Ірина Дар’їна: Я Розкажу Тобі…

© Ирина Дарьина

Я расскажу тебе…

https://www.stihi.ru/2017/03/09/11808

Я расскажу тебе о солнечных лучах,
Я расскажу тебе о бархатных ночах,
О звуках флейты тростниковой у реки
И как мои движения легки.
О лунном свете, серебре росы,
О том, когда минуты, как часы,
О песне ветра в переливах трав,
О зелени томящихся дубрав,
О свежести предутренней лесной…
Скажи, так Ты поговоришь со мной?

у переспіві © Валентина Бута

Я розкажу тобі про сонце – світ очей,
Я розкажу тобі про оксамит ночей,
Про звуки флейти з очерету край ріки,
Про те, як мої порухи легкі,
Про світло місячне й туману срібний дим,
Про миті, що дорожчі від годин,
Про пісню вітру в переливах трав,
Про зелен ряст задумливих дібров,
Про свіжість світанкову лісову,
То як, поговорімо наяву?

Advertisements

Ірина Дар’їна: Вірші наша Хвороба

© Ирина Дарьина

Мы Болеем Стихами

https://www.stihi.ru/2017/03/05/11829

* * *
Мы болеем стихами. Неизлечимо.
И живем в неизбежности и суете.
Вереницами дней, пролетающих мимо,
Тротуары мостим к одинокой мечте.
Мы болеем стихами… Никто не поможет,
Хоть лекарства верны из забвенья и лжи.
Только глупую душу все точит и гложет
Откровение смысла вселенской глуши.
За решеткою глаз каменеющей сутью
Постепенно теряется чувство Пути.
Осознаньем наказаны и к перепутью
Все трудней и трудней, спотыкаясь, брести.
Мы жестоко повенчаны с правдою рифмы,
Мы захвачены в плен музыкальной строфой,
Пусть сплетаются мысли в неистовом ритме,
Только сердце спасительно скажет: «Отбой!»
В них – спасенье и мука, услада и кара,
Обреченье наградою – все сознавать.
И дорогами снов этой жизни не даром
Предстоит все еще неизменно шагать.

 

переспів © Валентина Бута:

Вірші наша хвороба, навік незцілима;
Ми живемо у вирі суєтних подій,
З череди сірих днів, що летять невловимо
Тротуари кладемо до сонячних мрій

Вірші наша хвороба: ніхто не врятує,
Хоч є ліки дієві з брехні й забуття,
Та наївную душу все точить, бунтує
Хіть пізнання вселенського сенсу буття.

Там, за гратами сліз, скам’янілою суттю
Поступово втрачається шлях до мети.
Усвідомленням скарані до перепуття
Нам все важче і важче спинаючись йти.

Ми жорстоко повінчані з правдою рими,
Нас в полон захопив строф музичних вінець
В’язь думок хай кипить у шаленому ритмі,
Тільки серце врятує, сказавши: “кінець.”

В них спасіння і мука, утіха і кара
І приречені щастям ту кару нести,
Ми дорогами снів в цім житейськім обшарі
Маєм зо дня у день крізь тумани брести.

Персі Биш Шелли Пісня “Англійцям”

A Song: “Men of England”
BY PERCY BYSSHE SHELLEY
Men of England, wherefore plough
For the lords who lay ye low?
Wherefore weave with toil and care
The rich robes your tyrants wear?
Wherefore feed and clothe and save
From the cradle to the grave
Those ungrateful drones who would
Drain your sweat—nay, drink your blood?
Wherefore, Bees of England, forge
Many a weapon, chain, and scourge,
That these stingless drones may spoil
The forced produce of your toil?
Have ye leisure, comfort, calm,
Shelter, food, love’s gentle balm?
Or what is it ye buy so dear
With your pain and with your fear?
The seed ye sow, another reaps;
The wealth ye find, another keeps;
The robes ye weave, another wears;
The arms ye forge, another bears.
Sow seed—but let no tyrant reap:
Find wealth—let no imposter heap:
Weave robes—let not the idle wear:
Forge arms—in your defence to bear.
Shrink to your cellars, holes, and cells—
In hall ye deck another dwells.
Why shake the chains ye wrought? Ye see
The steel ye tempered glance on ye.
With plough and spade and hoe and loom
Trace your grave and build your tomb
And weave your winding-sheet—till fair
England be your Sepulchre.

переспів © Валентина Бута

Гей, англійці, нащо жати
Для панів, що женуть з хати?
Нащо шити так старанно
Те, що вдягнуть лиш тирани?

