Архів теґу: poem

Моє Серце у Горах

Переклад з Роберта Бернса

Robert Burns
My Heart’s in the Highlands
My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer –
A-chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, wherever I go.
Farewell to the Highlands, farewell to the North
The birthplace of Valour, the country of Worth;
Wherever I wander, wherever I rove,
The hills of the Highlands for ever I love.

Farewell to the mountains high cover’d with snow;
Farewell to the straths and green valleys below;
Farewell to the forests and wild-hanging woods;
Farwell to the torrents and loud-pouring floods.

My heart’s in the Highlands, my heart is not here,
My heart’s in the Highlands a-chasing the deer
Chasing the wild deer, and following the roe;
My heart’s in the Highlands, whereever I go.

переклад з Роберта Бернса

Валентин Бут©Моє Серце у Горах

Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.
Прощайте ж, о, Гори і Північ прощай –
Колиска звитяги і гідності край!
Куди б я не плавав, де б не мандрував
Ніколи я Гір своїх не забував.
Прощайте, вершини, укриті в сніги,
Долини, лощини й зелені луги,
Прощайте ліси і діброви на кручах,
Прощайте струмки і потоки гримучі!
Не тут моє серце, не тут, а у Горах:
Полює за оленем в диких просторах,
Полює за ним чи слід сарни шукає –
Душа моя в Горах, хай де я блукаю.

Advertisements

Shoe Nail

For want of a nail the shoe was lost.
For want of a shoe the horse was lost.
For want of a horse the rider was lost.
For want of a rider the battle was lost.
For want of a battle the kingdom was lost.
And all for the want of a horseshoe nail.

 

Вухналь

у переспіві © Валентина Бута

(англійський дитячий віршик, якому дуже корисно навчати і наших діток, перш, ніж вони допнуться до влади )

 

Нема вухналя
І відпала підкова,
Упав вороний,
Не підніметься знову
І гине з конем
Верхівець-командир,
І військо розбите
Благає про мир…
Нема королівства,
Нема короля,
Бо в кузні в свій час
Не було вухналя…

 

 

Ірына Дар’їна, Адвядзі Мяне ад Бяды…

© Ірына Дар’їна

Адвядзі мяне ад бяды…

https://www.stihi.ru/2017/03/04/8246

Адвядзі мяне ад бяды,
Між кустоўя, да самай вады.
Адвядзі мяне ў зацішь сноў,
Дзе каханьнем квітнее любоў.
Адвядзі мяне, не кары,
Што ратуюсь табой да зары.
Адвядзі цераз цемру зораў,
Бо жывая ўжо прастора,
І забудзься на тыя шляхі…
     Бачышь, ластаўка ля страхі…
                              

Ірина Дар’їна, Відведи мене від біди…

у переспіві © Валентина Бута

 

Відведи мене від біди
Між кущів до самої води,
Відведи мене в затишок снів,
Де кохання, де квіти ясні.
Не картай о цій пізній порі,
Що рятунок ти мій до зорі,
Проведи через зоряний шлях,
Бо ожив уже простір в полях
І забудь про похмурі краї…
      Бачиш, ластівка в стрісі своїй.

Ірына Дарьина, Я Хочу Уліцца ў Цябе Струменямі

Я хочу уліцца ў цябе струменямі,
Працяўшы наскрозь, агарнуўшы наўкол.
Сустрэцца аднойчы ў прызначанай браме,
Крануўшы нясьмела мармуравы дол.

Я мушу адбіцца ў лёсе праменьнем,
Нязгаданным неяк у тым гушчары,
Адмовіцца й адцурацца сумненьняў.
Калі ўжо пасьці, то дык да гары!..

Я крочу няўпэўнена, але наўмысна.
Ці побач надзея – сьляпы павадыр?
А памяць хавае пяшчотныя рысы…
Зацягвай хутчэй непазьбежны мой вір.
                                            
              Р.S. У гэтым нейкая недарэчнасьць –
              Мая спрадвечная супярэчнасьць.   

 

15.02.2001г.

