Архів теґу: роздуми

Прощання з Літом

© Валентин Бут

Sinking to the bottom of death,
I leave my immortal dreams
In the realm of never-ending life.

ЛІТО.

Одцвіло, наче сад,
Наше літо ласкаве.
Вже підняв якорі
І на поклик морів
Лине бриг наших втрачених мрій.

Ми жили як могли,
Не шукаючи вигоди й слави.
На холодних вітрах,
На буремних морях
Нас тримали вітрила надій.

Наше літо мина.
Чайка квилить над нами,
Невблаганна, мов час
Нам несе наших мрій “незабудь”.

Біла хмарка вітрил
Мерехтить за дрібними сльозами,
Полишаючи нас
Без надій свій завершувать путь.

Наше літо мина.
Сонце наше згасає,
Ріки часу несуть
Стиглі води в далекі моря,

Та є правда одна –
Лиш для тих, хто ще мріє й кохає
Зорі вказують путь,
Обертається досі Земля.

Березень 1995

Advertisements

Павутинка Бабиного Літа

© Валентин Бут

Павутинка бабиного літа,
Рос холодних вранішній засів –
Чи діждемо знову тих часів,
Щоб забувши все, тому радіти?
Як же швидко вистигає жар,
Що так щедро дарувало літо,
Надихаючи кохати, просто жити
І все ближчою стає хистка межа
За якою в мареві туманів
Проглядають они вже світи,
У які усім нам врешті йти.
Але ті світи – пусті омани.
Жоден не вернувся з-за межі,
Щоби свідчить нам про їх принади.
Воно й наш – як не олжа, то зрада
Чи гібридна казнокрадів влада,
Що влаштовує для бовдурів паради,
Добробати виславши під “гради”,
Але вже, що маєм, бережім .

 

Псалмоспіви для Свиней

(З поетичних діалогів)

“Чом волелюбство наше в прах
Переродилось, чом зміліло?
Ми ж досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.”

Валькірія   (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394394)

 

© Валентин Бут

То, може справа саме в тім,

Що наймит – то не пара мужу,

Що дух холпський в’ївся в душу,

Що бидлу інший сенс в житті?!

 

Таким слова про честь і волю

То псалмоспіви для свиней

І те ніколи не мине,

Бо в свинства й бидла власна доля…

 

Не будем множити жалі…

Звертай свої слова іскристі

Лиш вільним, в кого душі чисті –

Вони надія й сіль землі!

MELANCHOLIA

© Валентин Бут

Життя іде залізною ступою

Ми ж біжимо попереду щосили.

Воно нас ловить – вже й чуби скосило

І за батьками вже лише одні могили…

Куди ж, козаче, квапимось з тобою?

Наздожене, то заживем спокою…

Роздуми

©  Валентин Бут

Моїй любій донечці.

Нестримний лет брикливого життя,
Що мов той огир, розпластавшись в бігу,
Учора врунами, а нині уже снігом
Все далі мчить, не знає вороття…
Але ось на оцім старім малюнку
Той лет завмер: тут, на краю весни,
Тобі піврочку. Світом дивних снів
Мандрує десь моя мала пустунка.
Про що вони? Що бачиш ти в тих снах —
Чарівних фей між дивовижних квітів,
Туманами містичними сповиті
Світи небачені, чи… усміх на устах
Отої — найріднішої у світі –
Яка і потім, упродовж життя
Твій подих, радість, біль, серцебиття,
Всі радості твої й болючі миті
Сприйматиме своїми? О, ті сни!
Чи не тоді навіяно тобі
Любов до лету на крилатих конях
Наввипередки з вітром? Мила доню,
Так жаль, що твої мрії голубі
Здійснити не судилося мені.
Сьогодні коні з нікелю і сталі
Тебе несуть, куди лиш хочеш ти,
А я забути все не можу: “Татку,
Хай не коня, то може хоч лошатко
Купив би? Я б змогла його зростить
Вже й сіно ж є, й підкови і вухналі…”
Можливостей і прагнень дисонанс…
Дитячі мрії не лікують часом:
Я потім коней тих і трьох би разом
Купити зміг, лиш втрачено той шанс,
Бо не вернуть ні отроцтва бажання,
Ні мрій, які жадані в певний час…
Тож сумом серце повниться щораз
Як згадую про давнє те благання.
Та, геть той сум! Він тут лише як згадка
Про неповторність, незворотність миті,
Про те, що все минуче в цьому світі,
А інший чи й існує — от загадка…
А тут все травень — довгий, як життя,
Настояний на ароматах квітів,
На трелях солов’я з гущавовіття
І сон твій на краю у майбуття.

