На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Валентин Бут© На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Якось, ще в 2014 році, більш-менш випадково надибав в Мережі рефлексію поета Едуарда Портянського на відомий вірш Анастасії Дмитрук  “Никогда мы не будем братьями”,  де він, не претендуючи вже на братерство, наполягав, натомість, на сестринстві. Але ж і сестринство в нього виходило все з тим же підбоєм, адже раз-по-раз зривався на завуальовані, а то й  відверті образи.  Ось один лише катрен з того його вірша:

“Никогда Мы не будем братьями,                                                                                                      Ведь Мы сёстры по роду и племени!                                                                                             Мы Славянского Духа женщины,                                                                                                    А не геи в седьмом поколении”.

Едуард Портянський “Сестры”

Кажуть, не до тебе п’ється, то й шиї не витягай.  Але портянський вірш таки зачепив. І сам незчувся, як  лягли тоді ось такі рядки:

 

Кажеш, сестри ми? Та ще й рідні?
Кажеш, жити нам треба по совісті?
Але тут же, забувши те повністю,
Гомосєками звеш принагідно?

Едуарде, ти визначся спершу
Хто ти сам – то, наразі, життя.
Трансвеститські твої сприйняття –
То проблема, повір, щонайменша.

Кажеш сестри? Хіба ж то сестра,
Як мене поливаєш ти брудом:
Що не слово – брехня і облуда.
То твоє розуміння добра?

Чи то я нині вдерся в рязані,
На орловщинах нищу міста,
А чи, славлячи всує Христа,
ТИ чортяці складаєш осанну?

То не я – ти прийшов в мою хату
Гвалтувати, тягти, убивати,
Всіх незгідних “мочить и в сортир”.
Оце те, що ти звеш “русский мир”?

Руссю зватися маєш хіть?
Русь це я, це на цих теренах,
Проростаючи в наших генах,
Русь нескорена досі стоїть.

Вам “чужды европейские ценности”?
Що ж, то ваші проблеми, сусіде.
Виноград ще зелений, як видно
В патернально-свідомій блаженості.

Ні не сестри ми – жодна сестра
Не встромляє ножа сестрі в спину,
Не мордує її до загину –
То повадки лихого щура.

Або, от – хто, скажи, прихистив
Вурдалак, що пили мою крівцю,
Посіпак їх, злодюг і убивців?
Це сестра моя? Боже, прости…

Тож, одумайтесь, доки не пізно,
Розкиселені власними бідами,
Нам роковано бути сусідами,
Краще добрими, хай і різними.

2014

Advertisements

Порада

Поетичні діалоги.

Поезія – то завжди почуття, прстрасті, емоції – яскраві, діткливі, а іноді болісні. Читаючи такі вірші, важко втриматись і не зреагувати на них. Так народжуються експромти 🙂

Ольга Кричинська© Як життя?

………………………………………………………

Знаєш, позаду не так і мало –
Кілька життів і розривів серця,
Я витягаю жалі і жала,
І досі дихаю, це інерція.
Зрештою, всіх нас поглине грудень,
Схоже тепер недоречний щебет,
В мене розтерзана пташка в грудях.
Що в тебе?

Валентин Бут © Порада

В мене порада – кремуй ту пташку,
Раз уж так вышло, – ashes to ashes…
Вп’яте життя розпочати важко,
Но это, слышишь, – always refreshes…

Рондель із Присмаком Весни

Наталія Мазур©Ієрогліфи Весни

Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
Зима не поступається весні,
Витають небом хмари сполотнілі.
Хоч брості верб уже набубнявілі,
В них котики ще сплять углибині.
Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
А зранку – кава з присмаком ванілі,
Думки про сон, повіки обважнілі…
Чому ж веселий промінь у вікні
Виводить ієрогліфи чудні?
Чи може хто повідати мені?

