© Валентин Бут
Минулої п’ятниці за ласкавого сприяння пані Олі Бражник та Агенції промоції міста Суми, мав можливість представити свою книжку «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі» сумській громаді. Громада на представленні була, щоправда, не надто численною, як на двохсотсемидесятитисячне місто. Що було тому причиною – перенесення анонсованого раніше часу початку представлення на півгодини вперед, той факт, що подія співпала з випускним днем у школах міста? Навряд чи. Найперше, переконаний, що більшість сум’ян просто не чули, про подію. Але навіть тим хто й чув щось краєм вуха, навряд чи представлення non–fiction книжки видалось привабливим аж настільки, аби витратити на те дві години свого життя. Panem et circenses! «Квартал-дизель-шоу», кролики-тарапуньки, чи навіть якась заваляща сердючка були б сприйняті, думається, непорівняно прихильніше, бо ж то можливість відволіктися від не надто оптимістичного сьогодення чи, принаймні, посміятися над своїми проблемами. А тут – згадки про хтозна колишнє, нагадування про важливість пам’ятати свій рід… Кому те потрібне в сьогоднішній скруті?
Та чи не може так бути, товариство, що перманентна наша скрута якраз від того, що покірно прийнявши обтинання коренів свого роду, безпорадно бовтаємося тепер в розбурханій калабані буття, правимось то до одного берега, то до іншого, «йдемо» то в тайожні союзи, то в європи, запобігливо посміхаючись, мов хворий на амнезію безхатько, щосили намагаємось сподобатись то тим, то іншим, тішимо себе примарною надією бути підібраними з того виру і визнаними за своїх. Але чи усвідомлюємо при тому, що берег – наш, український, берег – в нас самих, що не віднайшовши його, не віднайшовши своїх коренів, можемо стати лише гумусом, перегноєм для процвітання інших?
Для розуміння важливості щойносказаного, дозволю собі привернути увагу мого читача до дуже показового прикладу, коли маленька нація, брутально виселена зі своєї вітчизни людожерною владою, через півсторіччя відчайдушних змагань і великих жертв, таки повернулася додому.
Попри неймовірний тиск комуністичного режиму, попри відверті спроби стерти навіть згадки про них, к’иримлар (кримські татари) не розсіялися, не розпорошилися, не асимілювалися до більших, численніших народів, не розчинилися в них, не піддалися. І вистояли вони в тому шаленому вирі величезною мірою завдяки міцним кореням – пам’яті роду, усвідомленню своєї окремості, неповторності, а отже й важливості в цьому світі.
Сьогодні, опинившись в результаті агресії Московії та злочинної бездіяльності як папєрєдніков, так і недолугих нездар, яких винесло на Печерські пагорби на хвилі Майдану, під владою нащадків тих, хто так ревно намагалися знищити їх, вони не опустили ні голів, ні рук. Це вони найпослідовніше відстоювали Україну в Криму в 2014 році, Це їх мовчазне несприйняття окупанта не дає йому спокою і сьогодні, змушує до невротичних обшуків, арештів та ганебних судилищ. Це їх лідери проводять сьогодні найпослідовнішу політику спрямовану на повернення Криму під суверенітет та юрисдикцію України.
В цьому сенсі, внесений на розгляд парламенту законопроект №6315 «Про статус кримськотатарського народу в Україні» має ключове значення. Але ж когось вже лякає пропонований ним статус національної автономії для Криму! Вже піднімаються обурені голоси, «стурбована громадськість» закликає не допустити закладення такої міни під цілісність унітарної держави. Неймовірно, але де ж були ці непоступливі поборники єдності , коли на початку агресії треба було змусити владу вчиняти прописані законами та Конституцією дії, аби не допустити загарбання?! Де були їх гнівні голоси?
Ще сумніше, що за тою непоступливістю ні-ні, та й прогляне дбайливо прищеплене знаємо ким сприйняття к’иримлар як нащадків зрадників. А дехто ще згадує і давнішу історію. Вона непроста, це правда. Але не забуваймо, що козаки шарпали Крим не менше ніж кримці Україну. Не забуваймо, що на нас також навішували ярлик зрадників і лише смерть «вождя народів» не дала здійснитися вже затвердженим планам виселення західняків.
Когось турбує декларований к’иримлар намір відновлення власної державності? Хтось боїться, аби Україна не втратила Крим? Отямтесь, панове! Де ви були, коли мафіозна влада крок за кроком здавала його упродовж всіх років Незалежності? Єдина україномовна газета, сім україномовних шкіл на весь Крим за двадцять три роки – хіба то не очевидні докази недалекоглядної, нездарної, по-суті, зрадницької політики неукраїнської української влади? Путінська агресія та анексія до Московії лише зафіксували те. Тож сьогодні, коли к’иримлар добиваються національної автономії у складі – не Московії, зауважте, – України, маємо з повним розумінням, відкритою душею та щирим серцем підтримати їх. Цілком можливо, що через скількись там десятиліть кримці відновлять свою власну державу. Але це не має нас лякати. Адже якщо ми цінуємо власну незалежність – як можемо відмовляти в тому ж іншим? Не забуваймо, що добрий сусіда непорівнянно бажаніший за присилуваного підданця.
