Південно-Східної України, утвердження там маріонеткового режиму Януковича, за яким чітко проглядалася хижа тінь Кремля. Що ж було зроблено новою владою, яку втілював на той час наш герой, для того, щоб негайно підпорядкувати собі всі силові структури: МВС, СБУ і, найперше, – військо, командувачем якого він став? Якщо стосовно МВС та СБУ певні (далеко недостатні, як на мене!) кроки були вчинені – згадаймо, що з’їздові сепаратистів у Харкові все ж вдалося запобігти, – то військо було залишене своїм новим командувачем поза увагою. А даремно! Саме на військо, як на найменш заполітизовану і найбільш потужну структуру з цих трьох, варто було б зробити головну ставку. Наші очільники, натомість, з гідною кращого застосування настійливістю незмінно звертали свої погляди на міліцію. Аж до того, що міністрів оборони обирали з-поміж міліцейських чинів…

Говорячи про недостатність роботи МВС та СБУ у загрожених регіонах, я маю на увазі і Харків, де міліція байдуже спостерігала за побиттям євромайданівців у березні-квітні 2014 року, й Одесу, де провокації, зорганізовані за безпосередньої участі місцевих «правоохоронців», призвели до численних людських жертв, і Донеччину та Луганщину, де здорову частину особового складу необхідно було негайно посилити за рахунок міліціонерів із західних областей, перевівши решту особового складу в незагрожені регіони. Те ж саме необхідно було робити і в структурі СБУ.

Які кроки були вчинені негайно після осягнення влади (нагадаю, що п.п. Аваков і Наливайченко були призначені на свої посади відразу), щоб заспокоїти розколошканих (і наляканих, додамо) «беркутівців», які, втікши до Криму, укріпляли свої казарми, стягуючи туди зброю, боєприпаси? Чому замість популістичних погроз в їхній бік не було чітко й твердо заявлено, що покарання понесуть лише і виключно ті з них, хто скоїв злочини, і це буде зроблено не інакше, як за рішенням суду?

Ризикуючи накликати тут на свою голову прокляття родичів, товаришів постраждалих від безжалісних кийків, від гранат і куль негідників, які сліпо виконували накази злочинної влади, висловлю здогад, що з 4000 бійців того підрозділу вбивцями і злочинцями були далеко не всі. Так само, як не всі кримські правоохоронці та службовці СБУ були зрадниками, не кажучи вже про кримське угруповання ЗС України. Чуємо про те навіть від безпосередніх організаторів та учасників промосковського путчу, від командира московських спецпризначенців, які свідчать, що місцеві кримські силовики далеко не всі стали на бік путчистів та загарбників, а в переважній більшості своїй були готові виконувати накази Києва. От лиш наказів не було.

Не було їх не лише для міліції, але, що значно трагічніше, не було жодних наказів і для війська, яке вже воно там не було. Заклики до заблокованих гарнізонів триматися і не піддаватися на провокації, заборонивши їм попередньо застосовувати зброю та вчиняти будь-які активні дії, звучали як відверте знущання. І свідком тієї підлості була вся країна: http://tsn.ua/ukrayina/tenyuh-zvinuvativ-viyskovih-v-krimu-u-slabkiy-moralniy-obstanovci-i-nakazav-ne-plakatis-341270.html В той час, коли інші держави докладають всіх зусиль, аби витягнути з біди одного-єдиного вояка (приклад того ж Ізраїлю), то тут імпотентна влада, не вміючи ним скористатися, безсовісно здала на поталу ворогу ціле військо, кинула його напризволяще, милостиво дозволивши захищати себе голіруч. Чи можна уявити більшого знущання над вояцькою гордістю, честю, коли твоя держава спершу роками підточує твої сили, потім віддає тебе на глум ворогові, не дозволяючи при тому скористатися навіть тією застарілою, часто непридатною до використання зброєю, яка ще лишилась, наказуючи не провокувати ворога, що прийшов на твою землю! (https://www.youtube.com/watch?v=_0h3VY9HDgY) Тоді вперше подумалось, що з таким командуванням страшно воювати. Але ж основні фігуранти тієї ганьби все ще при владі і поводяться так само бундючно, так само непрофесійно! Тож де гарантія, що не буде нових зданих кримів, нових іловайськів, дебальцевих?!

Чи можна було новому керівникові держави (очільника уряду було обрано лише 27 лютого) відкинути цілком зрозумілу упередженість щодо певних осіб і, не втрачаючи часу, зв’язатися з тим же Анатолієм Могильовим, з кримськими парламентарями, переконати їх у тому, що державницька позиція за таких складних обставин є єдино правильною, єдино прийнятною, що жодне внутрішнє протистояння не може мати місця в часі, коли загроза нависла над цілісністю держави, коли страшній загрозі піддається її мир і спокій, що всі суперечності мають поступитися єднанню перед загрозою дезінтеграції і війни? Безсумнівно. Але ж для того треба було принаймні самому мати за душею хоч крихту державницького світогляду. Натомість, як і всяка дрібнота, єдине, чого бажала наша влада, це бачити цілковите приниження клану януковичів.

Але чи мав Київ, насправді, бодай позірні шанси застояти Україну у Криму? На моє глибоке переконання, – так. Звісно, братися до справ 28 лютого було б аж надто пізно, хоча начальник головного управління персоналу Генштабу України генерал-лейтенант Ігор Воронченко, який на той час був заступником командира ВМС берегової та територіальної оборони Криму, вважає, що навіть після захоплення ВР АРК ще не все було втрачено: «…У нас було 6-8 годин, щоб вдарити по захопленому будинку Верховної Ради. 6-8 годин, щоб прийняти рішення і почати діяти. В цьому випадку ми б діяли і могли поламати хоч якось задум Кремля. Що найцікавіше: в жовтні 2013 року проводилися навчання зі звільнення заручників у Верховній Раді. Свисток – і ми б все зробили».

Попри всю мою повагу до фахового вояка, який останнім виходив з Криму, я вважаю, що на момент, про який він мовить, за тих обставин реальних шансів уже не було. Занадто багато кроків зробила на той час Московія, аби приховати свої справжні наміри, відпрацювати назад. Маховик вторгнення було розкручено до таких обертів, що зупинити його могла лише потуга, рівна йому. Але ж і свистка не було!

Ще, можливо, був непоганий шанс втрутитися 26 лютого, коли на захист територіальної цілісності України піднявся народ. Підтримка законних вимог, з якими вийшли під Верховну Раду АР Крим мітингарі, – а це були в переважній більшості своїй кримські татари, які ризикували багато чим і розплачуються нині за свою гідну громадянську позицію гоніннями та ув’язненнями, – була б не лише законною, а й вкрай необхідною дією влади. Пропустивши шанс задіяти в тій операції СБУ та МВС, ще можна було б взяти парламент та Раду міністрів Крим під посилений контроль війська. Але й цей шанс було злочинно змарновано. Влада самозакоханих тетеруків не чула свого народу, а можливо, і боялася його.

На мою думку, яку я озвучив у той день в телефонному зверненні до одного з «патріотичних» нардепів і потім не раз висловлював у своїх статтях, лише негайні і рішучі дії могли врятувати становище.

Вважав і вважаю, що введення надзвичайного стану 23-25 лютого на підставі сепаратистських заяв депутатів і голови ВР АРК, з негайним взяттям під контроль боєздатними військовими частинами принаймні урядових та адміністративних офісів, портів, вокзалів, центрів великих міст, Керченської переправи, введення патрулювання ВМС України та військовою авіацією територіальних вод та повітряного простору, з одночасним задіянням усіх дипломатичних каналів для інформування світу про навислу над Краєм небезпеку, звернення до Будапештських гарантів, до ООН, гарантовано охолодили б запал агресора, а отже, звели б нанівець і всі зусилля п’ятої колони.

На жаль, нічого з того зроблено не було. На жаль, і сьогоднішні дії влади викликають цілком зрозуміле занепокоєння, бо всі її дії, за найгарячішого нашого бажання, важко сприйняти за дії державників, які опікуються своєю нацією, її сьогоденням і майбутнім. Саме тому лише прихід у владу людей порядних, фахових, з державницьким складом мислення, лише якісна зміна системи влади на рівні Конституції України, де виборча система унеможливлювала б процвітаючі сьогодні технології приведення у владу манкуртів і мародерів, де були б чітко виписані дієві процедури відкликання будь-якого обранця, включно з депутатами ВР та президентом, де було б ліквідовано руйнівне протистояння президент — прем’єр, де було б кардинально скориговано саму мету існування держави Україна, визначивши її як задоволення інтересів української нації, її безпеку і процвітання, ще може порятувати Україну, вивести її зі смертельного штопора. Не втратьмо свій шанс, українці!

27 лютого 2014 року. Центральний вхід до Верховної Ради Криму забарикадовано, жодних інших прапорів і сил, крім російських, тут вже нема, на даху будівлі піднято російський триколор… 

(Фото В. Качули)

#11 за 11.03.2016

ПОВЕРНУТИ УКРАЇНІ НАДІЮ!

«Courage is the price that life exacts for granting peace» (Amelia Earhart)

Є лідери формальні — лідери, якими робить влада чи великі гроші, що, власне, майже завжди одне й те саме, і лідери, яких висуває саме життя. Лідер формальний може більш чи менш успішно виконувати свої лідерські функції за звичайних обставин, але достатньо іноді навіть невеликих зрушень заведеного плину життя, щоб виявилось, що король, насправді, не надто обтяжений одягом, що погляди суспільства, яке шукає опори і підтримки у часі випробувань, звернено в інший бік, на того, хто стає і підтримкою, і опорою, і символом надії на те, що всі біди, всі негаразди буде подолано.

Чи не символічно, що втіленням нашого уявлення про порядність, честь, гідність стала саме Надія! Думаю, тут нема випадковостей. Той, хто цікавився біографією цієї молодої жінки, яка змусила говорити без перебільшення цілий світ — і то не лише про себе, а про Україну, той чудово розуміє що я маю на увазі. Енергійність, залізна воля, незламна впевненість в своїх можливостях – ось що відчувається найперше, коли читаєш її недовгий, наразі, життєпис. Молоде дівча могло стати чи модельєром-дизайнером, за першою своєю спеціальністю, чи журналісткою, бо ж пробувала себе й на цьому поприщі — і я гадаю, вона й тут показала б себе з найкращого боку — але Надія мріяла про небо. І не просто про небо, а про кар’єру військового пілота. Незвичайна мрія, як на молоду дівчину. Але ж і дівчина незвичайна!

Вважаючи, що зможе певніше втілити свою мрію в життя, послуживши у війську, після року навчання на факультеті журналістики Київського університету вона підписує контракт на службу у Збройних Силах. Спершу служила радисткою в залізничних військах, потім підписала контракт на службу в 95-й аеромобільній бригаді в Житомирі, де саме формувався перший контрактний батальйон. У 2004–2005 роках у складі українського миротворчого контингенту Надя брала участь у місії в Іраку, як стрілець третьої роти 72-го окремого механізованого батальйону.

Після повернення в Україну вона не полишає своєї мрії і в 2005 році подає заяву на вступ до Харківського університету повітряних сил. Наскільки те було непросто, можна уявити, якщо знати, що для вступу до зазначеного університету їй довелось брати дозвіл у тодішнього міністра оборони України Анатолія Гриценка. Саме навчання теж не було легким. Двічі Надію відраховували з університету з формулюванням «непридатна до вильотів як пілот», та вона двічі поновлювалась і в 2009 році таки закінчила університет, щоправда, не як льотчик-винищувач, а як штурман військового гелікоптера Мі-24.

Після закінчення університету лейтенант Савченко служила штурманом-оператором гелікоптера Мі-24 3-го окремого полку армійської авіації Повітряних Сил ЗСУ у місті Броди. За плечима Надії 170 годин нальоту і 45 стрибків із парашутом.

Під час Повстання Гідності, у січні 2014-го, Надія побувала на Майдані. Хто б мав сумнів, що така подія не торкнеться її душі! Хтось міг бачити її на вулиці Грушевського де вона… ні, не кидала каміння чи коктейлі Молотова, а навпаки, намагалася стримати тих, хто кидав пляшки з запалювальною сумішшю в бійців «Беркута». Аби чинити так серед того тлуму, треба було мати неабияку силу волі. Але хто тепер має хоч якийсь сумнів, що чого-чого, а сміливості і сили волі їй не бракувало!

Оскільки Генштаб ЗС України, з цілком прагматичних міркувань, не був готовий покласти не таку вже численну, як ми можемо тепер розуміти, бойову авіацію Краю в перші ж дні цієї дивної війни, а старший лейтенант Савченко не вважала за можливе чекати, доки черга вступити в бій за рідну землю дійде до неї, то з початком бойових дій на Донбасі вона, як доброволець, приєднується до батальйону «Айдар». Це було виважене рішення.

Насправді, добровольцям бракувало не лише зброї та техніки, яку держава не поспішала надати, а й досвіду ведення бойових дій. Надія з її досвідом служби у миротворчій місії дуже добре розуміла це і її допомога тут була аж ніяк не зайвою.

На жаль, війна мало нагадує яскраві бойовики. Піт, бруд, кров і смерть – ось що таке війна. А ще – підлість тих, хто, сидячи у безпечному місці, розпалює ненависть і злобу, підбурює людей до агресії, до вбивства, а чи береться за справу, на якій не розуміється.

Саме про це говорила Надія Савченко в своєму інтерв’ю Андрію Мандриці в перших числах червня 2014 року. Говорила, що як діючий офіцер Збройних Сил, вже другу свою відпустку проводить в зоні бойових дій. Пояснювала це тим, що внаслідок розвалу армії упродовж каденцій всіх президентів, всіх міністрів оборони, захищати країну змушений народ, якому, звісно ж, бракує і підготовки, і відповідних ресурсів. Але ж і армія, говорила вона, перебуває в такому ж стані, і армії бракує навченості, підготовки, умінь, навиків, бракує багато чого, та найперше, патріотизму. Більше того, Надія в тому інтерв’ю прямо звинуватила Генштаб Збройних Сил України у витоці, а чи й умисній передачі конфіденційної інформації про операції української армії супротивнику. (Хіба лише від неї однієї ми чули про те, читачу? Але хіба наш «принциповий» пан Матіос зважився за два роки розкопати хоч одну з тих очевидних зрад!). Надія вважала, що неоголошення воєнного стану є ситуацією, безумовно, штучною, вигідною, найперше, президенту Путіну, оскільки дозволяє йому і далі видавати агресію Московії на Донбасі за громадянську війну в самій Україні. Але не менше перелицювання війни на безформне АТО грає на руку і великим чинам української армії, української політики. Вона не приховувала, що її обурює ситуація, коли армія відсиджується в той самий час, коли молоді хлопці й дівчата, яких народ ніколи не утримував як армію, змушені виконувати її, армії, функції, її прямий обов’язок захищати націю, вважала, що принципи, на яких будувалась стара армія, мають бути змінені, так само, як і її командування, яке не може, не здатне керувати новим українським військом.

(https://www.youtube.com/watch?v=UxrQIc2Bzug&ebc=ANyPxKqlExNexfcK6fb4btcwwRha0BapE9_DjA_X0cxqMeJYVi4g3t2fgcuD4YYtrrRfnVerenxBLpbb83RCCnQeHyZgP5eHBQ)

17 червня 2014 року Надія мала повертатися з-під селища Металіст, де стояв тоді батальйон «Айдар», до Бродів, в розташування своєї військової частини. Її сестра Віра планувала, доправивши її до Бродів, повернутися додому, до Києва. Проте доля внесла свої корективи. Зранку розгорівся бій. Батальйон потребував участі в ньому кожного бійця. Чи могла Надія покинути своїх побратимів у такий момент? Певно, що ні. Як розповідають очевидці, вона рушила за пораненими. З того часу, точніше, з 10:09 зв’язок з нею було втрачено. Телефон Надії, за яким тримала зв’язок її сестра Віра (перевозила в тому часі пораненого бійця), перестав відповідати. Відізвався він лише 18 червня, але відповідав чужий голос. Так Надія Савченко, старший лейтенант ЗС України, опинилася в полоні у бойовиків, які відразу ж поінформували про незвичайну полонянку своїх московських кураторів.

Комусь в Білокам’яній подумалось, що виставити перед цілим світом таку собі кровожерну потвору в жіночій подобі буде чудовою знахідкою для ще більшого розкиселювання обивательських мізків. І схоже, що це був ніхто інший, як кремлівський куратор України, головний ідеолог анексії Криму і подальшого вторгнення Московії на Донбас, нещодавній заступник голови уряду Московії Асламбек Андарбекович Дудаєв, більш відомий, як Владислав Юрійович Сурков. Адже саме його помічник Павел Карпов особисто опікувався переправленням Надії до Московії. Власне, ця «лисинка» Кремля проявлялася не вперше. Можна пригадати дещо про страшних латиських/естонських/литовських снайперш часів Першої та Другої Чеченських війн та Грузинської війни 2008 року, які вбивали нещасних російських хлопчиків, що несли «русский мир» в ті темні землі, з якоюсь витонченою жорстокістю. Щоправда, жодної снайперші так тоді і не виявили, якщо не рахувати пікантних малюнків в тодішній пресі, а ось тут так підфартило!

Та, найпевніше, контакти в винахідливих мізках Асламбека-Владислава Суркова (будемо звати його все ж Сурковим, щоб не бруднити пам’яті славного генерала Джохара Дудаєва) замкнулися після того, як йому повідомили про загибель під час артилерійського обстрілу двох випробуваних бійців пропаганди – кореспондента ВДТРК Ігоря Корнелюка та звукорежисера тої ж телекомпанії Антона Волошина. 16 червня саме ВДТРК випустила в ефір репортаж Ігоря Корнелюка де мовилось, зокрема, що: «В поселке Счастье сейчас проходит массовая чистка. Уничтожают мирное население, вырезают женщин и детей, всех — от 16 до 50 лет — вырезают полностью». В подальшому інформація продажних нікчем, звісно ж, ніяк не підтвердилась, але – що за біда! – коли саму їх загибель можна було використати для куди серйознішої гри.

Умисне вбивство журналістів – це вам не жарти! Це вам навіть не міфічні естонські снайперші в рожевих колготках! Така інформація могла різко зменшити ряди прихильників київської хунти в Європі і в світі, не кажучи вже про те, як сприйняв би цю шокуючу новину середньостатистичний московит. Тим паче, що керівник Європейського Бюро «Репортерів без кордонів» Йохан Бір вже висловлював свою стурбованість тим, що в Україні все частіше зникають журналісти. Щоправда, мовив він те про зникнення журналістів в часи Януковича, але ж хто там буде додивлятися.

Ось так, схоже, й почалася ця ганебна історія, коли кремлівські збоченці, звиклі до того, що будь яка олжа, озвучена ними, мусить бути сприйнятою як незаперечна істина, зламалися на, як їм видалося спершу, тендітному дівчаті, врядженому в військовий однострій. Але коса, яка досі безвідмовно зрізала й не таких, в особі цієї дівчини найшла на камінь.

Свої невдачі Кремль вміє ховати. Надія могла зникнути безслідно на безмежних просторах Московії так, що ніхто й ніколи не відшукав би навіть її сліду, якби… Якби хитромудрий пан Сурков не переграв сам себе, зарані розголосивши на весь світ про захоплену в полон навідницю, яка викликала мінометний удар по журналістах.

Щоправда, прикрі нестиковки з’явилися від самого початку. Найперше, жодний міномет з українських позицій не міг досягти місця, де перебували на той час пропагандисти ВДТРК. Тоді виникла версія про гаубиці — настільки точні, що за десяток кілометрів б’ють наповал замовлених журналістів. Світ був вражений рівнем підготовки українських снайперів-артилеристів, адже ні про що подібне досі не доводилось навіть чути.

Аби пояснити хоч якось правдоподібно той дивний факт, що Надія Савченко раптом, незрозумілим чином, опинилася у московитській в’язниці (у в’язниці країни, нагадаємо, яка не має жодного стосунку до «громадянської війни» всередині самої України) і уникнути тим самим питань про викрадення української льотчиці з території України, неперевершені сурковці висунули твердження про незаконний перехід Надії Савченко кордону з Московією. Справді, вчинивши злочин проти нещасних журналістів, куди ж було подітися клятій злочинниці – лише і виключно в Московію, аби негайно віддати себе до рук відомого на весь світ московського правосуддя!

Певно, від усвідомлення всієї сміховинності тої заяви, її вирішено було підперти теорією про «загубилася». А й справді, якщо їхні власні елітні підрозділи раз по раз «губляться», забрідаючи на десятки кілометрів вглиб території сусідньої суверенної держави, то чом би не припасувати ту версію і до Надії! От, лишень, хто, перебуваючи в здоровому глузді, повірить, що дипломований військовий штурман може серед білого дня втратити свої координати, переплутавши сторони світу? Але такі «дрібниці», схоже, не хвилюють московитський суд. Кремлю потрібен показовий процес, і 23 роки ув’язнення та штраф в 100 000 рублів, які вимагає сторона звинувачення в особі прокурора Павла Філіпчука, має стати таким собі маркером перемоги Московії над Надією Савченко. Але чи стане? Як овчинкою не прикрити неба, так само, попри найбезглуздіші звинувачення, неможливо довести вину невинуватої. Показовий процес, попри те, буде доведено до кінця.

На короткому засіданні 9 березня суддя Степаненко оголосив, що суд йде до нарадчої кімнати і виголосить свій присуд 21 березня. І все б нічого, коли б підсудна підіграла тому судові бодай в дрібниці – бодай би погодилася зачекати на його рішення, припинивши голодування, яке вона тримає з 18 грудня минулого року – вже 82 доби поспіль. Але ж ні. Незручна бранка, натомість, оголосила з 4 березня сухе голодування, яке тривало до 9 березня, і пообіцяла, відновити те сухе голодування, якщо присуд не буде оголошено через тиждень.

(https://www.youtube.com/watch?time_continue=1326&v=_929XuImNqk)

Незручною виявилась Надія Савченко, схоже, не лише для московської, але і для української влади. У порівнянні з її активною бійцівською позицією кволі порухи українського уряду, депутатського корпусу і самого пана Президента виглядають анемічними, непереконливими. Нереформовані економіка, правоохоронна система, прокуратура, зокрема, корумпована, як і два, і десять років тому судова гілка влади, нереформоване військо, очолюване все тими ж нездарами, які довели до Іловайського, до Дебальцівського мішків і нині мало що роблять для якнайшвидшого відновлення його потуги, викликають у одних депресію, а у інших щодалі наростаючий гнів. Але ж влада наша наче й не помічає того! Найвищі владоможці і далі продовжують обкрадати країну, прихоплюючи те, що не встигли потягнути папєрєднікі, продовжується підкилимна гризня за перерозподіл грошових потоків. І це мародерство відбувається в той час, коли військо вже другий рік безвилазно сидить в окопах, коли ледь не щодня продовжують гинути солдати!

Сам пан Президент, забувши про засадничі принципи демократії, схоже, жодним чином не збирається відмовитись від свого контролю над Генеральною прокуратурою, виявляє неприкрите бажання контролювати НАБУ. Звісно, за таких обставин йому не до того, щоб спробувати витягнути країну з Мінського болота, не кажучи вже про те, щоб докласти зусиль, аби визволити нашу Надію…

Не краще і з депутатами. Щиро кажучи, був вражений, побачивши, як групка нардепів, з посеред яких можна було помітити Ірину Луценко та Бориса Тарасюка, у вівторок, 8 березня намагалася всучити послові Московії петицію від депутатів ВР. Петиція, яку, зрештою, зволив таки прийняти секретар посольства, стосувалася справи Наді Савченко. Не знаю вже, що там було в ній, але оте безпорадно-холуйське тупцювання під ворітьми Московського посольства тих, кому ми довірили свою країну, власну долю, викликало непереборну відразу. Духовні раби, які навіть не усвідомлюють, що принижують націю, яка одриває від себе останнє, аби лишень не схилятися перед агресором! Негідна, недостойна поведінка. Так само негідна, як своєю бездіяльністю доводити до того, що збурений народ від безвиході йде громити посольство, банки Московії, які й по двох роках війни вільно функціонують на нашій території.

Як на мене, це є нічим іншим, як перекладанням своїх безпосередніх обов’язків на чужі плечі, ще одним доказом нездарності сьогоднішньої влади, яка відверто компрометує націю в очах світового співтовариства. Адже саме моя влада мала б, не чекаючи ні на кого, першою ввести найжорсткіші санкції до країни-агресора, аж до припинення дипломатичних стосунків. Саме моя влада, замість того, щоб продовжувати гендлювати з країною-агресором, мала б використати всі можливі важелі, найперше, ті, які знаходяться в її руках, для того, щоб примусити повернути незаконно захопленого, – по суті, викраденого офіцера своєї армії. Саме моя влада мала б зробити все можливе, аби поставити ситуацію з голови на ноги, піднявши через Раду Безпеки ООН питання про відповідальність країн-гарантів за порушення зареєстрованого в ООН Будапештського меморандуму.

Маємо змусити свою владу поводитися належно і гідно, бути такою ж стійкою у відстоюванні інтересів своєї нації як нескорена українка Надя Савченко. Амелія Ергарт – перша жінка, яка здійснила самотній переліт через Атлантику, якось сказала: «Сміливість — це ціна, яке життя стягує за надання миру». Сьогодні нам як ніколи потрібні люди сміливі, порядні, гідні, бо лише з ними ми можемо сподіватися повернути в Край мир. Саме тому, любі мої українці, в ці дні маємо ні на мить не припиняти тиску на нашу владу, вимагаючи від неї робити все можливе і навіть неможливе для негайного повернення Надії в Україну. Наша Надія має бути з нами.

На додаток до цієї статті, пропоную читачам свого короткого вірша в тему:

ВЕСНА БЕЗ НАДІЇ?!

Чи можна в смерть рушати навесні,

Коли повітря сповнене наснаги,

Жаги творіння, повне тої спраги,

Що створює саме життя? – Ба, ні!

– То є протиприродним, то є гріх,

Шепочуть тут і там.

– Терпіти треба.

Колись молитви та й дійдуть до неба.

Тоді спасе Всевишній нас усіх.

Дійдуть… Колись… Можливо…

Може й ні.

Минуть роки, забудуться образи

І, сидячи за кухлем пива, разом

З тюремником моїм співатимеш пісні…

А може з тими, хто мене зловив –

З вчорашніми «героями» Луганди,

Підстилками чужої пропаганди,

Які мене в Московію здали…

Ми толерантні – розумієм ми

І суддів – ну які ж вони бандити…

Така посада. Мусять засудити,

Хай і безвинну. Серце лиш щемить

Від словоблуддя, від пустих очей,

Від відчуття огидної облуди,

Від тої толерантності… О, люде –

Не вибачають деяких речей!

Таких, як непорядність, як брехня,

Як ницість, підлість, боягузство, зрада,

І вже напевно, як те робить влада –

Чужа й моя – без сорому, щодня…

Політкоректність нині над усе –

Мій маршал, що мене послав на битву

Вже тисне руку ворога, й молитва

В устах його прощення всім несе.

З-за грат непросто боронить мій світ,

Бо є межа, і за межею тою

Вмира надія, вбита пустотою

У душах людських…

Скоро яблунь цвіт

Покриє край мій любий… Лицедії

Продовжать виголошувать промови

Своїм медоточивим язиком

Про скорий рай, про ріки з молоком,

Про те, як люблять вас…

 О, суєслови!

Слова пусті вбивають всі надії…

Чи можна в смерть рушати навесні?

Чи можна… Наче хто питає…

Нещирість в безнадію проростає

А без Надії — як же тій весні?

MISTRAL

#12 за 18.03.2016

ЗРАДА СТАРОЇ ЄВРОПИ?

13 березня російські медіа вибухнули «сенсаційним» повідомленням про те, що кандидат в президенти Австрії від Австрійської Партії Свободи (FPО) Норберт Гофер вважає помилкою передачу Криму зі складу Росії до складу Української РСР, що після розпаду СРСР варто було відразу ж, під пильним оком міжнародного співтовариства, провести референдум про самовизначення Криму.

Слова такої поважної птахи миттю підхопили десятки найвідоміших московитських видань, телеканалів, сотні інтернет-ресурсів, загомоніли, інтерпретуючи їх, як те заведено в Московії з давніх-давен, вельми довільно, додаючи їм усіх можливих кольорів, відтінків і наголосів, ведучі популярних зомбо-шоу, заворушилися в Мережі клопуваті колонії тролів. Така ж подія!

Власне, сам винуватець того свята на путінській вулиці, як те подають кореспонденти австрійського тижневика «Die Presse» Райнер Новак та Крістіан Ульч, зовсім не приховував своїх поглядів, коли відповідав на їхні запитання, особливо ж коли мова торкнулася теми антимосковитських санкцій.

Аби дати читачеві самому винести свою думку щодо точки зору згаданого пана, наведемо кілька абзаців з останнього, суботнього, числа «Die Presse»:

Кор.: «Як Ви ставитеся до санкцій ЄС проти Росії?».

Н.Г.: «Економіка і люди страждають від санкцій як тут, так і в Росії. Настав час поетапної відмови від санкцій».

Кор.: «Але в принципі Ви вважаєте, що санкції виправдані?».

Н.Г.: «Ні, також ні. Основна помилка полягає глибше, там, де кажуть, що Крим не є російським».

Кор.: «Це було в 1954, коли Хрущов подарував Крим Українській радянській республіці».

Н.Г.: «Так, але після падіння Радянського Союзу, відповідно до права народу на самовизначення, під міжнародним контролем мало бути проведене опитування мешканців Криму».

Кор.: «Ваш товариш по партії Гуденус був спостерігачем у Криму. Він не мав заперечень по референдуму. Ви також. Ви шкодуєте про відсутність міжнародного нагляду».

Н.Г.: «Навіть у ході референдуму за західними критеріями вийшло б, що переважна більшість висловилася за Росію».

Кор.: «Чи розглядаєте Ви анексію Криму як порушення міжнародного права?».

Н.Г.: «Звісно. Але в якийсь момент треба бути прагматичним. Санкції не можуть тривати нескінченно».

Кор.: «Нескінченно? Анексія відбулася два роки тому. Санкції пов’язані в основному зі Східною Україною. То що ж, попустити тамошнім сепаратистам?».

Н.Г.: «Українці сходу також вирішили на референдумі, що хочуть бути частиною Росії».

(http://diepresse.com/home/politik/bpwahl/4944413/Hofer-kritisiert-die-Schliessung-der-Balkanroute?_vl_backlink=/home/index.do)

Найперше, що впадає в око, коли читаєш це інтерв’ю, це те, що московитська пропаганда непогано попрацювала в Європі, коли навіть репліки кореспондентів подекуди базуються на вбитих в європейські голови кремлівських «істинах». Мимоволі приходить думка, що нашим успішним мінстецям і досі не вдалося розвінчати навіть найочевиднішу дурню, щедро сіяну Московією по всьому світу. Теза інтелектуала-кореспондента, який чув щось там про дарування Криму п’яним Хрущовим і принагідно козиряє тим, є неспростовним тому підтвердженням, а в цьому контексті виглядає як непряме підігрування Кремлю, бо ж і далі ширить його облуду.

Ще одним, що помічаєш одразу, є те, що жодне з московитських видань ані словом не згадало у своїх викладах про анексію Криму як незаперечне порушення міжнародного права, що підтвердив навіть «свій до мозку кісток» пан Норберт Гофер.

Найболісніше враження, проте, виникає від відчуття зрадженості, яке мимоволі охоплює пересічного українця, якому потрапляють на очі оті рядки.

– От, мовляв, – байдужа сита Європа, попри всю її нібито зацікавленість розбудовою демократії в Україні, попри всі висловлювання занепокоєння діями агресора, тепер вже відкрито відступається від України. Вона лише на словах не визнає анексію Криму, сама тим часом тисне чимдуж з виборами на Донбасі, немов не розуміючи, чим загрожує Україні приживлення насичених російськими бойовиками територій. А ось тепер вже відкрито обговорює скасування санкцій.

Так, панове. Саме на це і розраховує Кремль. На ваше відчуття зрадженості, апатії, байдужості, а відтак і… готовності прийняти порядок, принесений братньою Москвою, яка, звичайно ж, завжди зичила нам, нерозумним, лише добра. Проте не поспішаймо з висновками.

Найперше, маємо усвідомити, на чию думку спирається нині Московія, чиї слова тиражує вона сьогодні в своїх ЗМІ на весь світ. То хто ж такий цей пан Норберт Гофер, до якої політичної сили він належить, яке минуле тієї політичної сили й які ідеї вона сповідує сьогодні?

Пан Норберт Гофер є співголовою Австрійської Партії Свободи (АПС) – третьої за величиною політичної сили в країні, представленої у всіх її дев’яти землях. А особливий інтерес до нього пояснюється тим, що він наразі є кандидатом у президенти Австрії від тієї партії. Саму партію характеризують як правопопулістську силу з екстремістськими висловлюваннями («rechtspopulistische Partei mit extremistischer Ausdrucksweise»), як ультраправе націоналістичне політичне об’єднання, близьке до правоекстремістських рухів.

Дуже прикметним, як на мене, є те, що упродовж перших кількох десятиріч від заснування АПС (1955) в її керівництві було чимало колишніх офіцерів СС та членів правлячої в часи Третього рейху партії НСДАП. Звісно, з того часу спливло чимало води, але спадкоємність сповідуваних ідей, дух, на якому ґрунтується той чи інший рух, зазвичай нікуди не зникає. Аби не мати жодних сумнівів у тому, згадаймо принагідно нашу, нині заборонену, компартію. Пристосовуючись до сьогодення, вона упродовж чверті століття незалежної України успішно отруювала нам життя, гальмувала розвиток Краю. Те ж саме з АПС. Його вожді ніколи не соромились свого коричневого минулого. Ось лише кілька прикладів.

Так, на урочистому партійному з’їзді 6 травня 2006 року колишній голова окружної ради від АПС Вальтер Зухер, староста товариства Олімпія, голова Кільця асоціацій Народної Вірності, в кінці своєї промови демонстративно привітав своїх однопартійців таким дорогим комусь «Хайль!». Між іншим, за класифікацією Архіву документації Центру Австрійського Спротиву (Dokumentationsarchiv des оsterreichischen Widerstandes) і Олімпія, і Кільце належать до правоекстремістських організацій.

Після виборів 2006 року АПС викликала збурення тим, що всі її представники на урочистому засіданні Національної Ради прикрасили лацкани своїх піджаків волошками (соціал-демократи мали тоді на своїх лацканах червоні гвоздики, а християнські демократи — білі троянди). Здавалось би, невинна квітка, коли не знати, що волошка вже за часів Австро-Угорської імперії була символом Пангерманського руху Георга Ріттера фон Шьонерера як традиційний знак «Третього табору», була обрана незаконною в Австрії періоду 1933-1938 років нацистською партією символом-замінником забороненої тоді свастики. Окрім того, вона є символом правоекстремістської Асоціації німецької молоді (Bund Deutscher Jugend, BDJ).

7 листопада 2006 року член парламенту Австрії від АПС Вольфганг Цангер виступив із заявою, кажучи: «Звісно, нацистський режим мав і гарні сторони, от лишень ми не чуємо більше про них». Це був відвертий скандал, тож після головомийки від свого партійного шефа пана Штрахе пан Цангер виступив з роз’ясненням, в якому дистанціювався від тієї своєї заяви.

В 2006 році за піддання сумніву існування газових камер у Третьому рейху та применшення жахливих умов у концтаборах за часів нацизму було засуджено депутата Федеральної Ради, члена АПС Джона Гуденуса (того самого, що на запрошення московитських колег був спостерігачем на т. зв. референдумі 16 березня у нашому Криму).

Чи ж варто дивуватися, що сьогоднішня агресивна Московія знаходить повну підтримку і розуміння серед духовних спадкоємців Адольфа Гітлера? Австрійська АПС, французькі праві Марі Ле Пен, учорашні українські комуністи, які й досі десь тут, між нами…

Вся та братія, окрім своїх власних уподобань, міцно прив’язана до Москви ще й сталими фінансовими інтересами, адже Кремль ніколи не шкодував грошей на лобіювання своїх інтересів в Європі. Ще з часів комуністичного Інтернаціоналу Москва докладала величезних зусиль для формування на теренах, насамперед, Західної Європи своєї п’ятої колони. Не поклала тому край ані вимога союзників після закінчення Другої світової війни припинити ту діяльність, ані навіть розвал Союзу РСР. Попри злидні в своїй власній країні, з упертістю, гідною кращого застосування, Кремль продовжує маніакально чіплятися за свій, сьогодні вже багато в чому віртуальний, образ великого світового гравця.

Наскільки далеко може сягати вплив Москви на західний політикум, можемо уявити, якщо пригадаємо скандальну історію купівлі, так би мовити, «на корню» федерального канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, який активно просував путінський проект газопроводу в обхід України (Північноєвропейський газопровід, більш відомий у нас як Північний Потік). Так, у грудні 2005 року, одразу ж після відходу Шрьодера з поста федерального канцлера ФРН, було оголошено, що він очолить комітет акціонерів «North European Gas Pipeline Company», компанії-оператора Північноєвропейського газопроводу. Його згода обійняти запропоновану оплачувану посаду в консорціумі, де домінує «Газпром», викликало тоді серйозну критику суспільства. А втім, факт залишається фактом. І він далеко не поодинокий. Приблизно в тому ж часі з’явилися повідомлення про намір російської влади залучити колишнього міністра торгівлі США Дональда Еванса як голову ради директорів державної нафтової компанії «Роснефть» перед запланованим розміщенням її акцій серед іноземних інвесторів, але пан Еванс, до його честі, відмовився від тієї пропозиції. Думається, не одні лише переконання привели в липні минулого року на окупований півострів і ряд французьких депутатів. А є ж ще десятки тисяч тих, кому дуже непогано жилося при совєтському режимі, хто був його вірною опорою в тій же Німеччині, частина якої довгі роки перебувала під окупацією Москви, в Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі, тих, хто і досі ностальгує за тими часами. Тож ситуація не така проста.

З огляду на ці факти, маємо розуміти, що віртуальна реальність, створювана Московією в головах людей, є частиною її агресивної експансіоністської політики, власне, – війни, яку вона веде безперервно упродовж всього свого існування — не мало, не багато, за панування у світі.

– Чи розуміють те політики Заходу? Безперечно. Доказом тому є і жорстка позиція Сполучених Штатів і Великої Британії, і непоступлива позиція наших найближчих сусідів – Литви, Польщі. Навіть ті країни, де московський вплив традиційно дуже високий, найперше унаслідок економічних зв’язків, – Німеччина, Франція, Італія – навіть вони не піддаються на відчайдушний тиск як з боку самої Московії, так і з боку своїх компаній, які зазнають внаслідок запроваджених санкцій справді великих збитків.

Що таке той тиск, добре відомо федеральному канцлеру Німеччини пані Ангелі Меркель, рейтинг якої всередині Німеччини значно опустився. Повною мірою відчув його і президент Франції пан Франсуа Оланд. Але ж Франція так і не віддала Московії Містралі. Але ж Німеччина, що б там не розбалакували про давні довірчі стосунки між пані Меркель і Володимиром Путіним, міцно стоїть за продовження санкцій, більше того – є моральною опорою тих європейських урядів, яким важко витримувати той тиск. А він не зменшується. Відчайдушні зусилля докладає особисто сам президент Московії. Так, його останній візит до дружньої Італії, – до Італії вірного друга Берлусконі в червні минулого року, – той самий, де про його зустріч з прем’єр-міністром республіки паном Ренці московитські ЗМІ заявляли, ніби вона відбулася за зачиненими дверима, виявився насправді провальним.

Італійські медіа, які навіть не здогадувались про формат «зачинених дверей», показали на всю країну, як на нагадування Путіна про те, що в італійців, мовляв, теж є бізнес в Московії, на його прохання посприяти скасуванню санкцій, адже за правилами Євросоюзу незгода лише однієї країни унеможливить їхнє продовження, пан Ренці зазначив, що те є неможливим, бо ж Московія не дотримується Мінських домовленостей, а для Італії дотримання слова є «piu alto delle stelle» – понад усе (буквально: «вище за зірки»).

Приблизно з таким самим результатом закінчилися його зустрічі з президентом Італії паном Матеотті та Папою Римським. Останній сказав Володимиру Володимировичу, що той має дати Києву та Україні спокій. Тож лише формат зачинених для московитської публіки дверей, вигаданий, як ми розуміємо тотально підконтрольними Кремлю ЗМІ, міг якоюсь мірою порятувати реноме неперевершеного політика Путіна в очах власного народу.

Колись, певно, якийсь неперевершений стратег оцінив Володимира Володимировича як гарного тактика, але поганого стратега. Те, що бачу я, свідчить, що ВВ далеко не безнадійний у тому плані. Як на мене, «гра», розпочата ним, далеко не завершена. Як я бачу, скоєні аж надто вчасно теракти в Парижі, унаслідок яких ВВ зміг не лише уникнути українського питання на сесії ООН, а й постати – хай і на якийсь час – рівноправним спільником Заходу в боротьбі з ІД, велике число бійців якого, до слова, пройшло вишкіл саме у московських наставників. Як я бачу, інтерес Путіна в Сирії полягає далеко не в тому, щоб лише утримати під контролем свою військово-морську базу та авіабазу на тих теренах. Його підтримка Асада, який винищує власний народ, у тому числі із застосуванням забороненої хімічної зброї, – підтримка, яка триває роками упродовж цієї бійні: дипломатична, з накладанням вето в Радбезі ООН, озброєнням та інструкторами і, нарешті, потужними бомбовими ударами протягом останнього півріччя, – викликала цілком прогнозовану міграцію сирійців, які змушені утікати з власної країни, аби врятувати своє життя, життя своїх дітей. Чи важко було спрогнозувати, куди рушать ті бідахи? І вже, напевно, не треба бути великим мудрецем, аби дотямкати, кому вигідно, аби Європа, залита тим паводком, забула про війну, розв’язану в Україні, про експансіоністську політику Володимира Путіна. Тож чи поганий стратег Володимир Путін, хай засвідчить час, але не можна ігнорувати очевидну загрозу – навіть не Україні – людству, яку несе його політика. І Захід, як я бачу, добре розуміє це.

Саме тому, попри все невдоволення полум’яних патріотів України млявою позицією Заходу, я б не порушував питання про зраду старої Європи, особливо з огляду на ту велику зраду, яка відбувається всередині нашої власної країни.

ВСкукрМнськА гронАдсько.полтгичнА ТА лггЕРАТУРНА ГАЗЕТА  кримськл  П •ЯТНиця  13

#13 за 25.03.2016

ФРОНТ УСЕРЕДИНІ КРАЇНИ

Розважаючи в минулій статті на тему того, чи справді стара Європа відступається від нас під тиском Путіна, зраджує Україну, ми мали нагоду пересвідчитися, що то не надто відповідає дійсності, точніше, зовсім не відповідає їй. Більше того, ми маємо факти, які переконливо доводять, що європейські країни, незважаючи на економічні втрати, які вони вже тривалий час зазнають від запроваджених проти Московії санкцій, тим не менш, послідовно відстоюють наші, а, певно ж, найперше свої інтереси. А втрати ті, з огляду на розміри закритого наразі ринку Московії, таки значні. Не дивно, що компанії, які втрачають великі мільйони, чинять значний тиск на свої уряди, вимагаючи якнайскорішого зняття санкцій.

Можемо, звісно, дорікати їм за нерозуміння, за черствосердість, за небажання увійти в наше скрутне становище, але… з чиєї вини воно стало скрутним? Хто своєю нездарною політикою доклався до того, що з економічно розвинутої, могутньої у військовому плані країни, дев’ятисоттисячне військо якої мало на своєму озброєнні третій за потужністю ядерний потенціал у світі, Україну перетворено на найбіднішу країну Європи, економіка якої на сьогодні перебуває в ряду найвідсталіших африканських країн?