Валентин Бут©Рондель із Присмаком Весни

О, той рондель із присмаком весни,
З передчуттям чуттєвого пориву!
Хай десь вітри ще чешуть хвилям гриви,
Вичесуючи з них зимові сни,
Та промінь сонця, чистий і ясний,
Змітає геть вже з небосхилу хмари
І креслить знаки – хай ще і примарні
Твого ронделю з присмаком весни.

 

Заблукала Весна

Я розкажу тобі, як я живу,
Які у мене плани та тривоги,
Як я чекаю все себе нову,
Як переплутались усі мої дороги…

Наталка Ярема©Я РОЗКАЖУ ТОБІ

 

Валентин Бут©Заблукала Весна

Життя серед несталості й тривог,
Де переплуталися всі стежки-дороги,
Де розуміння, співчуття і допомоги
Знайти так важко; де лиш чує Бог…

Та й той мовчить в зажурі, бо обридло
Від справ людських, від ницості владик,
Від того, що найбільше б’є під дих –
Готовності пітьму приймать за світло…

Громаддя темних лиховісних хмар
Уже б давно накрило все новим потопом
І не уникнути б того ніяким робом,
Якби не віра і прощення дар.

Прощаймо ж нашим ближнім помилки,
Адже і наші нам прощають добрі люди.
Лиш злу умисному і підступам іуди
Нема прощення, навіть крізь віки.

Цьогоріч забарилася Весна.
Чи застудилася – сніги ж були й морози,
Чи десь на Сихові руді ще чеше коси 🙂
А чи й витає у своїх Весняних снах…

Життя серед оман і злих вистав –
То так непросто. Ще й думки-приблуди…
Але ж тебе давно чекають люди.
Пора, красуне: час давно настав!

Чорними Крилами Збитого птаха…

Ірина Дар’їна©Чорними Крилами Збитого Птаха…

Черными крыльями спущенной птицы
В нас прорастает судьбы вероятность.
Прошлым зачеркнуты снова страницы,
Приоткрывается снов необъятность.

Ветер гуляет в тоскующем поле,
Что-то не ладится, ночью не спится.
Будто бы плачь по ненайденной воле
Сквозь эти стены не может пробиться.

Что-то святое рождается в буднях,
Им вопреки оживает и дышит.
С улиц истоптанных и многолюдных
Прочь убегаешь туда, где услышат.

Не оттолкнут, не заманят в болото,
А исцелят среди стужи и лжи.
Бог с ним, пускай и не ладится что-то,
Легче становится верить и жить.

Переклад Валентина Бута©

Чорними крилами збитого птаха
В нас пророста неминучая доля.
Вчора живе ще вкривається прахом,
Віщими снами засіяне поле.

Вітер гуляє в імлистім тім полі,
Щось негаразд, ніч, безсоння тривожне,
Так, наче плач по незнайденій волі
Через ці стіни пробитись не може.

Все ж щось святе проявляється в буднях,
Наперекір їм зринає і дише.
З вулиць затоптаних багатолюдних
Геть утікаєш туди, де утішать,

Не відштовхнуть, не заманять в болото,
Зцілять натомість від смутку й брехні,
Бог з ним, нехай і не ладиться щось там,
Легше все ж вірити й жити мені

Морська Лихоманка

The clipper ship Taeping under full sail; photograph of a painting by Allan C. Green 1925

Переклад з Джона Мейсфілда

Sea Fever
BY JOHN MASEFIELD
I must go down to the seas again, to the lonely sea and the sky,
And all I ask is a tall ship and a star to steer her by;
And the wheel’s kick and the wind’s song and the white sail’s shaking,
And a grey mist on the sea’s face, and a grey dawn breaking.
 
I must go down to the seas again, for the call of the running tide
Is a wild call and a clear call that may not be denied; 
And all I ask is a windy day with the white clouds flying,
And the flung spray and the blown spume, and the sea-gulls crying.
 