Повертаючись до думки про важливість родової пам’яті, маємо не забувати й про пам’ять історичну. На жаль, викривлена перебуванням в складі чужих імперій, вона не так просто повертається до нас. Ще й досі ми тиражуємо в шкільних підручниках імперське бачення багатьох подій нашої історії, стосунків Криму й України, зокрема. Ще й досі моя держава утримує за мій рахунок в інститутах українонезнавства псевдовчених-переосмислювачів, які й далі фальсифікують нашу історію, безкарно поливають брудом наш рід. Все те є свідченням як малоросійськості показово-вишиванної нашої влади, так і значної зманкуртизованості широких верств самого українського суспільства.
На відміну від «переосмислювачів», спираючись на свідчення літописів і оригінальних документів, я намагався показати в своїй книжці, нашу справжню історію, точніше, її незаслужено забуті, а то й умисно викривлені кілька сторінок, невідривних від імені хороброго воїна, талановитого дипломата, мудрого політика-державця, мого пращура Павла Михновича Бута.
Ось лише два епізоди, які дозволяють бачити, що стосунки Кримського ханства та Війська Запорізького були далеко не весь час всуціль ворожими, як те довгий час розказували нам «переосмислювателі». Тут вони стосуються періоду, коли кримці й запорожці шукали спілки задля взаємодопомоги у боротьбі за незалежність.
Три з половиною сторіччя перебування в складі Московії, наклало важкозмиване тавро манкурта на душі і уми багатьох і багатьох українців. В цьому сенсі, навіть такі ж довгі століття, коли ми, після падіння Русі, були частиною Великого герцогства литовського не були аж настільки руйнівними. Не ідеалізуючи тих часів, зазначимо все ж, що на відміну від Московії і Польщі русичі за Литви не знали кріпосного права. Тож, намагання польської шляхти, яка після Любельської унії стала заправляти в Речіпосполитій, уярмити їх зустріло негайну і вельми різку реакцію. Повстання відбувалися щокілька років. Гамовані ogniem i mieczem, вони, попри те, щоразу охоплювали все більші й більші обшари східних українних земель Речипосполитої, як на той час почали обзивати руські землі. Люди, які знали смак волі, не так просто піддавалися у ярмо. Але тиск ставав щоразу сильнішим, щораз очевиднішим при тому ставала роль не лише руських князів – всіх тих вишневецьких, острозьких, даниловичів, але й реєстрової старшини, яка за право прирівняння до шляхетського стану, відверто приторговувала інтересами простого козацтва, інтересами Краю.
В тому часі боротьба проти польського владарювання Павла Бута – представника одного з найдавніших і найчисленніших козацьких родів, особи в усіх сенсах непересічної – була явищем, без перебільшення, видатним. І ось чому. На відміну від виступів попередників – Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, які виступали за збільшення реєстру, за визнання владою Речипосполитої козацьких вольностей та проти утисків православ’я, Павло Бут, чи не вперше після падіння Русі, спробував відновити власну державність.
Найпевніше, думка та була навіяна йому намаганнями у тому часі Кримського ханства позбутися обтяжливої, півторавікової опіки османської Порти, до яких він сам мав найбезпосередніший стосунок. Адже це саме про його загін згадував у своїх Sprawach Ukrain Станіслав Пжилєнський. Тоді, на початку червня 1624 року, козаки, що поверталися з виправи на Чорне море, були перехоплені під Іслам Керменом калгою-султаном Шагін Гераєм. Проте, кримці не виявляли ворожості. Натомість, калга просив військової допомоги проти турецького війська, що саме висадилось в Кефе (теперішня Феодосія), обіцяючи в разі перемоги щедру винагороду. Молодий отаман – тоді йому було близько двадцяти семи років – пристає на пропозицію за умови звільнення всіх козаків, які на той час перебували в кримському полоні. За кілька днів цей, за висловом Олекси Гайворонського, «іноземній легіон Шагін Герая» числом триста козаків, бере участь в запеклій битві між кримським військом і десятитисячною турецькою потугою, що мала забезпечити зміщення хана Мехмета III Герая. Битва відбулася на річці Сари Су, неподалік від Карасубазару (на сьогодні ще Білогірськ). Нищівний вогонь, яким козаки зустріли турків, не лише зупинив їх, а й протримав на місці до самої ночі. Вночі, з огляду на значні втрати, турки почали відступати. Потужний натиск кримської кінноти перетворив той відступ на втечу. Як результат – було здобуто фортецю Кефе, рештки турецького війська разом з султанським кандидатом на хана, відпливли назад до Істанбулу, хан Мехмет III Герай застояв своє право на кримський трон, а Крим отримав шанс на незалежність. До щирої подяки козакам хан та його брат калга-султан додали щедру винагороду. Наприкінці того ж 1624 року, в Карайтебені, за ініціативи калги-султана Шагін Герая, було підписано першу угоду між Кримським ханством і Військом Запорізьким, якої обидві сторони з перемінним успіхом намагалися дотримуватись упродовж, принаймні півтора десятка років.
