Архів категорії: вірші

Святвечір: Нав і Яв

Валентин Бут

©Святвечір: Нав і Яв
1
Різдвяний вечір. За вікном мороз
В пишне хутро вдяг гілки старого саду,
Невагомих самоцвітів зорепади
З них стікають… Час метаморфоз,
Час для дива: вроджена в пітьмі
В незміримості безмежних надрів ночі
Сходить зірка осяйна – ота, пророча,
Послана зневіреній юрмі.
Вже чекає на столі кутя –
Аби ласувати з пращурами з Наві –
І дванадцять страв – щоб був достаток в Яві.
Але, перше, – славимо Дитя.
Віримо наївні і прості,
В те, що кров його невинна має силу
Змити з нас усі гріхи, піднять з могили,
Викупить за муки на хресті.
Гріх тут – не безвинний той наїв,
Що єднає досі нас і давню віру,
А лукавство, бо й прислужуючи звіру,
Певнний хтось, що втрапить у раї.

2
Сяє зірка – що їй ті віки,
Що їй пристрастей людських провалля чорні! –
Вчора в світ прийшло людське дитя. Вчора.
Он і я знов бачу своїх нав:
Гомонять про щось тихенько на покутті.
Не почуті, а проте, й незабуті.
Тмяний зблиск: старий іконостас
Гарно вбраний дорогими рушниками
З вишиванням, що освячене віками,
Де і знаки Матері, й Води,
Знаки життєдайного Світ-Сонця,
Й роду давнього мого Охоронця.
Спас задумливий – тут він вже не дитя
Дивиться з надією у вічі:
Чоловіче, не впускай в серце відчай!

Advertisements

Крим Наш. Осінь 2018

Валентин Бут

Знов вересень. Чубатий Трамонтан
Герлигою жене по небу хмари.
Їх сірі, розколошкані отари
Маєстатично сунуть за курган
І далі – ген за пасмо Тарханкуту.
Через обжитий греками ще Понт,
В далекий Ирій, десь за горизонт,
В край, де чекають мрії незабуті.
Колись полинуть мріялося вслід:
Піднять вітрило і – гайда за море! –
Через Босфор, повз гордий Істанбул,
Що, певно, бачив пращура вітрила.
Та доля тче їй знану лиш габу.
Ніхто її приречень не поборе.
Забудь про мрії. Мріяти не слід.
Найпаче ж коли скрєпів зла рука
В часи совка нас повернула знову,
Де моветон моя вкраїнська мова,
Де кримці ждуть щоночі воронка,
Де непокірних зникло вже чимало,
Де обшуки і вдень, і уночі,
Де знов в ціні іуди й стукачі,
І суд, де право і не ночувало.
-Які вже мрії… просто покорись
Кнутом не перебити топорища, –
В обидва вуха вкладують тобі.
А може й справді, агнцем смирення
Вписатись в стан потомственних рабів,
Принишкнути, допоки буря свище –
Вона ж не вічна, вщухне хоч колись?
Чи й вщухне, як прищулимося всі,
Покинем Крим свій і гайнем на Київ
На санкції поклавши всі надії –
Га, мудрі піскарі і карасі?
Життя під чоботом чужинським не меди
І відчай часом так холодить душу,
Але, скажи, хіба то личить мужу
Лишати ворогу своїх у час біди?
Немов цикута випита до дна
Пече мені накинута неслава
На Україну племенем нездар –
Временшиків, лакуз, пройдох, каналій,
Які здали і нас, і киримлар,
І честь, і репутацію держави…
Вітчизно, ти чи сонна, чи хмільна?
Допоки ж ти терпітимеш іуд,
Які гендлюють з ворогом відкрито,
Яким війна не горе, а корито –
Можливість знову й знов обдерти люд?
Мо’, досить прикидатись, що війну
Ми виграть можем маршем в вишиванках,
Чи чублячись у Мережі до ранку?
Бо воля знає лиш одну ціну.
Життя ціна їй. То не таїна.
ЇЇ не сплатиш, як нема довіри
Один одному – не лише до влад.
Чи має шанс хоч би й найкраще військо,
Коли командувач сахається посад*,
Як арсенали зносить в чорні діри,
Коли війна і далі “не війна”?
За спінений, свинцевий Ярилгач
Жене свою сльозливую отару
Старий вітрисько. Я би з ним, на пару,
Гайнув за море, щоб не чуть той плач,
Щоби й собі горючими слізьми
Не зрошувати ці правічні скелі
Та не піду, шановні мудрагелі,
Бо Крим – він наш, допоки є в нім ми.