I must go down to the seas again, to the vagrant gypsy life,
To the gull’s way and the whale’s way where the wind’s like a whetted knife;
And all I ask is a merry yarn from a laughing fellow-rover,
And quiet sleep and a sweet dream when the long trick’s over.

Валентин Бут (переклад)©МорськаЛихоманка

Я маю знову вертати в моря, до хвиль і небес без спокус.
Усе ж, про що прошу — міцний корабель і зорю, щоб тримати курс,
І порух штурвалу, І пісню вітрів, і білих вітрил лопотання,
І сивий туман понад сірих валів, і сіро-тремтливе світання.

Я маю знову вертати в моря, бо припливу прадавній клич
Не відринеш — він в венах моїх наростає і день, і ніч.
Усе ж, про що прошу, то вітряний день і небо у леті хмар,
І піна розшарпана, й бризок шрапнель, і крики чайок-примар.

Я маю знову вертати в моря, до циганських морських роздоріж,
На чаїні путі, на китові шляхи, де вітри, мов відточений ніж
І все, про що прошу — дотепних балак веселого друга-гребця,
Спокійного сну і солодких снів як рейс добіжить то кінця.

Моє Серце у Горах

Переклад з Роберта Бернса

Robert Burns
My Heart’s in the Highlands
My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer –
A-chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, wherever I go.
Farewell to the Highlands, farewell to the North
The birthplace of Valour, the country of Worth;
Wherever I wander, wherever I rove,
The hills of the Highlands for ever I love.

Farewell to the mountains high cover’d with snow;
Farewell to the straths and green valleys below;
Farewell to the forests and wild-hanging woods;
Farwell to the torrents and loud-pouring floods.

My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer
Chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, whereever I go.

переклад з Роберта Бернса

Валентин Бут©Моє Серце у Горах

Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.
Прощайте ж, о, Гори і Північ прощай –
Колиска звитяги і гідності край!
Куди б я не плавав, де б не мандрував
Ніколи я Гір своїх не забував.
Прощайте, вершини, укриті в сніги,
Долини, лощини й зелені луги,
Прощайте ліси і діброви на кручах,
Прощайте струмки і потоки гримучі!
Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.

Ностальгія

Поетичні діалоги: Віктор Ох

“На саксі грав сам Льова                                                                                                              Так неймовірно кльово”                                                                                                ©Віктор Охріменко, “Танці молодості”

Валентин Бут©Ностальгія

Ох, ця вже ностальгія –
знов десь мені мокріє,
Тож треба втери носа
і витерти сльозу…
Мій батько – не забути –
і гопака міг втнути
І нам про наші танці
Те саме говорив…
А ностальгія буде –
Такі вже є ми, люди
І кожне покоління
свій досвід вихваля.
От, лиш тридцятилітні
Все більш пивновагітні
І оковиту цмудлять
не згірш за москаля…

Діалоги з Валькірією

26.11.2012 16:43:55

Валькірія (Наталія Крісман)©Почався Зворотній Відлік

Цей світ вже давно судомить
Немов від смертельних ран,
Душі споконвічна втома
Веде люд в туман оман.
Жалі полинові пити –
Єдина з людських розваг,
За вчинки нема одвіту,
Не правда – олжа в словах.
Цей світ вже давно зависнув
Над прірвою ери Зла,
Одні йдуть туди навмисно,
Готують життя на злам,
А інші бредуть сліпцями,
Згубивши життєву ціль –
Люд котиться стрімко в яму,
Згасає свіча в руці..
Сліпі і кати, і жертви,
Сліпий у Феміди лик,
Життя стало гірше смерті,
“Бал править” юрба калік.
Глухі до волань німого,
На душах – печать рабів,
Утратили милість Бога,
Час Ікс вже давно пробив.
Почався зворотній відлік,
Урвався терпець вгорі…

Нещасний, нужденний світе,
Крізь морок прорвись до світла,
Від скверни зцілись, прозрій!

