Уільям Шекспір, Сонет 50

Спадок Шекспіра настільки неосяжний, що майже  чотириста років його вивчають, його перекладають чи не на всі мови світу, ним захоплюються, бо ж велике мистецтво непідвладне часові. Не знайшовши гарного перекладу 50-го сонету українською, зробив цю спробу. Вона не така досконала, як переклад московською Самійла Маршака, все ж після доопрацювання, може мати певні шанси на увагу читача 🙂

How heavy do I journey on the way,
When what I seek, my weary travel’s end,
Doth teach that ease and that repose to say
‘Thus far the miles are measured from thy friend!’
The beast that bears me, tired with my woe,
Plods dully on, to bear that weight in me,
As if by some instinct the wretch did know
His rider loved not speed, being made from thee:
The bloody spur cannot provoke him on
That sometimes anger thrusts into his hide;
Which heavily he answers with a groan,
More sharp to me than spurring to his side;

For that same groan doth put this in my mind;
My grief lies onward and my joy behind.

 

Як важко торувати втомний шлях
Як сенс шукань, химер прорвавши тло,
Враз впнеться в мізки, мов іржавий цвях:
“Вже, безмір миль між нами пролягло.”
Кінь, що пристав вже від моїх плачів,
Неначе розуміючи мій стан,
Ледь дибає тягар мій несучі:
Не швидкості від нього хоче пан.
І навіть остроги, що часом гнів
Вганя в його скривавлені боки,
Лиш стогін провокують, що мені
Пече гостріш за нього, навпаки.

Бо стогін той мов совісті гризьба:
Позаду радість, далі лиш журба.

Advertisements

На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Валентин Бут© На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Якось, ще в 2014 році, більш-менш випадково надибав в Мережі рефлексію поета Едуарда Портянського на відомий вірш Анастасії Дмитрук  “Никогда мы не будем братьями”,  де він, не претендуючи вже на братерство, наполягав, натомість, на сестринстві. Але ж і сестринство в нього виходило все з тим же підбоєм, адже раз-по-раз зривався на завуальовані, а то й  відверті образи.  Ось один лише катрен з того його вірша:

“Никогда Мы не будем братьями,                                                                                                      Ведь Мы сёстры по роду и племени!                                                                                             Мы Славянского Духа женщины,                                                                                                    А не геи в седьмом поколении”.

Едуард Портянський “Сестры”

Кажуть, не до тебе п’ється, то й шиї не витягай.  Але портянський вірш таки зачепив. І сам незчувся, як  лягли тоді ось такі рядки:

 

Кажеш, сестри ми? Та ще й рідні?
Кажеш, жити нам треба по совісті?
Але тут же, забувши те повністю,
Гомосєками звеш принагідно?

Едуарде, ти визначся спершу
Хто ти сам – то, наразі, життя.
Трансвеститські твої сприйняття –
То проблема, повір, щонайменша.

Кажеш сестри? Хіба ж то сестра,
Як мене поливаєш ти брудом:
Що не слово – брехня і облуда.
То твоє розуміння добра?

Чи то я нині вдерся в рязані,
На орловщинах нищу міста,
А чи, славлячи всує Христа,
ТИ чортяці складаєш осанну?

То не я – ти прийшов в мою хату
Гвалтувати, тягти, убивати,
Всіх незгідних “мочить и в сортир”.
Оце те, що ти звеш “русский мир”?

Руссю зватися маєш хіть?
Русь це я, це на цих теренах,
Проростаючи в наших генах,
Русь нескорена досі стоїть.

Вам “чужды европейские ценности”?
Що ж, то ваші проблеми, сусіде.
Виноград ще зелений, як видно
В патернально-свідомій блаженості.

Ні не сестри ми – жодна сестра
Не встромляє ножа сестрі в спину,
Не мордує її до загину –
То повадки лихого щура.

Або, от – хто, скажи, прихистив
Вурдалак, що пили мою крівцю,
Посіпак їх, злодюг і убивців?
Це сестра моя? Боже, прости…

Тож, одумайтесь, доки не пізно,
Розкиселені власними бідами,
Нам роковано бути сусідами,
Краще добрими, хай і різними.

2014

Порада

Поетичні діалоги.

Поезія – то завжди почуття, прстрасті, емоції – яскраві, діткливі, а іноді болісні. Читаючи такі вірші, важко втриматись і не зреагувати на них. Так народжуються експромти 🙂

Ольга Кричинська© Як життя?

………………………………………………………

Знаєш, позаду не так і мало –
Кілька життів і розривів серця,
Я витягаю жалі і жала,
І досі дихаю, це інерція.
Зрештою, всіх нас поглине грудень,
Схоже тепер недоречний щебет,
В мене розтерзана пташка в грудях.
Що в тебе?

Валентин Бут © Порада

В мене порада – кремуй ту пташку,
Раз уж так вышло, – ashes to ashes…
Вп’яте життя розпочати важко,
Но это, слышишь, – always refreshes…

Рондель із Присмаком Весни

Наталія Мазур©Ієрогліфи Весни

Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
Зима не поступається весні,
Витають небом хмари сполотнілі.
Хоч брості верб уже набубнявілі,
В них котики ще сплять углибині.
Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
А зранку – кава з присмаком ванілі,
Думки про сон, повіки обважнілі…
Чому ж веселий промінь у вікні
Виводить ієрогліфи чудні?
Чи може хто повідати мені?

Валентин Бут©Рондель із Присмаком Весни

О, той рондель із присмаком весни,
З передчуттям чуттєвого пориву!
Хай десь вітри ще чешуть хвилям гриви,
Вичесуючи з них зимові сни,
Та промінь сонця, чистий і ясний,
Змітає геть вже з небосхилу хмари
І креслить знаки – хай ще і примарні
Твого ронделю з присмаком весни.