Архів теґу: Лірика

Кохання з Запахом Спаленого Листя

“не буду журитись нічим я
а ще закохаю у себе
якогось хлопчину з очима
відтінку осіннього неба”

(Наталя Пасічник, Спалювання Листя)

 

© Валентин Бут

Така закохає. Не диво.
Забуде хлопчина про дійсність
І прийде до тями (можливо)
В сріблясто-блакитному місті.
В тім місті примарні бажання
Мов іній вкривають сади –
В садах тих спокуси кохання
У вічність прослали сліди.
Там листя дзвенить кришталево,
Там все еманує магічність.
О, Сніжна моя королево,
Для чого та вічність?

Advertisements

Місто Листопадової Феї

© Валентин Бут

В цьому місті так багато листя,
Що в черлено-золоті алеї
Залітають часом милі феї
Розім’яти свої крилечка сріблисті.
В цьому місті феям завше раді,
Бо існує давняя прикмета,
Що найкраща муза для поета –
Фея, що приходить в листопаді.
Від пори цієї віє сумом
Не лише в твоїм чарівнім місті.
Геть той сум! Крізь кучері вогнисті
Посміхнися, не впадай в задуму!
Все минає, все таке нестале,
Але сум від споглядання світу
Біільш властивий смертному піїту,
А не феї з ніжними вустами .

Зима

© Валентин Бут

 

Ох, ця сива зима,
Гірше неї нема –
Іще й досі стоїть на чатах.
Не пускає весну,
На кохання рясну,
Погулять не дає дівчатам…
А була ж і вона
Не завжди крижана
І хмеліли від неї хлопці,
Я і сам з нею жив,
Своє серце лишив
У маленькій її долоньці…

24.03.2013

Прагнення Справжності

“Бо справжні приходять мовчки, немов додому,
Скидаючи зайвий одяг, колишніх, страх…”
(Ольга Кричинська, “АБО”)

© Валентин Бут

Це в жінці існує даністю,
З дня в день, з року в рік, крізь віки –
Одвічне бажання справжності…
Ви чуєте, чоловіки?

Ви чуєте ? Все так просто,
Лиш будьте собою, не більше.
Міняється час і простір,
Вона ж не бажає інших.

Інших, насправді, багато –
Хитрих і злодійкуватих-
Успішних, всесильних, пихатих,
Державних і тих – зіркуватих,
Гарячих, принадних і смілих,
Веселих і зарозумілих,
Вірних, надійних, рогатих,
Мудрих і мудакуватих,
Привабливих, радісних, млосних,
Смішливих і надто серйозних,
Коханих невдах і п’яничок,
І просто гарненьких сідничок,
Мерзенних, невтішних, поважних….
Та жінка бажає справжніх!

А справжні приходять мовчки,
Поперши колишніх і страх,
Бо знають бажання жіночі,
І не для спочинку у снах
Лягають до ліжка щоночі,
Зникають десь потім в світах…

Що їм за біда, як жага та
Назавтра обернеться болем
Ти згодна платити ту плату,
Сама собі вибрала долю …

Все так, і не так, і то правда –
За справжньої пристрасті мить
Століття віддати ми раді
Чого ж тоді серце щемить?

Чого ж тоді сумом повиті
Прекраснії очі дівчини?
Де ж справжність? – Гай–гай, там щомиті
Вже інша спливає личина…


 

Вже б час спокійніше сприймати
Все те, що є в людській натурі –
Все тих же мімікроприматів –
Дворняжок у лев’ячій шкурі.

Та в жінці існує те даністю –
Крізь зради й гіркі помилки
Вона все ж шукає справжності,
Ви чуєте, чоловіки?

Транзитним Поїздам

«Усе життя живемо на пероні
В очікуванні поїзда свого…»
(Наталка Ярема)

© Валентин Бут

Цим поїздам бракує певних генів,
Бо, щойно стали, а вже знову в путь;
Гарцюють по світах, мов навіжені,
Гадаючи, що весело живуть.

Торохкотять, гримлять пусті вагони:
Не той перон їм, станція не та
І сивина вже вибілила скроні,
І шлях позаду – нивонька пуста…

Тож, натискай на гальма, машиністе,
Бо так нінащо все життя мине –
Поглянь, які там очі променисті
І усмішка – мов сонце осяйне!

Ще

Ще © Валентин Бут

 

Ще краплю боргу рідній мові,
Ще краплю чистої любові –
Живу краплину кришталю,
Без сподівання, без жалю.

Ще раз скувати крицю рими,
Ще раз упитися твоїми
Суницями солодких губ
І потонути в морі згуб.

Ще раз в обіймах ніжних рук
Забути холоди розлук,
Відчути ще раз смак жаги –
Твій поклик крізь буття круги,

А потім можна вже і в путь,
В той край усі стежки ведуть …

9.03.2003

МИ

Ми © Валентин Бут

 

Я не втримав тебе, Я не зумів простити
Невинний, майже віртуальний флірт
І згасло полум’я, і вже не воскресити
Коротке “МИ” і той чуттєвий вир…

Хай стежки наші розійшлися нарізь,
Все ж ти була для мене  цілий світ.
А час летить і вже крадеться старість
Лисицею по сивих стернях літ…

Що ж, хай все буде так, як має бути,
Аби лишень і сивої зими,
Як і тепер не зміг би я забути,
Що був той час, ім’я якому – “МИ”.

СНІГ

Сніг © Валентин Бут

 

Сипле за вікнами сніг,
Стелить холодні перини,
Начебто білі хмарини
З неба спадають до ніг.

Падає, падає сніг
Там, де ми разом ходили,
Де сподівались, любили
Ляже незайманий сніг.

В білім пуху крик ворон,
Лиш прозирають крізь віти
Згадкою милого літа
Краплі калинових грон