У Пошуках Мрії

© Валентин Бут

Вступ

Мрії про море: їх витоки і перспективи; про невидимі ланцюги, якими їх було припнуто до непідйомних мртвих якорів; про книжкові світи, які часом реальніші за ті, що оточують нас; про те, як впевненість почерпнута в них, не дає занепасти духом; про приховані до пори перепони.  

В мальовничому містечку Білопіллі, де я народився, великої води зроду-віку не було. Невеличка річечка Крига, яку сьогодні майже звели нанівець – ото й усе. Найближче море знаходилося більш ніж за п’ять сотень кілометрів. Тож, потяг до нього, який проявився доволі рано, мої батьки вважали досить дивним. Була, щоправда, поїздка до Маріуполя, на Азов, в яку вони взяли мою сестричку й мене, п’ятирічного. Але все, що затрималося від неї в моїй памяті – то нічний перон Південного вокзалу Харкова,  чорний, лискучий, пахкаючий клубами білої пари велетень-паротяг з гігантськими червоними колесами, розпечені плити набережної і мутно-зелені теплі хвилі, які владно тягнули на глибину. Потяг до моря, можу з певністю те сказати, був навіяний читанням книжок. Так вже сталося, що найпершими моїми книжками була збірка екзотичних індонезійських народних казок Буслів Дарунок та чудово ілюстроване  видання знаменитого  Лікаря Айболитя, подаровані на восьмиріччя моєю тітонькою Елеонорою. Я й досі, здається, відчуваю запах їх свіжої друкарської фарби, дотик їх цупких сторінок, бачу їх яскраві ілюстрації…

Може, ота айболите-бармалеєва одісея і заронила першу зацікавленість захоплюючими морськими пригодами, але потяг до далеких морів, білих вітрил, поза всяким сумнівом виник через захоплення гордими, безстрашними героями творів Купера, Сабатіні, Жюля Верна, Лондона, Стівенсоно, Твена.  Я поглинав ті книжки одну за одною, вишукуючи їх у всіх доступних мені на той час бібліотеках: шкільній, в міській дитячій та центральній районній. Вони стали для мене вікном у безмежний світ, сповнений захоплюючих пригод, неймовірних можливостей, яскравих почуттів – світ, який був таким відмінним від сірої буденності  існування провінційного совєцького райцентру, з усією його убогою одноманітністю, з його умовностями, забобонами і нескінченною гаровкою яка висотувала сили з моїх батьків, майже не лишала їм часу не те що на звичайні життєві радощі – навіть на повноцінне спілкування з нами, малими. О, той ідеалізовуваний нині світ розвинутого соціалізму…

Начитавшись подібних книжок, озброївшись довгими луками, ми, хлопці, перевтілювались то на робінгудів, то на безстрашних лицарів, то на індіанців вільних прерій. Виготовлення мечів, шабель, лицарські бої, де за щити правили розмальовані яскравими гербами  поцуплені з бочок днища, а за шоломи – прикрашені півнячим пір’ям старі бляшані відра. Будівництво вігвамів, шиття справжніх мокасинів, читання слідів, змагання зі стрільби по мішенях було не єдиною нашою розвагою. Якось харків’янин Юрко Яковлєв, який приїздив на літо до діда-баби, роздобув книжку Верзіліна Слідами Робінзона. То була незвичайна книжка! Вона розкрила нам дивовижний світ рослин. Ми захоплено смакували печеним корінням реп’яха, робили салат з кульбаби, кропиви, зупиняли кров подорожником, корою верби. Та, хіба все пригадаєш тепер! Хтось скаже, що ми робили наш світ цікавим і яскравим самі. Але ж ні – своєю дитячою уявою ми лише оживляли світи, даровані нам тими неймовірно-захоплюючими книжками. 

Перераховуючи зараз оті свої дитячі літературні уподобання, я піймав себе на думці, що не згадав книжок українських авторів. Вони були, звісно ж. Шевченків Кобзар, книжки Нестайко, Івана Ле, Василя Шевчука, Володимира Гжицького, ще раніше – українські народні казки. Зараз я думаю, що українських за духом книжок було насправді замало. Совєцька ідеологія вважала за краще, щоб дітвора захоплювалась чимось відстороненим, аніж цікавилась своєю власною історією, своєю літературою. Та зацікавленість прийшла згодом. Не могла не прийти. А проте, навіть тоді, за пануючого совка, і окрім класиків, видавалося чимало гарної української літератури. І якими накладами!

Якось, – мені було тоді тринадцять років – шукаючи подарунок матері до такого популярного в ті часи Міжнародного жіночого дня, я надибав подарункове видання Енеїди Івана Котляревського від видавництва Дніпро. Книжка була такою, що один лише погляд на неї викликав непереборне бажання негайно придбати її: була не лише в суперобкладинці, але й поміщалася в гарно ілюстрованій, з золотим тисненням, картонній скриньці. Коштувала вона аж чотири карбованці п’ять копійок – чимало, як на тодішні книжкові ціни –  але я мав ті гроші, тож купив її навіть не розгортаючи. Продавчиня, запаковуючи книжку разом з  пластиковою трояндою  в целофановий пакет, перев’язуючи все те яскравою шовковою стрічкою – обов’язкові атрибути подарункового набору тих часів –  якось аж надто мило усміхалась, кажучи, що такий подарунок на жіноче свято є дуже особливим. Я й сумніву в тому не мав, бо на той час з Енеїдою був знайомий. Був радий, що ухопив єдиний екземпляр. Прихований сенс її слів став зрозумілим значно пізніше і стосувався, поза всяким сумнівом,  розкішних надзвичайно колоритних ілюстрацій Анатолія Базилевича.

Як би там не було, пристрасть до моря, раз увійшовши в моє серце, вже не полишала його. Воно манило мене плюскотінням теплих хвиль, невідкритими островами, що виростали з-над горизонтів моєї уяви купами тонконогих, довгокосих пальм, манило екзотикою невідомих світів, сповнених великих пригод і ще більших можливостей. Ну і, звісно ж, піратський мотив :). Куди ж без нього! Пригоди Джима Гокінса, Бена Ганна, захоплююча одісея капітана Блада – все те, за відсутністю інших виходів, виливались у будівництво моделей біловітрильних фрегатів, бригантин та шлюпів, які маєстатично борознили зеленкуваті хвилі невеличкого, густо обсадженого вербами ставочка з берегами порослими осокою, що знаходився неподалік нашого двору.

