Уільям Шекспір, Сонет 50

Спадок Шекспіра настільки неосяжний, що майже  чотириста років його вивчають, його перекладають чи не на всі мови світу, ним захоплюються, бо ж велике мистецтво непідвладне часові. Не знайшовши гарного перекладу 50-го сонету українською, зробив цю спробу. Вона не така досконала, як переклад московською Самійла Маршака, все ж після доопрацювання, може мати певні шанси на увагу читача 🙂

How heavy do I journey on the way,
When what I seek, my weary travel’s end,
Doth teach that ease and that repose to say
‘Thus far the miles are measured from thy friend!’
The beast that bears me, tired with my woe,
Plods dully on, to bear that weight in me,
As if by some instinct the wretch did know
His rider loved not speed, being made from thee:
The bloody spur cannot provoke him on
That sometimes anger thrusts into his hide;
Which heavily he answers with a groan,
More sharp to me than spurring to his side;

For that same groan doth put this in my mind;
My grief lies onward and my joy behind.

 

Як важко торувати втомний шлях
Як сенс шукань, химер прорвавши тло,
Враз впнеться в мізки, мов іржавий цвях:
“Вже, безмір миль між нами пролягло.”
Кінь, що пристав вже від моїх плачів,
Неначе розуміючи мій стан,
Ледь дибає тягар мій несучі:
Не швидкості від нього хоче пан.
І навіть остроги, що часом гнів
Вганя в його скривавлені боки,
Лиш стогін провокують, що мені
Пече гостріш за нього, навпаки.

Бо стогін той мов совісті гризьба:
Позаду радість, далі лиш журба.

Advertisements

На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Валентин Бут© На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Якось, ще в 2014 році, більш-менш випадково надибав в Мережі рефлексію поета Едуарда Портянського на відомий вірш Анастасії Дмитрук  “Никогда мы не будем братьями”,  де він, не претендуючи вже на братерство, наполягав, натомість, на сестринстві. Але ж і сестринство в нього виходило все з тим же підбоєм, адже раз-по-раз зривався на завуальовані, а то й  відверті образи.  Ось один лише катрен з того його вірша:

“Никогда Мы не будем братьями,                                                                                                      Ведь Мы сёстры по роду и племени!                                                                                             Мы Славянского Духа женщины,                                                                                                    А не геи в седьмом поколении”.

Едуард Портянський “Сестры”

Кажуть, не до тебе п’ється, то й шиї не витягай.  Але портянський вірш таки зачепив. І сам незчувся, як  лягли тоді ось такі рядки:

 

Кажеш, сестри ми? Та ще й рідні?
Кажеш, жити нам треба по совісті?
Але тут же, забувши те повністю,
Гомосєками звеш принагідно?

Едуарде, ти визначся спершу
Хто ти сам – то, наразі, життя.
Трансвеститські твої сприйняття –
То проблема, повір, щонайменша.

Кажеш сестри? Хіба ж то сестра,
Як мене поливаєш ти брудом:
Що не слово – брехня і облуда.
То твоє розуміння добра?

Чи то я нині вдерся в рязані,
На орловщинах нищу міста,
А чи, славлячи всує Христа,
ТИ чортяці складаєш осанну?

То не я – ти прийшов в мою хату
Гвалтувати, тягти, убивати,
Всіх незгідних “мочить и в сортир”.
Оце те, що ти звеш “русский мир”?

Руссю зватися маєш хіть?
Русь це я, це на цих теренах,
Проростаючи в наших генах,
Русь нескорена досі стоїть.

Вам “чужды европейские ценности”?
Що ж, то ваші проблеми, сусіде.
Виноград ще зелений, як видно
В патернально-свідомій блаженості.

Ні не сестри ми – жодна сестра
Не встромляє ножа сестрі в спину,
Не мордує її до загину –
То повадки лихого щура.

Або, от – хто, скажи, прихистив
Вурдалак, що пили мою крівцю,
Посіпак їх, злодюг і убивців?
Це сестра моя? Боже, прости…

Тож, одумайтесь, доки не пізно,
Розкиселені власними бідами,
Нам роковано бути сусідами,
Краще добрими, хай і різними.