Ad Mundi

© Валентин Бут

О, світ людський! Cтомився
Я від твоїх принад.
Ти не перемінився,
Базар суєтних знад.

Від сходу до заходу,
З дня в день, із року в рік
Товчеш у ступі воду
Чи то відьмацький сік,

Без всякого новацтва
Плетеш дві сіті знов
І перша сіть – багатство,
А друга сіть – любов.

Уплутані в ті сіті,
Тиняємось в пітьмі
У цій закритій кліті
Заповненій людьми.

Стомившись від блукання,
Від сміху і від сліз,
Від диких юрб волання,
Від брязкоту заліз,

Мені б полинуть, брате,
В край, де нема весни,
Заснути б там і спати,
І бачити лиш сни,

І не згадати вдруге
Світ безголових юд,
Світ, де прем’єр-злодюги
Грабують свій же люд.
Лютий 1999.

Віра

© Валентин Бут

Вже й листя облетіло, і туманів
Сумну, холодно-сіру череду
Усе частіше бачимо в саду,
А я, немовби, все чогось ще жду.
Ще жду… Чого? Що зацвітуть каштани?
Що сонечко пригріє і Весна
Оберне знов цей край зеленим раєм,
Розверне річку втрачених надій,
Щоб знову ми скупались в тій воді
І сповнилися маревом видінь?
Аж є в душі оте, що не вмирає?
Чи, кажете, такого не буває?
А, певно ж, ні. Немає вороття…
І в тому мудрість, адже дар життя
Іще солодший тим, що небуття
На кожного урешті-решт чекає.
Скажи, чи став щасливішим хоч трохи
Хоч хтось, з ким ти ділив дороги?
Чи встиг ти хоч комусь знання лишити
Заради чого варто в світі жити?
І чи згадає хтось, що сам ти жив,
Кохав, захоплювався, мріяв і тужив?
Буває й так, що здичавіле поле
Затягує дебелим бур’яном
І сій-не-сій між будяків зерно,
Не проростає в хащі тій воно,
Тож, інше щось збирають у стодоли…
Поглянь на сад – он, у його гущаві
Червонобокі, стиглі золотаві
Висять плоди. Кому той сад вродив?
Нема того, хто яблуньки садив,
Хто доглядав їх, хто вкладав в них душу.
Нащадкам все те глибоко байдуже…
Вже листя облетіло і тумани,
Останні передвісники зими,
Холодної, бездушної пітьми,
Повзуть поміж байдужими людьми,
Стираючи в серцях пусті омани…
Чого ж я жду? Чого ще сподіваюсь?
Я вірю в ближніх. В вірі тій не каюсь

31.10.2015 19:40:00

Шлях

© Валентин Бут

Тих людей, наче в морі краплин,
Та, насправді, усяк сам-один.
Тож, солодким не вір голосам –
Все важливе вирішуй лиш сам.
А іще – ти це добре затям –
Не давай своїм гратись життям
І не смій піддаватись юрбі,
Бо те часто веде до ганьби.
Довіряй лиш своїм відчуттям,
Бо ж твоє врешті-решт це життя.
Сам плануй його, сам визначай
Як пройти по тім вістрі меча.
Так, нелегкий той шлях до мети, –
Та, як йтимеш, то зможеш дійти.

05.05.2015 22:52:46

Роздуми На Краю Прірви

© Валентин Бут

Кривава бійня , вчинена в Парижі
І знову світ стоїть на роздоріжжі
Добра і зла, ненависті й любові –
Вже й грім гримить і крячуть круки хижі.

За шарж вчинивши кровопролиття,
Лише тому, що ваші почуття
Отой малюнок болісно образив,
Ви суперечите подателю життя.

Не вчив Пророк, що нагнітання страху
Угодним є великому Аллаху.
Не можна щось із остраху любити,
Як не примусити співати в клітці птаху.

Але спитати тут хотів би разом з тим я –
А чи вважаємо ми справді припустимим
На кпини брати – хай не нашу віру ?
Поняття етики, добра вже є пустими?

10.01.2015 12:13:31