Сповнений мрій світ дитинства… Як мало спільного він мав з реаліями! Мій батько, Віктор Федотович працював оператором величезного металообробного стругального станка на місцевому машинобудівному заводі. Мама, Жаннетта Володимирівна,  була агрономом-хіміком приміського радгоспу ВІЛАР, що спеціалізувався на вирощуванні і частковій переробці лікарських рослин. Обоє були великими трудівниками і люблячими батьками. То були нелегкі часи. Тим, хто зітхає сьогодні за совєцьким “раєм”, я хотів би, на прикладі своєї сім’ї,  нагадати лише кілька ньюансів. Так, мої діди пережили чотири, а батьки два голодомори. Мого діда Федота, який довірившись ленінській політиці НЕПу спробував було легалізувати свій маленький чоботярський бізнес (дід був гарним чоботярем), було кинуто до буцегарні, де йому ламано в дверях пальці з вимогою видати неіснуюче золото. Бабуся Олександра Василівна ледве викупила його тоді звідти, продавши все, що мала. Діда Володимира, з материнського боку, який працював інженером на Азовсталі було командировано на Сумський завод ім. Фрунзе. Там, перед війною, його було заарештовано за чиїмось безглуздим наклепом і невдовзі розстріляно як ворога народу. Ні дід Федот Іванович, ні бабуся Олександра Василівна ніколи не отримували пенсії. Хоча наша сім’я вважалася заможною, та заможність була дуже відносною. Так одна з ознак заможності – радіола Vef Radio з’явилася в нашому домі в 1961 році, а перший телевізор лише в 1973. Але навіть така “заможність” давалася тяжкою працею. Дід шив чоботи, продовжував торгувати ними на базарі до восьмидесяти трьох років, до самої своєї смерті. Повернувшись з роботи, батьки не мали відпочинку, гаруючи на городі, пораючи чималу господарку. І якщо на державному підприємстві бували вихідні, то в домашній гаровці про них і не чули. І саме тому я страшенно вдячний моїм батькам, моїм діду та бабусі, які уможливили проростання тих моїх мрій.

Підростаючи, я скоро з сумом зрозумів, що часи бригантин давно минули і геть не залишилось невідкритих островів. Романтика Півночі, широко пропагована тоді в Союзі, якось не зачіпала. Натомість,  раптом виявив, що мені пощастило бути сучасником таких неймовірних людей як Жак-Ів Кусто, Бернгард Гржимек, Тор Гейердал, Тімоті Северин. Книжки Кусто В Світі Безгоміння та Живе Море були зачитані до дірок, а його фільми, демонстровані в знаменитому Клубі Кіноподорожів відкривали цілий світ: безмежний, цікавий, привабливий. Той же Сенкевичів Клуб Кіноподорожів познайомив з неймовірними плаваннями Гейердала. В мене відлягло від серця: світ не змінився – був так само повний пригод і можливостей. Інша річ – чи легко було долучитися до них! Мені випало народитися в часи коли контроль комуністичної імперії “будівників комунізму” над моєю країною був тотальним і той режим був аж ніяк не зацікавлений, щоб мобілізовані ним робочі мурахи, трудом яких він існував, спробували принад вільного життя,  стали самі розпоряджатися своєю долею. Але тоді я ще не усвідомлював до кінця, що моя мрія припнута до непідйьомного мертвого якоря. Перші перешкоди були дещо іншого порядку.

На жаль, скоро виявилося, що проторені стежки до моря для мене практично недоступні. Про судноводійство і не йшлося. Навіть запит до Одеського Гідрометеорологічного інституту повернувся з відмовою. Стан мого зору ( +5 діоптрій, гіперметропічний астигматизм обох очей) не відповідав критеріям факультету океанології, куди в тій безвиході я збирався було податися.

(Кадр з мого відеофільму: Daydream – Мрія)

Але ті перепони вже не могли спинити мене.  На той час я вже точно знав, що море від мене нікуди не дінеться.  – Звідки така впевненість? – спитаєте. Річ в тому, що в 1974 році я більш менш випадково надибав книжку  Анджея Урбанчика Самотні Рейси – справжню хрестоматію самотніх морських плавань під вітрилами. Прочитавши, чи краще сказати, всотавши ту книжку, я вже був певний, що то – моє 🙂 . Але про те – далі.

 

Розділ 1. Спроба.

Перший човен, перша невдача: далеке річкове плавання завершилось, щойно розпочавшись :); каное з долини ріки Юкон – будівництво і смак перших плавань на своєму власному судні.

Книжки, як я вже згадував, з дитинства грали величезну роль в моєму житті. Найбільше мене вабили пригоди, море, можливість власними очима побачити безкрайній світ з усіма його дивовижами. Саме тому, книжка Анджея Урбанчика “Самотні рейси” стала справжнім відкриттям. Виявилось, що вітрило нікуди не зникло з океанських просторів, не звелося до гонок на іграшкових човниках на дистанції спортивних гонок. На жаль, в уяві більшості навіть сьогоднішніх українців, “яхта” частіше асоціюється з оголеними доступними дівчатами на її борту, з випивкою, з фотосесією на швартовах і дуже рідко з тим, для чого вона насправді призначена – з дальніми плаваннями. В своїй книжці автор розповідав про замріяних в море людей, які піднявши вітрила своїх, часто невеличких, дуже простих човників, перетинали океани, вирушали у навколосвітні подорожі, брали участь у захоплюючих одиночнох океанських перегонах.  Багато  тих сміливців, як от юрист-військовий пілот-тенісист Ален Жербо, фотограф Гаррі Піджен, газетяр Роберт Менрі  чи шістнадцятилітній юнак Робін Лі Грехем не мали жодного стосунку до морських професій. Це надихало. А плавання польських яхтсменів – Леоніда Теліги, Кшиштофа Барановськєго, Євгеніуша Мочидловськєго, болгарського подружя Папазових та політика розрядки, що саме витала тоді в повітрі, давали великі надії на те, що сумнозвісна “залізна завіса”, якою есересерія відгородилася від світу, не стане мені нездоланною перепоною .

