Статті для Кримської Світлиці 1999 – 2015 р.р.

Результат пошуку зображень за запитом "кучму геть 2001 pics"

Звернення via Радіо Свобода в часі акції “Кучму Геть”, січень 2001 р.

Користуючись можливістю, люб’язно наданою Радіо Свобода, я Бут Валентин, нащадок одного з найдавніших родів в Україні, звертаюся до вас, до кожної живої, незаскнілої душі, до кожного небайдужого серця з великою вірою і уклінним проханням: пробудітеся!
Прокиньтеся і спитайте себе хто ми і що з нами. Роззирніться, довготерпеливі і всепрощальні: все що навкруг є результатом отого довготерпіння, а ще байдужості та інфантильного небажання брати на себе відповідальність за вирішення власної долі. Роззирніться навкруг: доки ви намагалися відчути смак свободи, злочинна влада довела хай і небагату, але заможну Україну з її величезним потенціалом, до зубожіння, відкинула її в розвитку на десятки років назад. Мудрі латиняни казали: Non progredi est regredi: Відсутність поступу вперед означає відкочування назад. Озирнімося: нас вже давно не 52 мільйони і з кожним роком стає все менше. Що відбувається? Як пояснити те, що в мирний час, за відсутності будь-якої війни чи моровиці, в нашій благословенній країні за кілька останніх років зникло, розтануло мов міраж декілька мільйонів наших співвітчизників? Де вони? А от де: декого завчасно загнано до домовини, а декому відмовлено навіть в самій можливості народитися. То чи не геноцид це?
Так чого ж ми чекаємо, кохані мої брати і сестри? Чом мовчимо, мов боязке бидло? Чом дозволяємо чинити над собою наругу?
Що можна сказати про пастиря, який напускає на свою отару вовків? Що можна сказати про президента який своїм словом, дією, а чи злочинною бездіяльністю довів до того, що за слово супроти можновладців вбивають, катують, а держава, замість того, щоб покарати винних, відверто прикриває сліди їх злочинів?
Чого ж ми чекаємо, дивлячись на невтішне горе матері, якій навіть не дають оплакати та поховати закатованого сина? Де ж наша честь і гідність, якою вславилися наші предки? Що стримує наше законне обурення? Може страх перед владою?
Кожному з нас є що втрачати — від політика чи бізнесмена до безробітного інженера і найбіднішого злидаря, але ж хто сказав, що занапастивши душу, ви збережете решту?
Визнаймо, з нами трапилася велика біда. Та ракова пухлина, що висотує з нас сили, не розсмокчеться сама собою. Мусимо зібратися з духом і видалити її. От, лиш, як? Як приборкати ту вовчу зграю, що обсіла нас? Може умовимо їх стати вівцями? А чи зберемося з духом і винищимо до ноги, як скажених псів?
Я скажу: ні те, ні інше. Країна балансує нині на грані громадянського конфлікту — страшно сказати — війни. І саме для них, для отих, хто скомпрометував себе це був би вихід, за яким диктатура, а отже, нові темні часи. Але ж і не залишатися в твані, в драговині стагнації, що вже засмоктала нас чи не по самісінькі вуха.
До слова, намагання деяких партій змовитися з корумпованою владою за спиною протестуючих є нічим іншим, як намаганням свідомо чи несвідомо продовжити ту стагнацію. Адже провівши таку собі політичну рокіровку, замінивши одного голого короля на іншого, сірі кардинали від кримінальної політики дістануть ще одни шанс продовжити гру за власними правилами.
Не дамо ж їм такого шансу!
Моє гасло: загальна акція громадянської непокори, в яку має перерости акція Україна без Кучми. Не дві чи там десять тисяч — на вулиці має вийти кожен, хто відчуває відповідальність за долю своїх старих батьків, за долю дітей, за долю Краю.
Я не закликаю ламати державний устрій. Ламати не важко. Важче створити справді демократичну структуру, яка б унеможливила клонування нинішньої наскрізь корумпованої кримінальної влади. Отже нашим завданням є прищепити нашій владі штам здорової демократії, про яку вона стільки розпатякувала.
Моя пропозиція — пікетувати парламент, адміністрацію Президента, змусити народних обранців volens-nolens — за бажанням чи без такого, в найкоротший строк — день, максимум два, ухвалити закон про імпічмент Президента і, якщо на той час пан Президент не подасть у відставку, застосувати цей закон. Одночасно, наполягти на внесенні правок до вже існуючих статей законодавства, які б робили надалі механізм відставки будь-якого народного обранця — від Президента і парламентаря до депутатів всіх рівнів — простим і реальним, робили б їх роботу підзвітною, контрольованою і відповідальною. Тобто, такою, за яку треба відповідати не лише перед власною совістю, якої часто бракує, але й перед законом. В разі затягування парламентом вирішення вищезгаданих питань ( і лише в цьому разі), скликати народне віче, розпустити парламент, що саботує волевиявлення народу й призначити не пізніше ніж на кінець лютого нові вибори. На період до виборів, функцію голови держави передати прем’єр-міністрові.
Ще раз наголошую — я не закликаю до бунту, не кличу на барикади, не вимагаю чиєїсь крові. Всі вищезгадані дії є мінімально необхідними кроками для розв’язання вже існуючого конфлікту, до мирного, конституційного вирішення кризи влади. І щошвиде, щорішучіше їх буде зроблено, тим спокійніше і безболісніше буде переборену цю кризу. Самі ж ці кроки стануть першими кроками до встановлення реальної демократії. Тут не зайвим буде пригадати, що демократія — то влада народу, а не влада генерального прокурора, спікера, чи хоч би й самого Президента.
Два слова до керівників силових структур, до офіцерів армії, авіації, флоту: кожен з вас, панове, заступаючи на службу, складав присягу на вірність народу України, на вірність тим, хто, не зважаючи на власну скруту, все ж годував і вдягав вас весь цей час. Пам’ятайте вашу присягу!
Я закликаю згадати присягу і самого пана Президента. Згадати і, оцінивши реальну ситуацію та власні заслуги перед народом та державою, подати у відставку, зменшивши у такий спосіб рівень протистояння в державі, долею якої він мав би опікуватись, яка, сподіваюсь, значить для нього більше ніж власні амбіції.
Вельмишановні співгромадяни, нині, в ці дні ми стоїмо з вами на перевалі нашої долі. Перед нами два шляхи: один до осяяних сонцем плаїв, до добробуту і процвітання, до життя, гідного вільної людини й інший шлях — до прірви, в яку штовхає нас наша незугарна влада, до прірви, що може знову поглинути нас на довгі віки чи й назавжди.
І приймаючи рішення, пам’ятайте, що ви не безбатченки: за вами незчисленні покоління ваших дідів, прадідів та пращурів, які упродовж віків зберегли цю землю для вас, з надією і вірою у вашу щасливу зорю. А ще за вами ваші старенькі батьки, ваші діти, діти їх дітей, безліч ще ненароджених поколінь. Вони чекають на ваще мудре, єдино правильне рішення.
Єднаймося, панове! Єднаймося попри всі наші негаразди і розбіжності. Пам’ятаймо, що девізом тих, проти кого ми нині виступаємо є “Розділяй і владарюй”. Тож, забудьмо наші чвари і єднаймося в ім’я майбутнього! І не мовчімо — в нас немає нині права мовчати!

Результат пошуку зображень за запитом "козаки з очеретинами під водою pics"

КС №103 1999р.?

Ще Як Були Ми Козаками

Ще як були ми козаками і не мали жодних сумнівів щодо того, є в нас військово-морський флот чи ні, ще як виборювали ми волю й навіть помислити не могли, що здрібнілі нащадки не знатимуть що робити з тою волею, вже тоді співали про нас пісні й складали легенди, в яких люди наділили нас найкращими рисами: красою й силою, мужністю й добротою, щедрістю й невичерпним гумором, зробили, зрештою, безсмертними – козацькому роду нема переводу! Та, пісні-піснями, легенди-легендами, але й реальні діла наші були не менш достойні уваги і не  заслуговують на те, аби згадували про них виключно казковим стилем, з незмінними гіперболами та метафорами. Ми були звичайними людьми – кохали й ненавиділи, зневажали зрадників і пам’ятали про честь, любили життя й не хотіли вмирати. І від того, що ми були зовсім не казковими богатирями не зблякне наша слава, не змаліє історія.

Якось, в своїй праці Тактика і Стратегія вельмишановний Маврикій згадував про хитрість слов’янських воїнів, які упродовж досить довгого часу могли переховуватись під водою, дихаючи через очеретину. Воно, звісно, диму без вогню не буває: напевно ж, пластуни, розвідники і вдавались до таких хитрощів, але щоб засадити під воду ціле військо, особливо. коли на березі стоїть ворожий табір, то це вже, вибачте, щось зі сфери ненаукової фантастики. Думається, жоден стратег не зважився б поставити своє військо в таку незручну і вкрай  невигідну, як для оборони, так і для нападу, позицію. До того ж, дуже сумнівно, щоб ворог, яким би дурним і сліпим він не був, не помітив отой дивний очерет, який відтоді проріс і в козацькі часи. Цілком можливо, що  і за козаччини розвідники використовували той спосіб маскування, але ж не військо і не годинами. Якщо хтось має сумніви щодо  сказаного тут, нехай спробує сам посидіти непорушно під водою зі звичайною дихальною руркою хоча б зо три години. Брати видовбану зсередини очеретину чи щось подібне настійно не раджу. Про причини цієї перестороги  можна проконсультуватись у фізіологів та водолазів. Зверну увагу лишень на те, що у всьому світі дихальні рурки виготовляють приблизно однакової довжини і діаметру. Використовувати руруку довжиною в метр смертельно небезпечно. Отож, хоч-не-хоч, а доводеться визнати, що очерет, шелест якого чуємо нині на сторінках Світлиці доводиться прямим родичем розлогій журавлині старого Дюма.

Саме тому, коли услід за письменниками ще й серйозні історики починають списувати свої труди з міфів та легенд, де гіпербола і метафора є цілком доречними, стає смішно і… трохи сумно. Смішно, бо якби отого зацного хроніста, який вперше написав про підступних слов’ян, що упродовж цілого дня чигають на ворога на дні річки, дихаючи через очеретини, самого  загнати з комишиною в зубах на дно річки, змусивши посидіти в компанії раків – який там день-до вечора! – бодай зо чверть години,  то хай мені вуса повилазять, якщо дуже скоро, згідно об’єктивно діючих законів фізики та фізіології, він не сплив би на поверхню, як і годиться всякій легковажній субстанції. А сумно від того, що ота розлога журавлина пішла потім мандрувати  з однієї “історичної” праці до іншої, аж доки й не потрапила оце на сторінки “Світлиці” ( №№ 101,102).

В тій же  статті пана Віктора Савченка, письменника з гарного міста Дніпропетровська, знаходимо ще декілька “перлів”. “Відсутність надбудови,” стверджує пан Савченко, “робила їх (козацькі чайки-  В.Б.) настільки легкими, що при потребі команда могла перенести свій човен на значну відстань.” Якби пан Савченко взяв на себе клопіт прогулятися якось через парк ім. Т.Г.Шевченка до острівця, на якому розташований Дніпропетровський яхт-клуб і подивився зблизька – хай навіть не на двадцятиметрову, а меншу яхту (бо все ж таки з надбудовкою і фальшкілем), спробував уявити, як шістдесят чи хай навіть вісімдесят богатирів переносять її “на значну відстань”, йому б може спало на думку взяти в руки, скажімо, калькулятора і, натиснувши пару кнопок, вирахувати, що при зазаначених параметрах ота чайка мала вагу мінімум десять-дванадцять тонн, тож мова мусила йти не про атракціонно-циркове дійство, а про надлюдські зусилля на волоці. Два найвідоміших волоки, до слова, починалися трохи вище теперішнього Дніпра – через Самару-Вовчі Води, до широти Донецька. Отам судна доводилося ставити на котки і тягти їх двадцять п’ять кілометрів до Кальміуса, чи й всі шістдесят до Міуса. Думається,  від знання правди повага до козаків, які не раз переправляли свої бойові кораблики таким чином, аж ніяк не зменшилася, а може й зросла б.

Можливо я даремно присікуюсь оце до шановного пана Савченка. Мав би дякувати, аж не байдужий до часів козаччини, до походів в яких брав участь і мій пращур. Ну, подумаєш, замість “перетягти” написав “перенести”. Але ж підписано не “юнкор”, а “письменник”!

На жаль, прикрі неточності, допущені в статті, на цьому не вичерпуються. Певно для того, щоб читач краще відчув колорит далеких походів, пан Віктор з легкістю посилає козацькі суденця борознити…”Фана Кара тенгіз”. А щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо того, що воно таке, автор тут же пропонує нам свій переклад. Звісно, турецька мова досить екзотична для наших сьогоденних теренів, але ж – на Бога! – турецькою “море” зроду-віку писалося “deniz” і правдивість того могли б засвідчити не лише сьогоднішні турки, а й тодішні козаки, які хоч і не мали словників, зате турецьку чули частенько на власні вуха, а багато хто ще й непогано володів нею.

З великою легкістю, як він сам пише, “розширює” пан Віктор наші закостенілі погляди на географію – куди там вашому “повороту сибирских рек”! –  ціле велике місто, блискучий Стамбул з усіма його палацами, мечетями і мінаретами, він одним махом переносить з давним-давно обжитого берега затишної бухти Золотий Ріг, що на північно-східному березі Мармурового моря аж на… крайній захід Чорного моря (добре, хоч не тенгізу!). Це, певно, щоб козакам не треба було пробиратися тіснинами того клятого Босфору, повз грізні фортеці Румелі та Анадолу Гіссари, повз Бююкдере. От, лишень, навряд чи зраділи б  “ощасливлені” таким чином запорожці, прийшовши всією військовою потугою на “крайній захід” і не знайшовши там обіцяного паном Віктором Стамбулу.

А тому, дуже бажано, щоб  кожен, незалежно від того письменник він чи ні, торкаючись такої делікатної теми як історія, був би обережним і виваженим, пам’ятав про те, що помилки тут вкрай небажані. Бо ж, попри те, що покійному Петру Конашевичу-Сагайдачному вже не довести, що брав він Сіноп з сорока чайками та 2 400 козаками  саме в1614 році, а не в 1595, як пише пан Віктор, якщо шановному турецькому хроністу Наімі, переймонованому чомусь на Нейму і відправленому нашим автором на машині часу з сімнадцятого аж в сьоме сторіччя, теж не застояти вже себе, то це зовсім не означає, що можемо писати все що нам заманеться, в надії, що молодь (стаття пана Савченка розрахована саме на молодіжну аудиторію) сама допетрає що до чого. Може й допетрає. Але які висновки зробить?

xy3

#34 за 16.07.2002 р.

ОДА ПОДАТКОВІЙ МІЛІЦІЇ

Кажуть, американці вважають, що на світі є лише дві речі, яких не обминути: смерті і податкового інспектора. І якщо смерть приходить всього раз, наприкінці життя, то з податківцями доводиться контактувати досить регулярно.
Звучить як комплімент податковій службі, чи не так? Але ж правда в тому, що абсолютна більшість громадян США і не помишляє обходити податкове відомство. Більше того, вони горді тим, що є законослухнягими платниками податків, а отже, що їх коштом існує і сама держава, з усіма її гілками влади і інститутами, з ситим сьогоденням і надіями на майбутнє. Відповідно ставиться до платника податків і держава, охороняючи, захищаючи та леліючи його — основу власного добробуту і могутності.
Чи ж так і в нас, як в тій Америці, Німеччині чи, скажімо, у Великій Брттанії? На жаль, ні. Не аналізуючи тут податкову політику держави щодо ледь животіючих решток ще недавно хай і не дуже ефективного, але живого економічного організму, треба визнати, що навіть в країнах з нормально вункціонуючою економікою, податкові важелі застосовують не лише для збільшення, а й для зменшення податкового тиску в тій чи іншій галузі, даючи їй таким чином змогу набрати оберти, вирости, зміцніти. Наша ж податкова політика в більшості випадків спрямовано на те, щоб зідрати з годувальника держави щонайменше три шкури, навіть не чекаючи доки вони наростуть. Чи ж варто дивуватися потім тіньовому характеру нашої економіки, тому, що там, на Заході, її вперто не бажають визнавати ринковою? І хто тому виною — той, кого безжально обдирають, хто ховається в тінь, а чи влада, яка сама, своїми недорікуватими законами, зіштовхує економіку на кримінальний шлях?
Голослівність? Аж ніяк. Підтвердження тому і необгрунтовані податкові пільги цілком процвітаючим галузям, які отримали їх лише тому, що мають впливових покровителів, і намагання руками податкової служби розправитися з конкурентами, і ще багато чого непривабливого і відразливого, що раз-по-раз спливає на сторінках газет чи електронних мас-мідіа і є, на жаль, незаперечною реальністю сьогодення.
Але найбільш шокуючим в цій ситуації є намагання влади нагріти руки на тих, кого вона своєю  нездарною економічною політикою довела до зубожіння, власне, кинула напризволяще. Ось невеличкий приклад з власного досвіду. Я вчитель іноземних мов. Приїхав в 1983 році в Крим, в село Міжводне. Заснував перший в північно-західному Криму яхт-клуб, власноруч збудував чотири крейсерські яхти. Мріяв про далекі подорожі. За часів Союзу здійснити все те було дуже важко, особливо тут, у глухій провінції. Щоб зрозуміти наскільки все було непросто, варто згадати лишень, що перша радянська яхта змогла вийти в навколосвітню подорож лише в 1987 році.
Нові часи відкрили кордони, але зробили ледь не жебраками. Далекі подорожі знов відійшли в край недосяжних мрій. Треба було ростити дітей, якось виживати. Але як? Я не мав ніякого підсобного господарства, навіть города. З мене був ніякий торговець. Та я вмів дещо інше.
Придбавши в рибколгоспі “Таврида” (смт. Чорноморське) корпус мотодорі і капітально відремонтувавши його, я збудував на його основі вітрильно-моторну яхту і в тому ж 1996 році спробував катати на ній відпочиваючих.

IMG_0008

Заробіток був невеликий, але дав змогу якось протриматись. Наступного року ми змогли навіть розрахуватися з якимись боргами. А ще через рік літній підробіток, без перебільшення, дав нам можливість вижити. Це був неймовірно тяжкий 1998 рік — рік, коли держава не виплачувала вчителям заробітну плату упродовж восьми(!) місяців. Найбільше ж запам’яталась зустріч Нового 1996 року — в нетопленій квартирі, з відімкненим світлом. Ми не мали навіть грошей на хліб і в новорічну ніч я пік для дітей на примітивному примусі коржі з зерновідходів.
Далі стало трохи легше. Нас підтримувало на плаву наше суденце. Слідом за старшою донею, вступив до університету син. І тут воно допомагало мені оплачувати навчання моїх дітей, забезпечувати якусь стабільність, вселяючи надію на майбутнє. Та життєвий шлях ніколи не буває гладеньким. На горизонті вже купчилися грозові хмари.
Влітку 2001 року, сплативши в касу сільради податок за катання на яхті, я, як звичайно, взявся до свого промислу. Та вже за два тижні, в ході перевірки працівниками податкової міліції Євпаторійського ВДПІ, мене було вульгарно, наче якогось злочинця, затримано на очах велелюдного пляжу і звинувачено в тому, що я, виявляється, порушую закон, катаючи відпочиваючих без спеціального на те дозволу — патенту підприємця. Я ніколи не вважав себе підприємцем і гадки не мав про те, що, змушений з вини держави працювати в часі відпустки, сплативши їй при тому обумовлений законом податок, я мусив ще й заплатити за те, щоб зватися підприємцем! Тим не менш, щоб не сперечатись, щоб не витрачати даремно час, я вже за два дні (відразу після вихідних) виправив собі патент підприємця і… ще раз сплатив податок за квартал, тепер вже в податкове відомство, хоч працівники сільради й запевняли мене, що податок, сплачений в їх касу, цілком законний і дає мені повне право на катання.
Та, незважаючи на всі ті заходи, рішенням голови Євпаторійського місцевого суду Білея В.П, на мене було накладено штраф, а моє суденце — нашу годувальницю — конфісковано. Звісно, я не погодився з таким рішенням і оскаржив його до прокуратури і Апеляційного суду АР Крим. Тут треба пояснити, що на кожне оскарження відводиться певний час, в моєму випадку — десять днів. Хоч цей строк не минув, скориставшись моєю відсутністю на борту, яхту було нишком знято з якірної стоянки в бухті Ярилгач і відбуксировано, за наказом начальника податкової міліції Кезлі Р. В бухту Вузька (смт. Чорноморське. А ще через два тижні її було продано через таку собі Чорноморську товарну біржу, пов’язану з самими податківцями. Вже пізніше я довідався про те, що через неї ж було пропущено і водні мотоцикли Yamaha євпаторійця Віктора Белінського і моточовен з “бананом” пана Старкова, також мешканця Євпаторії, і ще багато чого іншого, експропрійованого в такий же спосіб винахідливими бізнесменами в мундирах.
Треба сказати, що це беззаконня чинилося з великим апломбом, з непохитною впевненістю в безкарності своїх дій. Так, на протест заступника прокурора міста Євпаторія пана Астраханцева О.О., пан Білей роз’яснив, що за новими законами ніякі там прокурори, а тим більше їх заступники не можуть впливати на рішення судді, яке є остаточним і неоскаржуваним. На щастя, в середині грудня, після довгих зволікань, мою справу нарешті було передано до Сімферополя. Постановою голови Апеляційного суду АР Крим пана Тютюнника М.С. попередню постанову місцевого суду міста Євпаторії було скасовано, провадження по справі припинено. Натомість, було порушено кримінальну справу проти працівників податкової міліції Євпаторійського ВДПІ.
Здавалося б, справедливість відновлено. Можна святкувати перемогу і порадуватись, що живемо в державі, яка хоч і поволі, та все ж намагається стати правовою. Але і тут не все гладко.
В лютому 2002 року співробітники Євпаторійського відділу боротьби з організованою злочинністю, що розслідували згадану кримінальну справу, знайшли мою яхту Мрія III. Але в якому вигляді! Судно було розкомплектоване і напівзатоплене. Морська вода заповнила каюту, машинний відділ, затопила двигун, фактично знищивши його, призвела до інтенсивної корозії легкосплавного корпусу. Мені не залишалось нічого іншого, як відмовитися прийняти судно в такому стані і вимагати відшкодування, як те й передбачено законом України “Про порядок відшкодування збитків, завданих громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”. Було призначено експертизу. Експерти Кримського відділку Харківського НДІ судових експертиз п.п. Рудаков В.Л та Рудакова К.І. Оглянули судно на місці та переписали технічні дані з представленого мною свідоцтва. На жаль, експерти не взяли до уваги жодних моїх пояснень, хоч вони й стосувалися самої суті. Так, реєструючи судно відразу після побудови в 1996 році, інспектор ДІМС випадково вписав в графу “рік побудови судна” цифру 1975 — гаданий рік побудови мотодорі, від якої я використав один лише корпус — важливу, але всього єдину частину. Саме судно — вітрильно-моторна яхта Мрія III була збудована в 1996 році, чому є скільки завгодно свідків. Тоді, в 1996 році, мене ця помилка не дуже хвилювала, а от тепер…
Не звернули увагу експерти й на те, що замість максимальної довжини 9 метрів, в графі стоїть цифра 8.2 метра (довжина по ватерлінії), не насторожило те, що двигуна, зазначеної в свідоцтві марки, просто… не існує в природі. І справді — нащо всі ті деталі, якщо в тебе є певне завдання? Спираючись на дані загадкових фірм “Делак”, “Бриг”, “Едвенчер”, експерти роблять висновок про те, що нова вітрильно-моторна яхта такого класу коштує… 8000 доларів США, але через те, що моя яхта експлуатувалась упродовж двадцяти шести років(?!), вона дуже зносилася, а отже, мені належить компенсація в розмірі якихось 10%, тобто, 4 288 гривень. Були в тому висновку і ще деякі “перли”, які ми пробачимо експертам Рудаковим хоч би вже тому, що спеціальність одного з них “визначення вартості авто-мототранспорту”, а іншого – “дослідник якості товарів народного вжитку” і до цього, за їх власними словами, їм ще не доводилось проводити експертну оцінку суден. Якби вони були фахівцями з оцінки подібних “товарів народного вжитку”, ляпів, треба сподіватись, було б менше. Засмучує інше. Маніпулюючи романтичними назвами загадкових фірм, видобувається якесь число, основне призначення якого — вийти через оті самі 10% на цифру 4 288. В чому ж спитаєте чарівна привабливість того числа? Отут і зарито отого самого сумнозвісного песика! Річ в тім, що свого часу доблесні податківці продали мою яхту через свою біржу саме за такою ціною — 5000 гривень. Дуже дешево, треба сказати. Насправді, не нова дев’ятиметрова яхта, навіть без потужного двигуна, який стояв на моєму суденці, коштує таки трошки більше — в середньому, від трьох до п’яти тисяч доларів США. Ціна ж нової дев’ятиметрової яхти, скажімо, півтонника Carter-30 (недорога серійна яхта) в цінах 1988 року становить 30 000 фунтів стерлінгів, в доларах США, відповідно, 52 800 (дані часопису Żagle#7/347 за 1988 рік). Хлопці в погонах явно продешевили. Чи то вони поспішали, чи була яка інша причина, скажімо, продавали своєму, – хто зна. Слідство ще скаже своє слово.
Що ж стосується результатів експертизи, то я, звісно, не детектив і не збираюся стверджувати напевно, але погодетесь, дуже це нагадує намагання підігнати рішення під готову відповідь. Суть, власне, не в тому. Моя яхта з самого початку, звісно ж, не була варта таких грошей. Її реальна ціна на момент конфіскації, як я вже зазначав, становила від трьох до п’яти тисяч доларів СЩА. Це реальна ринкова ціна для такої яхти і щоб впевнитись в цьому не потрібно проводити ніяких хитромудрих експертиз. Треба просто поцікавитись цінами на яхти хоч би і в першому-ліпшому яхт-клубі. Закон же чітко зазначає, що втрачене з вини держави майно відшкодовується в повному розмірі, виходячи з ринкових цін на момент відшкодування. Просто і зрозуміло, з точки зору Закону і … постраждалого. Але ж є ще таке явище, як нескінченна, виснажлива, висотуюча сили й нерви тяганина, дитя подвійних стандартів. З одного боку громадянин мусить чітко дотримуватись термінів, скажімо, для подання скарги, апеляції — спробуйте лишень запізнитися бодай на день і з вами ніхто не стане розмовляти. Зате з іншого боку, судова система знаходить безліч можливостей, щоб ігноруючи встановлені законом строки, відтягувати розгляд справ до безкінечності.
Отак і виходить, що фактично обікравши мене (хіба ж одного!) декілька разів за останнє десятиліття, одібравши, зрештою, і той засіб виживання, до якого я вдався в крайній скруті, ба — навіть визнавши свій злочин, держава всіма засобами відтягує відшкодування завданих нею збитків.

Але ж час не стоїть на місці! Цьогоріч моя молодша донька закінчила середню школу. На жаль, не зміг придбати їй обнов до випускного балу — події, яка буває лише раз в житті, і це ятрить моє серце. Та справжнього розпачу завдає думка про те, що з вини моєї держави я не маю коштів, щоб оплатити її подальше навчання. Ба, немає за щ навіть поїхати на вступні іспити, до яких вона так готувалась! А ще ж треба платити за наступний курс навчання сина. А зарплати все немає, а відпускні не виплачені.
Час летить невпинно і — ой, як швидко! Скоро вже мине рік з сумнопам’ятного дня неправого суду. Лишається зовсім мало днів до вступних іспитів…
Дуже легко зламати долю людини, сім’ї, навіть цілого суспільства, знівечити, вкрасти їх майбутнє. Але ж чи може тоді така держава називати себе правовою? Яким чином збирається вона реабілітувати себе за плюндроване сьогодення і нереалізоване завтра отих, що мали нещастя потрапити під її важке колесо?
Думаю, для цього є лише один шлях — чимшвидше очистити себе від людців, що, дорвавшись до влади, використовують її на власний смак і розсуд, в своїх власних ницих інтересах, не зважаючи анітрохи на те, що чинячи беззаконня від імені держави, вони тим самим паплюжать її добре ім’я, ставлять під загрозу майбутнє нації..
А все ж, дуже хотілося б дожити до тих благословенних часів, коли і вітчизняний платник податків нарешті посяде своє законне місце найголовнішої і найбільш шанованої людини в державі.

 

IMG_0040

#37 за 13.09.2002

ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, ЦЯ ВЛАДА ШТОВХАЄ МЕНЕ НА БАРИКАДИ!

Тиранія, олігархія, демократія… З давніх-давен людство невтомно шукало ідеальну форму державного устрою, найефективнішу структуру й методи управління державою. Історія цього пошуку, історія людства – то довгий, заплутаний і, здебільшого, кривавий шлях. Не все на тому шляху так просто і однозначно, як ще донедавна втовкмачували в наші голови, та ще й досі, чого гріха таїти, часом намагаються робити. Історія знала освічених тиранів, за правління яких розквітали науки, мистецтва, зростав добробут народу, і були демократії, що призводили до занепаду держав, деградації народів.

Звісно, це не більше як винятки, але вони наводять на роздуми, тим паче, що, спостерігаючи за розбудовою нашої держави, задуматись є над чим. От хоча б над тим, чи не є і ми таким винятком…

Справді, час вже й озирнутися і спробувати визначитись, де ми врешті-решт опинились, тупцюючи вже скільки років під бадьоре гейкання виконробів розбудови.  Що ми маємо?

По-перше, замість 52 мільйонів нас всього 48 з хвостиком.

По-друге, внутрішній валовий продукт на дуже умовну душу населення, якусь середню між олігархічною і моєю, на рівні бідних країн чорного континенту.

По-третє, бюджет держави Україна менший за прибутки, скажімо, якоїсь американської компанії, що виробляє двигуни для літаків.

Тут варто зазначити, що одна лишень ненаповнюваність (читай – розкрадання) і без того мізерного бюджету протягом багатьох років призвела до нищення не найгіршої в світі системи освіти, охорони здоров’я, а ще культури, науки…

Ще недавно ми мали всі підстави сподіватися, що здобуття незалежності відкриє нові горизонти розвитку української літератури, вітчизняної кінематографії, натомість дійшло до того, що українська книга в сьогоденній Україні стала чи не раритетом, а щоб порахувати кількість випущених на широкий екран українських фільмів, здається, й пальців однієї руки забагато. Не вважати ж насправді принизливу роль великого українця, зіграну колишнім міністром культури в фільмі відомого польського режисера, видатним досягненням нашого кіно!

Причин всьому цьому чимало, та найсумнішим і найбільш незрозумілим є факт того, що держава сама своєю незугарною безглуздою політикою в галузі книговидавництва, своїм нерозумінням настійної потреби захисту, в тому числі і книжкового, й кіноринку, призвела до такого стану речей.

Те ж саме можна сказати про науку. Як не крути, а саме вона, держава, є відповідальною за нищення наукового потенціалу країни і отой сумнозвісний brain drain, – відтік мізків, є не що інше, як результат її руйнівної діяльності. І тут не витримують жодної критики лицемірні заклики до патріотизму, адже на протилежній шальці терезів ненадруковані праці, незняті фільми, нереалізовані можливості, втрачені роки, загублене життя…

Коли думаєш, що з цього переліку є найгіршим, найдіткливішим, важко зупинитись на чомусь одному. Може, це намагання дискредитувати демократію, вирядившись в її одежі?  Чи, може, спроби нав’язати міф про безальтернативність     курсу сьогоднішньої влади?  Хрін від редьки не солодший, як кажуть брати-росіяни. Зате з усією впевненістю можна стверджувати, що бомбою уповільненої дії, закладуваною в найближче майбутнє, є чітко простежувані спроби через викривлення світосприйняття зламати становий хребет нації – її самосвідомість, що базується на невитравленій за всі віки вірі в справедливість, в домінування добра над злом, честі над безчестям.

Так вже склалося історично, що на відміну від, скажімо, росіян, в житті яких протягом віків значну роль відігравала патріархальна сільська громада, українці були переважно одноосібниками. Окремо ведене господарство об’єктивно визначало вищу відповідальність, а отже, й самосвідомість. І, як наслідок, самоповагу, що, між іншим, не дозволяло брехати й порушувати закон.

Свого часу сталінські костолами чимало попрацювали над одноосібницькими уподобаннями українця, докладались титанічні зусилля в намаганні зламати його світ, але й вони могли б дечому повчитися у влади сьогоденної, нашої, своєї.

Що ж зробила наша влада з цим законослухняним народом? А от що: викинувши попередньо пограбованих людей на вулицю, відібравши в них засоби до існування, злюмпенізувавши їх, змусивши їх будувати своє життя чи не виключно на пошуках шматка хліба насущного, влада вводить закони, в першу чергу податкові, які роблять безглуздям майже всяку підприємницьку діяльність, виконання яких веде до фактичного розорення бізнесу. Зроблено це було зовсім не випадково. В такий спосіб над головою кожного підприємця було занесено важкий меч закону, ладний опуститися будь-якої миті,  тільки-но хто наважився б суперечити владі. Цим самим кожен підприємець ставився в особисту залежність від цілої армії чиновників, які, за відповідну винагороду, тимчасово закривають очі на “порушення”. “Свої” ж фірми, шляхом створення спеціальних економічних зон, застосуванням різноманітних податкових пільг, частково чи й повністю виводяться з-під оподаткування.

Така ситуація, в якій людина, особливо молода, поставлена перед вибором: брехати, платити хабарі й вижити чи намагатись чесно виконувати закон і бути розчавленим ним, – об’єктивно спрямована на злам моралі всього суспільства. Хто ж створив таку ситуацію? Хто підштовхує молодь в лабети кримінального світу? Чи не влада?

Отже, замість правової держави, побудованої на демократичних засадах, у нас створено наскрізь криміналізованого корумпованого покруча, якого ніхто в світі насправді не вважав і не вважає справжньою демократією, замість побудови світлого й затишного українського дому, в якому кожен почувався б  захищеним, впевненим в завтрашнім дні членом великої родини. Наші “розбудовувачі” займаються тим, що намагаються виліпити рай для обраних на кістках зневажуваного ними загалу. Це в цій державі перманентно не виплачується зарплата, це тут, в шахтах, мало не щомісяця десятками гинуть шахтарі, в лісах знаходять “таращанські тіла”, а на вулицях ріжуть дітей журналістів, це тут, формуючи “сучасний” світогляд, на голови молоді виливається  брудний потік структурованого кіно-, відео-, телепродукту, що ледь не оспівує кримінал, насилля і об’єктивно, на підсвідомому рівні, є фактором злочинного викривлення свідомості цілого підростаючого покоління. Спроквола навіюється думка про те, що раз тебе пограбували, то не гріх і самому пограбувати когось з товстим гаманцем. Правда ж полягає в тому, що найбільший грабіжник, – влада, надійно прикрита гумовими кийками міліції та широкими плечима цілої армії особистих охоронців, без яких вона не наважується вже й кроку ступити. Щодо останнього, то на думку мимоволі спливає уривок з документальної повісті Всеволода Васнєцова “В Норвегію”, настільки красномовний, що просто мушу зацитувати його тут. (В повісті змальовуються події ще довоєнної пори, але навряд чи в королівстві Норвегія відтоді поменшало демократії).

“Я був на березі, – пише автор, – щоб витратити свої останні ере, коли в гавань заходив невеликий військовий тральщик під норвезьким прапором… Тральщик ошвартувався біля стінки міської площі. З палуби на пристань перекинули трап, по якому збігли на берег чоловік десять-дванадцять матросів, вишикувались уздовж трапа і взяли карабіни “на караул”. З тральщика зійшов на берег норвезький офіцер, худорлявий, як я пам’ятаю, середнього зросту, чи трохи вищий, в скромній армійській формі. Пропустивши офіцера, матроси повернулися на тральщик, а він, перетнувши площу, пішов по головній вулиці до старої фортеці. Всі зустрічні чоловіки сходили з тротуару, знімали капелюха і кланялись офіцеру. Жінки вітали його низьким укліном, а дівчата робили кніксен. Все це я бачив з вікна крамниці, що виходило на площу, хазяїн теж облишив свою роботу і дивився у вікно разом зі мною.

Я спитав його, хто прибув на тральщику. Хазяїн пояснив мені, що це король Норвегії Хокон і що він пішов у фортецю пішки до її коменданта, друга своєї молодості, на нічліг. Я був дещо здивований такою обізнаністю, та хазяїн крамниці сказав, що коли  король прибуває до Вардьо, він зупиняється в коменданта, і всі про це знають”.

На перший погляд, всього-на-всього маленька деталь, штрих, та як багато за цим стоїть! Яке провалля між звичайною поведінкою суверена королівства Норвегія і реаліями “демократичної” республіки Україна! Воно таке ж глибоке, як прірва між моїми і депутатськими статками (подейкують, що серед наших нардепів щонайменше 300 доларових мільйонерів). Чого ж не боїться норвезький король ходити по вулицях портового міста без всякої охорони? Відповіддю може бути лише одне: бо він нічим не завинив перед своїм народом, а навпаки, користується загальною шаною і любов’ю. Щоб зрозуміти витоки тої любові і пошани, варто навести ще одну коротеньку цитату з тої самої повісті:

“Одного разу ми були дуже здивовані, побачивши у вітринах магазинів, в фойє кінотеатрів, в кафе і інших публічних місцях фотографії звичайного собі дерев’яного будиночка, а по кутках, в овалах, портрети молодого офіцера і ще молодшої дами з діадемою на голові. З тексту, що супроводжував фотографії, Костя (товариш   В. А. Васнєцова) дізнався про таке: у принца – наступника норвезького престолу, що недавно оженився, згорів палац. На фотографії був зображений цей згорілий палац, а текст закликав норвезький народ жертвувати гроші на будівництво нового палацу, оскільки своїх коштів у принца-наступника на це нема”.

Отож, справа ще й в звичайній порядності. Аморально бути багатими правителями бідної держави. Аморально жити в розкішних палацах, їздити на дорогих автомобілях і отримувати в подарунок фешенебельні яхти в країні, де жінки бояться народжувати дітей, а молодь – цвіт нації – змушена шукати кращої долі, а чи й шматка хліба на чужині!

До речі, про яхту. На сьогодні минуло вже більше року, як підрозділ податкової міліції Євпаторійського ВДПІ незаконно, незважаючи на сплачений за катання податок, конфіскував мою, збудовану власноруч яхту. Ця яхта допомагала мені якось вижити, підтримувати свою сім’ю, оскільки мізерної зарплати вчителя (145 – 240 грн.), виплачуваної до того ж із затримками до восьми місяців, аж ніяк не досить навіть щоб прогодувати, не кажучи вже щоб навчати, трьох дітей.

На щастя, навіть в системі владного правосуддя трапляються чесні, незаангажовані люди. Мою скаргу було розглянуто і постановою голови Апеляційного суду АР Крим пана М. С. Тютюнника несправедливе рішення голови місцевого суду м. Євпаторія Білея було скасоване, провадження по справі припинено. Натомість було порушено кримінальну справу проти працівників Євпаторійського ВДПІ, бо, як виявилось, реалізуючи конфісковане через підставну біржу, доблесні податківці перераховували до бюджету лише невеликий відсоток тої мізерної суми, що заявлялась при продажу (в моєму випадку), чи й зовсім нічого, як у випадку євпаторійця В. І. Бєлінського.

Згідно з Законом України “Про відшкодування збитків, завданих громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду”  № 266/94-ВР, я мав би отримати своє суденце назад, та на той час, як його знайшли співробітники  УБОЗ, воно було приведене в абсолютно непридатний стан, фактично затоплене. На цей випадок Закон однозначно передбачає повну компенсацію втраченого. Але закон законом, а свавілля чиновника, виявляється, куди значніша річ: на превеликий жаль, порушуючи чинне законодавство, суд першої інстанції (Євпаторійський місцевий суд) вже півроку затягує винесення постанови про відшкодування. І не допомагають судді Л. В. Кротовій та голові суду Білею ні роз’яснення Міністерства юстиції АРК на звернення з Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, ні нагадування з Генеральної прокуратури та Адміністрації Президента.

Питається, як же ставитись до законів громадянину, коли влада на кожному кроці порушує створені нею ж закони? І чи не тому таке відбувається, що оті захланні корумповані чиновники, хай і спіймані на гарячому, все ж є її, влади, вірними слугами?! Риторичні питання… Вони схожі чимось на глас волаючого в пустелі. Але ж ми не в пустелі на оцій благословенній землі! Тож як примиритися мені з владою, яка вочевидь поклала за мету зруйнувати мій світ, долю моїх дітей? Як виживати тепер мені, моїм дітям в державі, яка попри декларовану відповідальність за свої дії перед громадянином (ст.  56 Конституції) своєю теперішньою бездіяльністю збільшує завдану шкоду? Час же не стоїть на місці. Я маю годувати дітей, навчати їх, освіта ж коштує великих грошей. Якби не допомога добрих людей – колег, сусідів, до речі, дуже небагатих людей, мої діти вже цього навчального року мали б розпрощатися з університетами. Але ж борги треба віддавати. Я свої пам’ятаю. А чи пам’ятає їх держава, пане Президенте? Чи пам’ятаєте Ви, що саме Президент є гарантом дотримання конституційних прав, серед яких, між іншим, зазначено й право на зміну влади, що не виправдала довір’я народу?

СВІТЛО В ПІТЬМІ

Спочатку було Слово. Не маючи наміру ставити знак рівності між Словом Божим і нашими суєтними словесами, хотів би все ж ще раз звернути увагу читача на виняткове значення слова, мови в нашому житті. А, проте ж, чи варто вкотре акцентувати увагу на важливості того, що й так зрозуміло? Чи не те саме це, що намагатися писати трактат про виняткове значення повітря для дихання? Але ж доводиться!
Порівняння мови й повітря є, звісно, дуже умовним. Не дійшли ми ще до того, щоб вимагати надання повітрю, скажімо, вулиці Генерала Васильєва статусу державного. І жодній “правді”, жодним “нащадкам Богдана Хмельницького” не спадає на думку стверджувати, що повітря сусідньої держави чимось краще за місцеве.
З мовою не так. Втрата мови однозначно веде до зникнення народу.
Чи ж варто дивуватися з того, що чи не найперше, що робили завойовники всіх часів, це впроваджувати свою мову. Саме їй, мові, призначалась роль цементуючого матеріалу імперій, не має значення була то Римська, Австро-Угорська чи Російська. Нав’язуючи свою мову, забороняючи рідну, переможці тим самим нав’язували свою культуру, свій світогляд, бо ж найперше саме мова є носієм того всього.
До речі, практика переселення, як спосіб знищення ідентичності народу була досить поширена. Досить згадати хоч би й виселення частини українського козацтва на Кубань і зовсім недавні вже сталінські переселення народів, зокрема виселення з Криму татар і заселення спустілих сіл і містечок вихідцями з центральних областей Росії. Не дивно ж, що маємо сьогодні певні непорозуміння на мовному ґрунті.
То для кого ж мовна проблема Криму є найдіткливішою? Може, для татар, бо ж чим менший народ, тим важче, хоч би вже в силу одного цього зберегти мову? До того ж тринадцяти шкіл, де навчають татарською, здається-таки замало, щоб вирішити її. А може, для українців, що мають на весь Крим аж… чотири (!!!) школи й одну (!!!) газету? Знову ні?
Судячи з несамовитих зойків, що лунають на всіх рівнях, непереливки саме… росіянам. Виявляється, на них і ні  на кого іншого спрямовано зараз найбільше зазіхань, саме їхня мова зазнає тяжких переслідувань і утисків, бо ж розгорнуто, бачте, безпрецедентну кампанію українізації.
Годі-бо, панове! Може, все пояснюється тим, що певна частина етнічних росіян ще продовжує мислити старими імперськими категоріями? Цілком можна зрозуміти людей, які в одночасся опинились в іншій державі, яка хоч і повільно, але таки збирається відродити на своїй території свою мову, починають задумуватись над своїм майбутнім в ній. Для абсолютної більшості це – батьківщина, де вони народилися й виросли, спізнали кохання й виростили власних дітей, тут поховані їхні батьки. Що робити? Вертатись на етнічну батьківщину, але чи чекає там хто? Залишатися тут – та чи вдасться залишитись самими собою?
Вдасться, панове. Не треба лишень дозволяти, щоб ваші цілком зрозумілі побоювання переростали в нічим не обґрунтовану агресивність, не треба вимагати виняткового до себе ставлення: маєте не менші права тут, ніж будь-хто інший, але й не більші. І вже в жодному разі не варто опускатися до такої ницості, як демонстративне влаштування похоронів державі в якій живете, чи намагання стверджувати, що української нації, бач, не існує.
Що ж до права Української держави в її цілком зрозумілому бажанні подолати згубні наслідки політики русифікації і розвивати на своїй суверенній території саме свою, українську мову, то воно є беззастережним. Чи значить це, що завтра всі російськомовні школи буде закрито, а все російськомовне населення зігнане в концтабір на якійсь гірській полонині серед страшних бандерівців? Напевно що ж ні. Тільки в гарячковому маренні хворої уяви може зародитися така думка. Інша річ, що в державних установах ця мова мусить зайняти, і то найближчим часом, належне їй законне місце. Чого ж маємо проблему в Україні? Хіба то наша імперія розвалилась, не виправдавши надій хворих на вождізм перезріваючих дядь? Хіба десь в Сибіру чи на Орловщині вимагаємо ми належної пошани до української мови? До речі, коли говорити вже про рівні можливості для мов, чому б не навідатись “нащадкам Хмельницького” на Далекий Схід, чи на ту ж таки Кубань, де й нині проживають українці і порівняти їхні можливості в плані мови з можливостями кримчан чи жителів Донбасу.
Моє покоління вийшло з Радянського Союзу, де вивченню російської мови, в тому числі й в українських школах приділялось особливе значення. Досить згадати лишень оті сумнозвісні 20% за русифікацію, які отримували вчителі російської мови. Я вже не кажу про вузи. В абсолютній більшості з них навчальний процес було побудовано на основі російської мови.
Чи жалкую я особисто, що мав нагоду вивчити російську? Жодним чином! Бо пізнав через неї чарівність російського слова, багатство російської культури, а Пушкін, Лермонтов, Гоголь для мене не менш близькі, ніж для будь-якого з росіян.
Чому ж російськомовні земляки мої в Криму і поза ним, в тому числі й горезвісні “нащадки” так жахаються українського слова? Чом нудить їх від Шевченка, Котляревського, які, до речі, чудово володіли російською? Може, через комплекс старшого брата? Але яким же тоді комплексом страждають “хохли” (маю на увазі російськомовних українців)? Чи не комплексом сумнозвісної султанської гвардії?
В цьому сенсі цікаво проаналізувати, до речі, позицію (хотів написати “нашої”, але ж вибачте – рука не здіймається, хай буде просто) української влади. На мій погляд, веде вона себе й на цьому полі дуже непрофесійно, не вирішуючи, а, скоріш, даючи приводи для роздмухування проблеми мови, ширячи її навіть туди, де її досі не було. Відсутність чіткої послідовної позиції, невиконання своїх же рішень веде, крім усього, й до ще більшого підриву її авторитету.
Що ж зроблено за цей час, скажімо, в галузі книгодрукування? Яких небачених обсягів досяг рівень книжкової продукції? На жаль, маємо констатувати, що він… впав, і то – немало, а більш ніж в двадцять разів. Натомість маємо у вітчизняних магазинах, на розкладках море розливної російськомовної дешевки, купуючи яку, збагачуємо сусідню державу, її книговидавничу систему, її письменників, перекладачів.
Те ж саме, чи не більшою мірою стосується кіномитців, які позбавлені навіть ілюзорного задоволення писання “в шухляду”. А хіба легше журналістам, телевізійникам? Хіба не відчувають вони на собі тиску “великого и могучего”? А ми, панове? Мовчимо…
Але, можливо, я надто небезсторонній, можливо, нав’язуваний нам російськомовний продукт відрізняється якоюсь особливою якістю, витонченістю, високою духовністю, може, то свого роду гуманітарна допомога, покликана підтягнути відсталий український розум до захмарних висот? Можливо. Залишу на розсуд читача відповідь на це питання, бо кожен має право робити свої власні висновки. Хочу лише подати коротенький список телепрограм, ведених тою гуманітарною мовою, які подаються зазвичай як надзвичайно популярні. Це, в першу чергу, “За склом”, “Велике прання”, “Вікна”, ніяк не останній “Останній герой”, зовні безневинна “Прихована камера”.
Невже ми, панове, не варті більшого, що ладні замість кришталево-прозорої криничної води пити затхле пійло з захапаної чужими губами чашки? Невже це про нас сказано, що “Світло прийшло в світ, та люди більше возлюбили пітьму, ніж світло, бо діла їх були злі”?
Відкривайте ж очі, роззирайтеся навкруги, любі братове, і питайте себе, чи в такій державі ви мріяли жити, вирвавшись з обіймів останньої імперії, чи такої держави бажаєте для своїх дітей. Нині настала пора, відкинувши реальні й надумані страхи, вибирати, куди хочемо йти: до світлого затишного дому, який давно пора будувати на розвалі, чи до холодного хліва, куди нас весь час підштовхують виряджені в овече реформатори. Кажуть, дерево пізнається по плодах його, вовки ж, додам, по знаках від їх зубів. І не забуваймо, що на початку всього стоїть Слово.

 

buzina-2
ФЕНОМЕН БУЗИНИ ГЕРОСТРАТОВИЧА

“Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають”
(Т. Г. Шевченко, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”)

Добре жити в багатій країні в часи її розквіту й слави, коли почесно й вигідно зватися її синами. За таких часів і сьома вода на киселі твердо пам’ятає свої корені, бо здорове бажання бути причетним до тої слави, до багатства домінує над іншими, часом не дуже здоровими емоціями, якими Бог виповнив посудину людської істоти.
Зовсім протилежна ситуація, коли країна у кризі. Тут вже не до сентиментів. Тепер те ж саме “здорове” чуття, мов магнітна стрілка, впевнено вказує, що полюс перемістився і пріоритети лежать вже деінде, за межами обідраних стін, як і святині, додамо. Хтось доречно згадує, що дід його звався, здається, все ж не Мусієм, а Мойсеєм. Інший – що троюрідна бабуся в третьому коліні прославилась свого часу на весь Закорюпинськ тим, що зуміла звабити проїжджого аристократа по торговой часті із славного роду Плюндерцоллернів і мала від нього дитинку. Такі щасливці притьмом подають прошеніє і, десь так за півроку, а то й раніше з трепетним почуттям блудного сина, що повертається, ступають на омріяну Землю Обітовану, а чи на ґрунти рідного Фатерлянду.
Але ж то щасливці. А що робити, коли ти з діда-прадіда Голопупенко чи, скажімо, Бузина? Здавалось б, – трагедія, достойна шекспірівського пера. Але ж,  ні. До честі абсолютної більшості наших  голопупенків, навіть за сьогоднішньої скрути вони зовсім не поспішають дати драла з рідної, хай і обідраної, хати, навіть не жалкують, що їхні бабці і прабабці незмінно віддавали перевагу вітчизняним кавалерам. Звісно, автор не має на увазі тих голопупенків, які складають сьогоднішню еліту нації. Ці почуваються комфортно будь-де і за будь-яких часів, та й звуться вже не голопупенками, а золотопупенками. Дехто ж сприймає трагедію дуже болісно. Це категорія людей, які під час пожежі  замість того, щоб гасити полум’я, бігають з виряченими очима і кленуть всіх підряд – незалежно від їх справжньої вини. Особливо дістається святим. Схоже, саме до такої категорії належить наш Бузина. З ним вийшла історія – ну, зовсім негарна. Всі ми знаємо (не в Африці виросли), що бузина – то рослина не з надто вишуканим запахом, але щоб засмерділо аж так…
Уперше почувши про “літературні дослідження” нашого Вурдалака Яничаровича, був вражений. Подумалось: прости, Господи, бо, певно, навіть поріддя віслюка та шакалихи більше дбає про честь роду, ніж цей “писатель”.
З одного боку, справді, маємо свободу слова і можемо писати все, що забажаємо, розкриваючи найпотаємніші закутки своєї душі. Але коли твоя душа нагадує Авгієві стайні, коли твої думки і весь ти сам, мов та Хавронья з відомої байки І. А. Крилова – весь час те й робите, що снуєтеся в пошуках духмяного лайна, бо ж все решта – пил і не варте жодної уваги, тоді треба, принаймні, мати розуміння, що не у всіх місцях можна знайти шукане. Інша річ, що при цьому у таких суб’єктів, як правило, виникає суєтне бажання як не знайти, то хоч би наслідити.
Не всім Бог дав таланту, не в кожного вклав іскру Божу, але вхопити за хвоста птицю-славу хочеться дуже багатьом. Чи не через те клан майстрів епатажу все росте й росте. Справді, нащо той талант, нащо там утруждатися, коли можна просто роздягнутися догола, одягнути нашийника, та й розгулювати собі вулицями на повідку, погавкуючи на очманілих громадян, або, скажімо, облити брудом того, хто вважається Батьком нації?
Феномен Бузини Геростратовича дуже симптоматичний, як на наші часи, коли, формально розбудовуючи державу, “народна” влада насправді тихою сапою витравлює все українське: мову (дозволяючи й заохочуючи експансію мови сусідньої держави), культуру (нав’язливо прищеплюючи штами меншовартості за посередництва недорікуватих сердючок та інших гігантів думки з інтелектом дощового черв’яка).
Справді, хіба легко сьогодні надрукуватися навіть відомому, “розкрученому”, як тепер модно говорити, письменнику? Хіба надруковане вже повне зібрання творів Кобзаря? А може, ви багато бачили справді серйозних українських фільмів?
Отож-бо! Але природа не терпить пустоти: на місці вирубуваного божевільним садівником саду земля жене різний непотріб. Чого ж дивуватися, що на наших згарищах буйним квітом зацвітає бузина!
Не дивина й те, що дехто намагається заробити на тому політичний капітал. Поширення бузинівського лайна газетою відомого кримського українофоба Бахарєва характеризує як саму газету, так і її головного редактора. Було б дивно, справді, якби він проминув таку благодатну для нього нагоду – така вже його хавроняча порода – збирати й продукувати те, від чого інших верне.
От тільки ми – яку позицію займемо ми з вами? Невже й надалі будемо терпіти наругу над нами, над нашою духовністю, над нашими святинями?!

5d370ab-buklet-1

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ

Безпросвітні злидні, в яких перебуває останнім часом переважна більшість громадян України, мають багато витоків. Вони – в облудній злодійкуватій “еліті” – племені временщиків, що з глибоким презирством ставиться до народу, а державу розглядає виключно як засіб особистого збагачення; в нашому правовому невігластві і боязні розлучатися з ним; в нашій з вами інфантильності, небажанні відстоювати власні інтереси, наївній вірі в те, що хтось знає про них більше і захищатиме краще за нас; нарешті, в нашій роздрібненості з незмінно притаманним їй синдромом лебедя-рака-щуки. Проте, взявши на себе обов’язок задуматись, проаналізувати ситуацію, можемо помітити, що всі ті витоки мають одне й те саме джерело, а саме – відсутність національної ідеї в свідомості громадян.

Кажуть, коли Бог хоче покарати когось, він позбавляє його розуму. Хіба не те ж з нами? Хіба можемо ми як нація, як народ похвалитися усвідомленням своєї ролі, свого призначення у цьому світі? Озирнімося: одні, ставлячи під сумнів загальновідомі географічні аксіоми, закликають нас йти в Європу, інші – чимшвидше припасти до ніг “матушки-России”… А що ж ми самі? Хіба й справді наше призначення в тому, щоб плестися у когось в хвості, підбираючи крихти з чужого столу?
Згадаймо, як швидко після Другої світової війни піднялися такі країни, як Японія, Німеччина. Або звернімо увагу на Чехію, Литву, Латвію, Естонію. Чи не в першу чергу їхні успіхи стали можливими завдяки присутності в свідомості згаданих народів національної ідеї?
Національна ідея є підґрунтям, на якому базується стратегія існування і розвитку. Національна ідея як основа консолідації всього народу є неодмінною умовою його виживання і успішного поступу вперед. Принагідно варто зазначити, що всі країни докладають чимало зусиль для підтримання високого рівня консолідації свого суспільства, оскільки поява відцентрових сил відволікає його від поступу по шляху прогресу, затримує розвиток, зменшує конкурентоспроможність на міжнародній арені.
Нам, українцям, протягом століть втовкмачували в голову думку про нашу меншовартість, що нас, на загал, не існує, що Україна – то вигадка, міраж. Але ж ми є! Хто має сумніви – хай спитає хоч би й пана Бахарєва, який докладає стількох зусиль, вартих кращого застосування, в марних намаганнях заперечити об’єктивно існуючі реалії. Не з вітряками, не з міражами ж так завзято воює цей вірний син свого Отечества? Правда й те, що упродовж віків українська політична еліта часто-густо, в погоні за особистими вигодами й привілеями, самовіддано зраджувала інтереси свого народу. Наша сьогоднішня “еліта” – теж яскравий приклад такої “самовідданості”.
І якщо еліта успішних країн є об’єднуючим чинником суспільства, то наша “еліта”, і в першу чергу, діюча українська влада на чолі з Президентом, попри всі їх гарні слова й декларації, схоже, робить все можливе для роздріблення, роз’єднання свого народу. Щоб не бути голослівним, нагадаю про спровоковані владою події 31 жовтня цього року в Донецьку, ігнорування (якщо не підтримку!) діяльності на теренах України українофобних видань, тої ж “Крымской правды”, мовчазне, зате дуже дійове “одобрямс” експансії мови сусідньої держави. А хіба в кого повернеться язик назвати об’єднуючим фактором безсовісне пограбування власного народу?
Отже, замість недопущення суспільної конфронтації, замість створення і плекання об’єднуючих факторів наша теперішня влада робить все можливе, аби всіляко затримати, затягнути процес консолідації українського суспільства. Divide et impera! (Поділяй і володарюй!) Звідси можемо зробити висновок, що маємо антинародну, злочинну владу, до найсвіжіших “досягнень” якої слід віднести і махінації з хлібом, що привели до зростання цін на нього. А реальне дорожчання ліків, зменшення мінімальної зарплати на 32 гривні з одночасною спробою підвищити й без того немалі зарплати вищих службовців, а безпрецедентний демарш народних обранців на чолі з Президентом, націлений, всупереч волі народу й чинній Конституції, на позбавлення нас виборчого права, а саме: права вибирати Президента України безпосередньо шляхом загальнонародних виборів. В цьому ж
ряду й останній передноворічний подарунок від діючого Президента – фактична здача Керч-Єнікальського каналу. Не замало?
Продовжувати, на жаль, можна ще й ще. Катастрофічне руйнування, чи то пак – реформування досить успішної економіки (не забуваймо, що ще в 1990 році Україна, згідно з класифікацією ООН, належала до категорії винятково розвинутих країн, входила до двадцятки найпередовіших країн світу), доведення її до стану колапсу, коли показник рівня ВВП на душу населення ледь сягає кількох сотень доларів (816 станом на 1998 рік), в той час як в таких країнах “третього” світу, як Аргентина, Бразилія, Мексика, він складав в тому ж 1998 році відповідно 9 485, 4 742, 4 462 долари.
Таку ж “реформацію”, більше подібну до обряду поховання живцем, застосовано щодо Збройних сил. Так, ми відмовились від атомної зброї і, думається, жалкувати тут нема за чим. Але зайти аж так далеко, щоб нищити власну авіацію, ракетне озброєння, знищити флот!
Найпотужнішою силою сучасного флоту є, як відомо, атомні підводні ракетоносці та морська авіація. Що ж маємо в цьому плані ми? Фрегат “Гетьман Сагайдачний” та один-єдиний, застарілий, ще за часів царя Панька, підводний човен, на якому вже просто-таки ризиковано спускатися під воду? Боюсь, славний гетьман, ім’я якого носить згаданий фрегат, надірвав би серце з розпуки, уздрівши, до чого ми дореформували наш флот. Зате ж маємо на своїй території військово-морську базу сусідньої держави, яка й за теперішніх мирних часів відіграє свою роль.
Часто висловлюється думка, що Збройні сили – то п’явка на тілі народу, бо ж ніхто на нас насправді не збирається нападати. Кому, мовляв, потрібні голяки! Голяки, може, нікому й не потрібні, але не забуваймо, що ми живемо на не найгірших в світі землях і силовий метод вирішення проблем існує, як і існував. Принагідно дозволю собі нагадати слова, приписувані Наполеону Бонапарту: “Народ, який не бажає годувати власну армію, змушений буде годувати чужу”. Від себе додам, що економити на армії не лише не престижно, небезпечно, а й економічно невигідно. Згадаймо, як декілька років підряд турецькі рибалки цілком безкарно виловлювали в північно-західній частині Чорного моря – у виключно нашій економічній зоні цінні породи риб, кепкуючи з нашої дипломатії. Ситуація докорінно змінилася лише після того, як було продемонстровано силу. Можна згадати також наші рибальські і не лише рибальські судна, затримувані з приводу й без такого в портах Африки й Європи. Коли ж, десь так з рік тому, таким же чином в одному з портів Східної Африки було затримано британське судно, Лондон відреагував блискавично. В результаті, конфлікт було вичерпано, здається, ще до того, як фрегат наблизився до берега.
Але ж армія, а тим більше, авіація, флот забирають силу грошей, – заперечить хтось. Так, забирають. Одяг, скажімо, теж не дістається нам задарма, проте ми не ходимо голі. Мови нема – Збройні сили мусять бути оновлені, але це потрібно робити, виходячи з їх призначення. Призначення ж війська напряму витікає з національної ідеї, з тої мети, яку ставить перед собою народ. Отже, коло замкнулося!
Саме життя диктує настійну необхідність осягнення своєї національної ідеї і консолідації на цій основі всього суспільства. Маємо добре собі усвідомити, що іншого вибору не існує, що продовжувати йти за сьогоднішньою владою корумпованих временщиків – це йти шляхом руйнації в небуття. Пам’ятаймо, що діла, а не слова свідчать про справжню суть влади, про її дійсні наміри. Хто має очі, той бачить, хто має розум – хай робить висновки. Маємо зрозуміти врешті-решт, що попри всі наші розбіжності, різні переконання ми – народ України. Ми живемо на цій благодатній землі і саме від нас залежить наша подальша доля. Невже ми не зможемо знайти спільну мову з тими, хто поряд з нами? В нас набагато більше того, що єднає, ніж прикрих протиріч. Це і бажання жити життям, гідним людини, і бажання захищеності, впевненості в завтрашньому дні, в майбутньому для своїх дітей, бажання спокійної, достойної старості для старих. Нас об’єднує бажання жити, а не виживати, і то – не в підворітті, не в злодійській малині чи ментовськім кичмані, а в затишному домі – в соціально орієнтованій державі, з прозорою владою, яку зможемо не лише самостійно вибирати, а й реально контролювати.
На жаль, час працює не на нас. Корумпована влада, відчуваючи, що цього разу може програти, напередодні виборів веде себе наче зграя шахраїв, міняючи правила гри на свою користь, бо ж як інакше можна трактувати ситуацію з нахабним нав’язуванням народові своєї волі, з переписуванням Конституції, з намаганням відібрати в народу найголовніший важіль його впливу на владу – виборче право!
Забудьмо ж чвари, братове й сестри, подаймо один одному руки – у єдності наше спасіння! Лише об’єднавшись, зможемо сказати: “Ми котилися в прірву, та знайшли в собі сили зупинитися, втриматись від падіння, були напівмертві й повернулися до життя”. Перед нами шлях – шлях у наше прекрасне майбутнє. Пам’ятаймо: нині вирішується наша доля!

 

Пов’язане зображення

ПРО ПАТРІОТИЗМ, АМЕРИКАНСЬКОГО ЗЯТЯ І КІСТКУ В ГОРЛІ

ЗАЗВИЧАЙ, ми не часто розводимось про патріотизм. Може, тому, що нарівні з коханням це щось дуже особисте, інтимне, таке, що не виставляється напоказ, про що не кричать на кожному розі бо, як і кохання, це почуття є дуже глибоким – на рівні стану душі. Саме тому нормальна людина має деяке застереження від частого й недоречного маніпулювання ним. Адже і виявляється воно по-справжньому зовсім не в словах, а у вчинках. У яких? У всякому разі не в таких, як ритуальне раз на рік ходіння під прикриттям ОМОНу до пам’ятника тому, хто для пересічного українця є втіленням любові до Батьківщини, не в таких, як доведення до вимирання свого народу, не в таких, як здавання за безцінь стратегічних галузей хай і братній, але ж іншій державі під несамовиті крики про небезпеку приходу американського зятя. Не вважати ж насправді яскравим виявом патріотизму останню ініціативу пана Таряника про передачу Росії Південного узбережжя! Проте він же напевно вважає себе патріотом. Чи ні? Чи він з тих, про кого згадує пані Катя Шмєль в своїй статті “Шароварный патриотизм” (“РК”, № 19, 2004), дивуючись, як це “…господа из украинских национально-культурных и просветительских структур не допускают мысли, что человек вполне может не любить страну, в которой живет, не разделять её культурные ценности, не учить язык?” Ох, ці вже мені “господа”-просвітителі з їх тупою хохляцькою впертістю й вірою в дурні ідеали! Ну що вони носяться зі своїми культурними цінностями… Хіба ми живемо не за демократії? В світі ж, окрім України, – он скільки країн! Серед них і казкова Індія, і багата Америка, не кажучи вже про Росію. Вірно, мила Катю, вірно – як можна любити й поважати корумповану державу з проблемним життям, безробіттям та розбитими дорогами! Це ж ніби любити смердючого обшарпаного старця. Нічого собі – патрія! От, лишень, хто довів її до такого стану – може, національно-культурні просвітителі? Може, опальні телевізійники на кшталт пана Польченка? Може, американський зять, на якого виливається нині стільки бруду? Чи все ж таки влада, яка той бруд ллє? Відповідь проста і несенсаційна: вина тих, в чиїх руках і були сконцентровані всі ці тринадцять років важелі державної влади, тих тихих та сумирних, які, беручись до урядування, обіцяли нам золоті гори, а натомість весь цей час набивали за наш рахунок свої власні кишені.
Хто, перебуваючи в здоровому глузді, стане заперечувати той факт, що кожен уряд, включно з теперішнім, вважав за необхідне йти з простягнутою рукою до Заходу, тим самим все глибше затягуючи Україну до боргової ями. Як виняток з того ряду можна назвати уряди Вітольда Фокіна та Віктора Ющенка – того самого американського зятя, який спромігся за час свого півторарічного урядування не тільки уникнути нових боргів, а й виплатити частину заборгованого попередниками, а саме: один мільярд доларів зовнішнього боргу. За цей же час населенню було повернуто 3,1 мільярда гривень боргу, а за наступний 2001 рік ще 2,1 млрд. гривень. Але це – виняток. У нинішньої влади інші досягнення, а саме: хлібна криза, ріст цін на спирт, повзучий ріст цін на товари широкого вжитку, на харчі, нещодавні “досягнення” в паливній сфері. А протягнуте через парламент зменшення з подання того ж уряду мінімальної заробітної плати? Звинувачений в приховуванні десяти мільярдів гривень, уряд Януковича мовчить, не відкидає відкрито кинуте звинувачення, бо правда надто очевидна, аби її заперечувати.
Справді, хіба можна любити країну, де “незалежною” пресою, електронними мас-медіа керують за допомогою темників, а тих, хто не згоден з такими правилами гри, закривають, як Радіо “Континент” чи Радіо “Довіра”, втягують в показові судилища (“Сільські вісті”, “Україна молода”, інтернет-видання “Українська правда”), а особливо незгодних просто прибирають (Гонгадзе, Александров). В цьому ряду й “вільне” українське телебачення. І тут я цілком згоден з пані Катею Шмєль – вся ця історія з Олександром Польченком таки виходить за рамки особистого життя і долі знятого з ефіру телевізійника. Звісно, можна говорити про критерії професійності і таланту, про уподобання й несприйняття, про малопрофесійну лапідарність (до речі, що б воно ото значило? Латинське слово lapis означає камінь. Катя вживає його як прикметник, але ж латинські прикметники не мають таких закінчень. То, може, це від англійського прикметника lapidarys, що означає акуратний, точний, викарбуваний на камені?), а можна просто сказати, що чесні й порядні люди для цієї влади – мов та кістка в горлі.
Чесне слово, я не ставлюся упереджено до ДТРК “Крим”. Деякі її програми мене цілком влаштовують. І все ж мені було б набагато простіше зрозуміти мотивацію її керівництва у випадку зі зняттям О. Польченка, якби всі їхні програми були на високому професійному рівні, бо ж чого там гріха таїти – душок провінційності притаманний багатьом з них. Але ж то не стільки наша вина, як біда. Не слід забувати, що ще якихось п’ятнадцять років тому українського телебачення, власне, не було, бо зводилося воно, зазвичай, до репортажів з ланів та до отого самого гопака, який так дратує милу Катю Шмєль.
Звісно, дуже хотілося б, аби спектр програм українського телебачення в цілому і кримського зокрема став би ширшим, яскравішим, різноманітнішим, а самі програми – цікавішими, такими, які доходили б до кожного серця, бо ж ми такі різні… Вірю, що так воно й буде. А що ж зараз? Нині маємо в українському Криму мізерні декілька годин україномовних програм на тиждень. І то – на одній-єдиній ДТРК. Решта компаній, здається, ведуть свої програми суцільно мовою сусідньої держави. Та ж сама ситуація і з пресою. Маємо єдину на весь Крим українську газету “Кримська світлиця”, і це єдине серйозне видання змушене виживати всі ці роки. І то не через брак читача, а через абсолютну байдужість з боку української держави. То ж про які західні фонди, про яких щедрих донорів, про які гроші Києва ведеться, коли колектив високопрофесійних газетярів місяцями сидить без зарплати? Зате російськомовна преса отримує чималі дотації з державного бюджету. Невже пані Каті невідомо про такі кричущі факти?
А хіба не є проблемою на тринадцятому році незалежності українська освіта в українському Криму, де на загал аж чотири (!) українські школи? Тож чи дивно, що польченківський “Млин” роками перемелював одні й ті ж проблеми! Чи варто дивуватися, що представники української громади Криму не на жарт стурбовані таким становищем, коли на теренах власної держави фактично зневажаються інтереси титульної нації. Правда, за визначенням Каті Шмєль, то все професійні патріоти. Що ж, їм можна докоряти багато чим, в тому числі й небажанням бути бидлом, та тільки не іудиними срібняками. Вірю, їхня настирливість декого дратує, комусь до них байдуже, але для думаючих людей вони все ж цікавіші за авторів “віконно-аншлаговської” полови чи тих, хто (чи не за державний кошт?) замовляє щоденну політRENформацію з безславних полів плюндрованої Чечні.
Особисто у мене нема жодного сумніву в тому, що зняття програм О. Польченка має під собою чітко виражене політичне підґрунтя. В країні, де кримінальна влада займається фальшуванням виборів, фактичним цензуруванням інформаційного простору з одночасним знищенням непокірних, де прокуратура роками затягує розслідування тих злочинів, іншого панові Польченку не слід було й чекати. Думаю, він цілком свідомий цього. Та чи свідома цього Катя Шмєль, чи вона справді вірить в те, що Польченка знято через його непрофесійність? Хотілось би вірити, що справа тут в останньому, помноженому на особисте несприйняття. Інакше це означало б підігравання тій самій владі, яку Катя вважає корумпованою, а отже, не вартою доброго слова.
І все ж хотілося б подякувати пані Каті за небайдуже ставлення до проблем українства в Криму, за її скромний некрикливий патріотизм, за розуміння необхідності відродження державної мови. Насправді я теж не люблю патетики. А патріотизм… На моє глибоке переконання, він не може бути ні шароварним, ні самоварним, ні квасним, ні якимось ще. Патріотизм, як би це не звучало для когось банально, – це всього-на-всього любов до рідної землі, до краю, з яким пов’язав свою долю, до держави, в якій живеш (не плутати державу і владоможців!) – не більше, але й не менше. А це означає – жити життям того краю, його радощами й болем, відстоювати його, а не чиїсь інші інтереси, оскільки це інтереси кожного з нас. Це передбачає, між іншим, і знання культури, знання мови, бо без цього ми приречені на непорозуміння й конфлікти. Вже нині буйним квітом квітне, з потакання безмозкої влади, різного роду бузина, чий сморід спритно використовують із зовсім не безневинними намірами меткі “нащадки Хмельницького”. Що з того виходить, вже знаємо. Зомбування піддатливих мізків пітекантропів і як результат – осквернене погруддя Коб-заря.
В цьому сенсі показовим є ставлення влади до явних спроб розпалювання міжнаціональної ворожнечі неосудною “Крымской правдой” і до досить толерантної статті в “Сільських вістях”. От де сюжет для, без сумніву, талановитого пера пані Каті Шмєль! Не заперечую – дуже сміливо викрити владу, назвавши її корумпованою, а туалети смердючими. Хай знають, хто ще не чув! Але треба ще бачити причину того всього. А вона великою мірою полягає в тотальній бездуховності, в манкуртстві, у втраті самосвідомості. Десятиліттями комуністична влада нівелювала народи Союзу, виводячи нову спільноту – радянський народ. Ми вистояли тоді, вистоїмо й тепер.
Наостанок хотів би запропонувати вірша відомого українського поета, мого доброго знайомого пана Олега Орача.