Подорож

Цю подорож розпочато ще років з десять тому. Тоді та, кому були адресовані ці рядки жила за сотні кілометрів, за степами, за лісами, бачилися не частіше одного разу на рік, тож хотілося дотягнутися до неї бодай словом. На жаль, життя закрутило так, що подорож та й досі не завершена, рядки ті так ніколи й не були прочитані малому янголяті. Може й немає сенсу завершувати її, бо тій, кому це писалось вже давно не п’ять рочків 🙂

Валентин Бут©Подорож

У квітневий тихий вечір,
Плащ накинувши на плечі
Та насунувши на вуха
Невидимку-капелюха,
Я подибаю до тебе –
Спершу долом, потім небом.
Йтиму довго – мо’ й роками
Понад хмар, поміж зірками.
Час немає жодних значень,
Ну а відстані – тим паче
У безмежних тих просторах,
Де сніги лежать на горах,
Де стежки – для всіх незримі –
Нас ведуть у інший вимір,
Де можливо що завгодно,
Бо чарівність тут природна –
Тут, де мрія серпанкова
Трансформована у слово…

Трамонтан

Валентин Бут©Трамонтан

Коли вітри облудної весни,
Здійнявши куряву надій в слабеньких мізках
на те, що вже халява дуже близько,
заплуталися в кримські полини,
Як обіцянок курява вляглась
І всохла на губах тягуча слина
В останнього наївного кретина,
Чия чекалка краю вже сягла –
Аж отоді з запалених очей
Сповзати стала скрєпная полуда
І навіть найзапеклішим іудам
Щось там, де у людей душа, пече.
А може й ні. На те вони й іуди,
Їх совість куплено за тридцять срібняків,
Тож скільки б весен не минуло чи віків,
Вони все ті ж, бо, що їм тії люди…
Що їм той тлум лукавих хитрунів,
Який лиш за обіцяну морквину
Свій зрадив світ, продав в собі людину –
Що їм все те! Хай не болить мені
Кротяча сліпота совкових дурнів,
А все ж, шкода зашкварених отих,
Кого здали мов вівців, чий лиш гріх –
Їх крайньохата ялова бездумність.
Але найбільше — до кривавих сліз,
До спазмів в горлі, до надриву серця
Пече недоля тих, кого без герцю,
Наклепом, підло, взято до заліз.
Сьогодні осінь. Кажуть, що рахують
По ній курчат. І то напевно так.
Та повесні, шукаючи п’ятак,
Спалив хтось свою клуню золотую.
Спалили світ свій. А в чужім – чужі,
Бо ж лиш в своєму своя правда й воля.
І навіть не поскаржитесь на долю,
Бо в час випробувань не всі були мужі…
Моя надія — батько Трамонтан,
Що розганя навіяні тумани
Вивітрює з голів пусті дурмани,
Нагадує, що й з вимушених плавань
Вертають кораблі у рідну гавань,
Знайшовся б лиш порядний капітан…

До Серця

Валентин Бут©До Серця

Чого ти, дурне моє серце, терниною колеш? Не плач.
Ну, що тобі Крим той аж так вже задався, їй-бо?
Не час ще для горя, сльозлива моя тінь-журбо.
Ще лиш починає брать ноти апокаліптичний сурмач.