Я збирав вирізки з газет, журналів, що стосувалися яхтингу, вишукував в книгарнях такі рідкісні тоді книжки про плавання на яхтах. І то не завжди були описи плавань. Я вирішив дієво готуватися до майбутньої подорожі, тож виписав з Ленінграда  “Навігацію” Лялькова та Васіна, “Довідник штурмана” Бурханова, “Практику кораблеводіння” Смірнова та “15 проектів суден для аматорської побудови” під редакцією Г. Новака. Тоді ж я відкрив для себе збірник “Катера и Яхты” та  польський часопис “Żagle I Jachting Motorowy”. Аби плавати по морю потрібні були відповідні знання і бодай якесь судно. Вартість яхт в Союзі, більш ніж помірна у порівнянні з цінами світового ринку, була в той же час  захмарною для пересічного громадянина країни Рад. Аби заробити на пристойне суденце довелося б покласти не одне десятиліття. Але ж молодість хоче все і одразу :). Отже треба було стати ще й кораблебудівником.   Але першого свого човника я… знайшов.

Трапилося це  навесні 1975 року  у рівчаку, що й сьогодні вигинається уздовж Старосільського провулка. То була типова для тих місць триметрова плоскодонка, шириною не більше метра. Дюймової товщини борт її був не вищий сорока сантиметрів. Оскільки про власника його ніхто нічого не знав, а стан човника і сусіди свідчили, що покинуто його давно, я подумав, що не буде великим злочином спробувати привести його до ладу  Я витягнув його з води, засмолив днище і, надсилу перетягнувши до річки, побрався проти досить швидкої паводкової течії. Пропливти треба було трохи більше двох кілометрів, але жердина, якою відштовхувався, не скрізь досягала дна, а єдине весло, нашвидкоруч вирізане з дошки, зламалося після перших серйозних зусиль, прикладених до нього.  Швидко сутеніло, западала ніч. Я вже добряче вимерхався, річка ж невтомно струмувала назустріч, зносячи човна назад, щойно я послаблював зусилля.  Справа ускладнювалась ще й тим, що  через кожні десять хвилин я мусив вичерпувати воду –  смола, зідрана з днища в часі подолання тих трьохсот метрів, шо відділяли рівчак від річки, відкрила щілини і човен протікав мов решето. То була нерівна боротьба. Плечі щодалі дужче наливалися свинцем, від перенапруження заніміла спина, кожен мій порух різким болем віддавався в поопереку. Але, подолавши дві третини шляху, я був впевнений, що пропливу і решту. На жаль, я не врахував, що саме на тому відтинку річка звужувалась, відповідно, драматично зростала  швидкість стиснутої берегами течії. Не бажаючи здаватися, я подвоїв зусилля, які й так  були майже на межі. Кілька разів, здавалося, я вже був близький до успіху, але  дірявий човен так швидко наповнювався водою, що я хоч-не-хоч мусив випускати з рук жердину, щоб вичерпати воду. Чи треба казати, що за ті хвилину-дві, доки займався вичерпуванням води, течія зводила нанівець здобутий неймовірними зусиллями виграш… Розуміючи, що довго продовжуватись так не може, я пристав до берега, вичерпав якомога ретельніше всю воду і рушив на прорив, поклавши собі не спинятися, доки  не пройду того вузького  місця. Перехопивши жердину зручніше,  я знову погнав човна вперед, намагаючись триматися якомога ближче берега, подалі від стрижня течії. Але у звуженні та тактика не допомагала, адже там все русло було суцільним стрижнем.  Аби не водити довго козу, скажу, що  мій човник наповнився водою і пішов піді мною на дно, в той самий момент, коли я майже проминув найвужчу ділянку.

Випливши на берег після першої в моєму житті корабельної аварії, я викрутив як міг одяг, взув єдиний кед, що залишився і почалапав додому – нещасний судновласник, що втратив своє судно. Течія забрала не лише мого ковчега та кеда. На дні лишилися окуляри, замовити які можна було лише в Ленінграді. А без них  завершення випускного десятого класу перетворювалось на проблему. В темряві продовжувала грізно бульготіти, підмиваючи береги річка, але над головою ясно світив місяць і десь в кущах затьохкав перший соловейко. Життя, попри гіркоту втрати, попри всю свою бентежність, було прекрасним!

Якби хтось надумав спитати мене тоді, нащо мені був той човник, я навряд чи зміг би відповісти, адже до риболовлі я був байдужий, а запливти кудись нашою зарослою очеретами річечкою видавалаося справою надто фантастичною. Тим не менш, не минуло й двох років (на той час я встиг одружитися), як однієї червневої ночі я знову з’явився на березі Криги.  Цього разу я підготувався значно краще. Випадковий перехожий, якби такий трапився тоді на моєму шляху, був би вражений на той вид. І не дивно, бо під поклажею, яку я ніс на собі вгиналися б ноги і в коня. Окрім чималого заплічника з харчем -картоплею, рисом та сублімованими кашами в пакетах, з лівого боку до пояса в мене був причеплений примус – геніальна мобільна пічка, яка працювала на пекельній повітряно-гасовій суміші та дволітрова алюмінієва фляга з гасом,  а у великій черезплічній сумці на правому боці я ніс  зміну одягу, засоби гігієни, мінімальний набір алюмінієвого посуду,  просте навігаційне приладдя – компас, мапи, путівники, олівці, ручки, щоденник, фотоапарат “Смена 8-М”, і ще кілька кілограмів подібного ж дріб’язку. Згорнута рулоном вовняна ковдра з листом тонкої лавсанової плівки була приторочена до заплічника, а в руках , в брезентовому чохлі з-під тисівських перегонових лиж дружини (вона саме в тому році стала чемпіонкою України) я ніс три довгих весла – два робочих і одне запасне. Весла були виготовлені за всіма правилами теслярського мистецтва, ідеально відшліфовані та кількаразово просочені  гарячою оливою. Кінці їх люпатей були обкуті смужками листової латуні, а місця контакту з уключинами захищені манжетами з товстої шкіри. Уключени, зігнуті з міцного десятиміліметрового сталевого прута, не мали наскрізної осі, що ослаблювала весло, були простими та надійними.