– Злодійкувата українська влада, – скажете і матимете цілковиту рацію. Захланність коаліції вчорашніх компартійних функціонерів, червоних директорів та бандитів буремних дев’яностих дуже швидко висотала з країни сили. Наші сили. Але ж хто, дозвольте спитати, всі ці роки приводив їх до влади? Хто легітимізував грабунок, який вони, не надто ховаючись, вчиняли упродовж чверті століття? Якщо для когось «грабунок країни» звучить надто розпливчато, спитаю інакше: де були ви, коли різали на метал ваш завод, вашу фабрику, чому не опиралися, коли ваших товаришів виштовхували за заводську браму?

– Кожен думав за себе, кажете? Сподівався, що його та доля обмине? Отож… Звинувачувати у своїх бідах когось – викоханого тобою ж олігарха чи задоволеного своїм життям європейця, який не дуже розуміє, з якого дива він має через чиєсь нехлюйство, через чиюсь позицію лукавого раба втрачати гарантований прибуток, а то й платити з власної кишені, – звісно ж, не так дражливо, як проаналізувати справжні їхні причини. Але те варто зробити, принаймні для того, аби зі світу ілюзій повернутися до реалій цього недосконалого життя, де за свою долю відповідальні найперше ми самі.

На щастя, в Україні потроху відроджуються здорові сили. Це вони змели злочинний режим Януковича. Це вони, попри нездарність язикатих нікчем, які роками ошивалися у владі, іменуючи себе демократичною опозицією, не дозволили здати агресору всю Україну. Це вони, попри їхній скажений спротив, намагаються сьогодні вивести країну зі смертельного піке, в яке ті звалили її, продовжуючи грабунок навіть в умовах війни, в умовах, коли весь світ підставляє нам своє плече.

Але процеси протверезіння українського суспільства від летаргічного сну, навіяного надто довгим перебуванням у духовному рабстві, відбуваються неприпустимо повільно. Нова європейська Україна знемагає під тягарем учорашнього. Воно, найперше, в головах переважної більшості українців – вашого і мого сусіди. Воно, немов клейка тягуча суміш з тупої байдужості, дитячого інфантилізму і лукавства холопа, що не шукає волі, але доброго пана. Не відкидаючи всієї серйозності викликів, пов’язаних з тотальною корупцією, яка пронизує всю систему влади і становить сьогодні чи не найбільшу загрозу, загальмований стан переважної більшості українського суспільства за таких обставин викликає найбільшу тривогу.

Чим пробудити тебе, українцю? Нагадуванням про Запорозьку Січ, де система демократії бездоганно працювала ще тоді, коли Європа була ледь не суціль самодержавною, про цілі покоління гордих Січових лицарів, слава яких гриміла по всьому світу? Але ж чи багато нині їхніх нащадків серед народу гречкосіїв і гречкобравців, потомствених хохлів, ладних миритися з будь-якою владою, ще живих адептів покійної комуни та поріддя щедро підселюваних у наш край московитів, яке упродовж віків, живучи на нашій землі, зневажало і нищило нас?

Думаю, значно доречнішим буде нагадування про відповідальність перед твоїми дітьми і поколіннями їхніх дітей, яким наші сьогоднішні «успішні менеджери» свідомо чи несвідомо готують роль як не холопів Великої Московії, то знатних бананоробів для Європи, адже за існуючої політики Україна скочується, щонайменше, до аграрного придатку Європи, щонайгірше, до втрати навіть тієї формальної незалежності, яку свого часу подарувала нам доля.

Вже сьогодні випускники українських вишів не знаходять застосування набутим спеціальностям, змушені або шукати роботу за кордоном, або ж занедбати набуті знання. Навіть якщо обминути ту неоднозначну обставину, що у такий спосіб бідна країна, яка сама не в змозі скористатися послугами кваліфікованих фахівців, власним коштом (а це великі мільярди!) готує їх для інших країн, то такий стан речей будь-де у світі є неприйнятним. Так само неприйнятним, як занедбання та руйнація потенціалу, на побудову якого країни витрачають десятиліття, а то й століття.

Ми вже, певно, призабули, що не так давно Україна була серед небагатьох держав-дослідників космосу, брала участь у міжнародних проектах, таких, як Sea Launch, що наші корабельні в Миколаєві, Херсоні, Севастополі, Керчі випускали потужні бойові кораблі, конкурентоспроможні цивільні судна, що світовим рекордсменом вантажопідйомності серед транспортних літаків була і досі залишається наша «Мрія»…

Шкода молоді, позбавленої перспектив у власній країні, але не менше шкода високочолих науковців, видатних інженерів, унікальних фахівців у кожній з названих і в багатьох неназваних галузях. Де вони тепер? Хтось виїхав за кордон, хтось подався в дрібний бізнес, будуючи замість авіаносців та лайнерів прогулянкові яхти, хтось, звеличивши державу своїми творіннями, на старості змагається зі смертю, намагаючись вижити на пенсію еквівалентну п’ятдесяти-ста доларам, де шість відсотків підвищення соціальних стандартів від нашого неперевершеного прем’єра виглядають справжньою манною небесною. Держава, де за еліту визнають як не пронирливих злодюг, то захланних вузьколобих гендлярів, не потребує їхніх послуг. Державі привладних швондерів не потрібні, насправді, ані освічені громадяни, ані здорова нація, ані її творчий потенціал. Видатки на освіту, на культуру, на охорону здоров’я беззаперечно те підтверджують.

Неймовірна річ – держава, мову якої нищили упродовж віків, не робить нічого задля захисту і розвитку свого найважливішого атрибута. За чверть століття Незалежності так і не створено спеціалізованих технічних словників у галузях, куди «калинова», унаслідок кількасотлітньої політики русифікації, просто не допускалася. Соромно сказати, але навіть у галузі художньої літератури, з її потужним письменницьким потенціалом, тиражі української книжки, попри десятки задекларованих у Краю видавництв, значно впали навіть порівняно з часами русифікатора Щербицького. Натомість книгарні переповнені часто низькопробною продукцією Московії. Що ж відбувається, панове? У всі часи саме письменники були провідниками нації, її совістю, честю, осердям її філософського самосприйняття. Посилання на те, що, мовляв, «книжка своє віджила, що нині є Мережа, де стільки всього», абсурдні хоча б уже тому, що це речі різних порядків, і для того, щоб з’явитися в тій же Мережі, книжка має бути спершу написана.

Так, те, що відбувається в сьогоднішньому світі з книговиданням, важко назвати яскравим злетом, а втім, продукція тисяч і тисяч видавництв продовжує знаходити свого вдячного читача, десятки тисяч письменників продовжують створювати інтелектуальний простір своєї нації. І це справді важливо, адже сила слова завойовує світ куди надійніше, аніж сила зброї. Силою зброї можна завоювати якийсь клаптик території, але утримати його якийсь довший час можна лише силою слова.

Інтерполюючи сказане на наші реалії, можна стверджувати, що однією лишень експансією свого слова Московська імперія і досьогодні продовжує утримувати у сфері свого впливу помисли значної частини українських громадян.

На жаль, нашими суперпатріотами за два роки свого перебування у владі мало що зроблено, аби хоч якось виправити мовну ситуацію, яка й надалі продовжує нависати дамокловим мечем над цілим Краєм. Те, що новоявлений Голова ВР пан Турчинов так і не підписав уже ухвалений депутатами 23 лютого 2014 року закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики», ще можна було хоч якось пояснити з огляду на кризову ситуацію тих днів. Але чим пояснити функціонування цього одіозного закону сьогодні, в часі прямої агресії Московії? Чим пояснити дії щойно обраного Президента України, який вже в червні 2014 року вніс до Верховної Ради проект змін до Конституції України щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, в якому російській мові надається непрописаний в українському законодавстві «спеціальний статус»? Але ж це є нічим іншим, як спробою закріпити в Конституції сумнозвісний закон. То що – справа Колесніченка-Ківалова живе і процвітає? Мимоволі виникає враження, що наша неукраїнська влада продовжує і далі підігрувати ворогові, ігноруючи законні інтереси нації.

Ось ще один вельми показовий приклад самовідданої боротьби нашої влади зі своїм народом. Редакція всеукраїнської газети, тижневика «Кримська світлиця», яка після безсоромної здачі нашою мегапатріотичною владою Криму залишилась на півострові і продовжила випускати газету, щотижня здаючи чергове її число, надсилаючи його, повністю готове до друку, до своїх співзасновників – до Міністерства культури, Газетно-журнального видавництва, до друкарні, тривалий час була геть позбавлена чиновничої уваги – жодної відповіді, жодних контактів. А проте, доки газету в Києві продовжували друкувати, редакція не надто побивалася тією неувагою – державні люди, державні клопоти…

В лютому 2015 року надійшло повідомлення. Гадаєте, то була подяка головному редактору та його нечисленній команді за те, що в умовах окупації продовжували випуск на півострові української державницької газети? Аякже! Повідомлялось, що Київ не зможе далі друкувати газету, оскільки доправляти її до Криму нема можливості. Воно, звісно, можливість — то така річ, що з’являється лише там, де є бажання, але тодішньому гендиректору ГЖВ пану Ратушному очевидно якось не спало на думку, що пекуча тема Криму, яка хвилює людей на інших континентах аж так, що уряди тих країн запроваджують санкції проти агресора, може хоч якось зацікавити решту української громади – ту, що мешкає північніше Перекопу. Виникало таке враження, що владі кримоздавців українська газета, яка не полишила Крим, була живим докором, такою собі кісткою в ситому на загал горлі. Ще б якби вона писала лише про шаровари-вишиванки та проблеми «калинової», а то ж теж туди – в політику! Більше того, з деяких її матеріалів випливало, що анексія — то не стільки заслуга Путіна, скільки заслуга власної влади, яка десятиліттями провадила до того. Чи можна було таке стерпіти! Отож з лютого 2015-го незговірливій редакції… припинили виплачувати заробітну плату. Начувайтесь, мовляв!

Начальство приходить і йде. «Світлиця», яка пережила чотирьох президентів і цілу купу прем’єрів, пережила неодноразові спроби влади переформатувати її, з честю пройшла через ініційовані привладними короїдами прокурорські перевірки і суди, по-філософськи поставилася до того. Робота продовжувалась. Щотижня редакція видавала чергове число газети, надсилаючи готовий до друку примірник співзасновникам та до друкарні. Але виходила вона відтепер лише в електронному образі на своєму сайті http://svitlytsia.crimea.ua/

З Києва те було сприйнято з явним роздратуванням. Впертість затятих борзописців переходила всі межі, тож у травні минулого року генеральний директор Національного газетно-журнального видавництва пан Ратушний видав наказ про переведення редакції з Сімферополя до Києва. Щоправда, великі питання до самого пана Ратушного, який невдовзі після видання цього наказу кинувся у біга, переховувався від правоохоронних органів, прихопивши з собою печатку НГЖВ, не давали підстав сприймати той наказ з належною пошаною.

Ще раніше, в лютому 2015 року заступник міністра культури такий собі пан Карандєєв, відповідаючи на стривоженого листа голови Наукового товариства імені Тараса Шевченка міста Львова пана Романа Кушніра щодо долі «Світлиці», писав відверту неправду, пояснюючи, що «…сьогодні газета «Кримська світлиця» не може виконувати свою основну функцію – задоволення інформаційних запитів громадян України, що проживають (чому не мешкають? — В.Б) на окупованій території АР Крим, та мешканців інших регіонів України, оскільки редакція газети, яка розміщувалася у м. Сімферополі, припинила своє існування». Якщо заступник міністра культури настільки безграмотний, що плутає редакцію з офісом редакції, який справді вже не належить їй, оскільки загарбаний окупаційною владою, то це одна річ. Але хіба втрата офісу за таких обставин означає, що редакція припинила свою діяльність? Хіба щотижневі числа «КС», що постійно надходили і досі надходять до Міністерства культури, не є доказом того, що «Світлиця» живе і бореться?

Щодо задоволення інформаційних запитів українців у Криму та на материковій Україні, то тисячі відвідувачів сайту газети є кращим доказом сталого попиту на неї. Посилаючись на те, що, за даними ДП «Преса», на лютий 2015 року число передплатників «КС» на материковій частині України складало трохи більше 200, пан Карандєєв далі пише: «Враховуючи вищезазначене, а також з огляду на скорочення фінансування і заборгованість перед друкарнею, ухвалено рішення про тимчасове переведення із 6 лютого 2015 року газети «Кримська світлиця» в електронний формат». Чекайте, але хіба передплатна політика не є прерогативою того ж міністерства, точніше, підпорядкованого йому НГЖВ та його маркетингового відділу? Хіба заборгованість перед друкарнею, на яку посилається пан Карандєєв, не була наслідком незадовільної роботи того самого маркетингового відділу, який не доклав належних зусиль для поширення газети?

Якщо ж Міністерство культури просто хотіло зекономити кошти бюджету, прикривши «Світлицю», про що наприкінці того листа згадує пан Карандєєв, то це зовсім інша річ, і ми з розумінням до цього поставимося. Більше того, можна було б принагідно порадити нездогадливому українському уряду зекономити значно більші кошти, припинивши, скажімо, фінансування війська.

14 березня цього року тепер вже генеральний директор НГЖВ пан Андрій Щекун, очевидно ж, з благих міркувань безпеки членів редакції «КС», які на окупованій території постійно перебувають під загрозою, в свою чергу видає наказ про переведення редакції «Кримської світлиці» із Сімферополя до Києва…

Грецькі міфи розповідають, що Гераклові вдалося перемогти Антея, лише відірвавши його від матері-Землі. Але ж ми начебто діти однієї землі. Чому ж ми продовжуємо поборювати одне одного навіть у часі, коли на нас навалився ворог? Чи не тому, що міцно вкорінена у всі структури української влади п’ята колона, яка намагалася знищити «Світлицю» в попередні часи, продовжує свою справу й сьогодні, тиснучи вже й на нового генерального директора? Але ж хіба викорінення «Кримської світлиці» з теренів півострова не є прямим посібництвом окупаційній владі Криму? Щось не те і не так, панове, їй-богу…

Щось дивне, насправді, відбувається в Краю, коли «патріоти» здають ворогу Крим, коли для братерської допомоги окупаційній владі оголошують півострів вільною економічною зоною, коли нижче рівня землі опускають рівень життя народу, втричі знецінивши національну валюту і водночас піднявши ледь не до небес комунальні тарифи, коли у час війни, яку не визнають війною, через голови вбитих, покалічених, полонених, через голови вдів і сиріт вільно гендлюють з агресором, коли депутати з фракції прем’єра на очах у всієї країни займаються рейдерством, відверто на мільярди грабують державу, коли сам прем’єр закопує в землю 400 мільйонів, вибудовуючи такий собі китайський мур у вигляді канави на межі з Московією, коли президент мертвою хваткою тримається за свого ставленика в Генеральній прокуратурі, яка є уособленням корупції в Краю, коли…

На жаль, це речення можна продовжувати, здається, безкінечно, але повернімося до початку цієї статті. Західний світ платить свою ціну за підтримку України і поки що твердо стоїть на її боці. Але чи довго таке може тривати, коли, з одного боку, на уряди Заходу тиснуть власні компанії, які зазнають внаслідок того протистояння значних втрат, а з іншого боку, всіма засобами – від дипломатичних до підкилимних включно, як можна розуміти, з підкупом та добре скоординованими терактами, які вже набувають масового характеру (Париж, Стамбул, Брюссель), підриваючи довіру до демократичних урядів, готуючи грунт для приходу до влади ультраправих на кшталт згадуваного в минулому числі «КС» Норберта Гофера з АПС чи Дональда Трампа в США, шалено тисне Московія?

За таких обставин кожна хвилина невеличкої шпарки часу, яку доля ще тримає для України, є воістину безцінною. Ми ж продовжуємо й далі бездарно витрачати дорогоцінні миті на споглядання гидотного барабання нашої неадекватної влади у болоті корупції, в якому вона застрягла по самісінькі вуха. Але чи довго Захід підтримуватиме нас, коли бачитиме, що кошти, які він надає, розграбовуються, а люд і далі толерує грабіжників?

P.S. Цей вірш був написаний ще 10 років тому — і ніби зупинився час…

* * *

Щось не те і не так

Повелося на білому світі,

Як любов’ю торгують

За пару дрібних срібняків,

Якщо пробують гідність

У блазневі шати врядити,

В справедливості мантію

Вбравши захланних вовків.

Щось не те і не так,

Раз забуто про давнюю славу,

Раз співаєм все рідше

Своїх колискових пісень,

Якщо рабства тавро

Ще сприймають за цяцьку яскраву

І плетуть славослов’я

Тому, що струхлявіло впень.

Щось не те і не так,

Якщо нице хамло шовініста

Ллє безкарно отруту

У юні дитячі серця,

Якщо віру в людей,

В справедливість і помисли чисті

Розпинають і далі

І тому не видно кінця.

Щось не те і не так,

Якщо пагіння давнього роду

Має в отчому домі

Терпіти від зайди хулу,

Щось, напевно, не так,

Терпеливий вкраїнський народе,

Бо бур’ян заважає

Рости молодому зелу.

Щось зловісне є в тім,

Як погруддя ревнителя волі

Обпаплюжує вкотре

Отара «певцов языка» –

Схоже так, що отим,

Хто зітхає за брудом неволі,

Наша воля страшніша

Затишних застінків ЧК.

Щось, панове, не так,

Якщо влада цілунком Іуди

Віддає свій народ

На поталу імперській юрбі…

Чи ж ми знову підем

В драговину брехні і облуди?

О, мій роде, прокинься

І шануйся, бо час, далебі!

16.04.2006 р.

ПРАКТИЧНО ВІД САМОГО ПОЧАТКУ СВОГО ЗАСНУВАННЯ «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» — «СВОЯ СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖА СЕРЕД СВОЇХ» — ЗМУШЕНА БУЛА ВЕСТИ БОРОТЬБУ НА ДВОХ ФРОНТАХ, КРИМСЬКОМУ І КИЇВСЬКОМУ, ДОМАГАЮЧИСЬ ВІД ВЛАДИ УВАГИ І ДЕРЖАВНИЦЬКОГО СТАВЛЕННЯ ДО ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ УКРАЇНСТВА В КРИМУ. ОСЬ ЛИШЕ ДЕЯКІ ІЛЮСТРАЦІЇ ЦІЄЇ БОРОТЬБИ ДЕСЯТИРІЧНОЇ ДАВНИНИ. ДЕТАЛЬНІША ІНФОРМАЦІЯ — НА НАШОМУ САЙТІ: http://svitlytsia.crimea.ua/

 

#14 за 01.04.2016

ЯК ПРАВДОПОДІБНІШЕ ПРОГРАТИ ВІЙНУ?

Програти війну, як би дивно те не видавалось, не так вже й просто, адже кожна країна в кожен період своєї історії має такий-сякий потенціал, що забезпечує її життєздатність, кожна нація має тенденції до самоутвердження і вже точно до самозбереження. І все ж війни програють навіть мегадержави. Тут на думку відразу ж спадає класичний приклад підкорення двохсотлітньої імперії Ахеменідів непорівнянно малим військом молодого македонського царя, феномен наполеонівських походів, провальна російсько-японська війна 1905 року і безславна Афганська кампанія Радянського Союзу. Прикладів, насправді, чимало, але спільною для всіх них є одна дуже показова риса, а саме — втрата того стрижня, на якому колись будувалася міць і велич держави. А відсутність ясної і зрозумілої мети дуже швидко призводить до ідеологічного вакууму, застою, пов’язаної з тим корупції, загнивання держави зсередини.

Якщо погодитися з тим, що всяка держава є інструментом розвитку, самоутвердження і прогресу нації, яка її створила, можна зробити логічний висновок про виключну важливість цього інструмента, його якості для успіху і процвітання нації.

Які ж критерії впливають на якість держави? Безумовно, це дієва структура влади, справедливі, невідворотно діючі закони, яких дотримується найперше сама влада, та ефективні управлінці, які, власне, урухомлюють той інструмент.

Свого часу Римська держава стала взірцем ефективності, поширивши свій вплив практично на всю Європу, частину Азії та Африки, а на принципах римського права і дотепер базується правова система провідних країн світу. До сьогодні ми пам’ятаємо імена римських державців, які прославили себе мудрістю та ефективністю, рішучістю та виваженістю.

Діяльність державної машини, де завдяки розумно вибудуваній структурі кожне коліщатко чітко взаємодіє з цілим механізмом, не допускаючи збоїв і пробуксовок, величезною мірою залежить від розуму, компетентності, мотивованості, порядності та патріотичності державних мужів, їхньої поваги до закону. Саме тому, на моє переконання, якість людей, яких нація приводить до влади, є вирішальним чинником успішності держави, а отже, і нації.

Повертаючись до головного стрижня будь-якої держави, про який згадували попередньо, а саме: до ясної мети, до ідеї, яка мотивує найостаннішого сміттяра в країні, маємо визнати її першочергове значення. Можна скільки завгодно знущатися над приземленістю американської мрії – бути багатим і щасливим, в ідеалі — стати мільйонером, але саме ця простенька, здавалось би, ідеологема у поєднанні з доволі ефективним інструментом — державою зробила країну рівних можливостей багатою і процвітаючою.

Погляньмо тепер на наші реалії. Чи маємо українську ідею? – Ще б пак! – скажуть читачі. – Маємо. І не одну. І то такі, що куди там тим американцям! Але ж тут, боюсь, і починаються труднощі, адже букет справді чудових ідей, які нам пропонують як спадок поколінь, має один вельми суттєвий недолік: це саме букет ідей, кожна з яких мила серцю тієї чи іншої частини нації, але… нездатна об’єднати її всю. Воно, звісно, можна намагатися підігнати націю під ідею – просвіщати та виховувати тих, хто не доріс своєю свідомістю до певних висот, але чи є то мудре рішення? Топтання на місці в той час, коли світ пішов у своєму розвитку далеко вперед, є величезною загрозою самому існуванню нації, не кажучи вже про її добробут та процвітання. Схоже, саме це відбувається з нами сьогодні…

То, може, пора б нам, врешті-решт, усвідомити, що без простої, зрозумілої всім і привабливої для кожного ідеї, яка об’єднає схід і захід, північ і південь Краю, ми й надалі будемо блукати по колу, заздро позираючи на нації, що живуть вже в зовсім іншому вимірі? Думається, ідея та, за винятком нюансів, насправді, мало чим відрізнятиметься від тієї ж американської, німецької чи литовської. І в тому нема нічого принизливого чи дивного, адже ми, зрештою, належимо до однієї цивілізації, поділяємо одні й ті самі цінності.

Стати мільйонером у своїй власній країні? Чом би й ні. На відміну від упереджень, насаджених «безсребрениками»-комуністами, які не знали іншого способу здобування багатства, як грабунок, чи романтиками великої дороги 90-х, великі статки цілком можливо заробляти чесно. Але для цього, окрім голови на плечах, бажання і вміння працювати, потрібно, щоб Українська держава змінила свої сьогоднішні пріоритети і замість інтересів купки привладних хапуг почала опікуватися інтересами тих, хто насправді створює багатство, безвідносно того, чи то є дрібний фермер, середньої руки підприємець, а чи власник великого металургійного комбінату.

Це, своєю чергою, означає, що народ має отримати реальні важелі впливу на владу, включно з імпічментом президента та чітко прописаною можливістю відкликання в будь-який момент депутата будь-якого рівня. Це означає, що, приходячи до влади, політичні партії, замість самопоборювання та пустої популістської тріскотні, за якою часто приховуються елементарна некомпетентність, непорядність, безвідповідальність, а то й відверта злодійкуватість, мають конкурувати за прихильність нації, забезпечуючи їй найкращі умови для розвитку і процвітання. Це означає, що головною метою існування Української держави, її єдиною, по суті, функцією слід визначити забезпечення інтересів української нації – нації, яка ту державу створила.

Виходячи з цього, я вважав би доречним і абсолютно необхідним внесення суттєвих змін до Конституції України, до її Преамбули зокрема. На мою думку, аж ніяк не Верховна Рада, з усією до неї повагою, має приймати Конституцію України від імені українського народу, а сама українська нація, у всьому її етнічному розмаїтті, як єдиний суб’єкт влади і носій суверенітету в Україні, встановлює Конституцію задля забезпечення справедливості, утвердження закону, прав і свобод громадян, закріплює за обраними нею і підзвітними їй органами державної влади – Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України функцію забезпечення інтересів української нації у всій їхній повноті, найперше, інтересів безпекових.

Саме забезпечення інтересів української нації, її розвиток і процвітання, її безпека від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також справедливість і правосуддя всередині суспільства мають стати найпершою турботою органів державної влади.

Ще однією поправкою до Конституції має стати ліквідація фактичного двовладдя, так званої системи противаг, закріпленої в ній, яка неминуче призводить до протистояння та підкилимного взаємопоборювання Президента та Першого міністра, що й спостерігаємо упродовж років. Дублювання влади на місцях радами та адміністраціями президента є деструктивним і небезпечним явищем, якому необхідно раз і назавжди покласти край на рівні Конституції, закріпивши функції виконавчої влади лише за одним з цих органів.

Забезпечення інтересів української нації… На жаль, сьогоднішня українська влада демонструє кардинально протилежні пріоритети. Зневажання закону, нехтування справедливістю, правами і свободами громадян, ігнорування їхніх життєвих інтересів, у тому числі безпекових, руйнація економіки Краю, доведення до зубожіння переважної більшості громадян, тотальна корупція – ось непривабливе лице «ефективних менеджерів» сьогодення.

Чи можуть такі дії призвести до послаблення держави аж настільки, що вона стане легкою здобиччю агресивно налаштованих сусідів? Питання наразі риторичне. Безвідповідальна поведінка політичних швондерів з числа колишньої компартійної номенклатури, відвертих бандитів та імпотентної опозиції, часто з того самого середовища та з подібними ж нахилами, довела два роки тому до відкритої агресії з боку сусідньої Московії.

Найганебнішим в цьому було те, що «нова» влада, яка прийшла на лозунгах Майдану, на крові його жертв, без жодного спротиву здала московитам двомільйонний Крим, чим заохотила розпалювання війни у промисловому Донбасі – регіоні вельми важливому для української економіки.

З того часу дивна війна, яку українські владці соромливо обзивають АТО, забрала більше восьми тисяч жертв вбитими, залишила більше сімнадцяти тисяч пораненими. Попри ці втрати, попри два мільйони біженців, попри те, що ворог постійно порушує укладене нібито перемир’я, застосовуючи в тому числі й важку далекобійну артилерію, нездарна влада не вчиняє всіх належних і необхідних дій для того, щоб покласти цій війні край.

Мінські перемовини були не кращим з можливих форматів, але вони дали нам час на відновлення війська. На жаль, в їхньому процесі українська дипломатія допустилася низки суттєвих – не знаю як їх і визначити – помилок, поступок, програшів чи відвертих підстав, які тягнуть за собою вельми серйозні наслідки для всього Краю. Найгіршими з них є спроба закріплення в Конституції автономізації окупованих територій Донецької та Луганської областей з визнанням права вето тих територій в українському парламенті та згода на проведення місцевих виборів на фактично окупованій території до виводу іноземних військ, найманців і закриття кордону. Звісно, дипломатія є мистецтвом досягнення можливого, але – їй-богу! – сепаратизм нель штеп порівняно з такими «перемогами» виглядає забавкою невинної дитини.

Міжнародна політика передбачає, що адекватна держава, взявши на себе зобов’язання, дотримується їх. Як вчинити тут Україні? Повести себе так само, як Московія, і зігнорувати домовленості, які у разі їхнього виконання є безсумнівним програшем для неї? Але ж до їхнього виконання нас підштовхує не лише Кремль, а й наші західні партнери – найперше, Німеччина та Франція. Щораз гучніше чути голоси про те, що невиконання Україною угод зніме з Заходу зобов’язання продовжувати санкції проти Московії.

Власне, заклики зняти санкції з агресора лунають від самого початку їхнього накладення. Зацікавлені сторони – а це, найперше, афільовані у московський бізнес компанії, спонсоровані Кремлем партії, як правило ультраправої орієнтації, та ціла армія проплачених блогерів та «політичних письменників» — докладають всіх зусиль для того.

Гортаючи сторінки «Forbes» кінця минулого тижня, натрапив на ряд статей політичного письменника Дага Бендоу. Одна з них присвячена другій річниці, як він висловлюється, «відокремлення Криму від України», інша — краху фантазій Києва щодо західної допомоги. Лейтмотивом обох статей, проте, є обгрунтування необхідності зняття санкцій з Московії.

Було б значно доречнішим викласти обидві ті статті на суд українського читача, аніж подавати лише одну з них у переказі та цитатах, але «Кримській світлиці» нема чим заплатити «Forbes» за користування її матеріалами. Статті, проте, показові, і думку, висловлену в них, ігнорувати не варто.

У статті «Крах фантазій в Києві: Америка і Європа не будуть рятувати українську принцесу» Даг пише, що «…багато українців сподіваються на те, що Америка та Європа порятують їх. Але сподівання ті марні. Україна не має марнувати час, виставляючись казковою принцесою, що очікує на порятунок від Західного лицаря в блискучих обладунках. Перекладаючи відповідальність за себе на Захід, Київ ризикує в підсумку перетворитися на несправджену державу».

Згадуючи непросту історію України, зокрема, її довге перебування в складі Московської, потім Совєтської імперій, Даг зазначає, що «від самого здобуття Незалежності Україна потерпала від жахливого політичного керівництва. Президентство, випавши з рук некомпетентного прозахідного Віктора Ющенка, потрапило до промосковського клептократа Віктора Януковича. Після зміщення останнього, олігархічні економічні інтереси все так само залишаються під контролем, тільки й того, що інших кланів примхливих політиків», вважає пан Бендоу, не здогадуючись, що насправді клани практично всі ті самі. Він зазначає також, що сама країна є дуже роз’єднаною, маючи всередині себе надто різні західні і східні частини.

На його думку, трагічність долі Києва полягає в надто близькому сусідстві до Московії, яка має особливі історичні, культурні, економічні і безпекові зв’язки з Україною. Цим, а ще намаганням запобігти вступу України до НАТО, він пояснює готовність Москви прийняти міжнародну критику, економічні санкції, політичну ізоляцію і військові загрози.

«Гарна політика потребує чесного аналізу, — пише далі пан Бендоу. — Діючи так, ніби Путін таємничим чином перетворився на Адольфа Гітлера і запланував бліцкриг через Фінляндію, держави Балтії, Польщу і далі в Німеччину аж до Атлантики, нікому не допомагаєш».

Не бажаючи запідозрити його в нечесному аналізі, який очевидно ж результуватиметься в брудній політиці, будемо вважати, що пан Бендоу не чув заяв найвищих московських чиновників про те, що їхні танки за два тижні будуть в Києві, про заклики заступника голови Державної думи Московії скинути ядерну бомбу у Босфор, аби змити в море незговірливий Стамбул. Не знає політичний письменник Даг Бендоу ані про затонулу в жовтні 2014 року московську субмарину неподалік Стокгольма (певно, хлопці підійшли під самий берег, аби роздивитися гарненьких шведок?), ані про неодноразове порушення московськими літаками повітряного простору Швеції, країн Балтії. Ось і цього вівторка військовий літак Московії заблукав у небі Естонії. А що вже казати про неодноразові появи московських стратегічних бомбардувальників над Ла-Маншем: востаннє це було не далі, як 8 березня! І, очевидно ж, Даг щиро вірить в примарний «народ Криму», який, злякавшись таких само примарних «бєндєровцев», вирішив втекти до Московії, прихопивши з собою Кримський півострів, поза тим, що той, згідно з усіма міжнародними угодами, є невід’ємною частиною України.

«Незважаючи на обурення з приводу поведінки Росії, висловленого в Брюсселі, Стара Європа не відчуває великої загрози зі сходу. Тим часом, економічні вигоди від інтеграції навіть нерозділеної, цілої України в Європейський Союз будуть скромними і заберуть багато часу», а з огляду на те, що «Київ є економічною чорною дірою, європейці не виявляють жодного бажання надавати допомогу рівня хоч якось близького до того, що потребує Україна», — вважає пан Бендоу.

«Америка й Європа не мають багато інтересів в Україні. Це — неприємна правда, яка спричиняє чимало вереску в Києві, але це не робить її менш правдивою. Упродовж історії і Америка, і Європа чудово ладнали з Україною під контролем Санкт-Петербурга, а пізніше — Москви. І це не змінилося», — пише далі Даг Бендоу. «Окрім українських емігрантів, які вважають, що сонце сходить і заходить в Києві, та ідеологічних неоконсерваторів, які вважають, що Вашингтон повинен вести війну проти будь-якої влади, яка чинить опір диктату Америки, мало хто з американців навіть думає про Україну. На президентській кампанії вивергається багато дурної риторики на будь-які теми. Одначе Росію рідко згадують, і то лише у зв’язку з інтервенцією Москви в Сирії, а не в Україні».

«Таким чином, стікаюча кров’ю Україна викликає співчуття, а не зобов’язання. Ані Америка, ані Європа не готові накласти серйозні санкції, покликані зламати російську економіку. Ані Америка, ані Європа не готові ризикнути воювати з Росією. Захід не буде повертати Крим, упокорювати донецьких сепаратистів, гарантувати територіальну цілісність України чи навіть рятувати її економіку. А це означає, що Київ фактично залишений сам на себе», — резюмує пан Бендоу.

Ознайомитися з самою статтею можна на сайті «Forbes» за посиланням http://www.forbes.com/sites/dougbandow/2016/03/25/busted-fantasies-in-kiev-america-and-europe-wont-save-the-ukrainian-maiden-in-distress/#1ab4c79e4cd1

Отже, Даг Бендоу вважає, що Київ залишений сам на себе. Насправді, це і так, і не так. Світ відповідальних політиків, на щастя, існує не лише в інфантильній уяві українців. Але правда полягає і в тому, що навіть цей світ стоїть сьогодні перед непростими викликами. На їхньому тлі нездарна політика Києва викликає дедалі більше розчарування і навіть роздратування. Західним політикам щодалі, то важче переконувати свого платника податків у необхідності оплачувати корупцію, яка, попри всі лозунги і камлання, і далі процвітає в Україні.

Як би те не було сумно, маємо визнати, що постмайданна влада, за великим рахунком, всі два роки займалася нічим іншим, як імітацією заявлених суспільством змін. Корумповану систему влади так і не було змінено. Суди, прокуратура, значною мірою правоохоронні органи і далі продовжують бути частиною мафіозного спрута, який висотує останні сили з Краю. Уряд, який у час війни не соромиться розкрадати за старими та новими схемами мільярди позичених грошей, президент, який зі страху чи то втрати влади, чи то можливого кримінального переслідування продовжує зберігати в законсервованому вигляді Генеральну прокуратуру, попри те, що всі розуміють, що саме вона є, по суті, оплотом корупції в Україні, Верховна Рада, де контрольована олігархатом більшість як не приймає закони, які довалюють Край, то влаштовує під час кризи півнячі бої чи місячні відпустки…

Як почувається голова якоїсь німецької компанії, який зазнає мільйонних збитків від запроваджених ЄС санкцій проти Московії, достеменно знаючи, що ВР України ще влітку 2014 року ухвалила закон «Про вільну економічну зону Крим», дія якого більше року всебічно підтримувала окупаційну владу півострова, знаючи, що московський бізнес і сьогодні вільно почувається в Україні? Як почувається Захід, заявляючи про невизнання окупації Криму та Донбасу, коли український уряд діями свого Міністерства палива та енергетики, Пенсійного фонду України фактично визнає окупацію Криму?

Кажуть, один із способів програти війну – це відштовхнути від себе спільників. Схоже, наша влада досягла тут чималих успіхів. А оскільки погрязла по вуха в корупції, то, відчуваючи свою вину, не має жодних аргументів перед Заходом, який тепер бажає єдиного – у будь-який спосіб, навіть на умовах агресора, покласти край військовому конфлікту біля свого порога, аби не дати йому можливості розростися до повномасштабної Третьої світової, яка локально (Сирія – фантомна ІД — Україна) вже довший час триває. В цьому розкладі приживлення до України московизованих лнрів-днрів для Заходу є очевидно далеко меншим лихом. Такий розклад цілком влаштовує господаря Кремля. Його гра м’язами на Донбасі, нашпиговування захоплених територій все новими й новими цяцьками з «Воєнторгу», польоти розвідувальних дронів, військові навчання в прикордонних з Україною районах кінця лютого та прогулянка корабля електронної розвідки «Тихий Дон» в українські територіальні води в район Маріуполя цієї середи є нічим іншим, як тиском, найперше, на розчарований поведінкою України політикум Заходу.

Але чи влаштовує такий розклад нас? Що маємо робити, аби вже завтра не прокинутись у чіпких обіймах сестри-Московії? Відповідь, як на мене, проста: чинити так, як підказує гідність і закон. І закон, і гідність велять називати війну війною, приписують захищати свою територію, забороняють кидати на поталу ворога своїх громадян. Здоровий глузд при тому підказує, що виграти війну, маючи очільників, які ганебно здали Крим з його військом і флотом, з двома мільйонами українських громадян, з очільниками, які мародерствують, наживаючись на війні, – є річ неможлива. Лише заміна нездарної корумпованої влади учорашнього дня на відповідальних, порядних, професійних політиків – на політиків, які є патріотами не на словах, а на ділі, на політиків, які, прислухаючись до спільників, усе ж будуть покладатися найперше на себе і свій народ, може вивести нас з парадигми «як правдоподібніше програти війну Путіну» і започаткувати нову – «викидаймо агресора з нашої землі і будуймо європейську Україну».

Насамкінець пропоную моєму шановному читачеві ще раз вчитатися в цілком адекватну тут оцінку Дага Бендоу: «…багато українців сподіваються на те, що Америка та Європа порятують їх. Але сподівання ті марні. Україна не має марнувати час, виставляючись казковою принцесою, що очікує на порятунок від Західного лицаря в блискучих обладунках. Перекладаючи відповідальність за себе на Захід, Київ ризикує в підсумку перетворитися на несправджену державу».

Робімо ж висновки, панове-товариство!

#15 за 08.04.2016

ВІДРОДЖЕННЯ ГІДНОСТІ — ЯК ЗАПОРУКА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Дорога в’юнилася поміж невисоких положистих горбів, порослих смарагдовою зеленню. Праворуч вони здіймалися зовсім поряд за нетісним рядом стилізованих під традиційну німецьку архітектуру дво- і триповерхових будинків, що підступали зовсім близько, відділені від асфальтівки неширокою смужкою зелені, низеньким підстриженим живоплотом та поодинокими деревами. Ліворуч такі ж будинки, а за ними, унизу, виднівся розлогий видолинок з веселими зеленими полями – ген аж до самого затягнутого легким серпанком узвишшя, що мріло на горизонті. Жодних потворних парканів, що закривали б краєвид, жодних білбордів з натхненними ликами членів Бундестагу. Натомість, біля самої дороги раз по раз помічаєш акуратні сміттєвички. Кольору навколишньої зелені, вони виглядають тут цілком органічно і аж ніяк не псують вигляду цього глухого села, що загубилося десь в самісінькій німецькій глибинці, кілометрів за сімдесят від найближчого автобану. Проїхавши його наскрізь, за п’ять-шість кілометрів в’їжджаємо в інше, таке ж чистеньке, доглянуте, респектабельне село, за ним ще одне, таке саме невеличке, таке саме охайне. За межами селищ чисті узбіччя без розвішаних по гілках дерев пластикових пакетів, без розсипів пляшок під ними. Сама асфальтівка заслуговує окремого слова. Ні, вона не нова. Латана. Ці латки легко помітити, бо вирізняються відтінком. Але – лише відтінком, бо дорога насправді гладенька, мов яйце. На короткому відтинку зустрічаємо дорожні служби. Одні миють дорожні знаки, інші, за кілька кілометрів, виставивши тимчасовий світлофор, миють бездоганно виконану дорожню розмітку…

Ні, це не замальовка з моїх останніх відвідин Німеччини. Це відео, викладене моїм FB-товаришем напередодні його дня народження. Що ж вразило земляка-кримчанина, професійного телевізійника, в цьому коротенькому невигадливому сюжеті? Певно, саме те, що змушує задуматись кожну мислячу людину, те, що автор відео коротко висловив одним реченням: «Чому так не може бути у нас?». А й справді – чому?

Мимоволі згадалася візитівка наших придорожніх кримських сіл – присипані пилом садки та будиночки-гномики за парканами з нештукатуреного ракушняка чи трухлявого штахетника на давно не білених стовпцях, засмічені, зарослі дебелим бур’яном узбіччя. Та що там бур’ян…

Наближаючись до столиці Криму по Московському шосе, мимоволі звертаєш увагу на розсипи пластику та іншого побутового мотлоху, що тягнеться уздовж узбіч кілометрами, на розтріпане шмаття целофану, що густо уплутавшись в крони занехаяних дерев, тріпотить на вітру, мов сигнали біди. Навіть зовні благополучні курортні селища і містечка вражають часом сюрреалістичним контрастом між кричущою розкішшю справді гарних апартаментів, несмаком новозбудованих приватних міні-готелів і вбогістю іншого міні – переселенських будиночків середини минулого сторіччя, що туляться поряд, мов вихідці з іншого світу.

Нічого й казати, що у порівнянні з дорогами німецької глибинки, навіть непогані за українськими мірками кримські дороги виглядають насправді розбитими, зношеними, недоглянутими…

– Московський слід, – скаже хтось. Справді, сьогодні мій Крим якось разом змалів, посірів, вкрився брудом, пилом занехаяності, потьмянів під шаром запустіння, яке щодалі стає все зримішим. Але ж і до анексії кримську глибинку було важко порівняти до глибинки баварської. Безперечно, наростаючий з кожним наступним роком потік туристів в український Крим, як вітчизняних, так і закордонних, уможливлював динамічний розвиток не лише рекреаційного бізнесу, прямо пов’язаного з обслуговуванням великої кількості відпочиваючих, але й давав потужний поштовх іншим, суміжним галузям, таким, скажімо, як сільське господарство, будівництво. Бурхлива підприємницька діяльність, живі гроші, які інвестувались в подальший розвиток регіону, дозволяли не лише під-тримувати курортні містечка в привабливому вигляді, але й робити реальні кроки в напрямку до світового туристичного ринку. В перспективі, через десяток-другий років Крим мав усі шанси перетворитися на популярний світовий курорт. На жаль, не сталося…

Але то Крим – Крим, який щорічно щедро підживлювали гроші мільйонів відпочиваючих. Зовсім не те було в материковій Україні, особливо в регіонах, які, дозволивши знищити свої бюджетоутворюючі підприємства, стали фактично банкрутами. А таких регіонів по всій Україні – море…

В невеличкому районному містечку, де я народився, – містечку з давньою історією (про нього згадував в своєму «Повчанні» ще Володимир Мономах в році 1096), за совєтів функціонували машинобудівний, консервний, радіоламповий заводи, хлібо- та маслозаводи, меблева фабрика, фабрика цукерок, був приміський радгосп всесоюзного об’єднання «Лекраспром», що спеціалізувався на вирощуванні та переробці лікарських рослин. З усіх вищеназваних вижити вдалося лише сільгосппідприємству, що виросло з колишнього радгоспу. Тисячі людей опинилися на вулиці без засобів до існування, без можливості утримувати свої сім’ї…

Власне, як за тиранів-царів, коли тут на кожному розі будували церкви, чи «людинолюбців» комуністів, які зносили церкви та встановлювали своїх ідолів, так і за нинішньої «народної» влади, коли замість того, щоб пустити нужденне подаяння, що якимось дивом ще потрапляє до місцевого бюджету, на ремонт вщент розбитих доріг, місто споруджує монументальні арки, інтереси людей, їх добробут цікавили владу найменше. Чи ж варто дивуватися за таких обставин, що білопільчани, які мешкають далі як за десять хвилин ходу від центру міста, змушені і сьогодні, в XXI сторіччі, як ото їхні пращури у давні віки, місити грязюку зроду-віку не мощених вулиць. Жодного порівняння до глухого німецького села, панове…

Звісно, можна посилатися на непросту історію нашу, але якщо відкинути демагогічні розпатякування про те, що Україна, мовляв, винесла на своїх плечах тягар Другої світової, була зруйнована дідами сьогоднішніх благополучних німців і саме тому ніяк не може вишкрябатися з тої руїни, то тверезі думки приведуть нас до досить невтішних висновків, які треба, проте, брати до уваги і то – чимскоріше.