Ірина Дар’їна, Я хочу улитися…

в переспіві © Валентина Бута

Я хочу улитися в тебе струмками,
Пронизавши наскрізь, обвивши довкіл,
Зустріти колись хоч в призначеній брамі,
Торкнувши несміло із мармуру діл.

Я мушу одбитися долі промінням,
Незгаданим досі у тій гущарі,
А ще, одцуратися сумнівів тління –
Коли уже падати, то догори.

Крокую невпевнено, але умисно –
Чи бачить надія, сліпий поводир?
А пам’ять ховає минулого риси;
Затягуй хутчіш неминучий мій вир.

        P.S. У цьому певна є  недоречність –
        Моя прадавняя суперечність.

 

Ірына Дарьина, Я працята наскрозь…

© Ірына Дарьина

Я працята наскрозь…

https://www.stihi.ru/2017/03/04/8213

Я працята наскрозь… Няўжо, га,
Будзе раніца не ружовай?
Будзе вечар не аксамітны?
Ці патрэбны такія міты?
Неяк нават неверагодна
Памыляліся мы заўгодна
І рабілі ня тыя крокі,
Вось і стаўся час адзінокі.
Перамеліцца лёс шалены,
Не да гонару тут праклёны.
Подых доўжыцца пачуцьця
Срэбнай стужкі таго жыцьця.
7.01.2002г.

Ірина Дар’їна, Я пронизана наскрізь…

у переспіві © Валентина Бута

 

Я пронизана наскрізь… Невже, бо
Вже світанки не будуть рожеві?
Вечір втратить свої оксамити?
Чи потрібні такі нам міти?
Дещо навіть тепер неймовірно,
Помилялись ми, долі покірні
І робили не зовсім ті кроки,
От і випав нам час одинокий.
Перемелеться злая недоля
Не давай же прокляттям ти волі.
Подих зродить нові почуття,
Срібну парость нового життя.

Johann Wolfgang Goethe, Wandrers Nachtlied

Über allen Gipfeln Ist Ruh,

In allen Wipfeln Spürest du

Kaum einen Hauch;

Die Vögelein schweigen im Walde.

Warte nur, balde

Ruhest du auch.

Йоганн Вольфганг Гьоте, Вечірня  Пісня Мандрівця

у переспіві © Валентина Бута

Скрізь на верхогір’ях тиша –
Не зітхне ніщо, не дише,
Не шелеснуть з верховіть листи,
Стихли геть пташині хори;
Зачекай, мій друже, скоро
Відпочинеш від трудів і ти

10 червня 2017
Валентин Бут

 

 

Rudyard Kipling, BOOTS

(Infantry columns)

We’re foot–slog–slog–slog–sloggin’ over Africa —
Foot–foot–foot–foot–sloggin’ over Africa —
(Boots–boots–boots–boots–movin’ up and down again!)
There’s no discharge in the war!

Seven–six–eleven–five–nine-an’-twenty mile to-day —
Four–eleven–seventeen–thirty-two the day before —
(Boots–boots–boots–boots–movin’ up and down again!)
There’s no discharge in the war!

Don’t–don’t–don’t–don’t–look at what’s in front of you.
(Boots–boots–boots–boots–movin’ up an’ down again);
Men–men–men–men–men go mad with watchin’ em,
An’ there’s no discharge in the war!

Try–try–try–try–to think o’ something different —
Oh–my–God–keep–me from goin’ lunatic!
(Boots–boots–boots–boots–movin’ up an’ down again!)
There’s no discharge in the war!

Count–count–count–count–the bullets in the bandoliers.
If–your–eyes–drop–they will get atop o’ you!
(Boots–boots–boots–boots–movin’ up and down again) —
There’s no discharge in the war!

We–can–stick–out–‘unger, thirst, an’ weariness,
But–not–not–not–not the chronic sight of ’em —
Boot–boots–boots–boots–movin’ up an’ down again,
An’ there’s no discharge in the war!

‘Taint–so–bad–by–day because o’ company,
But night–brings–long–strings–o’ forty thousand million
Boots–boots–boots–boots–movin’ up an’ down again.
There’s no discharge in the war!