2014

Порада

Поетичні діалоги.

Поезія – то завжди почуття, прстрасті, емоції – яскраві, діткливі, а іноді болісні. Читаючи такі вірші, важко втриматись і не зреагувати на них. Так народжуються експромти 🙂

Ольга Кричинська© Як життя?

………………………………………………………

Знаєш, позаду не так і мало –
Кілька життів і розривів серця,
Я витягаю жалі і жала,
І досі дихаю, це інерція.
Зрештою, всіх нас поглине грудень,
Схоже тепер недоречний щебет,
В мене розтерзана пташка в грудях.
Що в тебе?

Валентин Бут © Порада

В мене порада – кремуй ту пташку,
Раз уж так вышло, – ashes to ashes…
Вп’яте життя розпочати важко,
Но это, слышишь, – always refreshes…

Рондель із Присмаком Весни

Наталія Мазур©Ієрогліфи Весни

Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
Зима не поступається весні,
Витають небом хмари сполотнілі.
Хоч брості верб уже набубнявілі,
В них котики ще сплять углибині.
Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
А зранку – кава з присмаком ванілі,
Думки про сон, повіки обважнілі…
Чому ж веселий промінь у вікні
Виводить ієрогліфи чудні?
Чи може хто повідати мені?

Валентин Бут©Рондель із Присмаком Весни

О, той рондель із присмаком весни,
З передчуттям чуттєвого пориву!
Хай десь вітри ще чешуть хвилям гриви,
Вичесуючи з них зимові сни,
Та промінь сонця, чистий і ясний,
Змітає геть вже з небосхилу хмари
І креслить знаки – хай ще і примарні
Твого ронделю з присмаком весни.

 

Заблукала Весна

Я розкажу тобі, як я живу,
Які у мене плани та тривоги,
Як я чекаю все себе нову,
Як переплутались усі мої дороги…

Наталка Ярема©Я РОЗКАЖУ ТОБІ

 

Валентин Бут©Заблукала Весна

Життя серед несталості й тривог,
Де переплуталися всі стежки-дороги,
Де розуміння, співчуття і допомоги
Знайти так важко; де лиш чує Бог…

Та й той мовчить в зажурі, бо обридло
Від справ людських, від ницості владик,
Від того, що найбільше б’є під дих –
Готовності пітьму приймать за світло…

Громаддя темних лиховісних хмар
Уже б давно накрило все новим потопом
І не уникнути б того ніяким робом,
Якби не віра і прощення дар.

Прощаймо ж нашим ближнім помилки,
Адже і наші нам прощають добрі люди.
Лиш злу умисному і підступам іуди
Нема прощення, навіть крізь віки.

Цьогоріч забарилася Весна.
Чи застудилася – сніги ж були й морози,
Чи десь на Сихові руді ще чеше коси 🙂
А чи й витає у своїх Весняних снах…

Життя серед оман і злих вистав –
То так непросто. Ще й думки-приблуди…
Але ж тебе давно чекають люди.
Пора, красуне: час давно настав!

Чорними Крилами Збитого птаха…

Ірина Дар’їна©Чорними Крилами Збитого Птаха…

Черными крыльями спущенной птицы
В нас прорастает судьбы вероятность.
Прошлым зачеркнуты снова страницы,
Приоткрывается снов необъятность.

Ветер гуляет в тоскующем поле,
Что-то не ладится, ночью не спится.
Будто бы плачь по ненайденной воле
Сквозь эти стены не может пробиться.

Что-то святое рождается в буднях,
Им вопреки оживает и дышит.
С улиц истоптанных и многолюдных
Прочь убегаешь туда, где услышат.

Не оттолкнут, не заманят в болото,
А исцелят среди стужи и лжи.
Бог с ним, пускай и не ладится что-то,
Легче становится верить и жить.

Переклад Валентина Бута©

Чорними крилами збитого птаха
В нас пророста неминучая доля.
Вчора живе ще вкривається прахом,
Віщими снами засіяне поле.