Справді, Україна зазнала жахливої руйнації. Але хіба Німеччину обійшла та доля? Хіба її міста та села не були зруйновані, подекуди просто стерті з лиця землі? І все ж вона відродилася набагато швидше і ефективніше за Радянську Україну. Вже в шестидесятих вони жили, не знаючи дефіцитів і нестатків. Виходить, причина нашого неуспіху зовсім не в несправедливостях минулого. Воно, звісно, свавілля комуняцького режиму, що, мріючи про світове панування, і в повоєнні часи висотував з підвладних йому народів всі сили, неймовірно загальмувало нас. В той час, коли світ динамічно розвивався, що напряму вело до зростання добробуту населення, підвищення якості життя, вся потуга Червоної імперії була зосереджена на накачуванні м’язів, на створенні арсеналу знищення. Гонка озброєнь, в якій Совєти намагались будь-що випередити Захід, нав’язати йому свою волю, була причиною того, що соціальна складова бюджету Союзу РСР завжди фінансувалася за залишковим принципом. Інтереси простих людей ігнорувалися. Така політика не могла не призвести до крайнього виснаження та руйнації основ економіки радянського монстра, до падіння режиму комуністів, що, зрештою, й сталося.

А проте ж, це пояснення не є ані повним, ні достатнім. Двадцять п’ять років Незалежності могли і мали виправити ту трагічну сторінку нашої історії. Не змогли і не виправили. Більше того, було знищено навіть той позитив, який значно полегшив би нам перехід у ряд провідних, процвітаючих країн світу. І сталося те до банального просто. Вчорашня комуністична партноменклатура, не маючи більше потреби прикриватися фіговим листком ідеології пропагованої ними рівності, вдалася до хижацького розграбування Краю, який вона, власне, ніколи й не сприймали своєю батьківщиною. Тому масштабному злочину сприяло декілька факторів, найвизначальнішим з яких, на мою думку, було витворення попереднім комуністичним режимом упродовж довгих десятиліть його панування спільноти нового типу – суспільства керованого охлосу. Це вдалося зробити, найперше, шляхом безжального знищення української еліти, яка була втіленням гідності, самосвідомості та креативних сил нації. Після її винищення, переформатування нації, шляхом викорінення в людині відчуття господаря власного дому, було лише питанням часу. Застрашену терором, який вчинявся проти неї упродовж семидесяти чотирьох років – терором, який, закріпившись глибоко у підсвідомості, до значної міри спотворив її самостійницький характер, її сприйняття честі та гідності, зазомбовану фейковими ідеалами, що вели в нікуди, націю було перетворено, зрештою, на безвольну, легко керовану масу. Постсовєтська українська «еліта» – оте поріддя манкуртів, виведене леніними-сталіними – просто використала той людський матеріал, найперше його байдужість, його поступливість, довірливість, його готовність до конформізму, задля досягнення своїх корисливих цілей. Власне, вона успішно користується тим до цього часу.

Про глибину шкоди завданої тим переформатуванням можна судити по тому, що попри всі ознаки небачених масштабів злочину, який відбувався на її очах, коли без війни країну космічних технологій – її економіку, її науковий потенціал – перетворювали на руїни, коли на вулиці викидали мільйони безробітних, коли населення Краю фактично вимирало, скоротившись майже на тринадцять з половиною відсотків, нація не вчинила жодного значимого спротиву. Поодинокі виступи пассіонаріїв, з-поміж яких не можна не згадати спроби чорнобильців захистити свої права, так звану «революцію на граніті», акцію «Україна без Кучми», Помаранчеву «революцію», насправді мало змінили її позиціонування. Лише останній, наймасовіший, просякнутий кров’ю рух за європейську Україну та агресія «братської» Московії дещо сколихнули те застояле болото, стали поштовхом до непростого процесу відновлення власної гідності. А проте ж, базові «цінності» того люду, запрограмованого ще сталінсько-сусловськими технологами, залишаються і досі багато в чому незмінними.

Найгнітючіше враження справляють запліснявілі сподівання на доброго царя/президента/депутата/начальника, який один лише може вирішити всі твої проблеми, зігріти, нагодувати, загалом ощасливити. Чи ж дивно, що сподівання ті незмінно знаходять розуміння і вдячний відгук поміж вінценосних достойників! Та вони просто щасливі невтомно боротися за нас, добиваючись безкоштовної освіти, медицини, безоплатних кредитів, широких субсидій, соціальних пільг, низьких цін, дешевих продуктів, адже в цій «боротьбі» важливий, насправді, зовсім не результат, а процес.

Хто не пам’ятає, які сподівання покладалися на прихід до влади фінансового генія Віктора Ющенка! Чого ми чекали від нього – відновлення прав вояків УПА, донесення до світу правди про Голодомори, започаткування традиції сходжень на Говерлу? Звісно, і перше, і друге, і навіть третє було важливим, але ж найперше ми очікували, що під його мудрим керівництвом Україна зробить потужний економічний прорив. Ми так сподівалися на те… На жаль, пан Ющенко розмінявся на гасла, на шоу, на візантійщину, на імітацію обіцяних змін. Розчарування тою політикою цілком прогнозовано привело до влади відверто злодійський режим.

Нинішні «революціонери», схоже, повторюють шлях Віктора Андрійовича слід в слід. І це так сумно… Здавалось би, чого ще бажати, коли за тобою твій народ, коли тебе підтримує світова спільнота? Чини за законом, виконуй обіцяне і слава про тебе не зблякне в поколіннях вдячних нащадків. Але, схоже, дуля в кишені, яку тримали, стоячи на майданній сцені, проявляється все ясніше. Не йдуть реформи… Не йдуть, хоч плач! Що тому виною, можна лише здогадуватись. Часто, слідкуючи за сесіями Верховної Ради, ловиш себе на думці про поганий театр фальшивих акторів. Коли ж до того дійства долучається пан Перший міністр, високоповажний пан Президент, маєш повне уявлення про погано зрежисовану виставу, написану не зовсім адекватним драматургом-самоуком для показу неповносправній публіці.

Як можна інакше сприймати дійство, коли заборонивши армії чинити спротив, віддають ворогові твою землю, твоїх громадян, коли війну не називають війною, коли замість того, щоб вибити ворога зі своєї землі, з ним ведуть перемовини – про що?! Коли замість стимулювання власної економіки її нищать, сідаючи натомість на голку закордонних фінансових позик, а замість вкрай необхідних реформ не знаходять нічого кращого, як втягнутися в кампанію перейменування міст і сіл, площ і провулків, коли… Список тих дивовиж можна продовжувати й продовжувати. Замість важливих, пекучих, насправді, питань, які стоять перед Краєм і вимагають негайного їх вирішення, наші законодавці витрачають дорогоцінний, безповоротний час на підкилимне вовтузіння, на нікчемні закони, які в Європарламенті вже охрестили законотворчим мотлохом, на коаліціади-прем’єріади, влаштовувані на догоду хворих амбіцій однієї людини, на будь-що, окрім реальних дій задля відродження України.

Ось і минулої п’ятниці, слухаючи відповіді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань пана Кириленка під час години запитань до уряду в парламенті, був вражений, що навіть сьогодні, в тій скруті, в якій перебуває Край, уряд не знаходить нічого нагальнішого, як опікуватись створенням нового меморіалу жертвам Бабиного Яру. Виявляється, ідея ця була запропонована паном першим міністром ще наприкінці червня минулого року, з обіцянкою належного фінансування. Слухаючи, читаючи таке, мимоволі виникає враження перебування в якомусь паноптикумі. А може… може це я якось не так сприймаю реальність? Може все так і має бути, і пам’ять розстріляних сімдесят п’ять років тому мучеників важливіша за життя десятків, чи й сотень діток, батьки яких сьогодні не можуть віднайти кошти на їх лікування? Може грубі гроші, закопані в ті алеї, краще допоможуть 7-8 тисячам людей з хронічним захворювання нирок, які, рахуючи кожен день на краю смерті, стоять сьогодні на черзі до переповнених центрів, де проводять гемодіаліз? Може державні мужі таким чином сподіваються вразити серця чулих європейців, до яких останнім часом безперестанку вдаємося по фінансову допомогу, рахуючи дні до наступного траншу, як оті бідахи, що потребують гемодіалізу? Можливо. Хоча, як на мене, то це дуже нагадує історію, коли ваш сусіда приходить до вас, благаючи дати якусь сотню, аби діти не попухли з голоду, а назавтра, коли ви випадково помічаєте його за узливанням, він, не кліпнувши оком, пояснює, що пив за упокій душі померлого десять років тому дідуся.

За тими надзвичайно важливими державними турботами панові віце-прем’єр-міністру з гуманітарних питань, міністру культури, очевидно, нема часу поцікавитися, а що там відбувається насправді з тою «Кримською світлицею», у співзасновниках якої числиться його поважне міністерство. Така дрібня… В Україні ж і без неї газет тих… Тепер же, коли Крим, начебто, теє… ну, не дуже наш, то кому вона там потрібна? Для зрадників газет не видаємо, ось так! А зекономлені на тій писанині кошти можна пустити на ще якийсь пам’ятник, чи організувати десь в Європі сякий-такий флешмоб…

Боюсь, наші «революціонери», попри всю їх євротріскотню, мають, насправді, дуже слабке уявлення про європейські цінності. Референдум в Нідерландах, що відбувся цієї середи, результати якого, боюсь, неважко спрогнозувати, зайвий раз довів це. Звикнувши до імітіції, наші владці й тут, замість реальних доказів відданості тим цінностям, що мало б проявитися в ліквідації корупції, в реальних реформах, які б реанімували економіку України, вдалися до чисто циганських методів, запустивши в Нідерланди десант студентів-флешмобівців, які мусили агітувати голландців зробити свій вибір на користь України. Чи сприйняли таку підміну голландці, вирішуючи питання про затвердження угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною? А ви – чи прийняли б ви до своєї багатодітної родини далекого родича – сьому воду на киселі – якого дуже шкода, якому справді хочеться допомогти, який сам дуже того бажає, але замість того, щоб попрацювати і привести свій дім до ладу, він натомість настирливо проситься до вашої чистенької оселі зі своїми невмитими тарганами, готовий хоч навприсядки скакати, аби пустили?

На щастя, далеко не всі українці подібні до нашої недолугої влади, і я ще маю невеличку надію, що мудрі голландці зроблять поправку на те. А ще врахують, що темні оборудки наших найвищих посадовців з офшорними компаніями не мають прямого стосунку до нації, яка лише вчиться робити висновки, виходячи зі справ, а не із слів, якими б гарними ті слова не видавались.

Заможна Європа з певним острахом дивиться сьогодні на залучення до Спілки нових членів. Після Грецької кризи, після шокуючого напливу емігрантів з Сирії, її побоювання можна зрозуміти. Найкращим і найправильнішим способом стати членом Євроспілки, членом НАТО була б, на мою думку, не принижена позиція згодного на всі умови прохача, а наша гідна поведінка сьогодні. Реформування країни, відродження економіки, народження нових, цікавих світові ідей, унікальних технологій, розвиток виробництва цікавих світові товарів, – все це ніхто не зробить за нас і зусилля кожного є вкрай необхідною умовою. Треба позбавитися ілюзій, що субсидії, пільги є кращими, аніж чесно зароблені, хай і важкою працею, гроші. Треба навчитися тримати в руках свою владу, контролювати її, змусити її відповідати за кожен свій крок, змусити її працювати так само наполегливо, як працюємо ми. Але починати, у будь-якому разі, треба із себе, не викидаючи сміття за ворота, не загиджуючи довкілля, не накручуючи міську асфальтівку на колеса свого сорокатонного MANа, не чекаючи крайнього, аби замінити перегорілу лампу в під’їзді. Шлях відродження гідності – правильний шлях, і він рано чи пізно зробить наш Край таким же привабливим, як той, про який згадували, починаючи цю статтю…

#16 за 15.04.2016

ПОВЕРТАЄМО КРИМ ЧИ ЗДАЄМО УКРАЇНУ?

Колись історія розставить все на свої місця, заповнить усі пробіли, назве імена всіх героїв і зрадників, але вже навіть сьогодні, маючи лише фрагментарну інформацію про те, як Крим, не зрушивши з місця ні в географічному аспекті, ні з точки зору міжнародного права, в умах певної кількості одурманених пропагандою людей чи то переплив, а чи був відбуксирований з української в московську гавань, можна зробити певні висновки, які напрошуються самі собою. Найперше, що впадає в очі, це те, що, попри очевидне порушення всіх міжнародних законів, попри порушення двосторонніх угод, ратифікованих парламентами обох держав, зокрема «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», підписаного в 1997 році в Києві, Московія сьогодні намагається робити вигляд, що не відбулося нічого надзвичайного. Більше того, світ настирливо переконують, що у випадку з Кримом не йшлося про жодну анексію, а лише про добровільне приєднання такого собі «кримського народу» до історичної батьківщини, про відновлення історичної справедливості.

Цинізм ситуації полягає в тому, що мислячі люди світу, не виключаючи таких і в самій Московії, не кажучи вже про українське суспільство, чудово розуміють, що саме сталося. Але Москва, зробивши ставку на обивателя, який живе не розумом, але вірою, добилася приголомшливих успіхів — успіхів уже призабутих в Європі від часів Йозефа Геббельса: «Що зухваліша брехня, то легше в неї вірить обиватель».

Віра, насправді, є надзвичайно особливим способом сприйняття людиною світу. З точки зору теорій, які розглядають буття як істину, вона є одним із способів бачення буття, а отже, і самої істини. Віра не потребує жодних доказів, адже часто формується на основі лише внутрішнього, суб’єктивного переконання. Не дивно, що такі її особливості віддавна використовувались сильними світу цього, а релігія з незапам’ятних часів була частиною влади.

Чи не те саме спостерігаємо і сьогодні? Віру московитів у непогрішимість дій своєї влади не можуть наразі похитнути ані докази розуму, ані опозиція цілого світу, з усіма його засторогами і санкціями, ні навіть труни з тілами їхніх синів, їхніх батьків, що вже довший час безперервним потоком завозяться на територію федерації з земель, які Кремль з маніакальною настійливістю вважає як не частиною «русского мира», то сферою своїх виключних інтересів.

Ця віра не з’явилася сама по собі. Її тривалий час наполегливо формували, приживлювали у свідомість московитів. Наскільки ретельно те робилося, можна судити вже з того, що далеко не одні лише пересічні громадяни федерації потрапили в пропагандистські тенета Кремля. Багато відомих людей у галузі науки, мистецтва, літератури піддалися інфікуванню вірусом войовничого шовінізму. Брудна хвиля ненависті до міфічних «бєндєро-фашистов», невтомно спінювана соловьев-киселев-шоу, незчисленними лайфньюзами та цілими арміями свідків розіп’ятого хлопчика, накрила Московію з головою, затопила її «до самых до окраин».

Отже, агресія Путіна в Україні жодним чином не була спонтанною. До того йшлося. До того велося. Те планувалося. Упродовж усіх років Незалежності Московія не припиняла втручатися у внутрішні справи України.

Від самого початку, зневаживши підписані на найвищому рівні Біловезькі угоди, вона наполягла – фактично змусила невпевнену, боязку і далеко не патріотичну українську владу до розділу Чорноморського флоту, що базувався на суверенній території України і, згідно з зазначеною угодою, мав повністю перейти під її контроль. Тим Москва не лише зберегла за собою бойові кораблі, кожен з яких, навіть не новий, коштував сотні мільйонів доларів, але – що набагато важливіше! – зберегла за собою головну військово-морську базу на півострові, легалізувавши таким чином свою військову присутність в Україні. У що те вилилося — тепер добре відомо.

Можна в цьому контексті пригадати ще й політику осаджування в Севастополі флотських і не лише флотських відставників, формування з них, з комуністів та проросійських партійок п’ятої колони, добре підживлюваної, легко керованої, в будь-який момент готової підіграти «собирателю земель». І підігрували. Це вони в 90-х носили по Сімферополю труни з написом «Україна», робили масовку для спецслужб, які намагалися відділити Крим методом мєшковізації, жбурляли капусту в натовських вояків, не допускаючи їх до проведення навчань в рамках «SeaBreeze». Це вони стали візитівкою кримської «самооборони» (без них її, напевно, правильніше було б звати таки кубанською), яка відіграла без перебільшення помітну роль в анексії півострова. Спершу вони робили картинку московським телевізійникам, стоячи під Верховною Радою Криму та блокуючи з «Беркутом» перешийок, а пізніше грали роль збурених народних мас, стоячи в облозі українських гарнізонів. І все те під прикриттям московитських ССО та морської піхоти ЧФ. Щоправда, полювали на українських активістів та медійників вони таки самостійно.

А ще впродовж усіх років Незалежності не припинявся потужний тиск, як опосередкований – через численні «русские блоки», «русские единства», так і безпосередній – тиск самого Кремля, метою якого було надання російській мові статусу другої державної в Україні. Цьому Московія надавала особливо великого значення. Поряд з нарощуванням темпів і обсягів мовної експансії, коли радіо-, телепростір, світ друкованих медіа, світ книжки заполонило слово московське, Кремль докладав чималих зусиль до нищення мови української. Віддані Москві табачники українських (!) міністерств освіти та культури докладалися до того упродовж чи не всіх 25 років. Тим часом пригріті Кремлем васермани вели системну роботу, доводячи, найперше, нам, недолугим, але рикошетом і всьому світу, тезу про штучність, несправжність, фантомність нашої мови. Не гребували подібними заявами і найвищі посадовці Кремля. Так, на засіданні ради «Росія – НАТО» в квітні 2008 року Володимир Путін перейшов усі межі, зауваживши в розмові з президентом Бушем, що Україна не є навіть державою. Щось подібне ми чули і від п.п. Лаврова, Медведєва, від заступника голови Держдуми, від декотрих її депутатів.

Такі висловлювання могли свідчити лише про одне, а саме про те, що Московія, на відміну від України, ніколи не сприймала «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» за серйозний документ, використовувала його лише задля досягнення своїх власних цілей. Чи ж дивно, що статті того договору ніяк не забезпечили права України ні під час сирно-молочно-м’ясних війн, ні під час війн газових? Не утримали вони Московію від нарощування війська, його модернізації, не утримали і від прямої агресії в лютому 2014 року. Московія просто ігнорувала цей, чинний на папері і до цього дня, міждержавний акт, зареєстрований, до слова, в ООН, де в статтях 2 і 3 прямо мовиться про повагу до існуючих між державами кордонів, про їхню непорушність, про повагу до територіальної цілісності, про мирне врегулювання спорів, про незастосування сили або загрози сили, включно з економічними та іншими способами тиску, про права народів вільно розпоряджатися своєю долею, про невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, про співробітництво між державами, про сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань (пам’ятаємо Будапешт?), а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Справа навіть не в тому, що Московія, немов той ревнивий підліток з заниженою самооцінкою, хотіла, щоб ви дружили лише і виключно з нею, відкидаючи будь-яку, навіть гіпотетичну можливість ваших дружніх стосунків з країнами Заходу. Справа в тому, що упродовж віків вона звикла розглядати Україну як дуже особливу, невід’ємну частину самої себе. Витворений нею за той час сурогат історії, згідно з яким Москва виводила свої корені з Русі, була її правонаступницею, не дозволяв іншого, адже без того підмурку зависала в повітрі вся вавилонська вежа її імперськості і навіть сама її сьогоднішня назва «Росія» – а саме так іменували Русь греки-візантійці – втрачала всякий сенс, як, до слова, і поцуплена самоназва «русские», адже майже до кінця XVII сторіччя світ знав їх як московитів, а держава звалася Московським царством.

Ставки, як можемо розуміти, надзвичайно високі. І хоч нам і на думку не спадає повернути своїй державі її давнє ім’я, а собі надалі зватися русичами – на що маємо непорівнянно більше прав, аніж сучасні московитяни – підозріливий і нетерпимий східний деспот уже виніс свій вирок. Це до того, чи вдовольниться Московія Кримом та Лугандою. Тож ті, хто плекає надії задобрити її «правильним» вирішенням «конфлікту» в Мінську, поступками, які більше нагадують зраду національних інтересів, просто марнують час. Єдиним виправданням того затягування часу може бути лише ефективне його використання задля якнайшвидшого формування потужного, добре озброєного, навченого війська та негайної реанімації економіки Краю.

А ще маємо навчитися, врешті-решт, покладатися в усьому, найперше, на самих себе, відкинувши політику бездумного плазування перед МВФ, політику риття бездонної боргової ями для прийдешніх поколінь українців. На жаль, дії влади, котра, забувши про Край, доля якого буквально зависла на волосині, продовжує гидотну підкилимну тарганячу вовтузню, нескінченний переділ «потоків», не вселяють жодної надії, особливо з огляду на корупцію та повзучий реванш банди вчорашніх у Кривому Розі, в Одесі, в багатьох інших містах. Найдивовижнішим і найнеприйнятнішим є те, що і уряд, і президент не те, що не помічають того процесу, але, схоже, перебувають всередині нього, очолюють його. Але ж те означає, що шанси скорого відновлення України у своїх кордонах стають що далі, то все більш примарними. В цьому сенсі перелицьована коаліція та новий-зі-старими-латками уряд не дають жодної надії.

Мій Крим, безперечно, рано чи пізно, а таки повернеться в Україну. Але то має бути нова Україна – Україна гідності і порядку, Україна панування справедливого закону, Україна, де зручно жити не злодійкуватим чинушам, що безсоромно паразитують на тілі нації, а тим, хто будує своє майбутнє власним трудом, неважливо — фізичним чи інтелектуальним, Україна необмежених можливостей, великих шансів і справджених сподівань.

Але він ніколи не повернеться в Україну зрадливої влади, яка, не кліпнувши оком, немов якесь бидло, здає свій народ загарбникові, в Україну корумпованих чиновників, в Україну безробіття, в Україну, де проблему тотальної бідності лікують не за допомогою відродження економіки, відкриття нових підприємств, масового створення нових робочих місць, заохочення бізнесу, залучаючи задля того, найперше, свій, а також іноземний капітал, а за допомогою гучних гасел, популістських законопроектів, повальних субсидій, копійчаних пільг та безкінечних позик.

Те, що сталося з Кримом, з Донбасом, є анонсом для всієї України – шансом, напевно, останнім, прочуматися, врешті-решт, прийти до тями і, зробивши належні висновки, почати діяти. І часу на те – ой як небагато! Життя — жорсткий навчитель. Ще й ще раз воно вказує нам на хибність нашої поведінки, на помилки, які з упертістю, гідною кращого застосування, продовжуємо робити. І кожен такий зігнорований нами урок відкидає нас все далі назад у цьому конкурентному світі.

Прийшла весна, і потоки сонячного тепла, п’янке повітря, діючи на нас так само, як на оті ніжні клейкуваті бруньки, що от-от вибухнуть яскравою зеленню, невідпорно кличуть нас… правильно – саджати картоплю, моркву, бурячки, аби, попри все, що там трапиться у світі, не залишитись без нашого улюбленого борщу. Це на рівні підсвідомості, на рівні родової пам’яті, і для Краю, який пережив не один Голодомор, це в певному сенсі виправдання нашої байдужості до всього, в тому числі й до політики в цей час. Це як час намазу для правовірного мусульманина, коли відкладається вбік все – вигідна угода, бій, будь-яка невідкладна справа. Це, в певному сенсі, дуля в кишені українця, який таким простим способом виживав при всіх владах і режимах. Виживав… Але коли ж ми почнемо жити, панове? Наша нездарна, злодійкувата влада, знаючи про цю особливість нашу, впевнена сьогодні, що має індульгенцію принаймні до осені. А це означає ще півроку сидіння на потоках, півроку «заробляння» на гречку, якою щедро сійнуть восени, вкотре купуючи ваші голоси.

Прокуроріади, прем’єріади, коаліціади – вистава нездарних акторів-аматорів триває, і доки ви продовжуєте витріщатися на ту нудьгу, обурюючись незугарністю як виконавців, так і самої п’єси, чиїсь вправні руки в той самий час продовжують обчищати ваші кишені, а там он хтось вже взявся розбирати стіни театру…

Прокидаймось, панове! Час взагалі надто дорогий, аби втрачати його, а в тій ситуації, до якої ми дотягнули, його майже не залишилось. Невже ми не помічаємо, що в країні відбувається реванш все тих же вчорашніх комсомольців, що знову мерами міст стають бандити, що Генеральна корумпатура вже розсилає повістки тим, хто спробував очистити її гнійне болото, що небагатьох порядних депутатів у ВР, які намагалися робити кроки у напрямку, який би в перспективі міг вивести Україну з її смертельного піке, вже відтіснили на узбіччя, фактично усунули від ухвалення рішень, а вчорашні регіонали вже знову затребувані і голосують в унісон з «героями» Майдану?

Невже нам ні про що не каже той факт, що екс-президент Грузії пан Міхеїл Саакашвілі, який, щиро повіривши у наміри нашої влади витягнути Україну з болота корупції, розпочав наступ на неї на запропонованій йому посаді голови Одеської облдержадміністрації, нині сам опинився фактично в опозиції до влади, яка ту корупцію взяла під своє крило?

Нездари довели Край до дефолту. Маємо усвідомити, що Україна нині перебуває не деінде, а в реанімації, під крапельницею західних вливань. Але так не може тривати до нескінченності. Чи усвідомлюємо це? Нездари, які довели свою неспроможність оживити економіку Краю, злочинці, що, перебуваючи на найвищих державних посадах, покривають корупцію, мародерствують під час війни, гальмують реформи, фактично саботуючи їх, мають бути усунуті від влади. І що швидше те станеться, то краще.

Вихід Москви з Криму, з Донбасу напряму пов’язаний з одужанням України, з її відродженням і процвітанням. Навряд чи знайдеться хоч хтось в Краю, хто б не бажав того. А що вже казати про тих, хто опинився в окупації і рахує дні до визволення!

Чого ж ми чекаємо? У кожного з нас немає двох життів, а перекладати вирішення проблем, до яких допустилися, на плечі своїх дітей та онуків є, як на мене, вчинком негідним. Тож не чекаймо, доки Україну спіткає доля Криму чи Донбасу, не міняймо щасливого майбутнього своїх дітей на черговий врожай картоплі, товариство, – час не жде!

#17 за 22.04.2016

ГІБРИДНА ВІЙНА: ДЕРЖАВА-КОЛАБОРАНТ ПРОТИ ГРОМАДЯН?

Тема ставлення того покруча, якого ми витворили за двадцять п’ять років і якого звемо державою, до нас, громадян, не є ані новою, ані якоюсь особливою. Їй присвячені без перебільшення тисячі статей, сотні годин ефірного часу найрізноманітніших talk-show, на ній невтомно піариться наша привладна «опозиція», до неї перед кожними виборами звертається наша влада, щоразу обіцяючи вихід на новий рівень стосунків держава-громадянин. Здається, ми вже звикли у тих стосунках до всього і здивувати нас чимось навряд чи можливо. Аж тут вона, неласкава, якось так вишукано вивертається до нас своїм широким задом, так прошкребе по ще не пришерхлих ранах, не забуваючи при тому все тісніше затягувати удавку на нашій шиї, що мимоволі виникає думка, що з нею таки щось треба робити, доки не запізно, доки та удавка не затягнулася до кінця.

Насправді, гібридну війну проти української нації першим розпочав зовсім не зварійований президент Московії. Ще задовго до того, як по Криму, мов таргани, поширились зелені марсіяни, українська влада упродовж двох десятиріч вела неоголошену війну проти власного народу. Це була справжня війна, в результаті якої було зруйновано економіку, інфраструктуру країни, нищилась мова нації, нищився її інтелект, винищувалось населення. За порівняно короткий час з високорозвинутої індустріальної країни нас перетворено на руїну, де плем’я дрібних купи-продайців намагається вижити серед сваволі злодійської «еліти». За ці роки Україна зазнала не одних лише економічних втрат – безнадійно відстала від світу в сфері тонких технологій, втратила свій промисловий, науковий потенціал, – але й втрат людських. Від початку 90-х ми втратили кожного сьомого свого мешканця. Кожного сьомого! Це в той час, коли населення абсолютної більшості країн світу, навпаки, виросло. Хай задумаються над цим ті, хто ще й досі не отямився, не розуміє, а чи вдає, що не розуміє, що насправді відбувається.

Війна, розв’язана В. Путіним, насправді є лише логічним продовженням, гарячою фазою тієї війни, в якій ми перебуваємо вже двадцять п’ятий рік. На чию користь ведеться ця війна — легко здогадатися, якщо відповісти на запитання, кому за копійки продавалися під порізку на металобрухт заводи, комбінати, чиєму бізнесу всі ці роки надавалися всілякі преференції, чия мова й досі, у час, коли наші хлопці і далі гинуть на Донбасі, продовжує переформатовувати мовне поле України, для кого постмайданна влада суперпатріотів розстаралася з рекордно швидким впровадженням вільної економічної зони «Крим», з ким вона й до сьогодні безсоромно гендлює за спиною українців, притиснутих ледь чи не до самої землі непідйомними тарифами, обвалом національної валюти, нестримним зростанням цін, прогресуючим безробіттям…

Все викладене вище не потребує якихось особливих доказів, бо, попри різний досвід, кожен з нас є живим свідком того. А проте, аби не втрачати конкретики, дозволю собі проілюструвати ту війну влади проти свого народу прикладами з власного досвіду, які, як на мене, є досить показовими.

Працюючи вчителями за мізерну платню та маючи трьох дітей, ми з дружиною не могли й мріяти про те, щоб за ті копійки забезпечити навчання всіх трьох у вищій школі, яке в середині 90-х майже всуціль стало платним. Саме тому мені довелося продати збудоване ще наприкінці вісімдесятих суденце і купити великий, шістнадцятиметровий корпус, над яким працював упродовж трьох років, перебудовуючи його на просту вітрильно-моторну яхту. В планах було використовувати її для туристичних екскурсій уздовж берегів Криму, а чи для комерційних рейсів на Стамбул, пропозиції щодо яких вже мав. На жаль, невдовзі після спуску на воду судно загинуло під час білого шквалу. Я опинився у вкрай важкому становищі – з боргами і, що найгірше, – з невблаганним часом на плечах, адже вже наступного року закінчувала школу старша доня.

Того разу все обійшлося. Літні підробітки на перебудованій на прогулянковий вітрильник шлюпці дали можливість забезпечити сплату за навчання доньки, але вже в 1998 році держава… припинила виплачувати вчителям зарплату. Що то означало для сім’ї з трьома дітьми, де обоє батьків залежали виключно від тієї зарплати, можна лише здогадуватись. Неймовірна річ, але наприкінці XX сторіччя ми бувало тижнями сиділи без хліба, випікаючи коржі з перемелених зерновідходів, званих у нашій сім’ї мерзавчиками та хануриками. Те знущання тривало вісім місяців, півтора з яких ми страйкували, і навіть попри шалений тиск на колектив, перемогли. Нам почали виплачувати гроші. На жаль, те не вирішувало моєї проблеми, адже саме того року вступив до університету син. Відтак настійні пошуки хоч якоїсь можливості заробити додаткові гроші привели зрештою до Чорноморська, де біля причалів дивізіону ракетних катерів, що у бухті Вузькій, було затоплено в часи анархії з розділом флоту п’ять невеликих суден та плавпричал. Розглянувшись, запропонував командирові в/ч кавторангові Сізонову О. В. підняти той флот. Пан Сізонов радо погодився.

Економічні розрахунки, щоправда, показали, що за тодішніх розцінок на оренду потужних мотопомп, на виконання робіт, на послуги технологічного флоту передовсім, з одного боку, та цін на металобрухт з іншого, вигода дорівнювала практично нулю. Але оскільки знайти якусь іншу роботу не було змоги, то я вирішив, що в якості оплати за свої послуги мене цілком вдовольнить одне з піднятих суденець. Я вже й намітив, яке саме — двадцятитриметровий буксир проекту 04983, який знаходився в досить непоганому стані. Я сподівався відремонтувати його і чи то продати, чи працювати на ньому. На такі умови погоджувався і власник тих топляків — Кримська база ВМС України. Там були справді зацікавлені в очистці акваторії своєї бази в Чорноморському. Не меншу зацікавленість виявила і місцева влада та екологи, для яких розгерметизація паливних цистерн, цистерн мастила в курортній зоні означала великі неприємності — кінець курортного сезону, як мінімум.

Здавалось би, все складалось вельми обнадійливо. Справа закрутилася. Я вже підшукав робітників, побував в адміністрації порту, домовляючись про оренду плавкрана. Єдине, що відкладалось наостанок, були перемовини з податковою інспекцією АР Крим на предмет звільнення цієї благої як для природи, так і для військових моряків та для місцевої влади, не кажучи вже про мене, операції від сплати чималого податку, на який я не мав і копійки, бо ж все – і оренда плавкрана, і оплата праці робітників мали оплачуватись із заробленого. Отож одного чудового квітневого ранку, озброївшись клопотанням головного еколога району пана Феденка та голови райдержадміністрації Миколи Григоровича Радченка про звільнення цієї операції від оподаткування, я видряпався на якийсь-там поверх монументальної споруди на вулиці Рози Люксембург, що в Сімферополі, і з щирою душею виклав солідному лисуватому панові в кабінеті заступника голови податкової інспекції АР Крим своє прохання. Терпляче вислухавши мене, пан докірливо подивився своїми сірими водянистими очима на мене, перевів погляд на секретарку, що завмерла на порозі, забувши вийти з кабінету, і сказав, що то… неможлива річ. Сприйнявши те за сумніви щодо технічного боку тієї операції, я почав було запевняти, що все дуже добре продумано, але, наштовхнувшись на холодний погляд, поправився, кажучи, що мої викладки перевіряли професійні економісти, в тому числі Чорноморської РДА та Кримської бази ВМС України, що його служба може в тому переконатися сама, але він перервав ту мою тираду, нетерпляче махнувши рукою. Сказав, що те все його не обходить, бо він мав на увазі лишень те, що без сплати податку я не маю права навіть приступити до робіт. Тон, яким те було сказано, презирливо-співчутливий погляд секретарки розвіяв усі мої – каюсь – тоді ще досить ідеалістичні уявлення про державних мужів. Уперше відчув, як всередині закипає злість на цього випещеного панка. Навіть не тому, що витратив на планування, розрахунки доволі непростої в технічному сенсі операції, на всі узгодження, пов’язані з її проведенням, місяці свого часу, а від усвідомлення того, що в цій «державній» голові, поряд з цілком похвальною думкою про наповнення бюджету, не могла вміститися ще одна проста думка про те, що в разі витоку нафтопродуктів, збитки для того ж бюджету, не кажучи вже про природу, будуть несумісні з сумою податку, який він неодмінно хотів отримати ще до початку робіт.

Моє підприємство за таких умов, звісно ж, збанкрутувало. Кілька менших топляків через пару років по тому хтось витяг, інші захаращують акваторію бухти і до цього часу.

Ось ще один приклад. Два роки по тому, щойно після виходу постанови Віктора Хведоровича про ліцензування морських перевезень, доблесна податкова міліція Євпаторійської ДПІ (Кезля, Гавриш, Мєховський), у змові з головою Євпаторійського місцевого суду Білеєм та агентами Євпаторійської Торговельно-промислової палати, конфіскувала мій вітрильник, на якому я підробляв улітку, вивозячи туристів на морські прогулянки та екскурсії. Конфіскувала, попри те, що та постанова набрала чинності лише… через два роки. Шквал конфіскацій того літа прокотився по всьому Криму. Всі ті суденця швидко, без оголошення аукціону були оціненені зі значним заниженням реальної вартості (в моєму випадку шахраями-експертами Севастопольського філіалу ХНДІСЕ подружжям Рудакових) і продані самим податківцям та членам їхніх родин.

Не кожен ризикнув судитися з податківцями, проте покійний нині пан Бєлінський з Євпаторії та я подали позов до апеляційного суду і виграли його. Пан Бєлінський ще встиг вихопити свої, вже частково розібрані на запчастини, водні мотоцикли, а моє суденце славні податківці, перелякані порушеною проти них кримінальною справою, втопили. Суд з відшкодування збитків, завданих державними посадовцями, тривав сім з половиною років. Яке-не-яке відшкодування в 2008 році я зрештою отримав, але ж тоді, в далекому 2001-му, моя держава знову поставила мене на край. Аби забезпечити вищу освіту для молодшої доні, я знову надовго – на роки – опинився в борговій ямі. В тому ж часі, через несплату за навчання з Харківського університету радіоелектроніки відрахували сина, який в подальшому так і не поновився там.

Кримінальна справа, порушена прокуратурою Криму проти злодіїв-податківців (Кезля, Гавриш, Мєховський) тяглася майже вісім років, причому шість разів її закривали і поновлювали лише після тиску через Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією ВР, який в тому часі очолював шановний пан Володимир Стретович, чия підтримка була справді дієвою. Щоправда, те кримінальне провадження не надто дошкуляло нашим «героям». Начальник податкової міліції Кезля у часі перебування під кримінальним слідством отримав чергове звання і підвищення на посаді, балотувався на голову селищної Ради.

З того часу спливло немало води, відбулося чимало змін. Не змінилося одне: держава, будь то за часів Кучми, помаранчевого Ющенка чи біло-синього Януковича, своїми діями ясно давала зрозуміти, що своїх бандитів вона не здає, а з семенів та йванів як драла три шкури, так і далі дратиме. Чи змінилося щось сьогодні? На жаль, мало що. Бездарна злодійкувата мафія, прикриваючись, як данина часу, патріотичними гаслами, продовжує правити бал, доводячи чи не на кожному кроці, як мало вона думає про тих, за чий рахунок живе і розкошує. Мораль? Справедливість? Закони? Жартуєте…

У 2014 році, щойно видряпавшись по людських спинах, через кров і смерть Небесної Сотні, «герої майданної сцени», не кліпнувши оком, здали ворогові, що посунув на нас двадцятитисячне кримське угруповання – флот, сухопутні підрозділи, фактично не даючи йому змоги чинити спротив, здали двомільйонний Крим, включно з автохтонним кримськотатарським народом, який незадовго перед цим повернувся з піввікового заслання. Що то було? Злочинна некомпетентність, нездарність? А може, щось значно гірше? Вдумаймось – попри санкції, введені країнами Заходу щодо захопленого Московією Криму, українська влада не лише не ввела санкції першою, поперед них, але вже через п’ять місяців протягнула через вівцювату Верховну Раду закон «Про вільну економічну зону «Крим»(!). Власне, у всьому світі вільною економічною зоною проголошується територія, яку та чи інша країна хоче інтенсивно розвивати. Проголошення анексованого Московією Криму вільною економічною зоною означало ніщо інше, як відверту колаборацію. І колаборація та, на якій наживались як щурі з Печерських пагорбів, так і маріонетки Кремля в Сімферополі, жваво велася, процвітаючи, аж доки обурені тим блюзнірством кримські татари не перекрили Перекоп. 16 грудня 2015 року уряд Яценюка під тим тиском видав постанову № 1035 «Про обмеження поставок окремих товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію». Здавалось би, справедливість зрештою взяла гору? Аякже! От лишень судна, які з завидною регулярністю виходять з українських портів, частенько прямують до портів Краснодарського краю чи Ростова-на-Дону, звідки вантажі вже за кілька годин котять дорогами Криму, чи – Боже борони! – в ДеЛеНеРії.

Зате кримчанин, який надумає сьогодні перебратися на материк, у жодний спосіб не зможе вивезти ані своє майно, ані гроші, виручені за нього. Митні правила чітко мовлять про те, що вивезти можна одну друкарську машинку, один пейджер, кінокамеру, ще якийсь дріб’язок…

Але ж, формально не називаючи війну війною, що можна закинути українському уряду, який продовжує жваво гендлювати з країною-сусідом? Хіба що безпринципність, подвійну мораль. Але ж насправді ми розуміємо, що то є чистої води колаборація. Аби не мати сумнівів щодо цього, варто лишень відповісти собі на просте запитання: чи можемо ми уявити, щоб під час Другої світової чи то Британія, чи Радянський Союз продовжували жваву торгівлю з нацистською Німеччиною, щодня з кожним судном відправляючи до її портів десятки, сотні тисяч тонн вантажу, підживлюючи тим самим її економічний, а отже, й військовий потенціал? Чи можемо ми уявити, щоб уряди тих країн відпускали з миром зондеркоманди есесів, що «заблукали» на їхній території, влаштовуючи їм перед тим прес-конференції? Чи можна уявити, щоб цнотливі матіоси тих країн замість зрадливих генералів запроторювали за ґрати героїв, які, не шкодуючи свого життя, прикрили Край у час біди?

Щось не те з нами, панове, якщо це не турбує нас, якщо, ремствуючи на недостатню реакцію світу на свавілля, чинене путінським режимом, самі в той самий час толеруємо пряму колаборацію з агресором власного уряду. Насправді, колаборація та багаторівнева. Не так давно всі були вражені витоком інформації про те, що один з міністрів уряду Яценюка поставив свій підпис під угодою на постачання електроенергії до Криму, де той іменувався федеральним округом Московії. Прикра неуважність? Не думаю. По-перше, документи такого рівня проходять не через одні руки, по-друге, є ж і інші факти, які свідчать, що наша влада, заявляючи на публіку, що Крим, мовляв, – Україна, насправді вже від самої здачі сприймає його частиною Московії.

Ось невеличкий приклад. Написавши в квітні 2014 року офіційну відмову від московського громадянства, я відмовився, по суті, і від втроє вищої московської пенсії і від можливості отримувати медичні послуги. Москва, щоправда, до кінця 2014 року виплачувала пенсії всім без винятку кримчанам, незалежно від громадянства. Отримувати пенсію від ворога – що може бути принизливішим? Тим не менш, не отримуючи більше пенсії від своєї держави, зі зруйнованим бізнесом, я не мав іншої ради, як брати ті гроші, говорячи собі, що то є дрібна путінська компенсація за втрачений бізнес. Аби вийти з тієї безвиході, восени того ж року я звернувся до Білопільського відділення ПФУ з проханням поновити мені виплату пенсії, яка припинила надходити з травня. Співробітниці пообіцяли направити запит. Потягнувся час чекання. З січня, як і було попереджено, Московія припинила виплати, ставлячи умовою отримання московського паспорта. В другій половині січня я знову звернувся до Білопільського відділення ПФУ з настійним проханням поновити мені виплату пенсії. І тут я дізнався, що виплата може поновитися, згідно з відповідною постановою уряду, лише у разі надходження пенсійної справи на паперовому носієві. Це не віщувало нічого доброго. Нема чого казати, що я був обурений волюнтаризмом наших «ефективних менеджерів», які, очевидно ж з дурнуватої боязні, що хитрі кримчани будуть отримувати пенсію одразу від двох держав, ні з того ні з сього пригальмували мені виплату моїх же пенсійних заощаджень. Здавалось би, маючи електронний варіант моєї пенсійної справи, не складало жодних проблем виплатити заборговані мені кошти негайно, але наділені владою яйцеголові мали свою думку щодо того. Що я міг вдіяти? Дівчата з Білопільського ПФУ, щоправда, робили зі свого боку все, що могли. До кінця літа 2015-го до Чорноморського відділу ПФ РФ через Москву було надіслано три запити з проханням переслати мою пенсійну справу. Відповіді не було. З огляду на те, що держави перебували у стані війни, а український уряд поводив себе так, неначе нічого не сталося, неначе ту пенсійну справу треба було передати з якоїсь там Запорізької до Полтавської області, я розумів, що маю братися до того сам. Поїздка до Криму й особистий візит до Чорноморського відділу підтвердили мої найгірші підозри: моя пенсійна справа як була, так і залишалася на своєму місці. Працівниці Чорноморського пенсійного фонду нічого не чули про жодні запити, копії, які я їм надав, очевидно бачили вперше. Проте вони обіцяли переслати мою справу, щойно отримають бодай один із тих запитів через офіційні інстанції.