На жаль, король Речипосполитої Жигмонт III не зважився в тому часі на спілку з Кримом, яку в своїх численних листах пропонували хан та калга. Так само змарнував подібний же шанс і його син Владислав IV, якому хан Інаєт Герай пропонував навіть не спілку, а входження в польсько-литовську державу. Зате козаки, вірні підписаній угоді, не раз приходили на виручку кримським ханам. Так, в 1628 році чотири козацькі полки під проводом гетьмана Михайла Дорошенка табором ходили знімати облогу фортеці Кирк Ер, в якій буджацький мирза Темир (Кантемир) обложив хана Мехмета III Герая та його брата Шагіна. Тоді в кривавій битві на Альмі проти тридцятитисячного війська Кантемира загинув цілий полк запорожців – тисяча братчиків, загинув гетьман Михайло Дорошенко, загинув його попередник, старий Оліфер Голуб, був тяжко поранений і в подальшому потрапив в полон Павло Бут. Але облогу було знято. Недобитки Темирового війська закрились в Кефе. На жаль, попри наполягання козаків та калги Шагіна, хан, побоюючись гніву султана, не дозволив взяти цю турецьку фортецю. Це звело перемогу нанівець, перетворило її на поразку. За місяць на рейді Кефе кинуло якір кілька десятків кораблів, які висадили потужне військо. З військом знову прибув старий-новий хан Дженібек Герай. Кримське військо перейшло на його бік. Хан Мехмет втік в гори, а калга-султан Шагін-Герай разом з козаками відійшов на Запоріжжя.
Перспективність спілки з кримцями задля можливості вибитися з–під важкої руки Речіпосполитої, створення незалежної держави, була настільки очевидною, що упродовж майже півтора десятка років Павло Бут робить все можливе, аби не втратити той шанс. Так, навіть вже готуючись до виступу проти Речіпосполитої на початку січня 1637 року, він на чолі полку січовиків бере участь в поході хана Інаєт Герая проти буджацького мирзи Темира Мансура. На жаль, попри отриману перемогу в тому поході, всі надії зійшли нанівець через підступне вбивство буджаками калги та нуреддіна – братів хана. Те підтяло дух хана Інаєт Герая, чим і скористався султан Мурад IV, наказавши скарати його, чингізида, на смерть.
Чи варто говорити, що то було тяжким ударом для Павла Бута, який, поза всяким сумнівом, мав певні домовленості з ханом щодо підтримки кримцями замисленої ним спроби відокремитися від Речіпосполитої! А проте ж, він не бачив можливості відкласти заплановане. Терпіти далі все наростаючий тиск польських магнатів, на козацькі вольності, уярмлення поспольства, вигнання з прадідівських земель тих, хто не бажав коритися було просто несила. Ще й сьогодні відгомін тої нестерпної сваволі волає до читача навіть зі сторінок Źródeł Dziejowych. Жодні скарги не допомагали. Король, влада якого була суто номінальною, відповідав на них ухильно, а Сейм, навіть попри клопотання польських козацьких комісарів, визнав їх взагалі безпідставними. Скаржитися далі було нікуди, сподіватися ні на що. Доведене до краю терпіння врешті урвалося.
В такі ж дні, як оце тепер, наприкінці травня 1637 року, Павло Бут, на чолі двох сотень січовиків раптово з’являється в Корсуні і захопивши козацьку артилерію, яку поляки змушували тримати подалі від Січі під наглядом реєстровців, перевозить її на Запоріжжя. Саме цю подію історики вважають початком повстання. В певному сенсі, так воно й було, за винятком того, що це було все ж не повстання. Повстають раби. А це була війна народу за свою волю.
Павло Бут довго виношував мрію про волю для українства, про самостійну державу, правився до неї через роки. На тім шляху, окрім славних перемог на його долю випало і бути зрадженим та виданим ворогу, як те було після зруйнування Кодака та в Боровиці, і бути двічі засудженим сеймовим судом до страти, і двічі стояти за свою мрію на варшавському ешафоті. Але про те краще прочитати в книжці.
Завершуючи цю статтю, хотів би ще раз наголосити на неймовірній важливості того, як окремий індивід, ціла нація сприймає навколишній світ, ким почувається в ньому – творцем з необмеженими, Богом даними можливостями, чи бездумним лукавим рабом, що віддасть все за хліб та видовища. Світ раба, що живе сьогоденням, не виходить за межі його елементарних потреб. Він не багато чекає від майбутнього і не цікавиться минулим. Світ людини-творця, нації-творця не можна уявити без широких горизонтів і у жодному разі він неможливий без усвідомлення своїх коренів, відчуття того, що позаду тебе стоять славні пращури, славна історія. Будьмо ж гідними своїх пращурів, які з неосяжної глибини віків донесли до сьогодення живий паросток нашого роду твердо вірячи, що не зганьбимо його.
1 червня 2017 р.
Валентин Бут
Валентин Бут: Поезія. Проза 