Вітер гуляє в імлистім тім полі,
Щось негаразд, ніч, безсоння тривожне,
Так, наче плач по незнайденій волі
Через ці стіни пробитись не може.

Все ж щось святе проявляється в буднях,
Наперекір їм зринає і дише.
З вулиць затоптаних багатолюдних
Геть утікаєш туди, де утішать,

Не відштовхнуть, не заманять в болото,
Зцілять натомість від смутку й брехні,
Бог з ним, нехай і не ладиться щось там,
Легше все ж вірити й жити мені

Морська Лихоманка

The clipper ship Taeping under full sail; photograph of a painting by Allan C. Green 1925

Переклад з Джона Мейсфілда

Sea Fever
BY JOHN MASEFIELD
I must go down to the seas again, to the lonely sea and the sky,
And all I ask is a tall ship and a star to steer her by;
And the wheel’s kick and the wind’s song and the white sail’s shaking,
And a grey mist on the sea’s face, and a grey dawn breaking.
 
I must go down to the seas again, for the call of the running tide
Is a wild call and a clear call that may not be denied; 
And all I ask is a windy day with the white clouds flying,
And the flung spray and the blown spume, and the sea-gulls crying.
 
I must go down to the seas again, to the vagrant gypsy life,
To the gull’s way and the whale’s way where the wind’s like a whetted knife;
And all I ask is a merry yarn from a laughing fellow-rover,
And quiet sleep and a sweet dream when the long trick’s over.

Валентин Бут (переклад)©МорськаЛихоманка

Я маю знову вертати в моря, до хвиль і небес без спокус.
Усе ж, про що прошу — міцний корабель і зорю, щоб тримати курс,
Де порух штурвалу, І пісня вітрів, і білих вітрил лопотання,
І сивий туман понад сірих валів, і сіро-тремтливе світання.

Я маю знову вертати в моря, бо припливу прадавній клич
Не відринеш — він в венах моїх наростає і день, і ніч.
Усе ж, про що прошу, то вітряний день і небо у леті хмар,
Де піна розшарпана, й бризок шрапнель, і крики чайок-примар.

Я маю знову вертати в моря, до циганських морських роздоріж,
На чаїні путі, на китові шляхи, де вітри, мов відточений ніж
І все, про що прошу — дотепних балак веселого друга-гребця,
Спокійного сну і солодких снів як рейс добіжить то кінця.

 

Моє Серце у Горах

Переклад з Роберта Бернса

Robert Burns
My Heart’s in the Highlands
My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer –
A-chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, wherever I go.
Farewell to the Highlands, farewell to the North
The birthplace of Valour, the country of Worth;
Wherever I wander, wherever I rove,
The hills of the Highlands for ever I love.

Farewell to the mountains high cover’d with snow;
Farewell to the straths and green valleys below;
Farewell to the forests and wild-hanging woods;
Farwell to the torrents and loud-pouring floods.

My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer
Chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, whereever I go.

переклад з Роберта Бернса

Валентин Бут©Моє Серце у Горах

Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.
Прощайте ж, о, Гори і Північ прощай –
Колиска звитяги і гідності край!
Куди б я не плавав, де б не мандрував
Ніколи я Гір своїх не забував.
Прощайте, вершини, укриті в сніги,
Долини, лощини й зелені луги,
Прощайте ліси і діброви на кручах,
Прощайте струмки і потоки гримучі!
Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.

Ностальгія

Поетичні діалоги: Віктор Ох

“На саксі грав сам Льова                                                                                                              Так неймовірно кльово”                                                                                                ©Віктор Охріменко, “Танці молодості”

Валентин Бут©Ностальгія

Ох, ця вже ностальгія –
знов десь мені мокріє,
Тож треба втери носа
і витерти сльозу…
Мій батько – не забути –
і гопака міг втнути
І нам про наші танці
Те саме говорив…
А ностальгія буде –
Такі вже є ми, люди
І кожне покоління
свій досвід вихваля.
От, лиш тридцятилітні
Все більш пивновагітні
І оковиту цмудлять
не згірш за москаля…