Повернувшись на материк, я негайно подав позов до суду на головне управління ПФ України. Білопільський районний суд у своїй постанові відмовився розглядати ту справу, мотивувавши тим, що позов до головного управління Фонду можна розглядати лише за місцем перебування останнього, зокрема, в Печерському суді м. Києва. На початку жовтня я надіслав позов і всю доказову базу до Печерського суду. Відповіді чекаю й досі. Власне, це вперше в моїй, на жаль, довгій судовій практиці, що суд анінайменшим порухом не зреагував на надісланий до нього позов. Такого не було за найодіознішої з наших влад…

Пенсійна справа моя, зрештою, таки надійшла, і наприкінці осені виплату моєї пенсії відновили. Я дочекався того, на відміну від білопільчанки пані Ксенченко, файлик з пенсійною справою якої прийшов з Криму вже після її смерті. Здавалось би, можна радіти, забувши прикрощі, якби не одна деталь: виплату пенсії відновили лише з січня 2015 року, зарахувавши виплачену Московією пенсію як таку, яка виплачувалась Україною. На думку української влади, все абсолютно законно, адже згідно з договором між Україною і Московією в сфері пенсійного законодавства, московитянин, змучений втричі більшою пенсією, перебравшись до України, позбавляється відповідно права отримання її в Московії і набуває це право в Україні. Все так, окрім двох «дрібниць», які, на превеликий жаль, випали з поля зору наших неймовірних владців: перше, я — не московитянин, а українець; друге, я хотів отримати свою пенсію, приїхавши не з Курська, а з Криму, з якого наша «геройська» влада накивала п’ятами, здавши нас Московії. Справа ж, насправді, зовсім не в нікчемних восьми тисячах гривень, поцуплених у мене моєю державою – пенсійних коштів, які я акумулював упродовж свого активного життя. Справа в тому, що це є ще одним незаперечним доказом колаборації вищих посадовців моєї держави з путінським режимом. Адже, згідно з їхньою недолугою логікою, виходить так, що Крим є таким самим регіоном Московії, як Рязанська чи Курська області, а між нами не війна, а братська любов…

Як не прикро те констатувати, але за 25 років Незалежності ми так і не навчилися обирати у владу гідних, фахових, патріотичних людей, моральних авторитетів нації, не кажучи вже про те, щоб тримати обрану нами владу під своїм невсипним контролем, міняючи її негайно, щоразу, щойно вона втрачає нашу довіру. Чи ж варто дивуватися, що манкурти, піднесені нами на Печерські пагорби, не так воюють з ворогом, який напав на нас, як гендлюють з ним? Чи варто дивуватися, що гібридна війна, ведена ними, дошкуляє не так ворогові, як нам?

Ось останній приклад. Вступаючи у спадок по смерті батьків, я й тут стикнувся з невсипною турботою нашої влади про мене, кримчанина. Влада згадала про статус нерезидента, який вона начепила мені з ухвалою вже недобре згадуваного тут закону про ВЕЗ «Крим», та постановою № 699 НБУ і… запропонувала замовити оцінку нерухомості та сплатити вісімнадцять відсотків від її вартості до державного бюджету. Я б і не заперечував, бо ж хіба не з того бюджету оплачуємо навчання діток, утримуємо військо, лікарні, утримуємо, зрештою, нашу дорогу владу, – біда лишень, що за моїх теперішніх доходів нашкребти на те ніяк неможливо. «Спеціаліст» паспортного відділу Білопільської РДА порадив повернутися до Криму, знятися там з реєстрації і зареєструватися на материку, набувши таким чином статусу резидента. Казав те натхненно і впевнено, не маючи, як видно, і тіні сумніву, що для московитського паспортиста внутрішній паспорт громадянина України є так само священним документом, як і для нього, посилався на якусь постанову уряду. Мо’ й справді видано таку в рамках міждержавного співробітництва задля полегшення окупаційній владі в її невтомних стараннях зачистити український Крим – не чули?

#18 за 29.04.2016

КАНАРКИ В ШАХТІ, АБО ПОЛЮВАННЯ НА ВІЛЬНЕ СЛОВО

Як природа хворій тварині, так і історія виділяє занепалій країні цілком визначений час на те, аби одужати. Якщо того не відбувається, — і та, й інша гинуть.

Час від часу в українському мідійному полі з’являються публікації, спрямовані проти тих, хто – подумати лишень – під час війни, замість того, щоб підняти свій голос проти ворога-супостата, дозволяє собі критикувати українську владу, найвище керівництво держави, ставити під сумнів їхні рішення, висувати підозри в антинародній політиці і, як верх цинізму, в колаборації з владою московською. Оскільки такі закиди є камінцем і в мій город, дозволю собі, можливо, ще раз пояснити свою позицію. Вона проста. Якщо порівняти держави з лайнерами, які, часом небезпечно маневруючи, мчать у тісному морі, яке зветься Світова Конкуренція, намагаючись не відстати на шляху до жаданого порту Успіх, то у їхніх пасажирів не мало б виникати жодного сумніву ані в очевидній необхідності утримання судна в якнайкращому стані, ні в професійності чи відданості капітана і команди. Адже це критично важливо, найперше, аби триматися в групі лідерів, а з іншого боку, аби не опинитися в хвості тієї неймовірної регати, де майже не діють закони, де, як і скрізь у природі, той, хто відстає, рано чи пізно опиняється в ролі жертви, де певні старі «калоші», підпавши під владу негідників, вдаються до відвертого піратства…

Як же мені ставитися до капітанів і команд, які, змінюючи одні одних, не те, що не докладалися до того, аби наш лайнер не випав з групи лідерів, але упродовж десятиліть безжально нищили його потенціал, його можливості? Як мені ставитися до капітана і команди, які в час підступного піратського нападу, в ході якого було захоплено частину судна і пасажирів, не те, що не вчинили спротив бандитам, але почали… домовлятися та гендлювати з ними? Як мені ставитися до капітана і команди, які навіть в цих умовах нізащо не хочуть припинити практику розграбування власного судна, його пасажирів та переправляння награбованого на лайнери лідируючої групи? В моєму баченні вони є нічим не кращими за самих піратів. Ба навіть гіршими, бо ті просто вороги, а ці ще й зрадники та мародери.

Найбільша ж небезпека полягає в тому, що, намагаючись і далі продовжити той грабунок, а отже, не допускаючи змін, вони готові радше перейти під прапор нападників, здати піратам геть все судно, зі всіма його пасажирами, розділити його з ними як приз, аніж відступитися від того, що в думці своїй вже визначили як свою власність. За таких обставин будь-які заяви про відданість ідеї приєднання тієї руїни, що ще надавно звалася нашим лайнером, до групи лідерів є нічим іншим, як димовою завісою, ставленою для прикриття їхніх справжніх намірів.

Що важливіше за таких обставин, спитаю вас, мій читачу, – хрипнути, поливаючи безсилою лайкою триклятого ворога, якому від того ні тепло, ні холодно, а чи спробувати привести до тями свій екіпаж, сформувати нову команду та, настановивши, найперше, порядного, фахового, патріотичного не на одних лише словах капітана, застояти себе, привівши до ладу своє судно та повернувши втрачені позиції? Отож…

Саме тому будь-які закиди щодо того, що мав би замість рідної влади батожити виключно клятих московитів чи волати «пробі» до збайдужілого «чомусь» останнім часом Заходу, виглядають щонайменше дивними. «Зри в корінь!» — радив незабутній Козьма Прутков. Не виправивши першопричину, не можна й мріяти видряпатись з нашої скрути. А першопричина в нас самих – в нашій відстороненості від влади, в наших совково-інфантильних сподіваннях, що колись та знайдеться така, що буде вважати своїм покликанням носити нас на руках, витирати наші носи та д*пи. Не поставивши владу під дієвий контроль нації, недоречно сподіватися на те, що її діяльність буде спрямована на задоволення її, нації, інтересів. Але чи усвідомлює нація цю істину? Невелика частина – безперечно. Це їхніми зусиллями країна трималась усі ці роки. Це вони стояли на Майдані – не в підтанцьовці під узурпованою «революціонерами» сценою, а на блокпостах, на барикадах. Це вони поклали своє життя за зміни, настання яких псевдореволюціонери, прийшовши до влади, щосили гальмують. Це вони першими пішли в добробати, прикрили Край від навали. Це вони — наша надія. Але чи чує їх нація?

Тож не треба вирішувати за мене, що я мав би робити, бо я, в міру своїх сил і можливостей, намагаюся донести голос тієї меншості – ні, навіть не до нашої сьогоднішньо-учорашньої влади – до нашого люду, що значною мірою ще дрімає серед облудних снів, навіяних йому совком, вимагаючи від влади не так робочих місць та гідних зарплат, як більших пільг, ширших субсидій, – до тих, хто й по трьох голодоморах самовіддано захищає імена їхніх творців у назвах міст та вулиць, дере сорочку на грудях від того, що з п’єдестала знімають чергового ідола, домагається «двуязычия» і «голубых огоньков». Не змінившись самим, не змінити нічого.

На загал, ставлення до влади, як до чогось недоторканного, необговорюваного, сакрального, є неконструктивними навіть коли вона, влада, рухається загалом у правильному напрямку. Коли ж вона, убога, своїми незугарними діями продовжує руйнувати країну в часі зовнішньої агресії, то таке ставлення стає глибоко деструктивним, неприпустимим. По суті, якщо хтось ще не роздивився, на сьогодні маємо два фронти – зовнішній, спричинений агресією Московії, і внутрішній, значно небезпечніший, де наша влада, фактично підігруючи агресору, гальмує проведення життєво необхідних реформ, відверто саботує очищення держави від корупції, що роз’їдає її.

Саме тому натяки на те, що хтось там, не бажаючи перебиратися через «поребрик», дозволяє собі лаяти демократичну українську владу, не ризикуючи водночас підняти голос проти влади московської, стосовно кримських журналістів, зокрема, авторів «КС», є, щонайменше, несправедливими, непорядними, лицемірними. Звісно, писати з кримського боку «поребрика» про діяльність кримсько-московської влади не так безпечно, як, перебравшись у вільну Україну. Останні події, в тому числі затримання як свідків (свідків чого?) фотокореспондента Леньяри Абібулаєвої та журналістки Руслани Люманової, обшуки, проведені 19 квітня в оселях кримських журналістів, серед яких і Микола Семена, порушення проти останнього кримінальної справи за екстремізм та сепаратизм (???!!!), є зловісним свідченням того. А проте ж навіть за таких умов далеко не всі кримські журналісти подалися на службу до Дмитра Полонського чи перебралися за Перекоп. Залишаючись у Криму в умовах прийшлої «керованої демократії» такими собі «canaries in the coalmine»*, ми, тим не менш, не мовчали і від початку агресії називали речі своїми іменами.

Безперечно, за таких обставин виїхати за Перекоп було б, з точки зору власної безпеки, куди як розумніше. Але чи можуть залишити Крим усі ті кримчани, хто не сприймає повернення воскреслого совка? Не забуваймо, що чимале їхнє число, – власне, цілий народ! – півстоліття поклало, аби повернутися на Батьківщину. Чи можуть вони залишити свої домівки, своїх старих, своїх мертвих? Чи заслуговують вони, аби й ми, за прикладом нашої неймовірної влади, залишили їх напризволяще, наодинці з войовничим «русским миром», який, схоже, заповзявся перекроїти мапу світу, виходячи з власного бачення?

Справді, можливості незалежної журналістики в сьогоднішньому Криму зведено ледь не до нуля і зашморг той затягується все тугіше. Закони, які наприймала московська Дума, виписані таким чином, що під екстремізм за бажання можна заввиграшки підвести будь-що – хай би то було навіть фотографування пустого пляжу, присипаних пилом залізничних вокзалів чи багатокілометрових черг на переправі.

Який екстремізм знайшла кримська влада у ноутбуці старого братчика Миколи Семени? За який сепаратизм збирається притягати його до відповідальності непомильна пані Поклонська, прокурор невизнаного світом нового федерального утворення Московії, відсепарованого від України в результаті, як каже резолюція Генеральної Асамблеї ООН 68/262, анексії півострова Московією? Запитань можна ставити безліч, але чи можливо знайти відповіді на них, якщо окремо взята країна вирішує раптом, що загальновизнане міжнародне право — то не більше, як забавка, з якою можна гратися, коли це тобі цікаво, й ігнорувати її, коли вона починає вимагати від тебе дотримання певних правил…

«Правове» свавілля на півострові, схоже, не збавляє обертів, і одним з індукторів його, як можна бачити з її заяв, є невтомна пані прокурор, яка відкриває все нові й нові справи. Справа «3 травня», де загалом до кримінальної відповідальності було притягнуто близько 100 кримських татар, п’ятеро з яких, за даними Меджлісу, і досі перебувають під слідством, справа «26 лютого» – слідство та суди над учасниками мітингу, що відбувся під стінами ВР АР Крим 26 лютого 2014 року – при тому лише і виключно над тими з них, хто ще до всяких переворотів і «референдумів» прийшов туди відстоювати суверенітет та територіальну цілісність України, справа щодо заборони «громадської організації» Меджліс кримськотатарського народу, тепер от справа проти «закоренілого екстреміста» Миколи Семени…

Дивлячись на фото тендітної жінки з великими мрійливими очима і, певно ж, непоганого правника, важко уявити, що це саме її злою волею, з численними порушеннями права запроторені за ґрати Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Геннадій Афанасьєв, Олександр Костенко, Ахтем Чийгоз, Алі Асанов, Мустафа Дегерменджи, четверо севастопольських «тахрірівців». Чи усвідомлює пані прокурор, що такими своїми діями вона компрометує не лише себе, а й країну, якій, певно ж, щиро намагається служити, доповнюючи її й без того похмурий образ рядом ще відразливіших рис? Чи розуміє вона, що всі старання її відомства створити кінорежисерові Олегу Сенцову образ націоналіста-бомбіста звелися нінащо і те бачить увесь світ? Ось ще приклад наруги над правом, очевидний для всього світу, про який щойно згадував: 26 лютого 2014 року, подавши попередньо заявку, згідно з чинним законодавством України, кілька тисяч громадян – українських не лише за паспортом – приходять у призначений час під стіни парламенту на підтримку суверенітету та територіальної цілісності України і раптом опиняються лицем до лиця з незаявленим мітингом, що відстоює прямо протилежні, сепаратистські тенденції. В результаті тисняви гинуть, як нам кажуть, двоє і дістають травми кількадесят людей. Розслідування, розпочате пані прокурором, ведеться вже за законами іншої держави – держави, яка у спосіб, що суперечить міжнародному праву, поширила свій суверенітет на Крим, як частину України, але найбільш шокуючим для світового співтовариства є те, що звинувачення пані прокурор висуває не до представників чинної на той час влади, які допустили проведення антагоністичних мітингів в одному місці і в один і той самий час, не до організаторів незаявленого мітингу, а до тих… хто намагався у законний спосіб не допустити кричущого беззаконня, власне, державної зради.

Меджліс кримськотатарського народу, який не надто любила й українська влада, підозрюючи його у всіх смертних гріхах, владі московській і зовсім став поперек горла. Блокування з Народним Рухом, підтримка Майдану – вже й цього було задосить, аби по ньому не лишилося й сліду. Але ж ні – ці безумці вирішили сперечатися з Московією там, де відступилася вже й українська влада! Намагання не допустити державної зради з боку влади Кримської автономії наприкінці зими 2014 року, всекримські акції протесту проти проведення не передбаченого чинним законодавством України «референдуму» 16 березня, вперте вивішування українського державного та кримськотатарського національного прапорів над своїм офісом у Сімферополі – все це не могло залишитися без наслідків. Після невдалих спроб Москви упродовж двох років спершу приручити, потім залякати, нарешті переформатувати Меджліс, «опіку» над ним, як над невиправним, було передано врешті московському прокуророві Криму. Рішення пані Поклонської було радикальним і цілком передбачуваним. Згідно з цим рішенням від 13 квітня діяльність «громадської організації» Меджліс було призупинено з передачею подання про її заборону до суду. На підставі пункту 2 цього рішення 18 квітня Мін’юст Московії, в свою чергу, вносить Меджліс кримськотатарського народу в перелік громадських і релігійних об’єднань, діяльність яких в цій країні зупинена «у зв’язку зі здійсненням ними екстремістської діяльності». У вівторок у Верховному суді анексованого Криму відбулись слухання справи про заборону громадського об’єднання «Меджліс кримськотатарського народу». Голова колегії суддів Наталя Терентьєва оголосила про те, що: «Суд вирішив адміністративну позовну заяву прокурора Республіки Крим в інтересах невизначеного кола осіб задовольнити й визнати об’єднання, іменоване «Меджліс кримськотатарського народу», екстремістською організацією й заборонити його діяльність». Ось так. Відстоювання прав свого народу на своїй землі «русский мир» трактує не інакше, як екстремізм. Але чи сприйме таке неоднозначне ставлення до прав кримськотатарського народу світова спільнота, адже питань до правомірності такої заборони більш ніж досить, починаючи з того, який стосунок має якесь там громадське об’єднання «Меджліс кримськотатарського народу» до представницького органу кримських татар Меджліс кримськотатарського народу? Я вже не питаю, чи сприйме те Україна, чи сприймуть те самі кримські татари…

Чи не те саме тепер і з полюванням на мідійних відьм? Безперечно, відлагодженій з часів Малюти Скуратова репресивній машині Московії не складає особливих труднощів закрити рота, запроторивши за ґрати, у сибіри, а чи й знищивши якогось там писаку, тим більше, якщо сама державна влада заохочує не зважати на такі умовності, як якесь там право, виплітаючи натомість свою власну систему «цінностей». От, лишень, старушенція Історія знає аж надто багато прикладів, коли його ігнорування рано чи пізно оберталося своєю хижою пащекою, зрештою, й до тих, хто ще недавно, з жаром виконуючи замовлення своїх кумирів, так необачно попирав його. Про це могли б ґрунтовно розповісти Генріх Ягода, Микола Єжов, Лаврентій Берія – той самий, до слова, який запропонував виселити кримських татар з Криму. Про це свідчить сьогодні «герой» «кримської весни» Володимир Мєрцалов. Список можна продовжувати, та чи варто? http://www.novayagazeta.ru/inquests/72830.html

На жаль, вільне слово прирівнюють до екстремізму не в одній лише Московії, не в одному Криму. Навіть у посттримайданній, демократичній нібито Україні влада виявляє чим далі, то все більше роздратування через критику її, непомильної. Так, вже довший час робиться все можливе, а інколи навіть неможливе, аби прибрати від очей і вух широкої публіки talk-show Савіка Шустера. Спершу, через тиск на телекомпанії, на їхніх власників, його програму витіснили з загальнонаціональних телеканалів. Після того, як впертий журналіст знайшов вихід і з того, майже глухого кута, транслюючи свою програму на каналі 3S.tv супутникового телебачення, його компанію взялася перевіряти Державна фіскальна служба. Це сталося невдовзі після однієї з програм, де йшлося про корупцію в ДФС, зокрема, згадувалась незадекларована нерухомість голови тієї служби пана Насірова. Перевірка, щоправда, була не надто законною, точніше, зовсім незаконною. А проте ж за її результатами було висунуте звинувачення. Попри його абсурдність, на компанію було складено акт і порушено кримінальну справу про податкові порушення на суму в 13 мільйонів гривень. Після того, як стало зрозуміло, що надумана справа почала розвалюватись, цього вівторка Київський міський центр працевлаштування… анулював панові Шустеру дозвіл на роботу, посилаючись на надання недостовірних даних, а саме довідки про судимість. Яку судимість, спитаєте? А справу про 13 мільйонів забули? То й що, що вона висмоктана з пальця? То й що, що розвалюється? То й що, що самої судимості наразі нема і, навіть з огляду на особливості українського судочинства, навряд чи буде? Є гаряче бажання, ретрансльоване дрібним пішакам з якогось високого олімпу, є їхнє розуміння, що цей Шустер багатьох на тому олімпі дратує, і то – не на жарт, є такий-сякий привід. Хіба не досить?

Виглядає так, що язикаті депутати та різні там гордієнки-шабуніни, які тільки те й знають, що тягати на те шоу течки з компроматом на нашу любу владу, таки добалакались. Але чи усвідомлюють вони гаразд, що отими своїми плітками поставили життя нашого Гаранта у страшну небезпеку? Пам’ятаєте, як він казав – лагідний, мов агнець: «Я є прихильником свободи слова. Мені може не подобатися те, що відбувається на програмі, але я віддам життя за те, щоб вона була»? Ружжо, яке хитрий Шустер вішав на початку кожної своєї програми, таки вистрілило.

А мо’ то корумпована чиновнича братія хоче таким чином позбутися президента-реформатора? От, каналії! Добре, що Петро Олексійович не заставляв свого державного життя за «КС»! Тішимося тим неймовірно, бо ж комусь і «Світлиця» у нинішній її іпостасі, схоже, дуже муляє очі. І не лише в Криму. Вірніше, не так у Криму, як в Києві. Вже й друкувати її припинили, вже було, що й гроші не виплачували упродовж дев’яти (!) місяців, уже й об’являли не раз про те, що почила, мовляв, у бозі. Он вже й знову з високих кабінетів термін їй одміряли до середини травня…

З огляду на такі непрості реалії (і не лише кримські), закиди певних колег, про які згадував на початку статті, виглядають дуже провокативними. Воно й не хотілося про те писати, але, прочитавши таке, важко позбутися враження, що хтось в Україні чекає не дочекається нових процесів над українськими журналістами на півострові. І якось воно так «ненароком» виходить, що галас, здійнятий з приводу псевдозакриття «Кримської світлиці», активізує полювання на українських журналістів Криму. Справа Миколи Семени, поза всяким сумнівом, ще раз засвідчить нетерпимість Московії до вільних мідіа, дозволить вкотре звернути увагу світу на утиски свободи слова в Криму, ставити питання про нові санкції проти режиму. На терезах історії все те, напевно ж, переважить якихось п’ять років, які Наталія Володимирівна може запросити у суду для старого братчика Семени чи когось там ще, як гадаєте?

*«canaries in the coalmine» — «канарки у вугільній шахті» (англ). Колись, до винаходу приладів, канарок тримали в клітках у шахті як детектор загазованості. При перевищенні певного рівня газу в повітрі пташки гинули, попереджаючи гірників про небезпеку.

#19 за 06.05.2016

РУБІКОН

«ALEA IACTA EST»

(Julius Caesar)

В житті кожної активної особистості рано чи пізно настає момент, коли вона постає перед визначальним вибором – вибором що змінює долю, але часто ставить на край всі попередні здобутки, а часом і саме життя. Щось подібне, певне, відчував Гай Юлій Цезар, стоячи одного січневого дня дві тисячі шістдесят п’ять років тому на березі Рубікону. Що рухало в той момент нащадком знаного і далеко не бідного роду Юліїв – думка про роздирану міжусобицями країну? Прагнення ще більшого багатства, необмеженої влади, слави? Певно, все те потроху. Але з того, що ми знаємо про нього, про його амбіційний характер від його сучасників, а ще більше з його життєвого шляху, визначальним тут було, поза всяким сумнівом, прагнення слави, яка пережила б віки, слави, яку можна було здобути у єдиний спосіб – зробивши свою країну могутньою, процвітаючою.

Схоже, саме бажання залишити по собі добрі згадки у пам’яті вдячної нації надихало чи не усіх видатних політиків, які в той чи інший час стояли біля керма влади. Справді, яких багатств, окрім доброї слави і вдячності нащадків, накопичили за час свого правління Абрагам Лінкольн, Уінстон Черчіль, Маргарет Тетчер, Вацлав Гавел чи Лех Валенса? На жаль, не так з нашими вашингтонами… Ці замість ілюзорної слави та ефемерних дивідендів від доброго імені незмінно віддавали перевагу цілком реальним вигодам. І кодло їх виявилось неймовірно плодовитим та живучим. Почавши роз-грабовувати країну в далеких вже 90-х, вони все ніяк не можуть спинитися. Пограбування загальнонаціонального багатства триває й до сьогодні, мутувавши в перманентні сутички кількох щуруватих олігархічних кланів за перерозподіл награбованого і виведення його за кордон. Їх не спиняє ані те, що такими своїми діями вони перетворили в XXI сторіччі переважну частину української нації на злидарів, ні війна, до якої довели, підірвавши економіку країни, її обороноздатність, ні реальна, як ніколи, загроза утрати країною незалежності та державності, до яких нація йшла так довго й непросто. Але ж, безталанні злодійкуваті манкурти, що рядяться сьогодні в шати національної еліти, не переймаються тим, бо насправді не мають до неї жодного стосунку, а нація, ще багато в чому засліплена, непрочумана від кількасотлітнього підневольного сну, все ніяк не втямить, що те поріддя є нічим іншим, як ошматтям учорашньої колоніальної номенклатури, якій глибоко байдужі і доля країни, і доля нації – все окрім своїх приземлених, хапужних інтересів.

«Допоки ж ви будете випробовувати наше терпіння? Як довго в безумстві своєму будете знущатись над нами?» хочеться вигукнути, пере-фразовуючи великого Ціцеро. «Невже вас не стривожили ані гнів народу, ні доля попередників? О часи, о звичаї!» Власне, пригадуючи про що велося у знаменитій промові античного оратора, подумалось з гіркою іронією, що доля попередників, які, розграбувавши країну, непогано почуваються тепер за її межами, зовсім не є засторогою для наступників, які зробили майже все від них залежне, аби покарання… ніколи не впало на ті роковані голови. Подумалось, що продовжуючи лінію звинувачення Ціцеро до Луція Сергія Катіліни, ми ще більше принизимо наші «демократичні» владні інституції, бо ж там він, апелюючи до Сенату, до консула, до народу, звертається до них як до реальної влади. Наша ж влада, за невеликим виключенням, складається чи не з одних катілін, а народ, реагуючи спонтанно, не доріс ще до усвідомлення необхідності щонайпильнішого, перманентного контролю за тими, кого він обирає своїми чинниками. Відсутність такого контролю є прямою причиною перебування у владі як не відвертих прибічників повернення у лоно єдиної і неділимої Московії, то войовничих нездар, які заради перебування у владних кріслах та доступу до «потоків» ладні укладати угоди хоч і з самим дияволом. А те, в свою чергу, є підгрунтям процвітаючої корупції, економічного, мовного, культурного занепаду Краю, здачі його інтересів на загал…

Ні-ні, я зовсім не прихильник конспірологів, які вважають, що «кримнаш» та «новоросія» були ціною згоди Володимира Путіна на існування у себе під боком «київської хунти». Найперше, осяяний уявленнями про власну велич, Великий Гремлін не бачив на той момент жодної потреби домовлятися з просмерділими в димах ненависного йому Майдану політичними імпотентами, бо ж: 1) заявивши на увесь світ про нелегітимність перевороту, поставив їх – в усякому разі, в своїх очах – поза законом; 2) надавши притулок «легітимному» Віктору Хведоровичу, міг «повертати» йому Україну хоч би й до самого польського кордону. З іншого боку, вчинки самої «хунти», украй спонтанні, запізнілі в часі, свідчили про те, що приголомшені, налякані нахабними діями «старшого брата», наші «революціонери» були ладні віддати нахабі не лише Крим, а й ту кляту «новоросію» вкупі з одесами-миколаєвими, аби лишень утриматись у своїх кріслах на Печерських пагорбах.

Переляк поганий порадник, бо, затьмарюючи розум, не дозволяє бачити реалій. Ще гірше, коли, короткий за своєю природою, він поступається місцем хронічному страхові. Схоже, що нездарність наших «героїв», щедро приправлена тим страхом, який, оселившись в їхніх серцях, витіснив з «державних» лобів усі думки про обов’язок перед нацією і державою, про приписи Конституції, і завели їх, зрештою, у Мінське болото.

Справді, починаючи від широко відомого тепер телефонного дзвінка під час «доленосного» засідання ради РНБО 28 лютого 2014 року і до цього дня генеральну лінію поведінки нашої влади можна визначити як намагання не дратувати Володимира Володимировича. Хтось скаже – але ж саме ця влада сформувала перші добровольчі батальйони, організувала оборону Краю, зупинила просування «русского мира». Це і так, і не так. Робилося, звісно немало, особливо там, куди спрямовувались грошові потоки. В цьому сенсі важко не згадати проект Арсенія Петровича «Стіна» з вельми сумнівним потенціалом, зате з вражаючою вартістю у 8 000 000 000 гривень, 400 000 000 з яких, принаймні, вже закопані на три метри в землю і ще глибше в чиновничі кишені. Але чи робилося достатньо? Не треба забувати, що часто влада приписує собі те, до чого вона стосунку не має.. Чи треба, пояснювати, скажімо, що за умов патріотичного підйому в народі, влада і не могла чинити інакше? Жертовність війська, найперше, добровольчих батальйонів, які ціною свого життя спершу зупинили ворога, а потім змусили його (іноді супроти волі командувачів) відступати, вимагала від влади адекватних дій. Та чи завжди її дії були адекватними? Дивні, часто алогічні, часом дуже схожі на зраду рішення командування не раз ставили наших вояків під удар. Що то було – брак дасвіду? Некомпетентність? Нездарність? Підігрування ворогу? Можливо. Час покаже. Але вперте небажання головнокомандувача міняти певного генерала, чиї накази не раз призводили до тяжких втрат в живій силі та техніці, важко пояснити. Ще важче було пояснити ігнорування вимог народу по запущенню на повну потужність заводів для ремонту та поставок у війська бронетехніки, законсервованої на десятках величезних складів – і це в той самий час, як озброєні легкою стрілецькою зброєю добровольчі батальйони, переміщуючись на прострілюваних навиліт «жигулях», протистояли новітній бронетехніці московитів. А як забути про накази, якими заборонялась передача добробатам важкої техніки? Як забути про те, як у той самий час, коли московські війська, перейшовши державний кордон, оточували Іловайськ, пан головнокомандувач замість того, щоб сконцентрувавши всі можливі резерви, не допустити повного оточення та знищення розташованих там наших підрозділів, стягував бронетехніку, війська… до Києва для дефіле по Хрещатику? Результат – незрозумілий «договорняк» з ВВП, Іловайське побоїще, втрата можливості взяття під контроль державного кордону на Донечині та Луганщині…

Власне, мова тут іде навіть не про прикрі помилки, яких кожен з нас, при всьому бажанні, не може уникнути, ведучи хоч якесь активне життя. Мова йде про злочини нашої влади, які, безвідносно їх причин, нічим не кращі, ба – навіть дошкульніші для нас за злочини Володимира Путіна. Путін, попри все зло, що він уособлює, не більше, ніж ворог, тож апріорі не може завдати нам тяжчої шкоди, ніж наша влада. Злочинна бездіяльність української влади від початку анексії Московією Криму виявилась, найперше, в невиконанні приписів Конституції та закону України «Про оборону України» – приписів, зауважимо, обов’язкових до виконання. Але ж саме ці фундаментальні злочини, вчинені нашими найвищими посадовцями, призвели до цілої низки логічно пов’язаних з ними поразок і втрат, найперше іміджевих, безпекових, не кажучи вже про величезні людські та матеріальні втрати, перетворили країну на жертву, яка самовіддано підігрує головорізові.

Дозволю собі пояснити деякі моменти. Лише одне невведення в дію воєнного стану призвело до недієздатності всієї військової машини. Можна скільки завгодно скаржитись на відсутність боєздатної армії, звинувачувати зрадливе кримське військо, але правда в тому, що зрада того війська була незаперечним наслідком зради його головнокомандувача, на той час пана Турчинова О. В., який, порушивши Конституцію України та закон України «Про оборону України», фактично позбавив військо можливості захищати свою націю. Тож, на мою думку, звинувачувати те військо, попри немале число запитань до нього, так само безглуздо, як лаяти кляте авто за те, що не бажає зрушати з місця, навіть не спробувавши вставити ключа в замок запалювання.

Невведення воєнного стану уможливило, щоправда, легітимізацію нової влади через вибори нового складу Верховної Ради та нового президента України, але одночасно воно дозволило Кремлю від часу анексії Криму до цього дня заперечувати сам факт своєї агресії. Справді, про яку агресію можна було говорити два роки тому, коли держава, яка нібито зазнала віроломного нападу, не вчинила жодного спротиву в часі відторгнення від неї величезної території з двомільйонним населенням? Про яку зовнішню агресію на сході України може вестися мова сьогодні, якщо війну, яку веде Московія проти України, ні та, ні інша не визнають війною? Мотиви, з яких того не робить Московія, цілком зрозумілі. Якими мотивами керується українська влада, уперто називаючи війну, розв’язану проти неї Кремлем, антитерористичною операцією – от питання! А вона ж, убога, тримається того, мов кліщ кожуха, попри те навіть, що в світі ніхто ніколи навіть не чув про антитерористичну операцію, яка б тривала так довго.

Насправді, чіткі терміни в міжнародній політиці, так само як і в міжнародному праві, мають першочергове значення. Україна вже зіт-кнулася з тим. Відчули те на собі наші полонені, які через злочинну підміну понять не підпадають під дію Женевської конвенції 1949 року про поводження з військовополоненими, адже за відсутності війни немає й мови про комбатантів чи військовополонених. Тортури, знущання над нашими полоненими, нелюдське ставлення до них, зведені до мінімуму, часто недіючі важелі їх обміну, примус українських громадян Криму до служби в армії Московії – ось лише найбільш очевидні результати того злочину.

Відчули на собі його дію і мирні мешканці зони бойових дій на Донеччині та Луганщині, адже з тою підміною понять на них не поширюється дія Конвенції про захист цивільного населення під час війни, яка передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, захищає його права. До них не мають доступу ані місія Міжнародного комітету Червоного Хреста, ні інші міжнародні гуманітарні організації, які за своїм статусом опікуються жертвами воєнних конфліктів.

Окрім цієї трагедії, злочинне уникання приписів Конституції та закону «Про оборону України» привело до не менш тяжких наслідків, а саме до дезорганізації системи оборони Краю, дезорганізації війська, починаючи від рівня командування, підпорядкування, логістики, звязку, бойової взаємодії і т. п. Маємо головнокомандувача ЗСУ, маємо Генштаб, маємо командування по лінії МВС, маємо Нацгвардію зі її власним командуванням, маємо окремого командувача АТО – «У семи нянек дитё без глазу», кажуть на таке «брати»-москалі і… мають рацію.

Злочинне ігнорування найвищими чинниками української влади приписів Конституції України та закону «Про оборону України» не могло не позначитися щонайзгубнішим чином також і на Мінському процесі, до якого мусили вдатися після Іловайської поразки. Безперечно, на той момент Україна прикро потребувала бодай невеликої паузи для відновлення, найперше, через мобілізаційні інструменти свого військового потенціалу, для навчання та перепідготовки військових спеціалістів, для приведення до ладу структури командування військами, для спорядження та забезпечення війська. Зі зрозумілих причин важко сказати, наскільки повно вдалося реалізувати все те, тим не менш, сьогоднішнє військо вже не порівняти до того, яким воно було ще півтора роки тому. Отже, основної мети було, безперечно, досягнуто.

– В чому ж тоді небезпеки, в чому згубність Мінських угод? – спитає читач. Невизнанням війни війною, невведенням воєнного стану наша «мудра» влада уможливила для В. Путіна позиціонування себе, як в Мінському процесі, так і на міжнародній сцені загалом, не стороною військового конфлікту, не агресором зі всіма витікаючими з цього статусу наслідками, а благородним «захисником» прав пригнічуваних «хунтою» Донеччини та Луганщини. Це, з-поміж іншого, привело до того, що у Мінську замість того, щоб вести перемовини з реальним ворогом, ми намагаємось домовлятися з його недолугими маріонетками. Окрім очевидної нелегітимності того процесу, окрім ганебного визнання створених Московією квазі-республік вже одним фактом сидіння за одним переговорним столом з їх представниками, ми ще й вводимо тим в оману світову спільноту. Лідери провідних країн світу, безперечно, розуміють суть процесів, що відбуваються, а також роль в них Кремля. Та, чи можемо ми стверджувати, що пересічні європейці чи американці так само впевнено розбираються в ситуації? Навпаки, приклад голосування в Нідерландах наочно засвідчив брак розуміння ситуації, в якій опинилася Україна. Але ж саме думка громадян визначає політику держави в умовах демократії. І хочуть не хочуть, але лідери Заходу змушені рахуватися з тою думкою. «Втома» від українських проблем останнім часом все далі поширюється Європою і не лише нею. Недолугі, незрозумілі рішення української влади, її вперте небажання покласти край корупції, піднімати економіку країни, ставлять в глухий кут, доводять до відчаю найпалкіших прибічників демократизації України. Як результат, виникає непереборне бажання залишити Україну на її долю і вирішувати власні проблеми, яких останнім часом, з напливом мігрантів, значно побільшало.

Можна гадати, що виходячи саме з таких міркувань, і Європа, і Америка намагаються сьогодні поставити нарешті крапку в Мінському гуздранні, у будь-який спосіб (і зовсім не обов’язково з урахуванням інтересів України) загасити тліючий бікфордів шнур під самим боком Європи. Схоже, що саме з цих міркувань вже довший час наші західні партнери наголошують на необхідності дотримання Україною Мінських угод, на закріпленні особливого статусу окремих територій Донеччини та Луганщини на законодавчому рівні, включно зі змінами до Конституції (дещо вже протягнуто через парламент зусиллями привладних партій у спілці з колишніми регіоналами), на проведенні виборів на тих територіях, які дозволили б, хоч би й формально, повернути їх в законодавче поле України.

Вимоги ті виставляються без огляду на явно алогічну послідовність виконання Мінських угод, де вибори визначені передумовою відводу московських військ і озброєнь та закриття кордону. І це в той час, коли протилежна сторона не надто напружується з виконанням своєї частини зобов’язань: обстріли позицій ЗС України за увесь час практично ніколи не припинялись, відвід важких типів озброєння московськими військами ігнорується, обмін полоненими «всіх на всіх» і досі, попри всі зусилля української сторони, так і не відбувся.

З огляду на таку позицію Заходу щодо очевидного бажання Москви приживити до тіла України інфіковані антиукраїнською пропагандою, контрольовані з Кремля квазі-утворення, – незалежно від того, чим би вона не була обумовлена – Верховна Рада України мала б зробити єдино правильний висновок про те, що ризики від такого рішення навряд чи можуть бути виправданими, з огляду на очевидну небезпеку для нації і держави, і вийти з Мінського процесу, запропонувавши, як варіант, новий формат переговорів задля остаточного припинення воєнних дій та укладення миру.

Підстав для виходу з Мінського формату, як вже зазначалося, задосить: перманентне порушення московськими найманцями угоди про припинення обстрілів, невідведення та застосування в умовах перемир’я важких типів озброєнь, відмова від обміну полоненими. Проте, найсуттєвішою підставою для виходу з цього процесу є намагання змусити Україну до проведення виборів на фактично окупованій ворогом території, насиченій його військами та бойовою технікою, з неконтрольованою Україною ділянкою державного кордону довжиною 350 кілометрів. На таке не можна погоджуватись за будь-яких умов.

Новим і єдино правильним, як на мене, форматом пошуків миру в цій війні мав би стати формат Будапештський, адже порушення територіальної цілісності України відбулося не з волі нікчемних плотніцьких-захарченків-моторол, і почалося воно зовсім не на Донбасі. Україна, отримавши певні зобов’язання провідних ядерних держав світу, про що з усією очевидністю засвідчує Будапештський меморандум, мала б застоювати свої права саме в такому форматі, навіть якщо він дуже незручний для якоїсь з країн-гарантів.

Попередньо ж, у будь-якому разі, необхідно назвати речі своїми іменами. Якщо ми не сумніваємось щодо того, хто насправді анексував Крим, чиїми руками, чиєю зброєю ведеться війна на Донбасі, ми маємо чітко назвати агресора з усіма витікаючими для нього і для себе наслідками, бо ж дивно і принизливо усвідомлювати, що зрадивши українських громадян Криму, здавши цілий півострів агресору, не зумівши запобігти війні на Донбасі, моя влада, ляскаючи пустопорожніми словами, на ділі поводиться так, наче нічого того й не сталося.

Як, скажіть, на Бога, світові повірити байкам про агресію Кремля, коли моя влада вже через три місяці по анексії московитами Криму оголосила півострів вільною економічною зоною (закон «Про ВЕЗ «Крим» не скасовано й досі!), повела з ним жваву неоподатковувану торгівлю? Як світові повірити, що війну на Донбасі веде проти нас не Плотніцький Моторолович Захарченко, а Володимир Володимирович Путін, коли між портами України й Московії жваво курсують вщерть завантажені торгівельні судна, з аеропортів столичного Києва, сонячної Одеси, бандерівського Львова здіймаються авіалайнери, аби за кілька годин приземлитися в Москві, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону, а між вокзалами обох країн, діловито цокотячи по рейках, щоденно снують далеко не порожні поїзди?

Назвати речі своїми іменами, з-поміж іншого, означає визнати злочини влади, яка, порушивши Конституцію України та закон України «Про оборону України», не вчинила належних дій для протидії агресії Московії, яка й досі, по двох роках, так і не визнала війну війною. Світ не знає антитерористичної операції, яка тягнулася б два роки, забравши більше восьми тисяч життів, покалічивши майже вісімнадцять тисяч чоловіків, жінок та дітей, розсіявши по білому світу близько двох мільйонів біженців. Не гнівімо Бога, панове! Рано чи пізно, це все одно доведеться зробити, тож годі знущатися над власним народом, годі підігрувати агресорові в його диявольській грі, допомагаючи йому вводити в оману цілий світ. Таке не може тривати довго. Страх перед покаранням, бажання відтермінувати, а чи й уникнути його, цілком природна річ, але нація сьогодні вимагає або очищення влади, або заміни її на таку, яка буде не на словах, а на ділі опікуватись її, нації, життєвими інтересами.

Ми кинули свій жереб ще восени 2013 року, але надто довго переправляємось через наш Рубікон. І справа не лише у ворогові, що дошкуляє нам з берега, який залишили, а і в недолугих та зрадливих мойсеях, які замість броду повели нас через чорториї. Може пора відкривати очі і вибиратися на новий берег без них, як гадаєте?

#20 за 13.05.2016

ЧИ ХОЧЕМО МИ ПОВЕРТАТИ КРИМ І ЯКУ ЦІНУ ГОТОВІ СПЛАТИТИ ЗА ТЕ

«Невдовзі після воцаріння Соломона прийшли до нього на суд дві жінки. Вони жили в однім домі, і в кожної було по немовляті. Одна з них уві сні випадково задавила своє немовля і підклала його іншій жінці, а живе у тієї взяла собі. Вранці жінки стали сперечатися: «Жива дитина моя, а мертва твоя», – казала кожна. Так сперечалися вони і перед царем. Вислухавши їх, Соломон наказав: «Принесіть меч». І принесли меч цареві. Соломон сказав: «Розрубайте живу дитину навпіл і віддайте половину одній і половину іншій». Одна з жінок при цих словах вигукнула: «Віддайте краще їй дитину, але не вбивайте її!». Інша ж, навпаки, казала: «Рубайте, хай не дістанеться ні мені, ні їй». Тоді Соломон сказав: «Не вбивайте дитини, а віддайте її першій жінці: вона її мати». 

(Закон Божий. Цар Соломон)

Чи хочемо ми повертати Крим? «Дивне питання, – скажуть читачі. – Звісно, хочемо. Хіба можуть бути якісь сумніви?».