Не плач-бо. Не треба. За ним і без тебе пролито тих сліз…
Ні сум, ні журба аж ніяк не поможуть, повір,
Тоді як із лігва свого знову виповз той звір,
Що мав би довіку десь спати в краю білокорих беріз

Що можеш ти в часі, як дужі байдужі, як гідність ще спить?
Як до застережень твоїх гречкосії, як перше, глухі ?
Хіба що і далі вергати слова ці сухі,
І вірити в те, що вони наближають пробудження мить.

“-Коли ж-бо та мить вже настане?” шепоче суха ковила
“-Курли…” їй відлунням в осінньому небі лелеки.
-Під співи про “все йде путьом” пробудитись нелегко
Нелегко, а надто ж як лжа , наче ніч, все навкруг сповила.

Байдужість, зневіра, підступність, готовність вклонятися злу,
Готовність бездумно служити пророкам олжі –
Ось де апокаліпсис! Душі в шкарлупі іржі…
Їх вилущить дуже непросто, якщо не розвіяти млу

Та мить та доконче настане. Розвіються чари імли
Прибій позмиває смердюче гниляччя зі скель
Від Ярилгачу, Тарханкуту по сам Коктебель,
І зійде над Кримом світання – лиш вір аркадаш киримли!

Тож, годі, дурне моє серце, не плач. Гартуй краще риму
Бо гідність збудити ми маємо ще до труб серафимів.

На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Валентин Бут© На вірш Едуарда Портянського “Сестры”

Якось, ще в 2014 році, більш-менш випадково надибав в Мережі рефлексію поета Едуарда Портянського на відомий вірш Анастасії Дмитрук  “Никогда мы не будем братьями”,  де він, не претендуючи вже на братерство, наполягав, натомість, на сестринстві. Але ж і сестринство в нього виходило все з тим же підбоєм, адже раз-по-раз зривався на завуальовані, а то й  відверті образи.  Ось один лише катрен з того його вірша:

“Никогда Мы не будем братьями,                                                                                                      Ведь Мы сёстры по роду и племени!                                                                                             Мы Славянского Духа женщины,                                                                                                    А не геи в седьмом поколении”.

Едуард Портянський “Сестры”

Кажуть, не до тебе п’ється, то й шиї не витягай.  Але портянський вірш таки зачепив. І сам незчувся, як  лягли тоді ось такі рядки:

 

Кажеш, сестри ми? Та ще й рідні?
Кажеш, жити нам треба по совісті?
Але тут же, забувши те повністю,
Гомосєками звеш принагідно?

Едуарде, ти визначся спершу
Хто ти сам – то, наразі, життя.
Трансвеститські твої сприйняття –
То проблема, повір, щонайменша.

Кажеш сестри? Хіба ж то сестра,
Як мене поливаєш ти брудом:
Що не слово – брехня і облуда.
То твоє розуміння добра?

Чи то я нині вдерся в рязані,
На орловщинах нищу міста,
А чи, славлячи всує Христа,
ТИ чортяці складаєш осанну?

То не я – ти прийшов в мою хату
Гвалтувати, тягти, убивати,
Всіх незгідних “мочить и в сортир”.
Оце те, що ти звеш “русский мир”?

Руссю зватися маєш хіть?
Русь це я, це на цих теренах,
Проростаючи в наших генах,
Русь нескорена досі стоїть.

Вам “чужды европейские ценности”?
Що ж, то ваші проблеми, сусіде.
Виноград ще зелений, як видно
В патернально-свідомій блаженості.

Ні не сестри ми – жодна сестра
Не встромляє ножа сестрі в спину,
Не мордує її до загину –
То повадки лихого щура.

Або, от – хто, скажи, прихистив
Вурдалаків, що тут пили  крівцю,
Посіпаків, злодюг і убивців?
Це сестра моя? Боже, прости…

Тож, одумайтесь, доки не пізно,
Розкиселені власними бідами,
Нам роковано бути сусідами,
Краще добрими, хай і різними.

