Архів теґу: поетичні діалоги

Рондель із Присмаком Весни

Наталія Мазур©Ієрогліфи Весни

Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
Зима не поступається весні,
Витають небом хмари сполотнілі.
Хоч брості верб уже набубнявілі,
В них котики ще сплять углибині.
Чи може хто повідати мені,
Чому пишу вірші щоночі білі?
А зранку – кава з присмаком ванілі,
Думки про сон, повіки обважнілі…
Чому ж веселий промінь у вікні
Виводить ієрогліфи чудні?
Чи може хто повідати мені?

Валентин Бут©Рондель із Присмаком Весни

О, той рондель із присмаком весни,
З передчуттям чуттєвого пориву!
Хай десь вітри ще чешуть хвилям гриви,
Вичесуючи з них зимові сни,
Та промінь сонця, чистий і ясний,
Змітає геть вже з небосхилу хмари
І креслить знаки – хай ще і примарні
Твого ронделю з присмаком весни.

 

Advertisements

Заблукала Весна

Я розкажу тобі, як я живу,
Які у мене плани та тривоги,
Як я чекаю все себе нову,
Як переплутались усі мої дороги…

Наталка Ярема©Я РОЗКАЖУ ТОБІ

 

Валентин Бут©Заблукала Весна

Життя серед несталості й тривог,
Де переплуталися всі стежки-дороги,
Де розуміння, співчуття і допомоги
Знайти так важко; де лиш чує Бог…

Та й той мовчить в зажурі, бо обридло
Від справ людських, від ницості владик,
Від того, що найбільше б’є під дих –
Готовності пітьму приймать за світло…

Громаддя темних лиховісних хмар
Уже б давно накрило все новим потопом
І не уникнути б того ніяким робом,
Якби не віра і прощення дар.

Прощаймо ж нашим ближнім помилки,
Адже і наші нам прощають добрі люди.
Лиш злу умисному і підступам іуди
Нема прощення, навіть крізь віки.

Цьогоріч забарилася Весна.
Чи застудилася – сніги ж були й морози,
Чи десь на Сихові руді ще чеше коси 🙂
А чи й витає у своїх Весняних снах…

Життя серед оман і злих вистав –
То так непросто. Ще й думки-приблуди…
Але ж тебе давно чекають люди.
Пора, красуне: час давно настав!

Ностальгія

Поетичні діалоги: Віктор Ох

“На саксі грав сам Льова                                                                                                              Так неймовірно кльово”                                                                                                ©Віктор Охріменко, “Танці молодості”

Валентин Бут©Ностальгія

Ох, ця вже ностальгія –
знов десь мені мокріє,
Тож треба втери носа
і витерти сльозу…
Мій батько – не забути –
і гопака міг втнути
І нам про наші танці
Те саме говорив…
А ностальгія буде –
Такі вже є ми, люди
І кожне покоління
свій досвід вихваля.
От, лиш тридцятилітні
Все більш пивновагітні
І оковиту цмудлять
не згірш за москаля…

Діалоги з Валькірією

26.11.2012 16:43:55

Валькірія (Наталія Крісман)©Почався Зворотній Відлік

Цей світ вже давно судомить
Немов від смертельних ран,
Душі споконвічна втома
Веде люд в туман оман.
Жалі полинові пити –
Єдина з людських розваг,
За вчинки нема одвіту,
Не правда – олжа в словах.
Цей світ вже давно зависнув
Над прірвою ери Зла,
Одні йдуть туди навмисно,
Готують життя на злам,
А інші бредуть сліпцями,
Згубивши життєву ціль –
Люд котиться стрімко в яму,
Згасає свіча в руці..
Сліпі і кати, і жертви,
Сліпий у Феміди лик,
Життя стало гірше смерті,
“Бал править” юрба калік.
Глухі до волань німого,
На душах – печать рабів,
Утратили милість Бога,
Час Ікс вже давно пробив.
Почався зворотній відлік,
Урвався терпець вгорі…

Нещасний, нужденний світе,
Крізь морок прорвись до світла,
Від скверни зцілись, прозрій!