Сумніви… Як би це делікатніше сказати… Сумнівів начебто й нема, бо ж, що не говори, а цілий світ затявся, що Крим є невід’ємною часткою України і стоїть на тому непорушно. І стоятиме, нехай той Путін його у себе хоч би й триста років тримав.

Та що там світ, коли сам Петро Олексійович не стомлюється повторювати, що Крим – то Україна! А це вам не жарти, бо ж хто-хто, а Президент слів на вітер не кидає. Така вже в нього посада. Інакше ж бо й не можна, бо кому ж тоді, скажіть, і вірити? Пригадуєте, як він обіцяв, що відійде від свого бізнесу? Сказано – зроблено. Бізнес його тепер – ген-ген аж в офшорах. Сказав, що всі кримчани, незалежно від того, взяли вони московський паспорт, чи ні, залишаються громадянами України і Вітчизна буде ставитися до них, як до своїх, то так і чинив. Навіть закон про вільну економічну зону «Крим» через парламент провели, аби кримчани усвідомлювали, яка держава насправді піклується про них, аби не почувалися полишеними на ласку загарбників.

Щоправда, під час підсумкової прес-конференції Президента України, що відбулася наприкінці 2014 року, у Петра Олексійовича якось просковзнуло, що статус резидента, мовляв, отримають лише ті кримчани, які залишились громадянами України, а до тих, які взяли громадянство Московії, ставлення буде інакшим. Яким саме «інакшим» він не пояснив, але нічого доброго для тих заблудлих овець те не віщувало. «Резидентство», щоправда, і через півтора роки після тих його слів не отримали ані ті, ні інші. Он вже й дотепники жартують, мовляв, «казав пан – кожух дам, та й слово його тепле»… Та що ті зубоскали тямлять в державних справах! От станемо жити заможно, прибіжить до нас Крим назад, тоді й зробимо всіх резидентами…

Що ж до Президентського застереження слабкодухам, які не втримались і таки взяли ту багряну книжечку, аби не втратити роботу, мати можливість годувати дітей, лікувати хвороби, то чи варто так вже чіплятися до слів нашого Гаранта? Ну, накипіло у чоловіка, от і сказав. Він же, уявіть собі, теж людина. Побачив би я, що б ви заспівали, коли б хтось з тих новоспечених московитів-учорашніх українських громадян взяв та й наклав руку на вашу власність. Хай і на дрібну. Скажімо, на «Севастопольський морський завод». Все одно ж неприємно.

Ні-ні, насправді, пан Президент сприймає кримчан українськими громадянами. Про це він недвозначно заявив у своєму виступі 26 лютого цього року, кажучи: «Україна, природно, ніколи не визнає і не збирається визнавати де-юре російськими громадянами тих жителів півострова, які отримали російські паспорти. У Криму не живуть громадяни Росії, він населений виключно громадянами України, там наші люди живуть на нашій території, яка тільки тимчасово окупована». Ось так! Турбуватися, отже, нема про що. Живи й чекай свого часу. Трохи дивує, щоправда, те, що повз увагу Петра Олексійовича… прослизнула одна дрібничка, а саме те, що окрім українських громадян, які в більшості своїй нікуди з Криму, звісно ж, не поділися, на півострові сьогодні живе чимале число московитів – громадян Московії не не лише де-юре, але відданих їй душею і тілом, навіть безвідносно того, що прізвища багатьох з них мають такі ж закінчення, як і його власне. Немає в Криму московитів, на думку Петра Олексійовича, і все тут! Цікаво, чи говорив йому хоч хто-небудь про те, що Кремль упродовж років щедро засівав у Криму своїм громадянством, роздаючи московські паспорти мешканцям півострова? Чи доповідали йому, що вже після анексії в Криму осіло, певно, чимало питомих московитів, бо ж Кремль всіляко заохочує своїх громадян, особливо силовиків, переселятися на півострів? Схоже, Петрові Олексійовичу не завадило б проконсультуватися щодо цієї діткливої теми з кимось, окрім своїх придворних «аналітиків», що створили в його уявленні таку дивну картинку – з тими, хто б міг пояснити йому, як насправді виглядає сьогоднішній Крим, чому він став найслабшою ланкою і що бажано робити, аби виправити прорахунки і прямі злочини, допущені його попередниками, бо з тих його заяв виглядає так, що він про те ані сном, ні духом. Так і в дурні недовго пошитися, пане Президенте, бо сприймаючи всіх і кожного, хто мешкає сьогодні в Криму, українськими громадянами, хіба не впадаємо ми в той самий гріх, що й загарбники? Чим же тоді ми кращі за них, якщо вже сьогодні, хай лише і на словах, накидаємо за їх прикладом своє громадянство тим, хто його зовсім не потребує, не бажає, хто відверто гидує ним?

Але то так… Не може не радувати зате, що хоч і після надто довгої та досить двозначної паузи, коли про Крим неначе й забули, наш пан Президент нарешті дав розпорядження розробити детальну стратегію повернення півострова. Справді, не однією ж мантрою «Крим – це Україна» повертати його! Треба мати план. І то не такий-сякий, а добре продуманий, грунтовний, який базувався б не на одному лише аналізі поточної ситуації, а на урахуванні всіх нюансів його минулого, як найближчого, так і того, що вже почасти вкрите імлою віків, і, що важливіше, на передбаченні та формуванні перспектив Криму. Дуже хочеться сподіватися, що та його заява не залишиться пустим звуком.

«Дав розпорядження»… Багатообіцяюче словосполучення. Давно пора відкинути обридлу, денервуючу вже звичку наших урядовців використовувати в своїй мові замість минулого – «зроблено», «досягнуто», чи теперішнього часу – «будуємо», «виробляємо», часу майбутнього, коли все ще навіть не в планах, а в рожевих мріях та в туманних фантазіях. Залишімо рожеві мрії дівчаткам, а фантазії поетам. Урядовцеві личать чіткі програми, стратегії, засновані на грунтовних розрахунках.

На сьогодні існує принаймні декілька стратегій, спрямованих на повернення Криму в законодавче поле України. Стратегія Кримського експертного центру (Олексій Стародубов), яка складається з Громадянського та Міжнародного блоків, пропонує захист прав кримчан-громадян України та повернення Криму через інструменти міжнародних судів, в тому числі, через Міжнародний суд ООН. Щоправда, фахівці-правознавці ставлять під глибокий сумнів можливість застосування за даних обставин Міжнародного суду ООН, оскільки для подання на його розгляд справи потрібна згода всіх сторін. Очевидно, що Московія навряд чи погодиться на таке.

Кримський політолог Олександр Стариш також наголошує на необхідності використання міжнародних правових інструментів. Дійсно, якщо ми пригадаємо, то на момент анексії Криму існувало достатньо міжнародних договорів, зобов’язань та меморандумів, які захищали суверенітет України, її територіальну цілісність. А були ж ще й внутрішні законодавчі акти. Звернення до них через використання наявних правових підстав і механізмів є ще одним способом повернення Криму. «А починати вже давно потрібно було з подачі позовів у Стокгольмський арбітражний суд з питань «націоналізованого» окупантами державного майна України», – вважає пан Олександр.

За словами співголови Координаційного комітету громадських організацій вимушених переселенців Андрія Щекуна, існує стратегія повернення Криму, яка розроблена громадськими організаціями. Суть її, щоправда, не розголошують. Зате стратегія, запропонована п.п. Андрієм Клименком та Юрієм Смілянським, є досить детальною і передбачає відновлення контролю за анексованою територією через інструменти економічного характеру: санкцій міжнародних організацій, а також транспортної, інвестиційної і торгівельної блокади півострова.Інструменти ті, поза всяким сумнівом, є вельми дієвими. Вже те, що лише часткове їх застосування призвело до відчутного тиску на Московію, свідчить про ефективність запропонованої стратегії.

Думається, креативне поєднання стратегій, створення на їх основі єдиної державної стратегії, – стратегії, реалізацією якої буде опікуватись держава, є правильною і давно назрілою дією. В основі такої державної стратегії мали б бути покладені, як на мене, беззаперечні права автохтонних, корінних народів Криму, найперше кримських татар, на створення, щонайменше, своєї автономної республіки в складі України, яка в подальшому, скажімо, років за двадцять п’ять могла б виокремитись в незалежну державу. Це було б справжнім відновленням історичної справедливості. Адже в короткотерміновому засягу була б відновлена територіальна цілісність України, а в довготерміновому – Кримськотатарська держава. На моє тверде переконання, народ, який мав свою державність протягом трьох століть, народ, який з утратою її не звироднів, не розсіявся по світу, а пройшовши через неймовірні випробування, включно з трагедією двох виселень з рідної землі, зберіг свою самоідентичність, свою мову, свою культуру, свої органи самоврядування, народ, який через півстоліття поневірянь на чужині попри всі перепони повернувся на свою Батьківщину, безумовно заслуговує на свою державу. Цілком може так статися, що за доброї волі України, за безкомпромісної позиції та узгоджених дій світового співтовариства, за відповідного сприяння міжнародних інституцій, включно з ООН, в якийсь момент і сама Московія буде вважати такий варіант не лише прийнятним, а й єдино можливим виходом з тої ситуації, в якій вона опинилася з волі своїх лідерів.

Без стратегії в такій справі не обійтись. Але навіть найдосконаліша стратегія нічого не варта, якщо вона залишається на папері. Для того, щоб вона почала приносити результати, її необхідно задіяти. Саме тому не викликає жодних сумнівів необхідність інституту, який: 1) сконцентрував би у собі фахівців для вироблення тої стратегії; 2) став би не лише координаційним центром, а й капітанським містком, з якого б скеровували курс держави на імплементацію виробленої стратегії. Звідси маємо розуміти, що повноваження того інституту мають бути вельми широкими і серйозними. Власне, це рівень не якоїсь агенції, а міністерства.

Свого часу з метою інтеграції вже загарбаного півострова в Московії було створено міністерство у справах Криму. Воно проіснувало відносно короткий час, але встигло виконати покладені на нього завдання. З огляду на те, що перед українським міністерством з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, створеним в уряді п. Гройсмана, стоїть значно серйозніше завдання, хотілось би сподіватися, що до його діяльності будуть залучені фахівці, які не лише добре розуміються на своїй справі, не лише добре знають Крим та Донбас, але є гарячими прихильниками повернення втрачених територій, відновлення прав українських громадян, які на них мешкають.

Три тижні тому в ефірі Громадського телебачення можна було бачити інтерв’ю новопризначеного міністра з питань тимчасово окупованих територій. Пан Черниш поводився стримано, був небагатослівним, сприймався, на загал, зваженим політиком. Були, проте вислови, які здивували. І немало. Без перебільшення, був вражений його заявою про необхідність спільного інформаційного поля України та Криму. Це, певне, обмовка, пане міністре? Дуже хотілося б сподіватись, що вихолощене, зарегульоване інформаційне поле Криму ніколи і ні під яким виглядом не стане частиною інформаційного простору України. Будемо вважати, що пан Вадим мав на увазі все ж поширення інформаційного простору України на терени Криму.

Дивним видалось ще й те, що пан міністр чомусь вважає, що «…телебачення там (в Криму) немає…». Це Ви серйозно, пане міністре? Неймовірно, але чомусь наші чиновники впевнені, що Крим – це така собі Хацапетівка, де й досі всі поголовно приймають радіосигнал та аналоговий телесигнал виключно через систему радіорелейного зв’язку, через телеретранслятори на шматок мідного дроту чи, у кращому випадку, на антену з двох алюмінієвих виделок! Часом складається таке враження, що ці достойники живуть в якомусь паралельному світі, де ніхто не чув ані про Інтернет, ні про супутникове телебачення. Так, трансляція радіосигналу на середніх хвилях, попри всю дороговизну того задоволення, є виходом для тих, хто не має доступу до Мережі, хто з тих чи інших міркувань не бажає встановити супутникову тарілку. Але намагання підсвічувати свічкою серед білого дня свідчить або про не надто великий розум, або… Не хотілося б навіть і думати, що і ця команда замість реальної роботи зведе свою діяльність до імітації, до тупцювання на місці. Заявляю відповідально про те, що попри всю зловорожість сьогоднішньої влади Криму, вона ще не дійшла до того, аби здирати зі стін супутникові антени, вилучати комп’ютери і т. п. Можна навіть і не сумніватися, що вона дуже хотіла б перекрити доступ на півострів вільному слову з України і не лише з неї, але з об’єктивних причин у сучасному світі те не так просто реалізувати. Для переконливості хочу додати, що принаймні до середини 2015 року деякі оператори кабельного телебачення Криму продовжували ретранслювати основні телеканали України.

Іноді, дивлячись на безпорадне тупцювання української влади в болоті стагнації, на пестуваний нею буйний квіт корупції, на те, як вона, убога, замість того, щоб реформувати стару зашкарублу систему, відродити економіку Краю, намагається натомість навіть сьогодні, після крові, пролитої на Майдані, після тисяч смертей на Донбасі, використати ту стару шлюху, аби нацарювати якомога більше, перш ніж дати драла, я ловлю себе на думці, що московська влада Криму, можливо, зовсім не випадково не перекриває всі канали інформації. Як би те не сумно було констатувати, але така красномовна картинка дуже органічно вписується в створюваний лайфньюзами образ недолугої «Київської хунти».

Взагалі ж, наміри пана міністра робити все можливе, аби кримчани відчували небайдужість України до себе, є дуже слушними. Хотілося б при тому, аби то були не загальні слова, а конкретні справи. Хотілося б, щоб очолюване ним міністерство стало двигуном, який штовхав би не надто повороткі нині Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Генеральну прокуратуру України з тим, щоб вони більш активно відстоювали права українських громадян Криму. Особливо тих, які потрапили під репресивну машину Московії, застоюючи Україну в Криму.

Запевнення пана міністра про те, що Україна не має наміру повертати Крим військовим шляхом, є думкою цілком тверезою, слушною. Власне, вона не нова. Україна не має наміру повертати Крим ціною його руйнування, ціною тисяч смертей. Надто болючим є те, що вчинила Московія, намагаючись поширити свій «мир» на Донбасі. Ніхто з нас, перебуваючи в здоровому глузді, не бажає Криму тих руйнувань, смертей, того горя і відчаю, яких зазнає сьогодні багатостраждальний Донбас. Особливо з огляду на те, що Московія зробила, здається, все можливе, аби перетворити наш ще недавно привітний Крим на потужну військову базу. Переконаний, цього не варто буде робити, навіть якщо вже завтра наше військо буде переважати військо московське. Україна не потребує ще однієї зруйнованої, випаленої території, густо всіяної мінами та трупами. І це не страхопудство. Це дещо інше. Щось близьке до того, що описано в одній з притч про легендарного царя Соломона, винесеній як епіграф перед цією статтею.

Безперечно, анексія Криму Московією вчинена з порушенням як двосторонніх міждержавних договорів, зокрема, «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», з порушенням всіх міжнародних законів, правових норм і гарантій, включно з «Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Безперечно, Україна хоче повернути не лише Крим, але й Донбас, і має повне право на відновлення своєї територіальної цілісності і суверенітету на незаконно відторгнутих територіях у будь-який спосіб і робитиме все для того. Проте, схиляючись до спроб вирішити проблему, нав’язану їй «братським народом» найперше у правовий, безкровний спосіб, вона демонструє зовсім не слабкодухість чи невпевненість, а Європейські підходи до вирішення найболючіших проблем. При тому дуже важливо розуміти, що ті, хто хотів би паразитувати на її толерантності,не мають плекати жодних ілюзій щодо нашого довготерпіння. Воно має межі.

#21 за 20.05.2016

ЧАС КАЛІФІВ

Тиждень, що минув був насичений подіями. Подіями непересічними, подіями, які вже змінили наше сьогодення – незалежно від того, відчуває те на собі кожен з нас, чи ні – подіями, які, поза всяким сумнівом, накладуть свій відбиток на день прийдешній.

Я не маю на увазі ритуальне покладання нашими урядовцями вінків, до пам’ятників жертв то агресорів, то своїх далеких чи й безпосередніх попередників, хоча театральність того дійства, його кричуща нещирість дратує щоразу більше. Справді, про яку щирість може вестися, коли засуджуючи на словах злочини кривавого фашизму, геноцид комуністичного режиму, чи злочини бандократії Януковича, ці людинолюбці своїми недолугими діями, по недоумству, а чи й через зловорожість свою продовжують чорну справу тих нелюдів і далі, зводячи нанівець націю!

Згадуючи події минулого тижня, мав на увазі, найперше, чергове порушення закону з боку нашої влади, яким вона відзначилась при протягуванні нової кандидатури пана Президента на посаду Генерального прокурора України. Безпрецедентність того дійства для світу (на жаль, не для нас, бо ж, схоже, ми вже звикли до подібного) полягала в тому, що цього разу гвалтування закону відбувалося не деінде, а в стінах законодавчого органу держави… самим же законодавчим органом. Про яку правову державу може йти мова, якого дотримання законів можна очікувати відтак від державних інституцій, від пересічних громадян, коли сам законодавець демонструє ганебну неповагу до ним же виданих правових актів, раз у раз порушуючи регламент Верховної Ради, нехтуючи основами законів, включно з самою Конституцією!

Хіба не зазначено у Регламенті ВР України, що будь-який законопроект, який не пройшов випробування голосуванням, не може бути занесеним до порядку денного, тим більше, поставленим на голосування раніше наступної сесії? Хіба це не стосувалось напряму законопроекту №4469? Виявляється, ні. Адже, попри явні порушення чинного законодавства, в тому числі і Конституції, цей законопроект, яким на посаду Генерального прокурора України приведено хай і невігласа в юридичному сенсі, зате віддану креатуру Президента, 12 травня було знову внесено в сесійну залу і перетворено на закон голосами коаліції «революціонерів» та олігархів.

На жаль, ми вже не раз стикалися з тим, як закони, формально бездоганні, руйнували країну, перетворювали нас на злидарів. Цей закон навіть формально є явним бастардом, викликом здоровому глузду і довготерпінню нації.

Безпрецедентність полягала ще й в тому, що закон цей, після набрання ним достатньої кількості голосів, було введено в дію того самого дня, буквально за три (!!!) години. Не забуваймо, що для цього він мав бути підписаний Головою ВР, Президентом України, мав пройти експертизу всіх міністерств і відомств, пройти експертизу на застосування права вето, мав бути надрукованим в офіційному друкованому органі ВР газеті «Голос України».

Вражаюча ефективність, чи не так? Задля такої ефективності пан Президент навіть зігнорував Антикорупційний форум, який проходив у ті дні в Великій Британії. Злі язики, щоправда, пліткують, що причиною алергії нашого Президента до туманного Альбіону була якась інфекція, підчеплена ним на BVI, але то, звісна річ, ніщо інше, як злісні підступи недоброзичливців Петра Олексійовича. Просто країні потрібен прокурор. Надійний. Свій. Махніцький, Ярема, Шокін, Луценко – гарячкові пошуки тривають. Може, не там і не того шукаємо, пане Президенте?

Жарти жартами, але ця прокуроріада не лише завдає чергової іміджевої втрати державі Україна, а в ряду інших «подвигів» нашої влади, таких, як здача Криму, невведення, всупереч Конституції України та закону України «Про оборону України», воєнного стану, колаборація з владою анексованого Криму, ухвалення закону «Про ВЕЗ Крим», нерозслідування злочинів, вчинених на Майдані, гвалтування Регламенту ВР головою ВР Володимиром Гройсманом, нелегітимність призначення уряду Володимира Гройсмана, умисне затягування з переобранням складу ЦВК, вона фактично делегітимізує владу держави Україна. А це вже ніякі не жарти, панове. З цим треба щось робити.

Іншою подією тижня, цього разу приємною, була прогнозована перемога нашої Джамали на Євробаченні-2016. Що змусило крилату богиню перемоги опуститися до її ніг? Багато чого. Найперше, чудові вокальні дані співачки, її колоритний сценічний образ, її емоційність, її щирість. А ще сама пісня з її дуже особливою музикою, зі словами, що западають в самісіньку душу. Замість звичних для подібних шоу тривіальних тем, нетихнучий біль страшної несправедливості, вчиненої над цілим народом, усвідомлення невигаданості трагічних подій більш ніж семидесятирічної давності та переслідувань, яких зазнають кримські татари на своїй землі сьогодні, не могли не торкнутися щирих, відкритих сердець.

Так вже співпало, що цьогорічний пісенний конкурс відбувався напередодні Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, сімдесят другої річниці виселення кримськотатарського народу з рідної землі злочинним комуністичним режимом. Це, звісна річ, не могло не надихнути співачку, так само, як не могло залишити байдужими слухачів, особливо тих, хто хоч би краєм вуха чув про ту трагедію.

Здавалось би, неймовірна річ, але в середині XX сторіччя цілий народ було звинувачено в зраді і виселено з рідної землі. Зрада цілого народу – чи можливо таке на загал? Історія не знає нічого подібного. Може, кримські татари в цьому сенсі є якимись особливими? Погляньмо на сухі числа: за дві з половиною доби 18-20 травня 1944 року з Криму були вивезені всі кримські татари. У телеграмі НКВС на ім’я Сталіна доповідали, що з Криму виселено 183 155 осіб кримськотатарської національності. По закінченні Другої світової війни в заслання, навздогін виселеним сім’ям, були відправлені ветерани – кримські татари, які виборювали перемогу над нацизмом на її фронтах, всього 8 995 солдатів та офіцерів. Скільки ж з того числа було тих, хто зі зброєю в руках служили в німецькій армії, чи співпрацював з окупаційною владою? Документи свідчать, що протягом січня 1942 року в 203 населених пунктах повністю окупованого німцями Криму та в п’яти таборах військовополонених було завербовано 9 255 чоловік. Чимале число, але ж це лише 5,2% народу…

Погляньмо на це з іншого боку. Чи мала Москва хоч якесь право вимагати вірності від народу, який завоювала силою зброї у 18 сторіччі, який гнітила всі роки аж до большевицького пришестя, призвівши до масового виходу кримців з півострова в 1783, в 1860-1862 рр., а саме те пришестя ознаменувалося безладом, етнічними погромами та червоним терором? А був же ще голод 1921-1923 років, в результаті якого вимерло 15 відсотків населення Криму, знову-таки, переважно кримців…

Не забуваймо й про те, що сама Московія, попри те, що під окупацію потрапила мізерна частка її території, поставила фюрерові близько мільйона військовиків. Це і 150-тисячна РОА, і 15-тисячна 29 гренадерська дивізія СС РОНА, 24-тисячний Козачий стан, 35-тисячний 15-й козачий кавалерійський корпус СС, 10-тисячна дивізія «Русланд», 17-тисячний «Русский» охранний корпус, 2,5-тисячна 1-ша «русская» національна бригада СС «Дружина». Не забуваймо й про 600 тисяч так званих Східних Добровольців (Ost-Hilfswilligen). Повніше про московські підрозділи, які воювали в складі Вермахту та підрозділів СС, можна знайти в матеріалах, поданих після статті кандидата політичних наук Сергія Джерджа за посиланням: http://urp1990.com.ua/news/rosiyani-naybilsha-kolaboracionistska-grupa-sered-soyuznikiv-gitlera 

Звісно, мова тут не про те, чому виселяли кримських татар, болгар, греків, карачаївців, чеченців, бралися навіть за українців і не чіпали московитян. Мова про те, що лише людожерські режими, на кшталт гітлерівського та сталінського, могли взагалі планувати подібне в двадцятому сторіччі. Чи думав хто з кримців, повернувшись через півсторіччя заборон через незчислені перешкоди і рогатки на омріяну батьківщину, що «русский мир» невдовзі знову причалапає за ними, вдереться до їхніх осель?!

Саме тому так важливо, що прониклива пісня Джамали, її перемога на Євробаченні-2016 знову привернула увагу європейців, увагу світової спільноти до Криму, до кримськотатарського народу, причому, не лише до його минулого, до геноциду, вчиненого проти нього кривавим сталінським режимом, але й до наруги, яка чиниться над ним сьогодні, в XXI сторіччі. Завдяки її пісні тема Криму, тема незаконної анексії його до Московії, тема системного насилля над українськими громадянами півострова, найперше, над кримськими татарами, яке відбувається тут і сьогодні, знову, попри велике небажання Московії, вийшла на перші шпальти часописів, з’явилася у стрічках новин, в телепрограмах, про неї знову заговорили «стурбовані» політики. Як європейські, так і вітчизняні. Низький уклін тобі, люба Джамало!

Насправді, те, що відбувається останнім часом на півострові, не може не турбувати. Анексувавши Крим за допомогою бутафорського референдуму, поширивши на нього свою юрисдикцію, Московія щосили намагалася при тому справити якнайкраще враження на кримчан, засіваючи щедротами направо й наліво, немов багатий купець перед артіллю босяків. Попервах, багато в чому це вдалося. Ба, навіть сьогодні бюджетники, силовики та пенсіонери ладні молитися на Володимира Володимировича. Одначе дуже скоро навіть найзапекліші прибічники «русского мира» стали помічати, що в омріяному світі не все так гладко й безпроблемно. Чи не найпершими відчули це на собі підприємці. Законодавство Московії у сфері підприємницької діяльності стало для багатох неприємним сюрпризом, особливо для тих, хто звик до такої поширеної в Україні спрощеної системи оподаткування. Далі – більше. Нові господарі життя взялися за наведення «порядку». Часто під тим гаслом, щоправда, відбувався елементарний переділ власності, сфер впливу, але як би там не було, все те аж ніяк не сприяло процвітанню місцевого бізнесу. Знесення ринків і риночків, які стали такими звичними для кримчан, які для багатьох були своєрідною точкою опори, способом виживання, переповнило чашу терпіння. Стихійні мітинги з портретами Володимира Володимировича, слізні скарги до улюбленого лідера на безчинства місцевої влади, жалісливі прохання, зі ставанням на коліна, прийти і навести лад вибухнули не в одній лише Євпаторії, Севастополі чи Сімферополі, але то ніяк не допомогло. Бездушні бояри за спиною доброго царя чинили своє. Та й з мітингами все стало тепер ой як непросто. Так, спроба ряджених «казаков» (тих самих «сміливців», що ще два роки тому під прикриттям московитських ССО тримали в облозі наші гарнізони, розганяли мітинги противників анексії) провести у п’ятницю, шостого травня, пікет із закликом не допустити закриття такого собі «Крымского казачьего кадетского корпуса», завершився великим конфузом. Влада Сімферополя, попри подану напередодні заявку, відмовила у проведенні заходу, пославшись на те, що в тому ж місці (біля пам’ятника святителю Луці) і в той самий час заплановано інший масовий захід. Несмілива спроба «казаков» образитися вилилась в мінімальний адміністративний штраф (10-20 тис. рублів) для його організаторів, в картинне затримання принаймні двох пікетувальників і наказ від суворого підполковника для решти «казаков» і «казачек»… замовкнути і розійтись. Прикметно, що «казаки», особливо їх пишно декорована бутафорськими орденами та медальками старшина, зрозуміли все від самого початку і не надто розкривали рота, на відміну від голосистих «казачек». https://www.youtube.com/watch?v=gdMIeM5EeFU

Думається, доблесна перемога над «непокірними» пікетувальниками, зафільмована і викладена в Мережу, мала на меті показати рішучість влади «пресекать» найменші вияви непокори. Що така непоступливість і показова жорсткість була застосована до лояльних «казачков», мало сигналізувати, що недоброзичливцям влади в такій ситуації перепаде по-справжньому.

Як би там не було, а задуматись кримчанам є над чим. Особливо тим, які, втративши такі звичні за України прибутки від туристичного бізнесу, опинилися біля розбитого корита. Любовно вибудувані ними справді гарненькі пансіонати і будинки відпочинку вже другий рік якщо й не пустують, то ледь окуповують своє існування. Ще сумніші перспективи в цій площині після підтримання депутатами Держдуми, наприкінці минулого тижня, законопроекту про заборону використання житлових приміщень у якості готелів, хостелів та пансіонатів. У разі його прийняття, по туристичній індустрії Криму буде завдано удару, від якого вона за нинішніх нужденних умов може й не виправитись. Не викликає жодного сумніву, що після ухвалення цього закону бабусі вже не зможуть брати до себе постояльців, а приватні пансіонатики можна буде використовувати за призначенням, лише легально зареєструвавши їх, що передбачає, звісно ж, відповідні виплати. Чи потягнуть таке навантаження наші готельєри на туристичному безриб’ї?

Та, схоже, те не надто хвилює Москву. Крим в «гавані», гавань наповнюється бойовими кораблями, в тому числі новітніми підводними човнами, оснащеними ракетами, які здатні завдавати ударів по всій території України. Про це нещодавно заявляв речник Головного управління розвідки Міністерства оборони Вадим Скибицький. Схоже, що про лаври туристичної Мекки Чорномор’я Криму доведеться забути. Справді, ну про який відпочинок, хоч би й для невибагливих, звичних до всього московитів, може йтися, коли від 2014 року над пляжами півострова з ревом проносяться бойові літаки,

коли з’являються повідомлення про перекидання до Криму стратегічних ракетоносців Ту-22М3, які можуть нести, з-поміж іншої, і ядерну зброю, коли ніхто інший, як директор департаменту з питань нерозповсюдження (!!!) та контролю над озброєннями МЗС Московії Михайло Ульянов повідомляє, що його країна за необхідності розташовуватиме ядерні озброєння на своїй території, зокрема, і в Криму!

Зрештою, думки кримчан щодо того, подобаються їм такі нововведення чи ні, ніхто не питає. Не заведено у «братнього» народу, щоб влада звітувала про свої дії, тим більше, про плани. Власне, патерналістська свідомість абсолютної більшості московитян і не очікує нічого подібного. Що ж до кримчан, то рудиментарне рефлексування у вигляді анемічних мітингів, пікетувань є наслідком отруєння нинішнього покоління «кримського народу» вірусом волі, підчепленим за розпусних українських часів. Від нього неможливо було вберегтись. Розчинений в повітрі, він витав над півостровом від початку дев’яностих, паморочачи голови ідеями автономізації, самостійності, клекотів на площах триколорами шанувальників повернення «отєчєства», кривавим палахкотінням прапорів грачевців та вітренківців, затоплював їх бірюзово-блакитним паводком кримськотатарських національних кольорів.

Ох, той вірус… Його дія не обмежувалась пересічними горлопанами. Він плодив якісь об’єднання, якісь громадські рухи, звихрював партійки і партії, просочувався у святая святих – у владу. Це ж тоді один з представників, здавалось би твердокам’яного моноліту червогого директорату, написав книжку «Україна – не Росія». І справді, не Московія. Цього вівторка згадували незабутню Валерію Іллівну Новодворську. Згадували епізод, коли її заарештували за розкидання антирадянських листівок в Большому Театрі під час офіційного засідання. Як результат – майже дворічне ( з червня 1970 по лютий 1972 р.р.) примусове лікування у психлікарні.

Хіба можна уявити, аби в часи Незалежності когось запроторили у психушку, скажімо, за засівання листівками, хоч би й під куполом Верховної Ради? Скажете, то ж були далекі сімдесяті. Справді. Але хіба ми не бачимо, як і в сучасній Московії хапають людину, яка зважились вийти з плакатиком, на якому нічого крамольнішого, аніж цитата з Конституції… самої Московії? Хіба ми не чули про Олександра Бившева, якого записали в екстремісти з усіма витікаючими наслідками – звільненням з роботи, перекриттям банківських рахунків, судовими переслідуваннями, знищенням його сторінки на сайті поезії Стихи.ru, народним цькуванням – і все те лише за написання вірша, в якому засуджувалась агресія Московії в Україні?

Не можна сказати, що у нас все було гладко. Був тиск, були переслідування, убивали журналістів. Ми пам’ятаємо і Ігоря Александрова, і Георгія Гонгадзе. Але після вбивства Гонгадзе піднялася Україна. Акція «Україна без Кучми» була предтечею Помаранчевого майдану, Майдану Гідності. Чи сталося щось подібне в Московії після вбивства – навіть не журналіста – лідера опозиції Бориса Нємцова? Ні, панове, Україна таки не Московія. Надто різні наші сприйняття.

Ось Україна: в ражі ненависті до повсталого люду провладна частина українських парламентарів ухвалює 16 січня 2014 року драконівські закони. Реакція на них відома. Вони не проіснували й двох тижнів.

Ось Московія: На минулому тижні Держдума схвалила законопроект про «антитерористичні» поправки, запропонований головою комітету Держдуми з безпеки та протидії корупції Іриною Яровою і головою комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Віктором Озеровим. https://tvrain.ru/news/antiterroristicheskie_popravki-409193/ Вони передбачають, з-поміж іншого, що тим особам, яким влада з тих чи інших міркувань начепить ярлик терориста чи екстриміста, виїзд за межі країни буде заборонений. Передбачається також відповідальність за «несообщение о преступлении террористической направленности», «содействие экстремистской деятельности», «международный терроризм». Поправками пропонується заборонити виїзд за межі країни також тим людям, які отримали офіційні застереження про неприпустимість дій, які створюють умови для вчинення злочинів терористичної спрямованості. 

Це як вам, панове? Це в країні, де екстремістом стаєш, завантаживши на свою сторінку відео з Мережі, пісню цілком легальної в тій самій країні групи, чи носиш підтяжки кольорів прапору ФРН! https://www.youtube.com/watch?v=asynZbH0UOY

А чи помітив хто з вас шквал обурення, який здійнявся в Московії через спробу перетворити те марення сивої кобили на закон? Отож… Схоже, часи єжовщини з тріумфом повертаються в «русский мир», і це дуже сумно, бо так виходить, що нинішня влада Московії вкупі з вірним їй народом безсоромно прогулювала уроки історії.

Ні, Україна таки не Московія. Чого ж дивуватися, що по двадцяти п’яти роках перебування в її інфікованому свободою середовищі тепер навіть найрадикальніші адепти московізації Криму почуваються в «родной гавани» невиправними екстремістами. Крок вліво, крок вправо…

А як же мають почуватися ті, хто не надто прагнув таких радикальних перемін, хто не хотів до чужої «гавані»? Як почуваються ті, хто намагався не допустити того? Втім, доля останніх добре відома. Афанасьєв, Кольченко, Сєнцов, Костенко, Асанов, Дегерменджи, Чийгоз – ось далеко не повний перелік тих, кого нова влада вважає за своїх ворогів, за екстремістів, причому, не бутафорних, як оті «казачки», а справжніх, бо ці не приховують свого несприйняття вчиненого свавілля, бо вони не вибачать їй, владі, беззаконня і наруги над правом і справедливістю. І влада – не вважаймо її вже зовсім недолугою – чудово розуміє це, усвідомлює глибину злочину, в який втягнулася, як і те, що рано чи пізно, а за злочини доведеться відповідати. Саме тому і не має для неї ніякого значення очевидна безвинність кинутих за грати жертв. Саме тому й виголошуються неймовірні для здорового глузду вироки.

Але час не стоїть на місці. Як ніч зникає під променями вранішнього сонця, так і морок учорашнього, з усіма його почварами, рано чи пізно, а таки розвіється над нашим чарівним Кримом. Влаштовуючи судилище над безвинними, намагаючись якщо не зламати свої жертви, то застрашити тих, хто невдоволений нею, хто не сприймає її, хто буде першими свідками на процесі, де на лаві підсудних буде сидіти вже вона, московська влада має не забувати поглядати на годинник. Час каліфів спливає невблаганно.

#22 за 27.05.2016

ПОЛІТИЧНЕ РУКОБЛУДДЯ І ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Спочатку було Слово…

Найперше, допис, розміщений мною майже три роки тому на сторінці мовної програми «Чорним по Білому». Натрапив на нього нещодавно цілком випадково і з сумом подумав, що, попри всю метушню і гори словесної полови, попри невмирущу, але вже впродовж десятиліть ледь дихаючу надію, в літературному полі України за цей величезний проміжок часу, насправді, небагато змінилося. Попри те, що на нього не було жодної реакції, саме він змусив мене взятися до сьогоднішньої теми. Ось цей допис:

«Вчора слухав ефір з пані Тамарою Гундоровою. Пострадянська література, сучасні українські письменники… Тема дуже делікатна, дітклива, навіть болісна. Пані Тамара визначає сучасну українську літературу як постколоніальну. На загал, вона має рацію, але, погодьтесь, це залежить від того, що читати. В даному разі, на аналізі яких творів побудовано дослідження. Я гадаю, що порівняння пострадянської української літератури і, скажімо, постколоніальної індійської є дуже умовним. Бурхливий розвиток літератури в колишніх колоніях нічим не нагадує млявого тління вогнища нашої літератури. І справа не в письменниках. Письменники є. Щоправда, ембріональний стан українського видавництва спричинив до того, що знаємо лише кілька імен, як от Андрухович, Курков, Забужко, Шкляр, ще кілька, та й по всьому.

Нещодавні парламентські слухання, навіть з полум’яними промовами Слави Кириленка та пана Капранова, неспростовно засвідчили, що «…воз и ныне там…», що люди, від яких багато в чому залежить той самий стан вітчизняної літератури, елементарно не усвідомлюють всієї глибини тої ями, в яку її, літературу, запроторили, не розуміють шляхів виходу з того сорому. Та безпорадність одних і зла воля інших (нічого ж не відбувається просто так!) не може не обурювати.

Ми все силкуємось сприймати себе якось особливо винятково. І мова наша солов’їна, і письменники наші особливі. І це нормально, до певних меж. Далі ж треба пам’ятати, що є ще й інший світ, мови якого нічим не гірші й для вуха їх носіїв не менш мелодійні та «солов’їні», ніж наша, що там теж існують свої, як не дивно, високочолі письменники – успішні, на відміну від наших. На мою скромну думку, не варто намагатися на кожному кроці винаходити свого велосипеда. Література наша має давню і розлогу історію, має славетні на весь світ імена. Наша сьогоденна «літературна» проблема пов’язана, найперше, з перманентним станом стагнації самої країни. В неуспішній, ґвалтованій країні не може бути успішної літератури за визначенням. Отже, в ідеалі, країна має піти на підйом — і що швидше, то краще.

Видавнича справа. В світі існує величезна кількість видавництв, ладних видати вашу книгу за ваші ж гроші. В Україні це, схоже, єдина опція. Лінивий український видавець не бажає брати на себе жодних ризиків, таких звичайних в цій справі. Набагато легше друкувати за державний кошт чи на гроші спонсорів, грантів напівзабуті імена (деякі видавництва навіть спеціалізуються на тому), обмежитися кількома вже апробованими авторами. Справа тут ще й у тім, що для того, аби мінімізувати ті ризики, видавець має добре розумітися на своїй справі, бути в потоці літератури, відчувати сьогоднішні та передбачати завтрашні й позавтрашні тенденції в ній. Треба, крім того, добре знати ринок, відчувати читацькі інтереси, потреби. Маємо таких видавців? Отож…

За такої системи зовсім не дивно, що нові імена в українській літературі з’являються ой як не часто! А чи ж є вони? Наважусь відповісти на те ствердно. На сайті Клубу Поезії журналу «Дніпро» я знаю чимало справді чудових поетів і поеток. Це і Наталія Данилюк, і Наталія Крісман, і Наталія Мазур, Галина Литовченко, Лілія Ніколаєнко, Олена Іськова, Ольга Кричинська, Володимир Шевчук, Вячеслав Романовський, Віталій Назарук і ще багато інших. Чи бачив хто їх книжки? Дякувати творцям того сайту, але ж чи багато людей знають про нього? Я вже мовчу про прозаїків… Отже, чи має український читач можливість вибору? Навряд чи…

Тут є ще одна проблема, породження тоталітарного суспільства, – маю на увазі формалізацію літературного процесу. Ми звикли, щоб письменник був «справжнім», при регаліях, принаймні, щоб мав посвідчення НСПУ. Колишній літературний функціонер на тих же слуханнях в парламенті бідкався, що нині книгу може видати «…всякий, хто закроїв якусь копійку…» Бідкався, що його задарували вже до краю тим літературним непотребом. Графоманії, звісно, ніхто не скасовував. Існує в усьому світі. Але ніде з того колишні голови письменницьких спілок не роблять проблему. Може, тому, що письменницьких спілок у світі не так і багато? Можемо уявити собі Гемінгуея, Лондона, чи Коельйо членами НСПА чи НСПБ? Письменницька праця, насправді, є настільки індивідуальною, що не потребує жодних спілок. Якщо вони де й існують, то мають лише дуже вузьке утилітарне спрямування.

Недоброї пам’яті Коба витворив колись ті творчі спілки, аби тримати творчу частину класового прошарку «докомунізмукрокуючого» суспільства під щонайпильнішим контролем. Це витворило потворну ієрархію класиків-корифеїв-маститих-відомих-молодих, якою послуговуємось і донині. Крім усього, перебування в такій отарі давало відчуття власної винятковості, обраності. Схоже, що деякі з наших «корихвеїв» і досі дивляться на світ через ті потворно викривлені скельця. Але ж зверхність у ставленні до менш титулованих письменників далеко не європейська етична норма.

Посттоталітарність, нежиттєздатність нашого книговидавництва полягає ще й в тому, що ми фактично не маємо літературних агентів, таких звичайних і всюдисущих в будь-якій європейській літературі. Хліб цих гончаків від літератури – це перманентний пошук нових авторів, співпраця з письменниками, яка полягає в тому, аби позбавити його, письменника, непродуктивних втрат часу на просування своєї книжки до видавництва і далі до полиці у книжковому магазині.

Колега, віртуальна подруга по Автономії від Гарпер та Коллінз з Великої Британії Іман Сід написала в своєму блогпості, присвяченому виданню на Амазон її справді чудового роману «Міс Манери», таке: There are no writers without readers; no readers without writers. (Нема письменників без читачів; нема читачів без письменників.) І це справедливо. Як можуть наші автори виживати в умовах тотального ігнорування їх існування взагалі? Адже ще Роберт Луїс Стівенсон писав колись про неможливість довго витримувати муки письменницьких потуг без того, щоб не бути опублікованим.

Варто було б почати хоч би й з того, аби якесь з найбільш шановних видавництв створило сайт, на якому змогло б відслідковувати нових авторів, вибирати тих, які пропонують щось нове, цікаве, тих, чиї рейтинги фонтанують вже на тому сайті, відчути через той процес подих життя, врешті-решт. Як зразок, можна навести приклад вже згадуваного сайту Автономії, де від-шліфовують свою майстерність, просувають свої роботи автори будь-якого віку з усього світу, куди приходять навіть ті, хто вже видав свої твори, аби отримати рецензію від знаменитого видавництва. Дружня порада, конструктивна критика є бажаними і доступними ресурсами цього сайту. Видавництво ж, за бажанням, отримує найкращих. Часто буває, що вже згадувані літературні агенти пропонують письменникам контракти з іншими видавництвами, ще до того, як книга добирається до столу видавництва Гарпер та Коллінз.

На жаль, наші видавництва тримаються холодно й недоступно, нагадуючи тим нікчемних імпотентів. Місяць тому я запропонував кільком провідним видавництвам видати книгу-дослідження «Павло Михнович Бут – Лицар Зрадженої Волі». Книжка присвячена майже недослідженій сторінці історії Краю, сторінці, колись зумисно перекрученій, подіям, не усвідомленим на загал. І що ж? Жодної реакції. Скарги на неувагу з боку держави, на зруйноване книгорозповсюдження – ось їх пісня. Але, схоже, їх влаштовує і злодійкувата позиція сьогоденної держави й власна монополія.

Саме ці вериги на наших ногах, на мою думку, заважають тому, аби українську літературу знали в Європі і, що важливіше, заважають українському читачеві полюбити свою вітчизняну літературу. Проблема ця, справді, непроста, але не з тих, які не можна вирішити».