*  *  *

Ми живемо і житимем.
Дарма,
Що нас обсіли тимчасові
злидні,
Хоч це і не на день,
і не на три дні.
Ми є народ, не ледарі,
не сидні.
Знеславлені, ми не йдемо
з ума –
Не тільки ідіоти і сексоти,
Є в нас борці, і є в нас
патріоти.
В нас ум і воля,
і роздолля є.
Ми не воли-невольники.
Встає
З колін Вкраїна і питає:
“Хто ти?”

Результат пошуку зображень за запитом "суд pics"

#25 за 18.06.2004

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ІЗ ЗАВ’ЯЗАНИМИ ОЧИМА

Стародавні греки зображували богиню правосуддя та справедливості Феміду жінкою із зав’язаними очима як символ неупередженості. Дочка Урана та Геї, вона була порадницею Зевса й наглядала за тим, аби ні боги, ні люди не порушували встановлених законів. Ні боги, ні люди… Не будемо про богів. У них закони, як відомо, свої. Поговорімо про людські закони.Якщо вірити Конституції держави Україна, всі її громадяни перед законом рівні. Власне, так і має бути в будь-якій демократичній державі. На папері все пречудово. Та коли доходить до діла, раптом помічаєш, що серед нас, рівних, є ціла каста ще рівніших. І для цих, рівніших, закони, прямо скажемо, не писані.
Сьогодні, коли суди завалені позовами, сказане навряд чи потребує пояснень. Розставляти крапки над “і” треба лише наївним іноземцям та хіба ще інопланетянам. Для них пояснимо, що оті “рівніші”, не хто інший, як українська влада, точніше та її частина, що полюбляє називати себе елітою. Це вони, розваливши через свій дрімучий непрофесіоналізм та дику зажерливість економіку краю, і сьогодні продовжують прокручувати за спиною народу сумнівні напівзаконні й зовсім незаконні оборудки. Це вони гендлюють залишками розшарпаної економіки, здаючи в чужі руки цілі стратегічні галузі, не кажучи вже про такий “дріб’язок”, як нафтопереробні заводи. Це вони довели до банкрутства цілком успішні сільгосппідприємства, аби скупити їх за безцінь, кинувши напризволяще селян з їх нужденними паями вирощувати на колись плідних нивах елітні бур’яни. Це вони порізали на металобрухт куплені за копійки заводи та фабрики (останній приклад – Костянтинівський чавуноливарний завод). Доведений до банкрутства, він розтягується прямо на очах у викинутих на вулицю робітників, яким, між іншим, заборговано 4,9 мільйона гривень. На сьогодні вже вивезено, за підрахунками робітників, більше 320 вагонів металобрухту. А скільки підприємств, модернізованих за рахунок бюджетних коштів, віддавалося потім в руки “своїх” людей! Останньою аферою стало прибрання до “надійних” рук комбінату “Криворіжсталь” – цілком успішного, зазначимо, підприємства, що виробляє 20% всієї української сталі і є прибутковим. Дозволю собі наголосити на останньому, оскільки жодна держава світу, окрім, як бачимо, нашої, не зацікавлена в роздержавленні абсолютно прибуткових підприємств. Хто слідкував за перипетіями обговорення цього питання у Верховній Раді, міг бачити, що намагання опозиції подолати вето Президента, не допустити приватизації “Криворіжсталі” наштовхнулися на глухий спротив певної частини депутатів. Хто ж лобіював інтереси претендентів? Як не дивно, кілька провладних, пропрезидентських партій на чолі з “привладною” СДПУ (о). А може, й не дивно, коли зважити на те, що один з претендентів є особою, дуже наближеною до Першої особи? Голосіївський суд
м. Києва за поданням народних депутатів Валентини Семенюк та Степана Хмари, щоправда, призупинив було торги, призначені на 14 червня. І я ще плекав надію, що українська Феміда встоїть перед домаганнями сильних світу цього, сподівався, що не допустить сорому, який стався з “антиконституційним” судом, що не навчився рахувати до трьох, та вже в полуденному випуску новин радіо “Свобода” було повідомлено, що 93 відсотки акцій заводу належить віднині “Інвестиційно-металургійному союзу” – консорціуму, сформованому двома найбагатшими українськими олігархами – зятем президента Віктором Пінчуком та Ринатом Ахметовим. Отже, Феміда не встояла і цього разу, як не встояла тоді, коли на очах всієї України, та що там України – усього світу, ґвалтувалося (все тою ж владоможною СДПУ (о) нещасне Мукачеве. Певно, через оту свою пов’язку на очах не розгледіла вона численних порушень виборчого права, законів України, вчинених спрацьованим тандемом “невідомих молодиків” та цілком конкретних посадовців. Найпікантнішим було те, що ґвалтували закон, в першу чергу, самі служителі Феміди – від містечкового “правоохоронця” до головного міліціонера країни.
А що ж Генеральна прокуратура? А нічого. Вона теж не вбачає в тому, що сталося, якихось значних порушень законодавства. Ну, подумаєш, натовкли пику кільком “пронозливим” нардепам! Ну, вкрали з сейфа тервиборчкому бюлетені – ото біда! Якби правильно голосували, то й викрадати не довелося б. А взагалі, нема жодних підстав для хвилювання – слідство триває.
Ми, власне, й не хвилювалися б, якби не мали досвіду “розслідування” у справі Георгія Гонгадзе, яка, попри гучні заяви, схоже, переживе нероз-критою і третього Генпрокурора. Сам по собі напрошується висновок, що це – стиль роботи української прокуратури. Можна скільки завгодно обурюватись, сердито блискаючи з-під скелець окулярів, і ставити риторичні запитання на кшталт того, чого це, мовляв, пана Лазаренка судять в Америці, а не в Україні, та ще й не так, як треба. А хто, питається, заважав судити вищеназваного пана в Україні? Де ж була обурена сьогодні прокуратура, коли Павло Іванович запускав руку в державну кишеню? Чим були зайняті її численні слідчі – ходили слідами Чорновола, збирали компромат на Степана Хмару?
Феміда із зав’язаними очима… Далеко від Олімпу, в нашому тихому краю, де за нашої з вами мовчазної згоди влада навчилася говорити одне, а робити цілком протилежне, жодним чином не відповідаючи ні за слова, ні за вчинки, її постать набуває дещо іншої символіки.
А ще Генерального прокурора страшенно обурює втручання депутатів Верховної Ради в хід слідства. Звісно, втручання в роботу такого серйозного відомства – річ неприпустима. Проте хіба вважається втручанням вимога звітування перед найвищим законодавчим органом держави в очевидно
брудній справі? Може, йдеться про особисту образу, – скажімо, Генпрокурору не сподобалась недовіра, висловлена на його адресу? Амбіції – страшна річ, особливо коли в твоїх руках зосереджено велику владу. Можна, звичайно, вважати випадковістю, що скоро по тому на телеекранах спливає любительський чорно-білий відеозапис з розмовою за столом. Розмови, щоправда, майже не чути, та й особи, окрім жінки, що нагадує пані Юлію Тимошенко, пересічному глядачеві незнайомі. Але ж нам кажуть, що той відеозапис – бомба страшної руйнівної сили. Нам крутять його мало не щодня, а речисті тлумачі дохідливо пояснюють нам недолугим, про що там ведеться. То про що ж – може, про державний переворот? Може, про змову з метою фізичного усунення Першої особи? А може, оті троє радяться, що їм робити з викраденими в Мукачевому бюлетенями та як краще скористатися з того, що їхні люди правдами-неправдами таки доп’ялися до вершини в тому містечку? Зовсім ні. Нам кажуть, що та жінка вимагає грошей, які призначались на підкуп суддів, але через непідкупність українського суду не спрацювали. Через кілька днів плівку “почистили”, але й тепер, навіть маючи дуже треновану уяву, важко прив’язати сказане саме до міфічної спроби давання хабара.
Зате все дуже нагадує чергову спробу дискредитації шельмованої владою опозиції. Розрахунок простий – в країні, де люди привчені корумпованим чиновництвом давати хабарі наліво і направо, не можуть не повірити в те, що мова йшла саме про хабар. І все ж, певно відчуваючи вірогідне ставлення до тої своєї “бомби”, пан Генпрокурор застерігає не сприймати той випад як спробу помсти за Мукачеве – сказати б краще, за недовіру до своєї персони.
Народ, пане Генпрокуроре, думається, сприймає все правильно, а що мовчить до часу, так це не тому, що дурний, а через те, що отою ж таки корумпованою владою узурповано практично все електронні мас-медіа, а отже, висловити вільну думку не так просто. Можна лише здогадуватись, що він почуває, будучи зраджений армією годованих ним же упирів-чиновників. Та це мовчання, як і стан приниженості, в якому він перебуває нині, не може тривати вічно. Невже влада настільки сп’яніла від своєї неосудності та безкарності, що не розуміє цього і отямиться лише тоді, коли під ногами буде горіти земля?! Недаремно ж Загальна декларація прав людини у своїй преамбулі наголошує на тому, що держава повинна захищати права людини, в тому числі й силою закону, аби їй не доводилось вдаватися до повстань проти тиранії та гноблення.
Латинське слово “iustitia” означає “справедливість”. В українських судах були і є чесні, справедливі судді. На жаль, бути таким суддею в сьогоднішній Україні дуже непросто. І все ж ми вправі сподіватися, що не за горами той час, коли вітчизняна Феміда позбудеться, нарешті, ганебної звички ділити людей на рівних і ще рівніших.

 

 

СУТІНКИ

Сіра сутінь, сиві коні
Сунуть сумом навпростець
І в сідлі схилився кожнім
Сивочубий верхівець.
Стій-но, важко не впізнати:
Мов з туману, жупани,
Сиві смушки, сірі шати,
Широченнії штани.
Скресли давнії могили
Від Цецори й Жовтих Вод –
Вже і духи не стерпіли
Сорому за цей народ!
Україно, знов без долі,
Знов з надій лиш дим та прах.
Не втриматись Честі й Волі
В обпаплюжених степах…
Мчать похмурі, безголосі,
Покриваючись хрестом,
Сльози скапують, мов роси,
Стогне степ під копитом.
Стогнуть сиві отамани,
Бо вже й край запродали
Сьогоденнії гетьмани, –
Покацаплені хахли.
Продають цілком і в розмін,
Все поставлено на кін –
Не питай, по кому подзвін,
В тридцять срібляників дзвін…
Україно, – де ж надії?
Сльози, сльози на щоках…
Знахабнілі лиходії
Нас паплюжать у віках.
Ще невибороте впало,
Не цінується, як бач.
Чути совісті не стало,
Чути лиш кривавий плач.
То не ляхи ятрять рани,
То не турки дістають, –
Наші власні комунпани
Із народу крівцю п’ють…
Знепам’ятлений народе,
Де твій гонор? Де твій глузд?
Чом збайдужів ти, мій Роде,
Так, що ані пари з вуст?
Україно, давні мрії
Кинуто на тлін у прах…
Чи ж згадають гречкосії,
Що є й честь, а не лиш страх?
Промайнули славні тіні.
З ким лишаємося ми
В замордованій Вкраїні?
Що чекаємо – ПІТЬМИ?!
Що ж, – чекайте мовчки, цитьте,
Мляве стадо баранів!
Дітьми власними наситьте
Вовкулакових синів!
Виє вітер, стогне глухо
Над Великим Лугом,
Плаче дощ за вбитим Рухом –
Горе недолугим!

ЛУКАВИМ БРАТАМ МОЇМ…

На моє глибоке переконання, найбільшою проблемою пострадянських народів, українського народу в тому числі, є довготривале політичне отупіння, що межує
з байдужістю раба. Глибоко врізане у підсвідомість гулагівське щеплення – тавро звіра ще й досі, як бачимо, дається взнаки. Воно в твердому переконанні, що політика – то брудна справа, від якої треба триматися якнайдалі, що демократія – огидна повія, яка так і норовить впіймати в свої тенета невинні душі, що там, НАГОРІ, все знають, все контролюють, все вирішать за нас, а отже, нічого собі й голову сушити над тим, що не вашого ума діло.
Чи треба говорити, що влада всіма силами підтримує такі погляди! Воно й зрозуміло – куди як просто керувати отарою овець, які на кожне “гей” слухняно повертають у потрібний бік і, в гіршому випадку, здатні хіба що на жалібне мекання, коли їх стрижуть чи ріжуть.
На жаль, навіть після того, як доля дала нам унікальний шанс вибратися з болота стагнації, ми, замість того, щоб зробити широкий крок уперед, продовжували тупцяти на місці, безпорадно чіпляючись за уламки розбитого корита. Нічому не навчило нас навіть те, що колишні наші високоідейні пастирі дружно перефарбувались і, тепер вже не приховуючи вовчих вух, відкрито взялися до свого зарізяцького ремесла.
О, вони добре показали, чого варті їх людинолюбні ідеї! Країною наче моровиця пройшла. Кожен відчув і продовжує відчувати те на власній шкурі. А проте ж і сьогодні, по тринадцяти роках грабунку та нищення, знаходяться ще такі, які, попри зідрані три шкури, самовіддано мекають на підтримку існуючого ладу, виводять “многая лєта” пожираючому їх хижаку.
Лукаві раби? Ваша тупість, байдужість та лінощі – ось справжня причина занепаду краю. Це вашою зрадливістю тримається при владі кримінальний режим, бо ж щоразу продасте свій голос як не за пляшку горілки чи пару юдиних срібняків, то за дурний страх, за дим спаплюженої вчорашньої ідеї, за братоненависницькі фобії, які так леліє ця влада.
“Розділяй і владарюй” – таким було і таким є сьогодні кредо тиранів. Вени розділяють нас на східняків і западенців, на комуняк і бандер, на російськомовних і націоналістів. Брудом цих фобій аж захлинається сьогоднішній теле- та радіоефір. І ми ведемося. Ведемося попри те, що як на заході, так і на сході, на півночі, на півдні життя зведене до животіння і “русскоязычных” ґвалтують аж ніяк не менше, ніж впертих хахлів.
Згадаймо, як цинічно та брутально повела себе влада під час минулорічного візиту Віктора Ющенка на Донеччину. Чи не діючий прем’єр радив тоді нашоукраїнцям запасатися памперсами, в яких, щоправда, сам нещодавно мав велику потребу. Розпалювання міжнаціональної ворожнечі вважається великим злочином і карається відповідно. А як же щодо тих, хто роздмухує полум’я протистояння всередині єдиного народу?!
Але всьому буває край. Кінцем панування злочинної влади мають стати вибори Президента. Недаремно влада так потерпає, недаремно робить все можливе й неможливе, аби скомпрометувати опозицію. Згадаймо “п’ятихвилинки ненависті”, ведені протягом цілого року майстрами брудних інтриг Джангіровим та Корчинським, згадаймо “Епіцентр” крутійства й олжі єлейного пана Піховшека (хоча який з нього пан? Дивлячись на такого, мимоволі згадуються слова Ж. Тара про те, що людина давно позбулася хвоста, проте звичка крутити ним у багатьох збереглася…). Але, то що! Вовчі вуха влади видно в справах куди серйозніших, таких, як спроба узурпувати владу силовим шляхом під час мукачівських виборів, як незаконне шпигування її вже не лише за лідером опозиції, а й, як виходить з його власної заяви, за Головою Верховної Ради. Справа доходить до прямих замахів на життя. Щоправда, цього разу безвідмовний досі “камазний” метод не спрацював. Тепер ми запитуємо себе: чи була “хвороба” Ющенка випадковою, а чи мало місце злочинне діяння щодо його здоров’я, чи могло це бути замахом на життя? Перебігом цієї безпрецедентної в наш час справи переймається європейська спільнота. Скоріше за все, довести причетність влади до тої “хвороби” навряд чи вдасться, але вже сам факт того, що владу підозрюють у цьому, що більшість пересічних людей вірять у таке, характеризує владу відповідно.
Справді, хіба б не годилося діючому Президенту, незалежно від його власних симпатій чи антипатій, засвідчити потенційному наступнику глибокі співчуття з приводу дивного раптового захворювання? Чи для глибокого співчуття треба, аби в тебе влучили “тупим предметом”, схожим на куряче яйце?
Схоже на те, що перестрашена влада сприймає звичайні вибори як особисту образу, а отже, і поводиться відповідно. Галасуючи про знавіснілих націоналістів, що рвуться до влади, вона сама на кожному кроці порушує не лише етичні, а й конституційні норми, порушує закон. Це проявляється і в недопущенні опозиційних кандидатів до засобів масової інформації. І знавісніле шельмування, в тому числі і силами так званих технічних кандидатів, чиє завдання, схоже, не стільки йти до задекларованої мети, як моською плутатися під ногами у того, на кого вказує хазяйська рука і гавкати, гавкати до хрипоти. Це також пропагування бюджетним коштом, а отже, за рахунок виборців, свого єдиного, чий світлий образ, щиро кажучи, вже добряче намуляв очі. До сліз розчулюють московські розглядини, на які возив нещодавно діючий Президент діючого кандидата від влади. Це що – реалізація права першої ночі, новочесна політична ініціація чи акт елементарного холуйства? Де ще президенти незалежної держави возять кандидата – можливого наступника на затвердження до керівника сусідньої держави?
На жаль, сусіди, попри безсторонність на словах, на ділі не приховують свого вибору. Вибору на користь того, хто радо чіпляє на себе лахи васала, підданця, хто ладен знову підпрягти Україну до мальованого новими фарбами старого імперського тарантаса. Хіба не в цьому напрямку накручують російські соціологи рейтинги неймовірного росту популярності провладного кандидата? А як вчасно російська військова прокуратура дістала із запиленої полиці, напевно ж єдиний на всю Росію, випадок хабарництва вищих офіцерів своїх Збройних Сил! Хто б ще підтримав нав’язлі вже в зубах намагання Генеральної прокуратури України звинуватити в розтлінні невинних чиновницьких душ одного з лідерів опозиції, що входить в ненависний блок! Треба згадати, що сама Генпрокуратура взялася за ту стару жуйку виключно через притаманне тому органу особливо загострене відчуття справедливості. Лише запеклі циніки наважуються стверджувати, що в цьому випадку Генпрокуратура більше схожа на того, хто в базарний день голосніше за всіх кричить: “Тримай злодія!” Ні, ні! Черговий “наїзд” на пані Тимошенко, звісно ж, жодним чином не пов’язаний зі звинуваченнями опозиції на адресу діючої влади, МВС та Генпрокуратури за ґвалтування закону в окремо взятому містечку М. Співпадіння в часі випадкове, причинно-наслідкові зв’язки відсутні.
Хотілося б лишень спитати, чому ця святая святих справедливості замовчує багато років інші, реальні справи, такі, як справа про замовне вбивство Георгія Гонгадзе, чи карну справу № 66540, порушену проти податкової міліції Євпаторійського ВДПІ, по якій я сам проходжу потерпілим? Дозволю собі нагадати, що більше трьох років тому податкова міліція, виконуючи замовлення, незаконно конфіскувала збудовану мною вітрильно-моторну яхту “Мрія ІІІ”.
Судно було розграбовано і затоплено. Незважаючи на те, що Апеляційний суд АРК ще 28 грудня 2001 року скасував незаконне рішення Євпаторійського суду, жодного відшкодування я не отримав і досі. Де ж в цьому випадку вславлена справедливість, принциповість відомства пана Васильєва? Де українське правосуддя? Якщо суддя першої інстанції Чорноморського суду має по декілька разів звертатися до Печерського суду столиці з проханням допитати представників Державної скарбниці (яку чомусь вперто називають Казначейством), але у печерській Феміді, видно, зав’язані не лише очі, а й вуха, бо ж і через півроку вона не вважає за потрібне надати хоч якусь відповідь. Між тим, і я, і моя сім’я терпимо важкі матеріальні і моральні збитки. Кримінальна влада намагається розтоптати, розчавити мій світ, майбутнє моїх дітей. Але ж хіба така наруга чиниться щодо однієї моєї сім’ї?!
Тож маємо покласти край кримінальній владі. Вибори Президента України – такий шанс. Не втратьмо його, брати мої, не ховаймо голову в пісок! Не забуваймо, що ще Станіслав Єжи Лєц писав, що той, хто носить шори, має знати, що в комплект входять вудила й батіг.

#16 за 15.04.2005

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА?

Кажуть, новий український уряд вже зробив певні кроки для реабілітації української мови. Може, й так, але на загал не дуже помітно. Занедбане, ледь животіюче книговидавництво, суціль російськомовна періодика, забитий російською попсою радіоефір, криві дзеркала телебачення – справа Кучми живе й процвітає! Хто ж наведе лад у цьому задзеркаллі? На кого сподіватися?
Вже більше року агонізує в українському, якщо вірити мапі, Криму громадсько-політичний та літературний тижневик, наша “Кримська світлиця”, єдине українське видання на півострові.
В непрості часи виборчих перегонів газета докладала всіх зусиль для приходу нової, народної влади. І що ж? Давно вже відгриміли передвиборні баталії, а “Світлиця”… так і залишилася кинутою напризволяще, без підтримки, з боргами, через які редактора вже запрошують до прокуратури. Доборолася “Світлиця” до самого краю! А що ж нова влада, за яку вона стояла, в буквальному розумінні, на смерть?
На жаль, влада зберігає досить дивне мовчання. Навіть звертання на найвищому рівні не дають якихось відчутних результатів, точніше – жодних. Ось і на моє останнє звернення до Президента з приводу “Кримської світлиці” і взагалі проблем українства в Криму надійшла відписка… з Кримського республіканського комітету з інформації (?), де зазначено, що справа “КС” “знаходиться на контролі у віце-прем`єр-міністра Миколи Томенка”.
Чим не палата № 6, де замість того, щоб надавати невідкладну допомогу вмираючому побратиму, реанімувати його, із завидною витримкою… “тримають справу на контролі”!
Ще не вмерла, Україно?

РЯТУЮЧИ ЧЕСТЬ…

Цього тижня, схоже, добігає кінця довга агонія “Кримської світлиці” – єдиної на півострові україномовної газети – громадсько-політичного та літературного тижневика, газети, яка протягом дванадцяти років була осередком українства в Криму, його живою душею. Невідворотна, як смерть, судова виконавча служба не на жарт зібралася вже завтра пустити з молотка нужденні пожитки газети.
Звісно, і раніше було не просто, та до такого сорому ніколи не доходило. Попри всі утиски, за часів Кравчука та Кучми, газета все ж виживала. Не бувши запідозреними ні в глибокому патріотизмі, ні в особливій любові до українського слова, ба, навіть будучи безжально критикованими на її сторінках, ні той, ні інший не зважились все ж на такий крок, як відкрите знищення газети. Лише під час минулої передвиборної кампанії уряд Януковича вперше відмовив газеті в фінансовій підтримці з боку держави. Причина – чітка позиція газети, протилежна тій, в якій перебував провладний кандидат. Що значить позбавити фінансової підтримки українську газету в російськомовному Криму, пояснювати не доводиться. Вона була приречена на знищення. Проте редакція працювала. Працювала, навіть не отримуючи заробітної плати, й випускала газету, яка була для багатьох чи не єдиним джерелом правдивої інформації. Єдина надія на виживання була в перемозі народного кандидата Віктора Ющенка. Та, леле! Давно вже відшуміли передвиборні пристрасті, а “Світлиця” все ще борсається в зашморгу, накинутому на неї злодійським режимом.
Найбільш дивним в цій ситуації є те, що неодноразові звернення редакції вже до нової влади не дали поки що жодного результату… Рятуючи честь свого Президента, ще раз звертаюся до нього з вимогою негайного погашення боргів, що виникли в результаті незаконного, за будь-якими мірками, позбавлення фінансування “Кримської світлиці”, відновлення його в повному обсязі (бо ж пікантність ситуації полягає ще й в тому, що російськомовна преса Криму справно отримувала й продовжує отримувати фінансові вливання з бюджету, які складають три мільйони гривень), а також надання чітких преференцій з боку держави засобам масової інформації, які докладають значних зусиль для розбудови Української держави та духовного відродження нації…

То, може, нагадати їм МАЙДАНом знову?..

Згаса “Світлиця” у Криму
А, отже, знову
“Взялись” у нашому краю
За рідну мову.
І хай би то лише Москви
Бажання давні –
Насправді ж,
ніж у спину ви –
Хахли погані!
Ви за срібляник –
руки б пік! –
У отчій хаті
Мордуєте вже котрий вік
Вкраїну-матір.
Вчите, як мовити “глаголь”
На руськом “з перцем”,
Бо ж за імперією
Боль
у псячім серці.
О, Україно! Де ж твоя
Козацька слава?
Де наша гордість,
воля й честь,
Моя державо?!
Облесливі слова пусті
Плетуть мосьпани.
Гай, гай!
То знову, знов не ті –
Нові гетьмани?!
Чому мовчиш, о, роде мій,
Мов ми тут бранці?
Чом за народ свій не стоять
Твої обранці?
То, може, нагадати їм
Майданом знову –
Вмира ж
на батьківській землі
Вкраїнська мова!

А винна – холопська душа…

Політичні процеси в Україні, свідками та учасниками яких в більшій чи меншій мірі є всі ми останнім часом, особливо яскраво проявили всю свою складність та неоднозначність. Фактично, вони є нічим іншим, як віддзеркаленням спроб нації вибороти нарешті реальну незалежність, якої не мали і наразі не маємо. Останнє твердження вочевидь не потребує доказів, адже попри формальні ознаки окремої держави, отримані в спадок від покійного Союзу, Україна за 14 років на зробила майже нічого для наповнення їх реальним змістом.
Навпаки – практика словоблудства, зради національних і державних інтересів з боку панівної олігархічної “еліти” та найвищого керівництва держави призвела до втрати чи знівелювання багатьох чинників, які відіграють визначальну роль в житті незалежної держави.
Можна жалкувати чи радіти з приводу втрати статусу ядерної держави, а все ж факти такі, що ядерна зброя і сьогодні залишається важливим чинником політики стримування, а ядерні держави – основними гравцями глобальної політики. Та, що зроблене, те зроблене, хоча позбутися ядерної зброї так бездарно – без реальних гарантій безпеки, без відповідного відшкодування треба було ще зуміти.
А от здача Чорноморського флоту, який за Біловезькими угодами мав би цілком і нероздільно належати Україні, була вже відвертою зрадою. Саме внаслідок злочинної недбалості першого президента і сьогоднішнього “об’єднувача” України крім крихт від барського столу у вигляді малобоєздатного іржавіючого непотребу, маємо на своїй території нині ще й ракову пухлину – чужорідне утворення в образі Чорноморського флоту Російської Федерації, який є дестабілізуючим фактором не лише в місці свого базування, Севастополі, де військовослужбовці чужої держави почуваються вільніше, ніж в себе вдома (спробував би, скажімо, Балтійський флот впливати на вибори Президента РФ!), а й в усьому Криму, де п’ята колона шовіністично настроєних росіян та з’яничарених малоросів, спираючись на сам факт його присутності в регіоні, продовжує з маніакальною впертістю виношувати плани відокремлення автономії від України.
В усі часи за будь-якої форми державності збройні сили були й залишаються одним з найважливіших чинників забезпечення незалежності держави, її нормального розвитку. Ще Наполеон нагадував про те, що народ, який не бажає годувати власне військо, змушений буде годувати чуже. Чи знали про це кравчуківсько-кучмівські потурнаки, чи пам’ятає про це сьогоднішня влада? Напевно, що так. Тоді як пояснити безжальне нищення військового потенціалу країни? Чию армію збирається годувати за наш рахунок “наша” влада?
Окремої уваги потребує фактично не реформований КДБ, де й досі живий колишній дух, а давні кадебістські зв’язки і сьогодні шануються і значать більше, ніж ідея відданості власному народу. Винятки лишень підтверджують правило…
На жаль, злодіяльність нашої доморощеної еліти не обмежується одними лишень силовими структурами. Розваливши економіку країни, розпродавши за юдини срібняки особистих вигод її найцінніші об’єкти, включно зі стратегічними, створивши найнесприятливіші умови для вітчизняного виробника, саме вона, наша влада, поставила державу на коліна, в мирний час довела націю не те що до зубожіння – до вимирання.
Та найболючішого, найнищівнішого удару було завдано в саме серце нації. Неймовірно, але факт – держава Україна, в особі обраної народом влади, протягом всіх років так званої незалежності цілеспрямовано й дієво нищить українську мову! Натомість мова братньої сусідньої держави заполонила не лише інформаційний та культурний простори – ми фактично програємо вже на побутовому рівні. Навіть затятому русифікаторові Щербицькому про таке й не мріялось! І все це під фарисейське розпатякування про те, як багато робиться для розвитку української мови в Україні. Чому ж дивуватися, коли існуючі реалії (і тенденції!) “наша” еліта намагається закріпити законодавчо, протягуючи закон про офіційний статус російської мови. Це схоже на те, як у вашій хаті прийшла зайда зі своїми байстрюками душать вашу матір, вимагаючи саме її йменувати тут мамою, а ви дивитесь на те та лишень баньками здуру лупаєте. Діти, діти. Мачуха як і навчить чому, то лишень не нашому, чужому.
Власне, етнічних росіян, як і саму Росію звинувачувати нема в чому. Вони діють виходячи зі своїх інтересів. Це наш обов’язок застояти в своєму домі свої права, відстоювати свої інтереси, хай то оборонні, економічні, культурні чи мовні. При цьому маємо ставити за мету не гнилу стабільність, не затвердження існуючого не на нашу користь статусу-кво, – наїлися того задосить ще за Кучми, а динамічний розвиток свого, українського, на всіх напрямах. Маємо вимагати цього від обраної нами влади і безжально відлучати від неї тих, хто забув свої зобов’язання перед народом.
В світлі останніх подій на політичному та владному Олімпі задуматися насправді є над чим. Скажімо, над тим, яким чином здавалось би похованим політичним мерцям вдається маніпулювати вже новою владою, вростати в неї лепрою “старих перевірених кадрів”. Вибуху міни уповільненої дії у вигляді політреформи Медведчука – Мороза, повішеної на шию переможцям в останній момент, рано чи пізно можна було чекати, сподіваючись на те, що дружна команда зведе його якщо й не до святкового феєрверку, то хоч до мінімальних втрат. Вибух розірвав єдину команду, фактично знищив її. Власне, задовго до нього, саме існування тої міни (вже ліпше б назвати її кісткою – великою соковитою кісткою) перетворило вчорашніх однодумців на запеклих ворогів.
Але якщо такий перебіг подій ще можна було прогнозувати, як найгірший варіант, то хто міг очікувати, що політик, піднятий на вершину влади виключно завдяки тому, що у вирішальний час народ відстояв його, дозволяє собі підписувати якийсь меморандум, фактично йти на змову з тими, кого ще вчора називав уособленням бандитської влади, з тими, хто проламував нам черепи на виборчих дільницях, намагався знищити його самого.
Наслідки того вже маємо. Так, обіцяно амністію фальсифікаторам виборів і закрито кримінальну справу колишнього прокурора України Васильєва, порушено домовленості щодо кандидатури віце-спікера. Останнє є особливо показовим, оскільки замість лідера УНП – партії, яка сповідує ідею утвердження справді незалежної Української держави, матимемо представницю милих Москві “Регіонів”. Кудись не туди вкотре вже повертаємо, панове. В усякому разі, коли тебе починають вітати та нахвалювати учорашні вороги, саме є привід задуматися.
На думку автора, причиною всього цього неподобства є, як це не гірко констатувати, холопська, змоскалена душа нашої влади, бездуховність та продажність тих, на кого сподіваємось, кому вручаємо свої долі. Зневага до власного народу, до його мови, культури з одного боку й запобігання перед галасливою хамовитістю п’ятої колони з іншого – ось сутність сучасної української влади. Саме за її потурання, мовчазної згоди чи й інспірації паплюжаться національні святині, нищиться мова, руйнується загалом український дім. І це тоді, коли весь світ є прикладом того, що лишень дбаючи першочергово про свої власні інтереси, навчившись поважати себе, країна може добитися успіху на міжнародній арені.
Лише навчившись контролювати владу, дійсно впливати на прийняття нею ключових рішень, можна реально змінити загрозливу тенденцію. А важелями впливу на владу могли б бути, скажімо, спрощені правила відкликання народних обранців, включно з самим Президентом, чітко дотримувана система звітування влади за свої дії і т. п. А ще, дозволю собі нагадати, що демократія перекладається як – влада народу. Не випускаймо ж з рук своїх прав, аби не довелося нарікати в майбутньому. Пам’ятаймо – нас багато і ми є український народ!

 

viewimg (5)

 ПОХМУРІ ФЕНТЕЗІ З ПРИСМАКОМ БУРЕВІЮ…

Останні два роки я досить регулярно займаюся тим, що роблю огляди ще неопублікованих творів сучасної англомовної літератури. Серед сотень проаналізованих книг було чимало творів жанру фентезі та того, що ми звикли йменувати науковою фантастикою. Твори трапляються різні, в більшості своїй дуже гарні. Траплялися такі, від яких просто перехоплювало дух, але були й такі (на щастя, всього декілька), де автор так закручує сюжет, що створений його уявою світ стає нестерпним не лише для його героїв, але навіть і для потенційного читача. Атмосфера безправ’я і насилля, відчуття несправедливості, якій не можеш зарадити, пригнічують настільки, що виникає непереборне бажання просто закинути те чтиво і ніколи більше до нього не повертатися.
З книгами все просто. Тим більше, що письменники – то люди інтелігентні, які з розумінням і вдячністю сприймають критику та, врахувавши зауваження колег, таки правлять свої тексти. А як щодо реального життя? Як щодо паноптикуму, в якому маємо нещастя перебувати самі? Це не книга, яку можна відкласти й забути. Ми наразі самі всередині цього похмурого сюжету.
Ще день тому наші владці на весь голос заявляли про свої євроінтеграційні пріоритети. Ще день тому у представників євроспільноти жевріла надія, що непереборну досі межу таки буде подолано. Але намарно. Насправді, гальмування йшло весь цей час, і що ближче до Вільнюського саміту, то сильнішим воно ставало. Це видно було з «роботи» погоджувальної ради, з «неголосувань» провладних парламентарів, з істеричних випадів депутатки з назавжди перекошеним від презирства обличчям, з поведінки спікера. Не бачити всього того міг хіба що сліпий. Ще більших сумнівів додавали зачастілі зустрічі на найвищому рівні з очільниками північно-східної сусідки, про предмет яких було мало що відомо. Але ж рано чи пізно все таємне стає явним. Ми можемо не знати, про що велись ті перемовини, але ж результат – ось він!
Насправді, «наша» влада вкотре загнала себе в глухий кут. Цілком очевидно, що попри голосні заяви, розраховані на потенційного виборця, який поза всяким сумнівом вже зробив свій вибір на користь Євросоюзу, вона не мала і не має жодного наміру «йти» в Європу. Чому? Чи може шановний читач уявити собі отого класичного Лиса Микиту, що вільно та комфортно займається своїм лисячим бізнесом серед білого дня та ще й прямісінько на базарнім майдані? Отож… «Світло явилося світу», каже Книга, «та люди віддали перевагу пітьмі, оскільки справи їх були темними».
Переборовши в більшості своїй віруси ідеологічних забобонів, упередженості щодо західних демократій, щеплених українцям протягом багатьох десятиліть, визирнувши крізь прочинені двері в «загниваючий» світ Заходу і переконавшись у відносності своїх уявлень про добробут і справедливість, пересічний українець вже, схоже, не має сумніву щодо того, яка модель розвитку держави є для нього більш прийнятною. Я мовлю про старше покоління, про тих, хто на собі спробував вудила комуністичної ідеології. Чи треба говорити, що молоде покоління, яке виросло там, де вже відчувались подихи вітру свободи, вже не загнати до тоталітарного стійла!
Постанова уряду Азарова, якою він вирішив призупинити процес підготовки до укладання угоди про асоціацію з ЄС, свідчить про те, що «люди» та їхні «смотрящіє», які узурпували владу в Україні, зроблять все, аби зберегти statusquo. Зважаючи на українські реалії, коли млява опозиція знову нерішуче тупцяє на місці, наївно сподіваючись, що, може, ще є шанси вирішити все тихо-мирно в парламенті, сподіваючись, що влада зомліє від одного вигляду виведеного нею на майдан люду, можемо втратити й цю нагоду врешті випростатись і взятися до відбудови країни.
Що ж робити? На вулицю виходити треба неодмінно, але й вимагати від тих, хто виводить вас туди, чіткого й зрозумілого плану дій, плану, який містив би всі варіанти можливого розвитку подій. Відсутність такого плану, розрахунок на спонтанність, на «порив мас» є очевидною ознакою нікчемності лідера. Тож вимагаймо того плану і чітких кроків щодо його втілення.
Ще одним, дуже важливим моментом є навчитися тримати своїх лідерів підконтрольними, як в час, коли вони потребують нас, так і в подальшому. Маю на увазі дієві важелі впливу народу на обрану ним владу. Це запорука того, що в подальшому наші очільники будуть діяти саме в наших інтересах.

viewimg (5)

МЕЖА, ЗА ЯКОЮ — ПРІРВА…

Майдан — очима кримчанина

Не перебільшуючи, можна сказати, що події останнього дня листопада цього року поділили життя країни на «до» і «після». Потрясіння було настільки потужним, що прокинулись навіть ті, хто зазвичай політикою не цікавиться.
Кривавий ранок суботи з усією очевидністю показав не лише українцям, а й усій світовій спільноті справжнє обличчя української диктатури. Щільна лава спецпризначенців оточила студентів та активістів громадських організацій, які маніфестували свою відданість ідеї євроінтеграції, та заходилася «виписувати» кийками на їхніх спинах та головах, власне, те, як «наша» влада бачить перспективу своїх взаємин з народом. Щоправда, зі слів речниці ГУ МВС України в місті Києві Ольги Білик, той захід був зініційований аж ніяк не владою, а лише… комунальниками Києва, яким капосні студенти заважали готувати центральну площу міста до новорічних свят. Щирість того пояснення не викликає жодних сумнівів, адже всім відомо, що надання санкції на застосування сил спецпідрозділу «Беркут» за українським законодавством належить саме славним київським сміттярам. Отже, акція «Беркута» не має жодного стосунку до відчайдушних спроб студентів та громадських організацій звернути увагу «гаранта» своїх прав та свобод на те, що його раптова відмова підписати угоду про інтеграцію України в Європу кардинально розходиться з їхніми уявленнями про майбутнє України.
Реакція українців, киян зокрема, була цілком прогнозованою для кожного, хто плоть од плоті цього народу. До полудня наступного дня на вулиці висипав чи не весь Київ. У неділю вранці на Михайлівській площі ще глухо говорили про те, що судовим рішенням, яке нібито було прийняте о п’ятій ранку, заборонялась хода по Хрещатику та вихід на майдан Незалежності, але люди все підходили й підходили, і скоро вже стало зрозуміло, що жодні судові постанови, жодні заборони не стримають цей потужний потік. Хтось збирався на Михайлівській площі, інші — в парку імені Т. Шевченка. Після полудня все це грізно шумуюче людське море нестримно потекло на Хрещатик.
Спецпризначенці, що густо стояли по периметру сталевого паркану, встановленого на майдані, десь зникли. Залізяччя, за яким вони стовбичили, було зметене. Людське море важко витекло на площу, вихлюпнулось на навколишні пагорби. Люди були повсюди. Вони стояли не лише на площі. Дехто видерся на довгу стрілу підйомного крана, який всі ці дні, як вважалося, монтував чудо новорічної інсталяції — залізну ялинку від влади, інші повибиралися на дахи там же встановлених бутафорських будиночків, інші вже почіпляли прапори і на самій ялинці.
Нарешті, на даху автомобіля, що спинився посеред Хрещатика перед Майданом, з’явилися опозиційні лідери — Кличко, Тягнибок та Яценюк, закликаючи притягнути винуватців кривавих подій суботи до кримінальної відповідальності, а уряд, який своїми діями чи злочинною бездіяльністю допустив до того, відправити у відставку. Ця ж думка звучала у виступах Дмитра Павличка, Сергія Куніцина, відомої співачки і одного з модераторів громадянської акції на Майдані Руслани Лижичко та письменниці Ірени Карпи.
Присутній на Майдані екс-прем’єр Польщі Ярослав Качинський відзначив самовідданість студентства у відстоюванні своїх європейських перспектив, майбутнього держави, вкотре підкреслюючи, що не лише Україна потребує Європи, але й сама Європа потребує України. Слід зазначити ту особливу вагу, яку мав виступ блаженнійшого кардинала Любомира Гузара, колишнього очільника УГКЦ, в якому він нагадав про важливість прощення своїх ворогів.
Тим часом, близько третьої пополудні надійшло повідомлення про те, що КМДА перейшла до рук опозиційних сил. Ще за годину те ж сталося з Будинком профспілок. Люди, що стояли на Бессарабській, Європейській та Михайлівській площах, на Хрещатику та прилеглих вулицях, були по-справжньому обурені як кривавою розправою над студентством, так і зрадою Європейського вибору Українського народу, що, власне, й стало причиною, яка спонукала студентів до дій. Було абсолютно очевидно, що нинішню владу цікавили зовсім не економічні вигоди країни, яку вони своїм незугарним, непрофесійним господарюванням вже виштовхали на край економічної прірви, а можливість затриматися на президентських і усіх інших постах і після 2015 року. Адже СНД на сьогодні залишається одним з нечисленних резерватів тоталітаризму, заповідником довічних президентів. Євроінтеграція, зміна влади через перевибори президента та парламенту і негайна відставка уряду Азарова — ось основні вимоги Майдану.
В очікуванні парламентського вівторка понеділок минув у приготуваннях. Між тим з регіонів прибували все нові й нові мітингарі. Сонячний ранок сяйнув надією на позитивне голосування головного питання порядку денного — щодо відставки уряду. Саме цього вимагали десятки тисяч мітингувальників, які заповнили всі прилеглі до Верховної Ради вулиці, саме цього вимагала коаліція опозиційних партій та їхні парламентські фракції. Зрештою, спікер Володимир Рибак був змушений поставити це питання на голосування. Абсолютна більшість проголосувала позитивно, і уряд було викликано до парламенту.
На жаль, далі голосування виявилось нерезультативним. Ані регіонали (навіть ті, що напередодні заявляли про вихід з цієї партії), ані комуністи, котрі устами свого очільника заявляли про несприйняття цього уряду й готовність голосувати за його відставку, своїх голосів не дали. Наші керманичі вкотре проігнорували вимоги народу, тим самим до краю загострюючи ситуацію, доводячи її до критичної межі…

viewimg (5)

КРИТИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ ПІДКОНТРОЛЬНОСТІ ВЛАДИ!

У середу близько першої години ночі тисячі силовиків оточили Майдан і почали його штурм. Протистояння триває досі, повідомляє УНІАН. У МВС дії правоохоронців називають заходами для забезпечення сприятливих умов комунальним службам у наведенні благоустрою…
Лідери європейських країн засудили силовий розгін Євромайдану, а США висловили «свою огиду щодо рішення української влади відреагувати на мирний протест на київському Майдані використанням спецпризначенців, бульдозерів та кийків, а не повагою до демократичних прав та людської гідності».
Голова європейської дипломатії Кетрін Ештон, яка перебуває у Києві, «з сумом спостерігає, як міліція застосовує силу до мітингувальників» і закликає до діалогу. «Владі не потрібно було діяти під прикриттям ночі, щоб розпочати спілкування з суспільством за допомогою міліції», — наголосила Ештон. «Діалог з політичними силами та суспільством і використання аргументів — це завжди краще, ніж аргумент сили», — підкреслила вона.
Те, що відбувається нині у Києві, виглядає просто абсурдним після запевнень Президента В. Януковича, що він піде на поступки щодо поновлення політики євроінтеграції та припинення тиску на Євромайдан, про що йшлося у вівторок на зустрічі колишніх українських президентів та нинішнього. Але силове протистояння тим часом триває…

КРИТИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ ПІДКОНТРОЛЬНОСТІ ВЛАДИ!

Застуджений, але нескорений забіг до «Світлиці» по дорозі з бунтівного київського Майдану додому, «на реабілітацію», наш кримський земляк Валентин Бут. Пропонуємо увазі читачів його роздуми після почутого й побаченого на Майдані.
Кажуть, що не помиляється той, хто нічого не робить. Частіше чи рідше, але ми робимо помилки. Особливо, коли беремося за щось нове, непізнане до того часу. Уникнути при цьому помилок, більших чи менших, справа майже неможлива. Але то ніяка не проблема. Лишень, щоб ми враховували досвід тих помилок, аби не повторювати їх у подальшому.
Проростаючи через конгломерат того, що ледь не було перетворено в «советский народ», паростки нового суспільства за всіма законами природи все ж тягнуться до сонця. Але часом спрацьовує щось чужорідне, глибоко імплантоване в гени цього народу, змушуючи ті пагони нового потворно вигинатися.
Ми всі знаємо, що означає вислів «Наступати на ті самі граблі». Вислів настільки влучний, що не втрачає свого значення навіть при перекладі на іншу мову. В усякому разі французький журналіст, з яким я розмовляв, зрозумів усе правильно. «Вони роблять ту саму помилку», — сказав він. Розмова велася про глибоко імплантовану в наші гени ідею патерналізму, що виявляється в тому числі в постійних намаганнях відшукати батька нації, такого собі доброго царя.
Ще в 2004 році намагався донести цю думку до товаришів, з якими стояв пліч-о-пліч на Банковій, Лютеранській, доводячи, що замість тих пошуків потрібно знайти дієвий важіль впливу на пана Ющенка. На мене дивилися, як на дивака. Одні казали, що це наша людина і він буде робити все як треба. А один, пам’ятаю, заявив, що який же, мовляв, сенс у виборах, коли потім все одно треба витрачати свій дорогий час, аби контролювати свого обранця. Думка вражаюча. Чи не так?
Їдучи до Києва два тижні тому на заклик підтримати курс на євроінтеграцію України, я не мав жодного сумніву, що чинна влада на жодну євроінтеграцію не піде, а отже, неминуче постане питання про недовіру владі, питання про її заміну. Вільнюське «непідписання», дика жорстокість при намаганні розігнати мирну демонстрацію громадських організацій та студентів на майдані Незалежності водночас зробили цю владу нелегітимною в очах народу. Доказом цього було те людське море, що вихлюпнулось на вулиці і площі Києва вже наступного дня 1 грудня. Відставка уряду і Президента, які не дослухаються до свого народу, не чують його, намагаються поводитися з ним, як з бидлом, була на устах у всіх. Політична опозиція в цьому випадку лише підхопила та очолила той рух. Виступаючи на Євромайдані, Юрій Луценко наголошував, що політику неможливо робити без політиків, як саджати картоплю без лопати. Щоправда, він чи то не помітив, чи не хотів помітити, що лідери тих громадських, студентських організацій також політики, політики, можливо, нової генерації. Чи звернули увагу лідери парламентської опозиції, які наразі очолили похід за зміни в Україні, на те, що масовість виступів дещо зменшилась після того, як вони очолили той рух? Нічого дивного в тому нема, бо є, очевидно, певні моменти несприйняття пересічним українцем іміджу тієї чи іншої політичної партії. А ще дуже насторожують ті ж самі граблі, що й досі лежать на тому самому місці. Схоже, що ця хвиля політиків схильна сприймати український народ як певну кількість «маленьких українців» — примітивних, недолугих в масі своїй, яких треба очолювати, вести та направляти задля їхньої власної вигоди. Але народ — це не зборище простакуватих дядьків та тіток. Він в масі своїй часто-густо випереджає наших просунутих політиків, у яких часто за яскравою обгорткою загальних фраз та закликів не відчувається нічого, окрім безмірного бажання мати ту ж саму владу — неконтрольовану, бажано необмежену. Саме тому всі ці два тижні я намагався не лише, можливо, просувати думку про те, що будь-яка опозиція, яка прагне влади, має на весь голос задекларувати, що найперше вона зробить, прийшовши до влади, — це прийме принаймні два чітко виписані дієві закони. Перший — про імпічмент Президента, і другий — про відкликання народного депутата. Цим самим вона дала б в руки народу дієвий та ефективний важіль впливу на обрану ним владу.
Впевнений, якби ці закони працювали, Україна не стикнулася б з такими проблемами, які має нині, не виникла б та ситуація, коли напівлегітимна влада політичних нікчем ладна втопити народ у крові, аби лише і надалі мати можливість паразитувати на його тілі.
На одному з брифінгів мас-медіа в прес-центрі я поставив запитання панові Тягнибоку, чи не вважає він, що саме тепер, коли люди очікують реальних змін, треба ясно і чітко заявити, що найперше зробить його політична сила, прийшовши до влади. По-перше, це ухвалення тих законів, про які я попередньо згадував. Крім усього, це додало б його силі чимале число прибічників. Лідер «Свободи», схоже, без особливого захоплення сприйняв сказане. Відказав лише, що ці пункти є задекларованими в завданнях, які ставить перед собою його партія.
Не ставлячи під жоден сумнів наміри «Свободи», загалом опозиції таки змінити модель взаємовідносин влади та народу, все ж хотілося б, щоб кожен претендент на владу в Україні, кожна політична сила, яка хоче прийти до влади, ясно усвідомлювали критичну необхідність підконтрольності влади народові і заявляли про це, як про першочерговий свій пріоритет. Вважаю, що лише це може вивести Україну з того болота, в якому вона все ще перебуває на 23-му році свого незалежного існування.

ЯК ЖЕ НАМ «ВИЛІКУВАТИ» КРИМІНАЛІЗОВАНУ НАМИ Ж КРАЇНУ?

Той факт, що країна, в якій живемо, є криміналізованою, здається, не викликає вже жодних сумнівів. Мова не про те, що в українському парламенті легко й природно почувають себе кримінальні авторитети, а в регіонах нічого не робиться без відома «смотрящіх». Мова про інше. А саме про те, що той наш вибір — явище безпрецедентне в сучасному світі за своєю алогічністю і тими наслідками, які потягнуло за собою. Уявімо собі порядного міліціонера, прокурора, суддю в системі сьогоднішньої влади. В яке становище ми поставили тих, хто все життя боровся зі злочинністю, а нині має підпорядковуватись тому криміналу, узгоджувати свої дії зі «смотрящімі», виконувати забаганки паханів? «Де ж ви бачили порядного міліціонера, прокурора чи суддю?» — скаже читач, і багато в чому матиме рацію. Порядній людині дуже важко навіть утриматись в тому тхорячому кублі, не кажучи вже про те, щоб виконувати свої обов’язки згідно з законом. І то є наша вина, бо ніхто інший, як ми, дозволили тому криміналу стати владою.
«Не можна все життя докоряти людині помилками молодості», — заперечать мені поборники справедливості. «Людина, яка щиро розкаялась у гріхах, має право на шанс». Я б і погодився, коли б забути давню мудрість, яка твердить, що як не виряджай вовка в овечу шкуру, а травицю його їсти не примусиш. Справа в покручі, на який перетворено всю систему влади, девіз якої сьогодні, схоже, можна описати так: «Для своїх — все, для решти — закон». Але й те не зовсім відображає дійсність, бо закон часто-густо використовується як зброя, щоб розправитися з дисидентами, з тими, хто на її, влади, думку становить загрозу її існуванню.
Може, автор перенасичив кольори, може, то підлі наклепи на справді ефективну, дієву владу? Давайте спустимося з небес на грішну землю й поглянемо на те, що відбувається тут, — як влада, яка з великим ентузіазмом позиціонує себе як владу Партії регіонів, порядкує на місцевому рівні. Майже два роки тому я намагався вже привернути увагу громадськості до «захоплення» (як тоді подавала місцева влада) прибережного парку в селі Міжводне (див. «Кримську світлицю» № 8 за 24.02.2012 р.). Насправді той парк було безсоромно передано (думається, не за гарні очі) тією ж місцевою радою підприємцеві, який викупив колишній Причал № 14 рибалок-аматорів (теж зданий свого часу місцевою владою без згоди на те громадян). Територія та щодалі розросталася. Було перекрито алею, яка вела від вулиці Приморської (в районі Ощадкаси) на берег моря, що є прямим порушенням чинного законодавства. Зрештою, значну частину території парку було обнесено загорожею. Це не могло не викликати протестів з боку громади села. Вимоги скасувати рішення про приватизацію паркової зони не раз ставилися перед чинним головою місцевої ради паном Володьком. Він посилався на рішення судів, які проходили між колишнім і теперішнім власником території Причалу № 14 (нині нічний клуб «Дорада»), доказував наївній громаді, що зробити тут нічого не можна. Людей дивувало лише одне: чому ж щиросердний голова, сама сільська рада не зробили жодних спроб повернути ту територію громаді? Найбільше, що вдалося, це отримати тверде запевнення пана Володька про те, що він змусить того підприємця знести ту кляту огорожу. Але казав пан, кожух дам, та слово його тепле… Стоїть та огорожа й досі. Більше того, парк значною мірою сплюндровано. Замість дерев, які були по-варварському зриті бульдозером за прямим розпорядженням сільради, тепер уздовж вулиці Приморської майже всуціль нагороджено різного роду «наливайок». Не знаю, наскільки прибуток від них може компенсувати завдану шкоду, та впевнений в одному: не всі цінності в цьому світі можна вимірювати грошима.
Не отримавши відкоша з боку громади (про «правоохоронні» органи з вказаних вище причин навіть не йдеться), представники місцевої влади не могли не відчути себе в певному сенсі небожителями, які самі собі закон. Наступним кроком була спроба захоплення території Міжводненської загальноосвітньої школи (див. «Кримську світлицю» № 14 за 06.04.2012 р.). Шкільна територія, що прилягає до вулиці Приморської, очевидно ж не давала комусь спати спокійно, спричиняла нестримне слиновиділення. Коли мені передали копію плану шкільної території в її нових межах, складеного землевпорядниками, я був шокований, не міг повірити, що таке взагалі можливе. На тому плані не було вже ні шкільного стадіону з футбольним полем, біговою доріжкою, смугою перешкод, за межами шкільної території опинилась яма для стрибків, баскетбольний майданчик, господарська зона (передана разом з гаражами, де колись стояли шкільні трактори, в оренду синові директорки). Рекреаційна зона виявилась обрізаною поза всякі межі… Це при тому, що територія, де був свого часу розташований географічний майданчик, шкільні дослідні ділянки, була здана ще попереднім головою. Стаття в газеті, звернення колективу вчителів у всі можливі інстанції, на жаль, не дали очікуваних результатів. Колектив учителів, «оброблений» головою сільради та директоркою школи, не витримав того тиску й поставив нові підписи в заяві з вимогою відкликання своїх підписів під попереднім зверненням. В результаті того відступництва та вівцюватої байдужості населення (бо ж, як видно, до повноцінної громади тут ще довгенько дибати), слиняві інтереси перемогли. Територію школи було обрізано до розмірів носової хустинки — саме так, як і було зазначено на копії того плану землевпорядників, яку місцева влада йменувала тоді фальшивкою. На всі звернення до Генпрокуратури, до Міністерства освіти, до Президента відповідь надійшла лише з Адміністрації Президента України. Проте і ту відповідь інакше як відпискою назвати не можна. Всі докази про неприпустимість, незаконність нищення школи було проігноровано.
Я не обмовився, йдеться саме про цілеспрямоване нищення школи. Адже, розробляючи норми пришкільної території, законодавець чітко передбачив невід’ємні складові території навчального закладу: 1) фізкультурно-спортивна, включаючи стадіон з біговою доріжкою 250 метрів; 2) навчально-дослідна; 3) рекреаційна, з ділянками для рухливих ігор учнів, причому настійно рекомендується виділити окремо ділянки для ігор учнів молодших класів; 4) господарська.
Все це зазначено в наказі Державного комітету України у справах містобудування та архітектури від 27.06.1996 р. № 117 «Будинки та споруди навчальних закладів», ДБН В.2.2-3-97, чітко обумовлено «Державними санітарними правилами та нормами», а саме ДСанПіН 5.5.2.008-01 «Влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організація навчально-виховного процесу» від 14 серпня 2001 року, і затверджено підписом головного санітарного лікаря України за погодженням Міністерства науки і освіти України (лист від 5 червня 2001 р. № 1/12 1459).
Власне, школа в цьому «обрізаному» вигляді вже не відповідає вимогам, які ті ж ДСанПіН ставлять до навчальних закладів. Відповідно при бажанні її легко можна закрити. Гарний пансіонат дістанеться комусь. Необґрунтовані підозри? А хіба не маємо вже гіркого досвіду? Хіба не на пансіонат перетворено колишній триповерховий красень-дитсадок? Хіба не на пансіонат перетворено двоповерхову будівлю, де розміщувалась перед тим початкова школа?
Свідоме ігнорування закону, інтересів та прав громадян, про яке писав на самому початку, – це безпомилковий почерк авторитарного режиму, очолюваного ПР. Звіряче застосування грубої фізичної сили, провокації, фальсифікації свідчать про вперте небажання цього режиму дослухатись до голосу народу, до голосу розуму, зрештою, про небажання змінюватись. Що це – наївне нерозуміння чиненої ним наруги над справедливістю, правами громадян, над Законом, врешті, чи пекельне прагнення перетворити Край на таку собі Велику Зону?
Які ж способи лікування тієї ракової пухлини? Способів, насправді, немало, і одним з найефективніших, найдієвіших, безперечно, є активна позиція кожного з громадян, невсипна увага, контроль та в разі необхідності дієвий примус з боку громадянського суспільства. Саме цей мирний примус з боку представників громадянського суспільства України – справжньої еліти нації – ми спостерігаємо в ці дні. Саме еліта нації обстоює в ці дні честь та гідність України, її європейське майбутнє на майдані Незалежності у Києві, на майданах інших українських міст. Треба ясно усвідомлювати, що нема іншого шляху до демократії, як втілювати її самому своєю активною позицією. Лише в цьому разі можемо зватися європейською нацією, лише в цьому разі можемо розраховувати на гідне майбутнє і повагу сусідів як на заході, так і на сході.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ — ЯК ШАНС ПОВЕРНУТИ ВЛАДІ ЛЮДСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ

 

Серйозні зміни в суспільстві ніколи не відбуваються легко й безболісно. Це твердження є справедливим для всіх часів і народів. Наразі маємо змогу переконатися, що й наш час, і ми жодним винятком не є. Зміни ті є явищем об’єктивним і за великим рахунком не надто залежать від нашої волі. Не можемо ж ми, насправді, піднятися аж в таке захмар’я, аби уявити, що спроможні контролювати той процес. Проте, схоже, дехто мислить саме так. Куца та думка так би й всохла в тих недалеких мізках, якби не живилася непогамовними інтересами влади, підпертими нашими ж грішми, якими вона розпоряджається.
Власне, будь-яка влада намагається консервувати своє панівне становище. Наша пішла в цьому якнайдалі. З усією очевидністю ми бачимо це в ці дні. Отже, – самозбереження навіть за рахунок крові. Не своєї, звісно ж. Таке засуджувалось у всі часи. Маємо усвідомлювати при тому, що являє собою «наша» влада. Мається на увазі темне минуле деяких провідних осіб ПР. Кримінальне минуле. Хтось може сказати, що те, що залишили за собою, вже не має значення. Але ж ні! Все пережите нами, весь досвід, отриманий нами в житті, в жодному разі не зникає безслідно, натомість накладає відбиток на наше сьогодення, рівно як і на майбутнє. Це повною мірою стосується не лише окремої особистості, а й влади в цілому. Тож минуле нашої «еліти» проростає метастазами у сьогодення. Схоже, саме ті метастази обумовлюють демонстровану владою неадекватну поведінку. Коротко її можна визначити як гіпертрофовану нелюбов, презирство до свого народу, до його мови, звичаїв, потреб і устремлінь. Не дивно, що й народ сприймає владу з тими ж почуттями. Та стіна відчуження, побудована свідомо чи несвідомо з обох боків, виросла вже до неба.
Наймерзеннішим в цій ситуації є вже неприкрита опора кримінальної влади на різного роду люмпенів, використання на своєму боці в сьогоднішньому протистоянні з народом криміналітету, притому влада навіть не вважає за потрібне приховувати те. Садистські знущання військовослужбовців внутрішніх військ та незаконних спецпідрозділів «Беркут» над беззбройними громадянами, які піднялися проти сваволі, безправ’я та безнадії не за статки, посади чи вигоди, а за можливість вибратися врешті-решт з тої брудної, смердючої ями, куди допровадила нас «наша» влада за останні два десятиліття, як продовження тої вивихнутої логіки увінчується відвертим злиттям влади з криміналом. І «Мурка» у виконанні одного із заступників Генерального прокурора України – то лише бліда тінь того, що відбувається цими днями по всій Україні. Маски скинуто. Вже не лише в Києві, а й по інших містах «Беркут», внутрішні війська стоять пліч-о-пліч з так званими тітушками, власне, з криміналом. Одних влада наділила необмеженими повноваженнями, іншим дала сarte blanche. Опричників виведено за межі відповідальності перед законом, тож за тотальної відсутності в них моральних, людських норм маємо бездушних почвар, що «творчо» виконують накази бандитської влади. В якій ще країні правоохоронці ґвалтують і спалюють жінок, кийками ґвалтують чоловіків, роздягають догола на снігу, на морозі юнаків, знущаються над ними морально, фізично, фільмуючи при тому всі ті «розваги»?! Де ще бандити нападають на демонстрантів під прикриттям спецпризначенців, діють спільно з ними, як це відбувалося в Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі?! Де ще в демократичному світі якісь «беркути» з тітушкомандос полюють на студентів, відстрілюють представників мас-медіа, медперсонал, викрадають з лікарень поранених, спільно трощать автомобілі протестувальників, а їхніх власників вивозять до лісу, де лишають роздягненими на морозі, в снігу?! Де ще стріляють в журналістів?!
Мені важко збагнути, чи то влада сподівається, що в світі цифрових технологій, коли будь-який власник фотокамери чи телефону може практично миттєво поширити інформацію на весь світ, щось можна приховати, а чи їй насправді просто байдуже, що про неї думають. І те й інше викликає глибоку тривогу й непереборне бажання чимшвидше змінити таку владу.
Ми пережили чимало змін-переформатувань світу, в якому виросли й народили дітей: тотальне зубожіння та кримінальні війни дев’яностих, хижацьке розграбування країни, але всі ці роки ми ще плекали надію на те, що попри всі негаразди, попри всі труднощі ми рухаємося хоч і покрученою, а все ж стежиною прогресу. Сьогоднішня корумпована влада переконливо показала, що право в її розумінні – то право сили, а місце, де вона бачить народ, – то стійло для бездумно-слухняного бидла. Лише бездумний раб може бажати собі, своїм дітям такої долі. Сьогодні вулицями українських міст, містечок, селищ і сіл крокує революція людської гідності. Вона заглядає до кожного дому, не минає жодної оселі. Ти вже привітав її, товаришу?