27.11.2012 16:06:46

Валентин Бут©Пора?
(Роздуми , навіяні віршем Валькірії Почався Зворотній Відлік)

А, що – хіба світ цей милий
Колись виглядав інакше?
Не згадуйте тільки всує
Мені про Едемський сад…
Цей світ поважає силу
Було так і буде завше
Безсилля я не потребую,
Безсилля нас тягне назад.

Жалі полинові пити
Плекати душевні рани
І солодко власну нікчемність
Мов гній виставляти на люд?
Про долю нещасну нити,
Із вечора і до рання
І вірити в нескінченність
Проклятого роду іуд?

Е, ні, моя мила паство!
Від цього усього є ліки.
І ліки ті безвідмовні,
І ліки ці – сила душі.
Вона лиш нас виведе з рабства –
Не гнити ж нам в ньому довіку!
Хай славляться непогамовні,
Під силу їм все звершить!

Не надто багато тут треба.
По-перше, незламна віра
У сили свої безмежні,
По друге, запас доброти.
З душі геть ледачість ганебну,
Забитість принизлово-сіру …
Нум, ліво- і правобережні –
То, може, пора б вже і йти?

29.11.2012 – 18:18

Валькірія©

Ні в чім не винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів –
Хіба ж це хрест королів?
Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її.
Всі програємо бої,
Поразки – звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь.
Та прошу – Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань…

Все ж – краще згинуть в борні!
29.11.2012 – 19:31

Валентин Бут©
О. ні, Валькіріє, ні!
Не варто нам гинуть в борні
На радість і сміх ворогів.
Кажу я – ми виграєм бій!
Які не прекрасні світи,
А звідси нам нікуди йти.
Тож, вибору нам нема.
А ті, хто так звик до ярма,
Хто вуст не розтулить своїх –
Не будем засуджувать їх,
Бо цей генотипний кастрат
Імперських потуг результат.
Та серце їм вилущить з криги
Із душ їхніх скине вериги
Валькірії слово гаряче.
Воно ж вже працює – не бачиш?

29.11.2012 – 21:14
©Валькірія: Колись, зазираючи в майбутнє, мені таке написалось…

О, знаю, знаю, що ніяк не личить,
Якщо ти жінка – брати меч до рук
І під нестримний серця свого стук
Іти крізь терня, стежкою у вічність.
Рішучим кроком, з поглядом бійця,
Щомить в обійми кидатись стихії,
Приборкуючи в собі буревії,
Рвучи облудні маски із лиця.
Та прийде час – складу я лук і стріли,
Аби забули пальці тятиву,
Аби не лиш у снах – а наяву
Торкнутися омріяної цілі.
І хай кружляє в небі чорний крук,
Мов демон лютий всіх моїх баталій –
Жбурну під ноги зброю і печалі,
Зітру із серця тінь одвічних мук.
Я стану пристань – тиха і ясна’,
Чийсь корабель прийде колись спочити,
Аби любов’ю дві Душі наситить
В країні мрій, де вічно є весна!

А так хочеться уже спочити від усіх битв…
30.11.2012 – 00:32

Валентин Бут©
Ця битва не закінчеться ніколи,
Як досконалості нема ніколи меж –
Ні лука, ні меча не відкладеш,
Як не замкнеш в собі палаючі глаголи
Хто дав тобі Валькірії ім”я?
Хіба ж ти не сама обрала шлях звитяги,
Де битви гук, там, де тріпочуть стяги,
Де струменить життєва течія?
Не стати пристанню рвучкій гривастій хвилі
Хоч скільки не плекай вона тих мрій,
Бо в ній живуть всі порухи стихій
Їй більш до серця напнуті вітрила…

30.11.2012 – 11:23
валькірія©
Жінка? Ні! Я – Душа, що в жіночому тілі
Мусить крізь терня світів до зірок прориватись.
Хто і за що на цю Душу поставив печаті? –
З неба чатують всіх янголів погляди пильні…