* * *

Проблема не з тих, які не можна вирішити… Насправді, я давно збирався торкнутися дуже важливої, як на мене, теми української літератури, але кожного разу чергове напруження політичного життя країни змушувало реагувати на ті збурення. А їх вистачало. Фантомні болі ампутованого Криму, кровоточива рана Донбасу… І на тім тлі — як не колаборація моєї влади з агресором, то гвалтування нею національної грошової одиниці, маніпуляції з банківським капіталом, гвалтування парламенту, спровоковані нею ж побоїща під його стінами, подальше нищення економіки, квітуюча пишним цвітом корупція у її найвищих ешелонах, контрабанда, пригріта під її владним крилом, утиски свободи слова – спроба закриття програми Савіка Шустера, дивні ігри навколо газет «Флот України» та «Кримська світлиця»…

Відсторонитися, не реагувати на те неможливо, але й слідувати за тією лиховісною течією, поринувши в неї з головою, рефлексуючи, немов той песик Павлова на чергові подразники, не є раціональним вибором. Аналіз, безперечно, необхідний. Без нього неможливо зрозуміти суті подій, тенденцій їх розвитку. В той самий час, обмежуватись лише аналізом чергових недолугостей, а то й злочинів влади – не колишньої, а вже нинішньої – констатацією її чи не тотальної корумпованості, безсоромної зухвалості, не вчиняючи при тому жодних активних дій, є, як на мене, не меншим злочином.

На жаль, ми дещо переоцінюємо можливості мас-мідіа впливати на владу. Найбільше, на що здатні всі разом аналітичні статті, викривальні репортажі, сенсаційні ток-шоу без реального тиску суспільства – це змусити сьогоднішню владу так чи інакше пристосовуватись, приховувати свою манкуртську, злодійську сутність, не змінюючись насправді. А це означає ще більше псевдопатріотичної риторики з її медоточивих вуст, ще більш досконалі методи обкрадання народу.

Наша мета, насправді ж, інша. Ми хочемо не зміни вивісок, не зміни декларованих векторів, а реальної зміни країни, де не буде місця остогидлій кумократії совкового розливу, де владу буде раз і назавжди відділено від приватних бізнесових інтересів, виключено щонайменші можливості використання владних важелів задля особистої наживи, де влада, поставлена під контроль суспільства, буде змушена працювати не на інтереси своєї кишені, а виключно на його, суспільства, інтереси.

Але задля цього не досить косметичних змін. Мова ж іде навіть не про зміну недолугої влади, яка, як би те не сумно було визнавати, є віддзеркаленням стану самого суспільства. Мова йде про пробудження його, суспільства, від надто довгої, затяжної сплячки – пробудження і усвідомлення себе найвищою владою в державі. Не усвідомивши себе хазяїном в своєму домі, не ставши ним не на словах, а на ділі, не почавши чинити так, як належить хазяїну, наївно очікувати на те, що хтось буде застоювати твої інтереси краще за тебе самого. Саме тому зміни самого погляду на владу є вкрай необхідними.

Кажуть, нечистий криється в деталях. Вкотре звертаю увагу мого читача на те, що підлегле становище народу по відношенню до влади зафіксовано навіть в Преамбулі до Конституції України. Порівняймо: «Ми, народ Сполучених Штатів, для створення досконалішого союзу, встановлення правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, запровадження спільної оборони, сприяння загальному добробуту та забезпечення нам самим і нашим нащадкам благ свободи, видаємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки» — і «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України».

Де ми чуємо голос народу, а де голос функціонерів, які привласнили собі право говорити від імені народу? Отож… Як бачимо, порівняння не на нашу користь. І це не просто обмовка. Це, як на мене, дуже суттєво. Не дивно ж, що й сам текст Преамбули до української Конституції, попри всю його барвистість та багатослівність, попри всі оті «дбаючи…, піклуючись…, прагнучи…, усвідомлюючи», виглядає, насправді, вихолощеним, позбавленим конкретики. Не дивно, що на практиці «прагнення» функціонерів від влади упродовж всіх років Незалежності рідко співпадали з прагненнями народу, з його потребами, а невтомне «піклування» привело ледь не до тотального його зубожіння, до розграбування донедавна багатої країни.

Саме тому зміна нашого сприйняття влади, її місця й призначення в структурі суспільства є потребою ключовою, притому, нагальною, невідкладною. Не можемо й мріяти стати успішним, рівноправним членом великої європейської сім’ї аж доти, доки не лише в Преамбулі української Конституції, а й на підкірці нашої влади не буде вписано, що найважливішою, по суті, єдиною функцією Української держави є якнайповніше задоволення, забезпечення інтересів української нації, її розвиток і процвітання.

 

#23 за 03.06.2016

ПОЛІТИЧНЕ РУКОБЛУДДЯ І ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(Закінчення.
Поч. у № 22)

– Чекайте, – скаже мій читач, – хіба автор не збирався зупинитися цього разу на темі української літератури? До чого тут вся ця обридла політика-економіка, коли ми знаємо, що письменники пишуть будь-де і будь-коли?
Справді, письменники не вибирають часи. Мають творити там і тоді, де й коли їм випало. Маємо чимало прикладів, коли навіть за найкривавіших тоталітарних режимів створювалися зразки художніх творів, які пережили свій час, увійшовши до скарбниці світової літератури. Досить згадати Ганса Фалладу, Гергарда Гауптмана, Михайла Шолохова, Івана Багряного, Уласа Самчука, які не лише писали, а й видавали свої твори, перебуваючи в надрах найжорсткіших тоталітарій свого часу.
Ані нацистський, ні комуністичний режими аж ніяк не сприяли вільному польоту думки авторів, яким доводилося творити в їх надрах. Багато письменників заплатили за вільне слово своїми зламаними долями, а то й самим життям. Тим не менш, навіть за тих неймовірних умов створювалась висока література, а іноді й справжні шедеври. Якщо автобіографічний роман «Пригода моєї юності» (1937 р.) та драматична тетралогія на сюжет грецького міфу про Атридів (1941–1944 рр.), написані лауреатом Нобелівської премії з літератури за 1912 рік Гергардом Гауптманом у намаганні абстрагуватися від режиму, який він не сприймав, були не більше, аніж гарними зразками німецької літератури, то роман Уласа Самчука «Марія» (1941) став для свого часу справжньою подією. А що вже говорити про «Тихий Дон» Михайла Шолохова! Попри всю його класову заангажованість, він був і залишається шедевром красного письменства світового рівня.
Ніхто не стане заперечувати, що вільне суспільство у поєднанні з розвинутою економікою непорівнянно більше сприяє розвитку наук, мистецтв, літератури зокрема, аніж тоталітарні режими чи депресивні території, населені злидарями. Але згадаймо Червоний ренесанс України — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління двадцятих років минулого сторіччя, яке подарувало нам високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру. Згадаймо жваве літературне життя покладеної на лопатки злиденної пост-Версальської Німеччини, змушеної виплачувати репарації чи не всій Європі. Згадаймо феєричний вибух кіномистецтва, живопису, музики і, звичайно ж, літератури у напівзруйнованій після Другої світової війни Європі. Чому ж не відбувається нічого подібного в сьогоденній Україні? Чому тиражі української книжки, навіть попри значно більше число видавництв, що порснули було, неначе гриби після дощу, не можуть порівнятися навіть з часами русифікатора Щербицького? Відповіді лежать на поверхні.
Одразу по здобутті Незалежності ми всі були окрилені надіями на те, що от тепер вже, в своїй державі, позбавившись тиску Совєтської імперії, її остогидлої цензури, її русифікаторських засівань, ми, нарешті, матимемо змогу читати свою українську книжку. А те, що вона буде прекрасною, не було жодного сумніву. Але, найперше, ми накинулись на літературу табуйовану – на ту, яка так довго перебувала під забороною: Олена Теліга, Адріан Кащенко, Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, Дмитро Донцов – читали запоєм, всотуючи в себе досі незнане, доповнюючи в своїй свідомості напівстертий стараннями совєтських ідеологів образ України незнаними, часом вражаючими до глибини душі його фрагментами. Видавництва друкували чудові книжки. Позбавлені пут цензури та короткого ланцюга соцреалізму українські письменники шукали нових шляхів до серця читача. Література стала строкатішою, багатобарвнішою, об’ємнішою, цікавішою на загал. І не біда, що когось та строкатість лякала, що епатаж часом видавався за письменство, а форма домінувала над суттю. Не біда, що далеко не все написане витримувало випробовування навіть коротким часом, але то був живий процес пошуку – процес, без якого будь-яка творчість не є можливою апріорі.
На жаль, економічні потрясіння, шалені вітри гіперінфляції значно пригасили те яскраве багаття. А потім була руйнація системи книгорозповсюдження, нищення книгарень. Потім були недолугі ігрища на мовному полі з підкиданням фантасмагоричної думки про те, що російськомовна українська література є цілком природним явищем, оскільки створена самими українцями в Україні, був ганебний програш, після якого, змітаючи все на своєму шляху, ринув потік літературного мотлоху з Московії.
Повернувшись в Україну в 1998 році, брати Капранови визначили ситуацію з українською книжкою на її теренах, як книжковий голодомор. Опублікувати книжку було в ті часи недосяжною мрією для більшості письменницької братії, не кажучи вже про нову паросль. А вже про гонорари навіть не мовилось. Знаю про те не з чуток. В 2001 році намагався запропонувати свої переклади двох книжок з польської («Дорога на Горн» Кжиштофа Барановськего та «Під Вітрилами та на Швартовах» Євгеніуша Мочидловськего). Вибрав чомусь Івана Малковича. Телефонна розмова майже з-під стін видавництва була короткою. Пан Іван пояснив, що друкує книжки лише для малих діток. Коротка подорож з Бесарабської площі до редакції «Літературної України», де пробував запропонувати свої вірші, розставила все на свої місця. Головред вірші похвалив, але сказав, що чекати друку їм доведеться не менше року.
– Помітили, скільки народу в приймальні? – кивнув головою на причинені двері. – То все наші реєстрові козаки зі Спілки письменників. Видатись тепер майже неможливо, то й оббивають пороги газет, часописів у сподіванні, хоч десь прилаштувати своє писання. Декотрі місяцями просиджують тут.
Я все зрозумів, тож навіть не став шукати адреси інших видавництв. Капранови мали цілковиту рацію. То був, справді, своєрідний літературний голодомор, і моя щира повага колегам по перу, які навіть за тих умов проростали крізь бур’яни того здичавіння.
Власне, я не намагаюся викласти тут шлях розвитку сучасної української літератури. Це потребувало б значно більше місця та й навряд чи було б цікавим широкому колу читачів. Мета цієї статті дещо інша. А саме — привернути увагу до вельми неприємної ситуації, в якій опинилася сьогодні українська література, ставши заручницею недолугих, а часто й злочинних дій влади. А ще – підштовхнути до усвідомлення важливості не втратити свою літературу, бо ж яка ще інша відобразить наш образ, неповторну сутність нашої нації. А підстав для занепокоєння, на жаль, задосить.
Як я те бачу, на сьогодні існує принаймні два фактори, які не те що стримують розвиток вітчизняної літератури, – нищать її. Найперше, це обвал самої країни на дно неуспішності. Безробіття, зубожіння, коли думки не про високе, а про те лишень, як заробити на прожиття – як знайти ту роботу, а знайшовши, не втратити її, коли часу після дванадцяти-чотирнадцятигодинного робочого дня вистачає лише на сон та елементарні фізіологічні потреби, а зароблених коштів заледве достатньо на підтримання душі в тілі – за таких умов література стає недосяжною для широких мас читаючої публіки, стає явищем елітарним, не в найкращому сенсі цього слова, з огляду на якість нашої грошовитої «еліти», на її смаки, на рівень її інтелекту. Намальована тут картина виглядає ще сумнішою на тлі пригнічення, притискання до землі середнього класу, який ледь почав спинатися на ноги, опірюватися. Потенційно найенергійніша, найперспективніша, найінтелектуальніша верства українського суспільства, яка в будь-якій країні є найбільшим поціновувачем мистецтва, літератури, переживає нині дуже непрості часи.
Другим фактором нищення української літератури є засилля в Україні московської мови. Вже один факт її існування в межах нашої держави звужує поле життєдіяльності мови української, об’єктивно зменшує потенціал розвитку української літератури. З огляду ж на те, що мовна політика Москви упродовж століть, включно з нашими днями була і є спрямованою на омосквомовлення України, а відтак і великі верстви обезпам’ятленого люду вважають мову московську ледь не питомою на наших теренах, маємо розуміти справжню серйозність загрози. Тут вже йдеться навіть не про можливості для розвитку української літератури, українського кіно, української пісні, а про подальшу московизацію Краю.
Обидва ці фактори най-драматичнішим чином впливають на звуження ринку українського художнього слова, української пісні, українського кіно. Як можуть бути успішними українські письменники, коли вітчизняний книжковий ринок наполовину своєї потуги задовольняє інтереси московитських видавництв, заробляючи гроші для московитських письменників, а опосередковано – для бюджету Московії? Як можуть вони бути успішними, самодостатніми, коли навіть в українському своєму сегменті вітчизняний книжковий ринок не може функціонувати задовільно через нікчемну купівельну спроможність населення? А є ж ще й інші фактори. Скажімо, видання книжки в Московії є значно дешевшим, ніж в Україні, а продаж її на значно більшому, майже стовідсотково москвомовному книжковому ринку забезпечує значно більші гонорари письменникам, прибутки видавцям. Чи ж дивно, що чимало вітчизняних письменників вибирають мовою своїх творів мову московську! Прагматика чи щось інше? Найпрагматичнішим з такої точки зору був би вибір мови англійської, з огляду на найбільший у світі книжковий ринок. Насправді, я далекий від того, щоб тримати письменника за кріпака, змушуючи його писати виключно державною мовою. Сам маю ряд англомовних творів, які хоч і не можуть бути виставленими на продаж через бездарну банківську політику української держави, все ж гріють серце чудовими коментарями та рецензіями колег-письменників з багатьох країн світу. Але ж, якщо вже й вибирати мову московську для своїх творів, то з огляду на вельми загрозливу мовну ситуацію в Краю, треба б не допускати тоді свої москвомовні твори на український ринок, як те робить, скажімо, шановний Іван Малкович. Тож чи писати, чи не писати українською, кожен вирішує за себе.
Сумно, щоправда, коли ці правильні, на загал, думки доводять до крайнощів. Так, надибавши нещодавно інтерв’ю майже шестирічної давності одного з найуспішніших письменників в сучасній українській літературі, людини безперечно талановитої, читаю, що цій загалом щасливій людині «…моя країна на відсотків двадцять усе псує». Тож, щоб не псувала, «… я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим». Задля справедливості тут варто зауважити, що говорилось те невдовзі по смерті помаранчевих надій, щойно після того, як Віктор Андрійович урочисто привів до влади Віктора Хведоровича. А проте ж, хіба це не нагадує чимось дитятко, що відмовляється від матері, яка опинилася у скруті? Подібні думки вражають. Ось в тому ж інтерв’ю письменник висловлюється за те, щоб позбутися двох донбаських областей і Криму: «…якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися», бо ж «…політично це частина російської нації… там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа… тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту». Неймовірний експерт!!!
Це, нагадаю, з інтерв’ю шестирічної давності. Хтось побачить в тих словах пророчу прозорливість. Мені ж проглядає дещо інше. Чи задумуються зіркові колеги, тиражуючи свої, часом нікчемні думки, що їх цілком серйозно сприймають ті, у кого власні думки дуже куці або й відсутні на загал? Чи думають, що ними можуть скористатися недолугі, нездарні, а то й просто боягузливі, зрадливі політики, вчиняючи злочини, а в подальшому, виправдовуючи їх?
На жаль, минулоріч ще один знаний український письменник відверто висловлювався проти відновлення територіальної цілісності України. А вже спираючись на подібні думки, те саме заявляв принаймні, один екс-депутат-«нашоукраїнець». За виключенням екс-депутата, якого тепер і на гарматний постріл не слід би підпускати до політики, і той, і інший письменник, безперечно, мають право на свою приватну думку, але тиражування її на публіці, особливо в час, коли молоді хлопці підставляють в окопах свої голови під кулі, чекаючи, коли ж буде дано наказ звільнити їхні рідні міста, коли в покинутому на ласку ворога Криму чиниться наруга над українськими громадянами, є дією, щонайменше, підлою.
Як можемо переконатися, все в цьому світі є тісно пов’язаним. Відсторонення суспільства від управління державою приводить до узурпації влади нездарами та клептократами. Нездарна політика веде до занепаду держави, руйнації країни, до територіальних і людських втрат, пригнічує розвиток мистецтв, культури, літератури зокрема. Але ми бачимо, як і чинники з середовища літератури впливають на політику держави. В наведених прикладах – дуже негативно.
Будьмо ж відповідальними за свої вчинки і слова. Українська нація заслуговує на українську літературу, і вона, поза всяким сумнівом, посяде гідне місце в нашій державі. Не втратьмо, лишень, самої держави, панове…

#23 за 03.06.2016

ЄДНІСТЬ СЛІВ І ВЧИНКІВ – ЯК ЗАПОРУКА ВІДНОВЛЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ДЕРЖАВИ, І НЕ ЛИШЕ…

Розпатякування нашої влади про її рішучу налаштованість повертати Крим та Донбас іноді викликає замилування, іноді нудьгу, але останнім часом такі заяви сприймаються багатьма з неприхованим роздратуванням, а то й з гнівом. Чому? Причина очевидна. Замість того, щоб вправлятися в риториці, влада мала б вчиняти, принаймні, хоч якісь кроки, аби та її відданість ідеї відновлення територіальної цілісності почала набувати реальних обрисів. На сьогодні в тому напрямку зроблено лише кілька рішучих кроків, і майже всі вони були ініційовані та здійснені громадянським суспільством, часто за прямої протидії влади. Все ж, що зроблено владою для повернення контролю над втраченими територіями, виглядає, насправді, мізерним, непереконливим.

Певні ура-патріоти заперечать мені, мовляв, не треба весь час поливати брудом нашу владу – робить, що може. Якщо навіть куди могутніша потуга старої Європи разом з дядьком Семом нічого не може вдіяти зі знахабнілим «собирателем земель», то що ж можна вимагати від неї?

А може, шановні, і Європа, і дядько Сем якраз тому й не можуть нічого вдіяти, що сама держава, у якої повідхоплювали величезні шматки території, не виявляє аж надто великої зацікавленості в їх поверненні? Не на словах, звісно, на ділі. Хто б на їх місці не був ошелешений, якщо держава не чинить жодного спротиву відвертій агресії, якщо явну війну вона вперто не визнає війною, обзиваючи її антитерористичною операцією, якщо, вимагаючи від світу санкцій, сама вона гендлює з агресором і окупантом, фактично співпрацює з ним, підпрягаючись розвивати анексований Крим, на законодавчому рівні визнає його вільною економічною зоною!

А що вже говорити про те, що у часі зовнішньої агресії наша загрузла у корупції влада продовжує грабувати наш з вами бюджет, наживатися на підставних тендерних закупівлях, в тому числі, й на потреби війська, займається відвертим рейдерством, контрабандою, валютним шахрайством, приховуванням незаконних доходів, в тому числі, і в офшорах, щосили чинить опір намаганням громадянського суспільства припинити те мародерство…

Небачена і ганебна річ – доходило аж до того, що посол іноземної держави був змушений кілька разів говорити Президентові моєї країни очевидні речі, власне, про те, що знав чи не кожний українець, а саме, що Генеральний прокурор держави Україна, висловлюючись мовою того специфічного середовища, стояв на стрьомі для української мафії. Не минуло й півроку після того, як у дядька Сема урвався було терпець, і прокурора-таки змінили. Але як! Нині замість прокурора-друга Президента маємо прокурора-кума Президента. Тож нічого, що в нього нема відповідної освіти? Нічого, що для призначення на ту справді особливу посаду хлопця з вулиці довелося змінити закон? Але ж справа прокурора в цій системі, як ми вже згадували, лише… стояти на чатах, забезпечуючи донові та його сім’ї безпечні умови для життєдіяльності…

– А чому ж тоді, бачачи і розуміючи все те, ані Європа, ні дядько Сем не поставлять на місце чергового нашого дона та його камарилью? Чому спілкуються з ним, на загал?

– А що їм робити, панове, коли ми самі обрали його? Що робити, коли ми самі обрали до парламенту, який за Конституцією є, номінально, вищою владою, аніж той дон, переважно ставлеників тої ж мафії, та ще купку крикунів-популістів? До кого апелювати, коли порядних, фахових депутатів парламенту можна перелічити на пальцях? Стара демократія поважає наш вибір, яким би недолугим в їх очах він не був. А відтак, порятунок потопаючого є справою, найперше, його власних рук – наших з вами рук, товариство.

Тим, хто ще плекає надію на те, що наша влада якось прозріє, отямиться, реформується, насититься, врешті-решт, і перейметься жалем до різаних нею овець, хочу сказати: не тіште себе примарними мріями, панове.

Ось нещодавній приклад. Передбачаючи, що незручна для влади в її теперішньому форматі «Світлиця» недовго буде муляти її орлині очі, я завітав до місцевого управління Пенсійного фонду України, аби попередити, що скоро знову підсяду на свої тисячу двісті. Милої жартівливої розмови зі співробітницями фонду, проте, не вийшло. Дівчата з щирим жалем повідомили, що виплачувати мені пенсію… не зможуть. Отакої! Виявляється, моя неймовірна влада, ухваливши закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 921-VIII від 24.12.2015 р., яким були внесені зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20.10.2014 р. (набрав чинності з 13 січня 2016 року)… «забула» узгодити його з постановою Кабміну № 509 (зі змінами № 636 від 26.08 2015 р.). Оскільки номери законів чи постанов мало що кажуть широкій публіці, поясню: Закон № 921-VIII ВР скасував той штампик, який у відділках Управління міграційної служби ставили на довідці внутрішньо переміщеної особи. Саме по собі рішення цілком позитивне. Віднині відпадала необхідність раз на півроку вистоювати черги в тих відділках, відмічатися у інспектора, неначе звільненим з місць позбавлення волі, скасовувалось приниження, якому піддавались люди, на долю яких і без того випало задосить страхів, принижень, злигоднів та горя. Але органи соціального захисту, посилаючись на Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, який затверджено славнозвісною постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» № 509 від 01.10.2014 р. та відповідні листи-роз’яснення від Мінсоцполітики України, продовжують відсилати всіх переселенців до територіальних підрозділів Державної міграційної служби України за тими самими штампиками, які та служба з січня 2016 року, навіть за великого бажання, поставити не може. Як результат, тисячі пенсіонерів-переселенців вже принаймні чотири місяці не отримують своїх пенсій.

Цікавий спосіб нашої влади привернути на наш бік настрої тих, хто перебуває наразі в анексованому Криму чи на окупованих територіях Донеччини та Луганщини, чи не так? Звісно, в абсолютних цифрах, якими оперують наші успішні менеджери, ті пенсії просто дрібня, не варта їх високої уваги, адже тисяча тих бідаків з середньою пенсією в півтори тисячі гривень, то всього лишень півтора мільйони гривень – менше місячної зарплати, скажімо, чотирьох усереднених працівників керівного складу ПАТ «Укргазвидобування», чи дві третини того, що отримує його голова.

Чимало співгромадян поставили свої ущипливі коментарі під поширеним нещодавно в Мережі відео, де прем’єр Московії під час свого чергового партизанського візиту на півострів пояснює захланним «кримнашам», що індексація пенсій наразі не передбачається – за відсутністю грошей.

Але ж навіть на тому «виграшному» фоні наша влада програє, бо «кримнаші» пенсію, в усякому разі, отримують. Більше того, з завидною регулярністю на мою кримську адресу досі надходять запрошення завітати до офісу Пенсійного фонду з паспортом громадянина Московії та СНІЛС і отримати, нарешті, свою пенсію.

Я, тим часом, маю вельми специфічний досвід спілкування з вітчизняним Міністерством соціальної політики від пана Розенка. Почалося все два роки тому, коли, відмовившись від московського громадянства, я поклав собі не брати нічого з рук загарбника. Тоді намагання отримати свою пенсію на материку розтягнулося ледь не на рік з моменту першого мого звертання. Мій кришталево чистий уряд, побоюючись, очевидячки, щоб я, отримуючи свою українську пенсію, не спокусився бува залізти до пенсійної кишені сусідньої держави, з якою, як-не-як, пов’язані Угодою про дружбу і співробітництво, припинив з кінця 2014 року практику виплати пенсій переміщеним особам за електронною версією пенсійної справи. Я дочекався своєї пенсійної справи на паперовому носієві. Моя землячка, кримчанка пані Ксенченко, померла за тиждень до того, як довгоочікуваний пакет з її пенсійною справою ліг на стіл місцевого відділення Пенсійного фонду. Що тут ще додати… З того часу минуло два роки. Пан Розенко пішов на підвищення. Міністерство очолює якийсь інший чиновник, та стиль установи, як видно, не змінився.

– Ви там напишіть у вашій газеті про те неподобство з нинішніми невиплатами пенсій переселенцям, – просила мене одна із співробітниць Пенсійного фонду. – На моїй вулиці їх декілька сімей живе, і кожного разу, коли я йду з роботи чи на роботу, вони виходять і дивляться на мене. Сил вже моїх нема!

В місцевому офісі соціального захисту, обновлюючи моє посвідчення, молоденьке дівча – років двадцяти-двадцяти двох, зітхнувши, висловила сподівання, що доки в моїй кишені почне гуляти вітер, проблему з пенсіями таки залагодять, бо ж уже стільки запитів надіслано ними по інстанції!

– Чи ж багато переселенців на обліку? – спитав.

– Більше шестисот, – відповіла вона, працюючи над моєю довідкою. – Більше ста з них пенсії через цю проблему не отримують. Хтось місяць, хтось два, а хтось і всі чотири.

– А що ж треба, аби залагодити справу? – спитав я. – Невже ж нічого не можна зробити?

– Чого ж не можна… – вона підвела на мене свої виразні очі. – Треба просто узгодити закон з тою постановою.

– Тільки й того?

– Тільки й того.

– І багато на те піде часу? – цікавлюся.

– Зовсім небагато,– відказала серйозно. – Одного дня цілком би вистачило.

Серйозна дівчина. Вибираючи шлях поміж калюж на розбитому тротуарі, що тягнувся обабіч червоноцегляної руїни, яка колись була машинобудівним заводом, подумав, що така і справді б зуміла вирішити ту «проблему» за день. А може й не одну її. Адже вона, на відміну від нашого заклопотаного уряду, який пролітає вулицями в своїх чорнолакових кортежах з тонованими скельцями, так само як і ота пані з місцевого Пенсійного фонду, ходить по якійсь вулиці, де, напевно, теж живуть якісь пенсіонери-переселенці, для яких вчасне отримання нашої мізерної пенсії, без перебільшення, є питанням життя чи смерті.

То як, панове владо, може-таки замість того, щоб чекати, доки вас знесуть разом з вашими м’якими кріслами, спробувати, нарешті, виконувати свої обіцянки? Той, хто вважає, що терпіння народу безкінечне, глибоко помиляється.

#24 за 10.06.2016

КРИМ. СЕЗОН-2016

Тема курортного сезону останніми роками є досить болісною для Криму. З приходом “русского мира” потік туристів значно всяк і жодних розумних надій на те, що він може відчутно зрости найближчим часом, нема. І це при тому, що прозоре, мов сльоза, тепле море, що омиває кримські береги, не до порівняння з тим, в яке занурюєшся на будь-якому іншому вітчизняному курорті. Золоті піщані пляжі Ярилгацької та Караджинської бухт, що розкрилилися у прихистку імпозантних скелястих берегів, мініатюрні бухточки величного Атлешу, фантастичні урвища та розщелини квітучого Джангулю, м’які обриси горбів блакитного Коктебелю не порівняти ні з якими затоками, короліно-бугазами чи мамаями. А що вже говорити про напоєний запахом магнолій світ Південнобережжя! А що говорити про чаруючий світ Кримських гір з неповторними обрисами їх вершин, з буйнотрав’ям їх яйл, з їх таємничими багатокілометровими природними печерами, які давали прихисток людині ще за сім віків до Христа, і висіченими в товщі гірських порід стародавніми храмами перших християн! Що говорити про величну Хан-Джамі та незрівнянний, якийсь по-домашньому затишний Хан Сарай! І цей Крим, з усіма його природними та рукотворними принадами, з усім його непересічним шармом, раптом опинився у “гавані”, де його туристичні перспективи, м’яко кажучи, не надто райдужні.

І справа тут навіть не в тому, що анексія залишила Крим відрізаним від звичних туристичних потоків, а провал проекту “Новоросія” не забезпечив відкриття зручного сухопутного шляху до нього з Московії. Справа навіть не в обмеженій пропускній здатності Керченської поромної переправи чи Сімферопольського аеропорту. Навіть коли уявити, що над неспокійними, з досить інтенсивним судноплавством, водами Керченської протоки колись-таки зависне дванадцятисмуговий міст від Керчі до Тамані, що Сімферопольський аеропорт, який нині активно розширюється, прийматиме на порядок більше літаків, то це не вирішить проблеми, корені якої знаходяться – ген, далеко від Криму.

Найперше, претензії на велике курортне майбутнє Криму слід відкинути з порога вже хоч би тому, що абсолютна більшість світу вважає Крим незаконно анексованою територією суверенної України. Відповідно, ні про який потік туристів з Європи не варто й мріяти. Німців, поляків, литовців, чехів, угорців, яких ще три роки тому можна було часто зустріти на туристичних принадах Євпаторії, Севастополя, Бахчисарая, Великої Ялти, в сьогоднішньому Криму не знайти і зі свічкою. І це зрозуміло, адже жодна порядна людина не прийме запрошення від негідника, який, відібравши будинок в того, кого він ще вчора називав своїм братом, запрошує потім сусідів на гостину до загарбаного будинку. Порівняння, може, й не зовсім вдале, але ситуація аналогічна. Відповідно, міністерства закордонних справ чи не всіх країн попереджають своїх громадян про наслідки не санкціонованих українською владою візитів до Криму. За таких обставин на відпочинок до нас може приїхати лише таке саме поріддя, як і той загарбник. Але то вже не туризм, а щось інше…

Окрім того, основного демотиватора, існує цілий ряд інших факторів, які стримують бажання іноземців насолодитися кримським відпочинком. Одним з таких факторів є знамениті кримські ціни, коли за товар чи послугу хочуть отримати максимум можливого, а то й таке, що рішуче виходить за межі здорового глузду. Так, на днях один добросердний таксист запропонував довезти мене від російського КПП на Чонгарському переході до Джанкоя за… тисячу рублів. Це тоді, коли автобус довозить вас туди за 48 рублів сімдесят шість копійок. Непогана маржа, чи не так? Дехто платить. І таке не лише з таксистами. Проте, вони найперше постають перед гостями Криму, репрезентують його дух, його звичаї, його мораль. Загалом, зухвала впевненість ще совкового гатунку в тому, що турист приїжджає на півострів виключно задля того, аби “спустити” свої “довгі” рублі, свою “капусту”, “зелень”, “бобло” в бездонні кишені представників ненав’язливого сервісу, просто вражає.

Окрім елементарної захланності є й інші чинники, які, щонайменше, розчаровують. Так, в той час, як десь на Каппали Чарші, на пляжах Таїланду чи на вулицях туристичних міст Бірми, Єгипту з англійськими туристами намагаються говорити англійською, з французькими – французькою, а з московитянами – московською, намагання українських туристів говорити українською в Криму, при тому, що практично всі її тут чудово розуміють, навіть за часів України призводило іноді до неприємних ексцесів.

Наприкінці сезону-2010 на борт мого суденця піднялася група дівчаток дев’ятнадцяти-двадцяти трьох років, студенток Львівської Політехніки. Певне збудження – старші заспокоювали двох молодших, на очах яких бриніли сльози – важко було не помітити. На питання, чи можу чим допомогти, одна зі старших розповіла, що отих-он двох щойно вилаяли на ринку за те, що… просили продати кавуна українською мовою. Я був вражений. Не ідеалізував своїх односельців, але щоб хтось із них – доросла людина – міг опуститися до того, щоб так нагидити в душу юнкам… Навіть якщо залишити осторонь занадто високі для певної категорії людей матерії, такі, як честь, гідність, порядність, то хамське поводження з тими, за чий рахунок той доморослий шовініст заробляв свої статки, шокувало. На моє прохання описати те хамло, дівчата відмовились, пояснивши, що не хочуть нікому кривди. От, лишень, чи приїздили вони після того до Криму – велике питання.

В сьогоднішньому Криму, проте, не лише мова, якою розмовляєш, може стати приводом до розчарувань. Вистачає, як вже знаємо, і кулона з тризубом, і “неправильного” поєднання кольорів…

Туристична сфера є дуже особливою, чутливою до, здавалося б, третьорядних “дрібниць”. Воно й зрозуміло: вибираючи затишну гавань для короткого відпочинку від виснажливих штормів повсякдення, нікому й на думку не спаде вишукувати серед тисяч пропозицій, якими ряхтить світовий туристичний ринок, місце, де тебе можуть неждано-негадано образити, принизити, чи таке, де тебе сприймають виключно як гаманець, що потребує термінового розвантаження.

Щодо гаманця. Санкції, накладені на Крим, створюють чимало незручностей для користувачів міжнародних пластикових платіжних карток. Так, попри всі зусилля московитських банкірів, попри всі їх хитрування і схеми, MasterCard і Visa з грудня 2015 року відключили від транзакцій Генбанк, банк Верхньоволзький, Крайінвестбанк та Севастопольський морський банк. Щоправда, з кінця січня цього року повідомлялось, що після переходу на процесинговий центр Національної системи платіжних карт Московії Генбанк (а можливо, й не лише він) уможливить користування картками Visa. Щось в подібному ж тоні мовилось і про MasterCard. Мова тут, щоправда, йде лише про зняття коштів з рахунків клієнтів та транзакції, обмежені територією лише Московії. В принципі, для пересічного московського туриста цього цілком достатньо, а от туристові з закордоння, який, ігноруючи відповідальність за порушення санкцій, надумав би віддати перевагу Криму перед якимись там Багамами, такі заходи завдадуть-таки немало клопоту.

Сам відпочинок в сьогоднішньому Криму теж має свої особливості, про які варто б знати переконаним прихильникам кримських краєвидів, зокрема, моїм співвітчизникам, яким сьогодні ціле гроно українських турфірм активно пропонує наші кримські принади. Їх знаджують і кришталево-чистим морем, і золотими пляжами, і тихим шелест теплих хвильок на оксамитовому піску, та навряд чи згадують, що теоретично чистіше (через значно менше число відпочиваючих) море, насправді не таке вже й чисте внаслідок значно гіршого, порівняно з доанексійними часами, функціонування комунальних служб. Те ж саме стосується пляжів, які тепер часто виглядають недоглянутими, запущеними.

З очевидних причин зблякла, змаліла, подекуди зійшла нанівець індустрія розваг. В цьому сенсі Крим нагадує нині початок 90-х років. Мова тут навіть не про скандальне минулорічне шоу з “закриттям” неоднозначного Казантипу – все значно сумніше. Розважальні комплекси, атракціони, до яких всі так звикли, без яких важко навіть уявити Крим 2000-х, переживають не найкращі часи. Багато хто закрився, дехто – як чеський “Luna-Park”, який упродовж десятиліття на початку кожного сезону встановлював свої атракціони в приморському парку мого селища, перестали приїздити. Жодного разу не працювало в минулому сезоні оглядове колесо. Ніхто вже не пропонує нашим туристам, як в минулі роки, піднятися в небо на легкомоторному літачку чи на мотодельтаплані. Певно, з міркувань безпеки. Справді, це було б надто небезпечно, адже тепер замість них над головами пляжників, іноді на висоті менше ста метрів, з гуркотом і зловісним посвистом раз по раз шугають бойові літаки…

Не сприяють розвитку кримського туризму і прозорі натяки Москви на своє “право” розмістити на території анексованого півострова, принаймні, тактичну ядерну зброю. Заяви ці почалися ще в 2014 році. Так, очільник Міністерства закордонних справ Московії пан Кирило Лавров в середині грудня того року заявив, що “відтепер Крим є територією держави, яка за статусом має ядерну зброю”. Коротко і ясно. І подібних висловлювань не бракувало. Останнім повідомленням, стосовним цієї теми, була заява голови комітету Ради Федерації з оборони і безпеки сенатора Віктора Озерова для РІА “Новости” від 16 березня цього року. Зокрема, він вважає, що: “Рішення про розміщення ядерної зброї, принаймні наземної, в Криму не було (а в Москві? – В.Б.), але Росія, як суверенна держава, має право, згідно до норм міжнародного права і міркувань національної безпеки, розміщувати ядерну зброю в межах, обумовлених в міжнародних договорах (цікаво, де в тих договорах мовилось про Крим? – В.Б.), там, де ми вважатимемо за потрібне і в межах своєї території, якою безумовно є Крим”. Маніпулятивність обох наведених тут заяв очевидна. Це не що інше, як демонстрація сумнозвісного ядерного кийка. Власне, ніхто не ставить під сумнів право Московії розміщувати свої озброєння, в тому числі, й ядерні, на своїй суверенній території там, де вона лишень забажає. Інша річ, коли мовиться про якесь там право розміщувати озброєння, тим більше ядерні, на суверенній території сусідньої держави, яку було анексовано з порушенням усіх норм того самого міжнародного права, на яке тут посилається сенатор Озеров. Подібні заяви виглядають ще більш двозначними на фоні лементу, здійманого в Московії кастою душевнохворих, стосовно можливості перетворити США на радіоактивний попіл чи скинути ядерну бомбу в Босфор, аби змити з лиця землі Істанбул.

Чи є на сьогодні ядерна зброя на території Криму, може знати, насправді, вельми невелике коло осіб. Принаймні, її носіями обладнаний флагман Чорноморського флоту Московії ракетний крейсер “Москва”, її може бути встановлено на paкeти дивізіoну “Іcкaндep” в Гвapдійcь-кoму, на ракетне та бомбове озброєння aвіaції, що базується на півострові, так само оснащені ядерними зарядами снаряди можуть бути використані poзтaшo-вaними тут тaктичними apти-лepійcькими підpoзділами.

Хтозна, можливо, відпочинок в Криму, з притороченою над ним гіпотетичною ядерною парасолькою, і сповнює безпекою бентежне серце пересічного московського туриста, але більшість кримчан, що не втратили здорового глузду та інстинкту самозбереження, такі перспективи не можуть не тривожити.

Так само, не може не тривожити кримчан і безконтрольне, щоденне вигрібання піску з Каркінітської затоки земснарядами “Печора” та “Трофа”, валовою місткістю, відповідно, 2079 та 999 тонн, що відбувається протягом вже майже двох років.

Чи усвідомлюють нові господарі життя Криму, що морська екосистема є дуже вразливою, що море продукувало той пісок упродовж довгих мільйонів років, що на відновлення лише пісочку, вже використаного на будівництві того ж Керченського мосту, підуть тисячі, якщо не десятки тисяч років? Зрозуміло, що велике будівництво потребує і великої кількості будівельної сировини. Але куди поїдуть туристи по тому мосту, якщо пляжів не стане? Я вже не мовлю навіть про таку важливу річ, як легітимність вигрібання того піску, власне, як і побудови Керченського мосту без згоди держави Україна, чи про основу основ – моральність, порядність і відповідальність перед нащадками за результати сьогоднішніх невиважених вчинків та прямих злочинів.

Можливо, хтось заперечить мені, що такі категорії, як моральність та порядність, тут ні до чого. Дозволю собі не погодитись. На моє глибоке переконання, міркування порядності та моралі мають бути фундаментом всіх наших помислів, тим паче, вчинків.

Не морально зазіхати на чуже, не порядно вламуватись до чужої оселі, не законно нав’язувати в чужому домі своє бачення світу, свій спосіб життя.

Мені важко уявити себе на місці сьогоднішніх кримських відпочивальників-московитян. Ще важче уявити, як би я приїхав відпочивати в анексований Крим з материкової України. Справді, як можна безтурботно насолоджуватись життям, поринаючи у ласкаві хвилі теплого моря, ніжачись на золотих пляжах, і знати при тому, що не всім так гарно в цьому “раю”…

– Маємо право відпочивати там і тоді, де й коли забажаємо, – скажуть мені. Воно то так… А як щодо права інших, скажімо, права корінних народів цього краю? Згідно міжнародного права, на яке іноді так любить посилатися влада, вони єдині, хто має тут виключне право вирішувати долю цього краю, свою власну долю. Але ж, насправді, вони позбавлені нині того права. Позбавлені грубо, всупереч всім міжнародним законам. Більше того, лідерам кримських татар заборонено, як те практикувалось колись за часів комуністичного есересеру, навіть перебувати на своїй землі. Активістів кинуто за грати, піддано навіть не судам – судилищам. Ставлення нової влади до цього народу дуже нагадує переслідування, причому, невмотивовані, свавільні. Чого варті викрадення, вбивства – ні, навіть не активістів, не членів якихось політичних партій чи рухів – пересічних громадян, яким не пощастило лише тим, що народилися кримськими татарами! Чого варте нещодавнє згвалтування і звіряче вбивство Муміне Алієвої, молодої кримської татарки з села Ізюмове! Чого варті численні обшуки у оселях кримських татар, ба – навіть в мечетях та медресе! Чого шукають там сьогоднішні кримські “правоохоронці” – якоїсь особливо потужної підривної літератури з бєндєрляндії чи, боронь Боже, складів зброї? З якого дива визнають терористами членів досить маргінальних ісламських рухів, яких за весь час перебування татар в українському Криму не було ні видно, ні чути? За які злочини кидають їх за грати? Обшуки, арешти, масові затримання… Чи не спадає на думку московським владцям, що такою своєю поведінкою вони аж ніяк не сприяють миру і злагоді в тісному кримському соціумі, натомість, активно провокують, м’яко кажучи, нелюбов до себе?

Нещодавня заборона Меджлісу, який визнано екстремістською організацією, по суті, позбавляє чвертьмільйонний народ свого голосу, знеособлює, розчиняє його серед новоявленого, ніким не знаного досі, не визнаного жодною міжнародною організацією “народу Криму” – “народу”, про який не згадують тепер навіть і в самій Московії.

Позбавлення корінного народу його виключного права мати свою усталену систему самоврядування, свої вільні, незалежні засоби масової інформації, свої навчальні заклади, розвивати свою мову, свою культуру, не є ознакою демократії, свідчить, натомість, про репресивний характер сьогоднішньої московської влади, про її бажання не дослухатися до народу, а диктувати йому, натомість, свою волю. Прикро, що несвободу народів Московії, за мовчазного, безвольного сприяння української влади, поширено і на мій Крим.

Як “русская весна” 2014 року, так і нинішнє літо 2016 року прийшло з дощами та холодами. Індикатор-травень, по якому місцеві турфірми гадають про майбутній сезон, не порадував. Перші літні дні в прихорошеному, готовому до сезону Сімферопольському аеропорту не надихають – ріденький струмочок пасажирів мляво цідиться через термінали. Провів там, щоправда, менше години, але то теж показник. Власне, справжній сезон розпочнеться лише за тиждень. Яким він буде для Криму? Чи дасть надію дрібним готельєрам, над якими сьогодні навис, до того ж, дамоклів меч уже схваленого Держдумою законопроекту, згідно з яким тепер не можна буде видавати свої міні-готелі за житло, чи й забере останню, і після цього сезону в мережі з’явиться ще більше оголошень про їх продаж?

#25 за 17.06.2016

ЩО НАМ РОБИТИ З КРИМОМ ТА ДОНБАСОМ

Тема не нова, але настільки болісна, що ми мимоволі намагаємось уникати її. Мовлю не лише про пересічних українців. Влада, судячи з її невиважених, різновекторних дій, теж ніяк не визначиться зі своїм ставленням до цієї проблеми. Зрозуміло, що за такої ситуації жодної мови про ефективне вирішення її не йде. Звідси недолуге тупцювання на місці, звідси неуспішні «безальтернативні» перемовини, де Україна, найперше через оцю свою невизначеність, опинилася фактично в ролі суб’єкта маніпуляцій.

