Зниклі Скарби Перу

© Валентин Бут

ПРОЛОГ.

Багато років минуло з того часу, коли я востаннє сидів отак за оцим незграбним старовинним столом, споглядаючи дорогу на Дорчестер, що проходить якраз повз нашу садибу. Але тоді була весна, а тепер  пізня осінь. Важкі налиті дощем хмари важко сунуть по низькому небу, рясно скроплюючи остиглу землю й дорогу, яка либонь пам’ятає ще грізну ходу блискучих легіонів великого Цезаря. По обидва боки від неї простяглася розгрузла від дощів горбиста рівнина. Холодний вогкий  вітер сумно гуде в гілках старезних кленів і часом в тому його гудінні мені вчуваються зітхання і голоси минулого, голоси тих, кого вже не зустріти під сонцем. Наче зграї безтілесних духів зібралися під стінами нашого будинку і скиглячи оплакують свою гірку долю. Дехто з них були нашими друзями, дехто палко бажав нашої погибелі. Часом мені стає моторошно від самої думки про те, через які небезпеки, по краєчку яких прірв ми пройшли і скільки разів смерть заносила над нашими головами свою щербату косу. Але з кожним роком, що минав, все частіше й частіше на згадку про минуле мене огортає невимовний сум, який ще нестерпніший від усвідомлення того, що нічого не повернути, не промчати босоніж росяними стежками дитинства, не спізнати такого кохання, яке буває лише в юності, не віднайти кращих, відданіших друзів, не пережити вдруге тих неймовірних пригод, які випали на нашу долю.

Думаю, Грейс відчуває те ж саме, бо часто вночі, пригорнувшись до мене вона сумно зітхає. А вчора, вклавши дітей спати, спустилася в вітальню, де я сидів, гріючись біля каміна.

– Знову  дощ,- сказала вона, сідаючи поряд. – Ненавиджу дощ. А ще, цей бридкий холодний вітер.

Вона відкинула з чола пасемко золотавого волосся і глянула на мене так, немов виклик кинула. В великих сірих очах танцювало неспокійне полум’я. Я здвигнув плечима.

– В таку погоду ще більше цінуєш затишок. Особливо, коли ось так можна присунутися до вогню, обійняти гарненьку жінку…

– Ну-ну! – вона засміялася, випручуючись з моїх обіймів.

– А ще до того ж  коло під боком є  барильце з добрим  елем!

Націдивши кухоль,  вона подала його мені. Якийсь час ми мовчали. Я відчував, що вона хоче мені щось сказати і не помилився.

– Як думаєш, Тедді, чи не час нам трохи розвіятись?

– Розвіятись? Ти маєш на увазі з’їздити до Лондона?

– Не прикидайся, любий. – вона жартома стусонула мене в бік. – Ти чудово розумієш, що я маю на увазі.

– На Бога, Грейс, я справді не знаю про що ти?

– О, не знаєш? – вона скочила з моїх колін і забрала недопитий ель. – Тоді слухай! Мені, як і тобі, вже достобіса набридло оце плісняве життя. Так,так, – мені обридли всі ці благочестиві міс Модесті з їх єлейними посмішками й дурнуваті сквайри, що днями ошиваються в нашому домі. Мені остогидли пустопорожні теревені превелебного панотця, який кожної сповіді чекає, що я розповім йому, як жила з цілим племенем канібалів, пила кров принесених ними в жертву нещасних місіонерів і заїдала смаженими немовлятами.

– Грейс, Грейс! Що ти в біса верзеш? Ми маємо добрих сусідів Чи може ти забула, де  ми переховувались тої ночі, коли на нас полювала зграя Джека Рета і хто наважився підставити свої голови під кулі тих мерзотників, даючи нам змогу утекти? Як можна забути таке?

Грейс зітхнула. – Справді, такого не забудеш… Проте, мені здається, ти трохи перебільшуєш. Якби Джекові Рету стачило тоді глузду запропонувати за наші голови бодай по гінеї, то будь певен, міс Модесті, з притаманною їм скромністю, тут же привели б його до нас.

– Але ж сквайри таки ризикували своїм життям!

– Так, так… І сквайри, Тедді. Ти не думав, що для них це було немов полювання?  Не забувай, – за голову Рета було призначено таки чималеньку винагороду.

– Ти неможлива, Грейс! Ти дивишся на світ надто цинічно.

– Не надто, як на людожерку. А ти, як завжди, ідеалізуєш.

Ну, ось така вона, моя Грейс – вміння стримувати язичок, таке необхідне в світському житті, так ніколи й не стало її набутком. Де в чому вона таки мала рацію, але ж отак зачепити добре ім’я наших сусідів!

– То, що ж ти хочеш?

Вона підійшла до мене ззаду і обійняла за плечі.