ЗАЛЕЖИТЬ ВІД КОЖНОГО З НАС…

Нотатки з Майдану

Бійня, вчинена злочинним режимом 18-20 лютого, не могла залишити байдужим жодного, хто вважає цю землю своєю. Так і не долікувавшись після попереднього Майдану, гайнув знову до Києва. На відміну від західних напрямків, південний і східний — відкриті. Саме ними влада за наші гроші везе до Києва найманців, які за ті срібляники, не роздумуючи, рубають гілку, на якій, власне, сидять. Точніше, – нищать демократичну перспективу України, підігрують кримінальним кланам, які в свою чергу вже відверто здають інтереси нашої Вітчизни сусідній державі.
Приїхав до столиці 20 лютого близько полудня. До Майдану добирався пішки, оскільки метро не функціонує. Підходи до Хрещатика вільні зусібіч. Перед входом на сам Майдан більше десятка забитих в оточенні гурту людей. Застиглі тіла, жовті безкровні обличчя. Цих вбито, певно, ще вчора. Ті ж, кого вбили сьогодні, – мов живі, наче прилягли спочити, от лиш невдало вибрали місце…
Ще на під’їзді до Києва сестра сусідки по купе повідомила телефоном з Києва, що з Будинку профспілок винесено багато обгорілих трупів, які перенесено до Михайлівського собору. Бачивши ту пожежу, сюжет Мустафи Найєма про порятунок дівчини, не міг відкидати, що могло трапитись і таке. Перед монастирем — чимало людей, автомобілів. Всередині люду ще більше, несуть медикаменти, харчі, одяг. Підтримка киян – просто неймовірна. Зіпершись на ріг дзвіниці, стояв чоловік в касці. Стомлене обличчя, сумний погляд темних очей. Розговорились. Житомирянин. У ранковому наступі, під час повернення Жовтневого палацу, втратив кількох товаришів. Упевнений, що то робота снайперів.
Заглянув до медичної частини. Один з хірургів саме відповідав на запитання тележурналістів. Пояснював, що це пункт надання першої допомоги, що про жодну нейрохірургію, про операції тут не йдеться. Стріляні, рвані рани, забиття, гематоми, переломи – ось те, з чим мають справу вони тут. На моє запитання щодо великого числа трупів з Будинку профспілок сказав, що, наскільки йому відомо, до Михайлівського собору з Профспілок привезли лише одного загиблого. Схоже, на цей раз чутки перебільшили реальні втрати.
…Від Михайлівського собору рушив до Українського дому. Всередині ще не прибрано, перед будівлею гора викинутих матраців, якогось одягу – все мокре, брудне. Але хлопці щасливі поверненням на попередні позиції. На Грушевського активісти заволоділи складеною з бетонних блоків «урядовою» барикадою за півста метрів уперед від того місця, де стояла передня «революційна» барикада. Мов мурахи, люди продовжували укріплювати, вивищувати її. Прикриті мішками з піском, біля підніжжя поблискували в ящиках пляшки з коктейлем Молотова, росла гора битого каменю, підносилися догори, росли ряди автомобільних покришок.
Київ сьогодні — це місце, де зустрічаєш непересічних людей, особистостей. Хірурги Даринка Рудик з Одеси – тоненька, тендітна дівчина, яка продовжувала виконувати добровільно взяті на себе обов’язки, навіть коли сама отримала запалення легень; пані Людмила Бобровська з Вінниці, жінка, яка першою підняла жовто-блакитний прапор у своєму рідному місті, жінка, за плечима якої сто один стрибок з парашутом, – вони разом з колегами рятують життя молодих хлопців, працюючи дуже часто в екстремальних умовах.
…Попри серйозний ультиматум лідера «Правого сектора» пана Яроша, попри певну внутрішню напругу ніч на 22 лютого в Київраді минула досить спокійно, незважаючи навіть на тривогу, підняту охороною Майдану о третій ночі, коли на Хрещатику, з боку Бессарабської площі були помічені, як повідомлялось, «тітушки з двома ящиками коктейлю Молотова». За півгодини залога Київради повернулася в будинок, за годину більшість вже додивлялась перервані сни.
Зранку — традиційні Гімн та молитва. Користуючись затишшям, прямую до Європейської площі і далі, вгору, до першої барикади на Грушевського. Біля будівлі Уряду стояла невеличка група громадського патруля, більшість з яких, як я зрозумів, були киянами. За сталевою огорожею – кілька службовців київської муніципальної міліції. За їхнім повідомленням, будівля Кабміну безлюдна. Ні охорони, ні службовців, ні виконуючих обов’язки міністрів.
Далі вулицею, біля Верховної Ради, кілька груп, схоже, «Правого сектора». Дуже серйозні молоді люди. Неговіркі. Не схильні до коментарів. За ґратами – Маріїнський парк. Поміж дерев — гори сміття. Де-не-де працюють комунальники, прибираючи той безлад.
Під Верховною Радою стрівся чоловік, що дуже злословив на ходу. На моє запитання, чи не мене це стосується, бо ж поряд не було більше нікого, він підбіг і, розмахуючи руками, став розказувати, що «мерзотник» вислизнув, втік. На запитання, про кого, власне, йдеться, він закліпав очима:
– Та про Захарченка, про кого ж ще! Он там спустився до причалу з президентським катером та й гайнув Дніпром на Білорусь!
Казав, що колишній міністр МВС був не сам, називав ще одне ім’я, але я не запам’ятав.
Я не міг не завернути на Банкову, де на початку грудня стояв наш блокпост, де я сам відчергував більше двох діб невідлучно. Безлюдність на вулицях вражає. Поодинокі автомобілі, перехожі. Повертаюсь по Інститутській. На перетині Шовковичної, Садової спалені КамАЗи, що блокували проїзд з Інститутської в бік Верховної Ради.
Перед Банковою нечисленний пост Самооборони. Молоді двадцятилітні хлопці. Відкриті обличчя, спокійна доброзичливість, усмішки. Посередині Банкової жовто-синя загорожа, за якою нещодавно вилискували шоломи підрозділів внутрішніх військ. Нині тут лише семеро бійців Самооборони.
Що вразило на шляху вниз по вулиці Інститутській, то це пробиті кулями сталеві колони вуличних ліхтарів. Десятиміліметровий метал опор пробито в кількох місцях. Мимоволі згадались «бронежилети» бійців Самооборони, завтовшки менше одного міліметра. Тут і там на парапетах, а то й прямо на землі — квіти, запалені свічки.
Не буду описувати події у Верховній Раді – їх бачили всі. На диво одностайне голосування за нового спікера, за виконувача обов’язків міністра внутрішніх справ, голови СБУ, генпрокурора та ін. когось порадувало, в когось викликало нерозуміння, комусь відверто не сподобалося.
Тим часом, глибоке занепокоєння викликають харківські події цього дня. Але велика кількість народу, харків’ян, які прийшли пікетувати те ганебне збіговисько сепаратистськи налаштованих політиканів, дає надію сподіватися, що і з цього «сєвєродонєцка» вийде пшик.
Дуже хочеться сподіватися також, що політики на сході України, на півдні та особливо в Криму все ж виявлять державницьку позицію і не поведуться на спроби та настирні намагання певних сил, як всередині України, так і їхніх патронів у сусідній державі, не випустити бодай частину України зі сфери свого впливу.
23, 24 лютого. Події в Криму, зокрема в Керчі, свідчать про гарячкові намагання режиму януковичів зачепитися хоча б за Крим. Але ж і в цьому випадку вони лише карта в руках більш серйозного гравця – того самого, якому сняться лаври «собирателя земель». Це його технології майорять триколорами над розшалілим зманкуртілим натовпом, це його голосом скандують: «Россия, Россия!». Якої Росії бажають ці «радетели Отечества чужого», ця п’ята колона? Росії ВВП? Росії, від якої стогнуть самі росіяни?
Я люблю росіян. Це великий народ з теплою і щирою душею. Я зустрічав не одного росіянина на Майдані. Це були журналісти і письменники, студенти і науковці. Ми з вами були свідками, як учора в Північній столиці справжні росіяни влаштували копію київського Майдану. Я люблю цих росіян, бо ми з ними брати по духу. Саме за ними майбутнє і великі перспективи Росії.
Але не в цю Росію намагаються тягнути нині Крим, Луганщину, Донеччину, а саме у відроджуваний ГУЛАГ з Великим Кормчим на чолі. В ГУЛАГ, де вас звільняють від необхідності задумуватись над чимось, формувати власний погляд на життя, на політику, марудитись над прийняттям власних рішень, в ГУЛАГ, де все вирішують без вас, в ГУЛАГ, де лише покірні та слухняні, лише ті, в кого від народження атрофовано честь і гідність, кастровано думку, мають перспективу бути успішними підніжками тієї системи.
Я розумію, наскільки важливо це тим, хто продукує та задіює ці технології. Власне, для них це питання навіть не можливості розкішного життя в бідній на загал країні – це питання життя чи смерті.
Межа протистояння двох систем – посттоталітарної і тієї, що прагне демократії, проходить нині через нас. І саме від КОЖНОГО з нас залежить, в якій країні ми будемо жити – в тій, де кримінал і влада – «близнецы-братья», де все вирішується «по понятіям», які встановлює пахан, чи в успішній державі – рівній серед рівних у цьому справді непростому, розмаїтому, але вільному світі.

НЕЗДАРИ, АБО ЯК ЗА ДВА ТИЖНІ ВТРАТИТИ КРИМ

Що таке красномовні нездари, ми мали можливість переконатися протягом тримісячного стояння на Майдані. Здавалося б, після такого досвіду їх на гарматний постріл не можна було допускати до керівництва державою, особливо в такий складний період. Тим не менш, загадковим способом на ключових державних постах опинилася, спортивними термінами мовлячи, дворова команда, яка, свято вірячи в те, що «Захід нам допоможе», найбільшу ставку робить саме на дипломатію Європи та Сполучених Штатів. Утвердившись як професійні опозиціонери, десятиліттями плентаючись у хвості влади, звикнувши до цієї своєї ролі, вони ледь не зрадили Майдан, підписавши угоду зі вже заплямованим кров’ю Януковичем про перевибори президента 21 грудня, тим самим легітимізуючи його злочини, визнаючи його право знову балотуватися на цей пост. Лише безкомпромісна позиція не надто відомого до того лідера Майдану, дії якого наші герої спершу тривалий час таврували як провокативні, його рішучість та дієвість врятували справу.
Найбільша проблема новоявлених очільників держави полягала в тому, що жодна команда не мала вже сформованого тіньового уряду. Причини того цілком зрозумілі і багато в чому витікають зі сказаного вище. Цілком природно, що у сформованого нашвидкуруч уряду ще більше проявилася ота «дворовість».
За нормальних обставин то було б не так очевидно. Спливло б чимало води, доки народ розтямкав би, що й нові королі, м’яко кажучи, не надто обтяжені одягом. Але ми отримали кризу. Отут би знадобився вже готовий уряд, міністри якого, як розігрітий двигун, з ходу бралися б до справ. Призначення відбулись, щоправда, без традиційних для українського політикуму спікеріад та міністерик. От лишень якісний бік нової влади викликає багато запитань.
Так, щойно призначені очільники СБУ та МВС, на мою думку, не сприйняли з усією серйозністю кримський путч. Збройне захоплення ВР, Ради міністрів Криму не отримало належного реагування з їхнього боку. Їхня поїздка до Криму з метою урегулювати те «непорозуміння» особисто була від самого початку приречена на невдачу і засвідчила лише те, що вони не проаналізували ситуацію, що склалася. Ситуація ж була вже на той момент настільки серйозною, що лише блискавичні дії нової влади могли попередити подальше розкручування її суїцидального маховика. Аби зрозуміти про що йдеться, візьмемо лише два аспекти. Не найважливіші. Суб’єктивні. Поставмо себе на місце ВВешників чи «беркутівців», яким весь час втовкмачували, що вони відстоюють законність і справедливість (припустімо навіть, що були й такі, які свято вірили в те). Аж раптом той, хто був символом влади, непорушності її основ, втікає, кинувши їх напризволяще. Не знаю, наскільки обґрунтованим було рішення випустити тих «беркутів» з Києва. На сторінці свого Фейсбуку пан Гриценко повідомляв, що супроводив їх ще з одним депутатом ВР до Умані, аби уникнути конфронтації з постами Самооборони. Як на мене, то було неоднозначне рішення. Все ж на той час я бачив те як позитив, як спробу уникнення непотрібних жертв з обох боків. Але ж з тим «Беркутом» треба було працювати. Негайно, невідкладно. Повернувшись в регіони, де влада і частина населення були інфіковані вірусом антимайдану, перестрашені усвідомленням відповідальності за ті злочини, в які їх було втягнуто, що їм лишалося робити? Готувати допрівські кошики? А ті тисячі, кого за гроші звозили ешелонами до Києва, хто відловлював студентів, викрадав активістів, громив магазини, кафе, нищив автомобілі — чи не мали вони страху за вчинене? Відповідь риторична. Тут би новій владі і розставити все на свої місця – чітко й недвозначно запевнити, що покарання будуть застосовані лише законним шляхом і виключно до тих, чию вину буде доведено в судовому порядку. Впевнений, що такі заяви, широко розповсюджені засобами масової інформації, значно зменшили б рівень тих страхів, знизили б напругу в цілому.
Замість того, постановами про розформування підрозділів «Беркуту», фактично оголошенням їх поза законом, відкриттям прокуратурою кримінальних проваджень, скасуванням і справді антиукраїнського мовного закону можливість мирного урегулювання було бездарно втрачено. Владі сердечно хотілося не втратити довіру розколошканого протистоянням Майдану, який саме оплакував свої жертви, вона хотіла продемонструвати свою силу. Але чи оволоділа вона на той момент ситуацією в країні? Чи замінила кадри Януковича на місцях на тих, хто міг проводити їхню волю, їхню політику? В черговий раз воза було поставлено попереду коняки. Чи ж дивно, що та засмикана тварина замість того, аби сумирно потягнути того возика, заходилася хвицатись?
Було б дивно, якби «старший брат», який протягом усього періоду незалежності доклав стільки зусиль, аби повернути Україну в лоно Російської імперії, не скористався тими відвертими ляпами наших нездар, аби кардинально розвернути хаотичний розвиток подій на свою користь. Впевнений, що російські аналітики, стратеги детально прораховували можливі варіанти розвитку подій (насправді, їх було не так вже й багато) і на певному етапі, відчувши, що київська влада в якийсь момент протиставила себе тим регіонам, де ще не вивітрився вплив влади попередньої, ризикнули задіяти свою карту.
Чи можна було зупинити втручання на цьому етапі? На моє глибоке переконання, – так. Захоплення парламенту, кабміну автономії групою невідомих озброєних осіб, які, за словами колишнього вже кримського прем’єра Могильова, діяли аж так коректно, що залишили міліціонерам, охороні їхню табельну зброю, неозброєні благодушні наряди міліції в очепленні тих будівель, підозрілі переміщення бронетехніки ЧФ РФ у безпосередній близькості від Сімферополя – яких ще в біса сигналів, які б свідчили про те, що відбувається принаймні державний переворот, потребував Київ? А якщо розуміння того, ким були ті невідомі, таки було, то чому ж тоді замість нікчемної, від самого початку приреченої на провал спроби поїздки очільників МВС та СБУ до Криму, не було задіяно спецпідрозділи, які за своїм призначенням саме й створені для попередження та нейтралізації подібних загроз? Чому від самого початку, негайно, в перші ж години, як те стало відомо, не були задіяні військові підрозділи ЗС України? Не було впевненості в їхній вірності присязі? Лише нікчеми, які не відають, що таке присяга, могли мислити так. Ось тепер маємо певні докази тієї вірності, та чи не запізно? «Зелені чоловічки» заполонили півострів. Хтось каже про вісімнадцять, хтось про більш ніж тридцять тисяч. Новий «прем’єр» автономії, обраний, очевидно, тими «невідомими озброєними» людьми, бо ж крім них та кількох своїх депутатів до ВР не допустили навіть представників преси, вже формує армію «кримського народу». Щоправда, то вже більше як декорація, бо джерело сили, впевненості нової влади зовсім в іншому.
Я не буду торкатися в цій статті позиції Російської Федерації, її президента, відповідності того, що чинять наші сусіди (і брати, як вони люблять те підкреслювати) в сенсі моралі, права та міжнародних угод. На сьогодні це ворог, що топче мою землю. Мої претензії до київської влади, яка по наших спинах забралася у високі кабінети. Чи адекватні їхні дії викликам, які постають сьогодні перед Краєм, тій небезпеці, яка йому, а отже, й нам з вами, загрожує? Як я бачу – ні. Ми знову є свідками тактики, вже знайомої нам по Майдану: «стояти і не провокувати», доки старшина домовляється на верхах. Ця тактика, беззаперечно, з одного боку, дозволяє не ризикувати людськими життями, а з іншого, — виводить старшину в рятівники нації. Забудьмо на хвилю про ефективність тієї тактики на Майдані. Питання в іншому – чи придатна вона у воєнний час. Озирнімося – війська окупанта без жодного спротиву крокують моєю країною. Продовжується мінування в районі Чонгара (а це вже Херсонщина), позавчора захопили прикордонний відділок у Чорноморському, вчора — військову частину в тому ж селищі, вчора ж колона з п’ятнадцяти вантажівок рушила до села Оленівка, що на мисі Тарханкут. Сьогодні маємо повідомлення про те, що «зелені чоловічки» вже оволоділи ракетною частиною поблизу того села.
Нашим гарнізонам у Криму віддано наказ не застосовувати зброю. Тепер ту зброю майже повсюдно контролюють російські війська. В деяких гарнізонах наші вояки ще не допускають загарбників до ракетної зброї, оволодіння якою загрожує дуже серйозними наслідками. Уявіть собі, що українською ракетою буде збито цивільний чи військовий літак третьої сторони, що нею завдадуть удару по якомусь судну, військовому кораблю! Це значною мірою легітимізувало б окупацію нашої території, адже можна було б показувати потім пальцем на незугарних майданутих хахлів, у яких дах рве, і яких, відповідно, треба взяти під контроль.
Що ж робить «наша» влада, аби припинити інтервенцію, покласти край окупації Криму, запобігти завоюванню самої України, втрати незалежності? Влада веде перемовини зі стурбованим Заходом. Про їхній успіх можемо судити самі, бо «васька (маю на увазі, звісно ж, ВВП) слушает да ест». Може, Кримом вирішили пожертвувати? Деякі наші відомі експерти вважають, що Путін задовольниться Кримом. В позавчорашньому ефірі «Громадського ТБ» про це говорили п.п. Горбач та Гарань. Прогноз Володимира Горбача щодо того, що «зелені» захоплять частину південної та східної України з тим, щоб потім повернутися на попередні позиції – до Перекопу, непродуманий, безпідставний. Південь і схід України абсолютно життєво необхідні Росії в цьому розкладі. Без них хоч якесь довше існування кримського режиму просто неможливе, оскільки без енергопостачання, без Дніпрової води, без сухопутного сполучення з Росією Крим «загнеться» дуже швидко. Окрім того, Путіну потрібні промислові потужності цих регіонів. Миколаївський суднобудівний вже точно. Це наша імпотентна влада всі роки незалежності не знала, що з ним робити. Якщо ж і далі продовжувати лінію поведінки наших «героїв» у ВР, уряді, РНБО, які й на Майдані обзивали тих, хто робив якісь рішучі кроки, провокаторами і нині закликають стояти, самі сидячи в безпечних (поки що) місцях, то В. В. Путін, заохочений такою геройською поведінкою, безсумнівно, пройде всю країну наскрізь. Тоді залишиться хіба що реанімувати партизанського Сидора Артемовича…
Пан Гарань, з усією повагою до нього, теж помиляється. Путін вже робить кроки, про які я мовлю. Експерти наче сліпі. Крим лише плацдарм для подальшого наступу.
Що ж робити? Облишити переговори з Євросоюзом, США, НАТО і братися до зброї? Так, але переговори мають тривати. Більш того, їх треба вести ще енергійніше. Цілком зрозуміло, що прагматичний Захід жодним чином не бажає втягуватись у війну, тим більш з противником, який недвозначно розмахує ядерним кийком. Після тридцяти років відносної стабільності на білий світ знову виповз привид ядерної війни. Все ж Захід чудово розуміє необхідність поставити на місце новоявленого фюрера, який за прикладом свого попередника (Sudetenlsnd 1938) так завзято взявся захищати нібито порушені права співвітчизників, що не зупиняється перед загарбанням території сусідньої країни. В світі усвідомлюють, що ігнорування подібних дій може не лише призвести до неконтрольованого розширення числа країн з ядерним статусом, а й до хаосу, який може виникнути через бажання й інших країн переглянути післявоєнні (Гельсінська домовленість) кордони. Заява Голови об’єднаних штабів Збройних Сил США про готовність надати в разі потреби в тому числі й військову допомогу Україні свідчить багато про що. А все ж того нічого не буде, якщо самі не застоїмо свого Краю.
Програно, втрачено, як в стратегічному, тактичному, матеріальному, моральному плані стільки, що потонути тепер легко й просто, а от вигребтись… Все ж, на мою думку, найперше варто було б поглянути, хто це довів нас зараз до такого сорому, аби негайно усунути їх (до крові не закликаю), доки ті нездари не загубили всю справу. В Україні є досить талановитих генералів, офіцерів, які ще можуть витягнути цю кампанію. Друге. Негайно закрити кордон з Росією. Третє. Негайно ввести війська в Крим. Почнеться війна? З ким – Росія й досі каже, що її флот на базі, інших військ вони тут не мають. Отже, тут лише невідомі і НЕЗАКОННІ збройні формування. Маємо не лише право – ОБОВ’ЯЗОК навести лад на своїй території. Відсиджування, очікування, що все якось розсмокчеться, прийде добрий дядько Сем, агент 007, рудий Ганс з волохатими руками і повитягує нам каштани з жару, є нікчемними, як і ті, хто їх плекає. Необхідно докласти всіх зусиль до розблокування наших обложених гарнізонів. Чого варта країна, яка піддає гідність своїх вояків такому довгому випробуванню, приниженнями, відчуттям зрадженості?! Лише власна активна, безкомпромісна позиція та задіяння всіх дипломатичних важелів впливу може сподвигнути США та Велику Британію надати військову допомогу. Необхідно докласти всіх зусиль, аби притягнути на допомогу збройні сили НАТО. Не забувати про всебічну роботу з самою Росією. Вона має відчути всі «вигоди» агресора. Справедливість на нашому боці, перемога буде за нами.
Не знаю, чи є у наших заклопотаних (жодної іронії) державців час проглянути новини з Криму. Я дуже хотів би, аби вони побачили сльози жінок, що стоять уздовж кримських доріг, тримаючи українські та кримськотатарські прапори, скандуючи «Крим — це Україна», татарських жінок, дівчат, діточок, які співають Гімн України, кричать «Україно, не полишай нас!». Шкодую, що не бачили вони очей молодого капітана, начальника прикордонного відділу «Чорноморське», полковника з євпаторійського зенітно-ракетного полку. Гірко і соромно за українську (чи й справді українську?) владу від того видовища… Київська влада здала українців Криму, яких вона, зрештою, ніколи й не помічала, здала росіян, які разом з усією країною були з нами і в горі, і в радощах всі ці роки, здала кримських татар – єдину титульну націю Криму, чи не найукраїнськіших громадян України тут. І якщо гріх за зраду свого народу великий, то наскільки ж більшим він має бути, коли зраджують народ іншої національності, який довірився тобі!
Дуже гірко, що чомусь затих безкомпромісний Майдан. Мовчить, мов у рота води набрав. Тисніть на владу, хлопці! Це наша країна. Не втратьмо її!

 «В ДЕРЖАВІ ДАТСЬКІЙ ЗАВЕЛАСЬ ГНИЛИЗНА…»

От і минув непростий 2014 рік. Народившись з тяжких випробувань, він був сповнений водночас і великих надій. Надій на те, що ми нарешті припинимо наше безкінечне брьохання по колу в смердючому болоті давно почилої в бозі імперії зла і виберемося на широку дорогу розвитку, якою йдуть успішні народи. Ми дуже хотіли, ми жадали цього. Ми готові були заплатити за це велику ціну і заплатили її. 98 загиблих на Майдані і значно більше скалічених ментівськими кийками та кулями були лише початком сплати нашого великого боргу. Про який борг ідеться, спитаєте? Про борг нетямовитості, байдужості та безвідповідальності, любий читачу. Це за ним ми платимо й досі на полях Донеччини та Луганщини, де лік лише забитих перевищив уже за тисячу, і то, не рахуючи безногих, безруких, зниклих безвісти, утримуваних у полоні наших дітей, братів, чоловіків, батьків наших. Чи була і війна, розв’язана проти нас «братнім» народом, наслідком тієї ж безвідповідальності? Безсумнівно. Адже саме наші з вами нетямовитість, байдужість та безвідповідальність чверть століття тому не привели до влади нову генерацію політиків, які відповідали б викликам часу, а залишили натомість стару імпотентну та злодійкувату владу, яка протягом усіх цих років, здається, лиш те й робила, що гвалтувала власний народ, нищила країну, яка, дозволю нагадати, входила, за даними ООН на 1991 рік, у двадцятку економічно найрозвинутіших країн світу. Хіба не ми мовчали, мов телята, коли нас викидали з заводів, фабрик, комбінатів, коли пускали наші підприємства на металобрухт? Певно ж, ми не усвідомлювали, що те все насправді належало ані Макаровичу, ні Даниловичу, ні Андрійовичу чи Хведоровичу? Хіба не спостерігали з байдужістю рабів, як нищилась наша армія – друга за потугою в Європі, як бездарно віддавали Росії Чорноморський флот, який за Біловезькими угодами, нагадаю, безроздільно належав нам, як дерибанили Чорноморське морське пароплавство – найприбутковіше пароплавство Союзу, як нищили військову авіацію, тактичні ракети? Хіба не розуміли, що насправді відбувається і до чого йдеться, кожні п’ять років приводячи до влади незмінно лише нікчемних базік та злодіїв? Не розуміли, що, не поважаючи – більш того – нищачи себе, ми не можемо очікувати на щонайменшу повагу з боку сусідів, що той раб у підсвідомості є насправді дуже помітним і спричиняє, зрозуміло ж, відповідне ставлення з боку сусідів? А для неврівноваженого сусіди те безголів’я – то ще й велика спокуса.
То ж чи маємо дивуватися, що амбітний «старший брат» був страшенно розчарований, коли телятко, на яке він уже й налигача накинув, у 2004 році спершу протестуюче забекало, а через десять років скинуло того налигача і досить ясно дало зрозуміти, що до приготованого йому стійла не піде?
Про що це я? Про нашу з вами відповідальність, любий читачу, про те, що з нами відбувається. Мені, звісно, можна дорікнути, що замість того, аби апелювати до Її Величності Королеви Великої Британії, пана Президента Сполучених Штатів Америки чи пана Бога, слізно прохаючи захистити нас вбогих, замість того, аби закликати громи та блискавиці на голову триклятого путлера за всі наші біди, я натомість продовжую й далі сипати перець на хвоста нашої влади. Чому? Тому, що: а) як на мене, це — єдина влада, до якої я маю безпосередній стосунок, – неважливо, здогадується вона про те чи ні; б) хвіст тієї влади як був, так і досі залишається брудним і смердючим.
Ясна річ, хвалити – то набагато вдячніша справа, аніж вказувати на помилки. Тож нічого дивного, що ніколи не бракувало тих, хто підносить добрі справи влади до небес. Чи є добрі справи у сьогоднішньої влади? Безсумнівно, є. Вже одного того, що взято рішучий курс на інтеграцію до європейської демократії і країна почала робити хай і невпевнені ще, але усвідомлені порухи, аби вибратись зі смердючого болота безвиході, про яке я згадував на початку, досить, аби ця влада увійшла до історії. Проте, вимовивши «А», хотілось би почути й «Б» і так далі, до самого «Я». На жаль, для тих, хто за довгі роки зжився з роллю реєстрової опозиції, влада виявилась тяжким тягарем. Найперше, чого очевидно бракувало (бракує досі), це усвідомлення того, що управління державою, окрім приємних прав і можливостей, передбачає ще й численні обов’язки та необхідність брати на себе відповідальність за ухвалення рішень, від яких залежить доля країни, часто перебуваючи в цейтноті, за дуже складних обставин. Можливо, я помиляюсь? Давайте поміркуємо. Чим займалася моя революційна влада в той час, як зелені чоловічки захопили Верховну Раду та Будинок уряду АР Крим? Вгадали – ділила повноваження. Ділила, відповідно до вже усталених у парламенті традицій, довго і ґрунтовно. Так, того дня ВО «Свобода» відстояла свою кандидатуру на міністра сільського господарства. Міністр той у подальшому зарекомендував себе наче й непогано, але хіба те призначення, як, зрештою, й інші, не могли бути відкладеними принаймні на кілька днів, аби, сконцентрувавши всі зусилля, відповісти на значно серйозніший виклик? Хіба пани, які прийшли до влади в Києві, не знали, що на той час (27.02) кримська влада вже тиждень, як відкрито йшла стежкою сепаратизму? Що було зроблено, аби зупинити той рух на самому початку? Вояж п.п. Авакова, Наливайченка та Куніцина 24 лютого, коли перших двох не випустили навіть з VIP-зони Сімферопольського аеропорту, мав би відбутися днів на 2-3 раніше, та й їхати до Криму, де вже розкручувався кремлівський сценарій, варто було б зовсім не втрьох, яким би героїчним те не виглядало, бо ж ішлося про дуже серйозні речі, де дублів не буває. Першоберезневий візит Петра Олексійовича, попри очевидний вияв відваги тодішнього нардепа, який намагався сам-один зустрітися з кримськими парламентарями (це після відвертих заяв Кличникова і іже з ним!), був явно запізнілим і сприймався як красномовний жест безпорадності. Все те, об’єктивно, лише додало духу кримським сепаратистам. Маємо констатувати, отже, що жодних реальних кроків для взяття ситуації під контроль, для врегулювання кризи фактично зроблено не було. Можна, звичайно, скинути на те, що довгі покоління сучасних українських політиків не стикалися з подібними викликами та загрозами, тим не менш, вперте небажання пана, що назвався Головою парламенту (а, отже, за відсутності Президента обійняв пост Головнокомандувача Збройних Сил), взяти на себе відповідальність дати наказ на застосування підрозділів ЗС, розташованих на півострові, призвело, зрештою, не лише до втрати Криму, втрати іміджу України, а й до значно серйозніших загроз. Я вже не мовлю про кинуте напризволяще військо, яке протягом майже місяця просило Київ хоч про якийсь притомний наказ, але так і не дочекалось його. Тепер те військо намагаються виставити зрадниками. Спроби перекладання своєї провини на іншого ніколи й нікого не прикрашали. Якщо ж провину в зраді намагаються перекласти на зрадженого, то це вже підпадає під визначення підлості. Давайте поглянемо на факти. Майже двадцятитритисячне кримське угруповання ЗС України, з яких 15 тисяч складали ВМС, жодним чином не можна було розглядати як справді серйозне боєздатне військо. Стараннями всіх попередніх президентів, урядів, усіх без винятку міністрів оборони військо було приведене в жалюгідний стан. Ми всі бачили очі офіцера однієї з кримських баз, який, приймаючи зібране волонтерами для його частини, з гіркотою зазначив, що лише коли вони опинилися в блокаді, їх вперше нормально одягнули й нагодували, і то не держава, а прості громадяни. А що вже говорити про військові навчання! Більшість військових кораблів майже весь час іржавіли біля причалів. Виросли покоління військових моряків, які бачили море лише з берега, військових пілотів, які за всю службу мали лише по декілька вильотів. Але ж без навчань ані флот, ані авіація, ані армія нічого не варті.
Свого часу, після поразки в Першій світовій війні, в результаті чого Німеччині було заборонено мати військовий флот, німецький уряд відрядив своїх інженерів-кораблебудівників на верфі інших країн, а військово-морських офіцерів усіма засобами заохочував продовжувати службу в іноземних флотах. Причому, окрім платні, яку і ті, й інші отримували за місцем нової роботи/служби, Німеччина, попри тяжку кризу, зберігала за ними їхню платню і на батьківщині. В результаті, коли Німеччина вирішила відбудовувати свій військовий флот, фахівці, які таким чином не втратили своєї кваліфікації, в найкоротший термін створили їй один з найкращих на той час флот.
Повертаючись до кримської зради, хотів би наголосити на тому, що: а) ставлення держави до свого війська має значення; б) попри весь розвал, який панував у війську, в Криму все ж було достатньо боєздатних частин, які в разі вчасного отримання відповідних наказів могли ефективно припинити катастрофічний розвиток подій, взявши під контроль адміністративні будівлі, найважливіші об’єкти інфраструктури.
Ключові слова тут — «вчасне отримання наказів». Якби реакція в.о. головнокомандувача була вчасною, якби було дано відповідні накази, а військо, попри те, не виконало їх, лише тоді, на мою думку, можна було б перекласти вину на нього, на військо.
Через те намагання деяких політологів, журналістів, серед яких і мої давні знайомі, посилатися на те, що військо, навіть позбавлене зв’язку з командуванням, має свої статути, зокрема статут вартової служби, які мають виконуватись, є або не виваженими, або, що гірше, намаганням маніпулювати фактами.
Справді, коли головнокомандувач забороняє застосовувати зброю задля уникнення провокацій («Стояти й не провокувати!» – пам’ятаємо майданну тактику, яка ледь не довела до удавлення Революції Гідності?), чи зважиться на те пересічний офіцер, який чітко розуміє рівень своєї відповідальності? Не забуваймо, принципом побудови будь-якої армії є єдиноначальність – чітка вертикаль влади, де НІЧОГО не робиться без відповідного наказу. І це правильно, бо інакше військо неминуче перетворюється в кращому випадку на партизанщину, в гіршому – на банду.
Один з відомих політологів якраз у новорічну ніч, звинувачуючи те військо у бездіяльності, фактично у зраді, наводив приклад німецького крейсера часів Першої світової війни «Емден», який, за його словами, залишившись без командування (це при живому командирі?) та перебуваючи далеко від бази, тим не менш продовжував виконувати бойове завдання. Пан політолог тут або дійсно не розуміє великої відмінності однієї ситуації від іншої, або свідомо пересмикує факти. Легкі крейсери призначались, з-поміж іншого, і для створення хаосу на морських комунікаціях супротивника, для нищення їх, тож діяли практично завжди далеко від своїх берегів, далеко від командування, відтак для командира крейсера «Емден», корветтен-капітана фон Мюллера це була загалом штатна ситуація, і йому не були потрібні жодні додаткові накази з Берліна, аби ефективно виконувати один раз отриманий наказ.
Ситуація, в якій опинились українські військові у Криму, була геть іншою. Хіба можна було очікувати, перебуваючи в здоровому глузді, що якийсь із командирів вирішив би на свій страх і ризик взяти під контроль хоча б ті ж адміністративні будівлі АР Крим, якщо ані міністр оборони, ані в.о. головнокомандувача не лише не зважились на те, але й продемонстрували свою повну нездатність до адекватної оцінки ситуації, де фактор часу був визначальним? У цьому контексті цікаво було б знати, чи консультувався пан в.о. головнокомандувача з офіцерами Генштабу і які поради він отримав? Це дуже важливе питання, яке свого часу, я певний того, буде озвучене як Військовою, так і Генеральною прокуратурою України, адже тактика перманентного зволікання призвела до блокування кораблів ВМС України в їхніх базах і подальшого їхнього захоплення. Якщо наказ вийти на зовнішній рейд було дано і його бойкотували командири кораблів, то це одна справа, але ж ми були свідками того, що багато кораблів трималися до останнього, але, заблоковані в базах, не мали жодного шансу. Таким чином, у результаті бездарної тактики затягування часу, яку по-іншому можна кваліфікувати як злочинна бездіяльність, по суті, в результаті зради, ми втратили найкращі бойові кораблі, які увійшли тепер до складу російського флоту. На щастя, флагман ВМС України «Гетьман Сагайдачний» уникнув тієї долі і то лише тому, що був на той час у поході. Те ж саме стосується і втрат великого числа іншої бойової техніки, зокрема військової авіації, значна частина якої була також полишена ворогові.
Недолуга тактика зволікань, непротивлення злу насильством не могла не заохочувати агресора. Росія діяла рівно так, як їй те дозволяла українська влада. Бачачи грубі помилки як політичного, так і стратегічного та тактичного характеру, Росія не забарилась використати їх на свою користь. Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що Путін давно плекав подібні плани, але ті плани могли і мали залишитися не більше ніж планами, якби моя влада діяла відповідально та професійно.
Заблоковані в гарнізонах українські військові підрозділи таким чином були фактично кинуті на ласку долі, приречені до здачі. Треба розуміти, і найперше — батькові територіального принципу формування війська панові Кузьмуку, який також не втримався від того, щоб не дати ляпаса зрадливим кримським воякам, що на родини українських військовослужбовців від самого початку йшов тиск. Чи могли українські вояки спокійно виконувати свої обов’язки за таких умов? Чи розуміло командування те делікатне становище? А якщо розуміло, то чи було вжито вчасних і дієвих заходів для евакуації родин військовослужбовців? Відповідь негативна.
В умовах сучасної війни рішення мають прийматися дуже швидко. Хвилини – максимум години відділяють поразку від перемоги. Затягування протягом днів, тижнів означало одне – програш. Саме тому, виждавши зовсім недовго, переконавшись, що спротиву не буде, Путін почав методично насичувати Крим російськими військами. Здача Криму відбулася.
Тепер щодо зрадників. На жаль, їх виявилося чимало. Так, з 15 тисяч службовців ВМС ЗС України 6 тисяч перейшли на бік ворога. Найбільший сором у тому, що те зробили не лише контрактники та строковики, якими були переважно місцеві кримчани, а й офіцери, в тому числі й вищий офіцерський склад – командири кораблів, бригад, дивізіонів, а ще принаймні один адмірал. Як таке могло статися, спитаєте? А хіба вищевикладене не пояснює до певної міри причин тієї ганьби? Жодним чином не захищаючи людців, які збезчестили себе, вкривши ганьбою весь свій рід, я хочу спитати, чи важливо, щоб військо довіряло командувачу? Якщо так, то чи в мене одного з кінця минулої зими виникло стійке відчуття, що, маючи таких очільників, страшно воювати? Відчуття те, на превеликий жаль, ніде не поділося і до сьогодні. Дії влади протягом десяти минулих місяців лише підсилили те відчуття. Помпезний парад військової техніки, яку притримували для тієї оказії, замість того, аби відправити в район бойових дій і Іловайський котел, «сто мільйонів» щоденних витрат на армію — і батальйони, в яких нема, чим воювати. Ще вчора підрозділ, що базується не де-небудь – в Пісках (!), просив через Мережу (!!!) передати їм – ні, не супердорогі тепловізори чи дрони – звичайну стрілецьку зброю та боєприпаси до неї.
Вище керівництво держави, військове відомство і досі поводяться так, наче ніякої війни нема. Справді, все вирішується просто, досить лише назвати війну АТО! А між тим, таке перелицювання дійсності зовсім не безневинне. Головнокомандувач таким чином не зобов’язаний створювати єдиний центр керування військами – Ставку головнокомандувача, а, отже, займає досить відсторонену позицію, навіть попри те, що щоразу вшановує передачу нової техніки військам своєю присутністю (жодного разу не бачив, щоб передачу бронетехніки військам у США чи Євросоюзі обставляли з такою помпою, щоб Президент відривався від своїх, напевне, набагато важливіших справ задля того лишень, аби покрасуватися перед камерами).
Натомість ми спостерігаємо безпрецедентне посилення ролі Секретаря РНБО, яким, з легкої руки пана Президента, стає нещодавній «герой» Криму пан-вчорашній-спікер. Якщо пан Президент розглядає РНБО як Ставку головнокомандувача (все ж різні функції, як на мене), то який стосунок до неї може мати, скажімо, створюване Антикорупційне бюро, яке за визначенням має бути ПОЗА всяким впливом, а, отже, в жодному разі не підлягати РНБО? Або чи може мені пояснити моя люба влада, на підставі чого ухвалено рішення скоротити ВМС України вдвоє? 6 січня проти цього рішення протестували в Одесі військові моряки. Це що – бий своїх, щоб чужі боялися?
Шановний пане Президенте, чи не здається Вам, що нищення флоту в час війни — то великий злочин? Я розумію, що завдяки невтомному піклуванню Ваших попередників, з-посеред яких чільні місця обіймають перший Президент новітньої України і Ваш теперішній Секретар РНБО, Вам дісталася не найпотужніша маринарка, але ж переполовинити і те, що залишилось, замість того, щоб докласти всіх зусиль, аби посилити, модернізувати флот, є неприпустимим. Чим Ви прикриєте морські кордони Краю, чим забезпечите торговельне мореплавство, яке, до слова, теж маємо відроджувати? Чи у флоті не маємо потреби, бо хтось вже склав і вирішив, що скоро в нас не буде виходу до моря? Рішення на фактичне нищення флоту є хибним, пане Президенте, і, напевне ж, не я один наполягаю на його негайному перегляді.
There’s something rotten in the state of Denmark, казав пан Шекспір. Ох, той сморід… Я не можу чомусь останнім часом позбутися відчуття, що дими вулиці Грушевського і кров Інститутської стали початком очищення для моєї нації, та, на жаль, не для влади, бо від неї й досі тхне брехнею, облудою, некомпетентністю, зрадою. Чи випадково, що в перші ж дні нового року нам підкидають, наче кістку, «проблему» «Інтера» та «1+1», яка жодною проблемою, власне, не є. Хіба личить Секретареві РНБО здіймати галас на всю країну, вимагаючи від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення позбавити, скажімо, той же «Інтер» ліцензії? Хіба він, з його повноваженнями, не має інших методів впливу? Якщо Нацрада не реагує – міняйте її. А ще краще прибрати, врешті, перешкоди на шляху створення якісного національного продукту, дати альтернативу протухлому совку. Тут не треба нікого підтримувати. Не заважайте лишень. Але ж, схоже, комусь вигідно, аби люд рефлексував примітивно, полишаючи поза увагою набагато болючіші проблеми, реальні загрози, не помічав справжньої гнилі, про яку згадував пан Шекспір. Може, все ж пора позбуватися наших проблем, як гадаєте, читачу?

РУКИ ГЕТЬ ВІД ЕДЕМА ОСМАНОВА!

Репресії в анексованому Росією Криму тривають. 19 січня невідомі в уніформах без розпізнавальних знаків, діючи брутально, схопили на бензозаправній станції в селищі Чорноморське Едема Османова та, вкинувши його до авто, повезли в невідомому напрямку. Жодних пояснень ні йому, ні присутній при тій відразливій сцені його дружині надано не було. Не було пред’явлено жодних звинувачень чи постанов про арешт. Ніхто не зачитував Едемові його права, не велося жодної мови бодай про дзвінок адвокатові. Чоловіка схопили, як хапають найнебезпечніших злочинців, рецидивістів, убивць, терористів.
Сім’я Османових є яскравим прикладом ставлення влади — спершу совєцької, тепер аксьоновсько-путінської до киримли. Спершу, на початку дев’яностих, цій сім’ї не давали можливості оселитися в Криму в ЗАКОННО придбаному будинку — кілька разів виселяли, запроторивши батьків та малолітніх Едема та його брата до Сімферопольського СІЗО, розлучивши батьків та синів.
Тепер звинувачують вже самого Едема, батька малолітніх діток. В чому? Що ж вчинив Едем Османов, аби заслужити таке ставлення до себе? Може, Боже борони, вбив кого, висадив у повітря лікарню, підпалив Божий храм чи розповсюджував гашиш серед школярів? Зовсім ні. То в чому ж його вина?
Чим завинив Едем Османов, щоб з ним поводились як з найнебезпечнішим злочинцем, щоб, як нам кажуть, найсправедливіша у цілому світі російська Феміда у найбрутальніший спосіб запроторила його за грати, шиючи нову справу?
Як виявляється, Едема звинувачують у тому, що він – уявіть собі – застосовував силу(???) до бійців батальйону міліції особливого призначення «Беркут» (теперішні російські поліцаї) під час зустрічі лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва 3 травня минулого 2014 року. Ось як це викладено в постанові суду від 21 січня 2015 року:
Я знаю Едема протягом десятиліть, тож мені неможливо навіть уявити, щоб ця спокійна, толерантна, ввічлива молода людина ні з того, ні з сього кидалася на поліцаїв, як читачеві важко уявити, скажімо, оленя, який ганяє по лісу вовка, завдаючи йому фізичного болю та моральних страждань. Значно простіше уявити, що і в цьому випадку російська окупаційна влада розправляється з тими, хто не сприймає її в своєму домі.
Погляньмо на «пташину» мову самої постанови, аби переконатися в тому. Зверніть увагу на «невстановлених осіб» та особливо на «невстановлений час з 8.00 до 17.00». У всьому Всесвіті все відбувається у певному місці, у певний час. Якщо Едем штовхнув поліцая, то це відбулося в певний момент часу, а не десь там з восьмої до сімнадцятої. Це тим більше справедливо, коли влада мала повну можливість фільмувати події (що й робилося) та використовувати їх як докази. Якщо точний час не встановлено, то це свідчить лише про одне: відеодоказів нема. Власне, нема жодних доказів. Бо того, хто завдав йому «нестерпного болю і моральних страждань», поліцай Крупський «пригадав» лише через вісім місяців. Якби докази насправді були, нічого не заважало б висунути звинувачення проти злочинця ще тоді ж, у травні. За таких обставин «невстановлений час» може свідчити лише про кричущу безпідставність звинувачення.
Звернімо увагу на трактування владою самої події. Едем Мустафайович, виявляється, приїхав у район Турецького Валу, «имея умысел на встречу на территории Республики Украины иностранного гражданина Джемилева Мустафы и препровождение его на территорию Российской Федерации». А ще: «Действуя с умыслом на применение насилия в отношении представителя власти… воспрепятствуя законной деятельности представителя власти… действуя в целях нарушения нормальной деятельности органов власти и подрыва их авторитета…». Може, у викривленому світогляді творців цієї постанови світ виглядає саме таким, але мені важко уявити шановного Мустафу Джемілєва «іностранним гражданіном» на землі своїх пращурів, я не сприймаю логіки, коли законною діяльністю правоохоронців стає недопущення лідера нації на свою Батьківщину, а ті, хто прийшов зустріти його, піддаються репресіям та судовому переслідуванню.
Суд відмовляє в клопотанні адвоката про звільнення Едема Османова під заставу, оскільки той «может оказать воздействие на свидетелей, скрыться от органов предварительного следствия и суда, а также может продолжить заниматься преступной деятельностью», тим паче, – о, жах! – виявляється, що й сам Едем Мустафайович «является гражданином иностранного государства Украина и не имеет гражданства Российской Федерации». Далі постанова, ігноруючи будь-які розділові знаки (сказати б по-російськи «взахлёб»), пояснює нам, що «на сегодняшний день у Российской Федерации и Украины нет нормативно-правовых документов, подтверждающих факт нахождения границы между двумя государствами…»(?!), а отже, «…обвиняемый может скрыться от следствия и суда, в том числе и на территории Украины».
Зауваження адвоката про те, що обумовлений законом 48-годинний термін утримання під вартою давно сплив і підсудний має бути безумовно випущений на волю, суд ігнорує, злегка дорікнувши слідчому в допущенні процесуального порушення.
Власне, стиль російського судочинства є настільки брудним та збоченим, що граматичні помилки в тексті сприймаються як невід’ємна складова мови російської влади, і майже не дивує, що у постановчій частині суд виносить постанову про утримання під вартою… зовсім іншої особи, якогось Османова Енвера Мустафайовича, тим самим мимоволі розкриваючи справжню мету влади, а саме – встановлення терору на окупованій території. Тут вже не важливо, кого хапати, як його називати та на підставі чого ув’язнювати:

То це так російська влада вибудовує суспільний мир у багатонаціональному Криму? Невже просте несприйняття беззаконня, що чиниться на півострові вже протягом одинадцяти місяців, беззаконня, яке не сприймає, власне, цілий світ, є для держави Росія достатнім приводом для арешту і запроторення до в’язниці? Але ж держава, яка зневажає свої власні закони, держава, яка знущається над народом, йде дуже слизькою стежиною над глибоким проваллям.
Вимагаю якнайшвидшого та безумовного звільнення Едема Османова та припинення шельмування киримли!

#11 за 13.03.2015

 

ФЕНОМЕН «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» — ЯК ЛАКМУСОВИЙ ПАПІРЕЦЬ ЯКОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ,
або ЧИ ВИГРАТИ ІНФОРМАЦІЙНУ ВІЙНУ «КРУГЛИМИ СТОЛАМИ»?

Після того, як нова українська влада в результаті своєї злочинної бездіяльності здала путінському режимові одну з найбільших своїх територій, а саме Автономну Республіку Крим, минув рік. Чи змінилася за цей час поведінка «нашої» влади, чи змінився стиль її «урядування»? Відповідь в обох випадках, на жаль, негативна. Як би не парадоксально те виглядало, але, попри всі гучні заяви, влада, що прийшла з учорашньої привладної опозиції, і не збиралася європеїзувати країну аж надто кардинально. Учасники минулорічного київського Майдану розуміють, про що йдеться. Досить згадати лишень, як «триєдина» тисла вже забруднені кров’ю руки Януковича, як була готова ще рік мати його за свого президента.
Гарні полководці виграють битви, завдяки інтелекту, гарні політики роблять свої країни успішними, аби у потенційного ворога не виникало навіть спокуси розпочати війну. Україна протягом усіх років Незалежності не мала влади, яка б піклувалася про довірену їй країну, про її народ, влади, яка б принаймні не розкрадала власну країну. Насправді, кожна влада приходила, аби нацарювати. Не стали винятком ні помаранчева влада зразка 2004-2008 років, ні сьогоднішня «проєвропейська», цілий рік бездарного урядування якої так і не зрушив країну в бік задекларованих європейських цінностей. Більше того, попри гучні заяви про боротьбу з триклятою корупцією, з розкрадачами Краю, і корупція, і розкрадачі чудово почуваються в коридорах, офісах і кріслах сьогоднішніх «реформаторів». Не спиняє те блюзнірство ні війна, сором’язливо названа антитерористичною операцією, ні пам’ять про Небесні Сотні — навіть вже полки, ні мільйони знедолених біженців від тієї війни.
Але чи можна було, насправді, уникнути біди, що впала на наші голови сьогодні? Безсумнівно. Але для того ми мали б ще в перші роки Незалежності скинути з себе лахміття раба. Мали б відчути себе господарем свого Краю і поводитись відповідно.
Чи готові ми до цього сьогодні? Значною мірою, так. Як би там не було, але щеплення Народного Руху і чотирьох Майданів не минули безслідно. Проте ж багато ще хто з моїх співвітчизників бездумно носить оте рабське лахміття, вибираючи собі нових і нових ідолів. Неважливо ж, насправді, як вони звуться — братками, революціонерами чи патріотами. «Дивися в корінь!» — казав один літературний персонаж. «Пізнаєш дерево по плодах його», — вчить Біблія.
Майже з перших днів Євромайдану я докладав усіх зусиль, аби унеможливити чергове відлучення народу від влади. На моє тверде переконання, «контролюючий пакет» української влади має беззаперечно належати народові. Мінімально для цього потрібно було б ухвалення парламентом двох законів: закону про імпічмент Президента України і закону про відкликання народного депутата. Чітко виписані, вони дали б у руки народу дієвий важіль впливу на обрану ним владу. Я тричі виступав з тим проектом під Стелою, переконував депутатів ВР, громадських діячів, простих братчиків, доводив, що за наявності цих законів імовірність кривавого протистояння була б майже неможливою. Адже президента, Верховну Раду, що втратили довіру народу, можна було б законним чином змінити. Більше того — і президент, і народні депутати поводилися б значно виваженіше вже від самого розуміння того, кому насправді належить вся повнота влади в державі. Закон про імпічмент Президента України, зрештою, таки змінили. Щоправда, наскільки ті зміни реально дозволяють припинити повноваження президента, поки що невідомо. Замість закону про відкликання народного депутата взяли гору популістські заклики позбавити депутатів недоторканності. Але ж це не має нічого спільного з реальною підконтрольністю депутатів своїм виборцям!
Саме відсутність реальних змін у системі влади, збереження того корупційно-злочинного кластеру її формування, відтворення і функціонування є причиною відсутності волі влади до справжнього реформування держави, відродження країни. Хіба не є явним наслідком всього того бездарне керівництво ходом військових операцій, яке в ряді випадків уже призвело до значних втрат у живій силі, техніці, територіях, хіба не нагадує все те гру в піддавки з явними ознаками державної зради?
Так, хіба не є державною зрадою закупівля за завищеними цінами для потреб воюючого війська, скажімо, дешевих підробок, як то було у випадку з нібито американськими приладами нічного бачення, які насправді вироблялися в Одесі фірмою вчорашнього шахрая в сфері житлового будівництва, або явно застарілої та малопридатної для ведення бойових дій бронетехніки, як те було з британськими поліцейськими Saxon-ами?
Хіба не є результатом державної зради Іловайський та Дебальцівський котли (про небезпеку останнього автор попереджав ще за два місяці до оточення, наприкінці грудня минулого року) чи здача стратегічного залізничного вузла Дебальцеве, який вже сьогодні забезпечує військові потреби агресора?
Хіба не є державною зрадою колаборантство з ворогом, скажімо, створення вільної економічної зони Крим, під фіговим листочком якої манкурти від української влади не лише утримують незаконний режим імені Аксьонова-Константинова, але й годують кримське угруповання збройних сил РФ?
Хіба не є зрадою інтересів Краю бездарне тупцювання на місці протягом цілого року, відсутність будь-яких реальних реформ, які уряд Арсенія Яценюка мав би провести за цей час? Помножене на непрофесійні дії НБУ, який фактично нищив національну валюту, доводячи народ до зубожіння, все те не могло не позначитись на українській економіці, яка фактично колапсує.
Ясна річ, що війна, розпочата проти нас Російською Федерацією, не може не впливати на життєдіяльність країни, на її економіку зокрема. Але ж те мало б змусити владу бути більш мудрою, дієвою, ефективною, сконцентрованою, патріотичною врешті. На жаль, так не є. Вся енергія моєї влади і далі результується в потік пустослів’я.
Може, я упереджений щодо неї? Можливо. Але ось лише два приклади, за якими ми можемо судити про її ефективність.
Відомо, що найважливішою складовою так званої гібридної війни є війна інформаційна. Дійсно, значення інформації в сучасному світі неможливо перебільшити. Інформація, особливо коли її подати відповідним чином, орієнтуючи на підсвідомість, — то вже не просто інформація, а частина світосприйняття, а отже, надпотужна зброя у вправних руках.
Чи задумувалась моя влада, чому до лахміття раба, в якому ще й досі дефілює чимало моїх співвітчизників, ідеально пасують, скажімо, такі «шедеври» російської кінематографії, як всі оті нескінченні «гардемаріни», «господа офіцери», «солдати», «смєрши», «скажені бабки», «задоронов-жовч-шоу», — список можна продовжувати до безкінечності — і хто їх припасував? А якщо задумувалась, то чому не зроблено жодних висновків?
Озирнімось — український телеефір, насправді, ніколи не був вільним від того бруду, але останніми роками він просто переповнений ним. Навіть нині, коли російські найманці та їхні регулярні війська плюндрують нашу землю, коли народні артисти квазіреспублік стріляють з «утёсов» у наших вояків, нам і далі нав’язують той специфічний продукт з невідворотним «водкопітієм» на екрані, з потоками огидної матерщини, істерії та примітивного несмаку.
На жаль, українська влада і досі не зробила рішучих кроків, аби покласти край тому засиллю. Вісімдесят дев’ять заборонених серіалів схожі на вихоплену з моря краплю.
Цікаво, як саме радники наших президентів-прем’єрів-голів-сбу пояснюють цим достойникам, чому така країна, як, скажімо, Франція, квотує, обмежує число іноземних фільмів на своїх екранах? Може, справа в самих радниках?
Справжня небезпека російського відеопродукту зовсім не в його низькопробності та вульгарності. Справа в тому, що, використовуючи природну властивість людської психіки ототожнювати себе з головними героями фільмів, мудрі ляльководи без зайвого галасу роками переформатовували нашу свідомість. Давши відповідь на просте запитання, хто є головними героями «дев’ятих рот», «солдатів», ми тепер свідомі того, з ким ідентифікували себе мільйони молодих українських хлопців. То ми ще й досі дивуємося феномену майже тотальної манкуртизації донецько-луганщини?
Здавалося б, в умовах нав’язаної нам гібридної війни українська влада від самого початку мала б вибудувати адекватну інформаційну політику, докласти всіх зусиль, аби якнайшвидше організувати ефективний спротив брудному валу агресивної московської пропаганди, але… возик і досі там. І досі — через рік, нагадаю — влада скликає «круглі і не дуже столи» якихось експертів-політологів-соціологів, де знову й знову пережовується одна й та сама жуйка, знову й знову констатується геббельсівський родовід того явища, пропонуються вже згадувані чи нові методи боротьби з тим.., але возик і досі там. Грізно блискаючи скельцями окулярів, очільник уряду вкотре обурюється намаганнями Кремля нав’язати Заходу абсолютно брехливу інформацію про те, що насправді відбувається на сході України, а возик, на якому українська влада могла (і мала б!) донести щиру правду до пересічного європейця, американця-австралійця-канадця, до найширших мас братнього російського народу, все ще там, де й був спочатку.
Сказати, що не зроблено зовсім нічого, не можна. Влада не перестає визнавати важливість інформаційної складової. І це надихає. Біда лишень, що в її лексиконі чомусь і досі переважає майбутній час. А все ж зрушення є. Он вже й кума нашого Гаранта призначено міністром інформації. Давненько те було, кажете? Гадаєте, мали б вже бути якісь результати? Може, може… Все ж серйозний, сміливий крок! Тож маємо перспективи. От ще б тільки Інформація здогадалась, що має такого потужного міністра…
Ось ще один яскравий приклад ефективної боротьби уряду реформаторів на полях інформаційного армагеддону. Із 6 лютого цього, 2015 року, співзасновники, а серед них — Міністерство культури України та видавець – Національне газетно-журнальне видавництво при тому ж міністерстві припинили друк майже ровесниці української Незалежності (видавалася з кінця 1992 року), єдиної за весь цей час україномовної газети Криму «Кримська світлиця». Аргумент — друк недоцільний, оскільки:
а) «Кримська світлиця» не може виконувати свою основну… функцію, оскільки редакція газети… припинила свою діяльність;
б) у зв’язку з втратою Україною контролю над окупованою територією є проблема розповсюдження газети на Кримському півострові;
в) мережа «Кримсоюздруку» відмовилась поширювати видання у кіосках, «Кримську світлицю» також не включили у кримський каталог для передплати;
г) за даними ДП «Преса» передплата газети «Кримська світлиця» по Україні складає лише понад 200 примірників;
д) видавець газети «Кримська світлиця» прагне у можливий спосіб донести матеріали видання до кримського читача. З минулого року у ПДФ-форматі всі числа газети регулярно розміщуються на сайті http://svitlytsia.crimea.ua/.
Вищенаведену «аргументацію» майже дослівно взято з відповіді пана заступника міністра культури голові Наукового товариства ім. Шевченка у Львові Р. М. Кушніру. (Копію листа дивіться на 4-й стор. – ред.)
Підстави для «удавлення» багатостраждальної «КС», наведені вищезазначеним добродієм, просто вражають. Найперше, чи помітив пан заступник міністра культури (самому міністрові, певно, не по чину займатися такою дрібнею), що пункт а) його листа дивним чином суперечить пунктові д)? Справді, редакція свою діяльність припинила, а клята газета якимось дивом таки з’являється там, де добрі співзасновники ще не дотягнулися до неї — на редакційному Інтернет-сайті. Виникає логічне запитання — якщо редакція припинила свою діяльність, то хто в біса створює ту газету?
Далі ще цікавіше. «Україна втратила контроль над окупованою територією»(???). Пан заступник міністра Карандєєв серйозно вважає, що Україна хоч би один день контролювала окуповану територію? Насправді, проблеми — і не лише для «КС» — виникли якраз через те, що Україна практично не контролювала АР Крим.
Ні НГЖВ, ні Міністерство культури майже рік не хвилювало, яким чином без допомоги «Кримсоюздруку» газету поширювали протягом майже цілого року (з березня 2014-го до січня 2015-го). Тут можна лише додати, що й у всі попередні роки «Кримсоюздрук» дуже упереджено ставився до «КС». Але ж ось згадали, що є, як виявляється, й така об’єктивна перепона.
А тут ще й до каталогу передплати не включили… Цікаво, а чи включало відомство Геббельса до каталогу передплати на території Рейхскомісаріату Україна ту ж таки «Радянську Україну», орган ВР УРСР «За Радянську Україну», ковпаківську «Партизанську правду»?
Ні? Дивно… Чого б це така нелюбов? Як би там не було, але за відсутності інтелектуалів-патріотів з НГЖВ та Міністерства культури в середовищі тодішньої совєцької бюрократії зазначені газети не припинили друкувати ні на день і докладалось максимум зусиль для поширення їх в окупованій Україні.
З таким підходом наших «державців» маємо розуміти, що законні права та інтереси отих «понад 200 передплатників» «КС» на материковій Україні — то не більше, ніж уявна величина, що наближається до нуля.
Єдине запитання, яке виникає після всього цього абсурду, це яким би чином нам врешті обнулити наших привладних нездар, аби не втратити останні шанси на полі інформаційної війни в тому числі.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ПІКЕТУВАННЯ

«…За годину виїжджаю до Києва. Терпіння має свої межі. Ці хлопці заіграшки здали Крим, як результат, — отримали цілком прогнозовану спробу поширення «русской весны» на півдні і сході, зокрема, — ракову пухлину лугандонії, яку ці людинолюбці вирішили не оперувати, а законсервувати на невизначено довгий час. Причому вони виправдовують свою тотальну бездіяльність у справі повернення Криму тим, що спершу треба вирішити проблему на сході. Я не закликаю до відкриття Кримського фронту. Навіть якби те було нам наразі під силу, я нізащо не погодився б отримати замість квітучого краю руїну. Тим більше, я не закликаю до такої дурні, як створення партизанських загонів на півострові. Але держава має вибудувати чітку логічну системну політику щодо окупованого Криму і послідовно проводити її, кожною своєю дією невідпорно наближаючи час, коли Крим знову стане частиною України.
Затягування із системними реформами, абсолютна відсутність зусиль, спрямованих на реанімацію економіки, квітуча корупція — об’єктивно, все те не може не викликати зростаючого невдоволення недолугою, немічною владою. В мережі вже поширюються заклики до диктатури, триумвіратів і т. п. Найменше, чого б я бажав своїй країні, то це — диктатури. Саме тому я вважаю, що ми повинні або змусити цю владу до адекватних дій, або відправити її у відставку.
Саме тому пікетуватиму ВР відзавтра, 26 травня, з 9.00. На моєму банері далеко не повний перелік вимог, але ці — першочергові. Хто поділяє їх — приєднуйтесь, товариство, адже порятунок потопаючого — то найперше справа його власних рук!».
Із запису кримчанина Валентина Бута на його сторінці у Фейсбуці за 25 травня 2015 р.
Шановна редакціє! Починав це, як лист до вас, але якось все те вилилось в ось цей допис. Розчарування від глухої байдужості, гіркі думки, але вже що є…
Мені дуже соромно, але своє пікетування я скінчив. Маю від того велике розчарування. Не тому, що не відгукнулись на заклик певного Валентина Бута, а тому, що всім, схоже, все байдуже. Вранці 26-го, як і обіцяв, вийшов під Раду зі своїм саморобним плакатиком (попередньо вистояв з шостої до восьмої під фірмою Fastprint, маючи намір замовити повноцінний банер, але не судилося. Фірма, яка в своїх контактах заявляла про режим роботи 24/7, насправді, починає працювати чи то з 9-ї, чи з 10-ї ранку, тож відклав те на потім). Великим розчаруванням стала новина про те, що поточний парламентський тиждень не є сесійним, а отже, депутати працюють у комітетах. Це був мій недогляд. Вже одне це зводило можливість змусити владу звернути увагу на висунуті вимоги ледь не до нуля. А все ж, вирішив-таки стояти під ВР, бо чітко заявив про місце пікетування. Певно ж, у глибині душі сподівався, що, може, хтось з нашої київсько-кримської діаспори відгукнеться. Але не сталося. Цього, певно, треба було очікувати, бо ж то в більшості своїй люди молоді і в робочий день вони, природно, на роботі. Потім, ясна річ, мало хто з них взагалі чув про ту мою маленьку акцію.
Час від часу на задній двір Ради заїжджали розкішні авто з наглухо тонованими вікнами. Я стояв у двох-трьох кроках, але жодне з них навіть не пригальмувало. Під час проїзду деяких тих автівок міліціонери з охорони Ради намагались самовіддано своїми тілами прикрити їхніх невидимих пасажирів від моєї цілком безпечної особи. Але то таке – у кожного своя робота.
Більше того, упродовж всього дня найбільше співчуття до своєї акції мав чомусь саме з боку міліціонерів та співробітників ДСО. Зі зрозумілих причин це не завжди виявлялось відкрито (служба не заохочує до такого), але бездіяльність влади не може не лякати мислячих людей навіть у тому середовищі.
Простоявши таким чином до обіду і переконавшись у цілковитій неефективності тих своїх спроб привернути увагу до проблем, невирішення яких, як я те бачу, вже призвело до негативних наслідків, а подальша бездіяльність прямо веде до подальшого виведення Криму із зони впливу України, я вирішив спробувати привернути увагу до них, пікетуючи вже президентську гілку влади. З тою метою зайняв зручну позицію перед підрозділом ВВ, що стоїть в охороні Адміністрації Президента на Банковій. Саме закінчився обід, і до АП, і до комітетів ВР потягнулися лискучі броньовані монстри з мертвенно темними очицями.
Я зовсім не такий наївний, як це може виглядати, тож не мав жодних ілюзій щодо того, чи зупиниться хоча б один з них. Насправді, фахова охорона не мала б допустити того. Нащо ж тоді стояв? Стояв заради тих чиновників, що дибали на роботу пішки, ще більше заради перехожих, киян (підійшли, поцікавились за день аж троє), а ще тихо сподівався на увагу бодай якогось завалящого ЗМІ (не секрет, що телекартинка, віртуальний світ Інтернету є надзвичайно важливим фактором сприйняття реальності пересічним громадянином, За влучним висловом одного з американських медійників: «Те, що не «засвітилося» на екрані, можна вважати таким, яке ніколи й не відбувалось»).
Єдині, хто сумлінно фільмував мою скромну особу, були співробітники ДСО. Але користь, як для суспільства, так і для самої служби, від того, що мій похмурий вигляд разом з моїми паспортними даними захламлять і без того роздутий архів тієї служби, виглядає аж надто сумнівною. Тож на що б я там не сподівався, ефект від мого пікетування АП був рівно таким самим, як і від пікетування порожньої будівлі ВР у першій половині дня.
З огляду на відверто нікчемні результати цих моїх потуг засобами пікетування вкотре привернути увагу до хибності політики нинішньої української влади щодо Криму, запропонувати своє бачення шляху його повернення під юрисдикцію України, решту дня я присвятив спробі потрапити на прийом до свого представника у ВР. Через недовгий ланцюжок телефонних дзвінків, я був ощасливлений довірою мені стільникового номера помічника народного депутата України Х, який з глибокою задумою запитав про мету мого звернення і чи я хочу говорити з самим паном Х. Я відповів, що розмова буде про проблеми Криму і що спілкування безпосередньо з шановним паном Х, звісно ж, пріоритетне, але якщо той наразі зайнятий, мене цілком влаштує зустріч з шановним паном помічником. Пан Помічник погодився, але попросив зателефонувати за годину. За годину, проте, він не відповів на мій виклик. Та ж доля спіткала ще два мої виклики, зроблені упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин. Турбувати і далі вочевидь надзвичайно зайняту людину не дозволяла елементарна етика. З іншого боку, в голову пхалися дурні думки про всюдисущу путінську руку, про яку так часто останнім часом згадує наш пан прем’єр. Чи не могла ота рука серед білого дня поцупити нещасного пана Помічника? Згодьтесь, що ситуація, коли повносправна людина, чиновник, для якого точність, акуратність, пунктуальність мали б бути мірилом ефективності, просить вас зателефонувати рівно за годину і потім вперто ігнорує ваші виклики, сама по собі змушує підозрювати найжахітніші речі…
Була вже майже сімнадцята година, коли я спустився від підніжжя блискучого Олімпу комітетів ВР на майдан Незалежності і рушив у напрямку книгарні «Наукова думка», аби отримати, врешті, дві сотні гривень за продані нею ще восени кілька моїх книжок. Дзвінок пана Помічника наздогнав мене біля самого Хрещатика. Полегшення було неймовірним! Отже, всі мої хвилювання виявилися, на щастя, марними і клятому ворогу не вдалося – слава Україні! – замордувати нашу людину!!! Але – от біда! – через шум від проїжджих авто я ніяк не міг розібрати, що саме говорив наш славний герой. Я сказав йому, що передзвоню за хвильку, щойно знайду тихше місце. Відійшовши за Стеллу, я спробував зв’язатися з паном Помічником, але… безрезультатно. Натомість після другого виклику отримав SMS, яким повідомлялось, що пан Помічник «на зустрічі».
Я присів на покоцану, подекуди ще зі слідами минулорічної кіптяви, сходинку під Глобусом і замислився. Суперечливі думки вихором крутилися в голові. З одного боку, мене, зрозуміло, не могло не радувати те, що клятій путінській руці не вдалося на цей раз вирвати з наших рядів нову жертву. З іншого, — неймовірно засмучувала думка про те, що якби оце замість мене з моїми нехитрими думками до пана Помічника раптом прийшов уявний мудрець з готовим вирішенням найболючіших проблем Краю, за існуючої системи спілкування народу з його ж, народу, обранцями, йому теж було б не так просто потрапити перед ясні очі пана Помічника, не кажучи вже про аудієнцію у Самого Народного Депутата. Але ж оті думні мудреці – хто не знає їхнє гордяцьке кодло! – вдруге рідко навідуються… І що тоді – благенька надія на те, що IMF&Co і далі терпітиме, м’яко кажучи, нецільове використання позик, що його безрозсудна щедрість сприятиме до певної міри пом’якшенню технічного дефолту, а NATO висловить особливо серйозне занепокоєння, коли траки путінських танків гримітимуть по бруківці вулиці Грушевського? Але ж тоді ой як непросто буде сховатися від путінської руки за отим благеньким «на зустрічі». Від тих дурних думок вже перехотілося й снідати. (Дуже доречно для бюджету кримця, який, попри те, що офіційно відмовився від російського громадянства, вже рік не отримує пенсійного забезпечення від держави Україна!).
На довершення дня розчарувань, горда «Наукова думка» утретє відмовилась виплатити гонорар за реалізовані книжки, бо ж забудькуватий автор і цього разу не здогадався попередити за добу до свого візиту про те, що хоче, аби книгарня виплатила належні йому кошти (це попри те, що внаслідок успішної операції зі знищення гривні реальний прибуток для автора зменшився з часу реалізації книжок майже втроє). Воістину, всі процеси, що пов’язані з грошима в нашій країні, є глибоко особливими, самобутніми, часто кардинально відмінними від того, як вони відбуваються в цивілізованому світі, за який не лише багато мовлено, а й пролито вже стільки крові.
Скажіть, ну хіба б вистачило розуму якомусь там Amazon(у) нав’язати бодай одному зі своїх авторів договір, де чорним по білому написано, що той мусить прибути за належними йому коштами особисто, а коли той приїде (прилетить, припливе) з іншого кінця світу, ощасливити його повідомленням про те, що грошей він сьогодні не отримає, бо вчора не попередив про свої неочікувані наміри! Та тим простакам навіть на думку не спадає, скільки грошей вони могли б наварити, лише відмовившись перераховувати авторські кошти на банківські рахунки авторів, як то заведено в нашому славному краю!
То що ж з пікетом? Звісно, можна було б таки замовити того банера, дочекатися до 2 червня і спробувати все ж потрапити перед ясні очі депутатів, в об’єктиви телекамер. Тим часом можна було б протирати штани в приймальнях армії помічників депутатів, сподіваючись на те, що твоя маячня, можливо, колись буде милостиво вислухана, а то й сподобишся бути допущеним на аудієнцію до недоторканного тіла.
Але то насправді так принизливо, панове… А найбільша біда, що народ у більшості своїй ще й досі поводить себе, мов байдужа отара. То коли ж достигне, врешті, наш український виноград?!