Причин тої невизначеності позиції влади у її ставленні до відторгнутих територій чимало. Не секрет, що думка позбавитися від зросійщених регіонів, які, мов стопудові вериги на ногах, гальмували розвиток незалежної України, не нова. Її було дуже майстерно приживлено в мізки певних «патріотів» ще на початку двотисячних, а вже під час Помаранчевої кампанії, особливо після безславного її зливання третім Президентом, вона почала сочити свою отруту в роз’ятрену рану вкотре обдуреного, розчарованого суспільства.

Це був, безумовно, вдалий проект. Він тонко враховував загальнолюдську психологію, психологію українців зокрема, які будуть чинити шалений опір тому, що насаджується силою, і захищатимуть та просуватимуть хай і дурню, але свою. Запущений в колах інтелектуальної еліти, він, проте, там би й всох, як і багато іншої бздури, що, мов руда, перемелюється в тому середовищі в пошуках рідкісних золотників справді непересічних ідей, але не такою була мета його «запускателя». Відтак, його турботливо винесли на світ, прослідкувавши, аби не загубився, бува, хоч і в непогано керованому, на загал, але досить норовистому потоці вітчизняних мідіа.

Хтось підхопив сказані в серцях слова славетного Юрія Андруховича, хтось розтиражував їх, а там, дивись, і модний Василь Шкляр вставив свої п’ять копійок, авторитетно викреслюючи мій Крим з мапи України, бо ж, бачите, бідаха ніколи не почувався в ньому комфортно. Спираючись на їхню думку, за ними — свята річ — забубоніла наша політична «еліта». Хтось тихенько, лише у колі довірених осіб, хтось відверто бравуючи такою своєю контраверсійною позицією.

Схоже, що вже в дні Майдану ця ідея, як один з варіантів негативного розвитку подій, була взята на озброєння нашими «революціонерами». Пригадую, як в прес-центрі Майдану став свідком розмови викладача одного з елітних київських вишів і американця, який щойно приїхав до України. Перший фахово, без прикрас, вельми стисло — десь за півгодини — охарактеризував йому економіку Краю, її можливості і перспективи. На питання американця, що буде, якщо Януковичу (той ще досить міцно на той час тримався за владу) вдасться відірвати промисловий схід та південь України, пан викладач пояснив, що у такому разі решта України, позбавившись дотаційного Криму та Донбасу з його застарілим неефективним виробництвом, з його витратним вуглевидобуванням, з його допотопними мартенами, зможе швидко реформуватися, перемкнутися на новітні, технологічні виробництва, на IT-бізнес, зможе за досить короткий час створити феномен своєї Силіконової долини. В перспективі, успіх цієї частини України стимулюватеме бажання населення відокремлених регіонів приєднатися до неї.

На жаль, дурне виховання не дало мені тоді можливості втрутитися у розмову і пояснити тим достойникам, що втрата впливу на згадані регіони з боку України означатиме безумовне і негайне підпорядкування їх волі Московії, з усіма витікаючими наслідками. І якщо вже таке трапиться, то вирватися з її павучих тенет, навіть за найгарячішого бажання прозрілих мешканців тих регіонів, буде навряд чи й можливо в найближчому майбутньому, якщо й взагалі можливо.

Здавалось би, ні до чого не зобов’язуюча розмова, але ж очевидно, що пан викладач висловлював далеко не свою думку, а ту, яка варилася в казанках тодішніх претендентів на владу. Очевидно, що така можливість вже розглядалася ними і була визнана прийнятною. І нічого вартого особливої уваги в тому не було б… якби за два місяці не сталася ота дивна здача Криму. Не знаю, як моєму читачеві, але мені й досі важко позбутися враження, що нові прагматики при владі просто скинули баласт, з яким так важко було б випливати з того чорторию, у який всі попередні роки малоукраїнська влада затягувала Україну.

— От і знову крайньою ви робите нашу владу! — обуриться одна юна особа, яка вже було дорікала мені цим. — Путін у вас білий і пухнастий!

— Ні, Путін, звісно, не янгол. Він ворог. Не менше, але й не більше. Ворог, проте, розумний, на відміну від багатьох наших владців, і… «зухвалий», «безжальний», «лютий», «підступний» — можна б було написати і не помилитися. Відкинувши емоції, напишу — прагматичний. Як хижак, що підбирає охлялу, занехаяну, вимерхану худобину, яка, стоячи серед зеленого лугу, гине з голоду, засмоктана кліщами-кровопивцями.

Як я те бачу, протягом всіх років Незалежності очільники Московії, включно з останнім, прагматично користувалися (досі успішно користуються) нерішучістю, недолугістю, захланністю, продажністю, зрадливістю, боягузством, невикорінимою лебідь-щуко-раковістю нашої вчора бандитської, а сьогодні і «патріотичної» влади. Хіба це впадає в око лише мені одному?

Наголошую, відтак, ще й ще раз, що першопричиною втрачених величезних територій, втраченого населення, два мільйони якого опинилося під владою ворога, близько такого ж числа змушені були полишити рідні місця, а більше десяти тисяч були забиті, є зовсім не зовнішній ворог, який тут більше як наслідок, а ми самі. Той, хто не розуміє цього, гідний жалю, як особа неповносправна, а хто розуміє, але не сприймає, вочевидь грає на боці нашого внутрішнього — найнебезпечнішого ворога.

Як би те не було гірко, маємо визнати, що зовсім не зовнішні вороги, а саме ми спричинилися до розвалу ще недавно потужної країни. Своєю зацикленістю на в бозі почилій совєтській системі, з її примарними комуністичними ідеалами, де найвищою цінністю були не можливості вільної людини у вільному суспільстві, а гарантована миска баланди, приправлена злидарськими пільгами. Своїм лукавим небажанням брати відповідальність за тих, кого приводили до влади, небажанням щонайпильніше контролювати їх, очікуванням від них, натомість, отих самих пільг. Вдумаймось: хіба могли ми, не змінившись самі, створити гідну, порядну, фахову владу, владу, яка б опікувалась інтересами нації, а не інтересами власної кишені?

Результат — зубожілий народ, розкрадена знекровлена країна, долею якої, зневаживши інтереси нації, гендлює корумпована, злодійська влада. Чи ж дивина, що за таких умов міністрами оборони, очільниками СБУ України були громадяни Московії, які ледь не до кінця зруйнували військо, а Службу безпеки України перетворили на таку собі філію ГРУ!

За таких обставин – не був би Путін, знайшовся б інший. Це, звісно ж, не виправдовує війну, розв’язану проти нас Московією, не знімає вину з сьогоднішнього її очільника, з політичного керівництва сусідньої держави за інфікування вірусом шаленого україноненависництва населення своєї країни, за щурячу анексію Криму, за підступну війну на Донбасі, результатом якої на сьогодні є тисячі загиблих, десятки тисяч покалічених, мільйони втікачів. Попри все те, роль Московії в наших сьогоднішніх нещастях і бідах є, повторюся, лише наслідком нашої безвідповідальної внутрішньої та зовнішньої політики упродовж десятиріч і корисливих нездар при владі.

Звісно, в світі всяке трапляється, але дозволю собі поставити під великий сумнів, що Володимир Путін, чи хтось там інший наважився б з такою ж зухвалою впевненістю в безкарності вчинити акт агресії супроти нашого краю, якби Україна була самодостатньою, багатою, а отже і потужною державою. Занапастивши, зруйнувавши навіть те, що мали на момент осягнення Незалежності, — хіба могли ми, насправді, уникнути сьогоднішньої біди? Але ж навіть сьогодні нашої свідомості не вистачає на те, щоб радикально (популістська партія тут ні до чого) змінити ситуацію в Краї. Адже по чотирьох Майданах тут і досі майже нічого не змінилося. Як і десять, як і двадцять років тому Україною практично безроздільно правлять олігархи. Президентська влада, влада виконавча, абсолютна більшість найвищого законодавчого органу держави — Верховної Ради — знаходяться або безпосередньо в руках олігархату, або ж під його повним контролем. Вкрай потрібні системні реформи, на яких наполягає свідома частина суспільства, незмінно наштовхуються на стіну глухого спротиву з боку антинародної влади. Ті ж, які вона вимушено проводить, зводяться, здебільшого, до їх імітації. Деякі косметичні зміни аж ніяк не порушують усталеної системи державної корупції, яка й сьогодні, в умовах зовнішньої агресії, продовжує процвітати.

Прикладами тої корупції, причому, в найвищих ешелонах влади, ряхтить Мережа. Ми ще не встигли забути минулорічний скандал з виведенням до Панами через державний «Ощадбанк» сорока мільйонів доларів топ-менеджером міністра внутрішніх справ Арсена Авакова нардепом Ігорем Котвицьким (http://nashigroshi.org/2015/12/15/what-if-avakov-zlochevski-and-biden-shared-out-40-million-on-oil-development-in-crimea/), як спливли матеріали про схеми з «аваківськими» рюкзаками для АТО (http://ukr-online.com/video/16889-tak-kudi-poplivli-ryukzaki-avakova-skandal-v-mvs-vdeo.htmlhttps://www.youtube.com/watch?v=QgnGCI7_jiM). Скільки вже бачили ми тих скандалів! А тут ще й недавній витік з Mossack Fonseca, з якого дізнаємось, що голова НБУ — та сама пані Гонтарєва, яку звинувачують ледь не в умисному обвалі національної грошової одиниці, фігурує як нещодавній бізнес-партнер високопосадовця Московії (http://bihus.info/valeriya-gontaryeva-vid-rosijskogo-kapitalu-do-golovi-nbu/). Та що там голова НБУ! Сам президент України — держави, яка фактично знаходиться в стані війни, держави, яка настільки потребує кожної копійки, що обкладала донедавна податками навіть мізерні пенсії своїх громадян, згідно тих же «панамських» паперів, знаходить час особисто займатися реєстрацією своєї бізнесової компанії в офшорі. Офшорний слід міністра фінансів уже нового українського уряду, приховування власності головою Державної фіскальної служби України Романом Насіровим, маніпуляції підпорядкованою йому митною службою, контрабанда цигарок (а схоже, ще й багато чого іншого), корені якої проростають з найвищих кабінетів наших владоможців, корупційні оборудки в Міноборонпромі (http://ord-ua.com/2016/06/10/kudi-naspravdi-jdut-koshti-naselennya-napravleni-na-ato-ta-oboronu/), тендерні зловживання в Міністерстві оборони (http://patrioty.org.ua/blogs/koruptsiia-v-minoborony-khto-vidpovist-za-tendery—sazonov-106263.html) і «сліпа» на те все Генеральна, військова прокуратури, навіть новостворене НАБУ… 

Схоже, що привид золотого телятка засліплює очі всім цим достойникам, тож чи варто дивуватися, що навіть війна, яка прийшла на наш поріг, не здатна відволікти їх від того привабливого видива! Зрештою — яка війна, коли, з одного боку, вони переконують нас, що то не більше ніж антитерористична операція — АТО, а з іншого боку – ми самі робимо вигляд, що віримо, що так воно й є! При тому, ані їх, ні нас, схоже, анітрохи не бентежить, що ніде ще в світі не бувало, щоб антитерористична операція тривала більше двох років, що те, що відбувається на Донбасі, є логічним продовженням ганебної Кримської кампанії, тож ні під яке АТО, за визначенням, не підпадає.

Нашу владу мало хвилює, що невизнання війни країною, яка зазнала воєнної агресії, не лише підігрує агресорові, який з цілком зрозумілих міркувань заперечує будь-яку свою причетність до війни, не лише вводить в оману світову спільноту, яка не може визначитись, що ж там насправді відбувається: війна, чи внутрішньогромадянський конфлікт, не лише ставить таким чином країну в вельми двозначне становище, але й завдає цілком реальної шкоди, унеможливлюючи задіяння всіх належних заходів з оборони Краю, передбачених законом України «Про оборону України», не дозволяючи міжнародним гуманітарним організаціям, включно з Міжнародним Червоним Хрестом, надавати допомогу мешканцям втягнутих у війну територій, унеможливлюючи застосування Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими.

Можливо, автор помиляється і все не так вже й погано? Погляньмо, про що розповідав у своєму репортажі з Європарламенту колега Ростислав Демчук в березні 2015 року: «Комітет Асоціації Україна-ЄС. Всі наші нардепи розповідали, який важкий шлях проходить Україна, як важко на фронті і в тилу…. Юрій Луценко вдарився в історичні екскурси. Але Яцек Саріуш-Вольський (депутат Європарламенту – В.Б)… сказав, що всім відомо, що країна у війні і, в зв’язку з цим, дуже важко. Але чому Україна досі офіційно не оголосила, що між Україною і Росією йде війна?

Юрій Луценко: — Тому що МВФ може нам грошей не дати.

— Так вам важливіше кредити МВФ і загибель ще тисяч людей на фронті, чи ви хочете вирішити цей конфлікт?.. Ви просите посилення санкцій з боку ЄС, а самі санкції проти Росії не вводите, або вводите їх частково; ви просите фінансової допомоги з боку ЄС, а самі боїтеся розкуркулити олігархів».

Очевидно, що заперечити на те резонне зауваження пана Яцека нашій делегації було просто неможливо. Але ж і сприймати таку позицію українських владців як державницьку з точки зору здорового глузду також неможливо, оскільки вона не просто суперечить йому, а руйнує самі підвалини державності.

Чи пам’ятаємо ентузіазм, з яким 2014-го вишиковувались черги до військкоматів? Де він той ентузіазм сьогодні? Що підточило його аж настільки, що за рекрутами сьогодні полюють з поліцією та матіосами? Чи не ота сама «гібридна» позиція нашої влади, замішана на нездарності, нещирості, захланності, зрадливості, щедро приправлених дешевим популізмом?

Звісно, з кредитами МВФ звичніше і надійніше. Можна й далі у воюючій країні утримувати гаражі представницьких авто, відпочивати (війна-війною, а парламентські канікули за розкладом!) на екзотичних курортах, призначати зустрічі в дорогих ресторанах, пояснюючи при тому обідраному народові, що успішні менеджери мають отримувати гідну зарплату. Може б пора підказати нашим владцям, що від дурних звичок, які переходять в залежність, треба колись відмовлятись? Може б пора припинити паразитувати на позичених грошах і взятися впритул за відродження власної економіки?

Пишу це не для сьогоднішньої політичної «еліти», яку вже нічим не переконаєш, не переробиш, яку можна лише змінити, раз і назавжди усунувши від влади, пославши на пенсію услід за морозами, симоненками та їм подібними януковичами. Пишу для тих, хто вагається — ступати в ті авгієві стайні, чи й далі вичікувати, чим все скінчиться. Я скажу — ступати й вичищати їх. Не зробивши того в найближчий час, втратимо державу, занапастимо націю і вже точно втратимо надію повернути наш Крим та Донбас.

А чи й є який сенс їх повертати? — засумнівається мій читач. Мо’, вже хай собі будуть там, де є? Самі ж, зрештою, вибирали свою долю. Що тут сказати… Я отримав Україну в 1991 році в її легітимно обумовлених кордонах, закріплених чинними актами Радянського Союзу, частиною якого вона була упродовж семидесяти одного з половиною років, підтверджених міждержавними угодами з нашими сусідами, укладеними на найвищому рівні, закріплених визнанням міжнародних організацій, включно з Організацією Об’єднаних Націй. Чи великий гріх, коли скажу, що хотів би й дітям своїм передати її в тих самих межах?

На референдумі 1991 року 83,9% донеччан, 83,9% луганчан та 54,2% кримчан підтвердили своїми голосами Акт проголошення Незалежності України, визнавши себе громадянами цієї держави, довіривши їй свою долю. Крим подав, при тому, найменшу кількість голосів з усієї України. По суті, то була лише чверть від числа кримчан, наділених правом голосу. І все ж Крим фактично визнавав себе частиною великої України. Чому? За таких обставин, навряд чи випадає говорити про якийсь особливий патріотизм, про якусь особливу відданість Україні. Це, безсумнівно, був такий собі шлюб за розрахунком. Чи міг він бути успішним? Безсумнівно, міг. Статистика каже, що шлюби за розрахунком зазвичай стійкіші за ті, які базуються виключно на почуттях. Але тут дуже важливо не зраджувати очікувань.

Кримчани, безумовно, сподівались, що найпотужніша з усіх Радянських республік, Україна, маючи прекрасні стартові можливості, швидко стане якщо й не однією з найбагатших країн Європи, то, принаймні, успішною і процвітаючою. А хіба не того ж самого очікували донеччани, луганчани, мешканці інших регіонів Краю?

Що зробила українська влада, аби не зрадити тих надій? Маємо чесно відповісти: практично нічого. Натомість, вона так активно вдалася до розграбунку Краю, що скоро ті надії перетворилися на гірке розчарування. До чого приводить гірке розчарування, тепер добре відомо.

Саме тому, коли сьогодні на адресу кримчан звучить так багато звинувачень в зрадливості, я б порадив звинувачувачам — а це не лише пересічні громадяни, які часом щиро не розуміють кримських реалій, а й чимало політиків, які б мали досконало розбиратися в них, — ще раз звернути увагу на число тих, хто покладав свої надії на вільну, незалежну Україну. Воно є дуже важливим, оскільки беззаперечно свідчить, що Крим, основну масу населення якого складали на той момент (власне, як і в переломному 2014 році, як і нині) етнічні московитяни, все ж давав мінімальний кредит довіри українській владі. Як вона тим кредитом довіри скористалася, ми вже знаємо.

Чи усвідомлювала наша влада, що Крим, на відміну від тої ж Луганської, Донецької, Одеської областей, — то дуже особливий регіон, населений справжнім інтернаціоналом з московитян, українців, кримських татар, білорусів, татар, вірмен, азербайджанців, євреїв, німців, поляків, греків, представників багатьох інших народів, де для більшості таке поняття, як національний патріотизм, означає не те саме, що для мешканців, скажімо, Полтавщини чи Волині? Сумнівно, але теоретично можемо припустити, що таки усвідомлювала. Мої сумніви тут пояснюються тим, що наша люба влада не робила з того свого ймовірного знання жодних практичних висновків. Чи розуміла вона, що українська компонента в тому котлі націй була, хоч і номінально значною — близько чверті всього населення — але далеко не визначальною? Можливо. Але розуміння, усвідомлення означають належні висновки. Жодних висновків з того винесено не було. За злочинної бездіяльності зайнятої грабунком власного народу української влади, за її глухої байдужості до свого народу, зокрема, до кримчан, зокрема, до кримського українства, мовна, а відтак, і культурна асиміляція кримських українців до «русского мира» зводила вкрай потрібний за таких обставин вплив України в цьому особливому регіоні через свою національну компоненту до мінімуму, фактично, ледь не до нуля. Більше того, на фоні загравання з «русским миром» українство Криму було кинуто напризволяще.

Тоді як Московія послідовно, методично проводила свою мовну, культурну, економічну, політичну, військову експансію в регіоні, Україна не те, що не зворухнула пальцем, аби відповісти на ті виклики, але навіть… підтримувала її(!). Досить згадати, як з бюджету України виділялись мільйони на підтримку московомовної преси Криму в той самий час, як єдину україномовну газету «Кримську світлицю» раз по раз позбавляли фінансування. Хто не чув про «Русский» культурний центр Криму! Підтримуваний Московією, як напряму, так і через фонди (той же «Москва-Крим»), він відігравав помітну роль в культурному житті півострова, в прив’язуванні його на ментальному рівні до Московії. А чи багато ви чули за часів України про Український культурний центр Криму, про його зусилля з інтегрування Криму в Україну? От-от… Певно ж, знала моя влада й про заснування в Криму філій провідних Московських вишів. Без її доброї згоди того б не сталося. Ті виші не лише давали гарну освіту, але й поширювали тут Московію. А може хто не знав, що фінансове, житлове, матеріальне забезпечення військових моряків ЧФ Московії було на порядок вищим за те, яке перепадало військовим морякам України на своїй власній землі?

Рефлексії, рефлексії… Цікаво, чи аналізують сьогоднішні достойники української політики свої провали? Чи роблять висновки ті, хто так напористо тиснеться у владу? Дуже хотілося б сподіватися на позитивну відповідь, принаймні, на останнє питання. Без того жодної мови про повернення загарбаних територій не може й бути. Як те робити — інша річ. Способів, насправді, чимало. Але за будь-яких розкладів треба мати на увазі, що теорія ящірки, яка відкидає свого хвоста, аби врятуватися, глибоко хибна хоч би вже й тому, що на відміну від ящірки, яка через деякий час відростить нового хвоста, ми не можемо сподіватися відростити новий Крим, новий Донбас. Я не скажу, що внутрішня згода кожного з нас на втрату територій, загальна площа яких більша за плошу багатьох європейських країн, а ще більше — на списання своїх громадян, яких залишили там, — є чистим безумством. Я скажу, що то була б неприкрита зрада інтересів нації, причому — не тільки і не стільки нації української, як нації кримськотатарської.

Можливо, лише в останні два роки українці розгледіли в Криму кримських татар, усвідомили, що байки, запрограмовані в їх головах ще зі сталінських часів, дуже далекі від дійсності, що історія наших стосунків не зводиться виключно до воєн, наскоків та протистояння, що в ній були і спілки, і славні спільні перемоги, і добросусідство, як в давнину, так і в роки вже Незалежної України. І цьому народу, який платить сьогодні чи не найбільшу ціну за своє відверто висловлене бажання залишатися громадянами України, за свою активну, консолідовану позицію у відстоюванні України в Криму, хтось наважиться сказати, що Україна не потребує Криму лише через те, що пан Шкляр, Андрухович чи ще там хто некомфортно почувався в ньому, що Україну не сприймають кримські московити?

На жаль, велика Україна нічого не зробила, аби унеможливити ганебну турчинівську зраду українських громадян Криму — кримських татар, росіян, українців, які в часі агресії робили все, що лише було в їх силах, аби не дати відірвати Крим від України. Брудна пляма та назавжди залишиться в новітній історії Краю. Її не змити і не приховати. За зраду ту платять нині Ахтем Чийгоз, Мустафа Дегерменджі, Алі Асанов, Олег Сєнцов, Олександр Кольченко, Олександр Костенко, Микола Семена, інші кримчани, з яких хтось мусив, проти своєї волі, залишити свої домівки, а то й сім’ї та перебратися на материк, а хтось, залишившись дома, піддається образам, погрозам, обшукам, затриманням, арештам, хтось зник безвісти, когось просто вбито…

Важливо, проте, не зраджувати далі. Це зовсім не означає, що завтра всі мають взяти в руки зброю і йти відбивати Крим, Донбас. Це значить, найперше, — навести лад в Україні. Лише економічно сильна держава з потужним сучасним військом може розраховувати на належну повагу сусідів — як ближніх, так і дальніх. Лише вільна, успішна, процвітаюча Україна може повернути прихильність зневірених своїх громадян. І лише повернувши ту прихильність і довіру, можна впритул ставити питання про відновлення територіальної цілісності держави Україна. Ці очевидні істини мають бути глибоко усвідомлені нашим суспільством — настільки глибоко, щоб кожен його представник у владі пам’ятав їх навіть уві сні.

Саме тому я відкидаю недолугу думку про те, що проблеми українського Криму чи Донбасу можна вирішити примітивним обгавкуванням злодія, що поцупив їх у нас, чи примусовою консолідацією навколо, хай і злодійкуватої, але до мозку кісток нашої влади. Наші найбільші проблеми в нас самих, панове. Вони всередині нас. Не вирішуючи їх сьогодні, ми ведемо в свій дім біду, порівняно з якою втрата Криму і Донбасу видасться, повірте, легкою неприємністю.

#26 за 24.06.2016

DUM SPIRO, SPERO…

Цьогоріч Україна відзначатеме чвертьстолітній ювілей відновлення своєї державності. Не набуття, а саме відновлення. Адже, попри всі намагання врядити нас в лахи безродної потолочі, яка казна-звідки взялася на просторах святої Русі, саме ми і ніхто інший є її нащадками, так само, як нащадками вільної козацької держави, яка хоч і проіснувала недовго, зате залишила по собі яскравий слід в нашій пам’яті, в історії нашого краю.

З якими ж досягненнями підходить до ювілею своєї незалежності моя держава? Якими успіхами може похвалитися? Що надбала для своїх громадян за цей час?

Неймовірно, але доводиться визнати, що за двадцять п’ять років волі замість потужного поступу вперед, вона відкотилася, натомість, у своєму розвитку так далеко назад, що застійні дев’яності сьогодні видаються багатьом ледь не раєм. Знищено виробництво космічної техніки — високі технології, якими володіли всього декілька країн у всьому світі, загальмовано, доведено до ручки літакобудування, суднобудування, роздерибанено, розпродано за копійки по світах, з-поміж інших, найуспішніше, найприбутковіше в СРСР Одеське морське пароплавство, знищені сотні потужних фабрик, заводів. З цілком успішного сільського господарства, з такими добре розвинутими галузями, як тваринництво, садівництво, городництво, на плаву утрималась лише зернова галузь. Але ж навіть відносно успішні галузі, як правило, результуються в експорті не готової продукції, а сировини: зерна, як за часів тої ж Русі, чавуну, сталі…

В соціальному плані все те привело до втрати робочих місць, масового безробіття, вимушеного утриманства, коли здорові повносправні люди, не знаходячи роботи, мусили виживати на мізерну, як правило, зарплату чи ще меншу пенсію одного з членів сім’ї, до катастрофічного зниження рівня соціального захисту.  Далеко не всім вдалося знайти спосіб вижити в рідному краю. Кожному сьомому (це якщо рахувати і старих, і щойнонароджених) довелося покинути Україну і шукати долі в світах. Еміграція, заробітчанство, коли фактично роками не живеш удома, смертність вище народжуваності — ось результат того, що з 52 мільйонів за двадцять п’ять років нас залишилось, за даними статистики, трохи більше сорока п’яти мільйонів, рахуючи окуповані регіони Криму та Донбасу.

За двадцять п’ять років з країни, яка входила в тридцятку найуспішніших країн світу, Україна зсунулася на 47 місце, її громадяни, при тому, стали найбіднішою нацією Європи, однією з найбідніших націй світу. Не знаю, чи потішу кого тим, але за останній рік за темпами росту економіки наша країна піднялася з передостаннього місця в світі на третє знизу.

Чи ж дивина, що за такого «успішного» менеджменту Україна перемістилася до зони ризику втрати державності, проти неї було розв’язано війну, в результаті якої загинуло близько десяти тисяч громадян, вона втратила величезні території, які за своєю площею перевищують площу кожної з таких країн, як Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, втратила більше двох мільйонів своїх громадян, які залишились на тих окупованих територіях.

Намальовану тут апокаліптичну картину можна було б сприймати гротеском, гіперболізованими фобіями хворої уяви, якби все те не було правдою.

Як же ми реагуємо на те? На жаль, виглядає так, що суспільство навіть після таких жорстких уроків не усвідомлює причин, які довели його до такого стану, не бачить їх упритул, а чи не хоче бачити. Причин такої неадекватної поведінки, насправді, чимало. Згадував про них не раз у своїх попередніх статтях. Тут би хотів зупинитися лише на одній з них, оскільки вважаю її головною, фундаментальною. Не усвідомивши її значення, неможливо змінити той самозгубний курс, який вже привів нас ледь не на самісіньке дно.

— Що ж то за така важлива причина? — спитає мій читач. — Якщо мова піде про змову олігархів, світового сіонізму чи марсіян, то не витрачайте наш час, бо про те лише глухий не чув.

Змова лиходіїв, поза всяким сумнівом, дуже серйозна річ, але я мовлю тут про ворога значно серйознішого, хоч би й тому, що він усередині нас.

Ворога того приживлювали довго — протягом століть. То був болісний процесс, і хоч він так і не був завершений, не результувався в «радянській людині», руйнівні наслідки життєдіяльності чужого усередині нас пожинаємо і сьогодні.

Так трапилось, що русичі, з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, стали усвідомлювати себе українцями, далі їх довго перекроювали спершу на малоросів, потім намагалися зробити частиною отари безликого «совєтського народу».

Попри відчайдушний спротив, народ мало-помалу здавав свої позиції, адже тиск був постійним і часто ставав просто нестерпним. Заборона навчання, відправляння релігійних обрядів на рідній мові, запроваджені Валуєвським циркуляром, Емським указом, русифікаторська (в сенсі насаджування московської мови) політика есересеру були з ряду тих інструментів знеособлення, які били найдошкульніше.

Раз підбивши Русь-Україну під себе шляхом безсоромного порушення Переяславської угоди 1654 року, яка за обгрунтуванням аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень, була не більше ніж угодою про тимчасовий військовий альянс, створений для розв’язання спільними зусиллями актуальних суспільно-політичних проблеми тих днів, Московія у всіх її іпостасях — царство — імперія з поцупленою у Русі назвою — імперія Совєтська — розглядала відтоді Русь-Україну, як невід’ємну свою частину, робила все можливе, аби знеособити, знівелювати, переформатувати русичів-українців, власне, як і інші народи, які потрапили в її тенета.

І зовсім не випадково, що одним з головних акцентів тих зусиль була мова. Московські владці всіх часів чудово розуміли виключну важливість мови для самоідентифікації, для усвідомлення своїх витоків, свого окремого шляху. Зведення мови до пісень про Галю, а культури до шароварів безальтернативно вело до стирання нас як окремої нації, до стирання в підсвідомості кожного з нас сутності вільної людини.

Московія не потребувала вільних людей. Покірні виконавці волі її правителів — ось хто був їй потрібен у всі часи. В цьому велика відмінність між Україною і нею. І це має свої пояснення. Найочевидніше з них те, що Україна ніколи, навіть за часів Русі, не була імперією, не гнітила чужі народи. Ще одним важливим фактором є те, що в той час, як холопська Московія ніколи не знала волі, Україна у складі Великого князівства Литовського, була вільною, аж до самої Любельської унії не знала кріпацтва. Ті кілька століть волі в часі формування нації відіграли, насправді, величезну роль, переоцінити яку навряд чи можливо. Волелюбство відтоді стало сутністю українства, а боротьба за волю — частиною нашої історії, її найяскравішими сторінками.

Гордість, честь, гідність, порядність, самостійність, відповідальність — якості навряд чи притаманні холопові, приниженому рабові, натомість є невід’ємною частиною світу вільної людини. Це не означає, ясна річ, що всяка вільна людина є чесною, порядною, відповідальною, але саме воля уможливлює проявлення цих якостей, існування їх на загал.

Наші пращури, які знали смак вільного життя, не так просто відступалися від неї. Вони воліли за краще втратити життя, аніж поступитися волею, яку цінували понад усе. Колись писав про те в книжці «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі». Зацікавлений читач може прослухати заключне слово з неї за цим посиланням: https://soundcloud.com/valentine-but/cumgcon5clfg 

— Можливо, автор надто ідеалізує волю? Чи й справді вона є такою вже й важливою? — засумнівається мій читач.

Мова тут не йде про ідеалізацію чи оспівування волі, оскільки це те саме, що оспівувати повітря, яким дихаємо, чи ідеалізувати сонячні промені, що зігрівають нас, роблять оточуючий нас світ видимим.

А завів я мову про волю тому, що на моє переконання, саме брак внутрішньої волі з усіма її атрибутами, які згадував вище, є найголовнішою проблемою нашого суспільства сьогодні. Приживлювання нам штаму манкуртства не минулося безслідно. Як би те не було сумно, але велика частина суспільства піддалася його руйнівній дії, значною мірою втративши самосвідомість, самодостатність, втративши орієнтири і розуміння шляху. Воля, за яку цілі покоління українців накладали життям, в переформатованій свідомості більшості постсовєтських українців вже не виглядала такою важливою. Саме тому Незалежність впала на голови багатьох і багатьох українців зовсім неочікувано, не була ними затребуваною, вистражданою, не була вибореною, тож і сприймалася великим загалом без великого ентузіазму.

Душа, як і земля, не може вакуватися. Місце напівпридушеної волі зайняв отой приживлений Чужий, інше ім’я якого совок, з його власними пріоритетами, де крайньохатство, бездумність, байдужість, цинізм, готовність продаватися хоч би й за жменю гречки були чи не з найневинніших.

Ось так, внаслідок втрати орієнтирів, нерозуміння того, хто ми є на цій землі, стало можливим відсторонення від політики колись ледь не взірцево самоуправної нації.

Саме це є причиною того, що ми як не вишукуємо чергового «батька нації», орієнтуючись на те, хто щедріше посіє гречкою, чи гучніше крикне «Слава Україні!», то наввипередки чіпляємось на голі гачки примітивних популістів.

Яке суспільство, таку й владу воно обирає. Яку владу воно обирає, як контролює її, як докладається до управління державою, на те воно й заслуговує, такий результат і отримує. Можна скільки завгодно сперечатися, доводячи, що чотири Майдани змінили націю, перетворили її на громадянське суспільство, що свідченням того є потужний волонтерський рух, прихід у владу молодих, чесних, порядних політиків, але факти, найперше, сьогоднішня українська криза, свідчать дещо про інше. Безперечно, в країні є багато розумних, щирих, активних людей — справжніх громадян, патріотів. Саме вони були рушійною силою всіх тих Майданів. Саме вони, а не наші бутафорські партійки чи слизькі політики, змели злодійську владу Віктора Януковича. Саме вони підтримували, як могли, зраджене вже новою владою кримське військо, його взяті в облогу гарнізони. Саме вони, майже беззбройні, стали на шляху розшалілого від безкарності «русского мира» на Донбасі, ціною власного життя прикрили країну, її народ і… владу. Ту саму владу, яка щойно перед тим здала Крим — кримських татар, тих українців та росіян, які вірили в Україну, покладалися на неї… Ту саму владу, яка потім безсоромно за переговорним столом здавала Аеропорт вкупі з «кіборгами», влаштовувала помпезні паради в той самий час, як добровольців, військо нищили в кривавому котлі.

Але вже перші вибори показали, що голоси того цвіту нації фактично розчинилися у болоті безвольного «волевиявлення» звикле дезорієнтованого, часто байдужого, а подекуди й агресивно ностальгуючого за сильною рукою загалу.

Як результат, депутатами найвищого законодавчого органу держави стали все ті ж олігархи, їх ставленики, їх «смотрящіє», їх клоуни-популісти, як данина часу, кілька комбатів, з яких лише двох було помічено в активній законотворчій роботі, та ще кілька цілком порядних, безсумнівно патріотичних, зразково дисциплінованих козаків-гаврилюків, користі від яких в стінах парламенту, проте, прямо скажемо, як з козла молока. Отака історія.

Щоправда, до Верховної Ради цього разу таки вдалося провести групу депутатів не лише порядних, патріотичних, але, що надзвичайно важливо — професійних, та ще й таких, які готові працювати не виключно на свою кишеню чи свій образ борця за права народу, а на інтереси свого виборця, на інтереси Краю.

На жаль, перебування в меншості, фактично, в опозиції, а ще запеклий спротив згуртованої олігархічної каморри не дозволяє їм реалізувати свої можливості повною мірою. Тим не менш, навіть за таких умов їхні дії постійно підштовхують, по суті, антинародний парламент до реформування країни, найперше, до наступу на корупцію та казнокрадство. Проте, час від часу ми помічаємо, що навіть в цій, найпрогресивнішій групі нема усвідомлення важливості певних базових констант. Але ж легковажіння ними зводить нанівець всі зусилля!

Ось лише один приклад. Відрахований з числа депутатів через вихід з принципових міркувань з найбільшої олігархічної фракції Єгор Фірсов, балотуючись на проміжних виборах до ВР у Чернігові, якось в одному з телеефірів порадив виборцям, якщо вже їх спокушають гречкою чи гривнями, підношення брати, але голосувати по совісті. Порада не нова. Нею, з подачі пана першого Президента, перед кожними виборами щедро ділиться як не той, то інший кандидат в депутати. Здавалось би, нічого особливого. Хтось так і чинить. А я скажу — нізащо не беріть того хабаря, бо ж беручи, ви самі підживлюєте ту хижу систему, дозволяєте їй сподіватися, що може бути інакше, ніж по закону, що вас, нікчему, можна купити всього, — з пустою головою і тельбухами. Та найгірше це те, що беручи те подаяння, витягнуте попередньо таки з вашої ж кишені, ви переступаєте через Людину всередині себе — через свою честь, гідність, через свою гордість. Мораль тут проста і очевидна: з вами поводяться так, як ви на те заслуговуєте. Поводячись по-холопськи, не можна очікувати, що до вас ставитимуться як до вільної людини. Те ж саме стосується і цілої країни. Україну почнуть сприймати вільною і рівною не раніше, ніж вона почне поводитись гідно і відповідально, як те й належить незалежній державі.

Чи й треба говорити, що наші манкурти всі без виключення холопи? Незалежно від статків. Незалежно від становища, яке посідають в суспільстві. Лише холопи можуть оподатковувати пенсіонерів, тримаючи свій бізнес в офшорах. Лише холопи мародерствують в країні, яку довели до війни. Лише холопи дозволяють собі відпочивати на дорогих заморських курортах в той самий час, як засаджене в окопи військо несе щоденні втрати. Лише холопи йдуть у владу, аби просувати свій бізнес. Лише холопи наживаються на здоров’ї і житті людей, монополізувавши фармакологічний, енергетичний ринки країни на рівні найвищих чиновників держави.

Ось в цьому, моральному аспекті і лежить, на моє глибоке переконання, корінь наших проблем. Не зборовши Чужого усередині себе, ми й далі приречені плодити духовних невільників, а отже не маємо анінайменшого шансу створити успішне суспільство.

Яким же чином нам досягнути тої мети? В одному зі своїх попередніх життів, навчаючи діток англійщині, я надибав якось в курсі Headway(ю), за яким потім навчались мої старшокласники, інтерв’ю, взяте у пані Маргарет Тетчер Пітером Алленом для програми The Decision Makers (IRN). Мова йшла про вікторіанські цінності. Прості речі, сказані нею ще у 1983 році, вразили мене настільки, що відтоді упродовж десяти років випускники мали цілий урок, присвячений цій темі. Думаю, якби це інтерв’ю набуло широкого розголосу в нашому, по суті, хворому суспільстві, якби його посили — такі природні й зрозумілі, ідеально співпадаючі з євангельськими — стали імперативом для кожної сім’ї, ми вже давно жили б в зовсім іншій системі координат, в іншому, гідному людини світі. Дозволю собі навести кумулятивну частину цього інтерв’ю у цій статті. Ось вона:

М.Т.: Мене виховувала вікторіанська бабуся. Вас вчили працювати, докладаючи всіх сил, вас вчили удосконалюватись, вас вчили бути впевненим в своїх силах, вас вчили жити, не виходячи за межі своїх прибутків, вас вчили, що чистота стоїть поруч з побожністю. Вас вчили самоповаги, вас вчили завжди подавати руку допомоги сусідові, вам прищеплювали неймовірну гордість за свою країну, вас вчили бути хорошим громадянином. Всі ці речі є вікторіанськими цінностями.

П.А.

Вікторіанські цінності, здається, сприймаються багатьма людьми…

М.Т.

Це ще й непроминаючі цінності.

П.А.

Але ж частиною вікторіанської епохи були і робітні будинки, і шокуючі умови в промисловості, і багато інших жахливих речей.

М.Т.

Деякі цінності є вічними і, насправді, відбулося величезне покращення умов під час вікторіанської епохи, тому що люди були виховані з почуттям обов’язку. Я була вихована з дуже сильним почуттям обов’язку. І частиною того почуття обов’язку було те, що коли ваші справи починали йти краще, ви поверталися, аби допомогти іншим; добившись кращого для себе, ви мали обов’язок перед своїм суспільством повернутися, щоб допомогти іншим. І оскільки ви отримали зростання добробуту у вікторіанські часи, оскільки ви отримали величезну національну гордість у вікторіанські часи, то ви були зобов’язані добровільно допомагати іншим. І багато з тих дуже хороших справ, покращень тих часів були зроблені добровільно, наприклад, люди будували лікарні, були волонтерські лікарні. Багато церковних шкіл були побудовані протягом того часу. Багато людей кажуть, що ми просто повинні зробити кращими в’язниці, покращити тюремну систему, реформувати пенітенціарну систему, і все це є результатом того величезного почуття впевненості і обов’язку. Сьогодні не надто згадують про ті справи, але то були добрі справи і вони привели до величезного покращення рівня життя.

П.А.

Так ось до чого ви намагаєтеся повернутися. Це справдження цього ви хотіли б бачити — суспільство, в якому ми мали б подібні цінності, де держава, можливо, відступила б на крок назад, даючи змогу окремій людині повніше проявити себе.

М.Т.

Я кажу, що, на мою думку, деякі цінності є вічними, і я думаю, що названі тут мною є саме такими.

П.А.

Так, але в яке суспільство те результується, якщо люди сприймуть ті цінності, то ми матимемо…

М.Т.

Я б сказала — дуже гарне суспільство, якщо люди будуть самостійними, з почуттям власної гідності, якщо вони завжди простягатимуть руку допомоги іншим, якщо вони завжди удосконалюватимуться і наполегливо працюватимуть для досягнення тої мети. Якщо вони самі вважатимуть, що вони повинні бути гарними членами громади, а не тому, що їм те хтось каже, просто тому, що це спосіб нашого життя. Якщо вони житимуть в межах своїх доходів і заощаджуватимуть, і використовуватимуть заощадження для інвестицій, якщо вони готові взяти на себе відповідальність за свої дії, а також відповідальність за їх власні сім’ї, а ще – поважати права інших людей, то, як на мене, ви матимете основу прекрасного суспільства.

— Нічого особливого, — скаже хтось. — Звичайне собі моралізаторство. У нас є свої цінності.

Свої… Чи ж свої вони нам, насправді, якщо завели нас в болото, з якого не можемо вибрьохатись і до сьогодні? В моїй сім’ї мене виховували на тих, про які мовила пані Тетчер, бо це традиційні звичаї і моєї нації. От лиш спрацювати вони можуть тільки тоді, коли все суспільство, принаймні переважна його частина, сприйме їх не просто як гарні слова, а як непорушну істину, стане невідступно керуватися ними у своєму щоденному житті.

Воля, честь, гідність, гордість, незалежність не потрібні манкуртам і рабам. Вони з легкістю міняють їх на гречку, ковбасу, на посади, на можливість — хай і на тонучому кораблі — зрізати і продати ще півборту. Та мені не хочеться вірити, що горда колись українська нація не знайде в собі сил вирвати приживленого їй Чужого і знову піде в рабство до імперії. Dum spiro, spero…

#27 за 08.07.2016

ПОДАРУНОК «ПІВОСТРОВЕТЯНАМ»

Щойно на сторінці «Кримські Українці» знайшов рекламу… «Кримської світлиці»!!! Виявляється, її тепер можна друкувати.

Був вражений. Залишив коментар. Якщо модератору не стане духу виставити його на тій сторінці, бо й модератор з якогось дива ховає своє ім’я, то ось він тут:

«Аби рекламувати щось, треба спершу щось створити. Тут я бачу «Кримську світлицю» – тижневик, створений в Криму 24 роки тому, той самий, який після безславної здачі Криму владою записних патріотів кримська редакція на чолі з Віктором Качулою ще понад два роки, до кінця червня 2016-го, продовжувала готувати до друку, щотижня виставляючи нове число газети на своєму сайті http://svitlytsia.crimea.ua/ та пересилаючи готові принт-файли до видавця – Національного газетно-журнального видавництва та Міністерства культури України – ще одного свого співзасновника. На жаль, з лютого 2015 року друк газети припинили, співробітників газети не фінансували упродовж дев’яти місяців, на всі запити головного редактора не відповідали упродовж півтора року, а наприкінці травня цього року кримську редакцію, найперше, головреда звільнили за відмову покинути Крим та перебратися до Києва. Дивна боротьба за Крим, чи не так?

