Архів теґу: Байрон

George Gordon Byron, Darkness

I had a dream, which was not all a dream.
The bright sun was extinguish’d, and the stars
Did wander darkling in the eternal space,
Rayless, and pathless, and the icy earth
Swung blind and blackening in the moonless air;
Morn came and went—and came, and brought no day,
And men forgot their passions in the dread
Of this their desolation; and all hearts
Were chill’d into a selfish prayer for light:
And they did live by watchfires—and the thrones,
The palaces of crowned kings—the huts,
The habitations of all things which dwell,
Were burnt for beacons; cities were consum’d,
And men were gather’d round their blazing homes
To look once more into each other’s face;
Happy were those who dwelt within the eye
Of the volcanos, and their mountain-torch:
A fearful hope was all the world contain’d;
Forests were set on fire—but hour by hour
They fell and faded—and the crackling trunks
Extinguish’d with a crash—and all was black.
The brows of men by the despairing light
Wore an unearthly aspect, as by fits
The flashes fell upon them; some lay down
And hid their eyes and wept; and some did rest
Their chins upon their clenched hands, and smil’d;
And others hurried to and fro, and fed
Their funeral piles with fuel, and look’d up
With mad disquietude on the dull sky,
The pall of a past world; and then again
With curses cast them down upon the dust,
And gnash’d their teeth and howl’d: the wild birds shriek’d
And, terrified, did flutter on the ground,
And flap their useless wings; the wildest brutes
Came tame and tremulous; and vipers crawl’d
And twin’d themselves among the multitude,
Hissing, but stingless—they were slain for food.
And War, which for a moment was no more,
Did glut himself again: a meal was bought
With blood, and each sate sullenly apart
Gorging himself in gloom: no love was left;
All earth was but one thought—and that was death
Immediate and inglorious; and the pang
Of famine fed upon all entrails—men
Died, and their bones were tombless as their flesh;
The meagre by the meagre were devour’d,
Even dogs assail’d their masters, all save one,
And he was faithful to a corse, and kept
The birds and beasts and famish’d men at bay,
Till hunger clung them, or the dropping dead
Lur’d their lank jaws; himself sought out no food,
But with a piteous and perpetual moan,
And a quick desolate cry, licking the hand
Which answer’d not with a caress—he died.
The crowd was famish’d by degrees; but two
Of an enormous city did survive,
And they were enemies: they met beside
The dying embers of an altar-place
Where had been heap’d a mass of holy things
For an unholy usage; they rak’d up,
And shivering scrap’d with their cold skeleton hands
The feeble ashes, and their feeble breath
Blew for a little life, and made a flame
Which was a mockery; then they lifted up
Their eyes as it grew lighter, and beheld
Each other’s aspects—saw, and shriek’d, and died—
Even of their mutual hideousness they died,
Unknowing who he was upon whose brow
Famine had written Fiend. The world was void,
The populous and the powerful was a lump,
Seasonless, herbless, treeless, manless, lifeless—
A lump of death—a chaos of hard clay.
The rivers, lakes and ocean all stood still,
And nothing stirr’d within their silent depths;
Ships sailorless lay rotting on the sea,
And their masts fell down piecemeal: as they dropp’d
They slept on the abyss without a surge—
The waves were dead; the tides were in their grave,
The moon, their mistress, had expir’d before;
The winds were wither’d in the stagnant air,
And the clouds perish’d; Darkness had no need
Of aid from them—She was the Universe.

Джордж Гордон Байрон, Пітьма

у переспіві © Валентина Бута

 

