Архів теґу: вірші

Ірина Дар’їна: Вірші наша Хвороба

© Ирина Дарьина

Мы Болеем Стихами

https://www.stihi.ru/2017/03/05/11829

* * *
Мы болеем стихами. Неизлечимо.
И живем в неизбежности и суете.
Вереницами дней, пролетающих мимо,
Тротуары мостим к одинокой мечте.
Мы болеем стихами… Никто не поможет,
Хоть лекарства верны из забвенья и лжи.
Только глупую душу все точит и гложет
Откровение смысла вселенской глуши.
За решеткою глаз каменеющей сутью
Постепенно теряется чувство Пути.
Осознаньем наказаны и к перепутью
Все трудней и трудней, спотыкаясь, брести.
Мы жестоко повенчаны с правдою рифмы,
Мы захвачены в плен музыкальной строфой,
Пусть сплетаются мысли в неистовом ритме,
Только сердце спасительно скажет: «Отбой!»
В них – спасенье и мука, услада и кара,
Обреченье наградою – все сознавать.
И дорогами снов этой жизни не даром
Предстоит все еще неизменно шагать.

 

переспів © Валентина Бута:

Вірші наша хвороба, навік незцілима;
Ми живемо у вирі суєтних подій,
З череди сірих днів, що летять невловимо
Тротуари кладемо до сонячних мрій

Вірші наша хвороба: ніхто не врятує,
Хоч є ліки дієві з брехні й забуття,
Та наївную душу все точить, бунтує
Хіть пізнання вселенського сенсу буття.

Там, за гратами сліз, скам’янілою суттю
Поступово втрачається шлях до мети.
Усвідомленням скарані до перепуття
Нам все важче і важче спинаючись йти.

Ми жорстоко повінчані з правдою рими,
Нас в полон захопив строф музичних вінець
В’язь думок хай кипить у шаленому ритмі,
Тільки серце врятує, сказавши: “кінець.”

В них спасіння і мука, утіха і кара
І приречені щастям ту кару нести,
Ми дорогами снів в цім житейськім обшарі
Маєм зо дня у день крізь тумани брести.

Advertisements

Персі Биш Шелли Пісня “Англійцям”

A Song: “Men of England”
BY PERCY BYSSHE SHELLEY
Men of England, wherefore plough
For the lords who lay ye low?
Wherefore weave with toil and care
The rich robes your tyrants wear?
Wherefore feed and clothe and save
From the cradle to the grave
Those ungrateful drones who would
Drain your sweat—nay, drink your blood?
Wherefore, Bees of England, forge
Many a weapon, chain, and scourge,
That these stingless drones may spoil
The forced produce of your toil?
Have ye leisure, comfort, calm,
Shelter, food, love’s gentle balm?
Or what is it ye buy so dear
With your pain and with your fear?
The seed ye sow, another reaps;
The wealth ye find, another keeps;
The robes ye weave, another wears;
The arms ye forge, another bears.
Sow seed—but let no tyrant reap:
Find wealth—let no imposter heap:
Weave robes—let not the idle wear:
Forge arms—in your defence to bear.
Shrink to your cellars, holes, and cells—
In hall ye deck another dwells.
Why shake the chains ye wrought? Ye see
The steel ye tempered glance on ye.
With plough and spade and hoe and loom
Trace your grave and build your tomb
And weave your winding-sheet—till fair
England be your Sepulchre.

переспів © Валентина Бута

Гей, англійці, нащо жати
Для панів, що женуть з хати?
Нащо шити так старанно
Те, що вдягнуть лиш тирани?

Нащо ситити утробу
Від колиски і до гробу
Тих невдячних трутнів, що
Піт ваш мають за ніщо?

Чом ви мусите кувати
Зброю, ланцюги та грати
Тим, хто в перший-ліпший час
Все поверне проти вас?

Маєте життя – рай тихий,
Їжі всмак, кохання втіхи?
За яку страшну вину
Платите таку ціну?

Ти посієш – інші жнуть,
Знайдеш скарб, то заберуть,
Голову вам зносить з плеч
Вами ж викуваний меч

Сійте ж жито, та нехай
Не збира його шахрай,
Куйте зброю – в ратний час
Захистить вона хай вас.

Ви ж, поклавши марну правцю,
Лордам зводите палаци
І самі, не вороги,
Куєтеся в ланцюги.

Кайлом, ралом в повну силу
Риєте собі могилу.
Годі, геть з лопати леп, –
Вже вся Англія вам склеп.