Добравшись до свого човника, якого в тому часі чиясь хазяйновита рука посадила на ланцюг, я відчепив його, завантажив в нього всю свою поклажу і, відштовхнувшись від берега, поплив вниз за течією.

Що за чудові то були миті! Небо щойно почало втрачати свою бездонно-чорну глибочінь. Сірувато-попеляста  барва, що поволі, але невідворотно поширювалась зі сходу, розчиняла в собі діаманти зірок, наливалась чистими прозорими кольорами  нового дня. В густих кронах прибережних дерев починали прокидатися пташки, несміло озивались, перемовлялись між собою, радіючи новому дню. Плесо річки, краї якого ще тонули в прибережній темряві, мов живе дзерало відбивало  стрімко світліюче небо. Війнув вітерець. Під його подихом  зітхнули прокидаючись кучеряві верби, срібнолисті тополі, зашелестіли стиха, милуючись своїм відображенням у темному дзеркалі вод. Де-де скидалася риба, налякана  чи то нападом хижої щуки, чи плеском весел та динамічним рухом човна.

Ми посувались швидко. Під форштевнем весело плюскотіла хвиля, розбігалася по боках, погойдуючи широке латаття, воскові голівки гордих водяних лілей та жовтих русальних маківок. Але той чудовий, стрімкий, безперешкодний рух дуже швидко урвався. Причиною тому був низький міст, який, мов лиха проява, вигулькнув з-за вигину річкового берега. Підпливши ближче, я побачив, що між його нижніми колодами і плесом було менше двох вершків. Берег з обох боків був досить крутим, тож  всі мої спроби витягти самотужки важенного човна на берег були лише втратою часу. Щаслива думка, як водиться, прийшла коли руки, ноги потерпли від надлюдських зусиль, а спина, здавалось, ладна була луснути.  Вихід був проcтим, хоч і марудним: винісши з нього все своє добро, я просто нахилив човника на один борт, дозволивши воді заповнити його майже повністю і в такому стані легко провів під мостом. Потім довелося, щоправда, з півгодини не розгинаючись орудувати каструлею, відливаючи воду, але то вже були дрібниці.

Сонце тим часом піднялося над деревами. Доки я пропихав човна під мостом та виливав з нього потім річку, на смарагдовому лузі неподалік  з’явилося кілька рябих корів та голосистих кіз, а по  мосту затупотіли черевики  перших робітників. Треба сказати, що на відміну від сьогоднішнього, в тогочасному Білопіллі функціонувало кілька заводів та фабрик, не кажучи вже про різну дрібноту, на кшталт, будівельних контор, автопарків і тому подібних закладів. Робочий час на тих підприємствах розпочинався, як правило, о восьмій ранку, а що годинник показував лише пів на сьому, то ті перші були, поза всяким сумнівом, з тих, що завжди люблять приходити на робоче місто зарані. Повагом перемовляючись, вони раз-по-раз кидали зацікавлені погляди в мій бік. Купа речей на березі не могла не притягувати їх уваги.

Вичерпавши нарешті воду і так-сяк осушивши місце на носі, куди поскладав свій нехитрий скарб, я зітхнув з полегкістю, знов сідаючи до весел. З прикрою затримкою я впорався і ніщо не віщувало, що випробування лише починалися. Більше того – чигали на мене вже за кількасот кроків.

Тим випробуванням було звуження русла з 15-20 до 3-5 метрів. А ле не звуження становило проблему, а те, що весь його об’єм  на дві третини глибини був забитий ряскою. Малесенькі зелені рослинки були там так спресовані, що човен  уткнувся в них носом, немов в болотистий берег. Всі зусилля зрушити його з місця були марними. Не залишалося нічого іншого, як роздягнувшись, зануритися в те густе болото  (глибина там була трохи більше півтора метра) і пробивати прохід човнові своїм тілом. То був тяжкий труд. Досить лиш сказати, що на подолання півтори сотні метрів пішло не менше трьох годин.

Зате далі моя  Крига розширювалась, а ще за кількасот метрів зливалась зі своєю сестрою – Виром. Що за мальовничі краєвиди розкрилися перед моїми очима! Смарагдові луки з порослими де-де купами  верб, з табунцями тополь були ще вкриті густою росою, яка зблискувала під промінням сонця немов розсипані якимось чарівником діаманти. На берег іноді вибігала низка біленьких хаток під червоними дахами. Зацікавлено поблискуючи чисто вмитими віконцями, вони слідкували за моїм човником. Деякі, соромливо виглядали крізь віття густих гаїв, що підступали часом ледь не до самої води. В такому місці до річки спускалася стежина, а часом і ціла вулиця, виднілися містки з  двійком-трійком припнутих до них човнів. Хвильки здійняті моїми веслами пюскали об їх червоно-чорні борти, ламали їх віддзеркалення в темноті підбережної води.  Тим часом, над ясно-блакитним  плесом річки, над соковитим зеленим лататтям з восково-білими розетками лілей тріпотіли прозорими крльцями зелені, блакитні бабки, схожі на живі гелікоптери, зависали на мить, наче роззираючись навкруги і різко змінивши напрям мчали далі. Стріпуючи гострими крильцями, обабіч блискавкою проносилися ластівки, а високо в небі  над луками голосисто видзвонював жайворон. Я на повні груди вдихав свіже повітря, напоєне духом квітуючої левади, гострими запахами аїру та прибережної осоки, милувався тими розкошами, не забуваючи при тому розмашистими рухами гнати свого човника вперед. Річка то звужувалася, то широко розливалася, а в одному місці навіть стрибала через поріг. Тут, на мілині, вода пінилася, нестримним потоком переливаючись вниз. Поріг був, проте, невисоким. Мій човник, шкрябнувши днищем об край, легко подолав його.

Було вже після полудня, коли далеко попереду відкрився височенний залізничний міст.  На той час я трохи вимерхався, тож вирішив зробити зупинку на високому лівому березі. Їсти дуже не хотілося, тож мій пізній сніданок був доволі простим: кусень запашного чорного хліба з двома шматочками біло-рожевого сала та соковита хрумка цибулина з довгими зеленими косами. Запивши те кількома ковтками чистої води з фляги та трохи перепочивши, відштовхнувся від берега і повеслував далі.

