Архів теґу: Прозерпіна

Algernon Charles Swinburne, The Garden of Proserpine

 

Here, where the world is quiet;
         Here, where all trouble seems
Dead winds’ and spent waves’ riot
         In doubtful dreams of dreams;
I watch the green field growing
For reaping folk and sowing,
For harvest-time and mowing,
         A sleepy world of streams.
I am tired of tears and laughter,
         And men that laugh and weep;
Of what may come hereafter
         For men that sow to reap:
I am weary of days and hours,
Blown buds of barren flowers,
Desires and dreams and powers
         And everything but sleep.
Here life has death for neighbour,
         And far from eye or ear
Wan waves and wet winds labour,
         Weak ships and spirits steer;
They drive adrift, and whither
They wot not who make thither;
But no such winds blow hither,
         And no such things grow here.
No growth of moor or coppice,
         No heather-flower or vine,
But bloomless buds of poppies,
         Green grapes of Proserpine,
Pale beds of blowing rushes
Where no leaf blooms or blushes
Save this whereout she crushes
         For dead men deadly wine.
Pale, without name or number,
         In fruitless fields of corn,
They bow themselves and slumber
         All night till light is born;
And like a soul belated,
In hell and heaven unmated,
By cloud and mist abated
         Comes out of darkness morn.
Though one were strong as seven,
         He too with death shall dwell,
Nor wake with wings in heaven,
         Nor weep for pains in hell;
Though one were fair as roses,
His beauty clouds and closes;
And well though love reposes,
         In the end it is not well.
Pale, beyond porch and portal,
         Crowned with calm leaves, she stands
Who gathers all things mortal
         With cold immortal hands;
Her languid lips are sweeter
Than love’s who fears to greet her
To men that mix and meet her
         From many times and lands.
She waits for each and other,
         She waits for all men born;
Forgets the earth her mother,
            The life of fruits and corn;
And spring and seed and swallow
Take wing for her and follow
Where summer song rings hollow
         And flowers are put to scorn.
There go the loves that wither,
         The old loves with wearier wings;
And all dead years draw thither,
         And all disastrous things;
Dead dreams of days forsaken,
Blind buds that snows have shaken,
Wild leaves that winds have taken,
         Red strays of ruined springs.
We are not sure of sorrow,
         And joy was never sure;
To-day will die to-morrow;
         Time stoops to no man’s lure;
And love, grown faint and fretful,
With lips but half regretful
Sighs, and with eyes forgetful
         Weeps that no loves endure.
From too much love of living,
         From hope and fear set free,
We thank with brief thanksgiving
         Whatever gods may be
That no life lives for ever;
That dead men rise up never;
That even the weariest river
         Winds somewhere safe to sea.
Then star nor sun shall waken,
         Nor any change of light:
Nor sound of waters shaken,
         Nor any sound or sight:
Nor wintry leaves nor vernal,
Nor days nor things diurnal;
Only the sleep eternal
         In an eternal night.

Алджернон Чарлз Свінберн, Сад Прозерпіни

в переспіві © Валентина Бута

 

Тут світ без міри тихий,
Тут слід тривог земних
Мов шепіт хвиль затихлих
В примарних снах про сни.
А там все зеленіє
Для тих, хто жне та сіє
І на врожай леліє
Надію – навісні!

Обридли сміх і сльози
І ревнощі й любов,
І ті, хто жне в знемозі,
Щоб завтра сіять знов.
Обридли дні й години,
Бутони квіток тлінних
І мрії сміховинні,
Крім сну, бо час прийшов.

Життю тут смерть сусіда
І ген, від ока й вух
Хвиль сірих, вітрів біди,
Душ, суден кволий рух:
Пливуть у невідомість,
Втрачаючи свідомість,
Але отут натомість
Сам лиш спокою дух.

Ні порослі, ні злаків,
Ні мальв рум’яних щік,
Лиш плід зелених маків,
Отут росте одвік:
Бліді сухі стеблини –
Ні листя, ні билини –
З них варить Прозерпіна
Для мертвих мертвий сік.

Без імені, без ліку
В несіяних полях
Вони дрижать одвіку
Допоки в тьмі земля.
Й мов сутність сумовита,
Ні в рай, ні в пекло влита,
Туманами сповита
Зрина з пітьми зоря.

Хай хоч сім сил хто має,
Не зборе смерті рук,
Але не жде за краєм
Ні рай, ні пекло мук.
Той вроду все плекає,
Але краса всихає
Й кохання відлітає,
Зачувши смерті гук.

Там, за порогом смерті,
За портиком розлук
Вона дарує смертним
Безсмертних дотик рук.
Вуста її холодні
Солодко-приворотні
Для тих, хто йде з безодні
Земель, епох і юг.

Вона на всіх чекає,
На кожного з людей.
Тут смертні забувають
Плин часу, смак ідей.
Істоти всі, їх біди
За радощами слідом
Сюди урешті зійдуть,
Бо все сюди іде.

Іде любов, що в’яне,
Ланцюг пустих років,
Коханці полум’яні,
Мрій гордих переспів,
Жар літа, брость зів’яла,
Сніги, льоди розталі,
Плоди, на землю впалі,
Йде пристрасть, біль і гнів.

Чи знали смак скорботи?
Чи гріла радість кров?
Узавтра вмре сьогодні,
Глухе до молитов.
Закоханість минає,
Нам спогади лишає
І гірко так зітхає,
Що не навік любов.

Звільнившись від надії
Й чіпляння за життя,
Подякуєм на ділі
Творцям цього буття,
Що край життю настане,
Що мертвий не восстане
І ріки наостанок
В морях знайдуть злиття.

Не зійде сонце й зірка,
Ні промінь, летючі,
Шум листу, плюскіт хвильки
Тоді не прозвучить;
Ні справи пересічні,
Ні речі більш трагічні –
Лиш буде сон, сон вічний
У вічній тій ночі.

Advertisements