 

Літо’57

Garden Lovers Painting by Vickie Wade

© Валентин Бут

Вечір, шепоти листу,
Вальс-бостон з радіол
І п’янить ціле місто
Аромат матіол.

Ще без бітумних натіків
Цегляний тротуар,
А на танцях лиш натяком
Стильний репертуар.

Десь світанками волі
Фестивальні рої,
Але пасинкам долі
Не пізнати її.

Він – як місяць досвітній,
Вона – ніжність сама.
Йдуть і в цілому світі
Пари краще нема.

Буде й важко потому,
Та минув час журби,
Он вже й в парку міському
П’єдестал без Коби.

Неясні сподівання
Їм дарує ця ніч
Незабутнім вінчанням
Між каштанових свіч.

Небо, наче в Італії,
Оксамитом в зірках,
Крепдешинова талія
У засмаглих руках.

Ніч їх благословляє
На прийдешні роки
І ніхто ще не знає,
Що мої це батьки.

1997

Прощання з Літом

© Валентин Бут

Sinking to the bottom of death,
I leave my immortal dreams
In the realm of never-ending life.

ЛІТО.

Одцвіло, наче сад,
Наше літо ласкаве.
Вже підняв якорі
І на поклик морів
Лине бриг наших втрачених мрій.

Ми жили як могли,
Не шукаючи вигоди й слави.
На холодних вітрах,
На буремних морях
Нас тримали вітрила надій.

Наше літо мина.
Чайка квилить над нами,
Невблаганна, мов час
Нам несе наших мрій “незабудь”.

Біла хмарка вітрил
Мерехтить за дрібними сльозами,
Полишаючи нас
Без надій свій завершувать путь.

Наше літо мина.
Сонце наше згасає,
Ріки часу несуть
Стиглі води в далекі моря,

Та є правда одна –
Лиш для тих, хто ще мріє й кохає
Зорі вказують путь,
Обертається досі Земля.

Березень 1995

Герді

поетичні діалоги:

© Наталка Ярема

Ти – Мій Кай
Із осколком у серці
На відстані сотні світів.
Рукавиці вдягаю і чоботи,
Бо ж у дорогу.
Ти складаєш мозаїки
В замку запертих вітрів,
Очі вп’явши у зимну незатишну
Білу підлогу…
Я іду, бо сумують троянди
На нашім вікні,
Ще не сохнуть,
Та вже не живуть і не плачуть.
Як же важко сповідувать болі
Самотній стіні
І бажати на щодень собі:
Просто йди! Не впади! Не зблуди!
Або просто удачі.
Ця дорога як сон –
Ні кінця, ані краю нема.
Розтопити би лід –
Мерзнуть сльози мої і долоні.
Дивний погляд кидає хтось
Мовчки і скрушно услід,
Та чекають троянди
З надією на підвіконні…

© Валентин Бут

Ті дороги пройти
Крізь холодні світи –
То не біля віконця зітхання.
Ти оте почуття
Пронесеш крізь життя,
Бо ж то вищої проби кохання.
І ніякі сніги
Ні круті береги
Не спроможні тебе спинити –
Крізь тумани облуд,
Крізь буденності бруд,
Крізь холодну зневіру і відчай
Ти дійдеш до мети
І відступлять оті,
Хто міняє любов на вічність.
З неба вдарить гроза
І палюча сльоза
З ока вимиє трути скалку
І прозріє твій Кай.
Ти тоді не чекай,
Ти цілуй його, Гердо, палко.
І – повіриш чи ні –
У старому вікні
Розцвітуть твої ружі милі
Всім на спомин про те,
Що кохання просте
Найсильніша на світі сила.

10.11.2017

 

Читаючи Щоденник Феечки Напередодні Зими

Поетичні діалоги

© Ксенислава Крапка

Щоденник феєчки. Про соціальне життя феї.
Осінь все ближче і ближче іде до межі,
І розливає туманну завісу над містом,
Фея не має сторінки у соцмережі –
Значить, не має в житті показового змісту,
Значить, себе проявляти не має мети,
Фото міняти чи статус на огляд спільноти…
Друзів у неї не сотні, а до десяти,
Часу завжди вистачає на сон і роботу;
Все спілкування у неї проходить вживу,
Усмішки справжні, а не намальовані дуги,
Фея живе соціально, але наяву,
І у розмовах її не буває напруги!
Осінь все ближче і ближче підводить той час,
Як над землею застелить зима скатертину,
Добре, що фея за літо зробила запас,
Значить, тепер можна друзів зібрать на гостину… 😉

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372780

 

© Валентин Бут

Феєчко,люба, як гарно, що є ще дива
І не зависли усі в соціальних мережах.
Друзів число завжди має розумнії межі:
Добре, як десять, але непогано і два.