За мостом річка знову звужувалась. Знову стали траплятися забиті ряскою затори. Чимдалі, їх ставало все більше.  Річка, петляючи по рівнині, іноді повністю губилася в осоці та очереті. Мої намагання пробитися крізь ту стіну тривали до самого вечора. Сонце сховалося за високим  пасмом, на якому виднілися будиночки міста Ворожби, коли стомлений до краю, я випустив зі стертих до крові рук весло і опустився на лавку. Настрій був пригніченим, адже відстань, яку навпрошки можна було подолати за дві години, я з величезним напруженням сил пройшов за цілий довгий день. Більше того – попереду ріка повністю зникала в густій стіні осоки, очерету і скільки можна було бачити ті річкові хащі з невеликими прогалами тягнулися аж до темніючого на горизонті лісу. За таких умов, пробитися до нього навряд чи вдалося б і за два дні.  Припнувши човна до верби,  що росла на самому березі, я розпалив примус і став готувати обід. Навколо  стіною стояв очерет, зелена, затягнута клятою ряскою вода, майже непомітно переходила в низький берег. Закумкали жаби: спершу одна, потім друга. Їх голоси перекривали навіть реактивне гудіння мого нагрівального приладу. На душі, тим часом, на відміну від чистого неба, насиченого яскравими  кольорами поринаючого за горизонт сонця, було хмарно. Згадалася мила, ніжна дружина, полишена сама вдома, згадалося, що ні словом не обмовився про свої наміри ні батьку, ні матері і те відчуття провини не додавало запалу, рішимості продовжувати розпочате. Ще не закінчивши вечерю, я утвердився в думці, що перш ніж продовжувати плавання, маю ще побувати вдома. Отож, взявши з собою лише найцінніше, прилаштувавши решту на човні, замаскувавши його зрізаними пучками очерету, я подався до дому. Зупинка міжміського автобуса, як виявилось, була зовсім поряд, тож вже за сорок хвилин я вже був в обіймах моєї любої дружини. Ті обійми були настільки міцними, що ні наступного дня, ні за тиждень я так і не продовжив того плавання. Коли ж, вже восени, я повернувся в мій очеретяний прихисток, човника там вже не було.  Чи був я засмучений? Чи відбила перша невдача смак до подорожей? Зовсім ні. Я зробив певні висновки, вирішив, що до серйозної виправи готуватися треба відповідно. А човник… Човник я  поклав собі збудувати: легкий і мобільний – саме для такої річки.

З багатьох проектів вибрав традиційне індіянське каное – човник, так  гарно описаний у романах Фенімора Купера.  Приваблювала простота конструкції і невибагливість до матеріалу.  Тої ж осені з  дюймової лози на дебелих  чуланних дверях було вигнуто шпангоути, а наступного літа на стапелі вже стояв готовий набір. Залишалося лише обтягнути його березовою корою. От з цим і виникли труднощі. Здирати кору з живого дерева не піднімалася рука. Знайти ж всохле не вдавалося.  Можна було б замінити природній матеріал чимось синтетичним, на кшталт лінолеума, але в тогочасних магазинах то був товар дефіцитний. Минуло літо, під осінніми дощами, під снігом довгої зими набір деформувався, скосбочився.  Не було сенсу намагатися виправити його.

Натомість, врахувавши попередній досвід, я виставив на очищеному від нього стапелі новий набір. І цього разу це було каное, але не круглобоке, а з трапецієвидними шпангоутами. Такими човниками з давніх-давен широко користувалися на Алясці  тлінкіти, та хайді.

Будівництво відбувалося під відкритим небом, тож, зважаючи на те, що літом на Слобожанщині дощі не дивина, темпи його були досить високими. Власне, каное було збудоване менше ніж за тиждень.  Спершу з тонких рейок було виставлено набір з кіля та кількох конструктивних шпангоутів. Потім набір було обтягнуто стрингерами, а  проміжки між конструктивними шпангоутами заповнено тоненькими дощечками, які допомагали окреслити контур для формування обшивки. Якщо називати речі своїми іменами, то тими дощечками було не щось інше, як звичайна штукатурна дранка, дві в’язанки якої я придбав  за карбованець в будівельному магазині. Треба визнати, що ми  з дружиною не заробляли великих грошей, тож ідея економії в ході цього суднобудування була ключовою. Чи варто дивуватися після такого визнання, що обшивка човника була виконана з пари ряднин та кількох підшивок старих газет? Все те було склеєно за допомогою казеїнового та епоксидного клею, висушено і пофарбовано. Вузькі  пупу та прову (кормову та носову частини) було обтягнуто зверху тонким брезентом, прооліфлено і також пофарбовано. На носі з’явилась назва човника – Спроба II.  Ледве дочекавшись доки фарба висохне, я завдав на плечі свого майже п’ятиметрового тридцятип’ятикілограмового “крейсера” і подався до річки.  Дорога була недалека, якихось півкілометра. Опустивши каное на воду і переконавшись, що воно не протікає, я обережно забрався досередини і відштовхнувся від берега.  Гнати вузенького мов голка човника за допомогою гребка було легко, але дуже незвично. Він відзивався на кожен порух, свавільно намагаючись відхилитися від прямого курсу. Але скоро я навчився завершувати протяглий гребок вздовж борту коротким порухом вбік-від-себе, пливти на ньому стало справжнім задоволенням.

Того літа мене часто можна було знайти на річці. Зазвичай, я плавав недалеко, але раз чи двічі запливав до того місця, де  колись безславно завершилось моє перше “велике” плавання. Тепер я добирався туди за якихось три години. Ні-ні, я не мав більше наміру залишати надовго мою дружину, адже на той час  ми вже мали чарівну маленьку донечку. Часом дружина дозволяла мені взяти її з собою в коротке плавання і ті недовгі години, проведені з нею на воді були сповнені справжнім щастям.

 

 

Не зважаючи на найдешевші матеріали, використані для побудови човника, на те, що будувався він упродовж кількох днів і розраховувався лише на один сезон, я користувався ним упродовж двох літніх сезонів. Це було гарне суденце: легке і, в той самий час містке і надійне. Навіть завантажене, воно зберігало свої  чудові маневренні і швидкісні якості. Виїжджаючи літом 1983 року до Криму, до нового місця роботи, я з жалем залишав його. Водночас, я сподівався, що живучи на березі моря (місце вибирав сам) в мене буде можливість побудувати щось більш досконале 🙂

 

Розділ 2. Мир.