ПРО «КРИМСЬКУ СВІТЛИЦЮ», ЯКА «ЗАБУЛА» ПРО СВОЇХ ЧИТАЧІВ, І ПРО ДЕКОГО, ХТО ЗАГУБИВ СВОЮ СОВІСТЬ

Стаття пана Євгена Букета («Культура і життя») у формі інтерв’ю з головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павлом Мовчаном (http://www.cultua.media/krimska-svtlicja-zabula-pro-chitachv-stepovij-krim-naselenij-perevazhno-ukrancjami) не лишила жодних шансів промовчати. Глибоко вдячний колезі по перу за його розмову з одним з тих, кого довший час українське суспільство звикло сприймати як моральний авторитет нації. Проте ж розмова та ще раз засвідчує, що маємо бути дуже обережними, беручи на віру судження навіть найшанованіших особистостей.
Читачеві, для якого Крим асоціюється найперше з літнім відпочинком, з золотими пляжами, з плюскотливими хвильками, що ніжно пестять ваше розпашіле тіло, проблеми українства в цьому благословенному куточку — то щось далеке, малозрозуміле і… не надто цікаве.
Українство в Криму? Фантастика, їй-богу! Хіба не траплялося вам чути від місцевих, що Крим — то не Україна? Хіба не зачіплявся ваш погляд за триколори, які так полюбляли водії автобусів, хіба не бачили ви їхнє маєстатичне майоріння над Севастополем? А може, вам доводилось чути на вулицях кримських міст і сіл українську мову з вуст аборигенів? З останнім автор, звісно ж, перебрав, адже і в самому Києві з українською на вулицях було не надто теє… Українство в Криму! Та хіба йшлося б хоч про щось з щойно перерахованого, якби українство на теренах півострова і справді існувало, скажете ви?
А все ж, воно таки існувало, і далекоглядний пан Павло Мовчан та ще кілька ентузіастів вирішили розбуркати ту, майже тотально роз’єднану, знеособлену, зазомбовану та напівзасмоктану в віртуальне болото «единого советского народа» спільноту.
Створення газети виглядало на той час дуже вдалим і дієвим кроком для поставленої мети. І це спрацювало. І «Кримська світлиця», і «Дзвін Севастополя» об’єктивно відіграли дуже важливу роль, сіючи зерна самоусвідомлення в стерилізовані душі кримських українців. До честі ініціаторів, вони не чекали, доки за те візьмуться неповороткі і багато в чому далеко не надто українські державні структури.
Так, ці газети, «КС» зокрема, не стали провідними ані в Криму, ані в Україні, ані в світі. Щоправда, «КС» передплачували свого часу в Канаді, але щоб вона стала провідним друкованим ЗМІ в Криму, серйозних зусиль мала докласти саме держава Україна. А для цього конче необхідною умовою було принаймні розуміння представниками державної влади, політичними елітами, в більш широкому сенсі, нагальної необхідності розбудови саме української України, консолідації, об’єднання її регіонів, у тому числі (і найперше!) у мовному вимірі. Чи було те розуміння? На жаль, ні. Втім, нема його і сьогодні… Більше того, часом держава робила кроки прямо протилежні і навіть провокативні, але найстрашнішою була її тотальна байдужість до культурних потреб питомих українців Криму (хіба лише Криму?), до їхньої думки, до їхніх сподівань, до їхнього існування на загал.
Якщо згуртована бідою громада кримців зуміла привернути увагу влади до своїх проблем, змусити її робити хоч якісь порухи в потрібному напрямку, то розпорошена українська громада не робила навіть того, наївно покладаючись на те, що влада знає, що робить і не забуде про них. І це при тому, що доказів, які свідчили про протилежне, було задосить.
Так, не встигши ще й роззирнутися, щойно призначений прем’єр від «помаранчевої влади» Анатолій Матвієнко, якого пан Мовчан помилково назвав в інтерв’ю Представником Президента України в АР Крим, не кліпнувши оком, заявив, що не бачить українців у Криму.
Звісно, там, де він їх виглядав — у кримському парламенті, в Раді міністрів — українців (навіть попри українські прізвища) не було. Що ж зробив пан Матвієнко, аби кардинально змінити ту ситуацію? Презентував «Світличці» від щедрот своїх папір? Певно ж, «світличани» були вдячні бодай і за те. Але чи не нагадував той дарунок п’ятак, кинутий у шапку злидаря?
А ще перед тим, позбавлена фінансування через свою підтримку «помаранчевого» кандидата в президенти ще за прем’єрства Віктора Януковича, «Кримська світлиця» довгих три роки чекала обіцяної паном Ющенком, у тому числі й авторові цих рядків, бюджетної підтримки.
А може, пан Мовчан згадає, як у перерві першого постпомаранчевого з’їзду УНП, що проходив у палаці «Україна», автор цих рядків намагався поговорити з ним про проблеми «Світлиці», переконати його, як народного депутата України, в необхідності державної підтримки «КС» з огляду на тотальну зрусифікованість регіону, а отже, неможливість для державницького україномовного видання вижити лише за рахунок передплати? Тоді, почувши про що йдеться, поважний голова «Просвіти» чомусь миттєво втратив інтерес до розмови, визнавши значно цікавішим відповідати на компліменти щодо своєї громадської та депутатської діяльності, що так і сипалися з боку прекрасної статі.
Тепер пан Мовчан дорікає, що «Світлиця» забула про свого читача. Пан Мовчан цілком щиро вважає, що таки справді забула? А що — може, колектив редакції таки і справді припинив роботу, як про те пише заступник нашого надпатріотичного міністра культури пан Карандєєв — недаремно ж він називає його «колишнім» http://ua.krymr.com/content/article/27071244.html) і нещасні читачі злою волею того колективу позбавлені можливості читати свою улюблену газету?
Але ж ось вони — всі числа «Світлиці» на її сайті: http://svitlytsia.crimea.ua/pdf.html ! Невже панові заступникові міністра культури, який скаржиться на відсутність живого контакту з головредом «Світлиці», так необхідний той «живий» контакт, аби переконатися, що редакція насправді існує? Результат діяльності тої редакції в формі живої газети, чергове число якої щотижня з’являється на своєму сайті, пересилається до Національного газетно-журнального видавництва, до самого Міністерства культури, для нього не є переконливим доказом того?
Що б там не мали на увазі п.п. Мовчани, Карандєєви і іже з ними, але сказати, що «Світлиця» забула про свого читача, то вже занадто. Не траплялось того раніше, попри те, що діяльність україномовної «Світлички» у Криму ніколи не була простою, тим більше, не є так сьогодні.
Погодьтеся, продовжувати випускати державницьку україномовну газету в окупованому Криму, де одне лише піддання сумніву легітимності «приєднання» Криму до РФ означає кримінальну статтю, — то є вчинок. Чи є розуміння того в затишних київських кабінетах? Схоже, ні…
Чинуші натякають на те, що «Світличка» не надто популярна: дві сотні передплатників по Україні — то, звісно, зовсім не «товарний» тираж. До рекордсменів жовтої преси їй, ясна річ, далеко. Але ж вона має зовсім інший формат. І потім, хіба не розуміли велемудрий пан Мовчан, чиновний пан Карандєєв того, що вести передплатну кампанію з окупації не надто з руки? Могла б потужна «Просвіта» підставити тут своє плече? А хіба то був не прямий обов’язок співзасновника — Міністерства культури потурбуватися про те, щоб голос «Світлички» з окупованого Криму чула вся Україна, весь світ?
Щодо ставлення читачів-«світличан» до «КС», то автор не може пригадати виявів більшої відданості, аніж ті, які демонстрували вони. Візьмемо лише один приклад. Коли в ході «помаранчевих» подій, як я вже згадував, газета була позбавлена фінансування, її читачі протягом кількох років підтримували її матеріально, висилаючи хто скільки міг, відриваючи від своїх невеличких зарплат, від мізерних пенсій, аби лишень вона продовжувала виходити. І вона виходила! Так, те не могло не позначитись на ній самій. Вона втратила більшу частину своїх співробітників, схуднула з 24 до 8 сторінок, але виходила попри фінансовий геноцид, попри показну байдужість з боку влади.
Як писав великий Кобзар, «не так тії вороги, як добрії люди…». Саме «помаранчева влада», за яку з таким жаром свого часу «Світлиця» боролася, яку підтримувала до останнього, завдала їй найдошкульнішого удару. Певні сили спробували «приручити» газету, але з існуючим головредом те не проходило. Тоді було вирішено переформатувати тижневик, поставивши задля того «свого» редактора. Для цього на чинного редактора була нацькована прокуратура. То були тяжкі часи. Слідство і подальші суди, щоправда, довели, що жодних зловживань з його боку не було, але видання на той час вже очолював зручний для когось чоловічок із «своїх», який за півроку успішно довів газету до закриття.
Те, що відбувається сьогодні, живо нагадало мені ті давні події. Справа ж, як ми розуміємо, зовсім не в копійчаних витратах на фінансування «боївки» з семи чи вже тепер чотирьох «світличан». Бо, якщо взяти на віру, що саме фінансові проблеми держави є причиною економії на «Світличці», то наступний крок — припинення фінансування армії.
Ні, ні… Як на мене, все дуже схоже на те, що комусь з наших владців явно муляють очі «світличні» публікації. Жодна влада не любить критики. Сьогоднішня, взагалі, ставиться до неї дуже болісно. Як варіант, державні очі муляє сама «Кримська світлиця», бо ж вже самим своїм існуванням нагадує про те, що нинішня окупація Криму є результатом якщо й не цинічно-свідомої його здачі ворогу, то такої, яка відбулася через злочинну бездіяльність декого з тих, хто й сьогодні, на наше безголів’я, перебуває на вищих щаблях українського олімпу.
Совість є дуже тонкою матерією. Настільки тонкою, що коли не звірятися з нею постійно, її так легко загубити. Втративши ж той тонкий фільтр, який лише й здатний відокремити добро від зла, правду від кривди, втрачаєш розуміння призначення цього світу і, зрештою, самого себе — свою безсмертну душу.
Бережімо совість, панове, як береже її нескорений колектив «Кримської світлиці»!

 

ВЛАДА, НА ЯКУ МИ ЗАСЛУГОВУЄМО?

Незабаром Україна відзначатиме чверть століття свого незалежного існування. Час озирнутися, час підбити підсумки, час проаналізувати ефективність нашого поступу шляхом прогресу.
Чарівна українська мова — так і уявляєш того дядька, що, пройшовши значний відтинок життєвого шляху, зупиняє на хвильку свого вороного, аби підбити та поправити підсумки надбаного за пройдений шлях, аби відчути їхню вагомість, а отже, недаремність витрачених зусиль.
Що ж маємо в наших підсумках, панове? Що надбали за роки незалежності — незалежності, яка апріорі передбачає найширші, найсприятливіші можливості для розвитку і процвітання? Візьмемо сухі цифри та факти. Так, за даними Світового банку, як спеціалізованої структури ООН, призначенням якого, як задекларовано, є зменшення бідності через надання низьковідсоткових позик, і який проводить щорічний моніторинг світових економік, Україна на момент своєї появи на світовій арені як незалежна держава перебувала на успішному 32 місці в списку найбагатших країн світу, випереджаючи економіки таких країн, як Гонконг, Португалія, Польща, Ізраїль, Нова Зеландія, Сінгапур, Чехія, etc (мал. 1).
Але, на диво, прогнозований розвиток України перетворився на стрімке скочування у провалля занепаду. Світ, у тому числі велика частина пострадянських країн, пішов уперед, а Україна на десятиліття застрягла у в’язкому болоті безпорадної стагнації.
Графік порівняння зростання ВВП України і Польщі протягом 1990-2015 років наглядно засвідчує різні підходи влади цих країн до розуміння своєї місії, свого призначення (мал. 2).
На сьогодні Україна за рівнем ВВП на душу населення перебуває, за різними даними (МВФ, Світовий банк, ООН, ЦРУ), на 54-59 місці світового рейтингу.
Як це стосується кожного з нас, наглядно показує графік змін ВВП в перерахунку на душу населення (з урахуванням купівельної спроможності) за період 1990-2014 рр. від Trading Economics (мал. 3).
Чи не нагадує він читачеві зігнуту спину поставленої на коліна України, яка марно силкується звести хоча б голову, — нашу з вами спину, панове?
ВВП на душу населення на сьогодні складає, за даними різних джерел, $8 278 (МВФ) — $8 508 (Trading Economics). Багато це чи мало? Все пізнається в порівнянні. За цим показником ми все ще випереджаємо аж одну світову економіку, а саме — Белізу. ВВП на душу населення Анголи і Фіджі практично рівний українському. Попереду нас Острови Кука ($9 100), Монголія, соціалістична Куба (по $10 200 кожна) і т. д. Це при тому, що ВВП на душу населення лідерів непорівняно високий: Люксембург — $92 400, Ліхтенштейн — $89 400 і т. п.
Але ж і цей показник є нічим іншим, як середньою температурою по палаті. Хіба ж здивуєш когось, констатуючи той факт, що купка вчорашніх бандитів, шулерів і різномастих блакитних злодюжок, кого нині величаємо олігархами, володіють левовою часткою того нікчемного ВВП!
Фактично, зусиллями бездарних урядів, які хоч і опосередковано, але саме ми приводили до влади, Україну перетворено на четверту з найбідніших економік світу. Деніел Фішер у своїй праці «Найгірші економіки світу» пише про це так:
«No. 4. Ukraine has rich farmland and generous mineral resources and could become a leading European economy — yet per-capita GDP trails far behind even countries like Serbia and Bulgaria. The U.S. State Dept. blames «complex laws and regulations, poor corporate governance, weak enforcement of contract law by courts, and particularly corruption». (Daniel Fisher, The World’s Worst Economies)
(№ 4, Україна має багаті сільськогосподарські грунти, щедро обдарована природними копалинами і могла б стати провідною європейською економікою, але ж ВВП на душу населення тягнеться далеко позаду таких країн, як Сербія та Болгарія. Державний департамент США винить в тому «складні закони і правила, погане корпоративне управління, слабке застосування договірного права в судах, і особливо — корупцію».
Безперечно, така ситуація не могла не позначитись на HDI — показнику людського розвитку (ПЛР), який є осередненим показником досягнень у трьох базових вимірах людського розвитку: довготривалості здорового життя, гідному його рівні та знаннях. На жаль, доводиться визнати, що, маючи добрі стартові можливості 1990 року, ми, на відміну від переважної більшості країн, які займали приблизно однакові, а то й значно гірші вихідні позиції, ледь просунулися вперед. У поданій нижче таблиці я навів лише декілька прикладів. Особливо варто звернути увагу на зростання ПЛР Туреччини та Китаю. Перебуваючи на початку взятого часового відтинку на значно нижчому рівні, одна з цих країн значно випередила нас, інша — практично наздоганяє (мал. 4).
У чому ж причина такої дивовижної неуспішності? В чому причина бездумної руйнації власної країни, нищення перспектив — не лише сьогоднішнього, а й прийдешніх поколінь? Чи те можна пояснити лишень заскладними законами, поганим корпоративним управлінням та корупцією, як про те зазначено Державним департаментом США, поза тим, що то, безсумнівно, дуже серйозні завади? Навряд чи. Але погляньмо, як те нам пропонують, на корупцію.
Її рівень в Краї і справді страхітливий. Так, за даними Transparency International, показник сприйняття корупції (ПСК) для України дорівнює на сьогодні 26, а це значить, що ми перебуваємо майже на дні корупційної прірви, якраз між Угандою, яка попереду нас, і Бангладеш, влада якої виявилась (на диво!) ще більш корумпованою за нашу (мал. 5).
«Beyond income, corruption extends to economic development», says Transparency International’s Robin Hodess, group director for research and knowledge. «All of the indices that reflect human development suffer. Where government doesn’t work, economies don’t grow».
«Окрім прибутків, корупція поширюється на економічний розвиток», каже директор групи дослідження і знання Transparency International Робін Годесс. «Страждають всі показники, що відображають людський розвиток. Де уряд не працює, економіка не зростає». Хіба це не про нас, панове?
Але, що є корупція? За визначенням професора Стівена Морріса, політична корупція є незаконним використанням громадської влади на користь приватних інтересів. Деніел Кауфман зі Світового банку розширює поняття корупції до такого, яке включає в себе «легальну (узаконену) корупцію», де владою зловживають у межах закону, оскільки ті, хто при владі, часто мають можливість застосовувати закон для власного захисту. Чи має такі можливості українська влада? Чи використовує вона їх? Має і якнайширше використовує, чому всі ми є свідками. Більше того, корупція в Україні — це не корупція окремих чиновників. Її метастази, що пронизують все суспільство, зовсім не є чимось хаотичним. Навпаки — це чітко централізована та глибоко структурована згори донизу — і саме в цьому напрямку — система. І саме тому спроби боротися з її окремими проявами є неефективними, більш того, — такими, які стимулюють систему до вдосконалення. Знищити корупцію зможемо, лише зламавши основи самої її системи. А проте ж сама корупція, попри всю її відразливість і небезпечність, як на мене, є явищем похідним.
Найважливішою причиною неуспішності незалежної України була і, на моє глибоке переконання, досі залишається, навіть після трьох Майданів і «Кучмугеть», відсутність у Краї, за великим рахунком, зрілого громадянського суспільства. У всій Україні на сьогодні не набереться й десятка створених ініціативою громадян та юридично зареєстрованих територіальних громад. Чи це не показник зрілості суспільства? Причини того сумновідомі. Перебування протягом століть на задвірках імперії, де найменшими порухами твоїми керували зайди, для яких твої історія, культура, традиції були, у кращому разі, предметом поблажливого ігнорування, а мова сприймалася якоюсь потворною недолугістю, не минається без шкоди. Протягом довгих століть того імперського мороку питому українську еліту було практично повністю знищено. Непокірних вбивали, а «послушним» надавали певні пільги, відробляючи які, ті манкурти допомагали чужинській владі впрягати в ярмо власний народ.
Відсутність національної еліти, яка була б невід’ємною частиною свого народу, не може не спричинитися до гіркого розчарування навіть тоді, коли скупа пані Доля надавала найширші можливості. Ось один лише приклад. На історичному зламі, коли царську імперію ще не змінила імперія більшовицька, з’явився цілком реальний шанс підвестися з колін, вибудувати власну незалежну державу. Чи скористалася тим шансом Україна? Народ докладав героїчних зусиль. Гуляйполе, Холодний Яр — то лише два приклади прагнення народу до незалежності. А що ж еліта? Зовсім невелика купка намагалась творити свою незалежну державу. Тим часом, хтось, занесений на верхні щаблі влади, намагався творити державу, складаючи докупи тлінні рештки щойно почилого в бозі монстра, хтось наввипередки підставляв плече молодому драконові, наче й не помічаючи його кревної спорідненості зі своїм попередником, у інших глибоко шановних «державників» короткозорість сягала аж такого рівня, що вони заперечували навіть очевидну необхідність створення одного з найважливіших інститутів держави — армії.
Результат того поєднання лебедя, рака та щуки добре відомий. Найсумніше те, що, навіть сконцентрувавшись на якомусь одному зі згаданих векторів, до незалежної держави Україна не дійшли б. Що отримали? Ще сімдесят чотири роки тупцяння в чужому ярмі, сімдесят чотири роки подальшого нищення нації, сімдесят чотири роки диявольської євгеніки з її виселеннями-переселеннями та експортом на питомо українські землі етнічних росіян, з числа яких, зрозуміло ж, витворювались «руководящие товарищи», котрі залізною рукою — не свої, не шкода — проводили генеральну лінію партії.
А хіба менші шанси ми мали у 1991-му, 2004-му роках? І як ми скористалися ними?
Маємо, отже, бути свідомими щодо джерела наших проблем. Маємо усвідомлювати, що сутність того, що претендує зватися сьогоднішньою українською елітою, є, насправді, великою мірою конгломерат нащадків уже згадуваних «послушних» і відверто «чужого» (як в тому фантастичному фільмі), насильно вживленого в наш організм.
Чи зацікавлені, насправді, нащадки тих «послушних», що так довго й віддано горнулися до підніжків тронів чужих владик, що та їхня звичка проросла в їхні гени, бути справжніми державцями, добрими пастирями свого народу? Чи можуть зробити успішною Українську державу нащадки імперських функціонерів, які століттями нищили мову, культуру, нищили одвічний потяг народу до незалежності? Але ж правда в тому, що це саме вони до сьогодні очолюють державу: засідають у парламенті, «решают дела» в уряді, надсадно кричать з трибун опозиції…
Щодо народу, позбавленого національної еліти, — фактично обезголовленого, — то йому довго і методично прищеплювано психологію бездумного раба. Там, де це не спрацьовувало, на допомогу приходили в’язниці, сибіри та голодомори. Така політика, цілеспрямовано насаджувана протягом століть бездержавності, не могла не результуватися в глухій байдужості основної маси населення до процесів державотворення, в крайньохатстві, в сприйнятті держави як чогось чужого, лихого, брудного і небезпечного.
Хіба не звідси ростуть ноги наших приречено-безуспішних спроб переобрати погану владу? Вибираємо ж не розумом, а «серцем», причому щоразу з того самого пліснявого поріддя, від якого незмінно відгонить гречкою…
Хтось дуже мудрий вклав у наші голови, що вибирати у владу треба в жодному разі не з бідних (бо неуспішні — не надбали), а обов’язково з багатих (бо вміють надбати). При тому зовсім не береться до уваги, що багато хто з перших не надбав за часів Великого Дерибану не через свої нікчемні здібності, а через дуже корисні для громади атавізми, такі, як моральність, совість. Щодо других, то дбати вони, справді, вміють, але дбають лише в інтересах власної кишені і виключно за рахунок довірливих співгромадян.
Не помітити тих особливостей за чверть століття сякої-такої свободи вибору міг лише сліпий та глухий. Але чи робимо висновки? Чи бачимо альтернативу тому? За малим винятком, ні.
Задля об’єктивності варто визнати, що наша «чужо-манкуртна» влада протягом усього цього часу невтомно вдосконалювала виборчу систему з тим, щоб: а) реальні представники народу практично не мали шансів потрапити у владу, б) ефективно нейтралізувати тих небагатьох, хто зумів подолати їхні перепони.
Попри все, маємо спроби встановити контроль над цим чи не найважливішим інструментом народовладдя. Комітет виборців України, громадська мережа «Опора» є прикладами поступового пробудження суспільства. Проте навіть найефективніший контроль за виборами не є достатнім засобом ґрунтовного перезавантаження влади.
На мою думку, ще одним важливим кроком на тому шляху мало б бути ухвалення Верховною Радою принаймні двох чітко виписаних, простих до застосування законів — закону «Про імпічмент Президента України» і закону «Про відкликання народного депутата України». Перший з двох наразі існує, але виписаний таким чином, що його практично неможливо застосувати. Другий є, безперечно, значно важливішим, але нагальна потреба в ньому, на жаль, і досі не усвідомлена широким загалом. На загал нову думку донести завжди непросто. Вдесятеро важче зробити це, коли її не готові сприйняти, і стократ, коли сприймати її не бажають. Намагання автора в дні минулого Майдану переконати, насамперед політиків, які позиціонували себе як такі, що обстоюють інтереси народу, в необхідності щонайшвидшого написання та ухвалення цих законів, натикалися на певне несприйняття. Так, якщо нардепи не мали нічого проти закону «Про імпічмент Президента України», то закон «Про відкликання народного депутата України» воліли трактувати як закон про позбавлення депутатської недоторканності. Зауваження про те, що їхня суть зовсім різна, натикались, як правило, на те, що коротко можна назвати глухим несприйняттям. Це ще раз доводить ту прописну істину, що всяка система — система влади, насамперед, — має очевидну тенденцію до консервації і самовідтворення.
Радує те, що на рівні пересічних громадян Майдану (якщо пересічними можна назвати тих, чиїми зусиллями було зметено режим Януковича) я знаходив і розуміння, і підтримку. Насправді, саме вони є справжньою елітою України, її надією, її майбуттям.
Повертаючись до причин неуспішності України на шляху прогресу, не можна не згадати надмірної концентрації повноважень у руках державної влади. Але ж ми були свідками того, наскільки неефективною показала себе радянська планова система господарювання. Саме вона призвела до краху Радянського Союзу. Саме вона доводить до зубожіння Північну Корею, Кубу, інші країни, де влада намагається контролювати найменші порухи життєдіяльності держави.
Чи ж не те саме маємо і в Україні? Чи ж не в цьому одна з найголовніших причин занепаду економіки і процвітаючої корупції?
Погляньмо: попри показну зміну назв, система влади в Україні не надто змінилася від радянських часів.
Так, ми маємо президента з його державними адміністраціями (чим не перший секретар КПУ з його обкомами та райкомами?), маємо все ті ж анемічні безпорадні Ради, все тих же послужливих владі прокурорів, усе ті ж слухняні суди…
Верховна Рада, скажете ви, — ось ознака змін, ознака демократії. Номінально, так. Проте, як я те бачу, ВР лише мавпує законотворчий процес, приймаючи тисячі недосконалих законів, які вже наступного дня потребують внесення численних поправок і доповнень. Нефаховість, безвідповідальність абсолютної більшості наших депутатів, насправді, пригнічує. Є потреба продовжувати?
Саме тому демонтаж старої системи влади є завданням першочерговим. Саме тому, з щирою надією сприймаю перші, хай і дещо несміливі, кроки на шляху децентралізації. Маємо при тому дуже пильно відстежувати хід того процесу, аби він не перетворився на чергову профанацію.
Не ідеалізуймо і не оспівуймо державу. Вона — не більше, ніж інструмент, потрібний для збереження, найперше, як би те не видавалось дивним, нашої мови, культури, традицій, бо саме вони утворюють нашу неповторну ідентичність як етносу. А ще вона потрібна для застоювання інтересів цілої громади на світовій арені.
Чи того достатньо, аби зберігати, піклуватися, розвивати свою державу? Цілком достатньо.
Задумаймось: ми можемо досягти якого завгодно великого успіху, багатства, визнання деінде в світі, влившись в інші спільноти, розчинившись в них, але ми втрачаємо при тому щось невловимо тонке, ефемерне, але настільки важливе, що заповнити ту порожнечу, насправді, нема чим.
Хтось покрутить пальцем біля скроні, мовляв, про що ти, чоловіче? Тут вижити б, утримати душу в тілі, а ти про такі дрібниці!
Панове, я мовлю не про «вижити», а про «жити». Щодо «дрібниці», то чи не ця «дрібниця» змушує закинутих далеко від історичної батьківщини ірландців принаймні раз на рік вдягати зелені куртки та капелюхи, шотландців — кілти та берети, українців — вишиванки, співати напівзабутою мовою напівзабутих, але таких милих пісень, ностальгуючи за полишеною батьківщиною?
Так, ми можемо пробувати підтримувати свою ідентичність у межах острівця сім’ї, увійти до архіпелагу діаспори і так намагатися зберегти свій світ, залишатися самими собою, але ніде нам не вдасться почуватися повною мірою вдома, як на власній землі, в прихистку власної держави.
Тож, аби жити справді повноцінним життям, бути щасливими на Богом даній землі, нам варто докласти всіх своїх зусиль, щоби зробити свою владу ефективною, а державу, відповідно, успішною. Адже ми заслуговуємо на це, товариство, чи не так?

ЯК БОЖУ МАТІР ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ НА МАЙОРА ЧАПИЧЕВА

Неспровокована агресія Росії щодо України, яка вилилась в окупацію та подальшу анексію частини її суверенної території, а саме Автономної Республіки Крим, не могла не призвести до сумних наслідків. Тисячі людей («3440 лише повнолітніх» – Ярош, ФМС) втратили громадянські права на своїй власній землі, так чи інакше відмовившись приймати громадянство країни-агресора, десятки тисяч були змушені залишити рідну землю, сотням тисяч інших, тим, хто з різних причин був змушений залишитись, нове громадянство було нав’язане «автоматично»(!), немов безсловесним кріпакам.
Заради справедливості визнаємо, що було також дуже багато прихильників відокремлення від України. Можна на всі лади ставити запитання, чи була їх, насправді, більшість, але який у тому сенс, якщо сам референдум проводився усупереч чинним законам, а отже, був нелегітимним? З таким же успіхом можна було проголосувати про приєднання Африки до Гренландії і ламати списи, визначаючи, скільки відсотків голосів набрало те волевиявлення. Саме тому резолюцію ООН щодо невизнання кримського референдуму від 16 березня 2014 року підтримали 100 країн з 11 проти та 58, що утримались. Несприйняття світовою спільнотою подібних неоімперіалістських дій у ХХІ сторіччі вилилось у невизнання відторгнення Криму від України більшістю країн світу. Невизнання логічно потягнуло за собою заходи, які, на думку світового співтовариства, мали б змусити агресора припинити переділ світу на свою користь і відновити priore statu. Санкції, накладені країнами Європейського Союзу та США, а ще істотніше – неочікувано серйозний спротив самої України, точніше, її народу, призупинили агресора в його пориванні заволодіти принаймні південними її регіонами. Відтак вже захоплена територія – Крим – опинилася фактично заблокованою.
Аби зробити ту ізоляцію ще відчутнішою, наказом свого Міністерства інфраструктури № 255 від 16.06. 2014 р. Україна закрила свої морські торговельні та пасажирські порти Керч, Феодосія, Ялта, Севастополь, Євпаторія та аеропорти Сімферополь, Бельбек на анексованій Росією території Криму. Щоправда, офіційно закритими для міжнародного мореплавства кримські морські порти стали лише від 30 квітня цього 2015 року, після того, як уряд своїм розпорядженням № 415-р від 29 квітня 2015 р. вніс зміни у додаток до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 червня 2013 р. № 466 «Про затвердження переліку морських портів України, відкритих для заходження іноземних суден», якими вищезазначені кримські порти були з того переліку вилучені, та доручив Міністерству інфраструктури протягом двох тижнів оприлюднити це своє нове розпорядження в офіційному друкованому виданні «Повідомлення мореплавцям України» та на офіційному веб-сайті транспортного відомства. (Дивує, щоправда, додавання слова «Україна» до назви тієї надважливої періодики, яка будь-де в світі зветься просто NOTICE TO MARINERS – ПОВІДОМЛЕННЯ МОРЕПЛАВЦЯМ із зазначенням відповідного регіону. Непогано, якби уряд, видаючи свої державні акти, консультувався час від часу з філологами та правниками, бо чинне розпорядження, за бажання, можна трактувати як таке, що стосується виключно мореплавців України).
Менше з тим, з середини травня 2015 року будь-яке іноземне, а не лише вітчизняне судно, яке надумається завітати до одного із зазначених портів, робитиме те на власний страх і ризик, адже, порушуючи ту заборону, власники суден, а найперше, їхні капітани підпадають під санкції статті 332-1 Карного кодексу України за незаконний груповий перетин державного кордону та порушення порядку в’їзду на окуповану територію, що тягне за собою накладення штрафів, арешт екіпажу, аж до конфіскації судна.
От, молодці наш уряд! – скаже якийсь патріотично налаштований громадянин – Спробуй тепер потурати агресору!
Воно, звісно, молодці, але де було їхнє молодецтво рік чи хоча б півроку тому? Адже, так виходить, що поки наш «революційний» уряд товк воду у ступі, в кримські порти, не порушуючи жодних законів, заходили десятки іноземних суден (за даними Black Sea News, 12 суден країн NATO, 23 – Греції та 44 – Туреччини). Отже, виходить, що всі зусилля волонтерів з «Майдану закордонних справ», які відслідковували ті «порушення», були марними?
Чи ж маємо дивуватися, що замість трьох-чотирьох (Іонас, Олімпіада, Керченський-2, Єйськ), як то було минулоріч, Керченську переправу сьогодні забезпечують уже більше десятка іноземних поромів (Protoporos IV, Protoporos VI (Победа), Glykofilousa II (Майор Чапичев), Glykofilousa III, Maria Elleni, Agios Lavrentios, Yener C, Ostfold (Крым), Николай Аксененко, Karadeniz (Севастополь) Olympiada, Єйськ, Керченський-2?
Якісь із них придбані Росією, якісь взяті в довгостроковий чартер з правом зміни імені судна, якісь прикриваються фіговим листочком «зручних» прапорів, у намаганні відвести юридичні наслідки для своїх справжніх власників, для їхніх компаній, унаслідок свідомого порушення законів України та міжнародних договорів. Це Evoikos Maritime — Eretria (Protoporos) — Греція, Koinopraxia Epivatochimatagogon Salaminos Paloukia (Glykofilousa, Agios Lavrentios) — Греція, Nikolaos Salamina Shipping — Salamis Island (Maria Eleni) — Греція, Zakiland–Nicosia, Cyprus (Николай Аксененко) — Греція, Ulusoy 2 до липня 2014-го Bai He Kou, Soy 2 (Karadeniz-Севастополь) — Туреччина, Cinerler Group — Istanbul (Yener C) — Туреччина, Caronte Shipping Messina (Ostfold-Крым) — Італія, Diverior Shipping ltd Petrozavodsk, Kareliya (Olympiada) — Росія.
Є між компаній-власниць і такі, чиї судна працюють у неправовому керченському морі попри їхню волю (вкрадені, чи — даруйте — анексовані Росією пороми Керченський-2 та Єйськ української компанії Kerch Sea Ferry-Kerch).
Когось цікавлять гроші, за які можна придбати багато чого, в тому числі й владу. Когось — безпосередньо влада, яка забезпечує, в тому числі й гроші.
Великі гроші роблять дива, бо хіба ж то не диво, коли, скажімо, грецькі судновласники, махнувши рукою на непорівняно ширший, не загрожений жодними санкціями туристичний ринок середземномор’я, ризикнули віддати свої пороми в чартер для обслуговування сірої зони анексованого Криму, де, судячи з кількості туристів на пляжах та на вулицях міст, надприбутки фрахтувальникам не загрожують? Хоча, чи й справді вони так вже ризикують? Маючи спритних адвокатів, завжди можна відстояти свої, хай і не зовсім бездоганні, інтереси, особливо, коли потенційний позивач поводить себе, мов дворова команда, що вийшла грати у вищу лігу. Знову ж — чартер. За його умовами, всі ризики, всю відповідальність бере на себе винаймаюча сторона, тобто сам фрахтувальник.
Залишається, щоправда, моральний аспект, але, як бачимо, його вага на шальках терезів життєвого вибору значно поступається прямій комерційній вигоді. Лише цим можна пояснити той небездоганний вибір, в якому навіть Glykofilousa (з грецької — Ніжноцілована — Марія, Матір Божа) чиєюсь збоченою волею перетворюється на політінформатора майора Чапичева, з усією повагою до його особи…
Наш світ, насправді, ніколи не був Елізіумом. Підступи, зради, продажність, намагання видати чорне за біле, а злочин — за благодіяння так само притаманні йому, як сльотаві дощі осені чи кусючі морози зимі.
А ще світ змінюється. Змінюється постійно і невпинно. Сьогодні, на жаль, спіраль тих змін переносить нас у досить похмуру дійсність з вельми непевними перспективами. Світу, до якого ми звикли вчора, світу, в якому народилися і виростили дітей, сьогодні вже нема. Безпечний світ, якого було досягнуто зусиллями багатьох справді відповідальних політиків, а чи ілюзія його безпеки, якою ми певний час тішили себе, зникає, випаровується на очах. Хтось скаже, що це тому, що одна неврівноважена особа затіяла на догоду своїм схибленим амбіціям дуже небезпечну гру. Насправді, ця гра ніколи не припинялась, бо її назва — життя.
Намагання переформатувати світ «під себе», досягти більшого — старе, як і сам світ. Хтось намагається робити те, застосовуючи свої знання, свої зусилля, скроплюючи свій труд своїм же потом, а хтось, тим часом, плете сіті підступів, вичікує слушної нагоди і намагається зухвало присвоїти собі плоди чужих трудів. Не вдалося оминути тих сітей і нам. Та хіба лише нам! Ними густо обплутана і Стара Європа, і Новий Світ…
Гра в розпалі. Брудна гра. Ось витворюється квазідержава, яка, прикриваючись однією із світових релігій, намагається, як в давнину, ogniem i mieczem, через кров і смерть тисяч невинних жертв застояти своє бачення світу. Своє бачення світу є й у певного Гравця, який вже майже два роки безперебійно поставляє певному Дантистові все нові й нові озброєння, боєприпаси, аби вірний Гравцеві режим, хай і повністю прогнилий, хай і ціною сотень тисяч уже умертвлених власних громадян, залишався при владі і, за потреби, підтримав би Гравця бодай словом. Те ж особливе бачення світу зумовлює постачання озброєнь, боєприпасів та «добровольців» на театр бойових дій Донеччини та Луганщини, і робиться те, звісно ж, виключно для розвитку і процвітання тих територій, для зміцнення дружби та добросусідства. Іншим ненав’язливо пропонують, безсумнівно, вигідні пропозиції з фантастичними перспективами в енергетичній галузі, пов’язаній, скажімо, з газопостачанням, обіцяють неймовірні преференції, аби лишень змусити певного незговірливого сусіда знову податися в найми до Гравця. Але той сусід — то так, похідне. Справжні ставки захмарні. В цьому сенсі чітка тенденція до поляризації, що намітилась сьогодні, зокрема в Європі, — недавній референдум в Греції чи не найпомітніша її ознака — не може не викликати занепокоєння.
За таких обставин влада кожної країни має діяти надзвичайно виважено, мудро і, що дуже важливо, швидко. Я не маю великого впливу на уряди інших країн, але я маю право й обов’язок вимагати того від моєї влади. Саме тому дуже хотілося б, аби всі її дії були продуманими, системними і націленими в жодному разі не на консервацію status quo стосовно Криму, тим більше, відторгнутих територій сходу України, тим більше, не на економічну підтримку існуючих там режимів, а на якнайшвидше повернення тих територій під юрисдикцію Української держави. Саме тому необхідно якнайшвидше скасувати протягнутий крамарчуками та відвертими ворогами України Закон України «Про вільну економічну зону Крим». Саме тому необхідно вчинити, нарешті, всі необхідні, цілком конкретні дії, найперше, в політичній та юридичній площинах, аби розпорядження уряду про закриття принаймні морських портів Криму не залишалося нікчемною декларацією, як те є на сьогодні, адже у той час, коли пишуться ці рядки, в портах Криму, відверто ігноруючи їхній закритий статус, перебуває декіль-ка десятків іноземних суден.
Найширше інформування — як українського суспільства, так і світової спільноти про поступ на тому шляху є критично важливим для успіху всієї справи. В цьому сенсі життєво необхідною є негайна зміна підходів до інформаційної політики держави, аби вона перестала, нарешті, бути примітивним знаряддям обслуговування інтересів купки привладних товстосумів, відтворення їхньої нікчемної присутності у владі, а стала, натомість, дієвим інструментом протидії зовнішній інформаційній агресії, інструментом відстоювання інтересів, найперше, самого народу, але і держави, яка, сподіваймось, подужає, врешті, стати ефективним провідником тих інтересів.
При тому, формуючи нову інформаційну політику, держава мусить відмовитися від самої думки ручного керування мас-медіа, тим більше, від спроб затискання рота, нищення «незручних» ЗМІ. Влада має пам’ятати, що преса, радіо, телебачення, Всесвітня Мережа — то лише віддзеркалення дійсності, якість якої прямо залежить, найперше, від її, влади, вчасних і належних дій.
В цьому сенсі такі дії, як зухвале, на очах не лише власних громадян, а й усього світу, нищення «незручної» для певних нікчем від української влади «Кримської світлиці» — єдиної україномовної державницької газети Криму, удушення якої (через припинення друку, через блокування виплат заробітку членам редакції) у найбрутальнішій формі триває останніх півроку, не лише виявляє справжню сутність тих нікчем, а й кидає темну відразливу тінь на всю українську владу, змушуючи сумніватися в щирості декларованих нею намірів.
Переходьмо ж від слів і недолугих рішень до порятунку країни, панове українська владо!

ОДА ІНШОДУМЦЯМ РОСІЇ

Іншодумців не любили будь-де і в усі часи. Росія ту давню традицію цькування людей творчих, зокрема письменників, поетів, які, за невеликим винятком придворних блюдолизів, є апріорі дисидентами, підняла до рангу державної політики. Аби переконатись у тому, досить навмання взяти будь-якого російського письменника, поета з активною громадянською позицією, починаючи з класиків, і, хоч би побіжно, переглянути його біографію. Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Олександр Герцен; письменники радянського періоду — Єсенін, Маяковський, Голіков, Пастернак, Синявський, Даніель, Стус, Войнович… Список можна продовжувати й продовжувати – він, насправді, величезний.
На жаль, загальносвітова тенденція до толерування іншодумства не торкнулася Росії анінайменшим чином навіть у наш час. Так, як колись, за часів Івана Грозного, коли незрозумілі напівграмотному цареві книжки просто спалювали, сьогоднішній російський сайт поезії Стихи.ru припинив доступ до своїх ресурсів російському поетові Олександру Бившеву, повідомивши, що: «Надання послуг з публікації творів цього автора припинено». Причина – вірш на підтримку українських патріотів, які відстоюють свою землю від російської агресії. Щодо самого сайту, то це — його власна проблема, бо ж нормальні поети після такого відвертого жандармства стосовно колеги, безсумнівно, мали б його полишити наступного ж дня, а ті, хто залишився, лише підкреслювали б його вбогість. Але ж Стихи.ru – то лише один елемент організованої сьогоднішньою російською владою кампанії цькування поета. Серед інших – створення нестерпної атмосфери в рідному місті, звільнення з роботи і, як апогей, недавній (13.07.2015) вирок суду, яким поета за один лише вірш «Патріотам України» засуджено до 300 годин примусових виправних робіт із забороною на два роки роботи за фахом (викладання в школі) та конфіскації інструмента скоєння «злочину» – ноутбука (!).
Схоже, розгойдана гремлінами брудна хвиля нетерпимості накриває Росію з головою… Звісно, сьогоднішнє російське суспільство зовсім не таке гомогенне, як того хотілось би кремлівським «собирателям земель». Безнастанно впорскуваний вірус безумства отруїв далеко не всіх. Окрім багатьох відомих людей, таких, як Лія Ахеджакова, Наталія Фатєєва, Андрій Макаревич, Айдер Муждабаєв, Віктор Шендерович, насправді, є сотні тисяч простих російських громадян, яким щонайменше не подобається насаджуваний у країні психоз, які не сприймають мілітаристське брязкання зброєю, не хочуть повернення до «світлого» сталінського «раю», назад у СРСР, є тисячі тих, хто говорить про те, не ховаючись, хто, попри осатанілу антиукраїнську кампанію, виходить на демонстрації на підтримку Наді Савченко, Олега Сенцова та «кримських терористів», на підтримку України в розв’язаній проти неї Росією війні.
Жодна влада не є вічною, тим більше влада, яка вибудовується на олжі, нахабстві, агресії, людиноненависництві і тому подібних скрєпах, попираючи законні права і інтереси всіх незгодних з її єдино правильним розумінням світу. І саме тому Росія має вже зараз задуматись над тим, як вона буде жити, коли перестане діяти поки що прогресуючий вірус безумства і розвіється з-перед очей пелена шовіністичного психозу, задуматись, як вона загляне в очі безжально цькованим сьогодні Макаревичу, Фатєєвій, Ахеджаковій, як дивитиметься в очі жорстоко принижуваного поета Олександра Бившева, адже на відміну від вождів і вождиків, з їхньою скороминучою харизмою, саме вони, насправді, уособлюють її честь і гідність.

#30 за 24.07.2015

ПОВЕРНЕННЯ КРИМУ ДО РІДНОЇ ГАВАНІ — ЯК РЕЗУЛЬТАТ ВІДНАЙДЕННЯ ГРУНТУ ПІД НОГАМИ

Відторгнення Криму, попри діаметральну протилежність поглядів на те в Росії, в Україні і, власне, в самому Криму, стало болісним досвідом, найперше, для України та Криму, адже хто б там що не говорив, а Крим був протягом більш ніж півстоліття органічною частиною суверенної території України, пов’язаний з нею не лише суто географічно, не лише на базовому, економічному рівні, а й тисячами інших, не менш відчутних і важливих зв’язків. Власне, саме відторгнення відбулося лише на суто політичному, частково на ментальному рівні. Відсікти економічну пуповину не зважилася ані «матушка Россия», чудово усвідомлюючи, що повноцінно живити скільки-небудь довший час новоявлений об’єкт федерації вона не має жодної реальної можливості, не кажучи вже про бажання, ані, зрозуміло ж, сам об’єкт. Більше того, останній, попри всі найепатажніші заяви його нинішніх очільників, попри всі звинувачення і прокльони на адресу вчорашньої мами-батьківщини, дуже ревно слідкує за цілісністю та функціональністю тієї самої пуповини, зриваючись на істеричний крик навіть у разі якихось технічних проблем, як те було, скажімо, з минулорічним віяловим відключенням електричного живлення.
А що ж зневажена, обпльовувана зусібіч мама-Україна? Може, порвала з невдячним дитятком, відштовхнула його, заморила голодом? Насправді, попри всі заклики до тотальної блокади, нічого подібного не відбулося. Як і раніше, в Крим безперебійно надходить енергія українських електростанцій, як і раніше, харчова промисловість України забезпечує левову частку потреб мешканців Криму, включно з потребами нарощуваної на півострові російської військової потуги. При тому, за численними свідченнями, яких у Мережі — просто греблю гати, продукти харчування поставляються з таким надлишком, що чимала частина їх, з від-повідною корекцією цін, після якої в кишенях привладної «еліти» Криму, як кажуть, утворюється приємний осад, йде транзитом до Росії, очевидно, в рамках допомоги їй від України, як країні, яка невинно страждає від запроваджених з ініціативи клятого Держдепу санкцій.
О, ті санкці! Багато хто тут, в Україні, вважає їх не надто ефективними і навіть поблажливими. Проте ніхто не може заперечити, що вони діють і їхня дія вже має очевидні і цілком конкретні результати. Виходить так, що наслідки відторгнення торкнулися не лише України, Криму, а й самого агресора. Виходить так, що попередній прорахунок ходів кремлівського шахматиста, який уявив себе гросмейстером, завів його у глухий кут з практично безальтернативною гільйотиною мату, обриси якої все ясніше проступають попереду. Усвідомлення неоднозначності задоволення від «кримнашу» поступово починає просочуватись і до отруєного кремлівською пропагандою російського загалу. На жаль, відбувається те не так швидко, не так явно, але не помітити ознак протверезіння, навіть в тому відформатованому середовищі, просто неможливо. Все тихіше лунають заклики не смішити «іскандерів», усе з меншою впевненістю виставляється зеківський постулат про «хазяїна тайги», якому ніщо не указ.
Але ж і вже задіяні санкції – то далеко не все і навіть не головне з того арсеналу, який чекає знахабнілого «хазяїна тайги» у разі подальшого ігнорування правил співіснування в нашому непростому світі. Прикладом такого «позасанкційного» тиску стало обвалення цін на нафту. Це при тому, що торгівля нафтою та газом є основою благополуччя сьогоднішньої Росії, яку певний американський політик порівняв з бензоколонкою. Зрозуміло, що той демарш не міг не призвести до катастрофічної ланцюгової реакції в російській економіці, в результаті якої грошова одиниця впала майже вдвічі. Попри те, що такий тиск не афішується, його наслідки очевидні навіть для далекого від політики, заклопотаного своїми справами обивателя. Щоправда, його часом не помічають, а чи не хочуть помічати деякі наші суперпатріоти, декламуючи з парламентської трибуни рядки мого земляка Олександра Олеся про те, що «…Європа мовчала». Але, хто має очі, той бачить, а хто має голову на плечах, розуміє, що для результату будь-якої, за винятком, можливо, суто літературної справи, значно важливішими є далеко не гучні і гарні слова, а вчасні, ефективні та системні дії. А відтак, хто б там що собі не думав, а тиск на Росію не те, що не припиняється, – він продовжує посилюватись невпинно, нагадуючи тим самим невідворотність снігової лавини, що, рушивши раз з верхівки гори, не спиняється доти, доки не змете з дороги те, що порушило її спокій.
Події минулого тижня, коли зняття санкцій з Ірану відкрило шлюзи «потічку» іранської нафти об’ємом, щонайменше, 1,7 млн. барелів на добу, що вже само собою означає подальше зниження світових цін на нафту, з усіма наслідками для економіки Росії, та чергові кроки США щодо відновлення добросусідства з Кубою, що відкриває шлях виходу для цієї карибської країни від тоталітарного соціалізму радянського зразка, сприяє подальшому зменшенню впливу Росії в регіоні, є нічим іншим, як черговим свідченням невідпорного руху тієї лавини.
Хтось щиро дивується, чого це, мовляв, м’якотіла західна демократія так сполошилася від того лишень, що Росія хоче повернути собі виключний вплив на країни, які ще не так давно входили до складу СРСР? Хіба не існує Співдружності Націй, в якій головує королева ВБ? Хіба не поширюють свій вплив на інші країни США? Хіба не об’єднується сама Європа?
Безсумнівно, світ глобалізується, і почалося те зовсім не сьогодні. Проте, на мою думку, надзвичайно важливо, на яких засадах утворюється той чи інший союз й яку мету ставить він перед собою, адже добровільне, без жодного примусу, об’єднання демократичних країн задля спільного процвітання, об’єднання, де рішення ухвалюються з урахуванням інтересів і побажань кожної країни, — це одне, а об’єднання напівтоталітарних держав, з так званою «керованою демократією», серед яких трапляються і відверті диктатури, об’єднання, яке гуртує вчорашня метрополія, що не приховує своїх амбіцій щодо «собирания земель» в нову імперію, об’єднання, головною метою якого є зовсім не законні права, інтереси чи свободи своїх громадян, їхнє здоров’я і добробут, а суєтне намагання дружити проти когось, об’єднання, до якого залучають часто за допомогою економічного, політичного, а то й військового тиску, — то є зовсім інше.
У 90-х роках світ щиро сподівався, що комуністична Імперія Зла пішла безповоротно, що мільярди, які доводилось викидати на ядерне протистояння, можна буде використати задля людського прогресу й процвітання. Політика Михайла Горбачова, а потім Бориса Єльцина давала великі надії на те. Захід робив, здається, все можливе, аби підбадьорити Росію, полегшити її відхід від тоталітаризму. Високі ціни на нафту, які, як ми розуміємо, не впали з неба, давали Росії, як одному з основних експортерів енергоносіїв вуглеводневої групи, великі шанси реформувати свою економіку за рахунок широкого експорту нафти й газу. Не сталося. З приходом до влади нового президента в Росії знову заговорили про змову клятого Заходу, про свій особливий шлях розвитку, про третій Рим і «русский мир»…
На жаль, штампи мають чималий вплив на людську психологію. Неоднозначне рішення Петра Олексійовича Романова перейменувати свого часу Московію на Русь дало можливість, тепер уже нинішньому її керманичу, розкрутити диявольський механізм «повернення» до уявних «витоків». Паралельно з легальними спробами втягнути Україну до союзу з Москвою чиїсь запалені мізки продукували проекти «Кримнаш» та «Новоросія» як альтернативний крок до повернення контролю над Україною. Їх готували довго і ретельно, починаючи з безсоромного порушення Мінських угод, за якими всі бази, підрозділи, всі кораблі й судна, вся авіація Чорноморського флоту на українській території безроздільно належали Україні, і закінчуючи «благодійною» лужковізацією Севастополя з осадженням в ньому п’ятої колони флотських відставників. Їх задіяли, щойно стало зрозуміло, що Україна, попри всі зусилля досвідчених загоничів і своїх власних цапів-провокаторів, не має наміру повертатися до старого стійла. Ось тоді й настав час «неопізнаних» зелених чоловічків, час «русской весны», час повзучої «новороссии»…
Тож як міг поставитися світ до того, що в ХХІ столітті потужна ядерна держава розпочинає в самому центрі Європи неспровоковану агресію супроти сусідньої держави, з якою підписано договір про дружбу і добросусідство, більш того, гарантом безпеки і непорушності кордонів якої вона сама зобов’язалась бути, згідно з Будапештським меморандумом, наряду з іншими провідними ядерними державами? Як світове співтовариство могло поставитися до держави, яка, зневаживши не одне десятиліття зусиль відповідальних політиків багатьох країн, зухвало, в порушення Гельсінських угод розпочала переділ повоєнних кордонів, підштовхуючи тим самим світ до пекла нової світової війни?
Ділові люди знають, що втрата довіри – то найбільша втрата в стосунках з партнерами. Для міждержавних стосунків, додамо, ця істина є ще більш справедливою. Після «кримської весни» 2014-го навіть найбільшим оптимістам стало абсолютно зрозумілим, що Росія в її нинішньому форматі, з її політикою толерування, а то й прямої підтримки найодіозніших режимів, з її зухвалою агресивністю, з її політикою брехні та облуди, є небезпечною не лише для своїх власних суб’єктів (Дагестан, Чечня) чи для сусідів (Придністров’я, Грузія, Україна), а являє собою смертельну загрозу цілому світу. Ось цього, останнього, «м’якотілі» демократії не терплять на дух.
Незрілість російського громадянського суспільства, вірніше, відсутність такого, призвела до того, що неконтрольована ним російська влада, втративши всяке відчуття реалій у стосунках зі своїм народом, спробувала перенести формат тих стосунків на міжнародний рівень, на стосунки зі світом. Захоплено Крим, перманентно підживлювана, точиться кривава бійня на Донбасі. Комусь здається, що Росія вчергове показала світові кузькину мать, зуміла відстояти своїх «соотєчєствєнніков», яких десятиліттями нещадно гнобила клята київська хунта, утвердилася в світі як держава, з якою варто рахуватися. Насправді, Росія загнала себе в пастку, з якої наразі є лише два шляхи – безнадійна війна проти всього світу, в якій навіть найтяжча поразка буде бажаною альтернативою тому самому ядерному попелу, яким сьогоднішні російські політики погрожують світові, і якнайшвидше відновлення status priori, з безумовним відведенням своїх бандформувань і регулярних військ зі сходу України і Криму, визнанням Криму територією України та повним відшкодуванням усіх збитків, завданих своєю агресією як державі Україна та її громадянам, так і третім особам.
Хтось скаже, що Росія нізащо не пристане на такий ультиматум. Але ж це й не є жодним ультиматумом. Це лише простий аналіз подій і фактів, з яким можна погоджуватись, а можна не погоджуватись. І останнє: за відсутності громадянського суспільства Росія, в сенсі народонаселення, навряд чи здатна хоч якось змінити небезпечний курс, взятий її владою, а отже, все лягає на плечі російської еліти, яка має, врешті-решт, усвідомити свою відповідальність за долю країни, припинити гру в «мовчання ягнят» і змусити кремлівських верховод, які, схоже, уявили себе богами, відчути ґрунт під ногами.

#31 за 31.07.2015

ВИБОРИ, ЯКІ НІЧОМУ НЕ ВЧАТЬ, АБО ПРО КОРИСТЬ ВИВЧЕННЯ ПОСІБНИКА ДЛЯ МОРЯКА

«Умившись та одягнувшись раннього червневого ранку, овіяні чудовим свіжим західним вітром, о п’ятій годині ми вибрали якір. Заледве ми зробили це і поставили клівер, як одразу навалилися на яхту тонн на десять. На її палубу вибігли двоє заспаних здорованів у нічних сорочках. Напівголі, клацаючи зубами від холоду, вони гарували, мов на пожежі, і скоро позбулися нашого нав’язливого товариства. «Благословивши» нас услід, вони поспішили в свою каюту, де, напевно, випили заслужений стакан бренді за наше здоров’я й успіхи. Мушу визнати, що, засмучені непередбаченим програмою дня навалом на якірний ланцюг чужого судна, ми самі нічого не зробили, аби звільнитися від зачепу і навіть не подякували джентльменам, які, певне, давно спали сном праведних.
Гадаю, покаявшись за гріх, варто, по можливості, знайти виправдання своїй провині.
І ось виправдання, яке я знайшов. Річ у тім, що, по довгих роздумах, я вирішив повернути ніс яхти на північ, але тут на борту сусідньої яхти помітив шикарного пана з золотим галуном на кашкеті і безліччю золочених гудзиків на піджаку. Через свою наївність я припустив, що він щось тямить, і скромно звернувся до нього за порадою, якою і скористався на наше горе і досаду.
З тої пори я встиг подорослішати і дізнався про деякі секрети, якими хочу поділитися з наївними новачками. Отже, якщо ви почуєте якогось красеня, який розпатякує та ще й голосно так, що одразу й не визначиш, скількома яхтами він володіє, можете бути певні: єдиний його стосунок до судноволодіння – то якийсь його приятель чи знайомий, який дійсно має чи мав судно. Тому Боже вас спаси питати про назву його яхти. І коли ви зустрінете роззолоченого красеня-яхтсмена, не набридайте йому запитаннями та ще й привселюдно, якщо не хочете нажити собі ворога, а довіртеся краще «Посібнику для Моряка».
(Р. Т. МакМаллен, «Вниз по Ла-Маншу», 1869)

Ця трохи задовга цитата з пречудової книжки вікторіанського джентльмена Річарда Таррілла МакМаллена має найбезпосередніший стосунок до заявленої теми і виглядає особливо актуальною після досвіду трьох пореволюційних виборів. Що ж прикметного було в минулорічних президентських, парламентських виборах і цьогорічних довиборах на 205-й дільниці Чернігова, чим вони відрізнялись в кращий бік від усіх попередніх «волевиявлень»? На жаль, попри все слинопускання і гори словесної полови від реєстрових політологів та золотогалунних аналітиків, які наввипередки переконували нас у тому, що в обох минулорічних виборах вони уздріли своїми непомильними очима паростки пробудження електорального поля, кожні з тих виборів, насправді, стали сумною копією всіх попередніх актів відтворення совкової, антиукраїнської за своєю суттю, нездарної, імпотентної в сенсі творчих можливостей «української» влади.
Мені заперечать, мовляв, автор не хоче помічати, що вперше за роки незалежності ми маємо, нарешті, президента, який «говорить однією мовою з Заходом», маємо патріотичну більшість у парламенті, маємо програму реформ, маємо, зрештою, спалах патріотизму в самому суспільстві. Все так і не так.
Щодо президента, то хіба менше замилування, принаймні серед частини суспільства, викликав кожен з його попередників? Чого варте було одне лишень обожнювання помаранчевого пана Така! Але курчат по осені рахують… У реальності ж якось воно так виходило, що кожен з них, окрім, можливо, Леоніда Макаровича, замість вдячності за віддану службу країні та народу, був змушений відійти від влади на хвилі людського невдоволення. Рік діяльності нинішнього Глави держави, на жаль, не дає великих надій на те, що він стане приємним винятком з того ряду.
Верховна Рада. Важко перебільшити її значення, як вищого законодавчого органу, для творення нової України, навіть якщо не згадувати про те, що за парламентсько-президентської форми правління саме Верховна Рада є відповідальною за успіх того процесу. Саме тому великі надії покладались на сьогоднішніх парламентарів. Чи виправдали вони їх? Поклавши руку на серце, визнаємо, що значною мірою наші сподівання так і залишаються сподіваннями. Більше того, і це скликання ВР успадкувало найгірші риси незрілого українського парламентаризму, включно із безсоромною купівлею депутатських мандатів, підкупом виборців, тушкотворенням, бездумним кнопкодавством, лобіюванням інтересів не народу, якому урочисто присягали служити, а товстосумів, які забезпечили їхнє перебування під куполом. І все те нудотство щедро приправляється відворотним блювотинням нестримного популізму, рівень якого просто зашкалює. А чого варта безсоромна практика «продавлювання» часом і справді потрібних законів з перманентними багаторазовими переголосовуваннями, що є прямим порушенням регламенту самої ж ВР? Чого варті нещодавні довибори, проводити які зобов’язали нелегітимну на сьогодні ЦВК? Як же може після цього найвищий законодавчий орган держави розраховувати, що закони, ухвалені у незаконний спосіб, будуть неухильно виконуватись?!
Чи усвідомлює пересічний українець, якого й досі дехто з привладних пташенят гнізда ющевого іменує «маленьким», що практично все вищезгадане є злочином?
Дуже небезпечною вадою українського парламенту було і, на жаль, залишається нехтування пріоритетом інтересів своєї держави, підпорядкування інтересів власного народу інтересам інших держав. Гачок російського газу, звільнитися від якого цілком не спромоглися й донині, з кожним роком все глибша боргова яма кредитів, заради яких слуги народні готові погодитись на приживлення до нашого тіла ракової пухлини днр-лнр, грати в піддавки з Росією, підтримуючи економічно кримську владу, здати Широкине – читай, Маріуполь…
Не варто й питати, чи додають такі дії нашої влади авторитету державі Україна в очах світу. Саме тому маємо добре усвідомити, що витоки ганебного сприйняття України, як держави третього гатунку, ховаються в самій сутності нашої, ще й досі совкової української влади. Саме вона вчинила злочинне пограбування власної країни, яке призвело до знищення її економічного потенціалу, до зубожіння переважної більшості народу, до відкочування України на задвірки людського прогресу. Неймовірно, але пограбування те не припиняється навіть сьогодні, коли народ напружує всі сили, аби вистояти супроти військової агресії з боку Росії! Чи ж дивно, що упродовж всіх років дерибану влада, в надії відстрочити розплату за свої злочини, намагалася відкупитися від суспільства нічим не забезпеченими пільгами, для яких був потрібен і дешевий газ, і багатомільярдні кредити. Саме це і є наріжним каменем нашої сьогоднішньої біди і ганьби. Але то лише камінь. Погляньмо на самі підвалини!
Як би те не видавалось дивним, але навіть не злодійська влада, яка, попри всю її відразливість, є лише надбудовою, а страждаюче, зневажене та упосліджене суспільство, більшість якого становить електоральний совок, і є справжнм підмурком наших проблем. Попри значне поширення щирих патріотичних настроїв у його середовищі, попри добровольчі батальйони, які грудьми прикрили країну в найскрутніший період і сьогодні продовжують накладати своїми життями у війні, яку влада не спромоглася навіть визнати війною, попри добровольців, які без зайвого галасу й піару до сьогодні значною мірою утримують військо, воно, суспільство, у значній масі своїй ще не усвідомило себе найвищою, власне, єдиною владою в державі, а отже, і надалі продовжує вигідні багатьом пошуки «доброго» батька нації, депутатів, що не потребували б контролю, благодійників, які, не змигнувши оком, обіцяють молочні ріки в кисільних берегах. Але ж такі електоральні уподобання уможливлюють і подальше гречкосійство, і пропихання владою та олігархами своїх людців, і реанімацію зухвалої тітушні, дозволяють цілій армії шикарних політтехнологів, легіонам роззолочених мішурою заслужених і незаслужених титулів політологів, незліченним полчищам «іменитих» і просто «відомих» експертів знову й знову вішати лінивому, безвідповідальному совку безкінечну локшину на його багатостраждальні розлогі вуха, а отже, вирішувати за нас нашу долю. Вибори на 205-й дільниці Чернігова яскраво продемонстрували це.
Зазначена проблема є надзвичайно серйозною, власне, ключовою, адже задурене, засіяне гречкою електоральне «болото», – якому незмінно, в тому числі від найбільших авторитетів країни, підкидається думка, що «взяти гречку не гріх, бо то ж все одно ваше», – надійно поглинає всі потуги активної свідомої меншості.
Яким же чином вибратися з того болота? Є радикальна думка (Рустам Ташбаєв) про обмеження суб’єктів виборчого права, аби свідома частина суспільства отримала, нарешті, реальну змогу виборсатись з електоральних схем, нав’язуваних сьогоднішніми привладними наперсточниками, отримала шанс змінити країну на краще, обравши справді дієву, ефективну владу. Так, пропонується законодавче позбавлення виборчого права засуджених на час відбування ними покарання. Ще один спосіб – пропозиція доплати до заробітної плати, пенсії тощо за добровільну відмову від свого права обирати (право бути обраним залишається).
Я не є прихильником радикалізму, навіть такого помірного. Як на мене, значно привабливішим виглядає шлях реальної демократії, коли спершу формується місцева громада (не плутати з намаганнями чинної влади підмінити те нав’язуванням зручного для неї устрою громади!). Далі ця громада формує свої виконавчі органи, які, за малим винятком, підконтрольні лише їй. Ця ж громада, добре знаючи своїх людей, висуває їх своїми представниками до вищих органів влади, в тому числі до парламенту, з правом відкликання в будь-який момент рішенням загальних зборів громади. Попередньо розумна громада надає можливість кандидатові в депутати, скажімо, до ВР пройти необхідне навчання, відповідну підготовку та практику. Переконаний, що парламент, сформований на таких засадах, був би значно ефективнішим за той, який маємо сьогодні. До того ж це цілком відповідає розумній пораді вікторіанського яхтсмена Р. Т. МакМаллена, чи не так?