27.11.2012 16:06:46

Валентин Бут©Пора?
(Роздуми , навіяні віршем Валькірії Почався Зворотній Відлік)

А, що – хіба світ цей милий
Колись виглядав інакше?
Не згадуйте тільки всує
Мені про Едемський сад…
Цей світ поважає силу
Було так і буде завше
Безсилля я не потребую,
Безсилля нас тягне назад.

Жалі полинові пити
Плекати душевні рани
І солодко власну нікчемність
Мов гній виставляти на люд?
Про долю нещасну нити,
Із вечора і до рання
І вірити в нескінченність
Проклятого роду іуд?

Е, ні, моя мила паство!
Від цього усього є ліки.
І ліки ті безвідмовні,
І ліки ці – сила душі.
Вона лиш нас виведе з рабства –
Не гнити ж нам в ньому довіку!
Хай славляться непогамовні,
Під силу їм все звершить!

Не надто багато тут треба.
По-перше, незламна віра
У сили свої безмежні,
По друге, запас доброти.
З душі геть ледачість ганебну,
Забитість принизлово-сіру …
Нум, ліво- і правобережні –
То, може, пора б вже і йти?

29.11.2012 – 18:18

Валькірія©

Ні в чім не винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів –
Хіба ж це хрест королів?
Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її.
Всі програємо бої,
Поразки – звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь.
Та прошу – Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань…

Все ж – краще згинуть в борні!
29.11.2012 – 19:31

Валентин Бут©
О. ні, Валькіріє, ні!
Не варто нам гинуть в борні
На радість і сміх ворогів.
Кажу я – ми виграєм бій!
Які не прекрасні світи,
А звідси нам нікуди йти.
Тож, вибору нам нема.
А ті, хто так звик до ярма,
Хто вуст не розтулить своїх –
Не будем засуджувать їх,
Бо цей генотипний кастрат
Імперських потуг результат.
Та серце їм вилущить з криги
Із душ їхніх скине вериги
Валькірії слово гаряче.
Воно ж вже працює – не бачиш?

29.11.2012 – 21:14
©Валькірія: Колись, зазираючи в майбутнє, мені таке написалось…

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка – брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.
Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.
Та прийде час – складу я лук і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах – а наяву
Торкнутися омріяної цілі.
І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій –
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тінь одвічних мук.
Я стану пристань – тиха і ясна’,
Чийсь корабель прийде колись спочити,
Аби любов’ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!

А так хочеться уже спочити від усіх битв…
30.11.2012 – 00:32

Валентин Бут©
Ця битва не закінчеться ніколи,
Як досконалості нема ніколи меж –
Ні лука, ані меч не відкладеш,
Як не замкнеш в собі палаючі глаголи
Хто дав тобі валькірії ім”я?
Хіба ж ти не сама обрала шлях звитяги,
Де битви гук, там, де тріпочуть стяги,
Де струменить життєва течія?
Не стати пристанню рвучкій гривастій хвилі
Хоч скільки не плекай вона тих мрій,
Бо в ній живуть всі порухи стихій
Їй більш до серця напнуті вітрила…

30.11.2012 – 11:23
валькірія©
Жінка? Ні! Я – Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? –
З неба чатують всіх янголів погляди пильні…

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.
Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись – прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі…
Янголи очі відводять – не страшно спіткнутись.
В серці гірчить – це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю – до неба крильми неодмінно торкнуся!
Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.
Знаю – я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю –
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
30.11.2012 – 19:32

Валентин Бут©
Важко тут щось заперечити –
Маємо данність
Душу свою до зірок пронести через терни,
Хай як це важко, а часом пекуче-нестерпно,
Шляхом пізнання;
І шлях той так давить на плечі…

Але той, хто ту душу вдихнув в твоє тіло,
Тіло жіноче,
Певно ж, і замисел мав щодо тебе,
І саме тут, на Землі, – не на небі .
Жінка захоче –
І буде так, саме, як те вона захотіла.

Чи ж то не сила?