Селище Ярилгач (радянська назва Міжводне), розташоване на північно-східному березі  однойменної бухти – однієї з найбільших і найгарніших на півострові. Ми  – моя дружина і двійко наших діток приїхали туди в середині літа 1983 року. Невеличке селище, з асфальтованими вулицями,  з гарним, вимощеним плиткою центром, де стояла велика триповерхова школа – місце нашої роботи – утопало в садках і квітах. Чудові троянди росли на площі, уздовж вулиць, їх ароматом було напоєне все довкола. Акуратно підстрижені кущі плющу утворювали навколо центральної площі живу зелену огорожу. Уздовж східного берега бухти, в південному напрямку, відділений від дороги на Ак-Мечеть (Чорноморське) широкою смугою з нещодавно висаджених деревець сріблястого пасльону, скільки й видно було тягнувся розкішний піщаний пляж. Ще щирший і гарніший парк, в якому росли білі акації, кримські сосни та кущі тамариску, простягнувся уздовж північного берега бухти, від центру селища аж до невеличкого аеропорту, який знаходився на його західній окраїні. В сезоні аеропорт приймав до чотирьох рейсів на день. Звідси можна було за сорок хвилин долетіти до Сімферопольського аеропорту “Заводське”, до Херсону, ще швидше – до Кіровського. 

Широченька бухта, відкрита на Захід і закрита  з трьох інших сторін і являла собою добре захищену якірну стоянку. Тут же, на березі, де пляж переходив в береговий уступ, знаходився невеличкий причал, обнесений сталевою сіткою як з боку берега, так і з боку моря. Кілька шпонових човників, червоно-білий пластиковий тримаран Тріумф, на спусковому візочку, під’єднаному до електролебідки, алюміневий моточовен Крим – ото майже і все що там було. Ба, ні: на самому краю причалу стояв невеличкий – метрів зо чотири. дерев’яний саморобний човник. Високобортний, зі скуловими кілями, він притягував погляд своєю… справжністю, чи що. Був обладнаний невеличким  бензиновим моторчиком Л-6, але мені імпонувало те, що його власник встановив на ньому  щоглу. Отже, це був вітрильник! Іноді я бачив, як той старий – сухий і жилавий, мов стовбур старої акації,  виходив на ньому в море. Сіруваті вітрила були загрубі для невеличкого човна і легкого бризу. В  піввітру човник йшов з чималим дрейфом, але в бакштаг просувався цілком впевнено.  Споглядаючи  його, я казав собі, що мій буде ходити і швидше і ефективніше. Але надумати – то одне, а втілити свої задуми, то трохи інше… 

Студентська стипендія та зарплата, яку я отримував, працюючи в другу зміну на заводі разом складали 145 рублів. З двомастами рублів, які отримувала дружина як лікар  ЛФК, ми виглядали майже заможно. Тут же, сівши на вчительські ставки (моя складала на той час 105 рублів), ми почувалися далеко не так впевнено. Але мрія не лише окрилювала, а й допомагала знайти спосіб.

Спосіб віднайдений мною був надзвичайно простим і дієвим.  Ще восени того ж 1983 року я створив шкільний яхт-клуб. Яхт, звісно ж, ніяких не мали, але те не заважало проводити теоретичні заняття. Бажаючих спробувати себе в морській справі набігло чимало. На перших порах, в кабінеті навіть не вистачало на всіх стільців, але коли стало зрозуміло, що окрім в’язання вузлів треба ще й розбиратися в основах теорії корабля, метеорології та навігації, число їх значно поменшало. Скоро ж  стало ясно, що ані простого яла, обіцяного ДТСААФ, не кажучи вже про яхту, нам ніхто не подарує, що човника доведеться будувати власноруч, в клубі залишилися лише найстійкіші. Їх було четверо: Горлов Альоша, Корнєєв Рома, Махрин Юра та Целуйко Валера.

Проект, Drascombe Longboat, вибраний мною для побудови, був хоч і простим – не передбачав надто високої кваліфікації будівничого чи якихось екзотичних матеріалів, уможливлював виконаня робіт за допомогою простих інструментів силами однієї людини за досить короткий час, обіцяв водночас простоту в управлінні, безпечність, надійність та чудові морехідні якості майбутнього суденця. Статтю про цей чудовий човник я знайшов в одному з чисел Катерів і Яхт. Теоретичне креслення проекції “корпус” та схема парусності давали достатньо можливостей для того, щоб скопіювавши його, розрахувати таблицю плазових ординат, що і було зроблено упродовж кількох днів. Трохи більше часу пішло на викреслювання  на величезному листі з міліметрівки, наклеєної на газети, шпангоутних рамок в натуральну величину. Коли нульовий той цикл було завершено, настав час добувати матеріали. Візит до директора місцевого радгоспу пана Миколи Радченка в середині грудня 1983 року був успішним. За його наказом в розпорядження яхтклубу було надано весь перелік матеріалів, про які я просив: близько півтора кубометра широких, тонких (250 х15мм) дощок на обшивку та рейки двох видів – для набору. Все те доставлене до маленької майстерні – кімнати приблизно 4х5 метрів., наданої директором школи. Інструментів було зовсім небагато: пилка-ножівка + одна дрібнозуба, привезена з собою з Білопілля, пару рубанків (один з них також примандрував до Міжводного з нами), сокира, якою практично не користувались, пару молотків, коловорот з дуже скромним набором свердл і пару викруток – ото майже все, що було в моєму розпорядженні. Зате в майстерні була циркульна пилка з електрорубанком, невеличкий свердлильний верстат, електроточило і верстат токарний, на жаль, недіючий. Для початку цього було більш ніж досить.

Я кілька разів навідувався на радгоспний тартак, пояснював виконробові на прізвище Процай, що саме мені потрібно. Той перейнявся моїми турботами, тож в результаті, замовлений матеріал було не лише напиляно з найкращої деревини, що була на складі, але й простругано на рейсмусному станку. Наприкінці першої половини січня гладенькі жовті дошки вже лежали в нашій майстерні, сповнюючи її невимовно приємним запахом живиці. Я дуже боявся, щоб все те багатство не пошкодила цвіль, гниль чи ще яка напасть, тож, з допомогою моєї нечисленої команди, обробив  весь доставлений матеріал міцним розчином мідного купоросу. Перекладений обрізками рейок, він був залишений на просушку.