#32 за 07.08.2015

ОРЕСТ КОРСОВЕЦЬКИЙ — ЯСКРАВИЙ СЛІД НА УКРАЇНСЬКОМУ НЕБОСХИЛІ КРИМУ

Невеличкий будиночок на розі Кооперативної та провулку Революції в селищі Чорноморському. За двісті сімдесят метрів униз по вулиці плюскотить море. В одній з квартир цього будиночка він оселився в 1987 році разом зі своєю сім’єю, повернувшись до Криму після розлуки з ним, яка тривала не мало, не багато, а двадцять один рік. Саме в цьому будиночку ми зустрілися вперше. Саме в ньому він уявляється мені якнайкраще і сьогодні, шістнадцять років по тій зустрічі – високий, ширококостий, трохи сутулий, з акуратно підстриженою підковою густих темних вусів, розкішною чуприною, ледь припорошеною сивиною, і дуже щирою, відкритою усмішкою.
Саме щирість, відкритість, доброзичливість були тими рисами, які ви помічали в ньому найперше. А ще скромність, уважність, толерантність. Усі ті якості були (на жаль, і досі є) не надто поширеними навіть у професійному педагогічному середовищі, в якому він провів більшу частину свого життя, не кажучи вже про середовище літературне. Можливо, що ота його зустріч з Максимом Рильським на Республіканській нараді фольклористів у 1957 році, яка переросла потім у тривале, на роки, епістолярне спілкування, вплинула на нього подібним чином, але я все ж більше схиляюся до того, що основні наші якості закладаються в ранньому дитинстві нашими батьками. Те, що молодий Орест зустрів на своєму шляху таку ж щиру, доброзичливу душу, могло лише закріпити ті якості. Закріпити настільки, що їх не змогли викорінити навіть совєцькі реалії.
Нас звів докупи редактор відділу літератури «Кримської світлиці», світлої пам’яті поет Данило Андрійович Кононенко, який був переконаним прибічником того, що поети мають гуртуватися. На той час я вже мав досвід спілкування з критиками (журнал «Юность», звідки мої проукраїнські вірші повернулися з приміткою «не відповідають рівню журналу») і принаймні з одним із українських корифеїв, до якого підійшов, було, у перерві з’їзду РУХу. Живий класик на моє ввічливе прохання поглянути на вірш (з яким я тоді носився, вважаючи, що він досить адекватно змальовує тодішню ситуацію в країні) та висловити свою думку про нього зміряв мене красномовним поглядом і гиркнув щось на кшталт того, що для того, мовляв, є редактори і критики. Через те, йдучи на зустріч з Корсовецьким, я почувався досить напружено, був готовий будь-якої миті розвернутися і піти геть.
На щастя, зустрів людину, яка сприймала світ з тих же позицій, що й я сам, людину глибоко інтелігентну, а отже, просту у поводженні і, що не менш важливо, делікатну. Його інтерес до моїх віршів був зовсім не формальним. На відміну від голої критики, якою колеги з відомого сайту поезії з позначкою .ru, буває, ще й сьогодні вибивають дух з літературних неофітів, він хотів бути корисним новачкові. Це зовсім не означало, що він готовий був правити підряд всі мої огріхи (в одному випадку, проте саме його підказка дозволила увігнати у розмір рядок перекладу, з яким вовтузився на той час вже кілька місяців). Зате це означало, що він був готовий витрачати найдорожче – свій час, аби звернути мою увагу на певні засадничі моменти, без дотримання яких алмази поетових потуг ніколи не засяють діамантами. І хоча зустрічалися ми всього кілька разів, підказки Ореста Івановича об’єктивно заощадили місяці, якщо не роки інтуїтивного осягнення тих істин. Я вже не кажу про те, що означало для поета-початківця сприйняття його як рівного, як колеги!
На жаль, подібні підходи з конструктивною критикою, з готовністю простягти руку допомоги геть відсутні в українському літературному середовищі навіть сьогодення, де все зведено як не до компліментарності, то до відвертого огуджування, де саме слово «критика» багатьма сприймається чомусь виключно в негативному сенсі. Більше того, з вуст розкрученого «культового» письменника чуємо про неетичність критики колег (?!). Якщо ставити знак рівності між поняттями критики і вишукуванням вад задля осміювання, приниження, то таку позицію ще можна зрозуміти, але ж поняття критики, особливо критики по-корсовецьки, – то щось значно ширше. Власне, нічого нового в такому підході Ореста Івановича і не було. Так, – прописні приписи педагогіки: критикуючи, показуй шлях. Адже й сам, звертаючи увагу учня на його помилки, щоразу вказував на способи їхнього уникнення. Чому ж тоді такі підходи не стали правилом у спілкуванні вітчизняної літературної братії? Може, тому, що широкого спілкування як такого просто не існує? Чи, може, проблема захована значно глибше, а саме в тому, що не спрацьовує біблійний принцип – стався до іншого так, як хотів би, щоб ставилися до тебе? Як би там не було, я з теплотою і вдячністю згадував Ореста Івановича і його конструктивну критику, виклавши кілька років тому свою книжку на сайті письменників Authonomy from Harper&Collins, адже там спілкування між колегами йде саме в такому ключі – суцільні похвали, як і гола критика, не заохочуються, зате з великою вдячністю сприймається формула: «Ви подали це непогано, але, як на мене, це місце значно краще виглядало б отак і так».
Література увійшла в життя сільського хлопця з учительської родини легко і природно. Перший досвід віршування він отримав, перебуваючи в партизанському загоні. Після війни, яку він закінчив з двома медалями «За відвагу», було вивчення української філології в педагогічному інституті (закінчив з відзнакою), викладання в школах. Але літературна нива притягувала молодого Ореста, немов магніт. Спершу він друкує свої вірші в газетах, далі прийшла черга публікацій у журналі «Дніпро», в «Літературній газеті». В 1965 році видавництво «Радянський письменник» видало його вірші у збірнику «Народження Пісні».
І треба ж було так тому статися, що в розгромній статті 24 річної колеги-поетки та літературного критика Маргарити Малиновської «Творці Новітніх Міфів», опублікованій у журналі «Вітчизна», пролунала критика і на адресу віршів Ореста Корсовецького. Важко сказати, не читавши ані самих тих віршів, ані критики (не зміг, на жаль, відшукати), наскільки серйозними були підстави для неї. Треба розуміти, що йшлося, певно ж, не про якість віршів. Поет, якого друкував «Дніпро», «Літературна газета», – то вже певний рівень. Йшлося, вочевидь, про ідеологічне наповнення творів. Не варто забувати, що на той час минуло лише п’ять років від розвінчання на XX з’їзді КПРС культу особи Сталіна, а поетів, письменників продовжували кидати за ґрати і значно пізніше, тож традиції нетерпимості, нетолерантності в середовищі літератури продовжували буйно квітувати.
До критики люди ставляться по-різному. Діапазон реакції письменника на критику його творів варіюється від тотального ігнорування до самогубства включно. Орест Корсовецький після тієї критики виїхав з Криму, де він мешкав на той час, і перебрався на далеку Чукотку. Самозаслання? В певному сенсі. На щастя, навіть найдошкульніша критика не може позбавити справжнього письменника здатності бачити, сприймати і віддзеркалювати світ таким, яким його часто не бачать його сучасники, розмірковувати над його сутністю. Була в СРСР така тенденція – писати «в стіл». Збірка «Над слідом ведмежим намет», що вийшла у видавництві «Радянський письменник» у 1989 році, була укладена якраз із творів з отого його «столу» чукотського періоду.
Повернувшись до Криму, Орест Іванович продовжує плідно писати. Окрім чудових, самобутніх віршів, стиль яких не переплутаєш в українській літературі з жодним іншим, він працює над словником рим, приділяє чимало часу публіцистиці, пише багато статей для щойно заснованої на кримських теренах справжньої української газети «Кримська світлиця». Його полум’яні публікації не залишали байдужою читацьку аудиторію, були швидкою і влучною реакцією на важливі події в Україні, а особливо в самому Криму.
В 1990 році Орест Іванович вступає до Спілки письменників України, а за дев’ять років з його ініціативи і безпосередньої участі було засновано альманах «Прекрасная Гавань» – видання поетів Чорноморського району, перше число якого вийшло у видавництві «Доля». У вересні цього року шанувальникам поезії буде представлено вже сімнадцяте число альманаху. На жаль, Орест Іванович не діждався виходу і другого його числа. 7 вересня 2000 року поета не стало. Любовно укладуваний ним, його другий поетичний збірник «Вітер часу» вийшов уже після його відходу.
Орест Іванович Корсовецький лишив по собі добру і довгу пам’ять. Ще за життя він став лауреатом премії Івана Огієнка, а після смерті його ім’я з ініціативи мешканців селища Чорноморське та співробітників самого закладу присвоєно Чорноморській центральній районній бібліотеці. В її фондах і сьогодні ми можемо бачити його поезію, його публіцистику. В бібліотеці періодично проводяться виставки, присвячені поетові та його творчості.
Цієї неділі виповнюється дев’яносто років від дня народження Ореста Івановича Корсовецького, українця, поета, громадянина. Згадаймо ж його цими днями незлим тихим словом, подякуймо в серці своєму за те, що завдяки його поезії, завдяки світлу, що ще довго випромінюватиме через його слово його душа, додалося українській літературі, а отже, і нам. Насамкінець пропоную увазі читачів «КС» вірш Ореста Корсовецького «Моїм Словникам», який сприймається сьогодні аж надто актуально.

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ

МОЇМ СЛОВНИКАМ

Скарбниці, немудрим дивниці
В сутузі моїй горьовій,
Мої словники на полиці,
Супутники, пожитку мій!..
Неначе у стисках удава —
Родовища світлих завзять.
В облозі і пам’ять, і слава,
І чоботи в душах риплять.
Шаліє бундючна глупота,
На штурми затята п’ястись:
Чобіттями в душі охота,
У душі, що скволу дались.
Бідує обложена мова,
Чимдуже її облягли,
І виклав я з рідного слова
Свої оборонні вали.
І в білій полярній пустелі
Я рідні шукав словники.
Співали пісні невеселі
Мої українські думки!
Вривалися люті бенері
Трощити, пускати на дим.
Чобіття виважує двері —
Не дамся, не дамся живим!

#33 за 14.08.2015

ЗРАДА

Високочолі науковці визначають поняття зради як раціональної соціальної категорії оцінки нерелевантного результату довірчого процесу, що базується на категорії віри. Проте, навіть не знаючи наукового визначення, більшість з нас, на жаль, стикалися з тим на практиці або ж принаймні здогадуються, що воно таке. Ми не вестимемо тут мову про зраду подружню чи зраду в особистих стосунках, сконцентрувавшись на зраді у стосунках суспільства і влади, яку те суспільство обирає.
Якщо дуже спростити, то держава є результатом суспільного договору, коли народ делегує частину своїх прав державі в особі влади задля підтримання законного порядку, прав та інтересів кожного індивідуума всередині самого суспільства, захисту прав та законних інтересів суспільства у стосунках зі світом, та, найголовніше, задля розвитку і процвітання самого суспільства. Ми не станемо розглядати окремі категорії держави і відповідної влади, коли та представлена, скажімо, помазаником Божим або ж військовою диктатурою комуністично-фашистського зразка. Зосередимось на нас.
Чверть століття тому ми задекларували свою нібито відданість ідеалам демократії, відповідно, взяли на себе обов’язок приводити до влади тих, хто здатен забезпечити динамічний прогрес країни, процвітання народу. Ми мусили б від самого початку поставитись до того з повним усвідомленням своєї відповідальності, а отже, дуже виважено. Не сталося. Хтось скаже, що не було гідних кандидатів на владу? Ніяк не можу погодитися з тим. Звісно, в команді В’ячеслава Максимовича не бракувало пустопорожніх мрійників і пустомель, але кістяком тієї команди були саме прагматики та реалісти. Чого вартий був сам Чорновіл! Скажете, стара система противилась. Але ж то природно. Мали б відсунути її, попри будь-який її спротив. Не відсунули. Чи не тому, що парціальний тиск тих, хто прагнув кардинальних змін, був заслабкий порівняно з інертним болотом конформістів, пристосуванців до старої системи, які не бажали жодних змін, просто байдужих ідіотів? Я вже не кажу про відвертих ворогів нового.
Як би там не було, а перший шанс ми втратили. В результаті отримали темні часи, гіперінфляцію, дерибан країни, який не можемо зупинити навіть сьогодні, руйнацію економіки, доведення до зубожіння народу, найперше отієї інертної маси його, безмежне свавілля конгломерату вчорашньої совєцької номенклатури та відвертих бандитів, які відтоді представляють нашу владу. Засмакувавши безкарного грабунку співвітчизників, безмірно збагатившись на тому, ці нувориші фактично легітимізували той процес, уможлививши подальше висотування соків з народу, тепер вже згідно з буквою закону. Немала ціна за бездумність та байдужість охлосу, чи не так?
Демократія є влада народу. Саме народу, а не байдужого бидла, яке під цьвохкання батога та погейкування хитромудрих погоничів звикло-бездумно дибає на чолі з цапами провокаторами на скотарню. У намаганні осягнути ту владу, зупинити марш до краю прірви, не раз і не двічі піднімалися ті, для кого доля краю не пустий звук. Революція на Граніті, «Кучмугеть», Помаранчева революція, Революція гідності – спроб було не так вже й мало. Чому ж жодна з тих «революцій» не привела до якісної зміни влади, не стала поворотним пунктом на шляху деградації? Відповідь очевидна і вона винесена в заголовок статті…
У перших двох випадках не виконала обіцянок існуюча на той час влада, в двох останніх – влада, яку начебто привів народ. Якщо з першими все зрозуміло, то зрада фарбованих лисів означає, що народ не надто розбірливий у своїх уподобаннях, хапаючи ледь не голого гачка з рук тих, хто здогадався прикрити заюшений кров’ю писок личиною борця з режимом/ борця за народні права/ патріота. Не дивно, що третій президент, як і його команда, стали величезним розчаруванням. Після такого щеплення, навчені гірким досвідом, мали б, здається, і на воду дути, але ж – ні! Наївна народна душа, відточена політтехнологами гра на неприйнятті суспільством наскрізь корумпованої системи і на хвилі народних протестів до влади заносить… політичних шахраїв та нездар. Довівши своєю злочинною бездіяльністю (порушення ст. 17, 102, 106 (п. 19, 20), 134 Конституції України) до втрати частини території, до війни, яка тягнеться вже 534 дні й яку вони страшаться навіть визнати війною, ці «патріоти» до сьогодні продовжують нікчемну тактику затягування.
Можна заперечити, що то є чіткий план Верховного головнокомандувача, який дозволив нам вийти зі стану перманентного бойового контакту, дозволив виграти час на мобілізацію війська, приведення його в боєготовність, дозволив зберегти життя сотням, якщо не тисячам, наших вояків. Хіба ж це не виправдовує його? А є ж іще інший чинник: що довше ми відтягуємо поновлення повномасштабних бойових дій, то більше підупадає на силі агресор, знекровлений ефективною дією санкцій.
Маємо чимало класичних прикладів того, як тривале уникання невеликим військом прямого зіткнення зі значно переважаючими силами супротивника дозволяло виснажити останнього настільки, що заслужена перемога ставала неминучою. Так чинив Фабій Максим у протистоянні з Ганнібалом, за що й отримав прізвисько Кунктуатор. Так чинив Марк Ліциній Красс, ганяючись за військом Спартака. Красс, до слова, відтіснивши Спартака на Регійський півострів, перекопав його від моря до моря ровом завдовжки 300 стадіїв (55 км) і завглибшки п’ятнадцять футів (4,5 м) та вибудував уздовж нього високий мур. Схоже, саме його прикладом надихнувся Арсеній Петрович, риючи канаву уздовж нашого кордону. От лишень, за свідченнями Плутарха, Красс зробив те надзвичайно швидко і лише силами своїх легіонерів, не витративши, на відміну від свого послідовника, ані унції державних коштів. У випадку Красса все виглядало добре продуманим, адже Спартак, на відміну від російської армії, не мав інженерних військ, з їхньою потужною сучасною технікою, яка дозволяє за якусь годину з легкістю засипати будь-яку канаву в місці прориву. А проте ж навіть невчене Спартакове військо, зрештою, форсувало Крассову перешкоду.
Насправді, тактику Петра Олексійовича можна було б лише вітати, якби: а) вона не зачіпала самих основ нашої державності, не вимагала змінювати Конституцію; б) перемир’я дотримувалась не лише українська сторона, відповідно, не продовжували б гинути вояки, а так дорого куплений час ефективно використовувався задля приведення в боєготовність армії. Натомість маємо ганебне шахрайство з протягуванням змін до Конституції (див. http://www.rbc.ua/ukr/interview/oksana-syroed-venetsianskuyu-komissiyu-razveli-1438612277.html), які у разі їхнього ухвалення матимуть цілком передбачувані наслідки, а наше військо, зв’язане по руках і ногах умовами перемир’я, продовжує втрачати вояків, території і, що найважливіше, – бойовий дух. Влада ж, попри всю показуху, мало що робить для належного оснащення та підготовки війська.
Як можна зрозуміти логіку Міноборони, Головнокомандувача, коли замість сучасного продукту вітчизняного Міноборонпрому – того ж танка Т-84 «Оплот», який визнано одним з кращих у світі, – перевага віддається застарілим не лише технічно, а найперше, морально танкам Т-64? Таке неоднозначне рішення дивує не лише наших вояків. На запитання вражених журналістів ВВС, «правильний» український військовий експерт пояснює, що замість одного «Оплоту», виявляється, можна оснастити аж 10 старих танків сучасними телевізійними прицілами. Щоправда, додає він, танки, які поставляють нині в район бойових дій, не проходять модернізації того рівня. Отак! (http://www.bbc.com/ukrainian/business/2015/07/150707_ukraine_weapon_
export_dk). Логіка чиновників бідної країни зрозуміла, але якщо слідувати їй, то скільки ж замість одного «Оплоту» можна викувати справжніх козацьких шабель! А можна ж піти ще далі й просто настругати тих шаблюк з шелюги. Чи не можна? Адже та ж логіка мала б підказувати їм, що утримання парку президентських/прем’єрських авто можна суттєво здешевити, замінивши броньовані «Мерседеси» та «Лексуси» на вітчизняні «Запорожці». Кажете, вони ж не броньовані, та й не випускають вже їх? Отож.
Що ж до танків, то танк і нічний телевізійний приціл на ньому — то не одне й те саме. Сучасний танк є складним поєднанням сотень унікальних технічних параметрів, які у машин різних поколінь відрізняються дуже і дуже суттєво, що напряму обумовлює їхню успішність чи вразливість в бою, бо ж, насмілюся нагадати, — в них сидять живі люди, чиїсь сини, чоловіки, батьки і на них катаються частіше все ж не по Хрещатику. Історія мала б чомусь вчити, адже досвід найуспішнішого танкового аса Другої світової, навіть попри те, що то був відвертий ворог, свідчить саме про це. (https://www.youtube.com/watch?v=
iBRr7fOPo9M)
Чи усвідомлюють пан президент, пан перший міністр, пани депутати парламенту, що лукаве уникання того, щоб визнати війну війною, сіє сумніви навіть серед прихильників України в світі, дає агресорові привід заявляти про свою непричетність до війни і вже призвело до того, що держава Україна сіла за стіл перемовин з маріонетками Кремля?
Це відверте дворушництво, очевидно ж, повинно було мати і відповідні наслідки. І ми вже їх маємо. Хіба ми не помічаємо відвертого охолодження у стосунках Заходу та України? Звісно, найперше до того довело відверте заговорювання реформ, власне, їхній саботаж з боку української влади. Але не менше спричинила його і зневага до мародерів найвищого рангу, які навіть під час війни, на фоні окупації і руйнування частини країни, попри тисячі загиблих, покалічених, осиротілих і овдовілих, не полишають спроб нацарювати якомога більше, не обмежуючись тривіальним розкраданням коштів, призначених на оборону, а й безсоромно гендлюючи з агресором, з «терористами» та похваляючись потім на вечірках черговим «заробленим» мільярдом. Я вже не кажу про такі «дрібниці», як постачання для потреб війська неякісно відремонтованої техніки, непридатних одностроїв, задорого закуплених неспеціалізованих ПНВ. На тому тлі безглузді спроби Міністерства культури знищити низку культурологічних видань, що видавались Національним газетно-журнальним видавництвом, остаточно придушити газету «Кримська світлиця», схоже, просто не сприймаються. Що таке культура для наших цезарів-вашингтонів – її не покладеш ані на зуб, ані в казенник гармати, ані на свій банківський рахунок! Щоправда, такий собі лорд Вінстон Черчилль мав щодо цього іншу думку. Кажуть, коли йому в тяжкий воєнний час подали на підпис бюджет зі скороченими видатками на культуру, пояснюючи таке рішення війною, сер Вінстон з тим не погодився, поставивши просте запитання, а що, власне, вони захищають у тій війні, як не культуру?
Невідомо, що захищає в цій війні наша влада, але її нещирість стає щодалі все більш помітною. Чи ж дивно, що за тиждень до завершення нинішньої мобілізації кількість набраних до війська становить лише п’ятдесят відсотків від запланованої. Небагато бажаючих, як бачимо, йти до війська, яке підставляють під обстріли, тримаючи водночас на короткому смику. І це тоді, як минулого року добровольців не бракувало.
На минулому тижні відомий фейсбучний міністр (ще один мільйонер у нашому уряді) анонсував створення в Україні контрактної армії. Новина та підірвала суспільство. Мами майбутніх рекрутів були в захваті. Не в меншому захваті, думається, була й позолочена молодь, бо ж у разі матеріалізації того троянського коня можна буде цілком спокійно гужувати собі на веселих вечірках в елітних клубах.
Натомість фахові військові були шоковані: навіть Сполучені Штати, з їхньою найбільшою контрактною армією, змушені були вдатися до призову під час війни в Іраку та Афганістані. Але ж ті війни велися навіть не на їхній території, а економіку України важко порівняти з економікою США. Каюсь, я дуже сподівався, що на пана міністра Авакова найшло якесь помутніння. Та вже наступного дня ту думку підхопили і Арсеній Петрович, і Петро Олексійович. Було повне враження того, що розпочалася чергова виборча кампанія, і кожен з названих добродіїв чимдуж поспішав виконати свій ритуальний танок.
Оскільки він ще не завершився, я закликаю читача «КС» прикласти палець до лоба і поміркувати. Найперше, є військо мирного часу і військо війни. Чисельність першого, за фаховим свідченням одного з фундаторів української армії, члена Спілки офіцерів України, полковника Віталія Лазоркіна, для України складає двісті п’ятдесят тисяч вояків. Це, власне, те, що маємо на сьогодні. На час війни військо значно збільшується за рахунок рекрутування. Але ж ті рекрути мають бути навчені, а отже, наявність мобілізаційного резерву є абсолютно необхідною. Не забуваймо, що під час широкомасштабної агресії військо першої мобілізації може втратити до 70% свого складу. Зробивши ставку на контрактну армію, відмовившись на хвилі популізму від призову, від підготовки військового резерву, можна легко і в надзвичайно короткий строк втратити і незалежність, і державність.
Погляньмо пильніше на економічну складову справи. На сьогодні фінансування війська складає 40,6 млрд. гривень (фахівці Міноборони мовлять про реальні 40 млрд.), при тому, що сам лише фонд зарплати складає 19 млрд. гривень. Контрактна армія, за скромними розрахунками, потребуватиме на своє утримання мінімально 100 млрд. гривень. Звідки збирається брати такі кошти наш геніальний перший міністр, палець об палець не вдаривши для реанімації вітчизняної економіки?
Саме тому, повертаючись до початку допису, хотілося б дуже сподіватись, що число українських громадян буде неухильно збільшуватись за рахунок зменшення бездумного болота, яке безальтернативно приводить до влади амбітних нездар та нікчем, адже лише в цьому випадку маємо надію, що результат довірчого процесу стане релевантним.

#34 за 21.08.2015

ПАРАЛЕЛІ ІСТОРИЧНОГО ПРИЄДНАННЯ НА ФОНІ СЕРПНЕВОГО ВІЗИТУ

Неперевершений Шекспір порівняв життя зі сценою, а всіх нас — зі звичайними акторами на ній. Отож, театр. У ньому, мудрі люди кажуть, історія повторюється двічі: вперше — трагедія, вдруге — фарс. Можливо, десь це порівняння і справедливе, але не у випадку війни. Як на мене, в цьому випадку має місце повторення трагедії, навіть якщо наявні неприкриті елементи фарсу. Більше того, відбувається подвійна трагедія, оскільки, попри вже отриманий негативний досвід, хтось знову наважується на повторення злочину.
Людям-акторам властиво вчитися, адже театр життя змінюється постійно. Як казали давні латиняни, Tempora mutantur et nos mutamur in illis. Але час від часу невідомо звідки з’являється такий собі актор-недоук, що якимось там побитом з учорашніх носіїв реквізиту вибивається на режисера, і, беручись ставити свою виставу, через невміння своє намагається в усьому наслідувати якогось, як йому здається, видатного свого попередника, зовсім не беручи до уваги, що ані сам театр, ані актори вже не ті. Здавалось би, таке є неможливим. То так само, якби, скажімо, Брукові, Васильєву чи Віктюкові спало раптом на думку поставити давньогрецьку комедію, в її первісному вигляді Діонісових оргій, у сьогоднішньому театрі і свято вірити, що і глядачі, і актори будуть у захваті — лише тому, що предковічний постановник мав свого часу шалений успіх.
Щось подібне маємо у випадку з анексією Криму. Невідомо, чому навчають у вищій школі КДБ (така вже суть тієї специфічної інституції), але ж, певно, й там високоповажні магістри та ментори по десять разів на день втовкмачували своїм дисципулам, що в основі всього лежить економіка, що важелі впливу сучасного світу вже давно перемістилися з чисто військової, примітивно-силової сфери до сфери економічної, що світ сьогодні завойовують навіть не високоякісними своїми товарами та послугами, а новими ідеями, що грізне брязкання шабелькою та нестямні крики «дайош» за таких обставин можуть призвести лише до того, що тебе будуть сприймати за непередбачуваного, вкрай небезпечного ідіота. Ті, хто ту просту думку сприйняв, зробили успішну кар’єру — і не лише в своїй вузькій галузі, а когось, не обтяженого нею, як те часто трапляється, примхливі протяги історії занесли – страшно навіть подумати – до стерна однієї з найбільших держав, яку хтось мав нахабство обізвати бензоколонкою.
Дуже образливо, насправді, коли про твою вітчизну дозволяє висловлюватись подібним чином багатий успішний сусіда. Образа та ще глибша від розуміння влучності порівняння, від розуміння, що магістри та ментори, як виявилось, мали рацію, і начебто добре продумана й майстерно реалізована операція «Крим» і недвозначний приклад руїн донбаської недоросії не справили очікуваного Режисером враження ні на впертих хохлів, ні, тим більше, на клятих піндосів. Більше того, намагання застояти свої легітимні інтереси, своє право на такі споконвічні російські території, як Кавказ, Крим, Хохляндія, Чухляндія, останнім часом викликає все більше роздратування і відверту протидію. Може, й справді щось змінилося в світі, бо замість того, щоб, підібгавши хвоста, зачаїтися та чекати своєї черги, як те було в 1938-му, Європа наїжачилась. Та що там Європа! Навіть успішне на загал приєднання Криму, попри прогнозовану безпорадність київської хунти, відбулося зовсім не так гладко, як приєднання Австрії до Рейху. Так, і тут, і там уздовж доріг, по яких вповзали колони бронетехніки, довгими рядами стояли тубільці. Та коли там вони радо всміхалися, вітально вимахуючи прапорцями зі свастикою приєднувачів, то тут, навпаки, дивилися гнівно, демонстрували кольори своєї держави, своєї нації, а ще плакати з вимогою забиратись геть. Якщо австрійське військо не чинило жодного спротиву аншлюсу, то українське військо, навіть зраджене на рівні найвищого керівництва, ще три тижні голіруч, попри заборону свого головнокомандувача застосовувати зброю, утримувало свої гарнізони. І це при тому, що основну масу того війська складали ті самі кримчани.
Не можна сказати, що Режисер не зробив жодних коректур, які враховували б минулі від першого аншлюсу сімдесят шість років. Якщо попередник діяв грубо, напролом, заздалегідь попередивши весь світ про свої наміри, то в минулорічній виставі Режисер намагався зробити все якомога м’якше, завуальованіше, намагався подати все так, наче гаряче бажання роками гноблених клятою київською хунтою кримчан приєднатися до матінки-Росії було безальтернативно підтримане «ввічливими зеленими марсіянами». Звісно, картинка від того трохи постраждала, бо якщо сімдесят шість років тому війська самовпевненого попередника заходили на територію Австрії зі знаками розрізнення і відкритими обличчями, то зелено-суконні «марсіянські» личини виглядали-таки гнітюче, а відсутність знаків розрізнення розв’язувала руки київській хунті, даючи їй повне право, ба – навіть обов’язок! – винищити тих інопланетян, які розмовляли чомусь рязанською та бурятською говіркою великої московської мови. То був, звісно, ризик. Але Режисер непогано знав тих, хто на той момент видряпався по спинах бунтівливих хохлів на Печерські пагорби. Все обійшлося. Йому, щоправда, довелося й самому підставитись, спершу заявляючи, що жодних військ федерації на території Криму нема, а потім розповідати – для нащадків, звісна річ! – що саме він ще 20 лютого ініціював операцію з повернення Криму в рідну гавань. Але то вже було після «успішного» референдуму. З ним теж було не все так просто. На відміну від австрійського референдуму сімдесятишестилітньої давнини, проти проведення кримського відкрито виступили десятки тисяч самих кримчан, в основному кримських татар, серед яких, проте, було чимало українців та росіян. Але ж якими б масовими ті виступи із закликом бойкотувати кримський референдум, як нелегітимний, не були, вони жодним чином не змогли перешкодити його проведенню, адже кожне місто, містечко, кожне більш-менш велике селище чи село були під контролем військ та «казаків». Звісно, більш ніж 99% «за» австрійського референдуму виглядають трохи переконливіше за близько 93% референдуму кримського, але – яке то має насправді значення, коли приєднання, зрештою, відбулося!
Нині, коли минуло майже півтора року після приєднання, здавалось би, можна почивати на лаврах, так ні ж! Кляті піндоси примусили київську хунту, яка насправді не надто побивається за втраченим півостровом, перекрити кисень Криму, перервавши сполучення, закривши кримські порти та аеропорти. Для кримських хазяйчиків, які звикли загрібати нетрудові доходи, паразитуючи на туризмі, це стало страшенно неприємною новиною. Невдоволення, яке й так існувало серед частини населення, щодалі поширюється. Лише жорсткий ультиматум хунті не припиняти поставок продовольчих товарів дозволяє утримувати ситуацію контрольованою. Зрештою, ватажки хунти, виходячи зі своїх особистих шкурних інтересів, зовсім не заперечували проти того, як не заперечували в подальшому, хай і неофіційно, проти поставок необхідних товарів для ДНР та ЛНР.
А проте ж Крим таки завдає чималих клопотів. Цього разу довелося приїхати, аби підтримати добряче підупалий дух щиро відданих «кримнашів». Забита перша паля давно обіцяного мосту повинна була переконливо засвідчити, що він виконує свої обіцянки. Інша річ, що той проект виявився не таким простим, як здавалось спершу. Але то вже проблеми технарів. Збудують – добре. Не збудують – то самі будуть пояснювати, чому те їм не вдалося.
Значно важливішою метою приїзду Режисера була нагальна потреба змін у владній верхівці новоявленого об’єкта федерації. Безталанні аматори, як могли, старанно проспівали свої партії, отримали свою частку овацій і вже якоїсь там слави, але подальший сценарій писано зовсім не в стилі героїчної оперетки. Подальший сценарій писано для акторів серйозного жанру, адже настав час реального поділу духмяного кримського пирога. Певно, відчуваючи те, щиро віддані безталанні аматори руками ренегатів від корінного народу піднесли Режисеру макет Золотої колиски, яка за легендою є символом нескореності корінного народу Криму будь-яким завойовникам. Дивно, але Режисер виглядав врадуваним. Невже символізм, на який, як відомо, страждав його попередник, притаманний і йому? Можливо. Але не обережність. В іншому випадку, матеріальне втілення якогось кустаря про легендарну реліквію з Басманної гори та ганебно перебрехана легенда мали б змусити нашого Режисера глибоко замислитись. Ще серйозніше варто було б замислитись над майже ідеальною паралеллю 15 березня — 10 квітня 1938 року, Австрія, – 20 лютого — 16 квітня 2014 року, Крим, адже нам добре відомо, чим закінчилося перше з цих двох «історичних» приєднань, чи не так?

#35 за 28.08.2015

ГАЗОВО-ОСІННІЙ ДИСОНАНС…

От і минає літо. Скоро після задушливої літньої спеки в наші краї неквапливими кроками прийде осінь. Ще кілька тижнів щедрого тепла, погожої днини, короткий період нестримного буяння кольорів, де бездонно-прозора блакить неба змагається з золотом та кармазином прощального убрання землі, — і небеса затягнуться паволокою сірих хмар, а те, що ще вчора цвіло, буяло і радувало око, облетить і, втоптане у бруд, вкотре засвідчить про тлінність всього сущого.
Для поета, художника, філософа осінь — неймовірна пора. Якби її не було, її обов’язково слід було б вигадати, адже література, мистецтво, філософія багато б утратили без неї. Але ж осінь у наших краях — то ще й брак тепла, нагадування про холоди довгої зими.
Опалювальний сезон був, є і, боюсь, ще довго буде головним болем для господарників усіх рівнів. Ми не будемо згадувати тут про зношені до краю тепломережі, що не доносять до споживачів часом і половини тепла, не будемо писати про вкрай неефективні, прожерливі бойлерні, про беззахисність споживача, який, не маючи відповідних приладів, не може навіть довести неякісність наданої йому послуги. Позирнімо, за порадою безсмертного Козьми Пруткова, в корінь проблеми. Хтось скаже, що тим коренем є відсутність достатньої кількості газу вітчизняного виробництва і, відповідно, потреба закуповувати його за кордоном за цінами постачальника. Згадуючи, як протягом чи не всіх років незалежності наша північно-східна сусідка щоразу на початку зими починала безсоромно тиснути на нас цінами, а останнім часом і закручувати під Новий рік вентилі, галасливо, на весь світ звинувачуючи крадькуватих хохлів у незаконному відборі газу, в несплаті за наданий газ, здавалось би, важко не погодитись з тим. А все ж, спробуймо поглянути на проблему під дещо іншим кутом.
Так, за розрахунками уряду (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/410-2015-%D1%80), цього року Україна споживе 54 235 млрд. кубів газу (що, попри втрату Криму та східних регіонів Донбасу з їхніми промисловими апетитами споживання, трохи дивно, бо майже дотягує до рівня 2009 року — 55,9 млрд. куб. м). Потреби безпосередньо населення при тому складають лише 14 млрд. куб. м. Обсяг газу власного видобутку, за розрахунками уряду, становить 19,537 млрд. куб. м. Здавалось би, власного газу, як про те твердять чимало «фахівців», нам з лихвою вистачить. Впевнений, що так воно, зрештою, й буде, коли навчимося не тринькати його бездумно. Нині ж ми надто спростили б проблему, скинувши з розрахунку потреби немодернізованих теплогенеруючих підприємств (тих самих, які поставляють до споживача не більше половини згенерованого тепла, пускаючи решту на обігрів Всесвіту за наш рахунок), потреби ще більш енергозатратних промислових підприємств, апетит яких, попри те, що чимало їх опинилося на окупованій території, дивним чином зменшився лише на 6 млрд. куб. м, порівняно з довоєнним 2009 роком, та потреби бюджетних установ. Себто – хоч круть, хоч верть, а ми таки змушені закуповувати значні обсяги газу в інших країн.
Раніше це майже безальтернативно була Росія. Попри відверті звинувачення у крадіжках того газу, ані українські уряди, ані сама Росія нічого не робили, аби хоч якось змінити ситуацію. Причина того, безсумнівно, полягала в тому, що такий стан речей влаштовував як одну, так і іншу сторону, адже мегаприбутки від краденого отримували, через відомі всім фірми-«прокладки», не якісь там нікому невідомі жучки, а найвищі урядовці обох держав. При тому Росія отримувала солідний бонус, доводячи перед цілим світом неспроможність злодійкуватої української влади, квазійність, несправжність Української держави. Чи помічали ми той безсоромний дерибан, чи усвідомлювали, до чого йшлося? А, певно ж, так, бо все було настільки очевидним, що не викликало жодних сумнівів у кожного, хто мав на плечах голову, а також очі. Чи пробували хоч якось відцуратися від демотивуючої, згубної залежності від імперських амбіцій Росії? Попри дуже обмежені можливості впливу народу на політику привладної верхівки, маємо все ж зазначити, що вимоги диверсифікації поставок енергоносіїв звучали і на акціях «Україна без Кучми», і в часи Помаранчевої «революції». Інша річ, що ані влада бандитів, ані влада «революціонерів» не мали ані найменшого бажання відмовитися від надійного джерела неймовірних прибутків.
Але ж чи були насправді можливості диверсифікувати поставки того ж природного газу в Україну? Qui quaerit reperit, — казали мудрі латиняни — хто шукає, знаходить. В цьому сенсі хотілося б згадати багаторічні намагання мого доброго товариша, тепер уже колишнього голови профспілки ДАТ «Чорноморнафтогаз», пана Ярослава Баб’юка переконати українську владу в нагальній необхідності позбутися тотальної залежності від російських поставок газу. То не були чисто теоретичні мудрування. На підтвердження свого проекту пан Ярослав надавав попередні економічні розрахунки, виконані першим завідувачем кафедри морських нафтогазових технологій (МНГТ) Івано-Франківського інституту нафти і газу (тепер ІФНТУНГ), доктором технічних наук, професором Романом Яремійчуком. Згідно з тими розрахунками, Україна могла б отримувати щонайменше третину потрібного їй імпортованого газу з африканського континенту, точніше, з Алжиру. Задля того не було потреби прокладати жодних газопроводів. Натомість необхідно було побудувати принаймні чотири газовози (робочі місця для суднобудівників Керчі чи Миколаєва) або ж винайняти їх на перших порах; необхідно було домовитись з Туреччиною про вільний прохід тих газовозів через Дарданели та Босфор та збудувати ЗПГ (LNG) термінал регазифікації в одному з портів або на вже встановлених у морі платформах. Навіть враховуючи затрати на будівництво суден та терміналу, проект обіцяв у перспективі зниження вартості газу принаймні втричі. Але ж головним при тому залишалася навіть не менша ціна, а диверсифікація – привілей не залежати від забаганок монопольного постачальника.
Проект цей було вперше запропоновано ще за президентства Леоніда Кучми. Для розгляду його було проведено засідання уряду, але на тому все й скінчилося. Вдруге його було запропоновано на розгляд помаранчевому уряду Юлії Володимирівни, але, схоже, він нікого не зацікавив і цього разу. І це при тому, що, як ми пам’ятаємо, саме в цей час Росія почала відверто використовувати газовий важіль для досягнення своїх геополітичних цілей.
Востаннє цей проект було подано на розгляд НАК «Нафтогаз» за президентства Віктора Януковича. І знову тиша.
Як бачимо, проект, який обіцяв не лише диверсифікацію поставок газу, що за будь-яких розкладів означало забезпечення енергетичної незалежності держави Україна, а й чималі економічні вигоди, не цікавив її найвищих очільників. А проте ж цілком очевидні вигоди його, які обіцяли мільярдні прибутки, не могли пройти повз увагу привладних ділків. Як би там не було, але 25 серпня 2010 року, рівно п’ять років тому, указом Президента України було ініційовано будівництво ЗПГ терміналу в порту Південний, що на берегах Григорівського лиману. Більше того, проекту було надано статус національного! Здавалося б, можна лише порадіти за Україну, але деякі деталі неприємно насторожували. Найперше, про тих, хто насправді зініціював проект, навіть не згадувалось. Натомість випливло ім’я наближеного до Сім’ї олігарха.
Проект, звісно, не є суцільно бездоганним. Якщо прибрати заполітизовану складову, політику викручування рук Росії, то «трубопровідний» газ, безсумнівно, дешевший. Саме тому «реверсний» газ з Європи, як ще один шлях диверсифікації, є дуже вдалим рішенням. Іншим мінусом проекту є велика залежність від країни, яка контролює морські протоки, – в даному випадку від Туреччини. Якраз тепер під тиском Росії турецький уряд заперечує проти проходу LNG танкерів через свої протоки. Але мудра дипломатія та наполегливість у досягненні поставленої мети – здійсненні реальної диверсифікації енергоносіїв, зокрема природного газу, здатні подолати і серйозніші перешкоди. Варто пам’ятати лише, що пута енергетичної залежності мають бути скинуті в будь-якому разі. Що то дає, можна продемонструвати лише на одному прикладі: коли робота щодо створення литовського LNG терміналу (Клайпеда) набула реальних обрисів, лише одне це змусило «Газпром» знизити ціну природного газу для Литви приблизно на 23% (з $480 до $370 за тисячу кубометрів). Нині будівництво газового терміналу в Південному триває, хоча й повільними темпами. Завершення його заплановано на 2018 рік, тож українські дипломати ще мають чимало часу. Головне, не марнувати його.
Хвилює, насправді, інше. А саме те, що наша держава в особі своїх найвищих урядовців, власне, очільників, безсоромно гендлює інтересами України – нашими з вами інтересами, і нафтогазова сфера є тут чи не найпоказовішою.
Корупційний скандал з «вишками Бойка», внаслідок якого Україна втратила сотні мільйонів, не мала жодних правових наслідків для його головного фігуранта. Ми вже не мовимо про те, що всього двома роками пізніше, навесні 2014 року, українська влада ганебно здала ті СПБУ, на які покладалися такі надії, – і «Петра Годованця», і «Незалежність» (!!!), а ще найновіші і найпотужніші чорноморські буксири «Федір Урюпін» та «Мис Тарханкут», що привели ті СПБУ до України (за кожен з яких, до слова, теж було переплачено по 25 млн. доларів), а ще – дві інші СПБУ: «Сиваш» та «Таврида», а ще – унікальний технологічний флот спеціалізованого порту Чорноморськ, без якого Україні нічого й мріяти, щоб підступитися найближчими десятиліттями до енергоносіїв на шельфі. Чи згадує хто сьогодні в українському уряді про одне з найпотужніших кранових суден світу (вантажопідйомність 800 тонн) — плавучий кран «Титан-2»? Чи здогадуються взагалі про його існування? Хто отримує орендну плату за його роботу в Мексіканській затоці – все той же «Чорноморнафтогаз»? Та що там флот, що там порт! Нездари, які засіли сьогодні на Печерських пагорбах, палець об палець не вдарили, аби відстояти права України на її шельф, на якому за якихось сорок шість миль від українського берега (тридцять дві милі до острова Зміїний, Україна, вісімдесят шість – до мису Тарханкут, Крим) сьогодні безперешкодно працюють щедро подаровані турчиновими-яценюками новоявленому об’єкту федерації і «Петро Годованець», і «Незалежність», забезпечуючи здобутим нашим газом свою незалежність від України.
Осінь… Вона завжди налаштовує нас на меланхолійний лад, змушує тверезішим оком дивитися на життя, сприймати його зваженіше, але й гостріше. Може, тому подумалось, що можна як завгодно голосно кричати «Слава Україні», можна як завгодно високо здіймати жовто-блакитний стяг, виголошуючи при тому проникливі промови, але коли в прихистку твоєї влади пацюкуваті бойки-онищенки (а хто там розчищав їм дорогу в депутати?) продовжують і сьогодні дерибанити Україну, накладаючи свої загребущі руки на все нові газові родовища, це створює неприємний дисонанс. Дисонанс той, насправді, настільки серйозний, що часом у шумі прибою мені вчувається грізний гуркіт сталевих барабанів Майдану. Чи чуєте ви його, панове?

#36 за 04.09.2015

ПРОВОКАЦІЯ

Події минулого понеділка стали серйозним потрясінням для багатьох і багатьох українців. Найбільші інформагенції світу, не кажучи вже про вітчизняні мас- медіа, не проминули їх, намагаючись донести до своїх користувачів максимум фактажу для аналізу й усвідомлення, а що ж, власне, сталося. Спробуймо замислитись над тим і ми.
Об’єктивно, українським парламентом зроблено передостанній крок до внесення змін до Конституції України, які мають на меті децентралізацію влади унітарної держави Україна. Крок, безсумнівно, необхідний, але зміни, які він передбачає, настільки серйозні, містять в собі стільки очевидних загроз, не кажучи вже про підводне каміння, про яке лише можемо здогадуватись, що може мати найнепередбачуваніші наслідки. Особливо, з огляду на те, ким і в який спосіб все те запроваджується. Особливо, коли одне лише попереднє голосування за ті зміни призводить до трагедії. На жаль, це сталося. Загинули люди. Чиїсь сини, брати. Загинули в самому серці столиці, далеко від лінії фронту, серед білого дня. Загинули не від необережності, не від дорожньої колізії, – загинули в результаті чиїхось зловмисних дій. Чиїх?
Якщо усвідомити, що нічого в світі не трапляється саме собою, то варто задуматись, а хто ж серед українського політикуму був би зацікавлений у такому повороті подій? На перший погляд, все просто: певні політичні сили намагаються завадити поступу реформ, які проводить революційна влада, приведена Майданом. Ніде вам не тисне цей костюмчик, читачу? Грубувато зшитий, кажете? Отож… Насправді, тертий наш обиватель дуже добре відчуває фальш. Особливо фальш, спродуковану владою. Якщо навіть облишити революційність революціонерів, яким і куля в лобі не завада, якщо не згадувати ті широкі реформи, якими вони вивели корупцію, відродили економіку, то все одно, запитань до влади залишається багато. Чи відчувала влада невдоволення суспільства її намаганням поміняти Конституцію держави? Безсумнівно. Чи спробувала переконати народ у необхідності змін до основного закону шляхом широкого обговорення, чи спробувала дізнатися його думку, призначивши референдум? Ні, кажете? А чому? Чи не тому, що відчувала несприйняття суспільством тих неоднозначних змін?
Якщо полишити роздуми над тим «чому?» на розсуд читача, то можна тим часом застановити, що влада заповзялася будь-що протиснути ті зміни до Конституції. Чи знала вона про те, що чимало політичних сил буде опонувати їй у день голосування за ті зміни не лише в парламенті, а й поза його межами, що деякі партії виведуть своїх прихильників під стіни Ради? Безсумнівно, бо інакше, – яка ж то влада? Власне, вишикувані в кілька рядів від самого ранку попід стінами парламенту нацгвардійці, якими влада намагалася відгородитися від народу, свідчили саме про те. А якщо знала й готувалася, то яким чином, з усіма своїми спецслужбами, допустила під стіни парламенту невідомих у балаклавах, дозволила пронести гранати, дозволила здійснити теракт?
У цьому сенсі дещо насторожує «оперативність» пана міністра внутрішніх справ, який, оминувши такі «несуттєві» речі, як слідство і суд, вже за кілька годин довів до відома всього світу, що бойову гранату було кинуто з боку «свободівців» та «інших людей». Так, з боку «свободівців» чи з боку «інших людей», хочеться спитати? Але за хвилину пан Аваков уже впевнено ідентифікує терориста як «свободівця» з добровольчого батальйону «Січ» (ох, вже ці нелюбі владі добровольчі батальйони!) – з того самого бойового батальйону, який зовсім недавно… звинувачував у кримінальних злочинах і самого пана міністра (https://www.youtube.com/watch?v=GOR-5NTMXpM
&feature=youtu.be&app=desktop). Чи випадково, що такий нелюбий міністру батальйон якось так зручно підставився? Навіть чеку від гранати «обстріляний боєць-терорист» не викинув – приберіг як речовий доказ для пана Авакова.
Серед «свободівців», звісно, є чимало гарячих голів, але щоб кинути гранату в натовп людей… Хіба ж не «свободівці» стояли в листопаді 2013-го там же, під парламентом, стримуючи своїми рядами натовп, що тис на «беркутів»? Поза тим, «свободівець» той бомбіст чи ні, але якщо йому вдалося реалізувати свій задум, то відомство пана Авакова дурно їсть хліб. Чи, може, ми помиляємось, вважаючи пана міністра звичайним нікчемою, адже деякі вищенаведені моменти породжують великі сумніви щодо того, чи був то, власне, замисел самого бомбіста?
Знаючи велику любов нашої влади, пана Авакова зокрема, до добровольчих батальйонів, до «Свободи», до «ПС», дуже хотілося б, аби цього разу доказів вини ВО «Свобода» було більше, аніж у випадку з Музичком Олександром Івановичем. Адже інакше все буде виглядати так, наче то була зумисно підготовлена провокація з боку… А справді: Qui prodest? – хто зацікавлений, кому вигідно? Як не дивно, сьогоднішнє кровопролиття, окрім зовнішнього ворога, не будемо згадувати його ім’я проти ночі, вигідно… нашій революційній владі. Хто вгадає, чому?
Тепер повернімось на хвилину до намагань влади змінити Конституцію України. Тут важливо наголосити на певних моментах. Найперше, Конституцію не змінюють так часто, як те робимо ми, тим більше, з суто тактичних міркувань, тим більше, на догоду вороже налаштованому сусідові, і в жодному разі не роблять того, коли той сусіда намагається протиснути ті зміни збройною рукою, розпочавши війну. Саме тому пункт 18 ст. 144, попри непереконливе словоблудство сьогоднішньої влади, виглядає достатньо двозначним, адже: 1) не визначає чітко територій, яких він стосується, а отже, може бути застосований до всієї території Донецької та Луганської областей, на чому, власне, і наполягає Росія вустами лідерів своїх маріонеткових утворень в тих регіонах; 2) у разі відновлення в Україні проросійськи налаштованої влади, вона може легко (і на цілком законних підставах) де-факто відірвати обидва ті регіони від України за допомогою окремого закону про місцеве самоврядування, дію якого забезпечує цей пункт. Та навіть якщо такого не станеться, окремий закон про місцеве самоврядування дозволяє легітимізувати сьогоднішню не стільки сепаратистську, скільки окупаційну владу т.зв. лнр-днр, надає окупантам законні і майже необмежені повноваження на тих територіях, приживлює до тіла України ракову пухлину, метастази якої будуть поширюватись на всю українську територію. Чи ж це не мета путінської Росії, яка від самого початку наполягає на федералізації України? Невже ми настільки сліпі, що не бачимо, не розуміємо, для чого їй те потрібно?!
Відверто не подобається і поспіх, з яким влада намагається запровадити зміни до Конституції. Посилаючись на строки, зазначені в Мінських угодах (хто ж їх ухвалював!), ті зміни силкуються пропхати чимшвидше. В цьому сенсі дуже показовими є наперсточництво зі спробою обпертися на висновок Венеційської комісії (див. інтерв’ю з заступником Голови ВР пані Оксаною Сироїд: http://www.rbc.ua/ukr/interview/oksana-syroed-venetsianskuyu-komissiyu-razveli-1438612277.html), неймовірно швидкий висновок Конституційного «щопанбажає» суду та безсоромно-брудне «проламування» законопроекту змін через парламент. Власне, формули «за скороченою процедурою» та «без обговорення» вже стали візитівкою парламенту цього скликання. Недодержання процедур, перманентні порушення регламенту ВР не лише з боку парламентарів, багато з яких мають неймовірно розпливчасті уявлення про право, а й (і в основному!) з боку Голови ВР, є безпрецедентними, такими, які ставлять під великий сумнів не лише якість ухвалених законів, а й їхню легітимність, на загал. І це при тому, що той поспіх далеко не завжди спричинявся браком часу, ситуацією цейтноту. Ми добре пам’ятаємо величезну кількість парламентських годин, бездарно витрачених на ухвалення законів про «ознаменування річниці» та «увічнення пам’яті», на ритуальні квітопокладання та розрізання жовто-блакитних стрічечок, на галасливі півникування під куполом, не кажучи вже про зимові та літні канікули, під час яких частина депутатів відпочивала від праведних трудів у ніццах та дубаях, а інша їздила на цілком безпечні фотосесії до зони так званого АТО. Від того дійства складається стійке враження, що влада просто не бажає широкого обговорення важливих законів, анонсованих змін до Конституції України зокрема. Чи ж дивно, що «темний» народ ставиться з великою підозрою до кота в мішку, спродукованого в надрах борисо-ложкіного Секретаріату АП?
Найбільшою ж перешкодою до ухвалення змін до Конституції України є неможливість їхнього ухвалення внаслідок фактичного перебування України у стані війни, адже застереження щодо цього зафіксовано в ч. 2 ст. 159 чинної Конституції України. Те, що влада лицемірно іменує Вітчизняну війну українського народу антитерористичною операцією, не змінює суті справи, більше того, є ще одним її злочином, адже не дозволяє навіть застосовувати відповідні міжнародні закони, скажімо, пакет Женевських конвенцій про захист жертв війни (1. Конвенцію про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях; 3. Конвенцію про поводження з військовополоненими; 4. Конвенцію про захист цивільного населення під час війни).
На моє глибоке переконання, більшості зазначених проблем можна було б уникнути, якби влада твердо дотримувалася обіцянок, що так легко текли з її медових вуст на Майдані, була б професійною, патріотичною, порядною. Саме тотальний брак тих трьох «П», а зовсім не підступи позаштатних провокаторів-терористів спричиняє сьогодні напруження в суспільстві, викликає вельми обґрунтовану недовіру до неї. Серед явних прикмет тієї недовіри є і небажання останнім часом (на відміну від минулого року) рекрутуватися до війська, і несприйняття змін до Конституції, і трагічні події минулого понеділка, які, як не крути, сприймаються не як провокація проти влади, а як провокація проти невдоволеного владою народу. Безсумнівно, влада відчуває те напруження. От лишень, чи зробить вона належні висновки, чи й далі намагатиметься нацарювати, скільки встигне, ховаючись від народу за спинами хлопчиків з Національної гвардії?

ЧЕРЕЗ КОРДОН

Подорожнє…

Ну, от і закінчилися дев’яносто днів мого кримського дому. Volens-nolens – хочеш — не хочеш, а мусиш вибиратися. Принаймні до кордону, де тобі зроблять чергову позначку в твоєму тригострозубому паспорті, такому осоружному для племені ввічливих отжимателів. Але мій шлях лежить далі через кордон. Відмовившись від чохом нав’язуваного чужоземного громадянства, не маєш і пенсії, а з огляду на нікчемний на Тарханкуті туристичний сезон, то ще й зовсім недавно такого звичного для багатьох кримчан засобу до існування. Отож одного вересневого ранку, ще не остиглого від щойно минулого літа, закидаю спаковану напередодні валізку до багажного відділення рейсового автобуса і – в дорогу. Автобус рушає, лишаючи позаду гарно бруковану центральну алею, оздоблену двома довгими рядами чавунних ліхтарів. Грона молочно-білих лампіонів, що звисають з кожного з них, ще світять у цю ранню годину. За вікном з одного боку пропливає набережна з рядами пансіонатів, що подекуди займають цілі квартали, з іншого – піщані пляжі, тихі й безлюдні, до яких горнеться сонне море. І алея, і десятки великих приватних пансіонатів по всьому селищу, не кажучи вже про безліч дрібних, – то все наслідок «тяжкої руїни», якої Крим зазнав за часів незалежної України.

На в’їзді до Чорноморського наш підкреслено чемний водій підбирає стареньку, що голосує при дорозі. На свою голову, як виявилось, бо розпатякування старої на весь автобус про наболіле, а саме про відпочиваючих, яких навіть у цьому сезоні було в рази менше від того числа, що зазвичай приїздили за часів України, про пусті пансіонати та високі ціни, боляче вражають його триколорні почуття. Якоїсь миті вони прориваються докорами старій за її нетерплячість, за бажання всього і відразу. Хіба ж вона не знає, що Володимир Володимирович особисто переймається проблемами Криму? Хіба не чула, що він сам щойно навідав Крим, що першу палю Моста вже забито? А буде Міст – будуть і туристи. Зрештою, хіба пенсія, яку стара отримує нині, рівня тій, яку вона мала ще півтора року тому? Стара вмовкла, але, доїхавши до автостанції, забрала у водія гроші, заплачені за дорогу до Сімферополя, і пересіла в інший автобус. Останнє геть вивело з рівноваги нашого водія. Він роздратовано повернув старій гроші, вирахувавши вартість проїзду від найближчого населеного пункту, та, геть забувши свою чемність, голосно пояснював при тому, як негарно вона вчинила. Сумне враження, навіяне чи то тією сценою, чи розлукою з рідними, не полишало до самого кордону.
Сам перехід з Криму на материк відбувся якось буденно і малопримітно. Жодних затримок потічку людей, як на російському, так і на українському посту, не було.
Вже очікуючи відправлення автобуса до Новоолексіївки, зіткнувся з проблемою. Не своєю. Молоденькій парі з Джанкоя – Ісметові з дружиною, що їхали з двома маленькими синами навідати на вихідні своїх батьків на Херсонщині, вже після переходу українського посту повідомили, що забрати з собою діток назад до Криму вони не зможуть, оскільки не мають на них паспортів. Молодята були шоковані. Обоє мали бути на роботі наступного понеділка. Відсутність на роботі – то майже гарантоване звільнення. Залишити діток теж не могли, бо занадто малі. Заспокоював їх, як міг, радив звернутися до найближчого паспортного столу, бо ж хто, як не вони, могли вирішити ту проблему. Дуже сподівався при тому, що трапиться їм щира душа, а не заскнілий дурисвіт, з тих, які, здається, й існують лишень, аби компрометувати державу. Адже це так важливо, як держава ставиться до тебе, чи робить вона все, аби полегшити твоє спілкування з нею, чи, навпаки, породжує діями своїх недолугих чиновників почуття несприйняття і протесту.
Новоолексіївка плавилась під сонцем. Спека позаганяла людей під нечисленні навіси, в тінь дерев. Віднайшовши й собі місце в затінку, я сидів на лавці під стіною вокзалу. Спускався тихий вечір, спека потроху спадала, і в тому густому, малорухомому повітрі над головами людей ледь коливалось синьо-жовте полотнище. Мав дивне враження від того. Подумалось, як все неоднозначно, адже вивісити той стяг усього кількома десятками кілометрів на південь — то акт громадянської мужності, а тут люди ледь помічають його. Для них він настільки звичайний атрибут, що уваги до нього мінімум. З одного боку, це нормально, з іншого ж, — це демонстрація того, як мало ми цінуємо те, що маємо.
Як доказ цим думкам була огидна сценка в купе. Щойно зайшовши, застав там гаряче обговорення того, як гарно жити в Криму. Екзальтована пані бальзаківського віку ще й ще раз вимагала від миршавого чоловічка з лисиною на півголови підтвердити, що Крим Україні повернуто не буде. Той, поблажливо посміхаючись, заспокоював її, що ВВ не має наміру робити такі подарунки, більше того, самі кримчани нізащо не підуть на те. Мені страшенно не хотілося встрявати в ту «інтелектуальну» розмову, але рондель той таки добряче діставав, тож коли в черговій строфі миршавенький знову затягнув свою літанію, до якої зі слинопусканням долучилася його попутниця, я не витримав і спитав, звідки вони та на якій підставі так впевнено розписуються за всіх кримчан. Сказали, що з Криму, потім, як виявилось, – мешканці Харківщини. Супутниця миршавого відрекомендувалась кримською грекинею, сказала, що намагається отримати російський паспорт у Криму, дуже жалілася, що не дають. Пані з палаючими очима з сусіднього купе, та сама, що вимагала запевнень у відданості Криму Росії, накинулась на мене за мої сумніви в неодностайності кримчан. Спитав, яке містечко Криму вона представляє. Пані розсердилася ще більше, закричала, що вона з Донбасу, що там вбили її родичів, що все то кляті хохли…
Спинити потік красномовства було важко. Та я й не намагався. Коли виговорилась, поспівчував їй, але сказав, що в такий час варто добре роззиратися навкруги, аби зрозуміти суть подій, що відбуваються. Дискусія, проте, розгоралася все сильніше. Часом хвилі ненависті просто-таки затоплювали маленьке купе. Миршавенький усе зводив до американців, бо ж скрізь пхають свого носа, скрізь понаставляли своїх військових баз… Просте запитання, чи може він назвати хоч одну таку базу в Україні, ніскільки не збентежило панка. Він і сумніву не мав, що вони колись все одно тут будуть. На запитання, а чи не вважає він актом агресії анексію Криму, війну на Донбасі, панок, анітрохи не почервонівши, запевнив, що Росія лише забрала своє, бо ж всім відомо, що то Хрущов по п’янці…
Найбільше компанію лютило звертання до конкретних фактів, які вони на дух не сприймали. Молодик із сусіднього купе й собі заходився застоювати права Росії на Крим, натискав на те, що всі мої коверзування від того, що я, на відміну від нього, не лежав під «Градами». Мусив визнати, що й справді не лежав, але якби, Боже борони, і довелося, то те нічого б не змінило, адже «Гради» можуть знищити, стерти з лиця землі, але не змінити переконань, не змінити правду на брехню і навпаки. Щодо кримського референдуму, на «красномовні» результати якого він напирав, то чистота їх, як він бачив те зі свого Мелітополя, була безсумнівною, тож думка якогось одного «отщепенца» його не цікавила. Пенсіонерка з Чувашії, яка довго мовчала, після того, як на її зауваження щодо «ісконної російськості» Криму спитав її, чи має вона на увазі 150 років (1771-1921) перебування Криму у складі – ні, не Росії, а Російської імперії, а чи «ісконні» 34 роки у складі Російської РСР, запитала нашу харківсько-кримську грекиню, що там, мовляв, за чутки, неначе кримських татар хтось притісняє в Криму? Та поспішила запевнити її, що то просто дурня, бо татари в Феодосії, як вона бачила, щасливі. Вона, щоправда, як виявилось, не спілкувалася з ними (справді, навіщо?), але виглядають вони, з її слів, щасливими. На запитання, чи знає вона, де нині перебуває пан Чийгоз, пан Дегмерджі, вона сказала, що не знає таких і те їй не цікаво. Про подвійне вбивство чула, але воно нічого не міняє. Справді, що те міняє, коли всі татари, не кажучи вже про решту кримчан, просто щасливі!
Коли спитав, чи не від великого щастя щонайменше 20 000 кримчан змушені були полишити рідну землю, свої домівки та виїхати в Україну, отримав запевнення, що то все українська пропаганда. Не переконали їх навіть докази того від ФМС Росії в м. Сімферополі. Запевнили, що то теж брехня.
«Змістовна» розмова тривала не менше години, доки компанія, стомившись від безуспішних намагань аргументувати свої емоції, потроху затихла. Засинаючи, вкотре подумав, що найбільша проблема, то, як не крути, – а таки наш внутрішньоукраїнський роздрай. Викохуваний і випещуваний протягом століть всіма владами, він впродовж цих століть не дозволяв нам вибороти незалежність, здобутися на власну державу. Саме він призводив до численних поразок на тому шляху – від зраджених Тараса Трясила і Павла Бута до такого ж зрадженого Івана Мазепи, саме він уможливив трагедію Голодоморів, саме він довів до сьогоднішньої нашої біди.
Чи не над цим розмірковує, стоячи на своєму новому п’єдесталі славний гетьман Запорозький Петро Конашевич-Сагайдачний, виштовханий зі зросійщеного Севастополя і пригрітий у самому центрі донедавна не менш зросійщеного Харкова? О, славний лицар багато чого міг би сказати на цей темат сьогоднішній українській владі, – владі, яка, як бачимо, попри барвисті словесні облуди, насправді не вірить у свій народ, не розуміє його, не обстоює його інтереси, бо ж замість того, аби допомогти йому подолати той осоружий роздрай, часто-густо своїми недолугими діями фактично поглиблює його, замість того, щоб докладати всіх можливих зусиль до відновлення єдності народу, територіальної цілісності Краю, веде угодницьку політику щодо агресора, закріплюючи таким чином втрати, провокуючи подальшу агресію. Сумно від того старому гетьманові, бо ж хто-хто, а він добре знає, на що здатен український народ, українське військо, знає, що втрачає Україна, поборюючи замість ворогів саму себе. Задумаймось і ми над цим, панове.

#38 за 18.09.2015

ДРУГИЙ ФРОНТ, ЧИ ВСЕ Ж ТАКИ ПЕРШИЙ?

 

«Quo usque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? quam diu etiam furor iste tuus nos eludet?»
(Cicero, Ad Catilinam)

Випробування, через які проходимо нині, не могли не змінити нас – наших поглядів, нашого уявлення про друзів і ворогів, наших пріоритетів, нашого світосприйняття в цілому. Невмотивована, брутальна агресія тих, кого ще недавно більша частина українців сприймала, хай і не як братів, але як народ, безумовно, близький, стала свого роду протверезлюючим холодним душем. Хто б міг подумати, що ледь не тотально зрусифіковані Херсонщина, Січеславщина, Одещина, Миколаївщина, Харківщина, попри неймовірні зусилля ФСБешно-ГРУшної агентури та вельми чисельної та впливової кремлівської п’ятої колони всередині країни, не лише не дадуться скволу, а й у більшості своїй стануть потужними центрами волонтерського руху, в найкоротший час сформують добровольчі батальйони, які ціною життя своїх бійців прикриють Край у найсутужніший період. Без тієї народної одностайності вже, напевно, втратили б, щонайменше, половину України.
У цьому сенсі народ далеко обійшов свою незугарну владу, совкову за суттю, незмінно злодійську за своїми нахилами. В час біди, коли одні добровольці, озброєні лише застарілою стрілковою зброєю, в капцях та кросівках стримували натиск добре спорядженого, підкріпленого потужною артилерією та прикритого бронею ворога, а інші за кошти, зібрані звичайними людьми – нашими з вами сусідами, яких влада й досі принизливо йменує «маленькими українцями», закуповували за кордоном (!) найнеобхідніше для своїх хлопчиків на фронті – бронежилети, шоломи, прилади нічного бачення, безсоромна влада продовжувала нагрівати руки, власне, мародерствувати. В той час, як пересічні підприємці, не виставляючись, витрачали тисячі, дехто десятки тисяч доларів на те, щоб спорядити, одягнути, нагодувати, зрештою, військо, імпотентна влада, не вміючи, а чи не бажаючи забезпечити його сама, не соромилась обкладати податками придбане підприємцями для потреб війська, змушувала волонтерів, які завозили спорядження з-за кордону, сплачувати чимале мито. Вона ж, у той час, коли війська криком кричали, вимагаючи надати їм бронетехніку, якою були заповнені військові склади, закупляла британські поліцейські бронетранспортери (дуже актуально під час війни!), прокручувала оборудки з поставок для потреб війська за завищеними цінами мисливських (!) приладів нічного бачення, влаштовувала показові паради бронетехніки на Хрещатику напередодні Іловайського котла. А хіба не наша влада, здавши без жодного пострілу Крим, дуже оперативно налагодила безмитну (!) торгівлю з місцевим окупаційним режимом, фактично підтримуючи його, годуючи вороже військо? Хіба не вона, сердешна, покриває контрабанду на Донеччині та Луганщині? Хіба не наша влада буквально до вчорашнього дня продовжувала співпрацювати з агресором, що вторгся на нашу територію, продаючи йому транспортні АНи (ХАЗ), які легко переобладнати для потреб військових?
Список «досягнень» влади можна продовжувати і продовжувати, та найголовнішим закидом у її бік, безсумнівно, є невміння чи нездатність реанімувати економіку країни. Хтось називає відродження економіки другим фронтом проти путінської агресії. На моє глибоке переконання, цей фронт, насправді, основний.
Чи можна уявити, щоб ВВП, яким би непередбачуваним він не хотів здаватися, напав, скажімо, на Німеччину чи Велику Британію? Ото ж. Якби українські владці протягом років незалежності докладалися до розвитку економіки Краю хоча б наполовину так енергійно, як вони наповнювали нашим рахунком свої кишені, я впевнений, що жодному Путіну і в поганому сні не приснилася б думка поставитись недружньо до потужного сусіда.
Хтось засумнівається щодо того, а чи можливо взагалі говорити про якийсь розвиток економіки під час війни? Справді, війна — не найліпший для того час, а проте, нічим не гірший за будь-який інший, коли йдеться про реформи. Якими ж реформами в галузі економіки можуть похвалитися пан прем’єр-міністр, пан президент? За півтора року урядування одного і більш ніж рік іншого реформ від них, як кіт наплакав. При тому виникає враження, що в багатьох випадках влада зумисно блокує їхнє проведення. Це і неоднозначне «прив’язування» пункту про особливий статус урядування на окупованих територіях Донеччини та Луганщини до цілком здорової ідеї децентралізації системи влади, і явне небажання пана президента реформувати тотально корумповану прокуратуру. Але ж це з усією очевидністю свідчить про його намір і далі контролювати цей репресивний орган, а ще впливати через чотирьох своїх ручних, уже спійманих на корупції, прокурорів на обрання т. зв. антикорупційного прокурора, контролювати, таким чином, і саме Антикорупційне бюро. Хіба не те саме бачимо і в пана прем’єра? Хіба не те саме спостерігаємо і в парламенті, контрольованому, а то й відверто ґвалтованому політсилами, які представляють два вищезгадані достойники?
Мимоволі згадалося, як майже два роки тому став свідком розмови в прес-центрі Майдану двох американців. Йшлося про Україну, її можливості і перспективи. Обидва сходились на тому, що і можливостей, і перспектив їй не позичати, але обидва були вражені стилем роботи наших парламентарів, які, на їхню думку, дуже туманно уявляли, задля чого їх обрали до парламенту. Можемо сказати, що з того часу щось змінилося? Замість копіткої виваженої роботи щодо створення справді якісних, вкрай потрібних законів, які розчистили б авгієві стайні самодурства та корупції, прибрали б непереборні і до сьогодні перепони на шляху розвитку і діяльності малого та середнього бізнесу, уможливили б широке залучення інвестицій у вітчизняну економіку, ми маємо відверту профанацію парламентської роботи. Йдеться навіть не про суперечки та перепалки, яких у парламентському процесі не так просто уникнути, а про те, що наші шановні депутати навіть у такий скрутний час, схоже, не вміють вирізнити пріоритети. Важко уявити ще якусь країну, що, перебуваючи у стані війни, балансуючи на грані дефолту, дозволила б своїм парламентарям витрачати неймовірно дорогий за таких обставин час на ухвалення законів про вшанування пам’яті яких би там не було гарних письменників, чи, з усією моєю пошаною до полеглих, займатися ратифікацією угод про військові поховання часів минулої світової війни. Інша велика проблема наших обранців – популізм та пустослів’я. Слова, слова, слова… Вони сипляться з наших обранців, мов з дірявої торби: гасла, заклики, обіцянки. Не дивно ж, що у мові наших сьогоднішніх владців незмінно переважає граматична категорія майбутнього часу. Складається стійке враження, що хлопці лише вчора стали до керма держави і всі добрі справи у них, як і вчора, як і рік тому, все ще попереду.
Але ж український бізнес, як, зрештою, і ми, прості смертні, живе у теперішньому часі, де він змушений щоденно стикатися – ні, не з випадковими перешкодами, яких не уникнути в будь-якій справі, але з цинічно вибудуваною та підтримуваною на найвищому державному рівні корупційною системою, яка, немов смердюче болото, переповнене ненаситними п’явками, знекровлює український бізнес, нищить економіку Краю, позбавляє нас будь-яких перспектив.
Аби не бути голослівним, наведу аргументи одного з наших підприємців, який займається виробництвом надувних човнів.
Так, продаючи човник, продавець має надати покупцеві 7 (сім) папірців:
1) товарний чек (жодних заперечень, оскільки це звичайна товарна операція, а отже, продавець зобов’язаний видати покупцеві чек і сплатити податки з цієї товарно-грошової операції);
2) товарна накладна (в цьому разі, просто папірець, який дублює чек і має сенс лише при гуртовій торгівлі, та й то не завжди);
3) угода купівлі-продажу із зазначенням заводського номеру човна (укладається зазвичай лише при продажу з рук, оскільки приватна особа — не виробник — не може надати чек, в якому зазначений номер та інші реквізити продавця, і який вже сам по собі є свідченням того, що товар було легально придбано);
4) копію свідоцтва про державну реєстрацію продавця (але ж якщо продавець видав чек із зазначенням усіх своїх реквізитів, то вже сам цей факт беззаперечно засвідчує, що він є зареєстрованим суб’єктом підприємницької діяльності!);
5) свідоцтво платника податків (чек, виданий покупцеві, свідчить про те, що операцію купівлі-продажу проведено або через касовий апарат, або через книгу, відповідно, податки сплачені);
6) дилерська угода (як угода між виробником і дилером, не має жодного стосунку до покупця);
7) останнім, проте, чи не найцікавішим папірцем є Сертифікат малого судна, який виробник зобов’язаний отримати в Укрморрічінспекції на кожен вироблений ним човен. На кожен! Вартість такого сертифіката залежить від вартості човника і складає в середньому 60 гривень. Аби уявити, про які суми йдеться, варто знати, що одна лише компанія «Колібрі» виробляє на місяць у середньому 4500 човнів, тобто лише одна ця компанія сплачує лише за сертифікацію своєї продукції 270000 гривень на місяць. Але ж, крім «Колібрі», в Україні є ще й «Аквастар», «Барк», «Бриг», «ГрандМарин», «Едвенчер», «Елінг», «Омега», «Пелікан», «Шторм», «Елемент» – власне, десятки виробників, а це вже мільйони гривень щомісячно, і найприкметніше те, що цей золотий потічок значною мірою тече повз державний бюджет до чиїхось бездонних кишень.
Проблеми виробника та продавця, скаже читач. Не зовсім їхні. Не забуваймо, що всі побори, які держава стягує з виробника, з продавця, вони змушені закладати в майбутню ціну свого товару. Ось покупець. Уявімо такого собі дідка, що, вийшовши на пенсію, хоче потішити себе рибальством. Не будемо прискіпливими, допитуючись, скільки ж часу він буде заощаджувати гроші зі своєї розкішної пенсії на те, щоб купити човника. Отож, заплативши, скажімо, 6900 гривень за човник, до якого йому в обов’язковому порядку продавець додає вищезгадані сім папірців, дідусь має ще зареєструвати придбане щастя в тій же Укрморрічінспекції, сплативши за процедуру трохи більше 2000 гривень, а в подальшому платити чималу суму за щорічний техогляд свого судна. Аби не відлякувати потенційних покупців надувних човників, ми вже не будемо акцентувати уваги на тому, що суворі українські закони вимагатимуть від дідуся ще й посвідчення судноводія-любителя, задля отримання якого треба пройти навчання, скласти іспит і за все те, звичайно, теж треба буде заплатити…
Лише тотально незнайомий з українською дійсністю може не помітити за цими бюрократичними витребеньками чітку корупційну складову. Чи можна уявити, справді, щоб невеличкий, якихось 260 сантиметрів завдовжки, надувний човник з веслами був складнішим у технічному розумінні за багатоциліндрові «Порше» та «Мерседеси», від яких, як ми знаємо, жодного примусового техогляду не вимагають? Чи багатьох ви бачили, хто б притарганив свого човника у вилизаний офіс інспектора, аби той провів техогляд? Отож. А платять усі справно.
Тепер погляньмо на противагу, який стан справ із цим, скажімо, в Євросоюзі. Візьмімо не найбагатшу Болгарію. Виробник там має надати своєму дилеру сертифікат відповідності нормам ЄС, який відповідні органи видають на підставі креслень, опису та іспитів на головний зразок цього типу продукції даного виробника, і він є дійсним для всіх човнів цієї моделі, незалежно від того, буде їх вироблено п’ять штук чи п’ять мільйонів штук.
Майже всі виробники надувних човнів в Україні вже отримали сертифікати європейського зразка, які є чинними в усіх країнах Євросоюзу, в США та Канаді, але… не в Україні. Здогадуєтесь, чому?
У Болгарії, скажімо, продаючи човен, дилер дає покупцеві чек і заповнює купон покупця, в якому вказує номер човна, прізвище покупця, дату продажу та гарантійні умови. Покупець може попросити і копію сертифіката відповідності, яку йому, звісно ж, нададуть, але, як правило, покупця, який звик до того, що його держава створює умови для недопущення появи на ринку неякісних товарів, те не цікавить. Таким чином, продавець, а через нього і виробник, так само, як і в Україні, несуть безпосередню відповідальність перед покупцем за свій товар, але на шляху їхньої діяльності європейська держава прибрала практично всі перепони. Прибрані перепони і перед покупцем. Так, болгарському (європейському) дідусеві не доведеться реєструвати човника, якщо він менший за чотири метри, не доведеться марудитись зі щорічними та позачерговими техоглядами, не доведеться складати іспити на право управління човном, якщо мотор на ньому запускається вручну.
То, може, й нам змусити нашу владу, врешті, посуватися в бік Європи не лише на словах? Адже для того, щоб полегшити життя і виробникові, і споживачеві, для того, щоб дати реальний шанс українській економіці, їй, владі, потрібно перестати загіпнотизовано заглядати в руку західним позикодавцям, припинити потік пустослів’я й ухвалити, нарешті, закони, які дадуть українському бізнесу, а разом з ним і нам з вами, дихати.