Важко не зрадити власну Божественну сутність,
Надто, коли з моїх крил залишилося шмаття,
Добрій лишатись й тоді, як лунають прокляття,
В світі облуд повертатись до істин забутих.
Долі стрімка течія викидає на скелі,
Демони ринулись – прагнуть мене вполювати,
Болю рубіж перетнула, прорвала всі грати,
В пошуках вічних своєї під небом оселі…
Янголи очі відводять – не страшно спіткнутись.
В серці гірчить – це ж Душа омивається світлом!
В миті зневіри рятуюся в щирих молитвах,
Вірю – до неба крильми неодмінно торкнуся!
Долю напишу у віршах лише життєствердних
І розфарбую в палітрі барвисто-гарячій,
Буду всміхатись й тоді, як Душа моя плаче,
І без страхів в невідомість ступатиму твердо.
Знаю – я тільки Душа, що в жіночому тілі
Прагне крізь терня дійти до одвічного раю –
Лиш не затьмарити б світла, котре в мені сяє,
Лиш би не втратити янголів з неба прихильність!
30.11.2012 – 19:32

Валентин Бут©
Важко тут щось заперечити –
Маємо данність
Душу свою до зірок пронести через терни,
Хай як це важко, а часом пекуче-нестерпно,
Шляхом пізнання;
І шлях той так давить на плечі…

Але той, хто ту душу вдихнув в твоє тіло,
Тіло жіноче,
Певно ж, і замисел мав щодо тебе,
І саме тут, на Землі, – не на небі .
Жінка захоче –
І буде так, саме, як те вона захотіла.

Чи ж то не сила?

Легкою ж хай буде душа твоя, мов павутинка,
Хай прагне неба.
Нам не завжди доля квіти встеляє під ноги,
Та це наш шлях і ми пройдемо нашу дорогу.
То вже так треба.
Лиш не кажи, що душа ти лише, а не жінка.

30.11.2012 – 19:57

валькірія©
А я – стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт,
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.
А я насправді – лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній – з пітьмою вічно б’юсь я,
У ній – холодні йдуть дощі,
А ще бувають хуртовини
І водночас – пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю – кара це чи дар?
А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?
Та док горить моє багаття –
Душа злітає в небо-вись!
30.11.2012 – 20:33

Валентин Бут©

Хотів би я у тії весни,
Але вже Час шепоче:”Зась!”
Душа ширя ще в піднебессі,
Ще дух шкребеться на Парнас,
То я й топчусь отут потроху
У сонмищі бентежних душ…
Ти пишеш, що здолать повинна
Сама себе, що хуртовина
Буває в душу замете,
А то – пече, немов жарина…
Валькіріє. та ж ти людина!
З людьми буває і не те…
Облиш ті думи про прокляття,
Вдягни своє найкраще плаття
І усміхнись собі сама –
Ти ще ваесна… чи красне літо –
Спивай же аромат тих квітів,
Бо завтра тут, в моєму світі,
Пришкандибає вже зима…

30.11.2012 – 21:43
валькірія©
О так, Валькірія – людина,
Яка літає в небо-сині,
Хоч пошматовані крилята,
Та дух нікому не здолати.
Любов до волі – суть єдина,
Що будить душу: “Ти – Людина!”

01.12.2012 – 00:06

Валентин Бут©

Поетам часто ранять крила
Оті, у кого їх нема –
Пігмейська помста, та дарма.
То, наче хмарка для ярила.
Літали й будемо літати
Там, де й Пегас не гарцював.
А рана… Рана зажива,
Аби, лишень, натхнення мати.

30.11.2012 – 21:53
валькірія©
Мені нагадуєш ти кремінь,
А часом – глину у руках,
Бо розганяєш словом темінь,
Злітаєш в мріях, наче птах,
Вхопити прагнеш промінь сонця
Чи відігнати навіть смерть,
Крилом торкнутись горизонту
І зазирнути в Книгу Сфер.
Ні перед ким не хилиш спину
І не скидаєш хрест із пліч,
Спиваєш світло з небо-сині,
Торкаєш Вічності до віч…
З тобою ми – два подорожні,
У нас супутники – вітри,
Я бачу, в нашім вірші кожнім –
Душі бентежної порив,
Яка ніколи не байдужа
До горя ближнього і сліз,
Вона щодня сіяє дужче
І в Небо свій будує міст.
Таким, як ми, усе під силу
І неможливого нема.

То ж розправляй, мій Друже, крила
І хай нічого не трима!