 

Будівництво розпочалося десь в середині березня 1984 року зі збирання шпангоутних рамок. На жаль, про застосування для того епоксидного клею міг лише мріяти. То був дефіцитний і надто дорогий, як на мою зарплату,  товар. В магазинах зустрічався дуже рідко. З мінімальною потребою в п’ять кілограмів, на те не стачило б і цілої моєї зарплати. Тож всі з’єднання виконувались традиційним способом – на густотертій фарбі.  Далі виготовили набірний кіль, форштевень та транець, Зв’язавши поперечний набір стрингерами, взялися за обшивку.  Обшивати багатогранний прогонистий корпус широкою, тонкою  (250 х 15 мм.) дошкою було дуже непросто, але мало-помалу борти піднімалися, суденце, яке до того існувало лише в уяві, на малюнках  та кресленнях, на очах набирало форми, об’єму, зримо являючи себе світові. Після того трудомісткого етапу зашивка корпусу палубою здавалася вже суцільною розвагою. 

Що за чудовий то був час! Ми не могли намилуватися  своїм корабликом, який з наших гарячих мрій ставав реальністю. Закінчивши роботу, мої курсанти не поспішали додому – ходили навколо корпусу, ніжно погладжували його гордо вигнутий ніс, пологий край борту, постукували кісточками пальців по крутих його боках, що дзвінко відгукувалися на на те загравання,  а то й просто, сидячі на штабелі рейок під східною стіною, мовчки пестили його захопленими поглядами. Чи треба сказати, що заводієві всього того щастя перепало найбільше 🙂 Адже працював не знаючи ані вихідних, ні свят, приходив раніше за свою команду, а закінчував роботу, як правило, лише пізно ввечері.  

Подививитися на роботу приходило чимало цікавих, адже дивитися як хтось працює – одна з найулюбленіших людських розваг :). То були не лише школярі, хоча їх було, звісно ж, найбільше. Приходили сусіди, односельчани, люди знайомі і ті, яких навіть не знав. Хтось дивився  мовчки, хтось навпаки, цікавився найменшими деталями. Були й такі, які приходили, аби запевнити самовпевненого будівничого, що “погранци”, мовляв нізащо не дадуть самопалу вийти в море. Таких не любив, попри розуміння того, що бюрократичний бар’єр, уособленням якого для всієї плаваючої братії в ті часи були прикордонні війська КДБ СРСР, буде найважчим.  Приходили колеги, хтось повний скепсису, хтось погано прихованих ревнощів, хтось щирого захоплення. Заглядав директор. математик за освітою. Протискаючись навколо широкого, об’ємистого корпусу, що ледь поміщався по діагоналі в маленькій, затісній для нього майстерні, він кожного разу все недовірливіше похитував головою. А якость приніс рулетку і, обмірявши корпус і двері приміщення, стурбовано заявив, що витягти човника можна буде лише вийнявши одвірки і розібравши частину стіни. Я не став  сперечатися, адже міряв ті двері ще до початку будівництва і твердо вірив, що витримавши всі розміри, ми зможемо вибратись під сонце. А все ж, певна інтрига існувала. 

Зате, яке ж було полегшення, коли одного сонячного дня, намазавши маргарином, принесеним задля цього моєю любою дружиною, тонку дошку, покладену через поріг,  ми поставили нашого човника бортом на неї, легенько підіпхнули/потягнули і він, ковзнувши по ній, легко випурхнув на волю! Того ж дня ми закріпили на ньому надбудовку, і закип’ятивши відро оліфи, за три рази вкрили нею суденце. Як же гарно воно виглядало світячись крізь прозоре лискуче покриття живим теплом дерева! Того ж дня, не чекаючи доки оліфа висохне повністю, ми  перевезли його на причал і виставили на дерев’яні котки за якихось пару кроків від плюскотливих хвильок Ярилгацької бухти.  

Але до виходу в море наше суденце ще не було готове. Не мало ані руля, ні шверта (підйомного кіля), ні щогли, ні якоря, ні навіть вітрил. За тим всім знову звернувся до директора радгоспу і, як і вперше, отримав дієву допомогу. З десятиміліметрової сталевої плити в Центральній ремонтній майстерні за моїми кресленнями вирізали дві половинки стадесятикілограмового  шверта, а коваль Петро Трояновський викував великого адміралтейськго якоря. Якір мав тридцять п’ять кілограмів ваги і був завеликим для маленького швертботика, але, з огляду на те, що грунт в районі майбутньої якірної стоянки складала плита ледь прикрита піском, та якірна гіпертрофія сприймалася радше за вигоду. Підйомний руль зварив самотужки.  Він був простим, але в той самий час ефективним та надійним.   Триметрову бізань-щоглу ми склеїли з п’яти двадцятиміліметрових соснових дошок і  були вже готові виклеювати у такий само спосіб і грот-щоглу, але тут нагодився директор місцевого аеропорту, в подальшому мій добрий тованиш, Леонід Іванович Дубина і запропонував використати для щогли вертолітну лопать. Ми з радістю скористалися його пропозицією. Очищена від зайвини, вона була легкою і надзвичайно міцною. На той час батько прислав виготовлені за моїми кресленнями блоки та сталевий тросик для стоячого такелунку. Ми встановили щоглу і розкріпили її за допомогою знайдених на звалищі металобрухту талрепів. Залишалося пошити вітрила. Оскільки наш добрий спонсор-радгосп не мав нічого підхожого, з чого можна було пошити вітрила, а в магазині я пригледів більш-менш придатну напівшовкову тканину, дирекція радгоспу вирішила справу… виписавши премії на мене та ще на одного колегу-вчителя за роботу по збору винограда. Ми, справді, щороку цілою школою брали участь в допомозі по збору урожаю, як то було заведено по всій неозорій Країні Рад, але досі й не чули, щоб за те комусь давали премії. Гроші дуже дивна річ… Колега, будучи попереджений для чого насправді видають ту “премію”, розлучався з ними, тим не менш, з великою неохотою. Менше з тим, отримавши ті стоп’ятдесят рублів, я придбав на них рівно двадцять метрів чудової білої з місячним полиском, ніжної на дотик тканини, яка хоч і тягнулася трохи по діагоналі, зате майже не продувалася. Вибравши безвітряний день, я розкроїв її  на баскетбольному майданчику, прямо перед порогом старої школи, один з класів якої слугував житлом нашій сім’ї, і за три чи чотири дні зшив гарні міцні вітрила. За правилами, їх треба було виходити, себто дати вітру витягнути їх. Але про яке витягування могла йти мова, коли навколо зрання до вечора, з палаючими очима нетерпляче сновигали потенційні мореплавці, а на березі, під палючим промінням кримського сонця, розсихалася новісінька, сяюча емаллю і свіжою фарбою, сніжно-біла, з  шоколадного кольору надбудовкою яхта!  