Валентин БУТ
Крим

Слово — зброя!

Ну що за нація така –
Їй кров пускає кат, лінчує
Вони ж – хто танчить гопака,
А хто про очерет* віршує…
Одні, отримавши наказ
У супостата не стріляти,
Вмирати, коли прийде час,
Стояти, не провокувати,
Стоять, хоча їх косить смерть,
Стоять в надії – влада знає,
Що чинить. Ані «град», ні «смерч»
Втекти їх не переконає.
А інші в той же самий час
Вирішують, як здати в Мінську
Луганщину і той Донбас,
Що так не любить українську.
Он, Крим же ловко так здали –
Нащо він нашим дилетантам?
Та зваб позбутись не змогли
І вже гендлюють з окупантом.
Везуть колони хур у Крим,
Сметану, сир, свинячі плічка,
Годують київські хохли
Моїх «зелених чоловічків»…
Ох, дуже скоро добере
Оте нездарне врядування,
Бо мій зелений очерет
Вже проростає крізь вагання.

*Мимовільна реакція на лірично-філософський вірш одного шанованого автора «про очерет»…

#39 за 25.09.2015

БЛОКАДА КРИМУ — ЯК СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ ГІДНОСТІ УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ

Анонсована на полудень минулої неділі товарна блокада Криму розпочалася вчасно і практично без ексцесів, якщо не враховувати видимого невдоволення водіїв фур, зупинених на адміністративному кордоні при в’їзді до Криму, і не видимого, але відчутно більшого роздратування власників того бізнесу та їхніх високих покровителів. Облишивши на якийсь час їхні негативні емоції і спроби, поки що інформаційні, пустити блокаду під укіс, погляньмо на суть проблеми, яка викликала цю акцію.
На моє глибоке переконання, проблема полягає в неадекватних діях тієї дворової команди, яка уособлює сьогодні українську владу. Не зробивши, всупереч вимогам Конституції України, жодних дієвих кроків для недопущення відторгнення Криму наприкінці лютого 2014 року, наші владці і надалі поводилися в тому ж ключі. Згадаймо хоча б нездарні спроби закрити три морські порти, функціонування яких було фактично заборонене лише навесні 2015 р. Але ж при тому «забули» якимось дивом про порт Чорноморськ, базу технологічного флоту Чорноморнафтогазу, який на цілком законних підставах функціонує й до сьогодні. Що вже там казати про обернення кримчан на нерезидентів у власній країні! Але найвідворотніша історія стосується сумнозвісного закону про створення вільної економічної зони «Крим». Якщо прикладемо пальця до лоба і спитаємо себе, для чого, власне, створюють у світі вільні економічні зони, ми не знайдемо іншої відповіді, як давно всім відому істину, – задля розвитку території, яка оголошується ВЕЗ. Іншими словами, дозволивши без спротиву анексувати частину території України, більшу за площею, ніж Словенія, Македонія чи Ізраїль, більшу за Ліван, Кіпр, Люксембург, Андорру, Ліхтенштейн та Монако разом взятих, наша неймовірно талановита влада ухвалює закон, яким змушує збезчещену, обкрадену країну допомагати окупантові розвивати поцуплену територію! Найогидніше, що все те подавалось і досі подається як захист інтересів українських громадян Криму – тих самих, яких та ж сама влада півтора року тому скинула, без довгих роздумів, мов непотрібний баласт. Невже хтось, перебуваючи при здоровому глузді, повірить тим людинолюбцям? Куди простіше повірити в захланне бажання наживи. Наживи будь-якою ціною. Гроші не пахнуть… Справді, гроші не пахнуть, але підлі вчинки смердять.
У той час, коли молоденьке дівча добровільно йде на війну і, потрапивши в полон, стає для всього світу символом стійкості, патріотизму, символом нескореного духу України, в той час, коли кримських українців місяцями, а декого вже більше року тримають за ґратами, і вони не благають своїх поневолювачів про милість, коли на батьківській землі викрадають і вбивають киримли, що не згинаються перед своїми вбивцями навіть на краю вічності, коли вдираються з обшуками в їхні будинки, в мечеті, коли спалюють оселю священика і намагаються закрити храм, наші крамарчуки, розмазавши по виду густе харкотиння агресора, продовжують гендлювати з ним, підтримуючи тим самим усі злочини, які він скоїв і продовжує скоювати. Гроші не пахнуть… Але ж тому, хто думає найперше про гроші, варто знати своє місце, адже державна політика, хто б там що не думав, має мало спільного з непереборним бажанням наповнювати власні кишені. В цьому сенсі акція, зініційована лідерами киримли, хто б там що не казав, рятує честь держави, рятує нашу з вами гідність, мої українці… Ніхто ж, насправді, не ставить за мету заморити голодом нещасних кримчан, тим паче, що сім’ї самих ініціаторів, їхні родичі, їхній народ перебуває ніде інде, а в Криму. Йдеться про припинення ганебного гендлювання з ворогом, про припинення економічного підживлювання його. Блокада не є ані провокацією, як її дехто подає, ані самоціллю. Постачання продовольчих товарів для потреб населення може бути відновлено в розумних обсягах, у разі виконання всього чотирьох вимог, висунутих до окупантів. Ось вони:
1. Звільнення українських політв’язнів, яких тримають під арештом як у Криму, так і на території Росії: Ахтема Чийгоза, Мустафи Дегерменджі, Алі Асанова, Таїра Смедляєва, Олександра Костенка, а також Надії Савченко, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва та ін.
2. Припинення політично мотивованого кримінального та адміністративного переслідування громадян України в Криму.
3. Усунення незаконних перешкод для роботи кримськотатарських та українських ЗМІ, безперешкодного допуску в Крим іноземних журналістів і міжнародних спостерігачів.
4. Зняття заборони на в’їзд до Криму лідерам кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву і Рефату Чубарову, активістам національного руху Ісмету Юкселю і Сінаверу Кадирову.
Саме тому нашим крамарчукам варто серйозно задуматись над суттю тієї подвійної гри, яку вони ведуть нині. Задуматись і зробити висновки, доки не запізно. Не можна прохати союзників про посилення санкцій проти агресора, в той час, коли самі продовжуєте гендлювати з ним. Не можна на словах підтримувати рішучі дії ініціаторів блокади, а на ділі не скасовувати безсоромний закон про колаборантство з агресором, розсилаючи тим часом по тотально контрольованих вами каналах радіо та телебачення козачків, які переконують, найперше, далекого від політики обивателя в недоцільності, в нульовій результативності будь-яких блокад.
Не встигла акція розпочатися, зрушити з місця, а вже у вівторок на Першій програмі Українського радіо їй ставив палиці в колеса, ратуючи за інтереси нещасних заблокованих кримчан, екс-координатор реформування транспортної галузі Координаційного центру щодо впровадження економічних реформ при Адміністрації президента Януковича, а нині директор центру економічного та політичного аналізу пан Олександр Кава. Та що там говорити за вівторок, коли вже в понеділок, себто наступного дня від початку акції, на телеканалі «112 Україна» з тією ж місією дебютувала пані Ірина Кресіна, доктор політичних наук, професор. Шановна пані відверто і вельми енергійно озвучила ставлення наших привладних крамарчуків до блокування безсовісної торгівлі з владою анексованого Криму. З марксистською прямолінійністю вона категорично заперечила існування будь-якого сенсу в такому блокуванні. Виявляється, пані Кресіна дуже болісно сприйняла закид пана Іслямова щодо того, що українська влада мала б врешті піднятися і діяти.
На її думку, татар ще з домайданних часів не влаштовувала жодна українська влада, і тут з нею важко не погодитись, адже жоден український уряд, упродовж всіх років незалежності, не поставився належно до потреб корінного народу Криму. Інфікована невиліковним, напевно, для неї вірусом совєцького сприйняття світопорядку в цілому і цього гнаного й до сьогодні народу зокрема, пані професорка майже звинувачувала киримли в бажанні відновлення своєї державності: «Вони вже зараз говорять, що якщо ми повернемо Крим, і українці повинні нам у цьому допомогти, то він буде кримськотатарським і в нас буде своя кримськотатарська державність». «Це неприпустимі деструктивні заяви, які не консолідують і не ведуть до гармонії в нашому розколотому, розбурханому суспільстві», — вважає вона.
Не дуже зрозуміло, щоправда, яка гармонія може бути в «розколотому, розбурханому суспільстві», та очевидно, що для неї, як і для тих совєцьких по суті своїй урядів, про які вона згадувала, бажання киримли почуватися господарем у власному домі було (великою мірою й досі є) справді неприпустимим. А проте ж цікаво було б запитати шановну пані професорку (яка, певно, не розуміючи того сама, насправді займалася тим, що в простонародді зветься маніпулюванням людською свідомістю), хто саме оті «вони», які вже сьогодні вимагають відновлення кримськотатарської державності? Пан Джемілєв? Пан Чубаров? Очевидно ж, ні, бо це — політики, які відрізняють найпалкіші бажання від можливостей і відповідально ставляться до своїх заяв. Звісно, відродження державності – то мрія кожного народу, який був позбавлений її, і киримли тут не виняток. Народний Рух, як і партія, що виникла з нього, до слова, з повним розумінням ставиться до того їхнього бажання, підтримував і підтримує їх у тому. Але хіба пані чула, щоб хтось із лідерів киримли закликав уже сьогодні до відновлення кримськотатарської державності чи вимагав того від української влади? Поділ шкури невбитого ведмедя не є тим, чим займаються реальні політики. Навпаки, вони вчиняють наразі конкретні дії в інтересах Української держави, задля відновлення її цілісності та захисту прав її громадян.
Чи ж варто дивуватись, що таке гаряче несприйняття кримськотатарської самостійності вилилося у відповідному ставленні до гендлярства з окупантами! На просте запитання ведучого, які ж ефективні способи повернення Криму пані професорка бачить, якщо вона не сприймає акції, зініційованої лідерами киримли, пані декілька разів намагалась заховатися за загальними фразами, але, змушена до відповіді невідв’язним ведучим, заявила, що, виявляється, «населення Криму має виступити ініціатором повернення Криму в лоно України». Пані вважає, що Україна має «готувати це населення, щоб воно само визріло до того, аби повернутися». Для цього, вважає пані, досить вести інформаційне просвітництво, бо ж бідні кримчани, на її думку, наразі відрізані від українського інформаційного продукту.
Слухаючи пані професорку, не знав, сміятися чи плакати. Я далеко не наївна людина і знаю, що поле української науки облягли місцями бездонні болота ялової мімікрії під неї, безкраї пустелі відвертого неуцтва, провалля того, що зветься антинаукою, але коли хтось, прикриваючись вченим званням, спираючись на його авторитет, починає говорити чи то дурниці, чи, й того гірше, видавати біле за чорне і навпаки, я ледь стримуюсь від негідного відчуття гніву. Але ж як ставитись до того, коли пані професорка на повному серйозі вважає, що організований просвітленими правдивою інформацією кримчанами сімферопольський Майдан поверне Крим у лоно (?!) України? Як ставитись до того, що єдина за півтора року дієва спроба якось вплинути на, сказати б дуже м’яко, непросту в правовому сенсі ситуацію в Криму піддається критиці, причому критиці неконструктивній, некомпетентній, критиці образливій, критиці, від якої відгонить нафталіновим душком есересеру?
На жаль, пані професорка не єдина в своєму бажанні відгородитися від непотрібного їй Криму з його фобіями, пов’язаними з совєцькими казками про татар, від агресивного, матюкливого Донбасу – хто там ще на вихід? Таких, як вона, вочевидь, лякає, коли оті татари починають докоряти бездіяльністю справді бездіяльному, справді злодійкуватому, справді імпотентному в сенсі відродження Краю, але ж такому патріотичному, такому нашому уряду! Той страх ще сильніший, коли до страшних татар долучається ще страшніший «ПС». «Хочете того, що було в Мукачевому?» – питає вона, зовсім не задумуючись над тим, а що, власне, поєднує мукачівські події з блокуванням Криму. Мотиви новоявленого директора центру імені якогось там аналізу і тих у владі, хто за ним стоїть, звісно, інші, але вони ще більш несимпатичні.
Підміна понять, пересмикування фактів, залякування ескалацією – ескалацією чого, хочеться запитати? – чи не нагадує все те болота, з якого не так давно ледь виборсались? Це вони, чуйні, вболівають за українських кримчан, за кримських татар, яких перед тим по-зрадницьки здали окупантові й яких сьогодні ті затримують за вдягнену вишиванку, за піднятий жовто-блакитний прапор, засуджують, кидають до в’язниць за надуманими звинуваченнями, більше, аніж ті, хто залишив у Криму сім’ї чи й сам живе в окупації? Це вони краще за нас знають про нашу інформаційну заблокованість, сприймаючи Крим за якийсь Закорюпинськ, де ні сном ні духом не чули ані про супутникове телебачення, ані про таку «дивовижу», як Інтернет? Певно ж, вони свято вірять, що щирими закликами красномовного мінстеця колись, як підростуть їхні правнуки, таки підніметься кримський Майдан і так налякає клятих окупантів, що ті випаруються, мов злі духи. А доти вони вимагають від нас стояти і не провокувати. Не провокувати блокадами, не провокувати закликами про чимскоріше повернення… Задля цього можна чимось і пожертвувати, чи не так? Скажімо, Надею Савченко, Алі Асановим, Геннадієм Афанасьєвим, Мустафою Дегерменджі, Олександром Кольченком, Олександром Костенком, Таїром Смедляєвим, Олегом Сенцовим, Ахтемом Чийгозом, чи, скажімо, якимось там тижневиком на ім’я «Кримська світлиця», який, попри півторарічну окупацію від РФ та восьмимісячну фінансову блокаду від Міннеслави Кириленка, ще не загнувся і досі залишається чи не єдиною, нехай і віртуальною, незданою територією України в Криму…
То, кажете, не треба блокувати, аби не спровокувати гіршого, пані Кресіна, пане Кава? Кажете, правнуки Яценюкові звільнять нас? Ну, ну…

КРИМ, ЯКИЙ МИ ХОЧЕМО ПОВЕРНУТИ

Провалля в півтора року відділяє нас сьогодні від того Криму, який ми втратили. Втратили через власну бездумність, безвольність, інертність, через орієнтацію більше на минуле, аніж на майбутнє, через ігнорування істини, про яку знали ще стародавні римляни, які казали: «Non progredi est regredi», себто непросування вперед є відкочуванням назад. Справді, ігноруючи прогрес, прив’язавши себе до сумнівних принад недавнього радянського минулого, чи могли ми опинитися десь інде, як не в тому самому минулому? Хтось може заперечити мені, кажучи, що радянське минуле було де в чому набагато привабливішим за сьогодення. Так, у тому минулому не існувало безробіття, зате був восьмигодинний робочий день, робітники вчасно отримували зарплату, в тому минулому виплавлялись сотні мільйонів тонн металу, будувались сотні тисяч станків, автомобілів, сотні кораблів, літаків, десятки космічних ракет, у тому минулому громадяни були забезпечені безкоштовною освітою, безкоштовним лікуванням, і, виходячи на пенсію, не сушили собі голову, де ж її, ту голову, прихилити та як прожити день. Все те, безсумнівно, було. Щоправда, при тому чомусь сором’язливо забувають згадувати про те, що бригади сумлінних працівників змушені були тягнути на собі нероб, ледарів та п’яниць, про те, що зарплати були не надто високими, що з мільйонів тонн низькоякісного металу вироблявся, як правило, такий же низькоякісний мотлох, що пенсії колгоспникам почали платити лише з 1964 року і їхній розмір був лише 12 карбованців. Ані моя бабуся, Олександра Василівна, ані мій дід, Федот Іванович, пенсії ніколи не мали. Мого товариша, який, демобілізувавшись у 1968 році, заходився вибивати пенсію своїй матері, вразило те, що пенсія, нарахована їй – оті самі 12 карбованців, була в чотири рази меншою за щомісячні кошти, які держава виділяла на утримання службового пса.
Власне, спогади про соціалістичний рай стосуються лише недовгого періоду кінця сімдесятих — початку дев’яностих років. На жаль, після розвалу СРСР ми не спромоглися визначитись з нашими пріоритетами. Велика – краще б сказати – переважна частина суспільства продовжувала плентатись у фарватері змертвілої комуністичної ідеології, яку тією чи іншою мірою експлуатувала совкова, по суті своїй, влада. Замість того, щоб зберегти і покращити існуючу на той час систему соціального захисту, влада під невпинне камлання щодо її турбот про народні інтереси просто зруйнувала, розікрала економічну основу, що формувала той захист. Все те робилося на наших очах, з нашої мовчазної згоди, купленої дешевою електроенергією, дешевим газом, пільгами, за які ми боролися й якими щедро засівала наша влада. Доборолися, дозасівалася. Світ пішов уперед, а ми лишились там, у минулому. Ослабивши, занедбавши себе, чи могли ми, насправді, сподіватися, що хтось не скористається тим?
До чого це я? До того, що перш ніж говорити про повернення Криму, варто задуматися над тим, а який Крим нам, власне, потрібен? Відкинувши ностальгію, варто ясно усвідомити, що повернути минуле неможливо. До чого приводять такі спроби, можемо бачити на власні очі в Криму сьогоднішньому.
Повернення в гавань старої, заскорузлої системи, навіть без міжнародних санкцій, навіть без блокування з боку України, жодним чином не привело б до розвитку і процвітання цієї неймовірно перспективної, на загал, території, адже як військова база чи міжпланетний покерний стіл світ вона, насправді, не цікавить. Крим мав би вельми принадні перспективи як туристичний центр, адже, окрім чарівної природи, крім неповторних краєвидів і особливого, притаманного лише йому клімату, він має ще й славу знаної оздоровниці. А що вже говорити про перспективи історичного туризму! Руїнами давньогрецьких та скіфських міст всіяне практично все узбережжя. Грізні генуезькі фортеці, незрівнянний Бахчисарайський палац кримських ханів є унікальними і неповторними, але не варто навіть сподіватися на те, щоб стати туристичною Меккою, коли його залізницями, автодорогами гримотить бронетехніка, переміщуються «іскандери», а над пляжами, на бриючому польоті, ревуть штурмовики.
Маємо прагнути іншого Криму. Не совкового, з його злодійкуватими, наскрізь корумпованими сатрапами, що приходять нацарювати і втекти на Кіпри-Канари, і вже тим більше не того, із запліснявілих радянських міфів, що ще й досі культивуються в запаленій уяві носіїв «русского мира».
Найперше, слід застановити, що це має бути саме Кримськотатарська автономія з перспективою відновлення в майбутньому власної державності. Це було б не лише справедливо, бо ж саме тут, у Криму, і ніде інде сформувалася і розвивалась кримськотатарська нація – нація, яка протягом століть вистраждала своє право бути господарем на своїй землі, але це було ще й перспективно з погляду можливостей розвитку півострова, його безпеки, адже жоден добрий хазяїн не занапастить, не стане розкрадати свого дому, жоден добрий хазяїн не допустить до того, щоб його дім залишився беззахисним перед зайдами, не здасть його ворогові, мов якийсь непотріб.
Як же мають виглядати перспективи розвитку Криму, в який ми, без сумніву, рано чи пізно повернемось? Які шляхи його розвитку бачать українці, а найперше, самі кримчани? Як нам повертати його, врешті?
Гадаю, ВЕЗ «Крим», дію якої на сьогодні de facto припинено громадянською акцією, зініційованою кримськими татарами, має тоді бути реанімовано, а її можливості розширені. Гадаю, мало хто буде заперечувати проти того, що воєнний шлях повернення Криму є неприйнятним, але це — мої думки, а що думають наші читачі? Ваші відгуки, ваші думки, шановні «світличани», були б безцінними для розуміння наших перспектив, стали б продовженням цієї теми.

#41 за 09.10.2015

КРИМ, ЯКИЙ МИ ХОЧЕМО ПОВЕРНУТИ

Продовжуючи тему, розпочату в минулому числі «КС», поміркуймо над тим, що може зробити його успішним. Туризм, скажете ви, і матимете рацію. Справді, Крим має всі можливості стати однією з провідних туристичних принад світу. Ми вже відзначали неповторність і унікальність півострова, де на порівняно невеликій території існує кілька кліматичних зон, величезне розмаїття притаманних лише йому ландшафтів – це і солончаки Перекопу, і широкі, продувані всіма вітрами степи, і Кримські гори з їхніми загадковими печерами, що тягнуться на десятки кілометрів, з їхніми яйлами, дзюркотливими річками і грайливими водоспадами, з їхніми густими лісами, з розкішними парками і ботанічними садами, що збігають схилами до самого моря. А що вже море! Поривчасто-грайливе, в обрамленні стрімких вапнякових урвищ та золотих піщаних пляжів Тарханкута, впокорено-тихе, закуте в граніт бухт білокам’яного Севастополя, набережних красуні Ялти, загрозливо вилискуюче в похмурих лабіринтах підземель Балаклави, грізно-ревливе, запінене під хижими скелями Карадагу, воно вабить нас, мов магніт, пустотливо нашіптуючи обіцянки неймовірних пригод і тієї волі, до якої підсвідомо прагнемо упродовж цілого життя.
О, Крим! Важко писати про нього, не збиваючись на ліричний лад, та, повертаючись до його перспектив у сенсі індустрії туризму, маємо визнати, що за умов розумного підходу вони цілком обнадійливі. Я не маю наміру тішити читача, як те робив колись невдалий «президент» Криму Юрій Мєшков чи як те робить сьогоднішня кримська «влада», запевняючи, що ще трохи — і вся Європа потягнеться до Криму, аби вдихнути кондовий дух законсервованого совка. А проте, зробивши акцент саме на унікальності, неповторності півострова, його природи, його історії, його фольклору, ми впевнено зможемо конкурувати з кращими курортами Середземномор’я. Щоправда, для цього доведеться залучити великі інвестиції, привабити великий бізнес – безвідносно, український чи іноземний, розчистивши перед ним завали вітчизняного законодавства, в ідеалі, оголосивши Крим вільною економічною зоною на кшталт Гонконгу. І тут кримськотатарська автономія була б вельми доречною, адже, крім реального самоврядування, яке, безсумнівно, було б зацікавлене в розвитку півострова, що дозволило б акумулювати прибутки, вкладати їх не деінде, а саме на його території, Крим набув би, нарешті, чітких етнічних рис на світовій туристичній мапі. Погодьтесь, що то є визначальним елементом у такій особливій індустрії, як туризм.
Справді, їдучи до Вірменії, турист очікує на власні очі побачити знамениті хачкари, попити вірменського коньяку, послухати тужливу мелодію дудука, прилетівши до Греції, сподівається побачити колиску еллінської цивілізації, посидіти в затінку старовинних портиків, де знаходили колись прихисток від спеки безсмертні олімпійці, послухати місцевих пісень, посмакувати місцевими стравами, поринути в неповторний колорит місцевого життя, привезти звідти сувеніри, які притаманні саме тим краям. Чи відчуває той особливий колорит сьогоднішній кримський турист? Чи поїде європеєць або, скажімо, японець до Криму, аби саме там придбати все ті ж матрьошки, оренбурзькі хустини, розцяцьковані дерев’яні булави, гуцульські бартки, не кажучи вже про знамениті футболки з характерним образом мочителя в сортирах? Відповідь легко передбачити. Те ж саме стосується кухні. Те ж саме стосується фольклору. Цього року, скажімо, в Міжводному відбувся етнофестиваль народів Росії, де були представлені етноколективи з двадцяти восьми її регіонів. Чи варто казати, що це було цікаво туристам, власне, як і місцевим мешканцям? Але ж Крим міг би запропонувати і власний продукт. Місцеві і міжнародні етно-, кіно-, джаз-, рок-фестивалі, культурні, спортивні події мають стати неодмінним елементом життя курортного Криму, значно продовжуючи коротший, на жаль, ніж на тому ж Середземномор’ї, сезон.
Прихід серйозного капіталу цілком спроможний все те реалізувати, кардинально змінивши уявлення про Крим — заповідник совка з його малопривабливою забудовою, з пансіонатами-курниками, з лоточниками на пляжі та туалетами з поліпропіленової мішковини уздовж нього. Зміна обличчя Криму не повинна нікого лякати. Навпаки, просторі сучасні готельні комплекси, з басейнами на відкритому повітрі, зі спортивними та ігровими майданчиками, з аквапарками мають з’явитися там, де ще є вільна земля для забудови, скажімо, в північно-західному Криму чи на Керченському півострові. В районах тісної забудови Південнобережжя, там де це можливо з міркувань безпеки від землетрусів і оповзнів, новобудови будуть рости вгору, адже брак придатної для того землі, її дороговизна диктуватиме саме цей шлях. Це треба усвідомлювати, аби не зриватися на гвалтовний крик, як те буває нині і в самій столиці, коли панікують через те, що багатоповерхівки нібито псують навколишню архітектуру, цілісне сприйняття пейзажу. Не лукавмо, ми ж цілком прихильно сприймаємо ті ж багатоповерхівки і на Золотому Узбережжі Австралії, і в Ріо, до якого так і не доїхав нащадок турецького підданого, і в Картахені Індійській (на фото унизу: Золотий Берег, Австралія, пляж Копокабана, Ріо-де-Жанейро, Картагена Індійська, Колумбія).
Звісно, і Севастополь, і Ялта, і Євпаторія мають добре впізнаваний образ, і я не закликаю руйнувати його докорінно. Історична частина міста може залишатися незмінною, але коли вибирати між впізнаваністю, скажімо, задрипаних ялтинських фавел, окраїнних нетрів Севастополя чи тієї ж Євпаторії, найхарактернішою ознакою яких є архітектурні викидні совкової доби чи й зовсім недавніх часів, сором’язливо огороджених де іржавою плетенкою, а де триметровими парканами з нештукатуреного ракушняка, і сучасною забудовою, яка, до слова, через десяток років стане не менш пізнаваною і характерною, то вибір приходить сам собою. Крим може і повинен змінитися на краще, стати по-справжньому гарним, зручним, принадним.
Туристична галузь, попри всю її важливість, не єдина перспектива Криму. Керченський залізорудний басейн, руди якого, крім заліза і марганцю, містять ванадій, фосфор, сірку, кальцій, арсен і низку інших елементів, багатюще родовище мергелів під Бахчисараєм, кил Українки й Інкерману, мінеральні солі Сасик-Сиваша, вапняки, в тому числі й мармурові, є цінною сировиною для металургійної, хімічної, будівельної промисловості, а родовища газу вже сьогодні забезпечують потреби півострова.
А ще ж є й такі традиційні галузі, як вівчарство, садівництво, виноробство. Не забуваймо, що кримські вина славляться далеко за його межами! Розвинутий туризм, безперечно, вдихне нове життя і в них, зробить їх успішними, високоприбутковими, дозволивши відродити не лише прибережні, а й внутрішні регіони Криму.
Пишучи ці рядки, мені подумалось, що в сьогоднішній нашій скруті, коли Крим анексовано, коли наш вплив на нього зведено ледь не до нуля, хтось може прирівняти цю мою статтю до знаменитої промови великого Комбінатора про NewVasyuky. В тому щось є. Але дозвольте спитати, чи не спадала вам часом думка про те, що безсмертні Ільф та Петров насправді потішалися в тій ситуації не стільки над симпатичним пройдисвітом Остапом, скільки над безвольністю, бездіяльністю плебсу, його схильністю, сидячи по шию в багні, влаштовувати тим часом шахові турніри чи, сказати б на сьогоднішній день, розфарбовувати в національні кольори набережні, замість того, щоб змінити ганебні реалії? Наважусь запевнити шановного читача, що без великої мрії, яка сухою мовою прагматиків іменується планом, досягти чогось справді великого в жодному разі неможливо. Не сахаймося мрій. Важлива деталь лише в тому, щоб мрія не залишалася просто мрією. Нашу мрію треба дієво втілювати в життя. Крок за кроком. Щоденно. Так, як роблять те зараз хлопці і дівчата на Перекопі. Лише за такої умови вона стане реальністю.
Дієвість означає, окрім усього, наполегливу працю. Це лише нікчемні фіглярі, аби потішити вівцювату публіку, розпатякують, що тупим америкосам багатство впало, мов манна небесна. Але ж досить лише трохи напружити мізки, аби зрозуміти, що добробут нації, тим більше багатство, ніколи не падає з неба. Воно досягається тяжкою, часом виснажливою, працею. Саме так досягала свого добробуту Америка, саме так піднімалися з повоєнних руїн Німеччина й Японія, саме так йшла до економічного успіху Південна Корея. Саме так, не одними лише флешмобами чи мегамаршами у вишиванках, і нам треба відроджувати наш Крим, нашу Україну. Працьовитість, гідність, толерантність одне до одного і, безперечно, любов до свого краю – ось запорука успіху, запорука того, що оновленому Криму бути. Спитаєте, до чого тут ще й гідність і толерантність? Ось вам насамкінець невеличкі спостереження австралійської пари, Линдел та Пітера Астонів, які в 1996-1998 роках жили в Японії, на борту своєї яхти, переходячи від одного порту до іншого: «Японці працюють шість днів на тиждень, маючи лише кілька коротких свят на рік…». «Японська культура дуже відрізняється від нашої, і пожити там було чудовим досвідом. Архітектура та історія старої Японії сповнені хвилювання і пригод. Їхнє пізнання, пізнання підвалин мови допоможе вам зрозуміти, де перебуває сьогодні Японія. Уявіть собі, ви забули ваш гаманець в автобусі і хтось вискакує з нього і біжить з тим гаманцем за вами, щоб повернути його. Ми могли спокійно залишати наше суденце відкритим у кожному порту, і діти перебували у безпеці на вулицях у нічний час. Все це виникає з почуття національної гордості, заснованої на культурі минулого». Я впевнений, що наша культура, наша національна гордість нічим не гірша за японську, але для того, щоб туристи, які знову заповнять наш Крим, могли почуватися так само, як Линдел та Пітер в Японії, нам треба наполегливо працювати над тим вже сьогодні, чи не так, панове?
У наступній публікації ми поміркуємо про шляхи повернення Криму…

КРИМ, ЯКИЙ МИ ХОЧЕМО ПОВЕРНУТИ

Минулого разу ми розмірковували про перспективи Криму. Комусь ті міркування могли видатись ворожінням на кавовій гущі, адже з об’єктивних причин, а саме, через окупацію і подальшу анексію, не можемо наразі втілювати ті плани в життя. Для реалізації їх мусимо спершу повернути Крим. Саме тому я й пропоную сьогодні ще трохи поворожити на тій кавовій гущі в напрямку означення шляхів повернення Криму під суверенітет України, в її правове поле.
Найперше, що потребуватимемо задля цього, — це зміни існуючої на сьогодні в Україні влади. Умова ця є конче необхідною, без виконання якої про жодне повернення не може бути й мови. Лише повністю втративши розум, можна сподіватися, що наш Крим поверне влада, яка перед тим бездарно здала його, по-зрадницьки віддавши на поталу агресору всіх його мешканців без розбору, і в подальшому протягом двадцяти місяців не зробила жодного реального кроку в напрямку його повернення, натомість уславилась колаборацією з окупаційним режимом, створивши сумнозвісну ВЕЗ «Крим» (не скасована й досі!), перетвориши кримчан на нерезидентів у власній країні. Ще одним, куди вагомішим аргументом для зміни влади, є її тотальна корумпованість, спорідненість зі злочинною владою попередників, що є непереборною перешкодою до запровадження реформ, найперше, економічних та правових. Змінити владу можна і необхідно правовим шляхом, ініціювавши дострокові вибори неефективного парламенту, а в перспективі й — президента, через своїх представників у парламенті, яким довіряємо, або ж у разі недостатності депутатських голосів для того — шляхом ініціювання всеукраїнського референдуму за зміну влади. Відкидаючи заперечення на кшталт того, що зміна влади в цей непростий час дасть шанс для реваншу вчорашнім злодіям, які вже цими днями, прикриваючись патріотичними гаслами, готуються пролізти до влади місцевого рівня, зазначу, що нам треба взагалі відійти від схеми виборів, нав’язаної нашими хитромудрими наперсточниками, за допомогою якої до влади завжди й безумовно приходять не представники народу, а ставленики олігархічних кланів. Задля того варто лише, не продаючи своїх голосів, проголосувати не за пустопорожніх демагогів, які протягом десятиліть довели свою нікчемність у всьому, окрім безсовісної експлуатації наших сподівань і надій, не за ставлеників товстосумів, у надії, що вони вже накрали досить, то дадуть пожити й нам, не за хоробрих комбатів, місце яким, з усією пошаною до них, безперечно, у війську, в Міністерстві оборони, серед стратегів Генштабу, і не за скромних козаків-гаврилюків, які в силу своєї освіти ніяк не можуть бути ефективними парламентарями, а за людей, про патріотичність, фаховість і, найперше, про порядність яких знаємо напевне.
Чи є такі? Чи знаємо їх? Безперечно. Проблема лише в тому, що за існуючої схеми виборів, де все купується і продається, вони ніколи не потрапляють у владу. Спитаймо себе, чи подобається нам ця система? Впевнений, що, окрім тих, хто експлуатує її, решта – а це відсотків 90 виборців – дадуть негативну відповідь. – Як же нам обійти ту шахрайську схему? – спитаєте. Гарна новина в тому, що Конституція на нашому боці. Але, щоб привести в парламент фахівців, які замість бійок, піару, лобіювання інтересів своїх тіньових покровителів чи власної кишені, займуться тим, що ухвалять вкрай потрібні закони, сформують ефективний уряд, який, спираючись на ті закони, уможливить відродження економіки, реформування судової системи, змінить антинародну суть нашої влади, на загал, – щоб привести обранців, у яких впевнені, – нам доведеться побороти силу грошей силою нашої згуртованості. Пам’ятаймо, що наші непродажні голоси сильніші за їхні грубі мільйони. Всього ж і треба, що, ігноруючи спокуси, страх, залежність, проголосувати на виборах за того, хто, за нашими власними переконаннями, напевно підпадає під означення отих трьох П – порядності, професійності, патріотичності. Маємо твердо знати, що, попри всю складність цього завдання, реалізація його можлива в існуючому правовому полі, більш того – вона критично необхідна.
Наступним кроком до повернення Криму має бути створення, умовно скажемо, Міністерства Криму, найпершим завданням якого було б невідкладне розроблення покрокової, з прив’язкою до конкретних строків, стратегії повернення та реінтеграції півострова. Більш того, це міністерство мало б сконцентрувати й скоординувати всі зусилля Української держави, спрямовані на повернення Криму під юрисдикцію України, а отже, воно має бути наділене якнайширшими повноваженнями. Це міністерство мусить мати прямі горизонтальні зв’язки з усіма міністерствами, найперше, з Міністерством закордонних справ, юстиції, освіти, оборони, внутрішніх справ, з СБУ, а також повну і невідкладну підтримку уряду, всієї держави у втіленні своєї стратегії. Стратегія повернення Криму (СПК), втілювана Міністерством Криму (МК) в тісному співробітництві з Міністерством закордонних справ, скажімо, дозволить значно швидше використовувати можливості міжнародних організацій, аж до ООН. А це означає, що можна буде значно ефективніше боротися з авіакомпаніями, судновласниками, які, всупереч забороні, продовжують здійснювати польоти в кримські аеропорти, заводити судна в закриті порти Криму, не несучи за те жодної відповідальності, власне, безкарно. Це уможливило б неухильне задіяння положень міжнародного права. Так, спираючись на International Convention on the Arrest of Ships (Міжнародну Конвенцію про арешт суден), можна було б швидко покласти край незаконному заходу іноземних, насамперед російських, суден у кримські порти. А тісний контакт з Міністерством юстиції, Міністерством внутрішніх справ виключив би ситуації, коли безкарно відпускались судна-порушники, заарештовані навіть в українських портах. Тісна співпраця з Міністерством освіти не дозволить кинути напризволяще кримську молодь, зокрема випускників шкіл, які вимушено отримуючи сьогодні російські паспорти, фактично викреслюються державою Україна з числа своїх громадян, оскільки позбавлені права навіть в’їхати на територію материкової України, що вже само собою є ганебним і незаконним. А ще такий контакт міністерств унеможливив би вільне катання урядовців сьогоднішнього Криму світом, їхню участь у міжнародних конференціях. Проте найважливішим результатом такого співробітництва буде використання повною мірою всіх можливостей світового співтовариства, урядів і держав, включно зі зверненням до міжнародних судів, задля створення нестерпних умов для держави-агресора, примушення її до відновлення status quo.
Новосформований уряд, тим часом, має в поті чола працювати над реанімацією колапсуючої економіки Краю, над її відродженням. Найперше, це означає створення найсприятливіших умов для ведення бізнесу в Україні. Вже одне це дозволить вивести з тіні, повернути з офшорів власний капітал, залучити широкі іноземні інвестиції. Замість прямих і завуальованих податків, які на сьогодні є невиправдано високими, варто на певний період, скажімо, на три-п’ять років, суттєво знизити їх, а для окремих пріоритетних галузей, на той же період, взагалі податки скасувати. Слід згадати, зрештою, що податковий важіль у світовій економіці працює в обидва боки, а не виключно в бік нарощування податкового тиску. Нова податкова реформа має передбачати не лише це, а й нову концепцію податкової служби, на загал, де податковий інспектор не повинен надалі асоціюватися зі здирником-рекетиром, а лише з чиновником, поставленим для врегулювання всіх перешкод у стосунках підприємця і держави. Те ж саме стосується цілої говерли найрізноманітніших зарегулювань, бюрократичних бар’єрів, невиправданого ліцензування, надуманої сертифікації, безпідставних перевірок і т. д., і т. п. Суспільство вже давно усвідомило, що в економічних негараздах держави винні далеко не шахраюваті підприємці, а корумповані привладні чиновники, корумпована влада в цілому.
Важливість ефективного урядування на користь народу важко переоцінити. Як на мене, це те ж саме, що сіяти добірні зерна в родючу землю, адже з таким працьовитим народом, як наш, результати не змусять себе чекати. За таких умов швидкий економічний підйом України не те, що прогнозований, – він невідворотний. Саме реальність цього підйому, точніше реальність економічної успішності України, її процвітання, було тим пострахом, який підштовхнув Володимира Путіна на шлях агресії. Чи ж варто говорити, що успішність України є одним з важливих, а певніше, – найважливішим чинником повернення і Криму, і Донбасу! Але саме лишень процвітання України жодним чином не поверне ані Донбас, ані Крим в її обійми, навіть якщо б усі сто відсотків їхніх мешканців палко того забажали. Саме тому непослабний зовнішній тиск на країну-агресора має не те, що не припинятися, – він має наростати з кожним прожитим днем і МК має робити все можливе задля того.
Ще одним дуже важливим інструментом повернення Криму є військо. Попри всю нашу відданість намірам повернути Крим саме невійськовим шляхом, без людських жертв, без перетворення нашого чарівного півострова на руїну, маємо ясно розуміти, що лише повернення українських гарнізонів у місця їхньої постійної дислокації на території півострова, лише повернення військового флоту України в свої бази, які він вже ніколи не буде ділити з Росією, може гарантувати неповторення сценарію 2014-го чи будь-якого іншого. Маємо, нарешті, з усією відповідальністю усвідомити (пишу про те з нульових років), що живемо ми зовсім не в Елізиумі, що світ, в якому нам випало жити, звик рахуватися з реальною силою, найперше, з силою мілітарною, а отже, сильне, сучасне військо є беззаперечною необхідністю для застояння своїх інтересів, задля того, аби у жодного «братнього народу» не виникало підсвідомого бажання поширити свої кордони на нашу територію.
Дуже важливим, як на мене, доказом необхідності мати сильне, боєздатне військо в Криму є те, що корінний народ Криму, кримські татари, — єдиний народ, який сформувався саме на кримських теренах, – втративши свого часу державність, не має наразі армії, за допомогою якої міг би застояти свої інтереси. Під час російської агресії 2014 року українська армія, зраджена своїм найвищим керівництвом, не змогла захистити ані кримських татар, ані решту українських громадян Криму, лишивши два мільйони кримчан на ласку загарбників. Не думаю, що кримськотатарський уряд, кримськотатарська армія, якби вони існували на той момент, поводились би так само безвольно. Але ж тоді у кримських татар може виникнути цілком природне запитання: а чи варто й надалі довіряти державі, що так ганебно віддала в руки ворога народ, який довірився їй? На щастя, мудрі киримли добре відрізняють зрадливих нікчем, яких і досі звемо українською владою, від українського народу.
Historia est magistra vitae – історія є навчителькою життя, казали латиняни. Чи вчить вона нас, панове? Сподіваюсь, після такого тяжкого уроку, який вона нам надала, мало хто має сумніви в настійній необхідності сильного сучасного війська – армії, військового флоту, авіації, ракетних військ, військово-космічних сил, сил швидкого реагування – адже одним лише існуванням своїм воно стримує від нерозважливих дій будь-якого агресора.
Підсумовуючи, але не ставлячи крапки, бо ж стратегія повернення Криму, насправді, жодним чином не може розміститися в невеличкому дописі, ще раз наголошую, що найважливішим у тій стратегії є переформатування сьогоднішньої нездарної, злодійкуватої влади, точніше, заміна її на владу європейського зразка, на владу, яка не буде чинити перешкод перетворенню України на правову державу, більш того – докладе всіх зусиль для того. А ще ця влада створить умови для швидкого економічного зростання, реформує військо, зробивши його сучасним, потужним, високоефективним, на базі як власних передових технологій, так і з залученням найкращого світового досвіду. З перших же днів своєї діяльності нова влада створить Міністерство Криму, яке всю свою діяльність спрямує на якнайшвидше повернення анексованого півострова.
Насамкінець хотів би висловити тверду впевненість в тому, що щирі зусилля ніколи не бувають марними, що нова влада, яка вперше працюватиме на інтереси народу, таки з’явиться найближчим часом, що в складі нового уряду буде створено дієве Міністерство Криму і «Кримська світлиця», безперечно, буде складовою його інформаційного поля, що все те приведе, зрештою, до процвітаючої України, де успішний Крим матиме неймовірні перспективи.

 

#43 за 23.10.2015

НАРОД І ВЛАДА – НЕРОЗВ’ЯЗНИЙ КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ?

Попри невгаваючу тріскотню наших найвищих владоможців про реформи, які нібито успішно впроваджуються й які знаходять позитивне сприйняття, ба навіть високу оцінку з боку західних партнерів, Україна, на жаль, як сунулася, так і продовжує сунутися з гори в провалля. Якщо наша влада сприймає за високу оцінку своєї реформаторської діяльності доповідь заступниці секретаря Державного департаменту США пані Вікторії Нуланд сенатському Комітету із закордонних стосунків від 8 жовтня цього року (http://www.state.gov/p/eur/rls/rm/2015/oct/248032.htm) або чергові транші, які, скажімо, МВФ чи Міжнародний банк продовжують виділяти нам, то їй, владі, треба б чимшвидше розвіяти з-перед своїх ясних очей дим отих ілюзій. Насправді, гроші виділяють не через реальні реформи, які за двадцять місяців перебування наших «революціонерів» при владі мали б вже йти повним ходом, а через велике небажання Євросоюзу стати лицем до лиця з непередбачуваним, біснуватим «русским миром» безпосередньо на своїх східних кордонах, через небажання Заходу, в цілому, у відтворенні новітньої Російської імперії. Стосовно «високої» оцінки з боку Заходу, то маємо недвозначні заяви, принаймні двох сенаторів США, де вони прямо говорять про недостатні зусилля українського уряду у впровадженні реформ.
Щодо доповіді пані Нуланд, то в ній вона справді відзначила прогрес України, а саме те, що з ініціативи уряду ВР ухвалила закони щодо реформування секторів енергетики та сільського господарства, зміцнення банків, скорочення і модернізації державної бюрократії, передачі більших повноважень регіонам, створення наглядової структури задля очищення від корупції. До успіхів було віднесено отримання чотирирічної програми кредитування від МВФ, реструктуризацію державного боргу, припинення воєнних дій, відведення важкої артилерії та початок повернення біженців.
Щось із перерахованого і справді є значним поступом уперед. Ніхто ж не буде заперечувати розумності очищення банківського сектора від неплатоспроможних банків чи позитиву від припинення війни! А хіба спаде комусь на думку ставити під сумнів необхідність ухвалених Радою законів, навіть попри явну неоднозначність деяких з них? От лишень поступ той чомусь нагадує спринтерський забіг у трясовині. Зазначені пані Нуланд закони поки що не більше, ніж потенціал, оскільки на сьогодні вони реально не діють. Так, банки, які, гадано, мали б зміцнюватись, як перекачували, так і продовжують перекачувати нацарьовані олігархами мільйони в офшори. Вражає те, що в цій брудній справі не пасуть задніх і банки державні. Скандальні розкриття, де фігурують імена Авакова, Кононенка, — то лише окремі струмені того потоку. На сьогодні ні енергетика, ні сільське господарство не відчули ще на собі дії тих благодатних реформ, так само, як нема мови про якусь модернізацію державної бюрократії, реальну передачу влади на місця чи ефективну діяльність Антикорупційного бюро, початок роботи якого щосили затягується.
Чи помічає те пані Нуланд? Безперечно. Саме тому, говорячи про позитивні зрушення, такі, зокрема, як початок процесу реформування системи правопорядку, старт процесу створення дорожної поліції, обрання нових місцевих прокурорів, вона особливо наголошує на нагальній необхідності реформування Генеральної прокуратури, на безперешкодній діяльності новоствореного Управління Генерального інспектора в тій системі, на якнайшвидшому призначенні антикорупційного прокурора. Ще раніше, на вересневому Фінансовому форумі в Одесі, на крайню потребу якнайшвидшого реформування Генеральної прокуратури України звертав увагу посол США пан Джеффрі Пайєтт, вважаючи, що корумповані чиновники Генеральної прокуратури України відкрито й агресивно підривають реформи. І це все висловлюється відкритим текстом. Можна лишень уявити, які неприємні речі говорять нашим урядовцям віч-на-віч!
А хіба ми самі не розуміємо, що навіть ті ухвалені закони є не більше, ніж камуфляжем, який, змушена до дій проолігархічна більшість нашого парламенту, демонструє світові? Хіба ми не бачимо, що під виглядом оновлення системи прокуратури на місцях у насиджені крісла повертаються старі прокурори? Хіба ми не були свідками танців з відвертим викручуванням рук навколо призначення голови Антикорупційного бюро? Хіба не те саме відбувається зараз з призначенням антикорупційного прокурора? Хіба не знаємо, хто призначив, хто до сьогодні уможливлює перебування на посаді самого генерального прокурора, особи, яка відверто покриває, фактично є одним з очільників корупції в Краю? Чого лишень вартий факт, наведений тим же паном Пайєттом, коли у справі екс-міністра екології Миколи Злочевського влада Великобританії вилучає 23 мільйони доларів незаконних активів, що належать українському народу, просить чиновників ГПУ надіслати документи, що підтверджують підстави для арешту, а ті натомість направляють їм листи адвокатів Злочевського, які свідчать, що справи проти нього немає. В результаті британський суд знімає арешт з активів, гроші пливуть на Кіпр. Чи не те саме відбувалось (досі відбувається) з «сімейними» мільярдами Віктора Януковича, з «чесно награбованими» мільйонами дрібніших сошок минулої влади?
Що ж заважає нашим владоможцям очиститися від корупційної скверни? Які вериги тримають їх в тому болоті? Що більше думаємо над тим, то ясніше проступають обриси страшної підозри, – а чи не є вони найгустішою трясовиною отого нашого корупційного болота?
Кажете, то не є жодним відкриттям? Кажете, всі про те знають? Отакої… А як же тоді пояснити те, що всіх отих песиголовців хтось обрав за нашу владу?
Кажете, люди не знали, що вони аж такі капосні? Кажете, ці були кращими з тих, за кого можна було проголосувати? Ото негідники… Як не соромно обманювати сподівання народу! Ганьба!
А що, може, минулого чи позаминулого разу вибирали кращих? Теж ні? Що ж це в нас за еліта така – куди не повернись, одні шаромижники! Але не побиваймось, товариство. В неділю саме вибори, то оберімо собі хоч цього разу справжню владу, таку, яка зробить всім нам нарешті «харашо» – відремонтує розбиті вщент дороги, відкриє десятиліттями закриті фабрики-заводи, забезпечить безкоштовну освіту-медицину, зробить безкоштовним газ (бо ж то загальнонародне багатство!), надасть пільги на те і на се, а то, гляди, й видасть кожному українцеві по курці, яка несе золоті яйця. Ну, має ж, нарешті, бути хоч якась справедливість!
Гріх, кажете, збиткуватися, бо народ таки надіється на тих, кого обирає, вірить їхнім обіцянкам? Ото ж то й воно, шановні… Булат Шалвович Окуджава, мудрий поет-пісняр, подарував колись світові чудову пісню, що якнайкраще віддзеркалює цю ситуацію. Загляньмо й ми в це дзеркальце – чи не впізнаємо кого? (https://www.youtube.com/watch?v=VywWBZw4C1I)
Насправді, я не думаю, що серед мудрих «світличан» багато таких, хто живе одними надіями. В характері українця споконвіку було закладено потужну енергію самостійності, самодостатності, впевненості в собі. Саме вона дозволила нам пронести нашу ідентичність через усі випробування долі, саме вона – впевнений у тому – дозволить нам, зрештою, видряпатися з болота, в яке нас затягнули і ледь не втопили. Варто лиш згадати, що зовсім не нахабні злодійкуваті нездари є володарями на нашій землі, а ми з вами. Згадати і діяти відповідно. Найперше, маємо відновити самоврядування, яке з дідів-прадідів існувало в нашому Краю. Навіть вже існуюче законодавство, особливо з нещодавно ухваленим законом про місцеве самоврядування, дає досить влади, аби можна було взяти справу відродження Краю в свої руки. Кому, як не нам, знати, що краще вирощувати на наших полях, яке виробництво налагодити, з ким торгувати і кого обирати на ту владу. Обирати – саме так, а не гратися у вибори за правилами наперсточників, як те робимо донині. Адже в кожній громаді знаємо людей, знаємо, на що вони здатні, можемо значно швидше й ефективніше впливати на них. Звісно, і за найкращих умов можна і далі відсиджуватись у крайній хаті, тримати дулю в кишені, чекати манни небесної, гундосячи, що клята влада того не забезпечує. Але тут варто усвідомлювати, що, скажімо, Біблія розглядає життя як вибір – наш власний вибір. Життя можна прожити, а можна проіснувати. Згадаймо притчу про лукавого раба – невже наш вибір буде на його користь?
Саме тому, коли почуєте, як якісь «прості люди», люди з вилами чи ще які нововідродженці обіцяють вам молочні ріки в кисільних берегах з манною кашею вприсипку, безлімітні пільги на все, що бажаєте, включно з проїздом від Закорюпинська до Марселя, пригадайте мудрого Булата Шалвовича і женіть тих швондерів далі, ніж очі бачать. Натомість шукайте вже сьогодні тих, хто замість пустопорожньої заметілі слів запропонує вам детальні, добре обґрунтовані плани відродження чи то заштатного молокозаводу, чи «Південмашу», прокладення нової дороги, чи ремонту вже існуючої – того, що вже завтра дасть вам достойно оплачувану роботу, впевненість у собі і в майбутньому ваших дітей.
Нинішні вибори зусиллями нашої сьогоднішньої влади не обіцяють, на жаль, можливості вибрати тих, хто почне, нарешті, піднімати країну з руїн. До влади тягнеться все та ж трафлена колода опереткових валетів та їхніх шестірок. Маємо ігнорувати їх. Йдемо на вибори, аби нашим голосом не скористалися нечисті на руку шахраї, але голосуємо лише в тому разі, коли на всі сто відсотків упевнені у своєму виборі. В іншому разі, викреслюємо всіх.
– А хто там, сидячи по шию в болоті, белькоче щось, похлинаючись брудною жижею, що то, мовляв, не вихід, що людям треба довіряти?! Чи не ту саму довіру спиваєте нині, довірливі мої?
Насправді, реальний шанс матимемо лише тоді, коли дозріємо до розуміння потреби реального самоврядування не на словах, а на ділі, коли, не чекаючи понеділка, через Мережу, а чи й розклеюючи об’яви на стовпах, закличемо своїх сусідів, односельців, співгромадян на віче, на якому поставимо питання утворення територіальної громади, коли оберемо, як колись на козацькому Колі, реальних керівників тієї громади, людей, які будуть звітувати не перед віртуальною владою Центру, а перед нами, отоді можна буде сказати, що ми почали відродження України.

#44 за 30.10.2015

ТРАГЕДІЯ «ІВОЛГИ» — ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ СТАНУ СУСПІЛЬСТВА

«ЛЮДИ ПОДІЛЯЮТЬСЯ НА ТРИ ВИДИ: ТІ, ХТО ЖИВІ, ТІ, ХТО МЕРТВІ, І ТІ, ХТО ПЛАВАЄ В МОРІ» (АНАХАРСІС)

Цієї суботи минає чотирнадцять діб з моменту, як на траверзі входу до Дністровсько-Цареградського гирла затонув прогулянковий катер «Іволга». Чотирнадцять загиблих, принаймні двоє зниклих безвісти. Увага, яку привернула до себе ця трагічна подія, цілком зрозуміла. Маємо зробити висновки, аби зменшити ризик повторення подібних випадків, уникнути невиправданих жертв. На жаль, те, що відбувається нині навколо цієї, безперечно, сумної події, більше нагадує якесь схиблене шоу, яке важко пояснити навіть розпалом передвиборної кампанії на той момент. Те, що на місце події оперативно прибув голова Одеської ОДА пан Міхеїл Саакашвілі з прокурором області, сприймалось цілком адекватно, а проте ж, куди як важливішим було б вчасне прибуття на місце катастрофи рятувальних катерів, а до місця висадки потерпілих – карет швидкої допомоги. Зачудування і глибоке занепокоєння викликало, натомість, доручення Президента України про негайне розслідування причин катастрофи. Це ж як треба не довіряти службам очолюваної тобою держави, бути переконаним в їхній нікчемності, безвідповідальності, аби гадати, що без твого персонального доручення жодного розслідування не буде! Воно, може, панові президенту і видніше, але ж тоді хіба не раціональнішим було б залатати мішок, з якого сипеться зерно, замість того, аби, крекчучи, підбирати його на кожній вибоїні, цибаючи за розхлябаним возом?
І вже справжнє шоу відбулося на каналі «Інтер» минулого понеділка у програмі «Стосується кожного». Серед запрошених було кілька потерпілих, яким пощастило вижити під час аварії катера, кілька чиновників, журналіст, психолог і типова «інтерівська» публіка. Найбільш адекватними в тій компанії, безперечно, були жіночка, яка прихистила в себе витягнутих з моря потерпілих, і капітан катера, який, незважаючи на пробоїну у власному суденці, отриману під час рятувальних робіт, не припинив їх, врятувавши життя кільком людям. Чиновництво, попри відповідний ситуації вираз облич, виглядало нікчемно. Сумно було дивитися на тих, від кого значною мірою залежить якість нашого життя, а часом, як в цьому випадку, і воно саме, і усвідомлювати при тому, що вони, насправді, навіть не здатні належно проаналізувати ситуацію, зрозуміти реальні причини біди, що трапилася. А неправильні оцінки, ясна річ, жодним чином не виправлять обставин, які призводять до того. Так, мовлячи про причини аварії судна, чиновництво, як, власне, й потерпілі, всю вину за те покладали на капітана судна. Не погодитися з тим неможливо. Той справді зухвало ігнорував правила, зокрема і головним чином, те з них, яке регламентує кількість пасажирів, дозволених для перевезення. Але, окрім реальних порушень, на нього безсоромно навішувалося все, що лише спадало в неорані чиновницькі мізки. Зрештою, договорились до формули, за якою невдаха-капітан «…порушив усе, що лишень можна було порушити». Формула сподобалась публіці. А оскільки висловлювали її ті, хто, гадано, є фахівцями, – у всякому разі, згідно з титулами, які вони мають, – то боюсь, вона буде важливим аргументом і для суду, який визначатиме долі капітана та власника «Іволги». Саме тому, заради справедливості, від якої не маємо права відрікатися за жодних обставин, запрошую читачів проаналізувати справжні і висмоктані з пальця порушення, приписувані капітанові «Іволги». Дуже сподіваюсь, що це допоможе висвітлити тих, хто криками «Тримай злодія!» сподівається відвернути увагу від себе.
Найперше, щодо самого судна. Неодноразово з «компетентних» вуст було заявлено, що катер «Іволга» не призначений для морських умов, що це — типово річкове судно, отже, виходити в море на ньому капітан не мав права.
Що ж є катер «Іволга»? Якщо ми завдамо собі клопоту поцікавитися тим у моряків, які плавали на ньому, а чи погуглимо в Мережі, то досить скоро переконаємось, що це, насправді, досить вдалий проект «РВН-376у», започаткований у 1955-1957 роках, відомий у просторіччі як «Ярославець», оскільки будувався спершу на Ярославському суднобудівному заводі № 345. Що проект був справді вдалий, свідчить вже одне те, що будували його величезною серією, в різних модифікаціях аж до 1992 року. Погодьтеся, не кожен проект витримав подібне випробування часом.
Тепер щодо його «непридатності» до морських умов плавання. Варто знати, що катери цього проекту будувалися, зокрема, й для потреб військово-морського флоту, де використовувались як буксири, торпедолови, тральщики, сторожовики, роз’їзні судна. Звісно, це суденце важко прирівняти до трансатлантика, але мій чвертьстолітній досвід будівельника малих суден, такий же досвід яхтового капітана дозволяє стверджувати, що добре утримуваному катеру цього типу, під управлінням досвідченого капітана, жодна погода в аквенах принаймні Чорного моря не становила серйозної загрози.
Що ж стало причиною затоплення судна, причиною загибелі людей? Відмітаючи всіляку дурню, наговорену великими фахівцями з флотоводства на полірованих столах, на кшталт відсутності контролю при відході від «лівого» причалу чи відсутності на борту того чи іншого чарівного папірця, який, звісно ж, своїм авторитетом нізащо не дозволив би «Іволзі» так ганебно перекинутись, маємо, проте, безперечно погодитися з ними, що основною причиною того оверкілю було потрійне перевищення зазначеного в сертифікаті, в технічному формулярі малого судна числа пасажирів. Причина того лежить на поверхні і називається жадібність. Уже через одне це капітан «Іволги» не викликає жодної симпатії. З іншого боку, я б застеріг читача від демонізації його образу. Не забуваймо, якщо туристи – в нашому випадку рибалки – вирушають у море за задоволенням, то для екіпажу судна — це, найперше, робота – робота, яка утримує їх самих, їхні сім’ї. Якщо зважити на те, що утримання суденця також виливається в дуже кругленьку суму (не в останню чергу через захланність того ж самого корумпованого чиновництва), то намагання працювати і не за найсприятливіших обставин, аби заробити додаткову копійку, на яку треба жити до наступного сезону, не видається таким вже й злочинним. Це, звісно, жодним чином не виправдовує ані свідомого порушення сертифікаційних умов, ані правил хорошої морської практики, тим більше непрофесійності.
Взявши на палубу до трьох членів екіпажу, принаймні ще тридцять шість пасажирів, що в термінах ваги дорівнює майже трьом тоннам, капітан «Іволги» тим самим значно змістив центр тяжіння судна вгору, зробивши його дуже вразливим на хвилюванні, яке наростало. Навіть за спокійної погоди такий вантаж на верхній палубі є вельми небезпечним, оскільки непередбачуване переміщення пасажирів на один борт може призвести до перекидання судна. Досить сказати, що і дванадцять дозволених пасажирів, зібравшись на одному борту в ідеальну погоду, призводять до нахилу судна в 11 градусів, це при тому, що кут входу палуби у воду дорівнює 24 градусам. Але назвати погоду 17 жовтня спокійною було ніяк не можна.
В студії «Інтера» ми раз по раз чули шарпкі слова «шторм», «сильний шторм». Саме цими словами аргументували злочинність рішення капітана «Іволги» вийти в море. Про «надскладні погодні умови» мовить також сайт «Однако SU», розповідаючи про участь у рятувальній операції наших доблесних морських прикордонників. Ми ще повернемося до них, а поки що пропоную зіставити можливості «Іволги» з тією погодою, яку вона зустріла в морі того дня. Плавання суден цього типу Реєстр судноплавства України допускає при силі вітру до восьми метрів на секунду і висоті хвилі до двох метрів одновідсоткової забезпеченості при сумарній повторюваності менше 4%. За шкалою Бофорта, це — до п’яти балів. Вітер при тому визначається зовсім не як «штормовий», а як «свіжий».
Аби визначити, якої ж сили був «шторм» 17 жовтня 2015 року в районі Затоки, що згубив «Іволгу», загляньмо тепер в архів сайту погоди
(http://www.wunderground.com/history/airport/UKOO/2015/1017/DailyHistory.html?req_city=%D0%97%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0&req_state=&req_statename=Ukraine&reqdb.zip=00000&reqdb.magic=16&reqdb.wmo=33837&MR=1).
Як бачимо, при виході «Іволги» о 6.30 ранку швидкість вітру була… всього чотири метри на секунду, тобто, за шкалою Бофорта, це був слабкий вітер. Власне, він почав зростати лише о пів на дев’яту (до 6 м/с), досягши максимуму в вісім метрів на секунду лише опівдні. Але він у цей же час вчергове почав змінювати напрямок зі східного-південно-східного знову на східний, спадаючи при тому на силі так, що до третьої тридцять по полудні, а саме до того моменту, який називають часом, коли трапилась біда, його сила впала до чотирьох-п’яти метрів на секунду.
Як бачимо, середній вітер був далеко не штормовим. Насправді, для невеликих суден значно більшу небезпеку становлять шквали. Того дня їх вистачало. Почалися вони о чверть на одинадцяту, і сила вітру в шквалах доходила до дванадцяти метрів на секунду. Це було справді неприємно, але, якщо згадати, що штормовим зветься вітер, який перевищує 20,7 метра на секунду, то ми бачимо, що про жоден шторм у той день не йшлося, а отже, звинувачувати капітана «Іволги» в безвідповідальному ігноруванні небезпечних погодних умов не можна. Більше того, схоже, невдовзі по полудню капітан вирішив повертатись. Від Дністровської банки, де ловили рибу, до входу в Дністровсько-Цареградське гирло близько десяти миль. До мілини, через яку до гирла лиману веде вузький канал, – близько семи з половиною миль.
Доки суденце йшло по відносно глибокій воді, великих неприємностей, певно, не виникало. Проблеми виникли саме в районі тієї мілини, де глибини з десяти-дванадцяти метрів зменшуються удвічі – до чотирьох-шести метрів.
На моє переконання, саме тут, де хвилі, наштовхуючись на мілину, здіймаються вгору, заламуються, і сталася біда. Річ в тім, що судна цього проекту, через свою невелику ширину – всього 3,98 м при довжині 21 метр і без перевантаження не дуже добре поводяться на попутній хвилі. Зазвичай, для підвищення морехідних якостей ці суденця баластують, закладаючи в трюм кілька тонн вантажу. Власне, «Ярославець» розрахований на перевезення в трюмі до п’ятнадцяти тонн вантажу, але саме в трюмі, де він додає судну остійливості, а не на палубі, де кожен зайвий кілограм її зменшує. Я не маю підстав думати, що, експлуатуючи «Іволгу» в прибережній морській зоні, її власник не здогадався зробити це. Але в будь-якому випадку було б цілком логічним попросити пасажирів спуститися до кают. Чи було це зроблено? Судячи з уривчастих свідчень пасажирів, ні. Чому? Тут можна лише гадати. Взявши з пасажирів чималі гроші і не змігши через погоду надати їм те, за що вони заплатили, молодий капітан, певно, не вважав можливим ще й загнати їх до тісного трюму, де хитавиця сприймалася б значно відчутніше, діткливіше. Це — лише припущення, звісно, але я не раз був свідком, коли саме цей монетарний мотив змушував капітанів маломірних суден виконувати часом небезпечні забаганки своїх пасажирів.
Повертаючись до нашої ситуації, хотів би наголосити на тому, що невжиття розумної дії є нічим іншим, як злочинною бездіяльністю. Капітан ще при знятті з якоря, там, на Дністровській банці, мав би застосувати весь свій авторитет, аби за всяку ціну переконати своїх пасажирів спуститися до кают, змусити їх, врешті, до того. Значне покращення поведінки судна, а головне, розуміння того, що в тих обставинах зроблено все для безпеки пасажирів, було б йому втіхою за будь-яких розкладів, а найпевніше, він щасливо довів би своє суденце до причалу.
Виходячи в осіннє море, тим більше з пасажирами, капітан має бути готовим до того, що погода може змінитися раптово і непередбачувано. Відповідно, технічний стан судна має бути гарним, а рятувальні засоби напоготові. Судячи зі свідчень потерпілих, капітан «Іволги» злегковажив і з тим. Його пасажири могли скористатися лише одним рятувальним кругом та надсилу зуміли розкрити рятувальний пліт, контейнер якого хазяйновитий власник, всупереч правилам, обв’язав додатковими стропами. Про жодні рятувальні жилети не йшлося. Схоже, вони були зіскладовані десь у підпалубних приміщеннях, а отже, були недоступні для потопаючих. Є великі сумніви і щодо того, чи було їх достатньо для взятої того дня на борт кількості пасажирів. Будь вони під рукою у пасажирів у момент перевороту, а ще краще, заздалегідь вдягнуті, і такої кількості жертв вдалось би уникнути, адже навіть у холодній чорноморській воді середини жовтня вони дали б можливість протриматися до підходу рятувальників.
Тепер щодо рятувальників. Одинадцятиметровий швидкісний катер морської охорони ДПС «Калкан», який невдовзі прибув на місце катастрофи з Кароліно-Бугазу, не виявився аж надто результативним. В його активі лише один врятований. Шкодую, що не можу назвати ім’я капітана іншого катера, який, не роздумуючи, прийшов на допомогу потопаючим, витягнувши з води шістьох з них. Він не припинив рятувальної операції, навіть отримавши пробоїну в корпусі власного суденця. Моє найглибше шанування йому!
На жаль, ми не маємо спеціалізованої морської рятувальної служби. Але ж як вона потрібна! Вона може бути окремою одиницею, може входити організаційно до структури МЧС, але вона має бути. Схоже, на сьогодні у нашого привладного чиновництва немає не те що коштів на її створення – нема усвідомлення її потреби. Підкреслю, морська рятувальна служба має мало спільного з сонними рятувальниками, яких ми зустрічаємо іноді на пляжах. Нам, справді, варто б задуматись над створенням справжньої рятувальної служби, особливо після уроків «Іволги».
Непогано було б при тому взяти за зразок британську благодійну установу RNLI (Королівська національна інституція рятувальних човнів), яка діє на всіх узбережжях Великої Британії, Ірландії, островів Ла Маншу та фінансується в основному на грошові перекази спадку, на приватні пожертви, а члени екіпажів рятувальних човнів є неоплачуваними добровольцями. Ця організація нараховує 236 рятувальних станцій, використовує 444 спеціалізовані рятувальні човни, її рятувальники, оплачувані місцевою владою, контролюють 200 пляжів. Щоб уявити ефективність цієї організації, зазначимо, що лише протягом 2013 року вона рятувала життя в середньому двадцяти трьох людей на день. Від початку заснування в 1824 році RNLI врятувала життя 120 000 людей, втративши при тому 800 життів самих рятувальників. Організація веде широку просвітницьку роботу, особливо серед молоді. Її волонтери охоплюють своїми лекціями про безпеку на морі та на пляжі до 6 000 дітей на тиждень, 800 дітей за цей же час отримують практичну підготовку. Високим покровителем Інституції є королева Великої Британії Єлизавета II.
Гарно було б, якби й наш президент, замість неоднозначних доручень, започаткував щось подібне. Звісно, на те потрібна добра воля не лише одного президента. Маємо самі усвідомити потребу того. Маємо зрозуміти, що совкова система тотального контролю, суцільного чиновницького зарегулювання, яку практикуємо ще й досі, не спрацьовує. Вона не може бути ефективною вже тому, що концентрується не на інтересі суспільства, не на суті справи, а на інтересі чиновника, який намагається отримати певні матеріальні вигоди, уникаючи при тому будь-якої відповідальності. Звідси неймовірна кількість «важливих» папірців, «красивих» штампів, «солідних» підписів. Чи велика ціна всьому тому в країні, де все купується і продається? Чи багато життів врятували формальні заборони, які легко оминути, вкинувши до жадібно простягнутої чиновницької шапки якогось п’ятака? Думаймо, панове, – життя не можна ні зупинити, ні зарегулювати. Його можна, щоправда, спаскудити, чим і займається за нашого безвольного потурання наша нездарна влада.
Наразі вже готуються оргвисновки, готуються чергові «ужесточения» стосовно плаваючої братії – чергові ускладнення з оформленням, веденням водного рекреаційного бізнесу, який в Україні щойно почав спинатися на ноги. І все те безальтернативно результується лише в розширенні годівниці того ж чиновництва.
Ні, я — не противник, скоріше, прибічник серйозної сертифікації судноводіїв, що пов’язали себе з рекреаційним бізнесом, але при тому:
а) сертифікати не повинні продаватися направо й наліво, часто особам, які жодного стосунку ані до моря, ані до судноплавства не мають, як те відбувається нині, і чиновник має відповідати за незаконно видані посвідчення, сертифікати в судовому порядку;
б) чиновник не має нести жодної відповідальності за шкоду третім особам, завдану з вини судноводія, якщо доведено, що всі посвідчення видані чиновником у законний спосіб;
в) за шкоду, завдану пасажирам, за загибель людей, взятих на борт, відповідальність лежить виключно на судноводієві, але в кожному конкретному випадку вина має бути доведена неупередженим фаховим судом із залученням експертів.
Власне, нема потреби винаходити свого «велосипеда», варто роззирнутися навкруги і залучити вже відшліфований світовий досвід. Над жодним європейським чи американським яхтсменом, який вирішив поправити свої фінансові справи, взявши на борт пасажирів, чи займається тим на постійній основі, не стоїть ціла армія чиновників. Найбільше, що він має зробити, це взяти відповідну ліцензію і наприкінці року, сплативши податки, включити те до свого податкового звіту. Все решта — то його особиста відповідальність: технічний стан судна, його оснащення та забезпечення, час виходу і погодні умови – все, що жодному чиновнику, сидячи в кабінеті, не побачити і не передбачити жодними циркулярами. Отже, я мовлю за ОСОБИСТУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДНОВОДІЯ, яка є основою безпеки пасажирів і яка неможлива без самоповаги. Без самоповаги ж не буває і поваги до чужого життя.
Дуже тяжке враження залишилось від того, як потерпілі в студії «Інтера» сприйняли думку, висловлену журналістом, про відповідальність самих пасажирів у трагедії «Іволги». Це питання зринало кілька разів, і щоразу потерпілі, за підтримки багатьох присутніх у студії, скромно відмежовувались від подібних закидів, заявляючи про те, що, мовляв, вони повністю довіряли капітанові. Я був вражений. Якщо вони справді думали так, то це не менша біда, аніж та, якої вони щойно перед тим зазнали. Це значить, що навіть дотик до Кощавої нічому їх не навчив. Дуже сподіваюсь, що то були лише слова. На мій погляд, в тому, що сталося 17 жовтня на траверзі Дністровсько-Цареградського гирла, частка відповідальності пасажирів «Іволги», безсумнівно, є. Справді, важко повірити, що, набиваючись на палубу переповненого судна, ні в кого не виникло відчуття небезпеки, приниження принаймні. Сліпа довіра, породжена багатолітньою звичкою бути безправним знаряддям, що вміє розмовляти, не вирішуючи при тому нічого, дуже небезпечна річ. Маємо прокидатися, врешті, від пошуків доброго хазяїна, на якого можна перекласти відповідальність за свою долю, за власне життя, від заколисуючих запевнень нашого чиновництва про те, що лише воно здатне одним широким розчерком пера вирішити всі наші проблеми, задовольнити всі наші бажання, захистити наші життя. Маємо відкривати очі і брати відповідальність на себе, панове.
Насамкінець хотів би висловити щире співчуття родинам загиблих, а всім нам нагадати, що море і в ХХІ сторіччі залишається морем, яке щоденно поглинає і значно досконаліші творіння людських рук, аніж допотопний, непоказний «Ярославець», щоденно поглинає людські життя. А при тому ж людство плавало, плаває і ніколи не відмовиться плавати по його розкішних, хай часом і грізних хвилях. Не забуваймо лишень про обережність.