2014

Ностальгія

Поетичні діалоги: Віктор Ох

“На саксі грав сам Льова                                                                                                              Так неймовірно кльово”                                                                                                ©Віктор Охріменко, “Танці молодості”

Валентин Бут©Ностальгія

Ох, ця вже ностальгія –
знов десь мені мокріє,
Тож треба втери носа
і витерти сльозу…
Мій батько – не забути –
і гопака міг втнути
І нам про наші танці
Те саме говорив…
А ностальгія буде –
Такі вже є ми, люди
І кожне покоління
свій досвід вихваля.
От, лиш тридцятилітні
Все більш пивновагітні
І оковиту цмудлять
не згірш за москаля…

Діалоги з Валькірією

26.11.2012 16:43:55

Валькірія (Наталія Крісман)©Почався Зворотній Відлік

Цей світ вже давно судомить
Немов від смертельних ран,
Душі споконвічна втома
Веде люд в туман оман.
Жалі полинові пити –
Єдина з людських розваг,
За вчинки нема одвіту,
Не правда – олжа в словах.
Цей світ вже давно зависнув
Над прірвою ери Зла,
Одні йдуть туди навмисно,
Готують життя на злам,
А інші бредуть сліпцями,
Згубивши життєву ціль –
Люд котиться стрімко в яму,
Згасає свіча в руці..
Сліпі і кати, і жертви,
Сліпий у Феміди лик,
Життя стало гірше смерті,
“Бал править” юрба калік.
Глухі до волань німого,
На душах – печать рабів,
Утратили милість Бога,
Час Ікс вже давно пробив.
Почався зворотній відлік,
Урвався терпець вгорі…

Нещасний, нужденний світе,
Крізь морок прорвись до світла,
Від скверни зцілись, прозрій!

27.11.2012 16:06:46

Валентин Бут©Пора?
(Роздуми , навіяні віршем Валькірії Почався Зворотній Відлік)

А, що – хіба світ цей милий
Колись виглядав інакше?
Не згадуйте тільки всує
Мені про Едемський сад…
Цей світ поважає силу
Було так і буде завше
Безсилля я не потребую,
Безсилля нас тягне назад.

Жалі полинові пити
Плекати душевні рани
І солодко власну нікчемність
Мов гній виставляти на люд?
Про долю нещасну нити,
Із вечора і до рання
І вірити в нескінченність
Проклятого роду іуд?

Е, ні, моя мила паство!
Від цього усього є ліки.
І ліки ті безвідмовні,
І ліки ці – сила душі.
Вона лиш нас виведе з рабства –
Не гнити ж нам в ньому довіку!
Хай славляться непогамовні,
Під силу їм все звершить!

Не надто багато тут треба.
По-перше, незламна віра
У сили свої безмежні,
По друге, запас доброти.
З душі геть ледачість ганебну,
Забитість принизлово-сіру …
Нум, ліво- і правобережні –
То, може, пора б вже і йти?

29.11.2012 – 18:18

Валькірія©

Ні в чім не винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів –
Хіба ж це хрест королів?
Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її.
Всі програємо бої,
Поразки – звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь.
Та прошу – Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань…

Все ж – краще згинуть в борні!
29.11.2012 – 19:31

Валентин Бут©
О. ні, Валькіріє, ні!
Не варто нам гинуть в борні
На радість і сміх ворогів.
Кажу я – ми виграєм бій!
Які не прекрасні світи,
А звідси нам нікуди йти.
Тож, вибору нам нема.
А ті, хто так звик до ярма,
Хто вуст не розтулить своїх –
Не будем засуджувать їх,
Бо цей генотипний кастрат
Імперських потуг результат.
Та серце їм вилущить з криги
Із душ їхніх скине вериги
Валькірії слово гаряче.
Воно ж вже працює – не бачиш?

29.11.2012 – 21:14
©Валькірія: Колись, зазираючи в майбутнє, мені таке написалось…

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка – брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.
Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.
Та прийде час – складу я лук і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах – а наяву
Торкнутися омріяної цілі.
І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій –
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тінь одвічних мук.
Я стану пристань – тиха і ясна’,
Чийсь корабель прийде колись спочити,
Аби любов’ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!