– Тедді, любий мій сере Едварде Брінксдейле! Я не знаю, що зі мною робиться, але часом мене переповнює невимовна туга. Мені здається що найкращі наші дні вже позаду і їм немає вороття. Адже ти не станеш заперечувати, що ми були щасливі там, в Південних Морях, навіть тоді, коли здавалося, що доля відлічує наші останні хвилини?

– Так, – я торкнувся губами її руки, – то був чудовий час.

– Атож! – Вона тихенько засміялася.  – Виявляється, ходіння по краю прірви – то неймовірна, найвишуканіша  насолода. І хай там що кажуть,та я згодилась би знову пройти весь шлях спочатку, навіть коли б знала, що в кінці не буде ніяких скарбів.

– Але ж, на наше щастя, все вийшло якнайкраще. Ми тепер заможні люди. Думаю, мало  ще хто в королівстві має такі статки. Спадщина твого дядечка, лорда Кокрейна, зробила нас не лише багатими, але й допомогла посісти гідне місце в найвищих колах Лондона. Боюсь, що без неї, без грошей, до яких ти так презирливо ставишся, половина наших теперішніх друзів просто не помітила б нас.

– Так, але ж, як виявляється, багатство не робить людей щасливішими.

– Ти нещасна, люба? -Я обернувся і, взявши її за руки, заглянув у вічі. – Може я чимось образив тебе і ти мене розлюбила?

Щічки Грейс спалахнули. – Не вигадуй, Тедді! Ти знаєш, як я кохаю тебе і наших малюків. Але, кажу тобі,  мені дечого бракує.

– Чого ж, серденько?

– Я довго думала, любий… Як ти вважаєш, чи не надто ми старі аби спробувати ще раз?

– Ще раз? Люба, та я буду просто щасливий якщо в наших хлопців з’явиться маленька сестричка!

– О, Тедді, ти неможливий! Я зовсім не це мала на увазі. Я хотіла спитати тебе, чи пам’ятаєш ти, що обіцяв мені один симпатичний хлопчина  однієї квітневої ночі 186… року, коли я сказала йому, що життя втратило для мене всякий сенс?

– Я ніколи не зміг би забути цього, Грейс.

– Як і я. Бо ж ти заприсягся мені, що підеш за мною повсюди, хоч би для того, аби довести, що дух лицарства ще не зовсім вивітрився в цій пропахлій вівцями країні.

Я пригорнув Грейс до себе і наші вуста злилися в довгому жагучому поцілунку. – Я можу повторити це й зараз, серденько.

Грейс приклала мені палець до губів і похитала головою

– Послухай мене, Тедді. Чому б нам не залишити малюків на твою сестру, – ти ж знаєш, як вона любить їх – і не вирушити ще раз за Великою Пригодою, доки ми ще здатні на це?

– За Великою Пригодою, чи… за рештою скарбу? – Я засміявся. – Бачу, оті п’ять барилець, що залишилися, не дають тобі спокою.

– Ти ще забув про скриню з перлами та коштовним камінням.

– О, так, звичайно! Як це я міг забути? Послухай, дівчинко, а чи не думала ти, що цього разу тітонька Доля може бути не такою ласкавою до нас І ми ніколи вже не зможемо посидіти отак, теревенячи за кухлем пива чи склянкою сидру в оцьому затишному будиночку, що може трапитись таке, що ми ніколи не побачимо наших хлопчиків і вони ростимуть сиротами? Що скажеш на це?

– Не накликай біди, Едварде! Я вірю, що все буде гаразд. Я просто відчуваю це. А ти знаєш, що мої відчуття ще ніколи нас не підводили. Повір мені, що за рік-півтора ми знову будемо сидіти біля оцього самого каміна разом з Енді та Арчі і ти, подимлюючи люлькою, розповідатимеш їм про кровожерних акул та блакитних марлінів, про красенів фрегатів та пихатих пеліканів… – Вона пригорнулася до мене й стиснула руку. Я бачив пульсуючу жилку на її скроні і відчував, як б’ється її серце. -Ну, то як, Едварде?

Я засміявся, – Грейс, мила, мені не лишається нічого іншого, як спустити прапори і зізнатися в деяких гріхах.

– В яких ще гріхах, Едді? – Здивовано вигнуті брови немало втішили мене.

– Бачиш, річ в тім, що під час останньої поїздки до Лондона нечистий заніс мене до офісу компанії Блек Бол Лайн. Я був в товаристві сера Алджернона Бредлі – пам’ятаєш його?

– Ще б пак! Невгамовний модернізатор парових машин і неперевершений експерт в круговерті лондонських спідниць! Тепер я розумію, хто тебе так затримав.

– Атож, старий джентльмен таки завинив, бо саме він намовив мене придбати  ‘Агнес’.

– ‘Агнес’?