01.12.2012 – 14:04
Валентин Бут©
Сіроока Валькіріє, дочко Свободи,
Лету твоєму нема перешкоди,
Нема перешкод твоїм мріям гарячим,
Вони надихають всіх тих, кому значить
Що-небудь ще незаплямована честь,
Хто мріям про волю ще відданий весь.
Пасіонарність тобі до лиця –
Маєш талант запалити серця
І показати і шлях до мети,
І всі ті віхи, що треба пройти.
І я за щастя те визнати мушу,
Раптом спіткати споріднену душу,
Світло якої подібне веселці,
А всі пориви відлунюють в серці
Врода твоя, мов прозорий кришталь,
Воля ж – немов та гартована сталь.
Хай же натхнення несуть тебе крила
Вільно і легко над світом заскнілих,
Сій волі зернята, любові й добра –
Per aspera vitam, ad astra!

 

Лілія Ніколаєнко©Коронування Лаврами і Терном

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355399

Освятить смуток чаша грозова.
Царів ганебних ти не став слугою.
У марноті талант не поховав!

Хай час безжальний всі творіння палить –
Із попелу зуміють прорости!
Накриється ганьба дев’ятим валом,

А чистій думці – у раю цвісти.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Осяє душу велич простоти.

Валентин Бут©Велич Простоти

Осяє душу велич простоти
І прийде розуміння – в пишній залі
Поетові нічого не знайти …

Лілеє мила,чого хочеш ти?
Вершин пізнання тлінного життя?
Облиш. Крізь терна світу думкою лети

На береги, що звуться Майбуття
І там зорю всім спраглим засвіти,
Аби нам знати як туди дійти…

Жартівлива Хвілософія

Лілія Ніколаєнко©Кінець світу 
(Фантазії поета-філософа, жарт)

Мов юний той орел, я навпростець
По світу йшов, шукав його кінець…
Ішов я та забрів у осоку…
Чи очерет… – в халепу ооотттаку!

Поважні жаби у людських вбраннях
Тримали раду там, аж раптом – я!
Накинулись на мене «Хто такий?»
Я відповідь їм дав: «поет простий».

«Поет? – підскочив жаб’ячий отець –
«Почнемо з тебе світовий кінець!»
Прощай життя! Поезія прощай!
Летить поет із очерету в рай!

Проснувся 22-ого в обід…
Дивлюсь, стоїть на місці бідний світ!
Тьху, ти, зараза! – менше треба пить.
Таке верзлось… ще й голова болить! 🙂

Валентин Бут©Жартівлива Хвілософія

Нічого собі, жарт!
Та це ж – підрив устоїв.
Не встигли ту решіточку спиляти,
Аж тут цей Ваш декарт,
І на ногах не встоїть
А жабами нас хоче виставляти!
Від Ради я скажу:
Хай цей поет-хвилософ
Не дуже наляга на оковиту.
Перейде ще межу –
Я пшонці розкажу
І буде ваш поет по ж…і битий!

Диво

Наталія Крісман©Диво-Сон

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370175

 

А знаєш, ти снився мені,
Не руки, не очі – лиш голос,
Що тихо звучав вдалині…
І тільки душа твоя гола
Тулилась до мене, мов кіт,
Клубочком на грудях вмостившись,
Творила для нас диво-світ,
Де вічно любові йдуть зливи,
В якім життєдайна роса
Стікає по тілу струмками,
Де вічно-квітуча весна,
І марить крильми навіть камінь…

Так дивно ти снився мені,
Ми разом літали у висях,
І сонми яскравих вогнів
У зірку велику злилися,
І ми зігрівались крильми,
Купалися в пестощах ночі,
“я”-“ти” не було – тільки “МИ”,
Колись хтось про це нам пророчив…

Та ніч перейшла через грань,
Розтануло марево дивне.
А знаєш, у сотнях згорянь
Лиш СПРАВЖНЄ ніколи не згине!