Діалоги з Валькірією

26.11.2012 16:43:55

Валькірія (Наталія Крісман)©Почався Зворотній Відлік

Цей світ вже давно судомить
Немов від смертельних ран,
Душі споконвічна втома
Веде люд в туман оман.
Жалі полинові пити –
Єдина з людських розваг,
За вчинки нема одвіту,
Не правда – олжа в словах.
Цей світ вже давно зависнув
Над прірвою ери Зла,
Одні йдуть туди навмисно,
Готують життя на злам,
А інші бредуть сліпцями,
Згубивши життєву ціль –
Люд котиться стрімко в яму,
Згасає свіча в руці..
Сліпі і кати, і жертви,
Сліпий у Феміди лик,
Життя стало гірше смерті,
“Бал править” юрба калік.
Глухі до волань німого,
На душах – печать рабів,
Утратили милість Бога,
Час Ікс вже давно пробив.
Почався зворотній відлік,
Урвався терпець вгорі…

Нещасний, нужденний світе,
Крізь морок прорвись до світла,
Від скверни зцілись, прозрій!

27.11.2012 16:06:46

Валентин Бут©Пора?
(Роздуми , навіяні віршем Валькірії Почався Зворотній Відлік)

А, що – хіба світ цей милий
Колись виглядав інакше?
Не згадуйте тільки всує
Мені про Едемський сад…
Цей світ поважає силу
Було так і буде завше
Безсилля я не потребую,
Безсилля нас тягне назад.

Жалі полинові пити
Плекати душевні рани
І солодко власну нікчемність
Мов гній виставляти на люд?
Про долю нещасну нити,
Із вечора і до рання
І вірити в нескінченність
Проклятого роду іуд?

Е, ні, моя мила паство!
Від цього усього є ліки.
І ліки ті безвідмовні,
І ліки ці – сила душі.
Вона лиш нас виведе з рабства –
Не гнити ж нам в ньому довіку!
Хай славляться непогамовні,
Під силу їм все звершить!

Не надто багато тут треба.
По-перше, незламна віра
У сили свої безмежні,
По друге, запас доброти.
З душі геть ледачість ганебну,
Забитість принизлово-сіру …
Нум, ліво- і правобережні –
То, може, пора б вже і йти?

29.11.2012 – 18:18

Валькірія©

Ні в чім не винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів –
Хіба ж це хрест королів?
Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її.
Всі програємо бої,
Поразки – звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь.
Та прошу – Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань…

Все ж – краще згинуть в борні!
29.11.2012 – 19:31

Валентин Бут©
О. ні, Валькіріє, ні!
Не варто нам гинуть в борні
На радість і сміх ворогів.
Кажу я – ми виграєм бій!
Які не прекрасні світи,
А звідси нам нікуди йти.
Тож, вибору нам нема.
А ті, хто так звик до ярма,
Хто вуст не розтулить своїх –
Не будем засуджувать їх,
Бо цей генотипний кастрат
Імперських потуг результат.
Та серце їм вилущить з криги
Із душ їхніх скине вериги
Валькірії слово гаряче.
Воно ж вже працює – не бачиш?

29.11.2012 – 21:14
©Валькірія: Колись, зазираючи в майбутнє, мені таке написалось…

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка – брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.
Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.
Та прийде час – складу я лук і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах – а наяву
Торкнутися омріяної цілі.
І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій –
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тінь одвічних мук.
Я стану пристань – тиха і ясна’,
Чийсь корабель прийде колись спочити,
Аби любов’ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!

А так хочеться уже спочити від усіх битв…
30.11.2012 – 00:32

Валентин Бут©
Ця битва не закінчеться ніколи,
Як досконалості нема ніколи меж –
Ні лука, ані меч не відкладеш,
Як не замкнеш в собі палаючі глаголи
Хто дав тобі валькірії ім”я?
Хіба ж ти не сама обрала шлях звитяги,
Де битви гук, там, де тріпочуть стяги,
Де струменить життєва течія?
Не стати пристанню рвучкій гривастій хвилі
Хоч скільки не плекай вона тих мрій,
Бо в ній живуть всі порухи стихій
Їй більш до серця напнуті вітрила…