I–‘ave–marched–six–weeks in ‘Ell an’ certify
It–is–not–fire–devils, dark, or anything,
But boots–boots–boots–boots–movin’ up an’ down again,
An’ there’s no discharge in the war!

Рад’ярд Кіплінг, ЧЕРЕВИКИ

(Піхотні колони)

переклад © Валентина Бута

 

Ми – ноги – туп–туп–туп – тупаєм по Африці –
Ноги–ноги–ноги–туп – тупаєм по Африці –
(Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!)
Краю не видно цій клятій війні!

Дев’ять–п’ять–дванадцять–три – двадцять дев’ять миль пройшли
Три–дванадцять–десять–сім – вчора тридцять дві втяли –
(Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!)
Краю не видно цій клятій війні!

Ні–ні–не–дивись, що попереду мигтить.
(Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!)
Чоловіки–чоловіки глузд втрачають на той вид
І краю не видно цій клятій війні!

Пробуй–пробуй–намагайсь думати про інше щось –
О, мій Боже–порятуй–щоб із глузду не зійти!
(Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!)
Краю не видно цій клятій війні!

В патронташі–порахуй–скільки–ще–лишилось–куль.
Очі–впустиш–на–дорогу, то протупають по них
(Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!)
Краю не видно цій клятій війні!

Так, ми–можемо–терпіти–втому, спрагу, голод – гей!
Але – Боже – не постійний, осоружний рух оцей:
Черевики–черевики–черевики –вгору–вниз!
І краю не видно цій клятій війні!

Вдень–іще–не–так–погано, бо удень ти у гурті,
А–прийде–ніч–і–лізуть–до–віч тупочуть, мигтять оті
Черевики–черевики–черевики – вгору–вниз.
Краю не видно цій клятій війні!

Я–пройшов–шість–тижнів–пекла–і–засвідчую–одно:
Не–вогонь–то, не–чортиська–не могильна–тьма –воно:
Черевики–черевики–черевики–вгору–вниз,
І краю не видно цій клятій війні!

 

 

 

Percy Bysshe Shelley, Mutability

The flower that smiles to-day
To-morrow dies;
All that we wish to stay
Tempts and then flies.
What is this world’s delight?
Lightning that mocks the night,
Brief even as bright.

Virtue, how frail it is!
Friendship how rare!
Love, how it sells poor bliss
For proud despair!
But we, though soon they fall,
Survive their joy, and all
Which ours we call.

Whilst skies are blue and bright,
Whilst flowers are gay,
Whilst eyes that change ere night
Make glad the day;
Whilst yet the calm hours creep,
Dream thou—and from thy sleep
Then wake to weep.

Перси Биши Шелли, 

Изменчивость

перевод © Валентина Бута

 

Алых роз, чьё призванье манить
Облетит завтра пышный цвет.
И всё то, что хотим сохранить
Уступает давлению лет.

Жизни прелесть не так ли хрупка?
Словно молнии быстрой рука,
Столь же яркая, как коротка…

Честь… как просто её уязвить!
Дружба верная – редкость сейчас.
И вновь продано счастье любить
За отчаянный блеск гордых глаз…

Но, пусть как быстротечен лёт дней
Мы храним в себе свет их огней,
Радость их, что нам стала своей.

Так пока неба синяя сень,
Пока розы пленяют нас,
Пока ночь превращает в день
Колдовство твоих милых глаз,

Пока времени дремлет палач,
Пока жизнь не сорвалась вскачь –
Помечтай, а потом уже плачь…

 

 

Edmund Waller, On a Girdle

That which her slender waist confined,
Shall now my joyful temples bind;
No monarch but would give his crown,
His arms might do what this has done.

It was my heaven’s extremest sphere,
The pale which held that lovely deer;
My joy, my grief, my hope, my love,
Did all within this circle move!

A narrow compass! and yet there
Dwelt all that’s good, and all that’s fair!
Give me but what this riband bound,
Take all the rest the sun goes around!