Нащо ситити утробу
Від колиски і до гробу
Тих невдячних трутнів, що
Піт ваш мають за ніщо?

Чом ви мусите кувати
Зброю, ланцюги та грати
Тим, хто в перший-ліпший час
Все поверне проти вас?

Маєте життя – рай тихий,
Їжі всмак, кохання втіхи?
За яку страшну вину
Платите таку ціну?

Ти посієш – інші жнуть,
Знайдеш скарб, то заберуть,
Голову вам зносить з плеч
Вами ж викуваний меч

Сійте ж жито, та нехай
Не збира його шахрай,
Куйте зброю – в ратний час
Захистить вона хай вас.

Ви ж, поклавши марну правцю,
Лордам зводите палаци
І самі, не вороги,
Куєтеся в ланцюги.

Кайлом, ралом в повну силу
Риєте собі могилу.
Годі, геть з лопати леп, –
Вже вся Англія вам склеп.

 

Літо’57

Garden Lovers Painting by Vickie Wade

© Валентин Бут

Вечір, шепоти листу,
Вальс-бостон з радіол
І п’янить ціле місто
Аромат матіол.

Ще без бітумних натіків
Цегляний тротуар,
А на танцях лиш натяком
Стильний репертуар.

Десь світанками волі
Фестивальні рої,
Але пасинкам долі
Не пізнати її.

Він – як місяць досвітній,
Вона – ніжність сама.
Йдуть і в цілому світі
Пари краще нема.

Буде й важко потому,
Та минув час журби,
Он вже й в парку міському
П’єдестал без Коби.

Неясні сподівання
Їм дарує ця ніч
Незабутнім вінчанням
Між каштанових свіч.

Небо, наче в Італії,
Оксамитом в зірках,
Крепдешинова талія
У засмаглих руках.

Ніч їх благословляє
На прийдешні роки
І ніхто ще не знає,
Що мої це батьки.

1997

Прощання з Літом

© Валентин Бут

Sinking to the bottom of death,
I leave my immortal dreams
In the realm of never-ending life.

ЛІТО.

Одцвіло, наче сад,
Наше літо ласкаве.
Вже підняв якорі
І на поклик морів
Лине бриг наших втрачених мрій.

Ми жили як могли,
Не шукаючи вигоди й слави.
На холодних вітрах,
На буремних морях
Нас тримали вітрила надій.

Наше літо мина.
Чайка квилить над нами,
Невблаганна, мов час
Нам несе наших мрій “незабудь”.

Біла хмарка вітрил
Мерехтить за дрібними сльозами,
Полишаючи нас
Без надій свій завершувать путь.

Наше літо мина.
Сонце наше згасає,
Ріки часу несуть
Стиглі води в далекі моря,

Та є правда одна –
Лиш для тих, хто ще мріє й кохає
Зорі вказують путь,
Обертається досі Земля.

Березень 1995

Герді

поетичні діалоги:

© Наталка Ярема

Ти – Мій Кай
Із осколком у серці
На відстані сотні світів.
Рукавиці вдягаю і чоботи,
Бо ж у дорогу.
Ти складаєш мозаїки
В замку запертих вітрів,
Очі вп’явши у зимну незатишну
Білу підлогу…
Я іду, бо сумують троянди
На нашім вікні,
Ще не сохнуть,
Та вже не живуть і не плачуть.
Як же важко сповідувать болі
Самотній стіні
І бажати на щодень собі:
Просто йди! Не впади! Не зблуди!
Або просто удачі.
Ця дорога як сон –
Ні кінця, ані краю нема.
Розтопити би лід –
Мерзнуть сльози мої і долоні.
Дивний погляд кидає хтось
Мовчки і скрушно услід,
Та чекають троянди
З надією на підвіконні…

© Валентин Бут

Ті дороги пройти
Крізь холодні світи –
То не біля віконця зітхання.
Ти оте почуття
Пронесеш крізь життя,
Бо ж то вищої проби кохання.
І ніякі сніги
Ні круті береги
Не спроможні тебе спинити –
Крізь тумани облуд,
Крізь буденності бруд,
Крізь холодну зневіру і відчай
Ти дійдеш до мети
І відступлять оті,
Хто міняє любов на вічність.
З неба вдарить гроза
І палюча сльоза
З ока вимиє трути скалку
І прозріє твій Кай.
Ти тоді не чекай,
Ти цілуй його, Гердо, палко.
І – повіриш чи ні –
У старому вікні
Розцвітуть твої ружі милі
Всім на спомин про те,
Що кохання просте
Найсильніша на світі сила.

10.11.2017