30.11.2012 – 11:23
валькірія©
Жінка? Ні! Я – Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? –
З неба чатують всіх янголів погляди пильні…

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.
Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись – прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі…
Янголи очі відводять – не страшно спіткнутись.
В серці гірчить – це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю – до неба крильми неодмінно торкнуся!
Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.
Знаю – я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю –
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
30.11.2012 – 19:32

Валентин Бут©
Важко тут щось заперечити –
Маємо данність
Душу свою до зірок пронести через терни,
Хай як це важко, а часом пекуче-нестерпно,
Шляхом пізнання;
І шлях той так давить на плечі…

Але той, хто ту душу вдихнув в твоє тіло,
Тіло жіноче,
Певно ж, і замисел мав щодо тебе,
І саме тут, на Землі, – не на небі .
Жінка захоче –
І буде так, саме, як те вона захотіла.

Чи ж то не сила?

Легкою ж хай буде душа твоя, мов павутинка,
Хай прагне неба.
Нам не завжди доля квіти встеляє під ноги,
Та це наш шлях і ми пройдемо нашу дорогу.
То вже так треба.
Лиш не кажи, що душа ти лише, а не жінка.

30.11.2012 – 19:57

валькірія©
А я – стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт,
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.
А я насправді – лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній – з пітьмою вічно б’юсь я,
У ній – холодні йдуть дощі,
А ще бувають хуртовини
І водночас – пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю – кара це чи дар?
А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?
Та док горить моє багаття –
Душа злітає в небо-вись!
30.11.2012 – 20:33

Валентин Бут©

Хотів би я у тії весни,
Але вже Час шепоче:”Зась!”
Душа ширя ще в піднебессі,
Ще дух шкребеться на Парнас,
То я й топчусь отут потроху
У сонмищі бентежних душ…
Ти пишеш, що здолать повинна
Сама себе, що хуртовина
Буває в душу замете,
А то – пече, немов жарина…
Валькіріє. та ж ти людина!
З людьми буває і не те…
Облиш ті думи про прокляття,
Вдягни своє найкраще плаття
І усміхнись собі сама –
Ти ще ваесна… чи красне літо –
Спивай же аромат тих квітів,
Бо завтра тут, в моєму світі,
Пришкандибає вже зима…

30.11.2012 – 21:43
валькірія©
О так, Валькірія – людина,
Яка літає в небо-сині,
Хоч пошматовані крилята,
Та дух нікому не здолати.
Любов до волі – суть єдина,
Що будить душу: “Ти – Людина!”

01.12.2012 – 00:06

Валентин Бут©

Поетам часто ранять крила
Оті, у кого їх нема –
Пігмейська помста, та дарма.
То, наче хмарка для ярила.
Літали й будемо літати
Там, де й Пегас не гарцював.
А рана… Рана зажива,
Аби, лишень, натхнення мати.

30.11.2012 – 21:53
валькірія©
Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом – глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Крилом торкнутись горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч…
З тобою ми – два подорожні,
У нас супутники – вітри,
Я бачу, в нашім вірші кожнім –
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст.
Таким, як ми, усе під силу
І неможливого нема.

То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

01.12.2012 – 14:04
Валентин Бут©
Сіроока Валькіріє, дочко Свободи,
Лету твоєму нема перешкоди,
Нема перешкод твоїм мріям гарячим,
Вони надихають всіх тих, кому значить
Що-небудь ще незаплямована честь,
Хто мріям про волю ще відданий весь.
Пасіонарність тобі до лиця –
Маєш талант запалити серця
І показати і шлях до мети,
І всі ті віхи, що треба пройти.
І я за щастя те визнати мушу,
Раптом спіткати споріднену душу,
Світло якої подібне веселці,
А всі пориви відлунюють в серці
Врода твоя, мов прозорий кришталь,
Воля ж – немов та гартована сталь.
Хай же натхнення несуть тебе крила
Вільно і легко над світом заскнілих,
Сій волі зернята, любові й добра –
Per aspera vitam, ad astra!

 

поетичні та прозові твори автора,