Я бачив сон. То був не зовсім сон:
Яскраве сонце згасло і зірки
Блукали гаснучи в одвічному просторі
Без променів і напрямку; Земля закрижаніла
Крутилася сліпа, чорніючи в безмісячній пітьмі.
Приходив ранок і минав, і знов приходив, не народжуючи дня.
І люди забули пристрасті свої, вжахнувшись
Отої їх великої біди; серця заклякли
В однім егоїстичному бажанні – світла.
І почалося життя біля багать. І трони,
Палаци коронованих царів, хатини,
Помешкання і те, що в них було
Йшло у вогонь; із димом йшли міста.
І люди збиралися навкруг палаючих своїх хатин
Щоб глянути хоч раз іще один одному в вічі.
Щасливі ті були, хто жив неподалік вулканів
І їх палаючих у темряві горнил.
Тремтливе сподівання –
Ото і все, що ще лишилось в світі.
Запалено ліси, та в лічені години
Згорали й падали столітні дерева у гуркоті і тріску,
Вкриваючи довкруг все чорнотою.
Людські обличчя у згасаючому світлі
Несли на собі вираз неземний:
Їх мов судомили ті відблиски багаття.
Одні лежали, закривши очі й плакали, а той,
Зіпершись підборіддям на долоні, всміхався,
Інші бігали туди й сюди, годуючи вогонь
Своєї тризни і вгору поглядали
В шаленім збудженні на чорні небеса –
Похмурий саван згинутого світу, і потім знову
Погляд опускали з прокляттям диким в прах,
Й зубами скреготали, й вили.
Пронизливо кричали птахи,
Тріпочучи на стигнучій землі
І вже не знали, нащо їм ті крила. Прийшли
Найлютші бестії, забувши про свій дикий шал,
Сповзалося гадюччя, тремтячи, сичало,
Звивалося в юрби по-під ногами,
Та вже не жалило і люди вбивали їх, щоб з’їсти.
Війна, якої на разі саме не було,
Розпочалася знов. Знов їжа здобувалась
Ціною крові. В темряві, забившись у щілини,
Гриз кожен свій шматок. Любові не лишилось –
Єдина думка володіла світом – вона була про смерть,
Миттєву і безславну. І голоду нестерпний біль
Безжально гриз нутро. І мерли люди
Але і їх кістки не відали спокою, як і тіла,
Зжирав скелет скелета, собаки навіть хапали хазяїв.
Всі, крім одного – цей лишився вірним
І гавкаючи гнав він птицю, звірів і людей голодних від трупу,
Аж доки голод, або ще інший мрець
Не зваблював урешті їхні хижі ікла.
Сам же без шматка,
То гірко скиглячи, то стогнучи весь час
Лизав він мертву руку, та ласки не діждавши, врешті здох.
Померли всі. Лиш двоє залишились
Запеклих ворогів. Зустрілися вони
На місці спаленого кимось вівтаря,
Де тисячі святих речей знайшли
Собі зужитку зовсім не святого.
І кинулись ці двоє тремтячи
Згрібать холодними кістлявими руками той попіл;
З останніх сил роздули іскру, вогник освітив,
Немов глузуючи, напружені обличчя,
Зустрілись погляди, відразу упізнали
Одне одного нещасні ті і, скрикнувши, сконали.
Ненависть, що жила в них, вбила їх.
Чи ж варт питатися, в чиє чоло без правил
Рукою голоду вкарбовано: «Диявол»?
І світ був пустка, велелюдний, могутній світ
Був нині мов брила, без часу, без листви, дерев, людей, життя – кавалок смерті, хаос небуття.
Озера, ріки, океан затихли,
Ніщо не зворухне їх мовчазних глибин,
Безлюдні кораблі гниють на морі тихо:
Їх щогли нищить тлін.
Без сплеску вони падають у воду
І хвиль уже нема.
Припливи відгуляли,
Бо Місяць, їх володар, згас.
Його пожерла тьма.
Вітри завмерли в мертвому просторі,
Розтали хмари, зник їх тіні слід –
Пітьмі не треба було нині допомоги,
Вона була Весьсвіт.
(9-15.Х1.1997)

Advertisements

George Gordon Lord Byron, Stanzas: When A Man Hath No Freedom

When a man hath no freedom to fight for at home,
Let him combat for that of his neighbours;
Let him think of the glories of Greece and of Rome,
And get knock’d on the head for his labours.
To do good to mankind is the chivalrous plan,
And, is always as nobly requited;
Then battle for freedom wherever you can,
And, if not shot or hang’d, you’ll get knighted.

 

Джордж Гордон Байрон, Станси: Як Удома до Волі…

переклад © Валентина Бута

Як удома до волі не визрів порив,
Можеш битись за волю сусіди,
Можеш марить про еллінів славу, про Рим,
Стусанів заробить за їх біди.                                                                                            Вболівати за людство – талан шевальє
І за нього почесна відплата;
Тож рубайся за волю де можеш, де є –
Як не вб’ють, зможеш лицарем стати.

George Gordon Lord Byron, From Cephalonia Journal

The dead have been awakened – shall I sleep?
The World’s at war with tyrants – shall I crouch?
The harvest’s ripe – and shall I pause to reap?
I slumber not; the thorn is in my Couch;
Each day a trumpet soundeth in mine ear,
Its echo in my heart…

Джордж Гордон Байрон, з Щоденника в Кефалонії

у переспіві © Валентина Бута

 

Збудили мертвих, чи ж я буду спати?
Тиранам бій, зігнутися негоже!
Врожай достиг – чи ж забарюсь я жати? –
Аж я не сплю, бо терни моє ложе.
Чутніш щодня спів сурм, що звуть на рать
В моїм відлунить серці…