Архів теґу: лірика життя

Відзимували

“Відзимували… дяка Богу…” (yaskryn)

© Валентин Бут

Відзимували… Хтось вже і оджив
Вернувшися додому в домовині.
І не в одній знедоленій родині
Ще довго будуть плакать і тужить…

Весна між тим крокує по садах,
В гудінні бжділ над запашним суцвіттям,
Байдужа до людського лихоліття,
Натхненна творенням того, що опада…

15.04.2016 – 14:17

Advertisements

Кримська Світлиця. Нові Часи

© Валентин Бут

Що за часи, панове, де мораль?
Здрібнів народ, змінявши честь на гречку.
Мовчать покірно, наче ті овечки,
Хоч шкуру з них деруть. Не жаль! Не жаль!
Бо з їх покірності й зросла оця біда,
Бо їх байдужість придушила гідність –
“Забрали Крим? – Яка в нім необхідність?
Он, під Одесою така сама вода.
А заберуть Одесу – то й нехай –
Там пам’ятник тій шльондрі Катерині.
Ми й на Канарах славно відпочинем,
Тож ти Світлицею* отут нам не махай.
Незрозуміло ж, як ви там жили,
Чого вас ФСБ не пов’язало.
Наш Крим у Києві. А вас там прив’язали
Кацапські пенсії, що вищі ніж в хохлів.”
Не встигло ФСБ незворотке
Підтяти нас, бо випередив Київ.
Наспіли патріотки ще й помиїв
Цебро на голови нам вилили гидке.
Воно, звичайно, дурнів вистачає
Будь-де, та дурнями керують
Оті, що на їх дурості жирують.

Про що тут мовлю, друже, примічаєш?

16.12.2016

 

* Світлиця – єдина україномовна газета Криму упродовж всіх років Незалежності. За свою державницьку позицію неодноразово позбавлялась фінансування. В 2010 році була переформатована і доведена до закриття “патріотами” на кшталт вовкунів-сатаренків-сєрікових-пілунських .  Відновила роботу лише за півроку, в жовтні 2010 року, після поновлення незаконно звільненого головного редактора Віктора Качули. Після анексії Криму продовжує видаватися як інтернет-видання  до цього дня (30.07.2017), попри відчайдушні зусилля недолугих київських “гетьманів” і “тетьманчиків”, які доклали всіх зусиль, аби знищити її поперед московських спецслужб – з 31 травня 2016 року знову звільнено Віктора Качулу, до кінця року і всю кримську редакцію, яка відмовилась полишати своїх читачів  і перебиратись до безпечного Києва. Більше того, було створено клона, який фактично викравши її ім’я, виходить друком в Києві, маючи на початок 2017 року лише трохи більше  200 передплатників по всій Україні. Так виглядає, що наша неймовірна влада заповзялася будь-що викорчувати навіть згадку про справжню Кримську Світлицю. Так, цей вірш, опублікований минулоріч (id=706909), був  видалений з сайту Клубу Поезії журналу Дніпро його власником  паном Юхницею в гірших традиціях совкової цензури, так само як і двохрічна добірка публіцистичних статей автора.

Але, попри всі ті ганебні підступи і підсиджування, справжня Кримська Світлиця безперебійно (на відміну від клона, який не виходив місяцями) продовжує щотижня публікувати чергове своє число на своєму багатолітньому офіційному сайті http://svitlytsia.crimea.ua/ , залишаючись і  сьогодні острівцем України на півострові.  Ласкаво просимо на наші сторінки, товариство!

30 червня 2017 р.

Поетці, Що Відчула Себе Порошиною

© Валентин Бут

В примарнім світі із облуд й олжі
Колоси часто зліплені із глини
І пустка за лунким набором фраз
Їх сутність.
Але, це не про тебе. Ти – алмаз
Міцний, незламний, хай і з порошину
І в нім світи, що непідвладні ржі.