 

Валентин Бут©Диво

Ох, знати б хто те напророчив –
Від страху аж кинуло в піт!
Прокинувся я серед ночі –
На грудях голісінький кіт,
Лежить, стиха мружить очиська,
Шепоче щось про зорепад…
Злякався я, наче хлопчисько,
“А хто ти?”, питаю невлад.
Проява ж як кліпне очима:
“Знущаєшся з мого вірша?!”
-“Як можу я?…” – “Ти не мужчина!”
О, леле! То, он в чім причина…
-“То був необдуманий вчинок…”
Хто б знав, яким побитом, чином,
Що в милої сонце-дівчини
До кішки подібна душа…

Герді

поетичні діалоги:

© Наталка Ярема

Ти – Мій Кай
Із осколком у серці
На відстані сотні світів.
Рукавиці вдягаю і чоботи,
Бо ж у дорогу.
Ти складаєш мозаїки
В замку запертих вітрів,
Очі вп’явши у зимну незатишну
Білу підлогу…
Я іду, бо сумують троянди
На нашім вікні,
Ще не сохнуть,
Та вже не живуть і не плачуть.
Як же важко сповідувать болі
Самотній стіні
І бажати на щодень собі:
Просто йди! Не впади! Не зблуди!
Або просто удачі.
Ця дорога як сон –
Ні кінця, ані краю нема.
Розтопити би лід –
Мерзнуть сльози мої і долоні.
Дивний погляд кидає хтось
Мовчки і скрушно услід,
Та чекають троянди
З надією на підвіконні…

© Валентин Бут

Крізь холодні світи
З дня у день йти і йти
Без зітхання, жалів, нарікання,
Щоб його до життя
Повернуть з небуття –
Ось найвищої проби кохання.

І ніякі сніги,
Ні круті береги
Не спроможні, не годні спинити
Ту, чиї почуття
Здатні й лід забуття
Жаром серця свого розтопити.

Крізь тумани облуд,
Крізь буденності бруд,
Крізь холодну зневіру і відчай
Ти дійдеш до мети
І відступлять оті,
Хто міняє любов на вічність.

З неба вдарить гроза
І палюча сльоза
З ока вимиє трути скалку
І прозріє твій Кай.
Ти тоді не чекай,
Ти цілуй його, Гердо, палко.

І – повіриш чи ні –
У старому вікні
Розцвітуть твої ружі милі
Всім на спомин про те,
Що кохання просте
Найсильніша на світі сила.

10.11.2017

 

Не Винна

© Ольга Кричинська
Про жінку
Не маючи учнів, не знаючи істини, йдеш
Назустріч каліці, неначе назустріч світлу.
Він буде повільно вмирати, зникати, а все ж
Нізащо тобі не дозволить себе зцілити.
А ти називаєш таємною кожну з вечерь,
Чекаючи Юду, неначе свого чоловіка,
А варто лише усвідомити сутність речей –
Ні плоті, ні крові твоєї не хоче каліка.
Твій сад вже дозрів до молитви або до пожеж,
І чаша тебе не мине — вона також із глини…
не схилиш коліна, бо раптом нарешті збагнеш –
не винна.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369866

 

© Валентин Бут

Не винна…У чому ж тут, к бісу, вина?

Хіба що у тім, що сприймаєш убогих за світло?

Так це, моя радість, в цім світі не є новина

Не є новина, хоча, чесно сказати, – обридло.

Обридло життя між духовних калік та мерців,

Поміж слабодухих, лінивих душею і серцем.

Навіщо тим світло, хто темних шука манівців –

Отим, крайньохатим, отим дятлоносим з дупельця?

Даруй своє світло, любов і шляхетний порив

Лиш тим, хто цінує насправді дари ті нетлінні.

А ще пам”ятай, навіть за грозової пори

Ти не можеш, не маєш схиляти коліна,

Бо ЛЮДИНА!

2012

 

Не Просто Бути Жінкою…

Поетичні діалоги. Ксенислава Крапка

“Буває біль, який лікують кавою,
Чи ванною із запашними травами…
Твоя жіночність наділяє правом
Часами не дотримуватись правил…”
Ксенислава Крапка

© Валентин Бут

Не просто бути жінкою –
Не будемо лукавить –
Ширять по-над хмаринками,
Коли готуєш каву,
Душевні болі з успіхом
На шпильках лікувати,
Відповідати усміхом
Де б варто в носа дати,
Не забувать при тому,
Що ти всесильна фея,
Ігнорувати втому,
Народжувать ідеї,
Не скніти, а горіти –
Життя ж, це так цікаво!
Жінки – прекрасні квіти,
Квітуй же, Ксениславо!