#45 за 06.11.2015

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ СТОСУНКІВ НАЦІЇ І ДЕРЖАВИ

Намагання осмислити те, що відбувається з Україною в останні десятиліття, зрозуміти нашу роль, роль нашої влади в тому, мимоволі приводить на думку аналогію з народом обраним. Тоді Мойсеєві за Божої допомоги вдалося випхати з єгипетського полону занепалих духом євреїв, які звиклися зі своїм рабським становищем, приросли до нього. Поводивши сорок років ту безперервно скиглячу на згадку про дармове їдло, житло, канчуки та інші поцінні пільги юрбу по Синайській пустелі, яку, між нами, можна було заввиграшки перетнути щонайбільше за місяць, дочекавшись, доки найзапекліші скиглії відійдуть в кращий світ, той врешті вивів їх та їхніх нащадків на Волю.
Ми теж маємо власну пустельку на Херсонщині — найбільшу в Європі, до слова. Проте, насправді, вона така мала, що якби нашим першим мойсеям і вдалося увібгати туди всі п’ятдесят шість мільйонів, які мали на старті, то замість провітрення мізків у поході мали б великий циганський табір, який дуже скоро перетворився б на загиджене смердюче болото. Певно, розуміючи, що тут потрібне дещо масштабніше, наші доморощені поводирі навіть не пробували зривати українство з насиджених місць. Та й куди йти, якщо рабство відбуваєш у власному домі! А якщо йти нікуди не планувалось, то пустелю треба було створювати на місці. Доки ж вона утворювалась, не використати вже готового, сформованого, вишколеного раба, який понад усе цінує — ні-ні, не примарну волю, з її непередбачуваністю, потребою самостійно мислити, приймати рішення, відповідати за них, а оту саму гарантовану миску нізчимних помий з панського столу, а ще пільги, низькі тарифи і, як окремий бонус, можливість поскиглити, полаяти свого чергового мойсея, було б просто дурістю.
Тож коли в 1991 році комуністичний Фараон зійшов в Аментес, наші мойсеї-мусії, заховавши під шапками брязкальця від його корони, заходилися в поті чола перетворювати Край на Синайську пустелю, аби було де, хоч би й по колу, поводити лоповухих рабів. То була нелегка, але вдячна справа, в тому сенсі, що мусіям у часі того «творення» чимало приросло. Надто багато зусиль, щоправда, доводилось витрачати на ритуальні камлання про свободу, яка чекає на кожного сумлінного раба в кінці шляху, на засівання навсібіч пільгами та низькими тарифами, на невпинну боротьбу за майбутнє щастя всіх терпеливців, на обіцянки безвізового долучення їх до свобод Зовнішнього Світу і його дарів.
Невідомо, чи то через відволікаючий ефект того камлання, чи через занадто велике захоплення процесом приростання, обважнілістю від нього, але справа побудови повномасштабної пустелі дещо загальмувалася, затягнулася. Де в кого виникли негідні сумніви щодо того, чи варто взагалі щось змінювати, бо ж і в скаламученій болотяній водичці можна було наловити чимало риби. Проте справжні мойсеї добре розуміли, що зупинятися в жодному разі не можна, адже те викликало б надто багато запитань, відповідати на які було б вкрай незручно, а то й неможливо.
Відомо, що єврейському пророкові доводилось часом непереливки. Лише його мудрість, неодноразове Боже втручання і всеперемагаючий час зрештою уможливили осягнення очищеним народом землі обітованої.
Нелегко було й вітчизняним мусіям. Найперше, Бог, схоже, не виявив анінайменшої прихильності до задуму перетворення землі обітованої на пустелю. Він, щоправда, не чинив і перешкод, але й не дарував чудо вищого просвітлення жодному з них. Навпаки, мимоволі справлялось враження, що час від часу він позбавляв їх розуму. Так, Мусій Макарович, попри підписані ним же міжнародні угоди, за якими всі війська, що перебували на території України, належали Україні, попри всі зусилля патріотично налаштованих офіцерів, зокрема членів СОУ, не наважився відстояти право України на ВЕСЬ Чорноморський флот, розташований в українських базах. У результаті Україна отримала невелику частку різношерстих суден зі складу ЧФ СРСР, з яких бойових кораблів було зовсім небагато, а на її території, всупереч вимогам Конституції, опинилася чужоземна військова база, яка, мов міна сповільненої дії, чекала свого часу і вибухнула через двадцять три роки. Те саме стосувалось і тактичної ядерної зброї, і авіації, і сухопутних військ. Так, з 1993 до 1996 року лише зі складу морської авіації було розформовано п’ять авіаційних полків: 5-й гвардійський морський ракетоносний Констанцький, 943-й морський ракетоносний Констанцький, 30-й окремий морський розвідувальний Севастопольський, 917-й окремий транспортний, 78-й окремий протичовновий вертолітний полк, який базувався в Кримській базі на Донузлаві, а в 2004 році був розформований, і 555-й інструкторсько-дослідницький змішаний протичовновий авіаційний полк.
Кажуть, військо є лише віддзеркаленням суспільства, рівня його розвитку, динамічності його економіки. Але ми ж знаємо, що в економіці були запущені ті самі процеси. Фабрики, заводи, цілі комбінати, унікальні промислові об’єднання, успішні сільськогосподарські підприємства банкрутували, нищили, вирізали на металобрухт. З цього росли великі мільйони наших теперішніх господарів життя.
У 1992 році Чорноморське морське пароплавство — найуспішніше пароплавство в колишньому Союзі — нараховувало 255 суден, які складали серйозну конкуренцію найбільшим світовим компаніям. На відміну від військового флоту, який лише поглинав кошти, ця гусочка несла золоті яєчка. Але курс на створення пустелі не минув і ЧМП, яке на той час вже іменувалось компанією «BLASCO». Невсипними стараннями Мусія Даниловича станом на 2004 рік в компанії залишилось лише 6 (!) суден. Так що Мусію Андрійовичу тут ні до чого було докластися. Тим не менш, до кінця його поводирювання в ЧМП залишився один єдиний самохідний плашкоут «Парутіно».
За такої успішної роботи Мусію Хведоровичу, проффессорові, з усіма його безсумнівними талантами, нічого не залишалось, як підчищати за папєрєднікамі, з чим він, треба визнати, вельми успішно справлявся, віднаходячи на вже відпрацьованій, пустельній за визначенням території досить широкі можливості для покращення.
Подейкують, що й теперішній наш мусій не сидить склавши руки. Кажуть, що, на відміну від багатьох і багатьох ударників пустельної праці, йому одному вдається сьогодні, навіть попри несприятливі для когось часи, цілком успішно продовжувати благородну справу пустелізації Краю як місця, куди його наступник зможе врешті повести свій терпеливий народ, аби через сорок років той повернувся оновленим, просвітленим, вільним.
Мойсей…. Батько нації… Неможливо применшити його роль для народу, який ще не вичавив з себе раба і сприймає кожного наступного поводиря з неприхованою надією, з щирою вірою в те, що ось цей вже напевно явить їм довгоочікуване чудо землі обітованої. Явище сакралізації влади, таке природне для самодержавних, авторитарних, тоталітарних систем, у нашому випадку свідчить про те, що перехід суспільної свідомості до демократії ще не відбувався. Суспільство, в масі своїй, ще не сприймає себе отим «єдиним джерелом влади», як про те задекларовано в Конституції. Саме це, на моє глибоке переконання, є основною причиною всіх наших негараздів.
Хтось заперечить мені, що чотири революції, які відбулися за ці роки в Україні, свідчать про інше, про те, що в країні є сформоване громадянське суспільство і лише кляті олігархи не дають йому утвердитися. О, ті олігархи! Вони — справжня чума на тілі нашого народу. Вся біда від них. Уже ж скільки нахапали, а зупинитися все не можуть. Вже ж наче й дали їм наїстися, і до влади привели. Здавалось би, — ну чого ще їм треба? А їм все мало й мало… От проклятуще плем’я!
Але дозвольте спитати, чи бачили ви коли-небудь хвоста, який би казав собаці, як тому жити? Ні? То яке ж ми маємо право скаржитись, що паскудний лишай, який через нашу власну неохайність розвели на своєму тілі, є причиною того, що ніяк не вишкребемося з брудної ковбані? Варто задуматись і над тим, чи не надто вишукано ми лікуємо той лишай, коли делегуємо йому ж таки повноваження просити чистеньких, доглянутих сусідів з Зовнішнього Світу надсилати мільярдні кошти на… закупівлю засобів для його, лишая, знищення. Сусіди дуже дивуються, але не відмовляють. Кошти надають. Нові й нові мільярди записуються вже навіть не на наш з вами борг — на борг наших онуків. А що ж клятий лишай, — може, щез? Процвітає, кажете? То, може, пора змінити писані тим лишаєм правила гри і вибратися, нарешті, з смердючої ковбані, де він почувається так комфортно? Може, пора пошукати комфортних умов для нас, а не для нашої хвороби?
Відкинувши алегорії, це означає, що суспільство мусить, врешті-решт, усвідомити себе нацією, яка є найвищою владою в Краю з усіма правами і відповідальністю. Частина суспільства, безперечно, те усвідомлює. Саме вони були рушійною силою всіх Майданів, саме завдяки їм ми три тижні тримались у Криму, зданому нашими (вкотре!) нікчемними очільниками, саме вони зупинили навалу «русского мира» на Донбасі. Саме до цієї частини суспільства належать справжні фахівці, стратеги, мислителі, люди, безумовно, порядні, особистості, патріотизм яких не зводиться до примітивного скандування патріотичних гасел. Але ж вони ледь представлені в офіційній владі, у владі, яка формально обрана народом! Парадокс? Не зовсім.
Однією з причин того є відшліфовані технології репродукції існуючої правлячої верхівки — отих самих злодіїв у законі, про яких ішлося вище. Найбільш видимим проявом тих технологій є наперсточництво і прямий підкуп електорату на виборах. Не новина, що, попри формальне засудження підкупу, ми часто чуємо від найвищих чиновників держави, серед яких, на превеликий сором, затесався навіть перший президент, заклики «брати те, що дають, але голосувати за переконаннями». Себто нас відверто закликають брати хабарі! Якщо залишити осторонь очевидне порушення закону з явним елементом санкціонування корупції з боку влади, то ми побачимо тут ще більш небезпечну складову, а саме — непорушну впевненість владоможних швондерів, що підлий народець лишень чекає нагоди, щоб продатися. Психологічно це дуже потужний елемент тиску. І він, на жаль, спрацьовує. Недаремно ж кажуть, назови когось двічі свинею, то на третій раз він зарохкає. Саме тому усвідомлення себе вільною людиною, наділеною честю роду, гідністю громадянина, є неодмінною умовою побудови нової України — країни успіху і процвітання.
Іншою причиною є глибоко вкорінене у свідомість переважної більшості суспільства почуття підпорядкованості, нікчемності, непричетності до державних справ. «Від мене нічого не залежить», кажуть такі. Але ж порядні люди, які можуть докорінно змінити ситуацію, вивести Край з болота стагнації на грані колапсу, не мають великих мільйонів, аби прийти у владу за існуючої системи. Більше того, більшість з них не захоче йти тим апріорі брудним шляхом. Єдиний вихід тут — привести їх до влади нашим усвідомленим, консолідованим голосуванням. Сьогоднішні владоможці, звісно ж, намагаються будь-що не допустити того. Експлуатуючи рабську сутність, яку так старанно прищеплювали нам за довгі століття існування в складі чужих імперій, вибиваючи, винищуючи нашу еліту, носіїв інтелекту нації, її гідності і честі, оббираючи, люмпенізуючи своїх співгромадян, наші сьогоднішні владоможці щосили намагаються зберегти такий стан речей якомога довше. Задля цього вони вдаються до будь-яких засобів. Підміна понять — лише один з них.
Чи багато з нас звертали увагу на те, що навіть наша Конституція фіксує пріоритет інтересів держави над інтересами нації? Але ж ті інтереси часто антагоністичні! Власне, Конституція навіть не оперує поняттям «нація», говорячи про «народ». Саме на це звертали увагу в своїх доповідях учасники науково-практичної конференції «Актуальні проблеми національної безпеки», яка відбулася 6 жовтня цього року в Києві (див. № 44 «КС»), зокрема, полковник Віталій Ілліч Лазоркін, військовий експерт, директор Громадського інституту стратегічних досліджень, народний депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання (1991-1994 рр.), один із засновників Збройних Сил України, член ВГО «Спілка офіцерів України». В своїй доповіді «Принципи побудови системи національної безпеки» він наголосив, що, «…на жаль, ще не всі політики розуміють, що країна-Україна і держава-Україна — це різні за змістом категорії з різними власними інтересами. Важливо розуміти, що країна-Україна — це природне територіальне утворення, на теренах якого проживає і розвивається нація, яка для зручності забезпечення своєї життєдіяльності утворює державу-Україна, яка стає складовою системи національної безпеки». На тому ж наголошували й інші учасники. Так, капітан 1 рангу В’ячеслав Олександрович Оксюта, військовий експерт, співробітник Громадського інституту стратегічних досліджень, член президії ВГО «Товариство українських офіцерів», у доповіді «Конституція України і національна безпека» звернув найпильнішу увагу на те, що Конституція України ніде не виписує відповідальності держави перед нацією за свою діяльність. Більше того, «…відсутність посилання на волю нації, якою, власне, й створена держава Україна, потягнуло за собою системні помилки в тексті Конституції України, де не йдеться, що держава Україна створюється для задоволення інтересів Української нації, а під терміном «національні інтереси» законодавець заклав суто державні інтереси, що дає підстави маніпулювати термінами «нація», «держава», «національні інтереси», «державні інтереси» та приймати ситуативні закони на користь окремих впливових владних кланів».
Необхідність усвідомлення себе повносправними відповідальними громадянами є нагальною вимогою часу. Лише це дасть нам можливість перезавантажити стосунки нації і держави, поставивши державну владу на належне їй місце — як структури, призначеної обслуговувати інтереси нації. Ми живемо в іншу епоху, ніж втікачі з єгипетської неволі, тож не маємо в запасі ще п’ятнадцяти років на відмивання з душ рабського тавра. Маємо чітко усвідомити, що безвольне вичікування призводить до втрати незалежності, до втрати унікального шансу стати рівними серед успішних націй, до нових темних часів.
Не втратьмо свого шансу, товариство!

ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (У КРИМУ — І НЕ ТІЛЬКИ…)

Щороку дев’ятого листопада, яке вважаємо днем створення української писемності, ми традиційно згадуємо про мову, складаємо їй дифірамби, завчено оспівуємо її мелодійність, милозвучність, наділяємо її затертими епітетами, не надто задумуючись над тим, що вона для нас насправді значить. Чи не нагадує це ситуацію, коли раз на рік, у зручний для нас день, ми згадуємо про батьків, вибираємося на село, аби потішити їх своєю неповторною особою, зажити щедрих дарів квітучого саду-городу і, втомившись від всього того, назавтра повернутися до «реального» життя?
Чи не про таке писав талановитий поет і композитор Віктор Охріменко у своєму вірші «Мові»:

«Рідко ми тебе вживаєм –
наче паску в день святковий.
Тебе всяко обзиваєм,
українська рідна мово:
солов’їно-калинова,
цимбалисто-сопілкова,
соколино-беркутова,
лебедино-гусакова
і лірично-мелодична,
і пісенно-колискова,
освіжаючо-кринична,
коломийково-казкова,
переливчасто-срібляста,
полуденно-світанкова,
сорочино-зозуляста,
Азарово-урядова…
Цих епітетів, напевно,
вже придумали чимало.
Було б краще, щоб щоденно
ми тобою розмовляли».

Як називається таке ставлення до батьків, ми здогадуємося. Знаємо також, до чого те призводить. А як назвати подібне ставлення до мови? Які наслідки маємо очікувати від зневаження, фактично зради власної мови?
Можливо, комусь видається, що слово «зрада» в цьому контексті невідповідне? Хтось пригадав відомий вислів: «Що більшою кількістю мов ти володієш, то більше ти людина»? Справді, знання іноземних мов долучає нас до культури інших народів, до світових наукових здобутків, до найпередовіших технологій, робить нас громадянами світу. Зрештою, світ глобалізується і та тенденція щодалі більше набирає обертів. У такому світі володіння кількома мовами, особливо інтерлінгвою, стає критичною потребою, життєвою необхідністю, аби бути успішним, не залишитись на задвірках світу.
Але ж ми тут мовимо дещо про інше, а саме: про цілком реальні загрози українській мові на її споконвічній території – там, де вона виникла і розвинулась до однієї з найбагатших літературних мов світу – в незалежній нібито сьогодні державі Україна. З огляду на це, слово «зрада» цілком адекватно відображає те, до якого стану ми її довели. Я не обмовився, кажучи «ми». Кожен з нас доклався певною мірою до сьогоднішнього занедбаного стану нашої мови. Хтось, активно борючись за надання державного статусу мові імперській, хтось, граючи на тому, інші – своєю вичікувальною, а то й байдужою позицією. Хіба ж то не ми, приїжджаючи, скажімо, в Донецьк чи Ялту, поводили себе так, начебто опинились на просторах «матушки-Рассеи», легко й без жодного примусу переходячи на мову російську? Хіба то не ми запопадливо переходимо на російську у розмові навіть не з питомим росіянином, що було б звичайною толерантністю, а зі зросійщеним хохлом, який, мешкаючи все життя в Україні, не вважає за потрібне навчитися нашій мові?
Може, в когось із патріотів такі звинувачення викличуть протест, але факти — дуже вперта річ і вони свідчать про те, що сфера вживання української мови за часи незалежності практично не розширилася, а десь, якщо пригадати совєтські тиражі української книги, і звузилася. Чи могло таке статися, якби кожен з нас на своєму місці доклався до відродження нашої мови? Хіба ж то не ми всі ці роки приводили до влади людців, які перманентно демонстрували (досі демонструють!) відсутність системної державної політики подолання наслідків русифікації, яка проводилась натомість системно й планомірно протягом століть? Хіба ми не бачили, як безголові хохли від українського політикуму загравали зі значною мірою зрусифікованим електоратом південних і східних регіонів? Хіба не помічали зухвалого тиску на мову численного і вельми впливового клану відвертих лобістів повернення в лоно Великої Росії? Хіба не бачимо, що й сьогоднішня «революційна» влада «патріотів» явно не розуміє значення мови для творення успішної держави?
Читаючи ці рядки, хтось може подумати, що автор дещо згущує фарби, надаючи аж такого значення мові, яка для більшості існує лише як засіб спілкування. Подумаєш – бідують якісь там письменники-поети, які вже й забули, що воно таке, ті гонорари! А для звичайної людини – що українська, що російська, китайська чи англійська – яка різниця, якщо людина буде почуватися щасливою?
Не так все просто, панове. Мова — то далеко не примітивний засіб спілкування. Мова – то цілий космос, який формує культуру, світогляд, життєву філософію. Ті, хто захотів долучитися до вигод розвинутих країн, перебравшись до однієї з них, добре знають, що найперше, чого вимагає від тебе така країна, це, щонайменше, знання мови, культури, історії. Але навіть виконання тієї умови не є гарантією, що тебе сприйматимуть у подальшому за повноцінного «свого». Найчастіше, те потребує зміни поколінь.
Значення мови, насправді, неможливо переоцінити. На моє глибоке переконання, саме мова є найголовнішим структуроутворюючим елементом підмурку, на якому вибудовується нація, цементуються стіни держави (див. статтю «Мова як фундамент існування нації», Портал мовної політики http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/ або «КС» № 34/2014 http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=13801).
Але, може, це лише недолуга точка зору автора? Можливо, в цивілізованому світі погляд на мову дещо інший? Ось реакція на зазначену статтю колеги-письменниці з Південноафриканської республіки Piper McDermott: «I absolutely agree that language is possibly the most important aspect of an individual and a people’s identity — and the one sure way to target any given group is to undermine their language». («Я повністю погоджуюсь, що мова є, напевно, найважливішим аспектом неповторності особистості і народу, і один з певних способів створити загрозу для будь-якої групи — це підкопати під їхню мову»).
Може, хтось призабув, але й Велика Британія, і Франція, Іспанія, Німеччина, та ж сама Росія – всі ці держави утвердилися не в останню чергу завдяки мовному об’єднанню, і кожна з них робить все, аби не допустити мовної дезінтеграції. Приклад, скажімо, Росії, яка під приводом захисту нібито попраних прав російськомовних в Україні анексувала Автономну Республіку Крим, намагалася поширити те на весь південь і схід Краю, розв’язала війну на Донбасі, свідчить, що жодної реальної двомовності на федеральному рівні всередині власної держави вона не визнає. Так, на анексованому півострові, попри офіційно визнаний державний статус трьох мов – кримськотатарської, російської та української, їхні можливості зовсім неоднакові. За визнанням першої заступниці «міністра освіти, науки і молоді» російського уряду Криму Наталії Журби — «в цьогорічному навчальному плані, який нам надіслало федеральне міністерство освіти, виділено всього одну-дві години, які можна розподілити на вивчення кримськотатарської або української мови» (http://ru.krymr.com/content/news/27083911.html). І це в той час, коли на вивчення російської мови виділяється 5 годин.
Не дивно, що з таким підходом у сьогоднішньому Криму закриті майже всі українськомовні класи, значно скорочено викладання української, кримськотатарської мов, кардинально переформатовано Українську гімназію, так що українського там лишилося дуже мало.
У самій Росії жодним казанським татарам, марійцям чи удмуртам, попри державний статус їхніх мов, навіть на думку не спадає вимагати, аби їхні діти могли навчатися не те, що в московських університетах, а навіть у середніх спеціальних навчальних закладах та вишах власних автономій на рідній мові. Лише учням Башкортостану, Татарстану та Якутії дозволено навчатися рідною мовою до одинадцятого класу. Карелам пощастило значно менше. Відомий прецедент, коли під приводом уникнення сегрегації (!) в республіці було заборонено функціонування повністю кареломовних дитячих ясел.
Як бачимо, поборники прав російськомовних українців пильнують мовні права своїх власних громадян далеко не з таким запалом.
На противагу тому українське мовне законодавство виписане значно лояльніше до прав національних меншин. Причому воно стосується не лише корінних народів, як-от кримськотатарського, мова якого сформувалася в межах Криму, і немає жодної іншої країни в світі, де б вона могла вільно розвиватися, а, скажімо, й етнічних росіян, за якими стоїть велика Росія, і навіть російськомовних українців (!). Це законодавство до сьогодні утримує в Україні коштом платників податків величезну кількість шкіл, де навчальний процес відбувається виключно російською мовою і далеко не до дев’ятого класу, як те визначено навіть для державних мов суб’єктів федерації Росії. Більше того, навчальний процес у переважній більшості середніх спеціальних навчальних закладів і вишів відбувається також мовою нашої північно-східної сусідки. Наукові заклади, виявляється, теж не обмежені у використанні мови, і читачі вже, певно, здогадалися, якою саме мовою там переважно користуються.
То для кого ж нашим коштом ми готуємо кадри, панове? На кого, зрештою, працює наша наука? А що вже казати про мову, якою послуговується військо!
– Не чіпайте війська! – скажуть мені, адже добра половина тих, хто зупинив на Донбасі «русский мир», – то російськомовні вояки. Істинно так, і слава їм! Але те не маємо виставляти як доказ для збереження сьогоднішньої абсолютно деструктивної, самознищувальної мовної політики Краю.
Ще раз наголошу, що мова — це не лише засіб спілкування. Це — спосіб мислення, самоусвідомлення, самоідентифікації. Сягаючи коріння нашого роду, вона живить нас у нашому сьогоденні розумінням того, хто ми є на цій Землі, знанням пройденого шляху і перспектив. Як не можна адекватно, у всіх тонкощах сприймати японську культуру через мову пігмеїв ака, власне, через будь-яку іншу мову, окрім японської, так само абсурдним є зватися етнічним українцем, виховуючись на культурі чужого народу. Тут, звісно ж, не йдеться про нав’язування української мови, культури громадянам України інших етносів – киримли, мадярам, росіянам чи кому іншому. Йдеться лише про те, щоб об’єднати, врешті, Край за допомогою найпотужнішого цементу – мови.
Задля цього маємо рішуче відкинути блудливі думки про надання статусу другої державної будь-якій іншій мові. Якщо навіть федерації не можуть дозволити собі відступитися від цього правила, то унітарна держава має майбутнє, лише закладаючи його на основі єдиної державної мови. Це не означає, звісно, утискання регіональних мов, тим більше, мов корінних народів. Нещодавно ухвалений Верховною Радою закон про передачу влади на місця дає якнайширші повноваження місцевим громадам утримувати будь-які навчальні заклади, які лишень вони вважають за потрібне утримувати. А проте викладання у державних навчальних закладах, зокрема у всіх середніх спеціальних навчальних закладах, у всіх вишах, має бути майже виключно україномовним. Слово «майже» вжите задля того, аби в Україні могли з’явитися навчальні заклади, в тому числі й виші, не лише російськомовні, а й англомовні, франкомовні, etc. Те ж саме стосується мови державних наукових закладів. Чиновники державних установ, органів влади на місцях мають, безумовно, володіти державною мовою і, залежно від регіону, — мовою регіональною.
Цілком зрозуміло, що перейти до того можна лише поступово, за умови системної роботи над відродженням мови, що є неодмінною, ключовою умовою відродження Краю. Як свідомі громадяни, маємо закладати основу того процесу в кожній сім’ї, маємо змусити державу продовжити його в системі дитячих садочків, шкіл, аж до вишів і подальшого безкраю життєвого моря. Українська мова має стати нашим природним оточенням, частиною кожного з нас.
У цій короткій статті автор не ставив перед собою мети занудити свого читача до смерті, розписуючи всі тонкощі того процесу, хотів лишень ще раз звернути увагу на нагальну необхідність взятися до того якомога швидше.
Випхана з життя, зведена лише до вузького кола художнього слова, українська мова має повернутися і посісти належне їй місце у всіх його сферах — від сфери науки і Інтернет-технологій до таких специфічних галузей, як космічні проекти (не забули ще, що Україна була не так давно на стрижні того потоку?), авіація, мореплавство, медицина і в багатьох інших. Це непроста справа – грандіозний проект, насправді, який вимагатиме років часу і титанічних зусиль. Укладання лише словників термінів потребуватиме скоординованих зусиль лінгвістів і фахівців уже названих і багатьох неназваних галузей, але результат буде вартий будь-яких зусиль, адже результатом буде справді єдина, багата і сильна Україна.

#47 за 20.11.2015

ЧОМУ ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ КЛЯСТИ ПУТІНА, КРИТИКУЮ СВОЮ ВЛАДУ…

«ДИВИСЯ В КОРІНЬ!» (Козьма Прутков)

На перший погляд, критикувати вітчизняну владу у той час, коли на твою країну вчинено збройну агресію, замість того, щоб, згуртувавшись навколо неї, рідної, дати добрячого прочухана агресорові, є нічим іншим, як неприкритою зрадою. Справді, в такі моменти народ і влада мали б бути, як ніколи, єдиними, адже від тієї єдності залежать долі людей, їхнє життя, існування самої держави, зрештою. На жаль, наразі єдності нема. Чому? Причин того досить довго не могли зрозуміти наші західні партнери, особливо з Євросоюзу. Цього ніяк не можуть збагнути мої закордонні друзі, навіть ті з них, які донедавна були нашими сусідами по комунальній квартирі, що звалася СРСР. Ще на початку агресії, в березні 2014-го, тему консолідації всередині українського суспільства заторкали на форумі міжнародного письменницького сайту Authonomy від Harper&Collins. Адже вже тоді був помітний роздрай між діями народу і діями, точніше бездіяльністю, влади. В той час, коли рядові громадяни як могли підтримували обложені в Криму українські гарнізони, проводили багатотисячні мітинги в намаганні не допустити антиконституційної зміни влади кримським парламентом, не допустити незаконного референдуму, влада не вчинила жодних дієвих кроків для запобігання спланованого й підтриманого Росією антидержавного перевороту, а в подальшому — для належної протидії загарбникам.
Під консолідацією колеги мали на увазі згуртування навколо влади, підтримку її дій. Їх можна було зрозуміти, адже, за визначенням, саме влада через свої численні органи – службу безпеки, військове міністерство, міністерство закордонних справ – має найповнішу інформацію про ситуацію, що складається на той чи інший момент, має фахівців, які на основі тієї інформації вчиняють всі належні дії, аби не допустити непоправного. Справді, так і мала діяти нормальна влада. При тому дуже важко було пояснити канадійцям, американцям, британцям, яким навіть у голові не вкладалося, щоб влада – ба навіть непримиренна опозиція! – могли діяти всупереч інтересам держави, що бездіяльність нашої «революційної» влади була зовсім не результатом чіткого, вичерпного аналізу ситуації, а продуктом елементарної некомпетентності конкретних осіб, що вхопились за владне кермо, їхньої неспроможності як державців.
Певно, ще не зовсім потьмянілий ореол «революційності» ввів в оману щодо справжньої сутності сьогоднішньої української влади і мою ФБ-подругу з Білорусі пані Валю Саховську – щиру прихильницю європейського вибору України, яка силою слова відстоює наші інтереси в нав’язаній нам інформаційній війні, причому робить те давніше і, як на мене, з огляду на доступний їй ресурс значно дієвіше за наше інформаційне мініСТЕЦЬтво. Так, вона бачить велику загрозу в нетерплячці, в бажанні негайної зміни української влади, яку відкрито пропагують чимало політичних сил всередині України. «Украинцы! А кого бы вы хотели видеть на месте президента?» — питає вона. — «Себя, любимого? Тогда приготовьтесь: Вас будут проклинать, обмазывать грязью…».
Я дуже добре розумію і пані Саховську, і тих моїх співвітчизників, які закликають відкинути наміри дострокової зміни влади. Це, справді, крайній і дуже небезпечний захід, який може призвести до наслідків, прямо протилежних від очікуваних, – наслідків, катастрофічних для країни. Адже мало в кого є сумнів, що тим не спробує скористатися путінська Росія. З іншого боку, я переконаний, що саме розуміння всіх ризиків ще стримує моїх співвітчизників від рішучих дій. Але ж схоже, що саме цей стримуючий фактор розв’язує руки нашій владі, яка, безсовісно користуючись таким своєрідним статусом недоторканності, продовжує спроби нацарювати побільше, перш ніж бути зметеною.
Мені важко консолідуватися з такою владою. Насправді ж, навіть не фатальні недолугості на початку агресії Росії і не тягар реформ, який влада традиційно звалює на плечі народу, не загрози від розгорнутої нею «безкомпромісної» боротьби з корупцією, а якраз повна відсутність тієї боротьби, безсоромна імітація життєво необхідних системних реформ викликає стійке несприйняття цієї влади всередині суспільства.
Наміри, обіцянки, заклики… «По їхніх плодах ви пізнаєте їх», — каже Книга (Мф. 7: 16-20). Терплячий українець не раз вже доводив на ділі свою готовність, затягнувши паски, працювати в поті чола, аби змінити своє життя на краще, аби витягти, зрештою, свій Край з прірви, до якої завели нездарні поводирі. Коли наші владці, конвертувавши спадок, отриманий від Союзу, в свої, тепер вже приватні, комбінати, банки, в блискучу рухомість та розкішну нерухомість, викинули більшість з нас на вулицю, ми самі створили свої маленькі бізнеси, аби вижити, вистояти в новому світі. Але ж держава, очолювана суціль корумпованими нездарами, які з чотирьох арифметичних дій вміли лише віднімати та ділити, стала паразитувати і на них. Через те запит на чесні, відкриті і незмінні правила гри, на закон, який захищав би інтереси громадянина, а не клану чиновних паразитів, запит на очищення від тотальної корупції, яка знищувала країну, був визначальним. Вектор євроінтеграції був лише уособленням наших прагнень. Входження до Євросоюзу розглядалося як гарантія того, що наступній українській владі доведеться забути про свої шулерські звички і діяти за європейськими правилами.
Стара-«нова» влада, яка прийшла на тому тренді, отримала величезний кредит довіри, на якому можна було гори звернути. Заради змін ми були готові ще тугіше затягнути паски і, попри російську агресію, якомога швидше пройти той непростий шлях змін. Ми усвідомлювали, що процес забере не один рік, і все ж без вагань погоджувались на те.
Паски нам, справді, довелося затягнути. Що ж отримали натомість? За винятком кількох справді важливих змін, найпоказовішим з яких є відкриття вільного доступу до Державного реєстру майнових прав на нерухомість та запровадження нової патрульної служби, решта життєдіяльності Краю і нині, як і раніше, продовжує барбатися в болоті корупції, яке подекуди стало ще глибшим. Зрештою, навіть те, що видається за реформи, насправді, досить далеке від них.
Так, перебудова фінансового сектора засвітилася рефінансуванням кількох «важливих» неплатоспроможних банків, які швиденько вивели валюту в офшори, неймовірним, на загальному проблемному тлі, зростанням успішності банків, відомих своєю прямою дотичністю до голови НБУ та Президента України (!), участю державного (!) Ощадбанку в виведенні в офшори мільйонів міністра внутрішніх справ.
Тим часом, на найвищому рівні щосили гальмується початок роботи Антикорупційного бюро. На сьогодні ще не призначений так званий антикорупційний прокурор, а вже анонсовано, що навіть з його призначенням бюро не зможе розпочати свою діяльність, оскільки необхідно на конкурсній основі призначити підлеглих йому прокурорів.
Міністерство внутрішніх справ, як і Генеральна прокуратура України, за висновками Міжнародної дорадчої групи при Раді Європи, гальмують розслідування вбивств на Майдані. Натомість, саме під крилом МВС та СБУ процвітає контрабанда, махінації на митницях.
Генеральна прокуратура України не зробила жодних належних кроків для повернення вивезених за межі України мільярдів клану Януковича, навіть тих, на які у відповідних країнах уже було накладено арешт. Вже тричі посол США публічно називає її осередком корупції в Україні.
Перелік «успіхів» сьогоднішньої влади можна продовжувати й продовжувати. Як на мене, то на сьогодні навіть не арешт з гарантованою посадкою вбивць майданівців чи повернення вкрадених бюджетних, власне, наших з вами коштів, а термінове очищення судової гілки влади і негайна реанімація економіки може врятувати нас від колапсу. На жаль, не бачимо жодного поступу на тому шляху. Не сприймати ж фарс з позбавлення статусу суддів, що відбувся на минулому тижні в сесійному залі ВР, чи відверті «наїзди» на IT-бізнес за реальні кроки у тому напрямку!
Зрозуміло, що й методи шокотерапії, застосовані урядом, не викликають особливої прихильності суспільства. Чи усвідомлює пан прем’єр, що такі методи можуть бути успішними лише за умови швидкого впровадження реформ? Адже затягування з тим веде до крайнього зубожіння народу, до втрати купівельної спроможності, до зупинки серця, що зветься ринком.
На жаль, заявлені реформи не впроваджуються належним чином. Натомість ми є свідками очевидної їхньої імітації з погано прихованою метою подальшого уможливлення існування схем отримання особистої вигоди, як би вона не звалася – гроші чи влада, що за наших реалій фактично одне й те саме.
За таких обставин ключову роль мала б відіграти вільна преса, вільні мультимедіа. Недарма ж їх називають Четвертою владою! Чи є вони в Україні? Певно, що так. Я б не взявся, щоправда, вираховувати відсоток тієї «вільності», але досить ознайомитись з розслідуваннями пані Валентини Самар, Дмитра Гнапа, подивитися програми «Гроші», «Дістало», «Слідство.Інфо», програми Громадського ТБ, почитати, скажімо, «Дзеркало тижня», «Цензор Нет», відкрити ту ж таки «Світлицю», аби переконатися в тому. А проте ж збоку не все так очевидно. Дехто, як от шановна пані Саховська, навіть ставить під сумнів існування в Україні вільних засобів масової інформації назагал. Підстава? Все абсолютно обґрунтовано: не маємо жодних результатів від того вільного слова у вигляді припинення корупційних схем, не маємо гучних судових процесів, урядових відставок, etc. Докір цілком слушний, але ж він стосується не стільки Четвертої, скільки… Третьої влади.
Насправді, для того, щоб ефект від дії Четвертої влади був помітним, в Україні мала б з’явитися нормально функціонуюча правова система, найперше, незаангажовані суди. Але ж те гальмується владою на всіх рівнях! Чого варта хоч би й ціла армія гарних журналістів, якщо Генеральна прокуратура, яка мала б негайно взяти слід і в найкоротший термін передати вже готову справу до суду, впритул не помічає корупції, не сприймає її за злочин, не розслідує навіть кримінальні злочини, які відомі всьому світу! Поодинокі справи, які під тиском все ж потрапляють до судів, закінчуються пшиком, бо або а) підготовлені в надрах прокуратури так, що є наперед програшними, або ж б) самі судді спускають їх на гальмах, виносячи виправдальні ухвали.
Саме відсутність незалежної судової влади, сліпа й глуха система юстиції, зруйнована корупцією правоохоронна система стоїть на заваді життєво важливих змін Краю. Причина ж того, що ті зміни так важко розпочати, є цілком очевидною. Суть її в тому, що корупцію в Україні, насправді, очолюють не якісь невідомі злодюги, а найвищі посадові особи держави, в чиєму підпорядкуванні, власне, весь державний апарат.
Очевидно, що влада, яка перетворилась на корупційного спрута, що душить суспільство, має або негайно реформуватися, або ж бути зміненою, адже руйнування, яке вона завдає країні, є не меншим, якщо не більшим, ніж від ворога зовнішнього.
Саме тому я критикую не знавіснілого Путіна, не Росію вивихнутих мізків, а мою владу, яка, захопившись пограбуванням власного народу, уможливила анексію Криму, прихід «русского мира» на Донбас, владу, яка сьогодні займається профанацією реформ. Критика моя, проте, стосується не лише влади, а й нас з вами, товариство, оскільки проблеми нашої влади — це наші проблеми. Вони всередині нас самих – у нашому конформізмі, в нашій довготерпеливості, в нашій звичці котитися проторованою дорогою, не задумуючись, куди вона веде.
Маючи непродажну, професійну, порядну, патріотичну владу, для якої поняття честі, гідності — не пустий звук, чи впали б ми так низько, щоб навіть Захід, який щиро простягає нам сьогодні руку допомоги, мимоволі сприймав нас, як ото джентльмен у гарному, випрасуваному костюмчику сприймає нещасного смердючого жебрака, що ніяк не вибарбається з болота? Чи впали б ми так низько, щоб я вислуховував, як такий джентльмен на каналі DutscheWelle шпетить президента моєї країни за елементарну непорядність, яка межує з корупцією? Чи впали б ми так низько, зрештою, щоб дати привід підступному сусідові думати, що нас можна обдурити, підкупити чи завоювати силою?!
Наші проблеми в нас самих, панове. Не змінившись, можемо й далі якийсь час скиглити, жебраючи по світу, набираючи боргів на шию онуків та правнуків. А далі лише один шлях – в уже приготоване імперське стійло «старшого брата». Кажете, мав би ненавидіти його? Але ж він, як і всяке зло в цьому світі, є об’єктивною реальністю. Не можу ж я ненавидіти чи проклинати зиму, якщо не пошив теплого кожуха, не запас дрів… Порівняння, може, не дуже й вдале, але суть його цілком зрозуміла. В світі досить небезпек і вони загрожують найперше слабким і бездіяльним. Але їх можна значною мірою уникнути, якщо бути готовим до них, якщо з безвольного прохача субсидій знову стати господарем власної долі.
Наші проблеми в нас самих, панове. Позбуваймося їх. Це — єдиний шлях увійти в світ рівними серед рівних.

#48 за 27.11.2015

БЛОКАДА

Події, що почалися наприкінці минулого тижня, без перебільшення сколихнули країну. День річниці Майдану, відзначення якого влада сподівалась, як і минулого року, перетворити на шоу з відвертими елементами піару, натомість мав чимало шансів перетворитися на початок нового Майдану. Спершу освистали та заганьбили президента, який не ризикнув, як то бувало ще минулоріч, пройтися Інститутською між людьми, що прийшли вшанувати пам’ять Героїв Небесної Сотні. Після того активісти Майдану поклали край санкціонованому владою концерту і таки провели імпровізоване віче зі сцени, спорудження якої владою було заборонено. Апогеєм стала акція під стінами Адміністрації Президента на підтримку ініційованих Меджлісом кримськотатарського народу дій, спрямованих проти безсоромного гендлярства з владою окупованого Криму.
Щодо закидів у боягузтві, то, навіть граючи в шахмати, короля не підставляють. Через те закиди в слабкодухості президентові країни, яка вже півтора року втягнута у війну, як на мене, недоречні. Хто-хто, а Петро Порошенко не раз доводив, що хоробрості і рішучості йому не позичати. І тоді, коли в кінці лютого 2014 року з’являвся без охорони на вулиці Грушевського, і коли в березні того ж року, у намаганні спинити путінський бульдозер, вирушив у вже окупований Крим, і тоді, коли гуляв по Михайлівській площі навесні 2015-го.
Роздратування народу діями влади, проте, має вельми серйозні підстави, аби намагатися видавати його за невдоволення купки невдах-маргіналів, яких вистачає у будь-якому суспільстві. Ми не будемо перераховувати в цій короткій статті всі ті підстави, бо сам лише перелік їх зайняв би тут чимало місця.
Візьмемо Крим, бо ж саме від його «доблесної» здачі Путіну розпочався процес проявлення істинної суті нашої влади. Вже влітку 2014 року влада гендлярів протягнула через підконтрольну їй, почасти продажну, почасти непрофесійну, некомпетентну Верховну Раду закон «Про вільну економічну зону Крим». Ті, хто мають хоч якесь розуміння призначення вільних економічних зон, були вражені, адже у всьому світі їх створюють для інтенсифікації розвитку окремих територій, для припливу туди інвестицій, для якнайповнішого сприяння бізнесу. Тож якщо в світі, від якого українська влада вимагала накладення санкцій на Росію, на співпрацю з Кримом зокрема, були дуже подивовані таким рішенням, то в самій Росії, а особливо в окупованому Криму, немало потішались над такою запопадливістю хохлів, які за гроші ладні продати геть все.
Обсяги товарів, які завозилися до Криму з материкової України, були справді вражаючими. Україна поставляла стільки краму, що Крим просто не міг проковтнути тієї його кількості. Чи ж варто дивуватись, що значна частина, вже з переклеєними етикетками, рушила через переправу далі в Росію? Чи варто дивуватися, що на тому вільному товаропотоку, з якого до українського бюджету не надходило ані копійки, добре наживались ділки як в самій Україні, так і в Криму, – ділки, підкреслимо, які мали безпосередній стосунок до найвищих ешелонів влади по обидва боки Перекопу. Останнє, без сумніву, було першопричиною як появи того схибленого закону, так і його дивовижної живучості. А критики щодо нього було предостатньо. Чи чула цю критику наша влада? Певно ж, що так, адже звучала вона від самого початку, ледь не з дня появи того закону, не лише в ЗМІ, а й у самій Верховній Раді. Чи дослухалися до неї? Анітрохи. Навіть коли 20 вересня цього року, не дочекавшись жодної реакції від влади, з ініціативи Меджлісу кримськотатарського народу було запроваджено акцію громадянської блокади поставок товарів до Криму, вона, влада, не надто сполошилася. Жирні коти могли дозволити собі почекати, доки ентузіазм активістів прохолоне під холодними осінніми дощами та сирими пронизливими вітрами. Але, дідько з ними, з тими котами. Чому до небуденної події так байдуже поставилася Верховна Рада? Чому німував уряд? Чого вичікував президент? Складалося враження, що наша влада в унісон з тими котами тихо сподівалася, що рано чи пізно вся та буза зійде нанівець. Скажете, а де ж були аналітики-експерти-радники, які мали б попередити нетямовиту владу про безперспективність тієї — чи то страусячої, чи хитролисячої тактики, про всі небезпеки, які вона тягне?
Аналітики, експерти… Біда в тім, що наша влада не любить аналітиків-експертів, які дозволяють собі відмінні від її, влади, бачення і оточує себе радниками, які роблять все що завгодно – коментують дії політичних суперників і голів іноземних держав, відбувають від імені заклопотаних владців брифінги, роблять дивні політичні заяви в теле- та радіоефірах, на численних телешоу, але нездатні порадити своїм патронам щось справді суттєве. Для того вочевидь потрібні дещо інші якості, аніж луджена горлянка та вміння зберігати розумний вираз обличчя, – скажімо, чітке бачення світу, в якому живемо, аналітичний розум, власна точка зору, здатність її відстоювати…
Як би там не було, але все вищезазначене призвело до кризи 21 листопада, коли вимоги обурених бездіяльністю влади активістів результувалися в підриві кількох опор магістральної ЛЕП. По суті, не так важливо, хто саме те вчинив. Важливо те, що народові вочевидь набридла бездіяльність влади, яка вже довший час руйнує країну, не забуваючи при тому про свої дрібні і не дуже дрібні вигоди.
Треба розуміти, що вимоги лідерів громадянської акції блокади Криму виникли зовсім не через заздрощі від того, що хтось безсоромно наживає грубі гроші на торгівлі зі зданою ворогові територією. Суть тих вимог є значно глибшою. Вона полягає в тому, що влада України має, зрештою, отямитись і визначитись у своєму ставленні до Російської Федерації.
Якщо у чиїйсь запаленій уяві ця країна й досі продовжує перебувати у статусі стратегічного та торговельного партнера, якщо хтось вважає, що після всього, що сталося, не повернувши назад свої території, не отримавши повної компенсації за понищені міста і села, за вбитих, покалічених, не отримавши елементарних вибачень, з нею можна і надалі підтримувати нормальні стосунки, – то це до психіатрів.
Якщо це підступний, лютий ворог, який, не приховуючи, зневажає твою націю, намагається оружною рукою покласти край її незалежному існуванню, то ставлення моєї влади мало б бути геть іншим. Яким саме? Приклад, який надала у вівторок Туреччина, є чіткою відповіддю на це запитання.
Не можна сидіти на двох стільцях, не можна потискати руку руйнівникові твого дому, вбивці твоїх рідних. Не можна гендлювати із загарбником, з ворогом, що заповзявся поневолити твою країну, знищити твій світ, у той час, коли під його кулями гинуть твої солдати. Категорія вигідно-невигідно за таких обставин є неприйнятною апріорі. В цьому сенсі не маємо озиратися на будь-чию думку, яка допускає інше, навіть коли вона висловлена поважним та впливовим сусідою, який начебто й стоїть на твоєму боці, та, насправді, чи то не дуже розбираючись в суті того, що відбувається, а чи й заховуючи якусь свою думку, підштовхує тебе на хибний шлях – на шлях безчестя.
Так, у понеділок на сайті DeutscheWelle секретарем зовнішньополітичного відомства Німеччини паном Мартіном Шеффером була опублікована заява МЗС цієї країни, в якій німецький уряд закликав українську владу провести розслідування підриву електроопор ЛЕП, що ведуть до Криму. При тому було заявлено, що уряд Німеччини очікує відновлення енергозабезпечення анексованого Росією півострова і неповторення подібних інцидентів у майбутньому, оскільки «політичний конфлікт не має впливати на якість життя його (Криму) мешканців» (!). Заява є обурливою в своїй основі, оскільки має ознаки втручання у внутрішні справи України, але вона стала можливою виключно внаслідок повної відсутності чіткої позиції щодо Криму нашої власної влади. Це вже другий ляпас Україні після того, як там же, на Deutsche Welle, Тім Себастьян публічно відшмагав мого президента.
Як бачимо, позиція нашої влади, яка й досі не може визначитись, що там у нас – незрозуміле «АТО», кривавий громадянський конфлікт чи відверта агресія сусідньої держави, коли чинні українські урядовці раз по раз плутаються в тому, плутаються в сьогоднішньому статусі Криму, є дуже невиразною. То чого ж вимагати від німців, у яких власних проблем вистачає! Звідси й «політичний конфлікт» і турбота про «якість життя» кинутих напризволяще мешканців Криму.
Не чує пан Шеффер, що насправді відбувається в Криму. Не чує… Ніхто не казав йому про масові обшуки серед киримли, про обшуки мечетей і медресе, про підпали тих же мечетей, про спалений будинок архієпископа Української православної церкви, про безпідставні арешти українських громадян – киримли й українців, про вбивства кримських татар, про знущання за етнічною ознакою, яке навіть у школах доходить до звірячого побиття та каліцтва.
Енергетична блокада Криму в жодному разі не є гарним рішенням, адже, на відміну від адміністративних об’єктів окупаційної влади, від російських військових гарнізонів, її наслідки найперше б’ють по пересічних мешканцях, незалежно від того, вважають вони себе громадянами Росії чи України. Знеструмлення такого великого регіону потенційно несе загрози їхньому здоров’ю і життю, навіть попри те, що об’єкти на кшталт лікарень, пологових будинків, пекарень etc мають автономне живлення.
Занепокоєність німецької сторони, пана Шеффера зокрема, можна зрозуміти. Чи непокоїть те киримли, які в такий відчайдушний спосіб намагаються привернути увагу світу до політичних репресій у Криму, змусити українську владу вчиняти, нарешті, належні дії на забезпечення прав своїх громадян на окупованій території, – питання риторичне. Адже учасники громадянської блокади знеструмлюють зовсім не оселі рідні пана Шеффера й інших стурбованих урядовців Німеччини, а оселі своїх родичів, у тому числі й свої власні.
Слід визнати, що добитися припинення репресій в Криму непросто, й інструментів впливу на окупаційну владу зовсім небагато. Енергетичний важіль — один з таких інструментів. Але оперувати ним мали б не доведені до відчаю активісти, яких Москва вже затаврувала терористами, а легітимна українська влада. Це певною мірою зменшило б можливості Кремля трактувати такі дії, як терористичний акт, аби, скориставшись санкціями, наданими Держдумою, взяти під свій «захист» населення потерпілої Херсонщини та Миколаївщини. Це повернуло б гідність владі, про яку вона геть забула.
Лише критична ситуація, яка виникла внаслідок безалаберних, непрофесійних її дій, коли в стилі пізнього Януковича активістів намагалися розігнати за допомогою автоматних прикладів, обурення тими діями пересічних українців, здається, привели її трохи до тями. Вже в понеділок на засіданні уряду було запропоновано поставку товарів до Криму припинити. Не дуже зрозуміло, щоправда, чому з тією ініціативою виступив саме міністр внутрішніх справ, менше з тим, рішення про тимчасове призупинення торгівлі з Кримом було ухвалене.
Дуже хотілося б сподіватися, що й «інтелектуали» Верховної Ради усвідомлять, нарешті, небезпеку продовження того гендлярства на крові, зроблять правильні висновки і припинять його найближчим часом, скасувавши закон про ВЕЗ. При тому було б дуже гарно, якби якась добра душа з-поміж них, не покладаючись на пана Стеця, довела б правду про справжню якість життя в Криму до відома пана Шеффера, а решта, залучившись підтримкою світової спільноти, разом з урядом і президентом доклали б реальних зусиль для захисту прав українських громадян Криму, і в подальшому робили б активні кроки задля якнайшвидшого повернення Криму в Україну, бо толерування російського чобота в Криму та на Донеччині, вичікування, доки на горі Говерлі свисне рак і процесом звільнення Криму заопікуються онуки пана Яценюка, може призвести до того, що той чобіт опуститься, не доведи, Боже, ще й на Печерські пагорби.

#49 за 04.12.2015

ДЕРЖАВА – ЦЕ Я…

Приписуваний Луї XIV вислів «L’ETAT, C’EST MOI» цілком виразно змальовує розуміння держави з боку авторитарної влади, зокрема, погляд на державу сильної особистості, особливо, коли вона опиняється біля її керма унаслідок династійного, релігійного чи тоталітарного права. Думаю, те ж саме могли заявити й Олександр, син Філіпа, цар Македонський, і Темуджін, більш відомий як Чингіз-хан, чиї держави звільна розташовувалися на двох континентах. То були, поза всяким сумнівом, сильні особистості, які певним чином змінили тодішній світ. Але якщо за давніх часів самодержавна влада освіченого монарха часто сприяла розвитку країни, розквіту культури, мистецтв, то зачно сумнішу картину маємо, коли ототожнювати себе з державою починали людці, чия амбітність далеко випереджала їхні здібності, як те було, скажімо, у випадку з батьком та сином Дювальє, Трухільо, Бокасса, як те бачимо на прикладі північнокорейської династії Кімів чи «керованої демократії» Володимира Путіна.
Творець німецької держави «залізний» канцлер Отто фон Бісмарк навряд чи ототожнював себе з державою. Зате саме він поклав в основу тогочасної прусської політики давній, але незмінно популярний серед самовладців сьогодення принцип переваги сили над правом. Наразі маємо нещастя відчувати застосування того принципу на власній шкурі.
Той принцип, здавалося, мав би бути абсолютно неприйнятним у сучасному світі. Тим не менш, він діє. Більше того, заяви деяких істориків, серед яких трапляються й маститі, про те, що в історичному аспекті його застосування часто мало позитивне значення, скажімо, для згуртування розрізнених самостійницьких володінь у сильну державу, для проведення рішучих реформ, для потужного стрибка економіки тих держав, мимоволі наводять на думку про те, що часом цілком виправдано відступити від недолугих законів задля досягнення великої світлої мети, що сильна особистість у такому випадку значно ефективніша за неповоротку м’якотілу демократію.
Поважні вчені, певно, мають рацію. Хіба ж не благородну мету осягнення нових горизонтів для новостворюваної нації надлюдей ставив перед собою Адольф Алоїзович? Хіба не перетворення відсталої Росії в передову індустріальну державу світового штибу мав на увазі Йосип Віссаріонович? Хіба не з думкою про якнайширші перспективи «русского мира», про добробут і щастя всіх і кожного в тому «мире», діє сьогодні Володимир Володимирович?
І що за біда, коли для досягнення такої величної мети доводиться переформатувати власну країну на такий собі оруелівський колгосп тварин, переступити через кілька якихось там міжнародних законів, забути про підписаний міждержавний меморандум! Зрештою, закони пишуть недосконалі люди. Що за біда, коли при тому буде стерто з лиця землі десяток-другий сіл, зруйновано кілька міст, зникне кілька недолугих народів, а тим, хто залишиться, доведеться поступитися якимись там їхніми правами! Мета виправдовує засоби, а переможців не судять, чи не так?
Ототожнюючи себе з державою, стаючи, по суті, її втіленням, її лідер починає випромінювати потужні еманації, які, трансформуючись усередині власного колгоспу тварин у відчуття обраності, у щастя усвідомлювати себе будівничими нового світу, стають куди важливішими за ілюзорність будь-яких законів, прав та свобод. Тим більше, що погляди неупереджених служителів Феміди та Кліо на ті чи інші події, вчинки, як правило, збігаються з поглядами вершителів доль. Коли ж той колгосп… – чи то пак! – «мир» перманентно розширюється на все нові й нові території, а можливості для альтернативної точки зору на тих територіях звужуються до нуля, то виникає нова реальність, в якій можливо все.
Дуже суттєвим є те, що згадані еманації «вольового лідера» сприймають не лише всередині переформатованого світу його власного колгоспу, а й далеко за його межами. І ось вже очільник сусідньої країни, на яку почав наповзати той «мир», замість того, щоб сконцентруватись на організації гідної відсічі, втягується в безплідні, безперспективні перемовини, а лідери інших держав, замість одностайного ефективного спротиву агресорові, який зазіхає насправді навіть не на цілісність окремо взятої держави, а на світовий порядок у цілому, ставить під загрозу так важко вибудувану систему запобігання глобальних конфліктів, приймають на себе роль посередників у тих ганебних перемовинах.
Чи можливо уявити, щоб мої шановні сусіди, побачивши, як знахабнілий здоровило вдерся до моєї оселі, заявляючи свої «ісконниє» права на мою вітальню, замість того, щоб допомогти мені випхати того небезпечного анексіоніста геть, змушували б мене до примирення з ним, переконуючи не вподоблюватись злодюзі й не відповідати на град ударів від його дубця, натомість поступитися йому тією клятою вітальнею, урочисто обіцяючи при тому не визнавати, що вона відтепер фактично належатиме йому, хоч би те й тривало до скінчення віків? Чи можна уявити, щоб мої сусіди засуджували моїх діток за те, що ті обрізали дроти електропостачання до кімнати, де забарикадувався той вар’ят? Чи можна собі уявити, зрештою, щоб я ставився після такого до своїх сусідів з колишньою повагою, так, наче нічого не сталося?
З іншого боку, чи можна уявити, аби я сам, волаючи про допомогу, заходився гендлювати з тим окупантом, забезпечуючи його наїдками-напитками під приводом того, що, по-перше, це гуманно, по-друге, вигідно нам обом? Схиблена фантасмагорія, кажете? Отож…
Якщо ж дивитися глибше, маємо бути вдячні долі за випробування, що вона посилає нам, бо ж без них ніколи б і не дізнались, хто наші справжні друзі, а хто лише на словах, не дізналися б, хто з тих медоточивих, зазираючи нам в очі, цілуючи наші вуста, весь цей час тримав у рукаві ножа, аби встромити його нам в спину за першої ж нагоди.
Час випробувань виразно проявляє кожного з нас. Те, що могло бути непоміченим у звичайному житті, спливає на поверхню, впадає в очі. Влада «революційних» жучків, чия неспроможність за мирних часів могла б роками толеруватися меланхолійним на загал суспільством, за цих обставин проявила свою нікчемну сутність повною мірою.
Час випробувань вимагає від кожного з нас, тим більше від влади, виважених, фахових, адекватних обставинам і, що дуже важливо, вчасних дій. Лише за таких умов маємо шанси витримати іспит.
L’ЕTAT, C’EST MOI. Чи відчуває пересічний українець відлуння в своєму серці, чуючи цю фразу? Чи усвідомлюємо гаразд, що за демократії саме ми, українська нація, є найвищою владою в Краю? На жаль, маємо констатувати, що наша нерозбірливість при виборі тих, хто мав би бути нашими представниками, виконавцями нашої волі, є чи не найбільшою проблемою. Негативний досвід совєтської пори, коли представницькі органи СРСР не мали серйозних повноважень, були не більше, ніж вітриною, натомість всім керувала паралельна реальність влади комуністичної партії, є однією з причин нашого легковаження щодо вибору тих, від кого сьогодні реально залежить поступ країни, її успішність чи неуспішність, її майбутнє чи його відсутність. Замість того, аби обирати до влади, згідно з Книгою «…по ділах їхніх» чи принаймні вимагати від бажаючих покермувати ковчегом країни капітанських чи штурманських дипломів, карт з чітко прокладеним курсом, ми більше звикли обирати собі владу, довіряючись обіцянкам. Так же простіше. Не треба заглиблюватись у деталі, далекі від наших повсякденних турбот, не треба нічого перевіряти, аналізувати, міркувати. Досить просто повірити.
Я вже не кажу про те, наскільки наша нічим не підкріплена довірливість спрощує життя різного роду авантюристам, які десятиліттями паразитують на ній! Влада, яку ми з упертістю, гідною кращого застосування, щоразу обираємо, добре вивчила уподобання і звички свого лох… – вибачте, я, звісно ж, мав на увазі електорату — і обіцяє саме те, що ми хочемо від неї почути. В цьому сенсі, все майже чесно. Справді, якщо відносно невелика частина громадян наполягає на якісній зміні податкового законодавства, на спрощенні умов реєстрації та функціонування бізнесу, вимагає припинення махінацій на митницях, у банківській сфері, приведення їхньої діяльності у відповідність до світових норм, вимагає ліквідації корупційних схем і реформування економіки, то більшість все ще чекає від влади дешевої шинки, низьких тарифів на газ, дешевого проїзду в міському транспорті і на залізниці, широкоосяжних субсидій, пільг і тому подібного.
Вже здогадались, що легше виконати для пересічного кандидата у владу? Правильно: пообіцяти покласти все життя до останку на боротьбу за світле майбутнє з дешевою шинкою та низькими тарифами. Вони, щоправда, борються за те вже чверть століття. Але ж як ефектно! З яким запалом! Видовище гідне публіки…
Колись, приводячи туристів на городища стародавніх еллінів, яких у нас в Криму величезна кількість, помічав, як зачіпало моїх слухачів порівняння сучасної демократії в Україні з тією, примітивною, яка існувала в давньогрецьких полісах. Та давня демократія, звісно, не була досконалою. Так, жінки не допускалися до управління громадою, так само, як чужинці чи раби. А проте ж греки настільки цінували своє самоврядування, що коли в кількох містах Малої Азії до влади прийшли тирани, частина їхніх мешканців визнала за краще вирушити за море і розселитися на диких берегах північно-західної Таврики, аби лишень і надалі залишатися повносправними громадянами і самим вирішувати свою долю, долю свого міста, своєї громади, своєї держави. Адже кожен громадянин за тієї примітивної демократії брав безпосередню участь у вирішенні державних справ – від укладення миру чи оголошення війни, до вирішення якихось торговельних угод чи господарчих справ, так само, як був зобов’язаний зі зброєю в руках захищати своє місто у разі нападу ворога. Чи не найбільшим приниженням для члена громади було позбавлення громадянства, що виключало його участь у громадських справах, зводило до рівня раба.
На жаль, маємо визнати, що надто довге перебування Краю в складі Московського царства, Російської, а потім Совєтської імперій найзгубнішим чином вплинуло на рівень громадянської свідомості сучасного українця. Навіть сьогодні, через більш ніж дві тисячі триста років від давньогрецької демократії, яка існувала на теренах Таврики, через більш ніж п’ятсот років від демократії Запорозької Січі, після чотирьох «революцій» часів Незалежності, рівень свідомості більшості наших громадян не дозволяє їм сприймати себе «носієм суверенітету й єдиним джерелом влади», як те визначає Конституція України. Як би не сумно те було, але громадяни Херсонеса, Керкінітиди, Кало Лімані, ті ж Січові братчики перебували на значно вищому щаблі суспільної свідомості, адже сприймали себе не просто частиною своєї громади, а тими, від чиїх рішень залежали її існування і добробут, себто реальною владою. На відміну від них, наш сучасник роками терпить свавілля привладних нікчем лише затим, щоб того єдиного дня, коли від його вибору справді залежить можливість зміни влади, він, подібно лукавому рабу, або ж продає свій голос за кілограм гречки, пляшку оковитої чи кілька кольорових папірців, або ж взагалі ігнорує вибори, повторюючи запрограмовані кимось фрази про брудну владу, від якої треба триматися якнайдалі, чи про те, що від нього одного нічого не залежить.
Але ж то відверта облуда, панове. Влада є такою, якою ми дозволяємо їй бути, і якість її залежить від кожного з нас. Життя — це завжди вибір, відповідальність за який несемо перед нашими дітьми й онуками, адже майбутнє народжується в сьогоденні. Попереду нас чекають не одні важливі вибори – вибори, на яких ми маємо нарешті рішуче змінити долю свого Краю, тож не уподобляймося лукавому рабові, не уникаймо відповідальності, пам’ятаймо, що на відміну від монархій і тоталітарних режимів, за демократії уособленням держави є кожен свідомий громадянин.