Легкою ж хай буде душа твоя, мов павутинка,
Хай прагне неба.
Нам не завжди доля квіти встеляє під ноги,
Та це наш шлях і ми пройдемо нашу дорогу.
То вже так треба.
Лиш не кажи, що душа ти лише, а не жінка.

30.11.2012 – 19:57

валькірія©
А я – стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт,
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.
А я насправді – лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній – з пітьмою вічно б’юсь я,
У ній – холодні йдуть дощі,
А ще бувають хуртовини
І водночас – пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю – кара це чи дар?
А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?
Та док горить моє багаття –
Душа злітає в небо-вись!
30.11.2012 – 20:33

Валентин Бут©

Хотів би я у тії весни,
Але вже Час шепоче:”Зась!”
Душа ширя ще в піднебессі,
Ще дух шкребеться на Парнас,
То я й топчусь отут потроху
У сонмищі бентежних душ…
Ти пишеш, що здолать повинна
Сама себе, що хуртовина
Буває в душу замете,
А то – пече, немов жарина…
Валькіріє. та ж ти людина!
З людьми буває і не те…
Облиш ті думи про прокляття,
Вдягни своє найкраще плаття
І усміхнись собі сама –
Ти ще ваесна… чи красне літо –
Спивай же аромат тих квітів,
Бо завтра тут, в моєму світі,
Пришкандибає вже зима…

30.11.2012 – 21:43
валькірія©
О так, Валькірія – людина,
Яка літає в небо-сині,
Хоч пошматовані крилята,
Та дух нікому не здолати.
Любов до волі – суть єдина,
Що будить душу: “Ти – Людина!”

01.12.2012 – 00:06

Валентин Бут©

Поетам часто ранять крила
Оті, у кого їх нема –
Пігмейська помста, та дарма.
То, наче хмарка для ярила.
Літали й будемо літати
Там, де й Пегас не гарцював.
А рана… Рана зажива,
Аби, лишень, натхнення мати.

30.11.2012 – 21:53
валькірія©
Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом – глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Крилом торкнутись горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч…
З тобою ми – два подорожні,
У нас супутники – вітри,
Я бачу, в нашім вірші кожнім –
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст.
Таким, як ми, усе під силу
І неможливого нема.

То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

01.12.2012 – 14:04
Валентин Бут©
Сіроока Валькіріє, дочко Свободи,
Лету твоєму нема перешкоди,
Нема перешкод твоїм мріям гарячим,
Вони надихають всіх тих, кому значить
Що-небудь ще незаплямована честь,
Хто мріям про волю ще відданий весь.
Пасіонарність тобі до лиця –
Маєш талант запалити серця
І показати і шлях до мети,
І всі ті віхи, що треба пройти.
І я за щастя те визнати мушу,
Раптом спіткати споріднену душу,
Світло якої подібне веселці,
А всі пориви відлунюють в серці
Врода твоя, мов прозорий кришталь,
Воля ж – немов та гартована сталь.
Хай же натхнення несуть тебе крила
Вільно і легко над світом заскнілих,
Сій волі зернята, любові й добра –
Per aspera vitam, ad astra!

 

Лілія Ніколаєнко©Коронування Лаврами і Терном

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355399

Освятить смуток чаша грозова.
Царів ганебних ти не став слугою.
У марноті талант не поховав!

Хай час безжальний всі творіння палить –
Із попелу зуміють прорости!
Накриється ганьба дев’ятим валом,

А чистій думці – у раю цвісти.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Осяє душу велич простоти.

Валентин Бут©Велич Простоти

Осяє душу велич простоти
І прийде розуміння – в пишній залі
Поетові нічого не знайти …

Лілеє мила,чого хочеш ти?
Вершин пізнання тлінного життя?
Облиш. Крізь терна світу думкою лети

На береги, що звуться Майбуття
І там зорю всім спраглим засвіти,
Аби нам знати як туди дійти…

поетичні та прозові твори автора,