Едмунд Уоллер, Поясок

в перекладі © Валентина Бута

 

Її вузенький поясок
Тепер стискає мій висок:
Король короні не завдячить
Отим, що він для мене значить.

Моїх небес найвищий лан –
Він обіймав коханій стан;
Мій сум, любов, дарунки долі
Містились в цім чарівнім колі.

Вузеньке коло це моє,
Та в нім усе найкраще є.
За те, що пояс цей стискав,
Повір, я б цілий світ віддав!

George Gordon Byron, Darkness

I had a dream, which was not all a dream.
The bright sun was extinguish’d, and the stars
Did wander darkling in the eternal space,
Rayless, and pathless, and the icy earth
Swung blind and blackening in the moonless air;
Morn came and went—and came, and brought no day,
And men forgot their passions in the dread
Of this their desolation; and all hearts
Were chill’d into a selfish prayer for light:
And they did live by watchfires—and the thrones,
The palaces of crowned kings—the huts,
The habitations of all things which dwell,
Were burnt for beacons; cities were consum’d,
And men were gather’d round their blazing homes
To look once more into each other’s face;
Happy were those who dwelt within the eye
Of the volcanos, and their mountain-torch:
A fearful hope was all the world contain’d;
Forests were set on fire—but hour by hour
They fell and faded—and the crackling trunks
Extinguish’d with a crash—and all was black.
The brows of men by the despairing light
Wore an unearthly aspect, as by fits
The flashes fell upon them; some lay down
And hid their eyes and wept; and some did rest
Their chins upon their clenched hands, and smil’d;
And others hurried to and fro, and fed
Their funeral piles with fuel, and look’d up
With mad disquietude on the dull sky,
The pall of a past world; and then again
With curses cast them down upon the dust,
And gnash’d their teeth and howl’d: the wild birds shriek’d
And, terrified, did flutter on the ground,
And flap their useless wings; the wildest brutes
Came tame and tremulous; and vipers crawl’d
And twin’d themselves among the multitude,
Hissing, but stingless—they were slain for food.
And War, which for a moment was no more,
Did glut himself again: a meal was bought
With blood, and each sate sullenly apart
Gorging himself in gloom: no love was left;
All earth was but one thought—and that was death
Immediate and inglorious; and the pang
Of famine fed upon all entrails—men
Died, and their bones were tombless as their flesh;
The meagre by the meagre were devour’d,
Even dogs assail’d their masters, all save one,
And he was faithful to a corse, and kept
The birds and beasts and famish’d men at bay,
Till hunger clung them, or the dropping dead
Lur’d their lank jaws; himself sought out no food,
But with a piteous and perpetual moan,
And a quick desolate cry, licking the hand
Which answer’d not with a caress—he died.
The crowd was famish’d by degrees; but two
Of an enormous city did survive,
And they were enemies: they met beside
The dying embers of an altar-place
Where had been heap’d a mass of holy things
For an unholy usage; they rak’d up,
And shivering scrap’d with their cold skeleton hands
The feeble ashes, and their feeble breath
Blew for a little life, and made a flame
Which was a mockery; then they lifted up
Their eyes as it grew lighter, and beheld
Each other’s aspects—saw, and shriek’d, and died—
Even of their mutual hideousness they died,
Unknowing who he was upon whose brow
Famine had written Fiend. The world was void,
The populous and the powerful was a lump,
Seasonless, herbless, treeless, manless, lifeless—
A lump of death—a chaos of hard clay.
The rivers, lakes and ocean all stood still,
And nothing stirr’d within their silent depths;
Ships sailorless lay rotting on the sea,
And their masts fell down piecemeal: as they dropp’d
They slept on the abyss without a surge—
The waves were dead; the tides were in their grave,
The moon, their mistress, had expir’d before;
The winds were wither’d in the stagnant air,
And the clouds perish’d; Darkness had no need
Of aid from them—She was the Universe.

