Архів теґу: Шекспір

Уільям Шекспір, Сонет 50

Спадок Шекспіра настільки неосяжний, що майже  чотириста років його вивчають, його перекладають чи не на всі мови світу, ним захоплюються, бо ж велике мистецтво непідвладне часові. Не знайшовши гарного перекладу 50-го сонету українською, зробив цю спробу. Вона не така досконала, як переклад московською Самійла Маршака, все ж після доопрацювання, може мати певні шанси на увагу читача 🙂

How heavy do I journey on the way,
When what I seek, my weary travel’s end,
Doth teach that ease and that repose to say
‘Thus far the miles are measured from thy friend!’
The beast that bears me, tired with my woe,
Plods dully on, to bear that weight in me,
As if by some instinct the wretch did know
His rider loved not speed, being made from thee:
The bloody spur cannot provoke him on
That sometimes anger thrusts into his hide;
Which heavily he answers with a groan,
More sharp to me than spurring to his side;

For that same groan doth put this in my mind;
My grief lies onward and my joy behind.

 

Як важко торувати втомний шлях
Як сенс шукань, химер прорвавши тло,
Враз впнеться в мізки, мов іржавий цвях:
“Вже, безмір миль між нами пролягло.”
Кінь, що пристав вже від моїх плачів,
Неначе розуміючи мій стан,
Ледь дибає тягар мій несучі:
Не швидкості від нього хоче пан.
І навіть остроги, що часом гнів
Вганя в його скривавлені боки,
Лиш стогін провокують, що мені
Пече гостріш за нього, навпаки.

Бо стогін той мов совісті гризьба:
Позаду радість, далі лиш журба.

Advertisements

William Shakespeare, Sonnet LXXIII

That time of year thou may’st in me behold
When yellow leaves, or none, or few, do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruin’d choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou see’st the twilight of such day,
As after sunset fadeth in the west,
Which by-and-by black night doth take away,
Death’s second self, that seals up all in rest.
In me thou see’st the glowing of such fire
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed whereon it must expire
Consum’d with that which it was nourish’d by.
   This thou perceivest, which makes thy love more strong,
   To love that well which thou must leave ere long.

 

Уільям Шекспір, Сонет 73

у переспіві © Валентина Бута

Ти пору року бачиш у мені,
Як золото тьмяніючи летить
З гілок холодних, що на тлі стіни
Гойдаються, спів пташок не бринить.
Я – вечір, сутінки такого дня:
Сідає сонце, згасла неба синь,
Яку поволі ніч заполоня,
Кладе печать, неначе смерті тінь.
В мені ти бачиш жар того вогню,
Який на попіл молодість зужив.
Згасає він, хотів би – не спиню,
Пожертий тим, чим сам же досі жив.

     І зрозумій, тим більше те ми любим,
     Що дуже скоро назавжди загубим

William Shakespeare, SONNET LXVI

Tired with all these, for restful death I cry,

As, to behold desert a beggar born,

And needy nothing trimm’d in jollity,

And purest faith unhappily forsworn,

And guilded honour shamefully misplaced,

And maiden virtue rudely strumpeted,

And right perfection wrongfully disgraced,

And strength by limping sway disabled,

And art made tongue-tied by authority,

And folly doctor-like controlling skill,

And simple truth miscall’d simplicity,

And captive good attending captain ill:

 

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that, to die, I leave my love alone.

 

Уільям Шекспір, Сонет 66

 Переспів © Валентина Бута

 

Я кличу смерть: несила вже терпіть

І бачити, як гідність жебракує,

Нікчемника, що золотом дзвенить

І те, як віру знову хтось шельмує,

І недоречних славословлень блуд,

І досконалість, зганьблену юрбою,

І честь дівочу, втоптану у бруд,

І міць, що служить немочі в покоях,

І дурня, що повчає мудреця,

І те, як правду знову звуть дурною,

Мистецтво, що скрутила влада ця

І праведність на службі влади злої.    

 

Я кличу смерть. І дня не став би жити,

Та, як тебе, кохана, тут лишити..