А так хочеться уже спочити від усіх битв…
30.11.2012 – 00:32

Валентин Бут©
Ця битва не закінчеться ніколи,
Як досконалості нема ніколи меж –
Ні лука, ні меча не відкладеш,
Як не замкнеш в собі палаючі глаголи
Хто дав тобі Валькірії ім”я?
Хіба ж ти не сама обрала шлях звитяги,
Де битви гук, там, де тріпочуть стяги,
Де струменить життєва течія?
Не стати пристанню рвучкій гривастій хвилі
Хоч скільки не плекай вона тих мрій,
Бо в ній живуть всі порухи стихій
Їй більш до серця напнуті вітрила…

30.11.2012 – 11:23
валькірія©
Жінка? Ні! Я – Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? –
З неба чатують всіх янголів погляди пильні…

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.
Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись – прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі…
Янголи очі відводять – не страшно спіткнутись.
В серці гірчить – це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю – до неба крильми неодмінно торкнуся!
Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.
Знаю – я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю –
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
30.11.2012 – 19:32

Валентин Бут©
Важко тут щось заперечити –
Маємо данність
Душу свою до зірок пронести через терни,
Хай як це важко, а часом пекуче-нестерпно,
Шляхом пізнання;
І шлях той так давить на плечі…

Але той, хто ту душу вдихнув в твоє тіло,
Тіло жіноче,
Певно ж, і замисел мав щодо тебе,
І саме тут, на Землі, – не на небі .
Жінка захоче –
І буде так, саме, як те вона захотіла.

Чи ж то не сила?

Легкою ж хай буде душа твоя, мов павутинка,
Хай прагне неба.
Нам не завжди доля квіти встеляє під ноги,
Та це наш шлях і ми пройдемо нашу дорогу.
То вже так треба.
Лиш не кажи, що душа ти лише, а не жінка.

30.11.2012 – 19:57

валькірія©
А я – стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт,
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.
А я насправді – лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній – з пітьмою вічно б’юсь я,
У ній – холодні йдуть дощі,
А ще бувають хуртовини
І водночас – пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю – кара це чи дар?
А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?
Та док горить моє багаття –
Душа злітає в небо-вись!
30.11.2012 – 20:33

Валентин Бут©

Хотів би я у тії весни,
Але вже Час шепоче:”Зась!”
Душа ширя ще в піднебессі,
Ще дух шкребеться на Парнас,
То я й топчусь отут потроху
У сонмищі бентежних душ…
Ти пишеш, що здолать повинна
Сама себе, що хуртовина
Буває в душу замете,
А то – пече, немов жарина…
Валькіріє. та ж ти людина!
З людьми буває і не те…
Облиш ті думи про прокляття,
Вдягни своє найкраще плаття
І усміхнись собі сама –
Ти ще ваесна… чи красне літо –
Спивай же аромат тих квітів,
Бо завтра тут, в моєму світі,
Пришкандибає вже зима…

30.11.2012 – 21:43
валькірія©
О так, Валькірія – людина,
Яка літає в небо-сині,
Хоч пошматовані крилята,
Та дух нікому не здолати.
Любов до волі – суть єдина,
Що будить душу: “Ти – Людина!”

01.12.2012 – 00:06

Валентин Бут©

Поетам часто ранять крила
Оті, у кого їх нема –
Пігмейська помста, та дарма.
То, наче хмарка для ярила.
Літали й будемо літати
Там, де й Пегас не гарцював.
А рана… Рана зажива,
Аби, лишень, натхнення мати.

30.11.2012 – 21:53
валькірія©
Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом – глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Крилом торкнутись горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч…
З тобою ми – два подорожні,
У нас супутники – вітри,
Я бачу, в нашім вірші кожнім –
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст.
Таким, як ми, усе під силу
І неможливого нема.