Проте, як я й побоювався, вийти в море було аж надто непросто. Прикордонні війська КДБ СРСР, йменовані в просторіччі погранцями, тримали кордон «на замку», а всю плаваючу спільноту в їжакових рукавицях. І то не просто слова. Місцева човнова станція, титулована тут причалом, була обнесена по всьому периметру двометровою огорожею зі сталевої сітки, з ворітьми для спуску для кожного човника, що закривалися на замок. Кожна одиниця місцевого «флоту» – а то були здебільшого благенькі, нікудишні в сенсі морехідності човники з формованої фанери типу ШПШ «Берізка» – мусила окрім того бути припнутою сталевим ланцюгом до сталевого ж дюймового тросу, що тягнувся уздовж всього причалу. Цілодобова охорона, цілодобові щогодинні телефонні рапорти на прикордонну заставу – для повноти картини режимного об’єкту не вистачало лише натренованих на шматування людей вівчарок та чотових вишок по кутках огорожі.

– Зроду-віку не було такого, щоб рибалок тримали на березі, а причали перетворювали на кляті звіринці, – лаявся найстарший з місцевих рибалок, сімдесятип’ятилітній дід Леоненко, який застав ще царські часи – хазяїн того самого саморобного вітрильника, який так причарував мене в перші дні.

Але не одними лише загорожами, ланцюгами та безкінечними нічними чергуваннями діймали рибалок. Час від часу з раптовою перевіркою наїжджав якийсь з офіцерів, а то й сам командир застави, прискіпливо оглядав територію причалу, човни, присікуючись то до почепленого про людське око замка, що відкривався й без ключа, а то й до відтінку фарби, на бортах чи днищі того чи іншго човника.

Якось я прибуксирував на причал занесений в бухту вітрами та течіями, змитий з борту якогось суденця невеличкий яскраво-червоний алюмінієвий понтон, що своїми розмірами та формою трохи нагадував надувного човника і прив’язав його звичайною шворкою до загального сталевого троса. Сторож, звісно, негайно повідомив про знахідку на заставу. І ось цей самий понтончик ледь не став причиною чергового закриття причалу.

А сталося це так. Минуло два чи три тижні. Був чудовий літній вечір. Мідний розплав сонця, що сховалося за обрій, втрачаючи барви,  вистигав в  блакиті затихаючих на ніч хвиль. Сутеніло. В щодалі глибшій безодні швидко темніючого неба зблиснули перші зорі.

Змінивши денного сторожа – за графіком саме випала ніч мого чергування – я вовтузився коло нашого суденця,  коли це біля воріт пригальмував ГАЗ 66. З нього вийшов молодий незнайомий старлей в новісінькій, бездоганно випрасуваній уніформі, в сяючих, до блиску начищених хромових чоботях. Чомусь саме його чоботи відразу впали мені в очі. Був готовий закластися, що на них не було жодної пилинки.

‘Не інакше, як з прикордонного загону, з Сімферополя,’ – майнула думка.

Офіцер,  тим часом, ледве привітавшись, поцибав уздовж вирівняного по шнурку ряду човнів. На понтончик, який було причеплено біля самих воріт, лише накинув оком, але не промовив і слова. Посмикавши за ланцюги кілька самотопів, поторсавши замки на воротях з боку моря напроти кількох сліпів, зупинився перед сторожкою.

– Ну, що – підемо робити запис до журналу про закриття причалу? – чи то спитав, чи ствердив, витираючи тонкі пальці білосніжною хусточкою.

– А що трапилось, – питаю. – Наче ж все в порядку?

– В порядку? А незареєстрований надувний човен – це у вас такий порядок?! – офіцерик почервонів і йому аж вилиці затіпались.

Я обмер. На складі сторожки хтось з рибалок незадовго перед тим днем дійсно «припаркував» забороненого тоді в морській прикордонній зоні надувного човника. Але ж він був згорнутий і замаскований в кутку приміщення під якимись лахами. Як цей пронира довідався про нього, попри те, що склад було замкнено і він навіть не наближався до вікон, я й гадки не мав. Але розмірковувати над тим не мав часу – бачив, що служака не жартує. Ось зараз змусить дістати вахтовий журнал і впише до нього заборону на вихід в море на тиждень, на місяць, чи й до кінця сезону. Ото буде радість рибалкам, які заради дво-трьох коротких місяців тихої радості з вудкою, упродовж цілого року платять внески на денного сторожа, самі вахтують по ночах! Що мав робити?

– Не розумію про що ви? – кажу, якомога наївніше кліпаючи очима.

Не розумієте?! – чепурун враз зірвався на крик. – А це що, м..ть вашу?! – він рвучко крутнувся на підборах, підскочив до мого червоного понтончика і зі всього маху буцонув його носаком свого до блиску начищеного чобота.

На біду чепуруна, стоп’ятдесятикілограмове алюмінієве, заповнене пінопластом одоробло навіть не здогадувалось, що правильною реакцією з його боку було б підскочити від того копняка мінімум на півметра. Воно ж, кляте, непоштиво залишилось лежати на своєму місці і навіть не зворухнулося. Підскочив, натомість, мій чепурун. За мить звився, склався вдвоє, люто сичав щось нерозбірливе, обхопивши обіруч нещасну ступню. Випроставшись за хвилину, мовчки козирнув і, ховаючи очі, пошкандибав до ГАЗона, за кермом якого строковик-водій ледь встиг стерти зі свого круглого виду широку посмішку.