Джордж Гордон Байрон, Пітьма

у переспіві © Валентина Бута

 

Я бачив сон. То був не зовсім сон:
Яскраве сонце згасло і зірки
Блукали гаснучи в одвічному просторі
Без променів і напрямку; Земля закрижаніла
Крутилася сліпа, чорніючи в безмісячній пітьмі.
Приходив ранок і минав, і знов приходив, не народжуючи дня.
І люди забули пристрасті свої, вжахнувшись
Отої їх великої біди; серця заклякли
В однім егоїстичному бажанні – світла.
І почалося життя біля багать. І трони,
Палаци коронованих царів, хатини,
Помешкання і те, що в них було
Йшло у вогонь; із димом йшли міста.
І люди збиралися навкруг палаючих своїх хатин
Щоб глянути хоч раз іще один одному в вічі.
Щасливі ті були, хто жив неподалік вулканів
І їх палаючих у темряві горнил.
Тремтливе сподівання –
Ото і все, що ще лишилось в світі.
Запалено ліси, та в лічені години
Згорали й падали столітні дерева у гуркоті і тріску,
Вкриваючи довкруг все чорнотою.
Людські обличчя у згасаючому світлі
Несли на собі вираз неземний:
Їх мов судомили ті відблиски багаття.
Одні лежали, закривши очі й плакали, а той,
Зіпершись підборіддям на долоні, всміхався,
Інші бігали туди й сюди, годуючи вогонь
Своєї тризни і вгору поглядали
В шаленім збудженні на чорні небеса –
Похмурий саван згинутого світу, і потім знову
Погляд опускали з прокляттям диким в прах,
Й зубами скреготали, й вили.
Пронизливо кричали птахи,
Тріпочучи на стигнучій землі
І вже не знали, нащо їм ті крила. Прийшли
Найлютші бестії, забувши про свій дикий шал,
Сповзалося гадюччя, тремтячи, сичало,
Звивалося в юрби по-під ногами,
Та вже не жалило і люди вбивали їх, щоб з’їсти.
Війна, якої на разі саме не було,
Розпочалася знов. Знов їжа здобувалась
Ціною крові. В темряві, забившись у щілини,
Гриз кожен свій шматок. Любові не лишилось –
Єдина думка володіла світом – вона була про смерть,
Миттєву і безславну. І голоду нестерпний біль
Безжально гриз нутро. І мерли люди
Але і їх кістки не відали спокою, як і тіла,
Зжирав скелет скелета, собаки навіть хапали хазяїв.
Всі, крім одного – цей лишився вірним
І гавкаючи гнав він птицю, звірів і людей голодних від трупу,
Аж доки голод, або ще інший мрець
Не зваблював урешті їхні хижі ікла.
Сам же без шматка,
То гірко скиглячи, то стогнучи весь час
Лизав він мертву руку, та ласки не діждавши, врешті здох.
Померли всі. Лиш двоє залишились
Запеклих ворогів. Зустрілися вони
На місці спаленого кимось вівтаря,
Де тисячі святих речей знайшли
Собі зужитку зовсім не святого.
І кинулись ці двоє тремтячи
Згрібать холодними кістлявими руками той попіл;
З останніх сил роздули іскру, вогник освітив,
Немов глузуючи, напружені обличчя,
Зустрілись погляди, відразу упізнали
Одне одного нещасні ті і, скрикнувши, сконали.
Ненависть, що жила в них, вбила їх.
Чи ж варт питатися, в чиє чоло без правил
Рукою голоду вкарбовано: «Диявол»?
І світ був пустка, велелюдний, могутній світ
Був нині мов брила, без часу, без листви, дерев, людей, життя – кавалок смерті, хаос небуття.
Озера, ріки, океан затихли,
Ніщо не зворухне їх мовчазних глибин,
Безлюдні кораблі гниють на морі тихо:
Їх щогли нищить тлін.
Без сплеску вони падають у воду
І хвиль уже нема.
Припливи відгуляли,
Бо Місяць, їх володар, згас.
Його пожерла тьма.
Вітри завмерли в мертвому просторі,
Розтали хмари, зник їх тіні слід –
Пітьмі не треба було нині допомоги,
Вона була Весьсвіт.
(9-15.Х1.1997)