09.04.2017 15:10:15

Час Перемін

© Валентин Бут

Час перемін. А ми тупцюєм все
І досі продаєм себе за гречку,
І мовчимо, неначе ті овечки,
І сподіваємось: “Мо’ цей раз пронесе…”
Не пронесе. Доки й не відчахнем
Лукавої сподіванки на Бога.
Мовляв, прийде від нього допомога,
Чекаймо, лиш. Того лиш не збагнем,
Що сивий Бог давно вже спогляда
На лінощі лукаві у зажурі
І в погляді його все більш похмурім
Гроза усе частіше прогляда.
Тож, прокидаймося, братове, від облуд,
Від сподівання на небесну манну –
Розкриймо очі – бій іде останній
І в нім лукаві підпирають юд.

Моїй Долі

© Валентин Бут

Вбережи мене доленько-доле
Від пустого словесного блуду,
Від захоплень юрми, від облуди,
Від спокуси, що рівна неволі.

Вбережи від нещирого слова,
Від примар, міражів та надій,
Дай у вирі буремних подій
Не згубити життєві основи.

Не мій вибір по лезі ножа —
Значно б краще босоніж по травах
Та коли вже палає заграва,
Я іду — притлуми лиш мій жаль.

Проведи мене доленько-доле
Ти по лезі отім до кінця,
Вбережи, щоб не втратив лиця
І не зрадив ні жінку, ні волю.

28.07.2016 16:32:07

 

Весна безНадії?

© Валентин Бут

Чи можна в смерть рушати навесні,
Коли повітря сповнене наснаги,
Жаги творіння, повне тої спраги,
Що створює саме життя? – Ба, ні!

– То є протиприродним, то є гріх,
Шепочуть тут і там. – Терпіти треба.
Колись молитви та й дійдуть до неба.
Тоді спасе Всевишній нас усіх.

Дійдуть… Колись… Можливо… Може й ні.
Минуть роки, забудуться образи
І сидячи за кухлем пива разом
З тюремником моїм співатимеш пісні…

А може з тими, хто мене зловив –
З вчорашніми героями Луганди,
Підстилками чужої пропаганди,
Які мене в Московію здали…

Ми толерантні – розумієм ми
І суддів – ну які ж вони бандити…
Така посада. Мусять засудити
Хай і безвинну. Серце лиш щемить

Від словоблуддя, від пустих очей,
Від відчуття огидної облуди,
Від тої толерантності… О, люде –
Не вибачають деяких речей!

Таких, як непорядність, як брехня,
Як ницість, підлість, боягузство, зрада,
І вже напевно, як те робить влада –
Чужа й моя – без сорому, щодня…

Політкоректність нині над усе –
Мій маршал, що мене послав на битву
Вже тисне руку ворога, й молитва
В устах його прощення всім несе.

З-за грат непросто боронить мій світ,
Бо є межа і за межею тою
Вмира надія, вбита пустотою
У душах людських…
Скоро яблунь цвіт покриє край мій любий…
Лицедії продовжать виголошувать промови
Своїм медоточивим язиком
Про скорий рай, про ріки з молоком,
Про те, як люблять вас…
О, суєслови! Слова пусті вбивають всі надії…

Чи можна в смерть рушати навесні?
Чи можна… Наче хто питає…
Нещирість в безнадію проростає
А без Надії як же тій весні?

