Архів теґу: Шекспір

William Shakespeare, Sonnet LXXIII

That time of year thou may’st in me behold
When yellow leaves, or none, or few, do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruin’d choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou see’st the twilight of such day,
As after sunset fadeth in the west,
Which by-and-by black night doth take away,
Death’s second self, that seals up all in rest.
In me thou see’st the glowing of such fire
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed whereon it must expire
Consum’d with that which it was nourish’d by.
   This thou perceivest, which makes thy love more strong,
   To love that well which thou must leave ere long.

 

Уільям Шекспір, Сонет 73

у переспіві © Валентина Бута

Ти пору року бачиш у мені,
Як золото тьмяніючи летить
З гілок холодних, що на тлі стіни
Гойдаються, спів пташок не бринить.
Я – вечір, сутінки такого дня:
Сідає сонце, згасла неба синь,
Яку поволі ніч заполоня,
Кладе печать, неначе смерті тінь.
В мені ти бачиш жар того вогню,
Який на попіл молодість зужив.
Згасає він, хотів би – не спиню,
Пожертий тим, чим сам же досі жив.

     І зрозумій, тим більше те ми любим,
     Що дуже скоро назавжди загубим

Advertisements

William Shakespeare, SONNET LXVI

Tired with all these, for restful death I cry,

As, to behold desert a beggar born,

And needy nothing trimm’d in jollity,

And purest faith unhappily forsworn,

And guilded honour shamefully misplaced,

And maiden virtue rudely strumpeted,

And right perfection wrongfully disgraced,

And strength by limping sway disabled,

And art made tongue-tied by authority,

And folly doctor-like controlling skill,

And simple truth miscall’d simplicity,

And captive good attending captain ill:

 

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that, to die, I leave my love alone.

 

Уільям Шекспір, Сонет 66

 Переспів © Валентина Бута

 

Я кличу смерть: несила вже терпіть

І бачити, як гідність жебракує,

Нікчемника, що золотом дзвенить

І те, як віру знову хтось шельмує,

І недоречних славословлень блуд,

І досконалість, зганьблену юрбою,

І честь дівочу, втоптану у бруд,

І міць, що служить немочі в покоях,

І дурня, що повчає мудреця,

І те, як правду знову звуть дурною,

Мистецтво, що скрутила влада ця

І праведність на службі влади злої.    

 

Я кличу смерть. І дня не став би жити,

Та, як тебе, кохана, тут лишити..