Таємничий Stop Occupation, який рекламує тут нашу «Кримську світлицю», мав би усвідомлювати, що НГЖВ, яке не так давно не мало до видання жодного стосунку, не має жодного права, найперше морального, видавати себе за знищену ним «Світлицю». Адже, звільнивши редакцію, яка упродовж десятиліть створювала газету, була не лише її творцем – її душею, воно, НГЖВ, по суті знищило це видання.

Безперечно, НГЖВ має повне право створити будь-яке видання, назвати його як завгодно – «Київською світлицею», «Згадкою про Крим», але натягати на себе кольори щойно замученої ним «Світлички», щонайменше, аморально. Мимоволі пригадується «Притча про Правду й Брехню» Володимира Висоцького, чи не так?»

https://www.youtube.com/watch?v=2ucsjUkcO1o

А сайт той ось:  https://stopoccupation.wordpress.com/2016/07/07/%D1%8F-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83%D1%8E-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8E/

Особливо голубить око й українську душу фраза з тієї реклами про те, що «редакція газети зможе розробити спеціальні випуски для ПІВОСТРОВЕТЯН, які можливо буде провозити через умовний кордон в Крим». З чим вас, шановні ПІВОСТРОВЕТЯНИ, і вітаємо!

#28 за 19.08.2016

ЯК ПОЛ МЕНАФОРТ КРУТИВ УКРАЇНСЬКОЮ ВЛАДОЮ, ПЕРШ НІЖ СТАТИ РАДНИКОМ ДОНАЛЬДА ТРАМПА

Ця стаття була опублікована 31 липня цього року в газеті «Нью Йорк Таймз», а вже 2 серпня була подана українською мовою на Facebook-сторінці «Кримської світлиці» (саме КРИМСЬКОЇ, а не тієї, яку відібрали у кримчан і тепер «героїчно» видають у Києві). З огляду на вибуховий характер матеріалу переклад статті було поширено на півтора десятка груп. На жаль, особливого інтересу користувачів нашої Мережі вона тоді не викликала. Лише минулого понеділка, із запізненням на два тижні, колеги на материку звернули, нарешті, увагу на скандальні факти, наведені в ній, і цілком серйозно ( 🙂 ) заговорили про шанс України вплинути на президентську кампанію в США. Від подібних амбіцій аж дух захоплювало! А що озвучували їх не дядьки із сусіднього двору, а шановні політологи та екс-депутати ВР, то враження, яке виникало від того, було неймовірно принизливим. Найперше, наведені в статті факти дійсно завдали відчутного удару по іміджу іміджмейкера кандидата Дональда Трампа, а отже опосередковано – і по його кандидатурі. Проте український політикум, зокрема, оті самі екс-депутати, які, з цілком зрозумілих причин, напевно ж знають значно більше в тій справі за американських журналістів — політикум, який в нашій сьогоднішній скруті мав би бути найперше зацікавленим в тому, щоб шанувальник пана Путіна пан Дональд Трамп не потрапив у президентське крісло, не має до того жодного стосунку. Ці добродії і пальцем не ворухнули, аби докластися до викриття брудного сліду, що тягнеться за однією з ключових фігур Трампової команди. Лише завдяки Стівену Лі Майєрсу та Ендрю Е. Крамеру деякі факти з бурхливого життя пана Пола Менафорта випливли на білий світ, змусивши багатьох прибічників пана Трампа замислитися. Тож повторюємо цю статтю на нашому кримському «Світличному» сайті, аби поінформованих і замислених стало ще більше.

Редакція «КС»

http://www.nytimes.com/2016/08/01/us/paul-manafort-ukraine-donald-trump.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=first-column-region®ion=top-news&WT.nav=top-news&_r=4

ЯК ПОЛ МЕНАФОРТ КРУТИВ УКРАЇНСЬКОЮ ВЛАДОЮ, ПЕРШ НІЖ СТАТИ РАДНИКОМ ДОНАЛЬДА ТРАМПА

Стівен Лі Майерс, Ендрю Е. Крамер, Нью Йорк Таймз, 31 липня 2016 р.

Переклад Валентина Бута 02.08.2016 ©

Вашингтон. Небагато політичних консультантів завалили своїх клієнтів так вражаюче, як те зробив в Україні взимку 2014 року Пол Менафорт. Президент Віктор Федорович Янукович, котрий завдячував своєму обранню, за виразом американського дипломата, кураторству “екстремального перевтілювача” пана Менафорта, дав драла з країни перед лицем шалених вуличних протестів. Він знайшов прихисток в Росії і вже не повертався, в той час, як його покровитель Володимир Володимирович Путін взявся розчленовувати Україну, анексувавши Крим, розпаливши війну в двох інших регіонах, яка й досі триває.

Пана Менафорта це не збентежило.

По кількох місяцях після політичної смерті свого клієнта він взявся до роботи, намагаючись знову привести залишки його збезчещеної партії до влади, як це він зробив із самим паном Януковичем майже десятиріччя тому. Пан Менафорт вже мав певний успіх з кількома прибічниками Януковича та комуністами, формуючи новий блок, опозиційний українському уряду прозахідної орієнтації.

А ось тепер пан Менафорт взявся до значно більшої справи, намагаючись зробити Дональда Трампа кандидатом-переможцем президентської кампанії.

З Росією Путіна та її втручанням в українські справи, що опинилися в фокусі президентської кампанії в Сполучених Штатах, українські справи пана Менафорта притягнули до себе пильну увагу, так само як його оборудки з відомими українськими та російськими олігархами.

Після виявлення зламу електронної пошти Демократичного Національного Комітету, який чинники американської розвідки пов’язали з російськими шпигунами, обидва вони наштовхнулися на гостру критику того, що виглядає як дивна прихильність до пана Путіна і його політики в Україні. Та прихильність перевернула десятиліття партійної доктрини щодо Росії — країни, яку попередній кандидат в президенти від Республіканської партії Мітт Ромні називав “нашим геополітичним ворогом №1”.

В неділю пан Трамп навіть повторив путінське виправдання анексії Криму, мовляв, більшість населення регіону хотіли бути частиною Росії, і те було акцентовано висвітлено на державних каналах новин Москви.

Навряд чи погляди пана Менафорта напряму визначили погляди пана Трампа, оскільки пан Трамп висловлював свою прихильність до правління пана Путіна ще до того, як пан Менафорт долучився до кампанії. Але очевидні спільні погляди обох щодо Росії і сусідів, таких як Україна — навіть ніжні почуття, які у випадку пана Менафорта були обумовлені роками бізнесових оборудок не менше, ніж якоюсь ідеологією чи політикою.

“Я б не висував якихось моральних аргументацій щодо його роботи, – каже Євген Едуардович Копатько — соціолог колишньої партії пана Януковича, який співробітничав з паном Менафортом упродовж років — називаючи його прагматиком і ефективним стратегом. – Ніхто не має монополії на правду і мораль”.

Пан Менафорт не відповів на наші запити щодо інтерв’ю. Але в недільних телевізійних інтерв’ю він захищав погляди пана Трампа на Росію, кажучи, що, ставши президентом, пан Трамп буде твердим щодо Росії, але буде вести справи з нею як і з будь-якою іншою країною, коли те відповідатиме інтересам США.

“Він розглядає Росію як іноземну державу, що має на кону свої власні інтереси”, – заявив пан Менафорт у програмі CBS “Face the Nation.”

До того, як долучитися цьогоріч до президентської кампанії пана Трампа, робота в Україні була найзначнішою політичною кампанією пана Менафорта за останні роки.

Він розпочав свою кар’єру в Республіканській партії в семидесяті і поширив її далеко за межі країни як радник авторитарних лідерів, включно з Мобуту Сесе Секо в Заїрі, Фердінандом Маркосом на Філіппінах та паном Януковичем.

67-річний пан Менафорт є вихідцем з емігрантської сім’ї, яка заснувала будівельний бізнес в Коннектікуті. Юрист за освітою, він недовгий час служив в адміністрації Рейгана, перш ніж присвятив себе політиці, а потім — бізнесу. Огляд його діяльності в Україні показує, як бізнес і політика злилися в цій країні, яка й через 25 років по отриманні Незалежності після розвалу Радянського Союзу все ще силкується функціонувати як демократія. В тому мінливому світі політична стратегія пана Менафорта нагадувала популістичну кампанію пана Трампа.

За словами українських політиків та службовців, які працювали з ним, вплив пана Менафорта в тій країні був значним, а його політичні оцінки високо цінувались. Колишній речник МЗС України Олег Волошин, який також був кандидатом блоку, створити який допомагав пан Менафорт, згадує, що до голосу останнього дослухались також під час рішень щодо більшості американських інвестицій в Україну.

Це він переконав уряд знизити експортні тарифи на зерно — зміна, від якої виграли такі агроінвестори, як Каргілл, — та розпочати перемовини з Chevron та Exxon на предмет пошуків в країні родовищ нафти та природного газу.

Пан Менафорт почав працювати в Україні після народного повстання зимою 2004-2005 рр., яке стало відомим як Помаранчева революція. Пан Янукович, на той час прем’єр-міністр, був проголошений переможцем затьмарених шахрайством президентських виборів 2004 р. та через тижні протестів те проголошення було скасоване Верховним Судом країни на користь його прозахідного суперника Віктора Андрійовича Ющенка.

Пан Янукович приречено покладався на російських політичних радників, які злегковажили розчаруванням виборця. Після тієї поразки він звернувся до американських експертів.

Пан Менафорт почав працювати на одного з найбагатших українців Ріната Ахметова задля поліпшення іміджу його компаній. Пан Ахметов був також головним спонсором партії пана Януковича — Партії Регіонів. Саме він і познайомив їх.

На пораду пана Менафорта пан Янукович знову вступив у боротьбу, здобувши з Партією Регіонів найбільшу фракцію в парламентських виборах 2006 року і потім 2007 року, що дало йому можливість повернути собі посаду прем’єр-міністра. В той час пан Менафорт називав Януковича колишнім директором вуглевозів, який замолоду був двічі звинувачений в розбої, видатним лідером, якого неправильно сприймали на Заході.

Згідно каблограм Державного Департаменту тих і подальших часів, опублікованих WikiLeaks, пан Менафорт та його колеги Філ Гріффін і Кетрін Барнз часто тиснули на американських дипломатів, аби ті поводилися з паном Януковичем та його прибічниками рівно, аби уникнути ризиків виглядати такими, що віддають перевагу його опонентам в новій виборчій кампанії.

З допомогою пана Менафорта партія “працювала над тим, щоб змінити свій образ з притону мафіозі на добропорядну політичну партію”, – писав тодішній американський посол Джон Е. Гербст.

Саме цього часу для пана Менафорта відкрилася прибуткова сторона оборудок. 2008 року він та розробник (дивелопер) Артур Дж. Коен вели перемовини в рамках угоди з метою придбання місця забудови готелю Дрейк, що на Парк Авенью, на Мангеттені. Одним з партнерів був Дмитро Фірташ, олігарх, який заробив мільярди як посередник Газпрому — російського газового гіганта — та був відомий як фінансовий спонсор кампаній проросійських політиків в Україні, включно з паном Януковичем. Згідно позову, поданого в Мангеттені колишнім прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко, ця трійця хотіла відкрити на цьому місці торгівельний центр та SPA під назвою Bulgari Tower. Втім, зрештою проект зійшов нінащо.

Окрема оборудка перекачувала в Україну гроші, пов’язані з російськими олігархами.

Згідно судового подання, в 2007 році пан Менафорт та два його партнери: Рік Гейтс та Рік Девіс заснували на Кайманових островах компанію приватного акціонерного капіталу для скупки українських активів та запросили російського олігарха Олега Дерипаску інвестувати в неї. Пан Дерипаска погодився сплачувати 2% щорічної плати за управління пану Менафорту та його партнерам та вніс до фонду 100 мільйонів доларів США, на які було придбано кабельну телевізійну станцію в українському чорноморському порту Одеса, перш ніж домовленість не була розірвана через незгоди щодо аудиту і пан Дерипаска подав позов на пана Менафорта. Судова справа й досі в процесі.

До 2010 року повернення у владу пана Януковича було завершене. Він виграв президентську кампанію проти пані Тимошенко, яку було звинувачено у зловживанні посадою і ув’язнено.

Cоціолог пан Копатько казав, що це пан Менафорт передбачив технологію, яка під час виборів використовувала регіональні та етнічні особливості, роблячи наголос на безправ’ї етнічних росіян та російськомовних у Східній Україні, які почувалися покинутими напризволяще Помаранчевою революцією.

Колишній міністр закордонних справ та віце-прем’єр уряду Януковича Костянтин Грищенко сказав у своєму телефонному інтерв’ю, що той розчарувався в своєму клієнтові.

Пан Менафорт тиснув на пана Януковича, щоб той підписав угоду з Євроспілкою, яка б ближче пов’язала країну із Заходом, а також лобіював американську підтримку членства України, попри серйозні застереження, пов’язані з переслідуванням пані Тимошенко.

В 2012 році пан Менафорт допомагав підготувати доповідь, що підтримувала звинувачення, замовлене урядом пана Януковича юридичній фірмі Skadden, Arps, Slate, Meagher&Flom.

Роль пана Менафорта в цьому була дезавуйована, коли в ящику сауни, яка належала одному колишньому українському високопосадовцю, було знайдено певний документ. Інші документи з тої добірки сьогодні є доказами в справі проти колишнього чиновника Міністерства юстиції і можуть пролити більше світла на роль пана Менафорта.

Зрештою, пан Янукович зігнорував поради пана Менафорта і відмовився підписувати торгівельну угоду, проти якої так шалено виступав пан Путін. Рішення пана Януковича привело до протестів, кульмінацією яких були дві ночі насильства в лютому 2014 року і втеча пана Януковича.

Пан Менафорт мало говорить про падіння Януковича. “Я не думаю, що він щасливий від такої розв’язки”, – зауважив пан Грищенко.

Шанс пана Менафорта на новий злет трапився раніше, ніж хтось міг гадати.

Коли вісім місяців по тому уряд Петра Олексійовича Порошенка призначив позачергові парламентські вибори на жовтень 2014 року, пан Менафорт згуртував підупалі на дух залишки партії пана Януковича.

Цього разу він був на утриманні колишнього начальника виборчого штабу пана Януковича Сергія Льовочкіна. Пан Менафорт вилетів до України у вересні 2014 року і взявся до роботи зі зміни образу партії, яка серйозно постраждала від насилля та російської інтервенції.

Замість намагань відродження опальної партії, він доклався до спорудження ширшої політичної парасолі для своїх клієнтів та, як він стверджував, для того, щоб допомогти стабілізації України. Нова фракція ПР у парламенті викликала б ненависть всього краю до нового підтримуваного Заходом уряду.

Тож пан Менафорт наполіг на новій назві руху — Опозиційний блок, або, ще як його називали, Опоблок. “Він вважав, що для того, аби зібрати якнайбільше число людей опозиційних діючій владі, варто уникати будь-якої конкретики, а бути просто символом опозиційності”, – згадував київський політичний аналітик Михайло Погребінський.

Стратегія спрацювала. Під новою назвою Партія Регіонів зберегла свою присутність в парламенті. Її оновлена фракція налічує на сьогодні 43 голоси в палаті з 450 депутатів.

Не ясно, чи закінчилась робота пана Менафорта в Україні з його долученням до кампанії пана Трампа. Контактна особа пана Льовочкіна, який фінансував послуги пана Менафорта, відмовилась повідомити, чи перебуває він ще на утриманні і скільки йому було сплачено.

Пан Менафорт не реєструвався як лобіст, що представляє Україну, — те потребувало б розкриття його заробітків. Але принаймні одна компанія — PR фірма Едельмана, з якою він уклав субугоду, зробила це в 2008 році. Її місячне утримання за промоцію зусиль пана Януковича, як прем’єр-міністра, “задля подальшої демократизації України” становило 35 000 доларів США.

#28 за 19.08.2016

ДИВЕРСІЯ

Події останнього тижня вихлюпнули на наші голови надто багато матеріалу для серйозних роздумів, аби ним можна було злегковажити, заплющити на нього очі.

Почалося все ранком минулої неділі з шокуючої новини про закриття пропускних пунктів на адмінмежі з Кримом. Каланчак, Чонгар, Чаплинка — з припиненням руху через них не одне серце стислося, адже, що не кажіть, а Крим навіть у сьогоднішньому своєму стані все ще міцно пришвартований до України. Аби пересвідчитись у тому, досить завдати собі труд поспостерігати хоча б через ті ж монітори Web-камер за людським потоком, який щоденно перетікає через ті переходи. І ось, чи не в одну мить, весь той потік зупинився, немов би наштовхнувшись на ворота шлюзу. Але ж шлюзи якраз і будують для того, аби в разі потреби перепиняти потоки. То що ж то було? Диверсія українських спецслужб, як те подає Московія? Он вже й здоровила з побитим лицем демонструють нам. Картинка вражаюча: навіть закутий в кайдани, той виглядає на тлі своїх озброєних “калашами” конвоїрів таким собі полоненим ліліпутами Гулівером. Похмурий вигляд видає типового бандерівця-правосєка, хижака, дикого і безжального звіра, що забрався до кошари мирних агнеців, аби різати й вбивати, гвалтувати невинних дів Московії, які всуціль заполонили своїми білими тілами золоті пляжі півострова, розпинати на поклонних хрестах уздовж кримських доріг нещасних підлітків та смажити на рожні щойнонароджених немовлят.

Тож недаремно стислися серця, недаремно захолола в жилах кров. Щоправда, не у всіх. Не можна ж було всерйоз сподіватися, щоби та почвара справила хоча б якесь враження на середньостатистичного, відданого душею й тілом новій владі, кримського обивателя. Цей почувається нині цілком безпечно, попри будь-які камені з неба, надійно прикритий від усіх напастей світу незламним словом Володимира Володимировича і майже двомільйонною військовою потугою Федерації. Цей впевнений на всі сто відсотків, що всевидячі і всезнаючі спецслужби не допустять ані запланованого, як ми про те знаємо ще з 2014 року, висадження в повітря Вічного Вогню, ані наруги над пам’ятником вождеві світового пролетар’яту. Але навіть їх здивувало те, що бездоганно-ефективні нащадки штандартенфюрера Штирлиця — чи то пак полковника Ісаєва — допустили “координатора агентурної мережі” Головного управління розвідки Міноборони України Євгена Панова на мирну землю Таврики. І не одного його, як нам кажуть тепер. Уявляєте — ті бендєровци вже мають тут свою диверсійну мережу! Причому — мережу давню, глибоко законспіровану. Деякі її члени роками видавали себе за рекетирів в Україні, довгий час мешкали на території самої Московії, мали її громадянство(!), але за першим же наказом ГУР МО висадилися десантом в Криму.

Але то навіть на краще. Їх неоковирна спроба дозволила спецслужбам виявити мережу місцевого підпілля. І без кримських татарів тут, звісно ж, не обійшлося. Чи, може, хто думає, що той Хафіз Мухаммад зі своєю подругою – невинні жертви?

Отож, Україна вдалася до диверсій… Чекайте — а хтось вірить в це? Хтось вірить, що якийсь там водій з Енергодару, який рік прослужив в зоні бойових дій, є координатором диверсійної групи, що прорвалася до Криму із завданням від ГУР МО України? І що ж то за завдання? Підірвати пам’ятник Володимиру Ульянову та Вічний Вогонь, аби Олег Сєнцов в отих їхніх Сибірах відчув хоч якусь моральну сатисфакцію? Підпалити двері колишнього офісу ПР, чи — не доведи, Боже! — Головного Слідчого управління? Може, вчинити диверсію на Північно-Кримському каналі чи випивши, як ота відьма з казки, Керченську протоку заваливши саму ідею будівництва Керченського мосту? А може…

Панове, жарти тут недоречні! Як нам кажуть, окрім Керченської переправи негідники збиралися підривати ще й Феодосійський нафтотермінал та “хімічний” завод “Титан”. Які можуть бути смішки, коли, за свідченнями спецслужб Московії, знікчемніле до краю МО України, розікравши вочевидь все до цента з щедрих мільярдів Держдепу, зіпхнуло групі, яка йшла на таке діло, САМОРОБНУ вибухівку. Ото сором…

Диверсії проти Кримського військового угрупування силами кількох чоловік, кажете? Замах на веротолітний полк? Рембо відпочиває… А ще, напевно, розкриються злочинні плани щодо посипання титановим білилом з висадженого в повітря невинного фірташевського “Титану” кораблів Червонопрапорного Чорноморського флоту… Від того порошку, кажуть, броня перетворюється на масло і за такої спеки просто стікає в воду…

Фантазіям ГБістів немає меж. Але треба бути паталогічним ідіотом, аби повірити в те, що фахівці ГУР МО України, які вже вони там є, стали б докладатися до посилення охорони військових частин, складів боєприпасів та техніки Кримського угрупування Московії. Але ж саме це було б результатом такої диверсії,

Почекайте, скаже мій читач. Хіба не висаджують в повітря боєприпаси, військову техніку, мости під час бойових дій?

Звісна річ, шановний читачу. Це звичайна практика в ході бойових дій, під час відкритої фази війни. Коли ж бойових дій на цьому плацдармі немає, коли не планується жодного наступу, аби можна було скористатися тимчасовою перевагою в цьому місці і в цей час, то будь-які диверсії приведуть лише до врахування ворогом своїх прорахунків і посилення боєготовності. Хтось цього не розуміє?

А може хтось вірить, що кухарчині діти з Печерських пагорбів, зрадницьки віддавши мій Крим загарбнику в 2014 році, надумались повернути його вже сьогодні силами «офіцерської групи Панова»? До слова, страшенно цікаво було б дізнатися, чи всі диверсійні групи МО України складаються наполовину з лейтенантів? Хтось передивився фільму “Чапаєв”, де в психічні атаки ходять виключно офіцерські полки в білих штанях з цигарками в зубах? Уявляєте собі Кривавого Пастора, що на чолі колони грізних Saxon(ів), з причепленими позаду тактичними рюкзаками Авакова, вривається на півострів через Чонгарський міст і жене, жене, жене перепуджених москалів аж до самої Керченської переправи? Мені щось в таке мало віриться, бо ж той “герой” чи не першим кинувся доводити, що то все московська провокація, що не мала і не має «Київська хунта» ніяких злочинних намірів повертати суб’єкт Федерації. Про те ж саме наперебій заявляли речники МО України, зазначаючи, що у складі Головного управління розвідки ніколи не існувало 37-го батальону 56-й бригади, до якого московити “вписали” Євгена Панова, а тепер вже й не його одного. Майже те саме заявив і пан Президент. Хто б мав які сумніви…

Насправді, справа “кримських диверсантів” від початку мала вигляд шитої білими нитками. Звідси, з Криму, мені значно легше було повірити, що вся каша заварилася чи то через позастатутні стосунки в якомусь з підрозділів московитського воїнства, стягнутого до адмінмежі, чи то через дезертирство якогось солдатика. Власне, одне не виключало іншого. Тоді ж, в неділю, хтось в черзі ділився, що начебто чув від якогось прикордонника про стрілянину, в результаті якої чи то одного, чи двох прикордонників було вбито, ще кількох поранено. При тому жодної згадки про українських диверсантів не було. Чутки… Яка їм довіра… З іншого боку, місцеві ЗМІ в ті перші дні наче в рот води набрали. Лише на другий чи третій день пан Аксьонов заявив, що не вірить в наступ України на Крим, оскільки Крим, мовляв, є частиною Московії — держави, яка має ядерну зброю. Звісно, це не дослівно, — ловив на слух з радіо — але суть заяви була приблизно такою.

Близько опівдні того ж дня відключили телекомівського провайдера. Офіційний представник його, на прохання пояснити причини неподобства, знервовано (очевидно ж я не був першим, хто ставив йому це незручне питання того спекотного ранку) заявив, що ведеться, мовляв, профілактика, часові межі якої йому не відомі (тривала та “профілактика”, до слова, упродовж п’яти днів.).

Оскільки в сьогоднішньому Криму обговорення певних тем не є популярним, то дізнатися про щось певніше, не маючи доступу до Мережі, було не так просто. Але дрібця там, дрібця тут… Так, проходячи повз автостоянку, чув, як один водій попереджав іншого, що від’їжджав на північ, про блокпости на трасі. А увечері середи я сам спіткав блокпост на краю нашого селища. Це був наряд прикордонників. Стояли розслаблено, без зброї, познімавши кашкети, безтурботно перемовлялись з гуляючими берегом моря туристами. На іншій дорозі у тому ж часі бачили поліцейську машину. Можливо, так в Московії заведено ловити ворожих диверсантів?

Саме тому, коли наступного дня уголос заявили про упіймання українських диверсантів, демонструючи при тому відео закутого в заліза побитого хлопця, я сказав собі, що версія щодо спонтанного використання надзвичайної ситуації у власному війську задля брудної гри проти України, схоже, найближча до реалій.

Що ту гру було закручено не в Україні (не було жодного резону) і не в Криму (надто довго зависала тут пауза невизначеності), було цілком зрозуміло. Четвергові одкровення Володимира Володимировича лише підтвердили мої припущення.

Отже, хід зроблено. До чого він веде, побачимо, тим більше, що гра триває. Цього вівторка повідомили, що в Криму затримали ще двох “диверсантів”, загалом їх вже дев’ятеро(!). З них двох засуджено до двомісячного терміну ув’язнення. Решту, як можна здогадатися, також тримають не в пансіонаті. Окрім них ще десятеро проходять по справі в якості свідків.

Помічаєте, куди хилиться, мій читачу? Якщо до цих “терористів-правосєков” заарештувати ще з десяток кримських українців, та так, щоб через одного були кримськими татарами — а чого ж, раз є диверсанти, то мають бути й підпільники! — то це вже тягнутиме на серйозний дипломатичний конфлікт зі звинуваченням України у терористичній діяльності на території одного з суб’єктів Федерації.

Попри очевидну абсурдність ситуації, коли конокрад намагається звинуватити хазяїна викраденої ним шкапи в злочинному умислі пошкодити стоптані підкови нещасної тварини, звинувачення зовсім не безневинні, оскільки розраховані на широкий світ, де публіка далеко не завжди орієнтується в “українській кризі”. “Київська хунта” при тому — чи то через свою недолугість, а чи й, Боже збав, через плани здачі чергового шматка української землі — явно підігрує тому. Кажуть, дідько ховається в деталях. А дрібних і не дуже деталей тих — чи не на кожному кроці.

Хто не помічав, скажімо, написів на стінах Українського кризового медіацентру — того самого, де проводяться брифінги? “Ukraine Crisis” кричать літери, і десь там нижче дрібними: “media center”? Це замість: “Moscovian Agression in Ukraine”.

Можу позакладатися, що ви вже чули/читали про те, як жваво наш(?) Президент через два роки кривавої війни на Донбасі, через два роки після ганебної здачі Криму відкинув спробу визнати агресію Московії проти України в суді, висловивши через Голову президентської адміністрації пана Ложкіна своє прохання до суду “відмовити позивачеві у задоволенні заяви про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації”.

http://protokol.com.ua/ua/ukrainskiy_sud_vidmovivsya_viznavati_fakt_zbroynoi_agresii_rosii_proti_ukraini_prezident_proti/

Як оте і ще багато чого іншого сприймати пересічному французові, німцю, яким московські Рашітудей щовечора довірливо розказують про підступність хохлів? За таких умов навіть явна дурня з кримськими диверсантами-пановцями сприймається як черговий доказ на користь войовниці-проти-тероризму-Московії, невинно страждаючої від несправедливо запроваджених проти неї санкцій.

Не лише для зовнішнього, але, в першу чергу, для внутрішнього споживача “знешкодження української терористичної групи в Криму” є ще одним доказом відданості Московії справі боротьби зі світовим тероризмом, її щоденних зусиль на тому поприщі. Європа, яка за останні два роки не раз впадала в ступор від шокуючого вигляду блюзнірськи пролитої людської крові, схоже, настільки втратила голову, що не роздумуючи уклала спілку проти терористів-одинаків з… державою-терористом.

Афганістан, Придністров’я, Грузія, Сирія, Крим, Донбас… Що було — те спливло, кажете? Але ж хто й до сьогодні постачає бойовиків, а то й цілі підрозділи регулярних військ на той самий, густо политий кров’ю, Донбас? Чиї Воєнторги щедро завозять туди амуніцію, сучасну бойову техніку, сотні тонн боєприпасів, від яких чи не щоденно гинуть наші бійці, мирні жителі Донеччини? І хіба ж таке відбувається в одній лише Україні? Ось у вівторок стратегічні бомбардувальники Ту22М3 Федерації — надто великі, аби використовувати авіабази в самій Сирії — піднявшись цього разу не з території Московії, а з авіабази Гамадан, що в північно-західному Ірані завдали бомбових ударів, зруйнувавши, за словами міністра оборони Московії, “склади боєприпасів та ряд цілей, пов’язаних з Ісламською державою а також іншими угрупуваннями, що підтримують бойовиків, які ведуть бої в Алеппо”.

Натомість, за даними США, свої потужні бомбові удари авіація Московії завдає не стільки по бойовиках ІД, як по політичних противниках підтримуваного нею президента Башара Асада.

Наведені факти є лише штрихами до політики Московії, але тенденція очевидна і що далі – то стає, як на мене, все загрозливішою.

Саме тому важко сприймати появу “диверсантів” у Криму інакше, як провокативний хід у диявольській грі без правил. Ця гра звикле ведеться в одні ворота, бо ж з другого боку, як бачимо, гравця не видно. Там лише ремигають та ошелешено кліпають очима. Відтак, не маючи належного спротиву, наступний хід Кремля може бути значно серйознішим. Недаремно ж президент Московії заявляв про безперспективність нормандського формату перемовин, недаремно нагадував, що без наслідків та “диверсія” не залишиться. Щоправда, тамтешній міністр іноземних справ, пан Сергій Лавров заявив на зустрічі з очільником МЗС Німеччини паном Штайнмайєром, яка відбулася на початку тижня в Єкатеринбурзі, що Московія, мовляв, віддана Мінським домовленностям, але, схоже, якраз утрата великих сподівань переграти каплавухих хохлів за тим столом переговорів є причиною пошуку нових шляхів примусу незговірливої, впертої України до повернення її у такий звичний для Московії статус запобігливо-вірного васала.

Щодо операції з попередження кримської “диверсії”, то, на мою думку, якби не трапився Панов, неодмінно відшукався б якийсь Опанасенко, Стеценко, а чи Петренко. Судіть самі: на тлі невизначеності Сирійської кампанії, яка тягнеться вже стільки років і де Московія ніяк не може розвернутися радикально через присутність сил коаліції Заходу, на тлі завислого Мінського процесу, де вона, хоч ти плач, не може діяти жорсткіше без офіційного визнання себе стороною конфлікту, на тлі деградуючої економіки, на тлі суттєвого зменшення золотовалютного запасу, що тягне дуже серйозні загрози фінансовій системі, а ще на порозі перенесених на середину вересня Думських виборів, вчасно попереджена “загроза” в Криму дозволяє:

а) хоч ненадовго відволікти увагу тверезіючого потроху за таких умов московитянина (у кримчан, схоже, цей процес відбувається ще швидше);

б) вчинити потужний дипломатичний тиск на Україну (із залученням Заходу, за можливості), звинувативши її у державному тероризмі;

в) в разі потреби, розкривши таку ж, а то й ще більш вражаючу “диверсію”, не приведи, Боже, з людськими жертвами серед мирного населення десь на Донбасі, провести військову операцію з радикального знешкодження терористичних формувань “Київської хунти”. Масштаби такої операції залежатимуть від того, чи візьметься Володимир Володимирович рятувати “русскоязичноє насєлєніє” лише південних областей, чи “пожаліє” всю Україну. В разі повного успіху відкривається перспектива посадити в Києві лояльний, безумовно контрольований хохляцький уряд, який до скінчення віку віддано чимчикуватиме в кільватері Кремля. В разі часткового – можна буде контролювати лише південні та східні регіони. Найменш успішним варіантом було б поширення зони “АТО” на велику частину території України, знекровлюючи її упродовж років.

г) відносно легко виправдати майже все з цього похмурого сценарію перед Заходом, зважаючи на його неймовірне розчарування щодо України.

Аби нічого подібного не трапилося, нації варто займати активну позицію як у внутрішній політиці, привівши врешті-решт нашу владу до тями, контролюючи всі її порухи. А ще — проводити незалежну, самостійну політику у стосунках зі світом, виходячи найперше зі своїх національних інтересів.

Почати ж варто б було з вимоги незалежного розслідування нібито “диверсійної” діяльності “групи Панова”, залучивши до того міжнародні слідчі структури. Затриманих нібито “диверсантів”, як громадян України, вимагати до видачі. На сьогодні, наскільки мені відомо, з такою вимогою до Прокуратури АР Крим звернулася лише громадська правозахисна організація Кримська Правозахисна Група.

https://www.youtube.com/watch?v=e2cRl8twisA

http://lb.ua/news/2016/08/11/342478_perestrelku_noch_7_avgusta_krimu.html

http://antikor.com.ua/articles/6652-jevdochenko_znov_v_sbu._nonsens

#29 за 26.08.2016

НЕ НАДТО СВЯТКОВІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ В ДЕНЬ 25-ЛІТТЯ УКРАЇНИ

Ясний зимовий ранок. В кришталево-прозорому морозному повітрі від припорошених іскристим снігом бань монастиря на засніжену околицю перед ним, на прикрашені густим пухнастим інеєм дерева лине тривожний передзвін. По засипаній снігом стежині уздовж монастирської стіни чинно посувається хресна хода: ченці в чорних клобуках, з образом Богоматері, з хрестами, хоругвами та запаленими свічками намагаються у свій спосіб зупинити біду, що насувається з невідворотністю лавини. Коли процесія порівнялася з молодцюватим сивовусим генералом в кожусі і чорній папасі, який, стоячи перед причепленою до кінського сідла мапою, пояснював щось своїм офіцерам, той кидається їм навперейми і під ошелешеними поглядами ченців: “Фу-фу-фу” швидко задуває найближчі свічки.

— Ви що, святі отці, блекоти об’їлися? — питає сторопілих попів, метаючи іскри з-під кущистих брів. — Кавалерійський корпус на карку!

Ця сцена з фільму, знятого за повістю Михайла Булгакова “Біг”, мимоволі спливає в пам’яті кожного разу, як наші неймовірні владці відшукують черговий привід, аби покрасуватися перед народом, покамлати, пускаючи в очі нації фіміами облуди, замість того, щоб належно виконувати обов’язки, покладені на них вже самими посадами, за які вони так чіпко тримаються.

— Ви що, панове, блекоти об’їлися, — хочеться кинути в лисніючі від самовдоволення пики, — аби вистоювати урочисті молебні, влаштовувати бучні святкування, гратися в потішні паради у країні, яка через вашу злочинну бездіяльність втратила величезні території, населення яких ви фактично здали агресорові, у країні, доведеній унаслідок вашого нездарного урядування до війни, яка вже забрала тисячі вбитих, пошматувала, знівечила десятки тисяч тіл, поламала мільйони доль, і яку ви, підігруючи агресору, ніяк не зважитесь назвати її справжнім ім’ям!

Немов самозакохані тетеруки витанцьовують наші владці один перед одним отой свій інфернальний танок, глухі до волання сьогоднішніх генералів Чарнот, чи й здогадуючись, що дні їхні злічені. І нема, схоже, ради, як протверезити, привести їх до тями, бо ж поводяться, мов глухі і сліпі. Замість напруженої, копіткої, фахової роботи з реанімації стабільно ледь дихаючої економіки, замість реального, добре відомого всім фахівцям переліку дій, необхідних для забезпечення повернення українського капіталу з офшорів, для притягнення якнайширших зарубіжних інвестицій, вони зводять чи не всю свою діяльність до вижебрування чергового траншу від МВФ та посилання “меседжів” вже давно розчарованому в них Заходу, не розуміючи, вочевидь, що демонструють тим не що інше, як свою совкову суть, свою нікчемнність, свою неспроможність.

Те, чим займаються наші високопосадовці під об’єктиви камер, часом вражає. Чи чув хто, щоби в Сполучених Штатах чи у Великій Британії президент, а чи прем’єр-міністр особисто брали участь в церемоніях по “передачі” своїм воякам кількох десятків відремонтованих танків чи хай навіть новісіньких бронемашин, вантажівок, вручали б їм ключі від квартир, або ж витрачали півдня, аби “відкрити” в якомусь там Чикаго/Манчестері чергову станцію метрополітену? Чи не тому, що у кожного чиновника, не кажучи вже про очільників та перших осіб держави, є широке коло обов’язків, яке вимагає кожної хвилини їх пильної уваги? Можна поспівчувати, звісно, пану Обамі, якому упродовж усього його президентського терміну не вдалося ощасливити когось із “морських котиків” ключами від щойнозданої комунальної квартири і зробити висновок, що саме це фатальним чином позначилося на падінні його рейтингу. Але можна задуматись і над тим, чому це наш з вами Петро Олексійович, попри активне використання подібних піар-ходів, має рейтинг… непорівнянно нижчий за свого американського колегу. І це попри те, що Барак Баракович не має свого власного телеканалу, який би робив йому промоушн на другий строк, як не має і шоколадних фабрик. А може, саме тому? Може, життя стає простішим, а рейтинги тримаються на пристойних позначках ще й тому, що нікому і в голову не приходить ставити тобі питання ані про Панамські офшори, ні про двозначні замовлення для тамошніх “ленінських кузень”? Думається, порівняно кращому рейтингу американського президента неабияк сприяє й те, що за час його перебування на посаді економіка США продовжила стабільно зростати, забезпечуюючи, в свою чергу, подальше зростання ВВП, який в перерахунку на душу населення є далеко не найгіршим у світі, а американська армія хоча й не зробила за останні роки такого фантастично-якісного злету, як армія українська, все ж, завдяки потужно працюючій економіці, є чи не найкраще оснащеною у світі.

А ще Барак Баракович не має ані кишенькової фракції свого імені в американському парламенті, ні свого кишенькового прокурора. І країна при всьому тому якось живе!

Або візьмімо парламент. Попри явний брак патріотизму: американські сенатори не так часто співають гімн США, а конгресмени — ті взагалі не носять вишиванок, не мають звички закінчувати парламентські промови вигуками на кшталт “Слава США!”, парламентський процес, хоч і буденно та блякло (жодного порівняння з яскравістю та блиском українського дійства!), все ж якось триває, так-сяк забезпечуючи країну законами. При тому, кожен з дрібці неймовірно повільно ухвалюваних ними законів дивним чином працює, на відміну від лавини нових та правлених-переправлених старих законів, ухвалюваних парламентом українським.

Або от: чи чули ви коли-небудь, щоби міністр оборони країни, на території якої ворог веде бойові дії, особисто опікувався трамбуванням упродовж тижнів, якщо не місяців, асфальтів підборами воїнства, яке, з огляду на реалії, мало б використовувати кожну хвилину для підвищення своєї боєздатності? Я вже не згадую про те, що вся та миколо-палкінська муштра, як і організація, забезпечення та інформаційний супровід самого шоу, потягнули з кишені найбіднішої в Європі нації ще й немалі кошти. Але хто зважає на такі дрібниці!

Я можу помилятися, але вся та, далеко не безкоштовна веремія, так само, як витрачання дорогоцінного парламентського часу на продукування абсолютно другорядних законів — правового мотлоху, який не полегшує життя країни, а лише ускладнює його — свідчить не так про марнославство та нефаховість наших владців, як про намагання олігархату, навіть в ситуації смертельної загрози для Краю, продовжити своє панування, відволікаючи націю від подолання загроз, навислих над нею, за допомогою примітивних шоу, скандалів, гри на патріотизмі.

Надсилу створені за наполяганням Заходу інструменти очищення від корупції, такі як Національне антикорупційне бюро, Антикорупційна прокуратура, Національна агенція запобігання корупції, від самого початку відчули на собі щонайпильнішу увагу пануючого в країні олігархату. Ми добре пам’ятаємо, які баталії точилися навколо призначення голови НАБУ, антикорупційного прокурора. Ми добре розуміємо, з якої причини пан Президент, попри жорстку критику опозиції, попри неприховане невдоволення Заходу, мертвою хваткою тримався (досі тримається!) за свого ручного прокурора. Ми розуміємо, що збереження упродовж двох з половиною років нереформованої прокуратури — цієї броньованої парасолі, цього оплоту корумпованої української держави, — є в тому числі і його “заслугою”. Та хіба ж і могло бути інакше, коли реформувати корумповану систему береться один з головних її бенефіціаріїв!

Злодійська система чинить скажений спротив. Останні протистояння між детективами НАБУ і прокурорами ГПУ, шахрайство з електронним декларуванням доходів та видатків високопосадовців, з підставою НАЗК, є красномовним тому доказом. Якщо ми поставимо собі питання, а чи так вже щиро, як вона те декларує, наша “революційна” влада бажає реформ, то відповідь, на жаль, виглядатиме дуже прогнозованою…

Відтак, маємо відверто запитати себе, а чи віримо ми, що така влада здатна реформувати країну, та ще й в короткому часі? Чи віримо, що ті, хто десятиліттями наживалися на розкраданні країни, довівши її до занепаду, що в свою чергу уможливило агресію захланного сусіди, ті, хто, злочинно зігнорували приписи Конституції України, закону “Про оборону України”, зрадницьки здавши Крим, допустивши практично вільну діяльність на теренах Донеччини та Луганщини ворожих ССО, ті, хто і сьогодні заперечує в судах сам факт збройної агресії Московії проти України, натомість продовжуючи ганебну торгівлю з країною-агресорм, — чи віримо ми, що вони насправді здатні реформувати державу, виграти нав’язану нам війну, повернувши загарбані території?

Питання це неймовірної ваги, бо ж та чи інша відповідь на нього є питанням існування України як незалежної держави, питанням долі кожного з нас.

Можна опустити руки і, дозволивши нашим олігархам продовжити їхню гру, в досить короткий за теперішніх умов термін, майже непомітно для себе, стати сатрапією нової Московської імперії. В цьому разі великий олігархічний бізнес повертає собі такий звичний йому ринок Тайожного союзу з його десятиліттями відточеними зв’язками, схемами та “понятіями”. З малим та середнім бізнесом, щоправда, все далеко не так райдужно, але кого цікавить та дрібнота… Зате ледь животіючі нині бюджетники, пенсіонери (щоправда, лише за умови повного злиття з імперією) можуть бути ощасливлені втроє більшими зарплатами/пенсіями. Можуть. “Кидалово” при цьому не виключається 🙂 — пам’ятай Донбас! Якщо ж, продавши неньку, тридцяти срібляників все ж не отримаєте ,Анатолій Дмитрович може ще раз пояснити, як це він зробив нещодавно в Криму, що грошей, мовляв нема. Були та всі скінчились. Вибачайте і всього вам найкращого!

Але можна привести до тями свою владу, взявши її під жорсткий контроль нації. Для цього необхідно буде змусити наших обранців у парламенті — які вже вони там є — ухвалити прості і дієві закони (до слова, багаторазово пропоновані автором ще від осені 2013 року), які уможливлять швидке й ефективне відкликання депутата, котрий не виправдав довіри, заміну його на іншого, уможливлять швидкий і ефективний імпічмент Президента. На жаль, сподівання, що закони, спрямовані проти їх панування (хай і тимчасового, але такого солодкого своєю безконтрольністю, своєю безвідповідальністю, безкарністю) будуть ухвалені ними добровільно, є вищою мірою наївними. Зважившись на таке, треба ясно усвідомлювати, що ми вибираємо непростий шлях — шлях тяжкої праці з відродження знекровленої країни, коли доведеться затягнути пояси не лише бідним, а й багатим, доведеться згадати про мораль — скажімо, про те, що непорядно в країні, частина якої анексована, а інша залита кров’ю і лежить в руїнах, по кілька разів на рік розпускати парламент на канікули, літати у відпустку на Маврикій чи ще на які мальдіви. За подібних умов навіт