То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

01.12.2012 – 14:04
Валентин Бут©
Сіроока Валькіріє, дочко Свободи,
Лету твоєму нема перешкоди,
Нема перешкод твоїм мріям гарячим,
Вони надихають всіх тих, кому значить
Що-небудь ще незаплямована честь,
Хто мріям про волю ще відданий весь.
Пасіонарність тобі до лиця –
Маєш талант запалити серця
І показати і шлях до мети,
І всі ті віхи, що треба пройти.
І я за щастя те визнати мушу,
Раптом спіткати споріднену душу,
Світло якої подібне веселці,
А всі пориви відлунюють в серці
Врода твоя, мов прозорий кришталь,
Воля ж – немов та гартована сталь.
Хай же натхнення несуть тебе крила
Вільно і легко над світом заскнілих,
Сій волі зернята, любові й добра –
Per aspera vitam, ad astra!

 

Персі Биш Шелли Пісня “Англійцям”

A Song: “Men of England”
BY PERCY BYSSHE SHELLEY
Men of England, wherefore plough
For the lords who lay ye low?
Wherefore weave with toil and care
The rich robes your tyrants wear?
Wherefore feed and clothe and save
From the cradle to the grave
Those ungrateful drones who would
Drain your sweat—nay, drink your blood?
Wherefore, Bees of England, forge
Many a weapon, chain, and scourge,
That these stingless drones may spoil
The forced produce of your toil?
Have ye leisure, comfort, calm,
Shelter, food, love’s gentle balm?
Or what is it ye buy so dear
With your pain and with your fear?
The seed ye sow, another reaps;
The wealth ye find, another keeps;
The robes ye weave, another wears;
The arms ye forge, another bears.
Sow seed—but let no tyrant reap:
Find wealth—let no imposter heap:
Weave robes—let not the idle wear:
Forge arms—in your defence to bear.
Shrink to your cellars, holes, and cells—
In hall ye deck another dwells.
Why shake the chains ye wrought? Ye see
The steel ye tempered glance on ye.
With plough and spade and hoe and loom
Trace your grave and build your tomb
And weave your winding-sheet—till fair
England be your Sepulchre.

переспів © Валентина Бута

Гей, англійці, нащо жати
Для панів, що женуть з хати?
Нащо шити так старанно
Те, що вдягнуть лиш тирани?

Нащо ситити утробу
Від колиски і до гробу
Тих невдячних трутнів, що
Піт ваш мають за ніщо?

Чом ви мусите кувати
Зброю, ланцюги та грати
Тим, хто в перший-ліпший час
Все поверне проти вас?

Маєте життя – рай тихий,
Їжі всмак, кохання втіхи?
За яку страшну вину
Платите таку ціну?

Ти посієш – інші жнуть,
Знайдеш скарб, то заберуть,
Голову вам зносить з плеч
Вами ж викуваний меч

Сійте ж жито, та нехай
Не збира його шахрай,
Куйте зброю – в ратний час
Захистить вона хай вас.

Ви ж, поклавши марну правцю,
Лордам зводите палаци
І самі, не вороги,
Куєтеся в ланцюги.

Кайлом, ралом в повну силу
Риєте собі могилу.
Годі, геть з лопати леп, –
Вже вся Англія вам склеп.

 

Літо’57

Garden Lovers Painting by Vickie Wade

© Валентин Бут

Вечір, шепоти листу,
Вальс-бостон з радіол
І п’янить ціле місто
Аромат матіол.

Ще без бітумних натіків
Цегляний тротуар,
А на танцях лиш натяком
Стильний репертуар.

Десь світанками волі
Фестивальні рої,
Але пасинкам долі
Не пізнати її.

Він – як місяць досвітній,
Вона – ніжність сама.
Йдуть і в цілому світі
Пари краще нема.

Буде й важко потому,
Та минув час журби,
Он вже й в парку міському
П’єдестал без Коби.

Неясні сподівання
Їм дарує ця ніч
Незабутнім вінчанням
Між каштанових свіч.

Небо, наче в Італії,
Оксамитом в зірках,
Крепдешинова талія
У засмаглих руках.

Ніч їх благословляє
На прийдешні роки
І ніхто ще не знає,
Що мої це батьки.

1997