Друзі не пустять до тебе твій сум-самотину,
З ними так кльово, ну, хоч би й послухати джаз,
Щось там згадати, а особливо в той час,
Як починає зима застилать скатертину.

Ліліт

© Валентин Бут

Ці очі – о, скільки в них юності мрій!
Цей погляд – скільком він розкрає серце…
Глянь, як в нім клекоче надій
Нестримне скерцо.

Попереду ціле життя і непізнаний світ,
В якім все можливо, лише починай і верши.
То звідки ж тінь смутку в очах, моя юна Ліліт?
Щось бачиш ти звідти в глибинах людської душі?

Цей світ непростий ловить нас у тенета облуд –
Одні міражі від світання і до темноти…
І бродить між фата-морган зачарований люд –
По колу, по колу… Але, моя радість, не ти.

Ти інша, бо дар твій – писати вірші.
Ти інша, бо вірші твої чудові.
Чого ж ти бажаєш більше –
Невже… любові?

 

Осіннє

© Валентин Бут
Як би це тепер мені
Сум розвіять твій космічний
В час, як вітер дме північний,
Не звучать птахів пісні?
Я скажу тобі: послухай,
Приклади до серця вухо –
Чуєш, каже – все мина
І за осінню сумною,
За колючою зимою
Знов обійме нас весна.

Не Винна

© Ольга Кричинська
Про жінку
Не маючи учнів, не знаючи істини, йдеш
Назустріч каліці, неначе назустріч світлу.
Він буде повільно вмирати, зникати, а все ж
Нізащо тобі не дозволить себе зцілити.
А ти називаєш таємною кожну з вечерь,
Чекаючи Юду, неначе свого чоловіка,
А варто лише усвідомити сутність речей –
Ні плоті, ні крові твоєї не хоче каліка.
Твій сад вже дозрів до молитви або до пожеж,
І чаша тебе не мине — вона також із глини…
не схилиш коліна, бо раптом нарешті збагнеш –
не винна.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369866

 

© Валентин Бут

Не винна…У чому ж тут, к бісу, вина?

Хіба що у тім, що сприймаєш убогих за світло?

Так це, моя радість, в цім світі не є новина

Не є новина, хоча, чесно сказати, – обридло.

Обридло життя між духовних калік та мерців,

Поміж слабодухих, лінивих душею і серцем.

Навіщо тим світло, хто темних шука манівців –

Отим, крайньохатим, отим дятлоносим з дупельця?

Даруй своє світло, любов і шляхетний порив

Лиш тим, хто цінує насправді дари ті нетлінні.

А ще пам”ятай, навіть за грозової пори

Ти не можеш, не маєш схиляти коліна,

Бо ЛЮДИНА!

2012

 

Тінь (ч.1)

© Валентин Бут

 

Я знову впускаю цю Тінь
У прочинені двері пам’яті.
Увібраши пазурі нап’яті,
вороновані,
В сонмі видінь
Безшелесно ступає вона
На гнучких і лускатих лапах.
З них стікає пітьма і запах
Тих світів, де живих нема.
О, той запах… Від нього млость
І мурашки по всьому тілу.
Мо’,  моя вже зоря злетіла?
Але ж ні: ще не все збулось.
Ще лише розтопили свинець,
Ще лише наливають пугар,
Ще лиш стягують пута туго –
Це, товаришу, ще не кінець…
Знов, як перше, сідає й мовчить
І зорить невідривно в очі.
О, яка ж бо то мука! Крізь ночі
Знову там я, Знов вітер вищить,
Розпанаханий роєм скалок,
Ляск мушкетів, ревіння гармат
І крізь гук той – знайомий клекіт,
Що роками, мов вирій лелеку
Владно кликав крізь днів листопад,
А в душі ж все співало: ‘Сталось! –
Попри розбрат, гіркую недолю,
Попри спроб багатьох вже безплідність,
Товариство не втратило гідність,
Над усе пожадаючи ВОЛІ.”
І аж раптом той смерч серед плоті –
Стовп вогню і розшарпаних тіл,
Що роздер устремлінь виднокіл
На сподіване «до» і «без потім.»