ДУМА ПРО КРИМ

«Краще тобі не обіцяти, ніж обіцяти і не виконати»
(Еклезіаст)

З анексією Криму Україна постала перед непростим вибором: як, власне, ставитись до захопленої території, точніше, до тих, хто на ній залишився. З одного боку, якась досить чимала частина кримчан дійсно бажала приєднання до Росії, з її вищими зарплатами, пенсіями, з її стабільністю, заснованій на вуглеводнях, і віками освяченій патерналістській системі влади. Якась частина цих прибічників росіїзації Криму активно докладалася до того – це ті, хто брав активну участь в антимайданному русі, в різних мітингових масівках, у Самообороні Криму. Саме їх ми могли бачити 26 лютого під стінами ВР АРК разом з ряженими «козаками».
Інша частина кримчан ще більш активно обстоювала своє право на те, щоб їхній Крим і надалі залишався в складі України. Чи багато їх було? Аби відповісти на це запитання, досить згадати дні кримського Євромайдану, згадати море людей під ВР АРК того ж 26 лютого, які прийшли, аби не допустити антиконституційного заколоту, згадати тисячі тих, хто стояв уздовж кримських доріг в уже окупованому Криму з українськими та кримськотатарськими прапорами, прохаючи: «Україно, не полишай нас!».
Нарешті, наймасовішу групу, безсумнівно, складали обивателі, які в будь-якій країні, в будь-які часи, при будь-яких розкладах традиційно приєднуються до тих, хто бере гору.
Треба розуміти при тому, що навесні 2014 року, за злочинної бездіяльності нездар, що доп’ялися на Печерські пагорби, в Криму взяла гору зовсім не масівка проросійських активістів і навіть не зрадники з коридорів кримської влади, які діяли в інтересах кремлівського «собирателя земель». Випущеною з рук ситуацією заволодів сам «собиратель». Власне, він довго йшов до того.
Від самого початку української незалежності Кремль не полишав спроб утримати Україну в зоні свого впливу, і Крим був чи не основною больовою точкою тієї тактики. Тим, хто прикро вражений «безпрецедентним» порушенням Росією Будапештського меморандуму, згідно з яким вона була одним з гарантів безпеки і територіальної цілісності України, дозволю собі нагадати, що Росія робила те не раз. Так, вже в 1992 році вона відмовилась передавати Україні військово-морські бази з бойовими кораблями, допоміжними суднами та авіацією Чорноморського флоту, що перебували на території України, в її водах, порушивши таким чином підписані Президентом РФ Борисом Єльциним міждержавні, так звані Біловезькі угоди, згідно з якими всі військові формування, які перебували на території України, в їхньому числі і Чорноморський флот, переходили в повне її підпорядкування. Потім було інспіровано автономізацію, «мєшковщину», створено Тузлинську кризу… Паралельно, на міжурядовому рівні, Москва докладала всіх можливих зусиль для входження України в Союз незалежних держав, в Митний союз і тому подібні об’єднання, аби ще більше узалежнити Україну, унеможливити її самостійність. З цією ж метою у керівні структури української влади заводились агенти впливу Кремля, які реально впливали на політику Києва. Саме це пояснює злочинні призначення на ключові пости в українському війську, в силових структурах не патріотів-фахівців, яких просто усували від справ, а проросійськи налаштованих хохлів і навіть діючих представників спецслужб Росії. Радецькі-кузьмуки-лебедєви-саламатіни… Чи ж варто дивуватись, що дуже скоро ЗСУ України з другої за потугою армії в Європі перетворились на зневажене, упосліджене формування, яке розвалювалося на очах!
З пастирями, яких правдивіше назвати б цапами-провокаторами, Україна понуро дибала у вже приготоване їй стійло, аж доки наприкінці листопада 2013 року ситуація зовсім неочікувано для московських ляльководів не вийшла з-під контролю. Усунення від влади промосковської маріонетки Віктора Януковича для Кремля було надзвичайно неприємним сюрпризом. Це означало, що плавне переформатування України на Малоросію в складі новітньої Російської імперії зривалось. Зривалась операція, на яку було покладено десятиліття копіткої праці, мільйони, якщо не мільярди далеко не дерев’яної валюти. Нічого не залишалось, як задіяти ultima ratio regnum – останній доказ королів. Саме тоді через Новоросійськ, через Кубань до Криму посунули «ввічливі зелені марсіяни», які в дуже короткий строк розповсюдилися по території півострова, немов таргани. Саме вони, безликі, заблокувавши українські гарнізони, український флот, взявши під контроль не лише адміністративні будівлі, ключові заклади АР Крим, насамперед ВР АРК, а й всі міста і містечка (до чого дивним чином не додумалася київська «хунта»!), забезпечили повний контроль над півостровом. Значення загальнокримського референдуму, з огляду на його очевидну нелегітимність, за таких обставин полягало лише в створенні певного флеру законоподібності – такої собі димової завіси, яка на певний час прикривала істинну суть того, що відбувалося насправді.
Автор вдався до такого відносно довгого відступу, ризикуючи надокучити читачеві, втратити його інтерес, лише затим, аби привернути його пильну увагу до абсолютно безпідставної, але, на жаль, досить популярної в Україні думки про те, що зрадливі кримчани поголівно відреклись від України і не заслуговують, отже, нічого, окрім презирства. Ще раз стверджую, що така думка є хибною. Мовлю навіть не про кримських татар, які не раз уже спробували на собі «милість» Москви, і, завдяки своїй згуртованості, одностайності, здобутої в змаганні з комсовєтським монстром за право повернення на свою історичну Батьківщину, завдяки своїй чіткій самоідентифікації, самоусвідомленню, є чи не найтвердішим горішком для окупаційної влади. Те ж саме можна сказати про багатьох українців, росіян, власне, про багатьох і багатьох кримчан, безвідносно їхньої національності, які й сьогодні, по двох роках окупації, вважають себе громадянами України.
Хибно думати при тому, що всі лояльні до України кримчани перебралися на материк. Звісно, ті, хто виїхав, мали для того вельми серйозні підстави. Когось розшукувала кримська Самооборона, прокуратура, хтось не міг в умовах окупації продовжувати свою професійну чи бізнесову діяльність, комусь було просто нестерпно жити під чужою владою.
З іншого боку, було б дуже дивно, якби з Криму виїхали всі патріотично налаштовані громадяни України, полишивши рідний край, свої домівки, могили своїх предків на поталу загарбникові. Саме тому кримчани різних національностей з повним розумінням сприймають заклик Меджлісу кримськотатарського народу — по можливості не покидати своєї Батьківщини.
Чи легко їм живеться в окупації? Про це варто було б спитати Едема Османова, якому щойно винесли судовий вирок у справі «3 травня» (за участь в зустрічі на адміністративному кордоні Криму Мустафи Джемілєва), присудивши йому рік ув’язнення умовно замість заявлених прокурором двох реальних років за ґратами. Про це варто б спитати Ахтема Чийгоза, Алі Асанова, Мустафу Дегерменджі, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва, які до сьогодні перебувають за ґратами, чи Лілю Буджурову, Ленуру Іслямову, до осель яких перекрили газопостачання, спитати тих, до кого приходять з обшуками, кого викликають на допити за намагання відстояти Україну в Криму, тих, кого ведуть до поліційного відділку за жовто-блакитну стрічку, за вдягнуту вишиванку, тих, чиїх діток цькують у школах за національною ознакою. А були ж ще й ті, кого вже не спитаєш…
Росія не допускає акредитації в Криму ані вільних ЗМІ, ані національних чи міжнародних правозахисних організацій, але навіть відкрита, підтверджена інформація про те, що відбувається сьогодні на півострові, вражає світ. Так, у понеділок, 7 грудня, Верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріка Могеріні назвала ситуацію з правами людини в Криму жахливою.
«Ми обговорювали ситуацію на Кримському півострові, особливо жахливу ситуацію з дотриманням прав людини. Ми підтвердили свою політику невизнання незаконної анексії Криму і Севастополя та нагадали, що всі дії, пов’язані з цим невизнанням, повинні відбуватися в рамках законодавства», — сказала вона.
Останнє, а саме те, що «…дії, пов’язані з цим невизнанням, повинні відбуватися в рамках законодавства», не просто обмовка. Це — недвозначна засторога Києву. Євросоюз за наполяганням, як можна гадати, Німеччини (про заяву секретаря зовнішньополітичного відомства Німеччини пана Мартіна Шеффера від позаминулого понеділка автор згадував у статті «Блокада» в «КС» № 48) хоче, аби тиск на окупанта відбувався в рамках певної пристойності, так, щоб мешканці окупованого Криму не відчували дискомфорту через надто жорсткі дії України, скажімо, через запровадження енергетичної блокади. Така дітклива турбота про нас свідчить про те, що між фіксуванням фактів про «жахливий стан з правами людини у Криму» й усвідомленням реалій того стану в умах ситої, мирної Європи лежить прірва, бо ж ніхто, схоже, не акцентує своєї уваги на тому, а чи комфортно кримчанину, який відмовився від громадянства країни-загарбника, три місяці жити вдома, а на наступні три місяці вирушати кудись у депортацію, ніхто не задумується, а чи комфортно почуваються ув’язнені в кримських застінках активісти, чи ті громадяни, до яких вирішили завітати серед ночі з обшуком…
А проте ж, навіть на тлі далеких від наших проблем європейців, вельми дивно, якщо не сказати підло, звучать висловлювання декотрих українських політиків, громадських діячів і навіть інтелектуалів-письменників (!) про те, що Україна цілком обійдеться без зросійщеного Криму, без матюкливого Донбасу, а отже, без співгромадян, яких проти їхньої волі держава здала загарбникові на тих територіях. Чи не схоже це на те, як, запустивши колись пишне за дідів-прадідів поле бур’яном, довівши до того, що там вже вовки виють, дядько колупає невеличку грядочку під своїми вікнами, приказуючи, мовляв, «і нащо мені оті хащі потрібні, проживу й на цій грядці». Без чого ще обійдеться Україна, на думку людців-ефемерид, мені не дуже цікаво. Гірко лишень, що містечкова філософія інтелектуальних селюків, а ще чужий, приживлений до наших грудей, не дозволяє нам цілісно сприймати непростий світ, у якому живемо.
Саме тому ми легко й безжурно гендлюємо із загарбником у той самий час, як від його куль і снарядів гинуть наші вояки, гинуть наші співгромадяни, мирні мешканці – жінки, діти, старі. Саме тому з нерозумінням ставилося багато з нас спершу до блокування того гендля на Перекопі, а пізніше — до спровокованої тотальною бездіяльністю української влади енергетичної блокади Криму. Саме тому сьогодні, після розблокування однієї з трьох енергомагістралей, дехто підсміюється над організаторами й учасниками блокади, дозволяючи собі робити брудні натяки на хабарі від Фірташа.
Чи усвідомлюємо, що насправді лідери кримських татар виявили себе в цій ситуації більш гідними політиками, а маленький народ — куди більш згуртованим, аніж ми самі, бо, на відміну від української влади, не маючи ані армії, ані силових структур, тим не менш, спромоглися вчинити вельми відчутний тиск на окупанта, змусивши побігати навіть хазяїна Кремля.
Той, кому видається, що блокада Криму не досягла мети, глибоко помиляється. По-перше, зроблено лише два невеличких, хоча й вельми рішучих кроки. Як би там не було, але акція змусила уряд, хай і тимчасово, припинити торгівлю з владою півострова. Дозволивши поновити енергопостачання до Криму, продовжити його до закінчення терміну укладеного контракту (останній день грудня цього року), організатори акції поставили перед українським урядом вимогу не поновлювати подачу електроенергії на півострів наступного року. Як вчинить новий український уряд? Побачимо. Будемо сподіватися, що він буде докладатися до відродження України, зокрема, до відновлення її територіальної цілісності значно серйозніше і відповідальніше, буде вести прагматичну політику в інтересах нації, а не грати за правилами ворога. Але це, найперше, буде залежати від позиції кожного з нас, від нашого розуміння того, що війна не закінчилася, що, відвертаючись від усвідомлення цього, намагаючись поводитись так, наче нічого не сталося, ми лише погіршуємо ситуацію, перекладаємо вирішення проблеми на плечі наших дітей, адже з плином часу проблема не стане меншою. Зокрема, стосовно окупованих територій маємо розуміти, що, скажімо, через десять років населення там не залишиться таким, яким воно є сьогодні. На відміну від України, яка за чверть століття Незалежності так і не спромоглася об’єднати націю, більш того, навіть не усвідомила фундаментального значення для того мови (див. http://language-policy.info/2015/11/den-ukrajinskoji-movy/http://language-policy.info/2014/12/mova-yak-fundament-isnuvannya-natsiji/), Росія не втрачає часу. Діючи за напрацьованими схемами, вона невпинно і методично переформатовує людський матеріал, що потрапив у засяг її дії. До слова, мова відіграє в тому процесі провідну роль, і зовсім не випадково, що в школах Криму, не кажучи вже про виші, сьогодні практично безроздільно панує російська мова.
Тож, як ставитися українцям до кримчан – до тих, кого всупереч їхній волі Українська держава здала ворогові, і до тих, хто їх там блокує? Для когось сьогодні це непростий вибір. А проте його треба робити. І зробити те мусить кожен, спробувавши чесно розібратися в досить заплутаних нечесними політиками подіях. Дуже важливо при тому уникати трясовини спрощення, коли одні — виключно янголи, які піклуються про зраджений (чи не тими ж янголами?) народ, а інші, безумовно, — терористи, які – дай їм лиш волю! – покладуть високовольтні опори по всій Україні, зануривши її в чорноту непроглядного мороку.
Дуже важливо при тому усвідомлювати, що, здавши Крим, панове турчинови-яценюки здали ворогові не просто шмат української території, не просто два мільйони своїх громадян. Була здана територія проживання автохтонного народу, нації, яка сформувалась на тих теренах, для якої поза Кримом нема жодного іншого місця в цілому світі, яке той народ міг би асоціювати зі своєю Батьківщиною. Не маючи на момент агресії своєї державності, а отже, і таких її атрибутів, як військо, нація не могла захищати свою Батьківщину самостійно, вимушено довіряючись державі, яка поширювала на той момент свій суверенітет на її територію. На жаль, довіра не була виправдана.
Саме тому, усвідомлюючи цей дуже важливий аспект, усвідомлюючи приязні стосунки, які склалися між нашими народами, маємо докласти всіх зусиль, аби донести до нашої влади важливість щонайшвидшої деокупації Криму.

#51 за 18.12.2015

СІЯЧІ ДРАКОНОВИХ ЗУБІВ

За що ж нам «брат» такий?!

Читаючи давньогрецький міф про аргонавтів, усі ми вболівали за долю головного героя, з тривогою слідкували за тим, як Язон, змушений з волі підступного царя Еета пройти випробування, аби заволодіти золотим руном, засіває Аресове поле зубами дракона, знаючи, що за короткий час з них виростуть ті, хто спробує знищити його. Оскільки читалось те в дуже юному віці, навряд чи кому з нас приходила тоді в голову думка про те, що світ переповнений сіячами зла, і багато з них, на відміну від давньогрецького героя, займаються тим далеко не з примусу. Більше того, хіба могли б ми повірити, що дехто з наших сусідів ревно докладеться до тієї справи! Як це відбувається, до чого призводить і чому сьогоднішні «язони», засіявши поле гніву зернами ненависті, самі аніскільки не поспішають стати на борню зі злом, воліючи, натомість, аби воно впало на голови ні в чому не винних людей, ми й спробуємо проаналізувати в цій статті.

Буду щирим: взятись до цієї невдячної справи мене підштовхнуло бажання проаналізувати, наскільки, насправді, невинні оті самі «невинні люди», які щоразу опиняються в ролі жертв.
Не заглиблюючись надто далеко в історію, звернімо свій погляд на те, що відбувалося в тридцятих-сорокових роках минулого сторіччя в Європі і не лише в ній. Хто привів до влади дуче в Італії, фюрера в Німеччині, вождя і друга всіх колгоспників у Радянському Союзі? Чи не народи вищезгаданих країн? Переглядаючи нині хроніки Третього рейху, хіба один я дивуюся щирому захопленню своїм фюрером – ба! – обожнюванню його з боку мільйонів німців? А хіба не так само зачаровано світили очима на вождя народів у СРСР, вимагаючи знищити кожного, навіть якщо той мав нещастя лише бути запідозреним у незгоді з його геніальними планами? Погляньмо всього на два коротких листи з далекого 1937 року:
«Мы всей семьей требуем от суда расстрелять троцкистских гадов. Они пытались убить нашего любимого вождя, отца и друга — Иосифа Виссарионовича Сталина, они хотели отнять у нас нашу счастливую жизнь. И за это не может быть им никакой пощады! Мы горячо любим нашу родину и нашего великого Сталина. В любой момент мы готовы отдать свои силы, а если нужно, то и жизнь, чтобы защитить свою родину от троцкистских шпионов и убийц» («Пионерская правда» от 30.01.1937).
Тим, хто вважає, що подібну слиняву недолугість міг породити лише незміцнілий розум екзальтованого підлітка, пропонуємо уривок з листа А. Д. Сперанського – відомого вченого, заслуженого діяча науки, асистента академіка Павлова:
«События последнего времени особенно четко вскрыли международную ценность работы органов НКВД как действенного фактора проводимой нами политики мира. В принципе — строительство социализма не может иметь внутренних врагов. В условиях капиталистического окружения оно должно каждого врага расценивать как врага внешнего. Органы НКВД ведут войну, ту «малую войну», которая предохраняет нас от большой. Этого мы никогда не должны забывать. В юбилейный день работники науки вместе со всей страной шлют горячий привет работникам НКВД и их руководителю Николаю Ивановичу Ежову» (Бессовестная история. Новая Газета).
Чи не такий самий раж, не таке саме засліплення сходило на людей у маоїстському Китаї, в сьогоднішній кім-чен-инівській Північній Кореї? Хіба не те саме відбувається нині на наших очах у путінській Московії, де навіть не безмовний упродовж всіх віків народ, а вершки суспільства – люди мистецтва, науки, культури — наввипередки кинулись зі своїми «одобрямс» анексії Криму, порушенню міжнародних угод – та, що там угод! – відвертій військовій агресії проти сусідньої держави, донедавна званої не інакше як братською?
На відміну від міфів, у реальному світі XXI сторіччя, де агресія не схвалюється, засівання драконових зубів, тим більше їхнє проростання, є ділом нескорим. Аби не потрапити під удар самим, а в ідеалі й взагалі приховати свою участь у тому процесі, новітні сіячі ставляться до того дуже ретельно, діють продумано, сплановано, отже, про жодну спонтанність, про жодні емоції не йдеться.
Згадаймо початок московської агресії в Криму: появі «неопізнаних» зелених чоловічків передували роки ретельної підготовки, коли в голови, найперше, своїх власних громадян, а потім і в голови сусідів цілеспрямовано, все більшими й більшими дозами, вливалася отруйна думка про «п’яного» Хрущова, який підступно подарував Крим хитрим хохлам, про неймовірні страждання на тій, звісно ж, «исконно российской земле», нещасних «соотечественников», яких бездушні хохли заповзялися українізувати, всупереч всім міжнародним законам, про те, що Україна ніяка не держава, а її недолуга мова є не більш, ніж якесь непорозуміння. Вливана у вуха власних підданців та рокованих сусідів отруйна субстанція, що складалася здебільшого зі згустків сконцентрованої ненависті, мала всі ознаки інфекції, бо, потрапивши на добре угноєний сіячами-попередниками грунт, розповсюдилася швидко і широко. При тому відверто брехлива інформація подавалася таким чином, що пересічному обивателю навіть на думку не спадало замислитись над тим, скажімо, що совєтська компартійна система часів Хрущова, попри всю її жорсткість, все ж була владою колегіальною, де одна особа, попри все її бажання, аж ніяк не могла вирішити подібне питання. Так само мало хто задумувався над тим, яка ж насправді небезпека загрожувала російській мові в тотально зрусифікованому Криму. Сама формула тієї отрути виключала виникнення подібних думок, виключала можливість аналізу. В ситуації, коли всі засоби масової інформації Московії злагоджено виводили одну й ту саму арію, для пересічного обивателя слідувати основній мелодійній темі було так само легко, а десь навіть і приємно, як ото пливти на гребені потужної течії. І навпаки, той, хто наважувався протистояти течії, наражався на всю її силу. Показові приклади цькування мого FB товариша, поета Олександра Бившева, якого позбавили практично всіх засобів до виживання, нице цькування Андрія Макаревича, Лії Ахеджакової, Наталії Фатєєвої є відвертим застереженням для дисидентів.
Але ж розумна істота, якою вважається homo sapiens, не мала б пити з того отруйного джерела, скаже мій читач. Справді, безальтернативність інформації в сучасному світі – в світі Інтернету і супутникового телебачення здається неможливою апріорі. Але тут треба розуміти, що сіячі зробили ставку на таку рису «великоросів», як презирливе ставлення до мови навіть найближчих сусідів, до їхньої культури, і не помилилися. Чи ж секрет, що абсолютна більшість сьогоднішніх московитів, навіть мешкаючи десятиліттями в іншомовному оточенні, скажімо, в країнах Балтії, Кавказу, Середньої Азії, в Україні, як правило, ніколи не знають мови країн, які прихистили їх? Ця особливість є дуже прикметною. Якщо ж згадати, що в СРСР, з якого ми за історичними мірками вийшли зовсім нещодавно, російську мову за рахунок пригнічення інших мов було піднесено до рангу мови міжнаціонального спілкування, то можна зрозуміти, чому, зокрема, в Криму більшість етнічних українців (хіба ж лише українців!) поступово перейшли на престижну мову панівної нації, виключивши таким чином зі сфери своїх інтересів україномовний продукт, який потенційно міг нести альтернативну інформацію. З плином часу сприйняття інформації українською мовою починало створювати певні труднощі, тягнучи за собою подальше дистанціювання від україномовних, іншомовних, на загал, джерел. Мовлю, безперечно, лише про загальне правило, з якого завжди бувають винятки. Так, вищевикладене значно менше стосувалося киримли, більшість з яких, окрім рідної кримськотатарської, вільно володіють узбецькою, російською, пристойно розмовляють турецькою, українською.
Як і можна було очікувати, результати так званого «перепису населення Криму 2014» красномовно засвідчили нерозривність короткого ланцюжка «мова-світосприйняття-самоідентифікація», про що не раз писав у своїх статтях. Так, згідно з цим «переписом», при загальній позитивній динаміці в 2014 році відсоток тих, хто назвався українцем, раптово зменшився з 24% до 15%. Звісно, хтось виїхав на материк, але більшість, як би то ганебно не виглядало, просто… перефарбувалися. Збільшення тих, хто назвав себе росіянами, практично на те ж саме число, на яке зменшилась кількість тих, хто й надалі визнавав себе українцем, неспростовно засвідчує той факт. Моїх чулих співвітчизників, хто виправдовує ту ганьбу зрозумілим страхом людей за своє життя, мушу запевнити, що смертю під час «перепису» ніхто не загрожував. Інша річ – міркування про збереження робочого місця, певні побутові зручності на тлі здійнятої хвилі ненависті до всього українського. Але ж так недовго і від мами відмовитись (дуже показово при тому, що, за результатами того ж «перепису», 0,1% етнічних росіян Криму назвали рідною мовою українську). На мою думку, така лояльність слабкодухих до нової влади якраз і є результатом того переформатування, яке планомірно впроваджували сіячі драконових зубів, засновуючи свої розрахунки на ненайсвітліших властивостях людської душі.
Саме тому я переконаний, що невинність «невинних людей» є вельми відносною. Елементарна байдужість, не кажучи вже про відвертий конформізм, є невід’ємним субстратом, на який щоразу виводять своїх міднорогих биків сіячі драконових зубів. Тому ж слугує й рабська переконаність (як то не прикро – навіть сьогодні!) переважної більшості «насєлєнія» у тім, що всі наші проблеми має вирішити хтось – президент, уряд, держава…
На жаль, держава, яка не стимулює перетворення вчорашніх рабів на вільних громадян, мало чого варта, бо рано чи пізно, але біля її керма опиняються ті ж самі лукаві раби, які вільно чи невільно знову приводять її у рабство.
Озирнімось: хіба ж не закуті в кайдани вчорашнього рабства душі безвольно спостерігали всі ці роки з Печерських пагорбів за тим, як засівалося Аресове поле Криму – за тим, як відбирали наш Чорноморський флот, як наводнювали Севастополь відставниками, формуючи потужну п’яту колону? Хіба не вони приймали на чільні пости в СБУ вчорашніх офіцерів ФСБ, плекали російськомовну пресу півострова, нищачи одночасно паростки преси української? Хіба не вони не помічали впритул українців Криму? Хіба не вони марудили всі ці роки на власній землі киримли? Хіба не вони, зрештою, відверто здали Крим ворогу, що, скинувши маску, нарешті показав свою справжню мармизу?
Вивітрюймо ж зі своїх душ затхлий душок рабства, панове вільні наразі громадяни України! Пам’ятаймо, що сіяч не спить, а драконові зуби, що вже давно й густо засіяні по всій Україні, лише чекають сприятливого моменту, аби зійти.

#52 за 25.12.2015

КРИМ, ЧАС АНАЛІЗУ. МІФ

Події останніх років, що призвели до анексії Криму, попри всю неоднаковість їхнього трактування в самому Криму, попри полярне сприйняття їх народами України і Росії, попри – як би це м’якше визначити… – прагматичне ставлення до них у світі, як на мене, потребують усвідомлення, аналізу й адекватних висновків. Спробуймо й ми озирнутися назад, аби розвіяти деякі міфи, усвідомити помилки, зробити для себе певні висновки, які в ідеалі допоможуть ті помилки виправити. Цю статтю присвятимо міфам.
На жаль, в Україні побутує сьогодні вельми поширена думка про зрадливих кримчан, які тільки й чекали, аби впасти в обійми ВВП. Усвідомлюючи, що у всякій «істині» є певна доля істини, хотів би запевнити все ж, що думка та в цілому хибна. Якщо не брати до уваги маргінальні проросійські партійки з їхньою мізерною електоральною підтримкою, прошарок комуністів, яких українська влада випещувала упродовж всіх років незалежності і не лише в Криму, та вимираючих совкозаврів, просякнутих духом зітлілого есересеру, – яких, маємо визнати, скупчилось на півострові таки чимало, – більшість кримчан все ж таки ставилися до свого перебування в складі України цілком прихильно. Це підтверджується і переважною більшістю голосів, якими вони підтримали своє бажання жити в незалежній Україні, на чому так любить акцентувати увагу перший український президент, й ігноруванням у подальшому неодноразових спроб Росії як не переманити, то відірвати Крим.
Без ейфорії замилування треба розуміти, що така позиція витікала зовсім не з рафінованого патріотизму, якого в етнічно барвистому Криму все ж не варто було б чекати, а з чисто практичних міркувань. На перших порах це була тиха надія на те, що, позбавившись тягаря в особі відсталої, занедбаної Росії, Україна наростаючими темпами піде шляхом прогресу, стане успішною сучасною економікою. І такі надії, слід зазначити, були зовсім небезпідставними, адже, за даними ООН, на момент осягнення незалежності Україна входила в тридцятку економічно найрозвинутіших країн світу, мала третій у світі потенціал ядерної зброї, другу за потужністю армію в Європі, була однією з небагатьох держав, які безпосередньо займались дослідженням космосу, мала досить високий показник людського розвитку (HDI). Коли ж «червоні директори», за бездіяльності (а часто й прямої участі) язикатої, але практично неспроможної опозиції, вчинили відвертий дерибан Краю, надії кримчан змінилися розчаруванням, але навіть і тоді, попри те болісне розчарування, вони втішалися принаймні тим, що їхніх дітей не гнали на чеченську слотарню, що кримські вокзали, як і раніше, обходилися без порталів металошукачів, що в їхні будинки не закладали вибухівку, а беслани та норд-ости були десь за кордоном і сприймалися радше страшною казкою.
Не менш важливим для таких утилітарних міркувань було набагато ліберальніше, порівняно з російським, українське законодавство в сфері приватного підприємництва, за яким суб’єкти малого бізнесу могли працювати за спрощеною системою оподаткування, сплачуючи до бюджету зовсім невеликі кошти. При тому процедура відкриття власної справи була простою і зрозумілою. Більше того, українська податкова служба десятиліттями дивилася крізь пальці на такий традиційний для Криму бізнес, як надавання житла туристам. Така ліберальна в цілому політика дозволила широкому загалу у відносно короткий строк піднятися від нікчемних курників совєтської доби до цілком пристойних, навіть за європейськими мірками, міні-готелів, дозволила багатьом і багатьом кримчанам звестися на ноги, а в подальшому отримувати непогані прибутки.
Тож чи могли ті, чий добробут стовідсотково залежав від стабільного функціонування туристичного бізнесу, – а треба зазначити, що галузь була на підйомі, приток туристів не лише з України, а й ближнього та дальнього закордоння з кожним наступним роком помітно збільшувався, – ті, хто звик, що місця в їхніх готелях розкуповувались ще на початку сезону, – чи могли вони насправді бажати якихось кардинальних перемін? Чи могли насправді бажати приходу «русского мира» в свій облаштований світ навіть ті кримчани, чиї корені губляться десь на рязанщинах-орловщинах – особливо вони, адже не з чуток знали про реальне «благодєнствіє» поза межами білокам’яної! З великого числа знайомих готельєрів знаю лише чотирьох, які дійсно бажали приходу Росії. Для трьох критичним чинником був рівень їхнього розумового розвитку, який дозволяв не лише чіплятися на голі гачки риторики ВВП, а й навіть буйні березневі пісні депутата Жириновського сприймати як обіцянки долі. І лише один з тієї четвірки дійсно бажав приходу Росії через свою нестримну, паталогічну нелюбов до всього українського. До того ж ця пані була замішаною в посадовому злочині, пов’язаному з привласненням громадського майна – земель, нерухомості, що після відходу влади Януковича рано чи пізно привело б її на лаву підсудних.
Я вже не кажу про те, що цілий народ – маю на увазі кримських татар, які, на відміну від «наших» кубанців, мають добру історичну пам’ять – не мав жодних ілюзій щодо того, чого можна чекати від нового приходу на півострів Московії. Дві пережиті депортації, в результаті яких велика його частина вимерла і не менша розвіялась по світу, не дозволяли плекати жодних надій на райське життя у затінку крил двоголового орла. Саме тому переважна більшість тих, хто вийшов 26 лютого 2014 року захищати конституційний лад та територіальну цілісність України під Верховну Раду АР Крим, були кримськими татарами. І це, попри те, що їхні стосунки з українською владою, особливо з владою місцевою, аж ніяк не можна було назвати романтичними.
Маємо визнати, що українську владу Криму, яка по суті своїй ще тривалий час значною мірою лишалася все тією ж совєтською номенклатурою, напружувала, а десь і лякала згуртованість маленького народу, завдяки якій він, незважаючи на скажений спротив совєтської системи, таки повернувся на свою історичну Батьківщину. Ще більше, думаю, лякало її усвідомлення кримськими татарами того, що саме вони є справжніми господарями в Криму. Той страх результувався, особливо на перших порах, у вчиненні всіляких перешкод процесові повернення корінного народу – від створення труднощів у постановці на паспортний облік до гальмування процесу надання ділянок для житлової забудови.
Однією з прикрих помилок київської влади було невизнання Меджлісу кримськотатарського народу повноважним органом влади. Я вже не кажу про те, що місцева кримська влада явно боялася його впливу. Дивлячись сьогодні з відстані років, ми з усією очевидністю бачимо, що українським владцям, які випорснули з лона комуністичної імперії, набагато ближчими, набагато зрозумілішими і передбачуванішими були аж ніяк не бунтівливий Меджліс чи рухівці, яких і в Криму вистачало, а політики, що пройшли той же вишкіл, що й вони самі, навіть якщо ті відверто грали на проросійській темі. З цими було клопітно, але «правильна» поведінка в стосунках з Москвою цілком дозволяла тримати їх під контролем.
На відміну від них, Меджліс кримськотатарського народу грав виключно свою власну гру, не мав звичних важелів впливу на нього і не приховував при тому бажання в перспективі добиватися кримськотатарської автономії. Можна лише здогадуватись, які асоціації викликав він у свідомості тих, кому було довірено представляти українську державну владу в Криму, які темні привиди минулого зринали в їхній свідомості, на згадку про вчинений попередниками геноцид.
Не моралізуючи, все ж звернув би увагу на те, як небезпечно піддаватися злу, адже злодій у подальшому ще й буде ненавидіти вас за вчинене ним же зло, підозрюючи вас у бажанні відплати.
Не дивно, що спротив влади, замішаний, як те часто буває, ще й на невмирущій чиновницькій захланності, приправленій відчуттям кастової вседозволеності, призводив до цілком прогнозованого спротиву з боку киримли, як те сталося, скажімо, у селищі Морському, де місцева влада, відмовляючи корінному народові у виділенні ділянок під житлову забудову, у той же час щедро надала землю московській фірмі, або ж як те було на Ай-Петрі, де у найбрутальніший спосіб – за допомогою кийків «Беркута» та бульдозерів – зносила торговельні споруди.
Безсумнівно, що саме ця згуртованість маленького народу лякає і нинішню окупаційну владу. Саме тому вона не припиняє спроб розколоти їхню єдність, з одного боку, пригріваючи нечисленних колаборантів, а з іншого, — шельмуючи Меджліс, голові якого та кільком його членам заборонено повертатися до Криму, та розгорнувши хвилю репресій проти рядових представників киримли. Ряд убивств та викрадень, які практично не розслідуються, обшуки в приватних помешканнях, обшуки в мечетях та медресе, арешти і засудження тих, хто хоч якимось чином «засвітився» своєю участю в масовому мітингу 26 лютого 2014 року під стінами Верховної Ради АР Крим проти інспірованого та забезпеченого Росією державного заколоту, арешти киримли, які їздили до адміністративного кордону Криму 3 травня 2014 року, аби зустріти лідера свого народу пана Мустафу Абдулджеміль оглу, ненадання ліцензії мовлення телерадіокомпанії АТР – цей сумний ряд можна, на жаль, продовжувати і продовжувати, але він з усією очевидністю засвідчує, що кримськотатарський народ жодним чином не сприйняв анексії Криму.
Звісно, не все так просто, і багато мешканців півострова були глибоко розчаровані бездарною політикою українських «еліт», що змінювали одна одну, яка протягом майже чверті століття зводилася зовсім не до розвитку країни, а до її відвертого пограбування, перетворивши цілком успішну на старті країну на одну з найвідсталіших у світі. Саме на них була розрахована путінська пропаганда і в багатьох випадках вона досягла мети. Але навіть попри те, ми бачимо, що міф про кримчан, які поголівно відцуралися від України, зрадили її є абсолютно безпідставним.
Натомість навіть кілька побіжних прикладів, згаданих вище, наводять на думку про те, що політика Києва щодо Криму від початку була абсолютно хибною. Не маючи чіткої політики щодо такого особливого регіону, як Крим, не помічаючи українців Криму, ігноруючи законні права корінного народу, роблячи ставку на угодних Москві «решал», ми отримали велику зраду, корені якої зовсім не в Криму.
У наступній статті спробуємо поміркувати над тим, якою мала б бути українська політика щодо Криму, аби, повернувши його, не втратити знову.

#1 за 01.01.2016

КРИМ. ФАКТОР ВЛАДИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

У минулій статті ми розглядали старанно розповсюджуваний певними силами в Україні (на жаль, близькими до нинішньої влади) міф про зрадливих кримчан, які не те, що без спротиву здалися Росії, але самі домагалися приєднання до неї. Міф той, за розрахунками осіб зацікавлених, мав би відвести негідні підозри від тодішньо-теперішнього голови уряду, якому, схоже, напередодні непростих економічних реформ ні до чого був дотаційний регіон, та тодішнього Голови ВР, який у відсутність президента виконував повноваження Верховного головнокомандувача. Власне, краще сказати: “мав би виконувати”. Насправді, порушивши статті чинної Конституції України: перший – її ст. 116 та ст. 9 ЗУ “Про оборону України”, другий – ст.ст. 102, 106 (19, 20, 21) Конституції та ст. 4 ЗУ “Про оборону України”, зазначені добродії разом з посадовцями АР Крим, які зневажили ст. 14 зазначеного закону, мали б бути притягнуті до відповідальності, як того вимагає його двадцята стаття. Проте всі вони продовжують перебувати при владі, перекладаючи відповідальність за свої злочини на зраджений ними народ.
Для того, щоб остаточно поставити крапку в цьому питанні, наголосимо на тому, що з точки зору закону, з позиції міжнародного права не має жодного значення, скільки серед мешканців Криму було на момент окупації прибічників приєднання до Росії, скільки патріотів України, бо за Конституцією України всі вони були громадянами України й обов’язком держави Україна, її посадових осіб зокрема, було захистити їх від зовнішньої агресії.
Тим же, хто маніпулює “волею кримського народу”, висловленою громадянами щойно окупованого півострова на так званому “референдумі”, проведеному фактично під дулами російської зброї, нагадаю, що окремого “кримського” народу в природі не існує. Натомість є киримли (кримці), чи як ми більше звикли їх називати – кримські татари. Ось вони, дійсно, є автохтонним народом Криму, з усіма витікаючими правами. Але навіть вони, згідно з чинною Конституцією, могли вирішити свою долю, лише винісши питання зміни статусу території на всеукраїнський референдум.
Тож, як бачимо, зовсім не зрадливі кримчани є причиною анексії півострова, а неспровокована агресія “братнього” Кремля та відверта зрада владців власної держави. Відтак, на думку автора, найпершою умовою повернення Криму є усунення від влади та засудження осіб, чия зрада призвела до втрати стратегічно важливого регіону, до того, що в окупації опинилися понад два мільйони українських громадян, яких держава невдовзі визнала ще й нерезидентами, до ганебного проголошення анексованої території вільною економічною зоною і відвертого гендлярства з окупантом.
Засудження (маю на увазі не лише моральний аспект) є абсолютно необхідною вимогою не лише як акт справедливості, а й як недвозначна засторога для наступників. І чим швидше те станеться, тим краще, бо замість того, щоб робити системні кроки до повернення втрачених територій, зрадники, що й досі перебувають при владі, намагаються відсунути питання Криму з порядку денного, консервуючи у такий спосіб нинішній стан речей.
Як же мала поводити себе українська влада у стосунках з Кримом, аби не втратити його? В ідеалі влада має завжди діяти чесно і порядно. В ідеалі вона мала б діяти так, як те робить влада будь-якої країни, – завжди і незмінно в інтересах своєї країни, своєї нації. Але невідтята пуповина, що всі ці роки міцно пов’язувала українські привладні еліти зі вчорашньо-сьогоднішньою імперією, легко уможливлювала для них підпорядкування інтересів української нації інтересам “старшого брата”. Якщо ж розуміти при тому, що агенти впливу Кремля ще й досі, навіть після рясно скропленого кров’ю Повстання Гідності, перебувають у найвищих ешелонах української влади – у Верховній Раді, в уряді, в Адміністрації Президента, то залишається лише дивуватися, що тривала операція з повернення України в стійло Московії призвела лише до втрати Криму. Але операція та триває…
Тих, хто вважає винуватцями здачі Криму виключно недолугих турчинових-яценюків, мушу розчарувати. Крим здавали від самого початку і доклалися до того, тією чи іншою мірою, всі без винятку українські президенти й уряди. Це вони десятиліттями ігнорували інтереси українців Криму, не проводячи жодної виразної проукраїнської політики в зросійщеному регіоні. Це вони марудили кримських татар, заграючи натомість з відверто промосковськими силами. Це їхня клептократія знищила сподівання етнічно різнобарвних кримчан на процвітання у складі України, значною мірою відвернула їх від неї.
Найпершим значущим кроком у здачі Криму було напівзабуте нині відступництво української влади від Чорноморського флоту. Нагадаю: Україна зробила значний внесок у створення Військово-Морських сил СРСР, виділяла щорічно значні кошти на утримання Балтійського, Північного, Тихоокеанського, Чорноморського флотів та Каспійської військової флотилії, тож мала повне право на отримання своєї частки, що й було зафіксовано в Біловезьких угодах, за якими Чорноморський флот, в тій його частині, що базувалася в портах і базах колишньої УРСР, переходив у повне її підпорядкування. На жаль, зухвалий тиск Московії з одного боку та очевидне нерозуміння вищим політичним керівництвом держави значення військово-морського флоту для країни з 854-мильним морським кордоном призвели до нічим не виправданих поступок, до розділу українського Чорноморського флоту, до приживлення в українському Криму ракової пухлини російської військової бази, яка відразу ж почала поширювати свої отруйні метастази, відверто займаючись антиукраїнською діяльністю.
Нерозуміння тодішніми фігурантами українського політикуму структури військового флоту, його значення для морської держави є сумним свідченням того, що українська нація упродовж всіх років перебування в соціалістичному раю не мала жодного контролю ні над своїми кордонами, ні над ключовими галузями промисловості, ні над ВПК, ні над військом чи флотом зокрема. Все те контролювалося ззовні, з Москви. Чи не цим пояснюється те, що від перших днів Незалежності на найвищі військові посади призначалися не українські офіцери-патріоти, які мали чіткі плани розбудови українського війська, дієво формували те військо, докладали титанічних зусиль, аби всі військово-морські бази Чорноморського флоту, розташовані на українській території, залишились за Україною, ще в перші роки запропонували (полковник Віталій Ілліч Лазоркін) нову Військову доктрину України, яка, до слова, не втратила своєї актуальності до цього дня, а особи, які не вийшли з-під ментальної залежності від Москви, тим чи іншим чином або проводили її політику, або безвольно слідували у її фарватері?
Не дивно, що та некомпетентно-угодницька політика призвела до того, що разом з кращою частиною Чорноморського флоту, всупереч Конституції України, Росії були здані (формально передані в довгострокову оренду) військово-морські бази на території півострова. При тому в головній військово-морській базі, в Севастополі, нахабний орендар відтиснув більші і кращі частини інфраструктури, залишивши українській маринарці задовольнятися тим, чим погребував сам. При тому призначена Україною вартість оренди була неймовірно низькою. При тому Україна не зробила жодних кроків, аби не допустити осадження в Севастополі п’ятої колони російських відставників, для яких мерія Москви активно будувала житло. І це тоді, коли українські моряки (військовослужбовці на загал), які, попри шалений тиск на них, щиро прихилилися до України, перебуваючи на своїй землі, були змушені микатись по орендованих квартирах, гуртожитках, жити в казармах, отримуючи зарплати в рази менші за ті, які отримували російські моряки.
Загалом же, автор не може пригадати жодного випадку, коли б ще хоч одна держава погодилась розмістити на своїй території чужу військово-морську базу, яка б домінувала над власним військовим флотом, тим більше, розмістивши їх фактично в одній бухті! Чи можна уявити при тому, щоб держава-власниця, попри постійні недружні акти з боку держави-орендаря, попри відверто підривну діяльність чужинської військово-морської бази, зокрема, не робила з того висновків, натомість, продовжила строк оренди ще на чверть століття? Зрештою, все те недолуге, провокуюче приниження власного флоту, власного війська не могло не призвести до катастрофи.
Ще однією, вельми показовою рисою київської політики у Криму була… тотальна відсутність будь-якої державницької політики. Власне, це стосувалося не лише Криму. Замість того, щоб докладати всіх зусиль для розвитку Краю, для підвищення його конкурентоспроможності в світі й ефективного просування шляхом прогресу, що результувалося б у зростанні добробуту нації, в її успішності, а відтак – в її любові до своєї країни, гордості за неї, клани, які змінювали одне одного у владі, вдалися до безсоромного розграбування України.
За такої, з дозволу сказати, “політики” не могло бути жодної мови ані про заходи з об’єднання розрізнених регіонів, ані про якусь консолідацію нації, якої вона конче потребувала. Більше того, недолугі бастарди взялися грати на етнічних струнах, а мовна проблема стала улюбленим інструментом цинічних політтехнологів, які задля підвищення рейтингу своїх нікчемних винаймачів ладні були розірвати країну. Замість провадження далекоглядної, мудрої державницької мовної політики, замість системних зусиль, спрямованих на те, щоб українська мова посіла нарешті належне їй місце, виконавши одну з найголовніших своїх функцій – функцію консолідатора нації, недолугі владці перед кожними черговими виборами щодалі більше роздмухували жар надуманого мовного протистояння. Чи можна, перебуваючи в здоровому глузді, уявити, щоб замість ефективної підтримки україномовних ЗМІ півострова влада практично нічого не робила для їхньої підтримки? Більше того, єдину державницьку україномовну газету Криму “Кримську світлицю” київська влада неодноразово позбавляла фінансової підтримки, піддавала судовим переслідуванням, відверто нищила в той самий час, як на утримання російськомовної преси з бюджету виділялись мільйони гривень!
З часом те все більше нагадувало божевільні танці на густо замінованому полі. Лише природна толерантність українців дозволяла протягом тривалого часу уникати нищівного вибуху. А проте далеко не всі регіони відрізнялися толерантністю. Нетерпимість до інакшої думки в деяких з них прирівнювалась ледь не до чесноти, а десятиліттями насаджувана ненависть до “бендер”, до “фашистских-пособников-татар”, підживлювана розгнузданою ксенофобською пропагандою “старшого брата”, штовхала на неадекватні вчинки.
Оскільки ми зачепили мовну тему, яку автор, в силу своїх переконань, вважає ключовою, доведеться хоча б побіжно торкнутися теми жахів примусової українізації та мовних утисків нещасних російськомовних мешканців Криму, яких вони зазнали під владою бездушних хохлів. Проблема та, маємо усвідомити, непроста. Досить сказати, що нею тривалий час впритул опікувався сам господар Кремля, настійно вимагаючи від української влади надання російській мові в Україні статусу державної. Назовні все виглядало цілком логічно: утиски на мовному ґрунті у фактично двомовній країні могли викликати осуд у цілому світі, а лідер нації, який опікувався правами своїх співвітчизників, мав би викликати лише позитивні емоції. “Могли”, “мав би”… Чому ж світ не явив ані осуду в першому випадку, ані якихось позитивних емоцій у другому? Чи не тому, що, на відміну від часів засекреченого есересеру, світ цифрових технологій передбачає легкий доступ до відкритої статистики? Але ж офіційні статистичні дані АР Крим, де російськомовні нібито зазнавали чи не найбільших утисків, неспростовно засвідчували, що з 586 функціонуючих на 2014 рік середніх загальноосвітніх шкіл автономії лише 14 шкіл забезпечували навчальний процес кримськотатарською і… лише 7 – українською мовою. У решті 565 школах викладання велось виключно мовою російською. В більшості шкіл були, щоправда, ще й українські та кримськотатарські класи, проте забезпечити в цій структурі викладання всіх предметів рідною (українською, кримськотатарською) мовою було вкрай важко.
Щоправда, сьогодні пані Статистика показує вже зовсім інші цифри. Так, вона свідчить, що в Криму невпинно зменшується число класів з навчанням кримськотатарською мовою. Із запланованих на 2015 рік 38 перших класів відкрилися лише 35. Що ж до мови української, то, за словами міністра освіти пані Гончарової, через її “непопулярність” цьогоріч не відкрито жодного українського першого класу. Загалом на півострові не залишилось жодної української школи, число україномовних класів скоротилося до двадцяти.
Що ж, пані Статистика з усією очевидністю засвідчує вміння хазяїна Кремля захищати інтереси своїх співвітчизників. Чи… то були все ж таки не його співвітчизники, а наші з вами? Адже, здається, він лише в травні 2014-го перетворив їх усіх чохом у “соотечественников”?
Власне, наводячи ці приклади, автор хотів лишень звернути пильну увагу читачів на важливість мови в державному будівництві, для утвердження держави, для протидії політичному наперсточництву, яке непомітно перетворюється на відверту агресію з усіма витікаючими наслідками.
Насправді, ніщо інше, крім мови, не може з’єднати країну, зцементувати її. Досвід історії людства переконливо свідчить про те. Але досвід останніх подій зі втратою Криму, з розпалюванням вогнища війни на Донбасі засвідчує ще й те, що мова водночас є вельми потужною зброєю, за допомогою якої можна розколоти країну, насадити своє бачення світу, свою ідеологію, перетворити її громадян на непримиренних ворогів. Але ж як переконати перейти на мову державну тих громадян України, для кого російська мова, по суті, є першою мовою – мовою, якою вони почули перше слово, освідчилися в коханні? Чи не викличе це спротиву, який призведе до прямо протилежного результату? Не спрощуючи, можу стверджувати, що завдання цілком посильне. Насправді, в Україні не так багато етнічних росіян, для кого російська мова є справді рідною, для кого перехід на українську означає необхідність подолання певного психологічного бар’єра, який, до слова, переступає кожен емігрант, оселяючись в іншій країні. Але ж більшість російськомовних громадян України є етнічними українцями, зрусифікованими унаслідок послідовної мовної політики імперії. Повертаючись до своєї родової – рідної мови, їм принаймні не доведеться долати згаданий бар’єр.
Мудра держава має докласти всіх зусиль, аби переконати своїх громадян в абсолютній необхідності реального переходу на єдину державну мову, і проводити ту політику системно, запровадивши вжиток української мови спершу у всіх без винятку дошкільних навчальних закладах, у школах і вишах, діючи поступово, але неухильно.
“А що ж з кримськими татарами?” – спитає читач. “Замість російської, їх змушуватимуть тепер вивчати українську мову? Чи не порушимо ми їхні права?”. Безперечно, в Криму кримські татари мають бути забезпечені всіма можливостями для здобуття освіти рідною мовою. Більш того, кримськотатарська мова мусить мати не лише прописаний статус державної, а й розповсюдитися до повноцінного використання в побуті. З поверненням Криму в склад України та утворенням кримськотатарської автономії, що, безперечно, рано чи пізно відбудеться, можливості для її повноцінного розвитку розкриються повною мірою. У цьому сенсі росіянам та українцям Криму варто б почати впритул цікавитись принаймні програмою “Еліфбе”.
Що ж до мов інших національностей, то на сьогодні, скажімо, маємо села, де розмовляють виключно російською, мадярською мовами, не вміючи гаразд говорити українською. Саме тому, забезпечуючи право представників інших національностей у місцях їхнього компактного проживання на вивчення і функціонування їхніх національних мов, необхідно, безумовно, забезпечити на тих же територіях повноцінне функціонування державної української мови.
Домінування на теренах України української мови, поза всяким сумнівом, є ключовою умовою реального об’єднання країни, її успішного розвитку. Як альтернатива мовна дезінтеграція країни напряму веде до дезінтеграції територіальної, до втрати незалежності, до повернення чи то в імперське стійло стагнації, чи до підпорядкування іншій державі. Навала кривавого “русского мира” з його примарними “новоросіями” і месіанською маячнею є очевидним свідченням того.
Але передумовою мовного об’єднання має бути докорінне переформатування владних еліт, найперше, зміна наших поглядів на те, кого слід приводити у владу. Замість “успішних” для своєї кишені товстосумів, замість підкилимних “решал”, авантюристів та популістів усіх мастей маємо навчитися обирати людей порядних, фахових, патріотів свого Краю, які мають чітке бачення перспектив країни та реалістичні плани її розвитку.
Лише прихід якісно нової, нескорумпованої влади, наше усвідомлене бажання непростих змін і наполеглива праця уможливлять реанімацію економіки, її швидкий розвиток і, як результат, відродження України загалом. Саме цього, а не низьких тарифів і пільг маємо прагнути всім серцем, докладатися всіма силами. Власне, наше майбутнє в наших руках, панове. Не змарнуймо його!

#2 за 08.01.2016

КРИМ. УКРАЇНА. ЧАС ГІДНОСТІ

Скількох проблем, скількох конфліктів можна було б уникнути, якби людство мало консолідований погляд на світ і своє місце у ньому! В реальності кожна країна, кожен окремий соціум сприймає, здавалось би, одні й ті самі речі не зовсім однаково, а часто і з кардинально протилежних позицій. У цьому сенсі розбіжність поглядів на приналежність тих чи інших територій завжди була і, на жаль, залишається навіть сьогодні, в XXI сторіччі, одним з таких каменів спотикання.
Великі географічні відкриття, конкіста, колонізація європейцями нововідкритих земель, утворення нових країн, їхня боротьба за незалежність, визвольні війни, великі зміни в економіці, усвідомлення європейськими елітами неефективності старої системи стосунків призвели, зрештою, до розпаду світової колоніальної системи і відмови європейських імперій від своїх заморських володінь. Жахіття ж двох світових воєн і подальше ядерне протистояння в холодній війні не могло не призвести до розуміння того, що людство опинилося на краю страшної прірви, зривання в яку означало б кінець самої людської цивілізації. Це усвідомлення диктувало ведення такої політики, яка дозволяла б уникати будь-яких приводів до військових конфліктів. Виходячи з цих міркувань, сорок років тому тридцятьма трьома європейськими державами, до яких долучились Канада та Сполучені Штати Америки, було ухвалено Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінська Декларація). Це був, по суті, виклад основ взаємовідносин між державами-учасницями, в основу якого було покладено такі принципи, як повага до суверенітету, незастосування сили чи загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини і основних свобод, рівність і право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами, сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права. Чи вирішила Гельсінська Декларація закладену в неї програму? Величезною мірою, так. Окрім війни, розв’язаної 1979 року СРСР проти Афганістану, єдиним конфліктом в Європі до останнього часу було збройне протистояння в часи розпаду Югославії.
Афганська війна, розв’язана країною-підписантом Гельсінської Декларації, вкотре засвідчила світові недоговороспроможність Кремля, його, попри облудливо мирну риторику, насправді відверто агресивну політику.
Власне, Москва вела таку політику протягом століть. Не змінилася вона ні в XX, ні в XXI сторіччі. Так, на відміну від європейських країн, які після Другої світової війни в основному розпрощались зі своїми колоніями, Совєтська імперія, маючи величезні, причому значною мірою неосвоєні території, навпаки, наклала руку на ряд японських островів на Сході, захопила значну частину Фінляндії, частину Пруссії, розставила свої військові гарнізони в низці центральноєвропейських країн. Звільнитися від тієї нав’язливої опіки країни Варшавського договору змогли лише в процесі розпаду СРСР. Невдовзі по тому, після провалу путчу комуністичних реваншистів 1991 року, від Радянського Союзу відокремився ряд республік, серед них і Україна. Розпад СРСР був неминучим з огляду на неефективну внутрішню політику, яка вимагала сліпого підпорядкування диктату Москви, була замішана на політиканстві, волюнтаризмі, на кривавому терорі, на підпорядкуванні економічної складової політичній та через непередбачувану, загалом агресивну зовнішню політику.
Ще одним фактором дезінтеграції було національне питання. Попри офіційно деклароване сприяння розвитку національних мов і культур, насправді, вжиток національних мов щодалі звужувався, культура зводилася до показових виступів ансамблю бандуристів, хору Верьовки та кількаразового на рік замітання шароварами високих сцен під поблажливі посмішки компартійних «товарищей», а рушія всіх перемін, творчу інтелігенцію, було загнано в прокрустове ложе спілок, тотально підконтрольних КДБ. У реаліях намагання вивести нову спільноту радянських людей означало обрізання національного коріння та інтеграцію виключно на основі мови російської. Як результат, на початок 90-х років в Україні залишилося лише кілька вишів, де викладання велося українською мовою. Ще одним прикладом тієї політики є майже повний вихід з ужитку мови білоруської.
На побутовому рівні така неоімперська політика виливалась у презирливому ставленні «титульної» нації до представників інших націй, особливо якщо це були представники кавказьких чи азіатських народів. «Абреки», «бульбаши», «татарва», «хохлы», «чурки», «чучмеки» — ці та інші презирливі назвиська поступово перекочували з вулиць на «елітні» сцени суверенної Росії, де нелюбов до «піндосів», «чухонців» та інших «нацменів» за мовчазного схвалення перших осіб держави проповідували тепер «інтелектуали» на кшталт Задорнова&Co.
Колись, кілька років тому, роблячи огляд книжки моєї колеги, англійської письменниці Jennie Ensor Ghostsof Chechnya («Привиди Чечні»), яка невдовзі вийде в світ, був вражений поясненням одного з її героїв — колишнього російського солдата Ніколая —головній героїні, англійці Джорджі, з якою той щойно познайомився, що він є не просто росіянином, а руським. Дослівно вже не пам’ятаю, але бажання Ніколая, аби Джорджі усвідомила елітність руських в сонмищі решти сірих росіян, проглядало дуже чітко. «Література, — скаже якийсь читач, — художній домисел». Література, яка реалістично передає дійсність, гарна література, скажу я. В усякому разі, той, хто повідав Дженні Енсор про таке, добре знав російські реалії.
Іронія ж у тому, що ані Русь, ані Росія (так називали Русь греки) не мають жодного стосунку до Московії чи Московського царства, як воно офіційно звалося ще на початку XVII сторіччя за Олексія Михайловича. В тому можна легко переконатись, відкривши документи того часу, зокрема дипломатичне листування, чи погортавши сторінки таких книжок, як Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiеgo, hetmana wielkiego koronnego, 1632-1646 Агнєшки Бєдржицької чи The Crimean Khanate and Poland-Lithuania Даріуша Колоджейчика. Натомість Руссю за тих самих часів звалися південно-східні землі Речі Посполитої, частиною якої ми були на той час. І це цілком зрозуміло, бо саме на цих землях за кілька століть перед тим існувала єдина відома в історії Русь — потужна держава з центром у Києві.
Лише союз з Московією, укладений Богданом Хмельницьким, який з часом перетворився на липкі тенета, дав підстави цареві Петру Олексійовичу, фактично привласнивши наше ім’я, перейменувати Московію на Росію. Що вам нагадує та давня історія, мій читачу? Якісь асоціації з Притчею про Правду й Олжу незабутнього Володимира Висоцького, кажете?
Міфи є неймовірно захоплюючим видом оповідей і… благодатним інструментарієм для міфотворців, адже їхньою особливістю є те, що такі категорії, як минуле, сьогодення та майбутнє, об’єкт і його символ, сакральне і мирське, реальність і вигадка, є слабовираженими, а час уявляється як замкнуте коло або спіраль, з повторенням певних етапів. Але, вибудовуючи на міфах історію своєї держави, ігноруючи при тому саму Кліо, вперто не помічаючи, скажімо, що Рось впадає таки в Дніпро, а зовсім не в Москву-ріку, іменуючи чорне білим, а істинних нащадків русів бєндєрамі, можна якийсь час ходити в тому сивому тумані по замкненому колу, та всякий туман рано чи пізно розвіюється і сходить сонце. Що ж воно висвітлить? Неналежне тобі ім’я, двоголові регалії, до яких, власне, не маєш стосунку, застряглі в своєму розвитку народи, яких століттями змушуєш ходити по тому замкненому колу?
Чи не те саме з Кримом? Можна скільки завгодно розводитись про ісконну сакральність скрепів, що єднають його до Московії, те аж ніяк не зрушить півострів з його місця, як в сенсі географії, історії чи етногенезу. Щоправда, Крим навіть до його завоювання та офіційного входження до складу імперії (8 квітня 1783 р.) чимало означав для Московії. Була і спільна боротьба з Великою Ордою, і три століття протистояння та кривавих війн.
173 роки (включно з двома роками вже нашого, XXI сторіччя) перебування в складі Московської імперії є лише невеликим відтинком у двотисячолітній писаній історії Криму, але вони стали тяжким випробуванням для завойованого народу. Так, у тому ж таки 1783 році з Криму було виселено тридцять одну тисячу християн — греків та вірменів, значна частина яких вимерла на призначених їм місцях поселення. В самому Криму зміна форм власності на землю з десяти, які існували в ханстві, на дві, які утверджувала імперія, спричинила обезземелення селян та масову еміграцію 1790-х та 1850-х років до Османської імперії, що призвело до занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Щоб уявити масштаби того лиха, зазначимо лише, що з 450 тисяч татар, які мешкали в Криму в 1770-х роках, на 1759 рік залишилося лише 156 тисяч. Ще 131 тисяча къиримли виїхали в 1860-1862-х роках через подальше зменшення земельних наділів та побоювання планів Росії переселити їх у внутрішні райони імперії. А потім був голодомор 1921-1923 років, який забрав життя до п’ятнадцяти відсотків кримських татар, було безумне звинувачення в зраді і примусове виселення автохтонного народу зі своєї батьківщини 18 травня 1944 року, в результаті якого загинули до сорока шести відсотків народу, було цільове переселення на звільнені землі переважно вихідців з Росії та частково з України. В результаті того тривалого цинічного переформатування етнічний склад Криму кардинально змінився, що згодом, навесні 2014 року, дало підстави Володимиру Путіну розігрувати карту волевиявлення нечуваного досі «кримського народу».
Повертаючись, нарешті, до теми сприйняття Криму в Росії, в світі, мусимо констатувати, що протягом принаймні минулого сторіччя, особливо за совєтської доби, Кремль, не покладаючи рук, витворював міф, який на рівні підсвідомості прив’язував би стратегічно важливий для Чорномор’я півострів навіть не до Союзу РСР, а саме до Московії.
В тому міфі величезна роль відводилась місту «русской славы» — «городу русских моряков» Севастополю. Героїзація його першої оборони в програній російсько-турецькій кампанії 1854-1855 років, з приписуванням усіх подвигів так званим великоросам, із замовчуванням того, що більшу частину екіпажів бойових кораблів та гарнізонів набирали саме в «малоросійських» губерніях, тобто в Україні, що багато видатних особистостей тієї кампанії, включно з Павлом Степановичем Нахімовим та Петром Марковичем Кішкою, були українцями, мала своє продовження. Запеклий восьмимісячний спротив протягом кінця жовтня 1941-го — початку липня 1942 року залишків радянських армій, загнаних в результаті бездарних дій командування до Севастополя і потім полишених там на смерть адміралом Октябрським, було в подальшому героїзовано радянською пропагандою у вже відомий спосіб. При тому, як і в попередньому випадку, акцент робився на подвигу саме росіян, повністю ігноруючи той факт, що національний склад захисників Севастополя цього разу був ще барвистішим, оскільки совєтське військо формувалося з представників усіх союзних республік.
Ще одним міфом, імплантованим у свідомість спершу своїх підданців, а потім і світу, був міф про п’яницю Хрущова, який з перепою, одним лише своїм волюнтаристським рішенням передав Крим зі складу Російської РСР до складу Української РСР. Міфотворення й цього разу було масштабним, із задіянням парламентарів та вищих посадовців держави.
Витворюючи подібні міфи, які не мали нічого спільного з дійсним станом речей, роздуваючи їх до неймовірних масштабів, ігноруючи, в останньому випадку, широко відому постанову Ради Міністрів Союзу РСР (була надрукована свого часу у всіх провідних газетах), існування якої вже само собою розвіювало неправду про нібито спонтанне, одноосібне рішення тодішнього Генсека, ігноруючи Договір про дружбу і добросусідство, укладений з Україною, ігноруючи засадничі положення Гельсінської Декларації, влада Російської Федерації цілеспрямовано готувалася до агресії супроти України, і відторгнення Криму в тих планах було лише програмою-мінімум. Останньою ланкою того злочинного ланцюжка було порушення Будапештського меморандуму, згідно з яким Росія була одним з гарантів суверенітету та територіальної цілісності України.
Окупація та анексія Криму, спроба в рамках проекту московських спецслужб «Новоросія» здійняти заколот на південних теренах України, розв’язування кривавої війни на сході України дуже багатьом у світі відкрили очі на істинну сутність сьогоднішньої кремлівської влади. Та чи зроблені належні висновки? Дуже хотілося б сподіватися на позитивну відповідь на це запитання. Захід тим часом поводить себе стримано. Часом аж надто стримано. Що стоїть за тією стриманістю — страх зажирілого буржуа, а чи здоровий глузд фахівця, який намагається з найменшими ризиками знешкодити знахабнілого від відчуття власної безкарності терориста, що взяв у заручники своїх сусідів?
Ставки, насправді, дуже високі, адже терористом, який вимагає визнання за собою права — не мало, не багато — переформатовувати під себе світ, є потужна ядерна держава. При тому щодалі, то більше складається враження ментальної неадекватності найвищих її посадовців, які на весь світ заявляють то про свою здатність за два тижні захопити пів-Європи та перетворити США на ядерний попіл, то погрожують скинути ядерну боєголовку в Босфор, аби змити з лиця землі — ні, не якусь військову базу, а… мирний Стамбул.
Насправді, тактика констриктора, задіяна Заходом, попри сумніви скептиків і ейфорію ще не протверезлого терориста, виглядає досить ефективною. Маємо лишень запастись терпінням і витримкою. Це стосується не лише тих, хто безпосередньо опинився в заручниках безумця й на собі відчуває перспективи світу, який той намагається вибудувати, але й тих, хто вже принаймні півтора року зазнає вельми відчутних економічних втрат.
Нещодавно колега Руко Кітамару поширила на своїй FB-сторінці пост, в якому нагадувала, що кожен запуск «томагавка» коштує платникам податків півтора мільйона доларів. Не міг не відреагувати на те, написавши, що доки маємо таких непередбачуваних сусідів, подібні витрати виглядають безальтернативними. Руко на те зауважила, що воєнним способом Україна не може перемогти Росію, як не може надіятись й на те, що європейські чи американські вояки будуть класти своє життя за неї. На її думку, можемо повернути втрачене лише мудрою дипломатією. Поки ж є свідками, як Путін веде в грі, обмінюючи голову Асада на Україну.
В минулому співробітниця ООН, звісно ж, має своє бачення ситуації. Не міг, проте, не зауважити, що ми не плануємо атакувати Росію і не очікуємо, що європейські чи американські солдати будуть класти за нас свої життя, що ми самі здатні викинути агресора зі своєї землі. Потребуємо натомість від західних партнерів не торгівлі головою Асада, а реальної допомоги, в тому числі поставок сучасних видів зброї, що було б найменшою компенсацією за Будапештськими угодами.
Як мені видається, дуже важливим в цей час є те, як Україна позиціонує себе у світі — як принижений прохач чи як партнер, який потрапив у біду і потребує допомоги. Партнерів поважають. Прохачів зневажають.
Цілком очевидно, що від позиціонування особи великою мірою залежить те, як її сприймають назовні. Напевно, найяскравіше це показав Марк Твен перевтіленням жебраченяти Тома Кенті в принца Едуарда. Аналогія, може, й не дуже пряма, але цілком зрозуміла. Те ж саме з державами.
Починаючи від основ, а саме від того, яку мету ставимо перед собою і що робимо для її досягнення, напряму залежить, у тому числі, й якість нашої влади, її підконтрольність суспільству, її ефективність, а отже, й те, як вона позиціонує країну перед світом. Обираючи своїми представниками відвертих злодіїв чи язикатих нікчем, маємо розуміти, що яку б мету ми не мали на увазі, насправді ми піддаємо свою країну руйнації, принижуємося перед цілим світом. Вимагаймо ж від своєї влади гідності, державного мислення і мудрого урядування в інтересах держави, в інтересах кожного з нас. А ще — щиро докладаймося, де лишень можемо, до визволення України, до повернення її в свої кордони. Пам’ятаймо, що лише гідна і діяльна позиція забезпечить нас вірними союзниками, розумінням, повагою і підтримкою.

#3 за 15.01.2016

ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ. БИТВА З ВІТРЯКАМИ ПО-УКРАЇНСЬКИ?

Нещодавня кавалерійська атака Першослужителя від культури на знахабнілі до краю FM-радіостанції, які – ну хоч ти лусни! – не хочуть видавати в ефір замість великомосковського непотребу якісну українську пісню, змусила оце й мене, оперезавшись трохи притупленою вже шаблюкою слова, вилізти на свою вірну шкапину – себто сісти за клавіатуру старенького компа. Аякже! Са