-Чудову маленьку шхуну водомісткістю всього п’ятдесят тон. Її було збудовано зовсім  недавно для лорда Джайлза…

– Чи не той це лорд Джайлз, який загинув в Африці наприкінці минулого року?

– Так, лорд Генрі Джайлз понад усе любив подорожувати. Він дуже опікувався цим судном і, треба  визнати, воно оснащене просто чудово. Побачиш сама.

– О, Едді, ти неперевершений пройдисвіт! Як ти міг на протязі цілого тижня навіть не натякнути мені про свої плани?! – Грейс неначе підмінили. Її очі засяяли і вся вона ніби аж засвітилася від щастя.

Я засміявся. – Щиро кажучи, я ледве стримувався. Виявляється, робити сюрпризи  – непроста штука. А щодо планів,  то мене давно вже приваблювала думка обплисти навколо світу. Тож, коли сер Бредлі сказав мені про  ‘Агнес ‘, я одразу ж згадав про свою мрію.

– Це просто чудово,  Едді! Сюрприз і справді вдався. Я не могла і мріяти , що все справдиться так скоро.

– Не так вже й скоро. Треба залагодити чимало справ, перш ніж знову кидатися сторч головою. До експедиції треба гарненько підготуватися і саме цим займаються зараз мої агенти.

– Ну, звісно ж, мій передбачливий муже! Хто-хто, а ти завжди намагався постелити сінця перш ніж гепнути з дуба.

– І це розумно. Чи, може спробуєш заперечувати?

– Аж ніяк. Скажи краще, чим саме займаються твої спритники.

– По-перше, я розпорядився встановити на шхуні потужну парову машину. Це допоможе нам уникнути багатьох неприємностей, які випадають на долю чистого вітрильника в океанському плаванні. По-друге, запаси. Треба передбачити кожну дрібницю, бо в морі, як кажуть, зайве заважає, а нестача вбиває.

– Думаю, я могла б теж долучитися до цього. Хто-хто, а я добре пам’ятаю, чого мені бракувало в тій нашій першій виправі!

– Що ж, на тому тижні суденце виводять з сухого доку і ти одразу можеш братися до справи.

Грейс відкинулася на спинку софи і заплющила очі. Її довгі пухнасті вії ледь помітно тремтіли. По щоках зблискуючи скотилися дві живі прозорі перлини.

-Грейс?

– Все гаразд, Едді. Це від щастя. Я мимоволі згадала початок нашої великої пригоди, те як дивно і страшно все почалося.

– Еге ж, той вир підхопив нас, неначе дві пір’їнки і закрутив так, що у будь кого  голова пішла б обертом.

– А ми ж були ще дітьми.

– Так, але ти вже й тоді була страшенно заповзятим і трохи зарозумілим дівчиськом.

– Ти перебільшуєш, любий, а ще плутаєш гордість з зарозумілістю. Гордість – наша спадкова риса. Що ж до дівчиська, то мені здається, час вилікував цю нежить.

– Як лікар, мушу вас розчарувати, моя люба, Ваша хвороба, схоже, невиліковна…

Грейс лише зблиснула очима. Вона й справді не виглядала на поважну леді. Така ж поривчаста й нерозважлива, як і майже десять років тому.

Краплі дощу на віконному склі поволі скочувалися вниз, лишаючи по собі ефемерні звивисті доріжки. Он покотилася ще одна, зіштовхнулася з іншою, поповзла вбік, зачепила третю, четверту… Яка звивиста лінія – її абсолютно неможливо передбачити!

– Глянь,- я кивнув на вікно. – Чи не здається тобі, що оті крапельки схожі на нас? Ми зустрічаємось так же випадково і майбутнє наше таке ж непередбачуване, як і їх шлях…

– Не думаю, що наша зустріч була випадковою. Сама доля звела нас докупи.

-Так, але якби не ряд подій, які я й досі вважаю цілком випадковими, нашої зустрічі могло й не бути.

– Людина не може знати замисли Провидіння і те що ми вважаємо випадковим цілком може бути його планом.

– Хай так, і все ж той план заскочив мене зненацька…

Я дістав люльку, набив її духмяним бразильським тютюном і, запаливши, підсунувся ближче до вогню.  Грейс налила в склянки сливового пуншу, та сівши поряд, пригорнулася до мого плеча. По тому, що вона вибрала саме цей напій (власне, ми обоє полюбляли його м’який терпко-солодкий присмак), я зрозумів, що це буде вечір спогадів. І не помилився.

-Розкажи, як все почалося для тебе.

– Ти ж знаєш.

– Дарма, розкажи. Коли ти розповідаєш, я немовби повертаюся в ті часи і знову відчуваю себе отою самою заповзятою Грейс Кокрейн…

– Онукою великого непосиди адмірала сера Уільяма Кокрейна…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

поетичні та прозові твори автора,