07.03.2016 14:38:32

Віра

© Валентин Бут

Вже й листя облетіло, і туманів
Сумну, холодно-сіру череду
Усе частіше бачимо в саду,
А я, немовби, все чогось ще жду.
Ще жду… Чого? Що зацвітуть каштани?
Що сонечко пригріє і Весна
Оберне знов цей край зеленим раєм,
Розверне річку втрачених надій,
Щоб знову ми скупались в тій воді
І сповнилися маревом видінь?
Аж є в душі оте, що не вмирає?
Чи, кажете, такого не буває?
А, певно ж, ні. Немає вороття…
І в тому мудрість, адже дар життя
Іще солодший тим, що небуття
На кожного урешті-решт чекає.
Скажи, чи став щасливішим хоч трохи
Хоч хтось, з ким ти ділив дороги?
Чи встиг ти хоч комусь знання лишити
Заради чого варто в світі жити?
І чи згадає хтось, що сам ти жив,
Кохав, захоплювався, мріяв і тужив?
Буває й так, що здичавіле поле
Затягує дебелим бур’яном
І сій-не-сій між будяків зерно,
Не проростає в хащі тій воно,
Тож, інше щось збирають у стодоли…
Поглянь на сад – он, у його гущаві
Червонобокі, стиглі золотаві
Висять плоди. Кому той сад вродив?
Нема того, хто яблуньки садив,
Хто доглядав їх, хто вкладав в них душу.
Нащадкам все те глибоко байдуже…
Вже листя облетіло і тумани,
Останні передвісники зими,
Холодної, бездушної пітьми,
Повзуть поміж байдужими людьми,
Стираючи в серцях пусті омани…
Чого ж я жду? Чого ще сподіваюсь?
Я вірю в ближніх. В вірі тій не каюсь

31.10.2015 19:40:00

Ельмірі Аблялімовій

© Валентин Бут

Було колись, напевно до пришесть,
Коли ходили ще поміж людей пророки
І совісті ще було чути кроки,
Найвище за усе цінилась честь:
“Поводься гідно, поважай старих,
Шануй батьків, будь захистом для жінки,
Не кинь в біді товариша, краплинку
Май співчуття й до ворога, бо гріх
Чинить інакше”. Де ви, ті часи?
Минулися і поросли травою
Стежки до співчуття. Тепер юрбою
Керує страх, продажність. Наче пси
Гарчать на тебе нещодавні друзі.
Вони ще переповнені ілюзій…
Чекай, Ельміро, зміняться часи,
Презирством “лютим друзям” воздаси!

1.08.2015

Поетові, якого офіційно визнано небезпечним для підвалин російської влади.

© Валентин Бут

Коли таврованим холопам
Влили у мізки чорну жовч,
Коли Зевсівна Калліопа
Шепоче: “Пережди, помовч!”
А ти продовжуєш шукати
Якусь там совість, гідність, честь
Коли ти з душ, іржаві грати
Прибрати хочеш, а з очей
Полуду, крізь яку не бачать
Раби, який насправді світ,
Невже ти вірив, що пробачить
Тобі сліпий кремлівський кріт,
Що білим не йменуєш чорне,
Що злом ти звеш лукаве зло,
І немовчання непоборне,
І нетавроване чоло?
Ні, ні… Ти знав, що все те буде,
Що будуть крики “Розіпни”,
Що чорні мантії облуди
Тебе не стануть боронить.
Тож, не втрачай, мій друже, віри,
Не піддавайся тій мані
І не суди нещасних сірих,
Що геть забули у ці дні,
Що їх кайдани не прикраса,
А сите пійло не резон,
Аби наїзників Пегаса
Знов пхати до гулазьких зон.
Минає все – журба і горе,
Вчорашніх друзів падолист,
Але ти стій, мов скеля в морі,
Свого тримайся, не схились!

16.07.2015 17:35:36

Шлях

© Валентин Бут

Тих людей, наче в морі краплин,
Та, насправді, усяк сам-один.
Тож, солодким не вір голосам –
Все важливе вирішуй лиш сам.
А іще – ти це добре затям –
Не давай своїм гратись життям
І не смій піддаватись юрбі,
Бо те часто веде до ганьби.
Довіряй лиш своїм відчуттям,
Бо ж твоє врешті-решт це життя.
Сам плануй його, сам визначай
Як пройти по тім вістрі меча.
Так, нелегкий той шлях до мети, –
Та, як йтимеш, то зможеш дійти.

05.05.2015 22:52:46